Geum.ru

Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Не скажеш щоб Сава був відпочилий душею. Не вникаючи в послідовність перебігу подій – він відчував себе переслідуваним в очікувнні ще якихось подлянок збоку органів. Тому відповідаючи на привітання капітана, Сава подумав, що оце такому спустошеному, спраглому жінки, патякать з капітаном просто неможливо. Сава вкотре себе стримав, щоб не послати капітана к є… чи йо… матері і встав, щоб вийти.

– Ви тут виходите? – поцікавився капітан. Хоча Саві зовсім тут не треба було виходити, він сказав:

– Тут.

– Мені теж тут, – збрехав капітан, і вони вийшли майже попідручки. «Збоку подивишся, наче двоє друзів на вечірку йдуть» – злорадно подумав Сава.

– Ну, як поживаєте?

– Та, добре живу. Нема як причепитись, то питаєте про життя? Ви ж допомогли, – дратувався Сава. – Двірником от працюю та отримую шістдесят керебе, та ще в жінки стипендії тридцять, то вже розкошуємо. Правда, нещодавно викликав завкадрами та пропонував пошукати роботу деінде, бо в мене тимчасова студентська прописка. Ви десь напосілися таки викурити мене з Києва.

– Сам собі й винен. Я можу допомогти, вам звичайно зараз важко.

– Чого б ото я блазнював, коли ви вважаєте мене не за зовсім дурного.

– Ну, це ви даремно, даремно, у нас теж на службі неприємності.

– Так ми скоро душевними і службовими таємницями почнемо ділитись.

– Ви знаєте, Саво, хтось нам свиню підклав.

– Останнім часом вам місяць без свині не обходиться. То якийсь письменник за кордоном залишиться, то надрукують щось не те. А ви що, від отих усіх студентів, котрих витурили, добра чекаєте?

– Хтось розкидав листівки в університеті, сільскогосподарській академії і кібернетичному інституті, – потім капітан різко повернувшись до Сави та заглядаючи в очі, запитав:

– А чи не ви, Саво, це зробили?

– Сава не відповів моментально, але й не затнувся. Хіба перша літера речення вийшла трохи довшою:

– Йяке ви маєте право так ставити питання?

Потім вони з капітаном пішли кожен у своєму напрямку, Саві ще потяжчало на душі. Він згадав, що коли кинув біля кібернетичного інституту останню пачку листівок, зрозумів, що відрубав собі дорогу до примирення з таким ладом, з таким облесливим капітаном, з можливостями робити в цьому закабаленому суспільстві кар’єру. Багато надій урвалось після цього вибору.


**********************************


І от, після тої розмови з капітаном, на другий день четверо кедебістів, не рахуючи шофера, підвозили Саву до Києва в білій «Волзі». Машина, трохи натужуючись, вилазила на Багринову гору.

Сава вже любив Київ. Після армії жив тут третій рік. Особливо гостро він це відчув на Жовтневі свята, коли вже не йшов в університетській колоні. Спав тої ночі в гуртожитку вже без простирадла і ковдри, вкрившись осіннім пальтом. Костюм, бездоганно випрасуваний і почищений для завтрашнього свята, висів на спинці стільця. Уранці, так як і всі, їхав веселий у автобусі, і ніхто не здогадувався, що Саві в Києві вже нема де ночувати. Його нещодавно вигнали з колективу. Савин колектив – це третій курс філологічного факультету – дівчата й хлопці. За три роки навчання здружились. Цей колектив безпорадним гуртом бродив від декана до парторга і просив, щоб Саву не відраховували. Саві було ніяково, що колектив його любить і захищає, але КеДеБе було наплювати, цей індивід зробився некерованим, тому вигонився з храму науки й культури – назад до свиней. Декан і парторг безпорадно розводили руками: «Нічого не можемо вдіяти».

Сава вийшов з тролейбуса біля червоного корпусу, і десь тут формувалась колона філологічного факультету. Щось заважало Саві просто піти до своїх. Сава став за автоматом із газводою і перечекав поки пройшли філологи, сів на лавочці в сквері Шевченка і відчув, як йому тяжко. «Ідіть собі, ідіть, треба ж і самаму тут на лавочці посидіти» – утішав себе Сава, стримуючи погарячілі очі. «Чому б мені не піти в будь-якій колоні, де ніхто мене не знає, не прожене». Сава так і зробив. Незнайомі люди несли гасла: «Виконаємо, перевиконаємо, збільшимо виробництво…». І так п’ятдесят років збільшують темпи на голому ентузіазмі. Комунізм ось-ось, але за ці п’ятдесят років, що проминули від пролетарської революції, пересічний громадянин ще не наїдався. Гасла про славу КПРС. Гасло: «Хай живе українська радянська література, вихована партією!» – Сава читав «вихолощена», гасло «За суцільну електрифікацію» – Сава читав «русифікацію». У Сави був явно зіпсутий радянський зір. Спершу Сава був надумав наздогнати колону філологів, а потім вирішив побачити увесь парад сам. Тому він швидким кроком рушив до голови колони, сподіваючись звернути у якусь бічну вуличку, щоб самому вийти на Хрещатик, але скрізь стояли ланцюги солдатів і бігти можна було лише в колоні. Понад колоною, що її тримал в залізних лещатах численні ланцюги солдатів, які говорили російською мовою. А люди йшли за тими, які крокували попереду і весело співали, захлинаючись святом і волею. А хто аж там, попереду? Сава згадав, що цивільну колону ведуть військові з ракетами, бронемашинами і танками.

«Так я ніколи не добіжу до голови колони» – подумав Сава, – і звернув у вулицю Калініна. Прошмигнув повз першу шерегу солдатів і вже думав, що прорвався, але через двадцять метрів був ще щільніший ланцюг солдатів. Сава звернув у під’їзд. Разом з Савою намагались просочитись через цей камінь до Хрещатика ще якісь хлопчаки. Під’їзд виявився глухий. Сава подерся на тиметрову цегляну стіну: виліз на ящик для сміття, схопився за гребінь стіни, видерся наверх і стрибнув, трошки стримавши себе руками. Потім переліз ще троє трохи нижчих огорож і вже вийшов із-за магазину «Українська паляниця» на майдан з Головпоштою, але майдан був огороджений машинами в два ряди, а між машинами стояло по п’ять міліціонерів. Пропускали вони лише за спеціальними перепустками. Військовий парад уже встиг сховатись за рогом Головпошти. Сава потерся трохи біля міліціонерів, перейшов до тої вулиці, з якої виливалась на майдан колона і приєднався до загального потоку. Сюди долинав гук військового оркестру, але на нього ззаду напластовувася оркестр якогось профтехучилища.

Сава проходив понад тимчасовими трибунами, на яких стояв тимчасовий український уряд і військові Київського округу. Ось вже триста років продовжувалась тимчасовість українського уряду, і ніхто не знав, коли він стане просто урядом Української Народної Республіки. Поважні партійноурядові товариші не утруднювали себе робою вітатись з народом. Вони стояли, зрідка помахуючи долоньками, а очі їх були звернуті в безмежну даль. Десь тут неподалік вже накриті святкові столи для слуг народу. За них гасла викрикував спеціальний крикун-суфлер, а демонстранти відповідали такими недружніми викриками, що було навіть ніяково за їхню аполітичність. Хтось забув ввімкнути магнітофон з криками «ура». Пафос вичерпувався. Проте грім військових маршів згладжував мовчання демонстрантів, та ще до того долучався збуджений гамір у колонах – впливала ілюмінація, музика, гурт і квіти.

Коли демонстранти доходили до площі Толстого, вони брали свої транспаранти під руку. Хто поспішав додому, віддавав тичку з фанерою й написом товаришеві, і той оберемком ніс це добро до машини. Після затишного Хрещатика, здавалося що вулицями тягне страшенний протяг і підмітає залишки людей, котрі поспішають в капіляри квартир.


********************************


«Волга» зробила півколо на площі Дзержинського і той, що сидів на передньому сидінні, повернувшись до Сави, зловтішно запитав:

– Ну, як пам”ятничок? – киваючи на дві висічені з граніту похмурі велетенські фізіономії чекістів, котрі, здавалося, підозрюють в «інакомислії» рідного батька.

– Та, зізнатись вам, паскудне враження. Радієте, що забили ще один кілок в український сепаратизм? Це, звичайно, вам пам’ятник подарував український народ.

– Хоч відверто, – похвалив Саву начальник уголос, а сам, мабуть, подумав: «Чого з ним панькатись?»

«За що ви собі пам’ятники ставите? – В пам’ять про кровожерливість? Слава Богу, що хоч політики вже вас бояться, бо політиків ви знищували без розбору. Хіба що за оцю легенду, яку розказував один хлопець, що відсидів десять років і не так давно прийшов зовсім сивий. Посадили його в 25, а вийшов у 35. І посадили за те, що сталінськими працями зад підтирав. Ще тоді, коли за це… Але вижив. Сава не хотів вірити його розповіді. Не може такого бути. Боже, не може такого бути! Це легенда: «На річці Урал у місті Уфі, – розказував той хлоп, – була в якомусь таборі велика м’ясорубка. Людину зачиняли в маленьку оцинковану кімнатку, потім вона транспортером подавалась під ножі і річкова риба мала добрий фаршмак.»

– Як у тебе язик повертається так говорити? – майже вороже заперечив тоді Сава.

– Твій би теж повертався, коби ти 10 років каторги відбухав за те, на що сьогодні має право кожен – підтиратись сталінськими працями. Це не я придумав, мені люди розказували.

І от тепер Сава подумав, що тоді забув запитати, чи зачиняли живих, чи розстріляних, і ще подумав, що вони висікли дві великі морди кедебістів, один у будьонівці, а один у кашкеті, щоб придушити легенду, яку носить у собі отой хлопець з молодими чорними очима і біло-молочним чубом, який був колись як вороняче крило.

Місто було у легкому вранішньому тумані змішаному з машинним перегаром, і поблідлі вогні, ніби заспані, заглядали до Сави у машину. Київ, як заспана людина, ще нічого не бачив, але вже, чимось внутрішньо збурений, намагався розтулити очі назустріч прийдешньому дню. Людей на тротуарах було мало, машин ще теж не густо. «Волга» проминала вже трохи заповнені тролейбуси, завернула ліворуч біля Бесарабки, і Сава подумав, що його везуть зовсім не на Володимирівську. Цього розу зустріч мала відбутися не в готелі і не в машині, а в службовому приміщенні обласного відділенні КеДеБе. Отже, машина знову лізла на гору і повернула праворуч, не доїзжаючи до будинку з граніту і мармуру, де працює ЦК КПУ. Пішли тихі вулиці: «Чекістів», «Карла Лібкнехта», «Рози Люксембург». А якби поїхали прямо, то невдовзі була б «Орджонікідзе , 2» – Спілка письменників України.

Машина заїхала в під’їзд, черговий зачинив ворота, старший опер підкреслено по домашньому повів Саву в будинок, парадний хід якого виходив у двір. «У тому великому будинку, на якому прибита табличка про назву установи, мабуть, не вміщується весь штат» – подумав Сава, коли вони йшли сходинками на другий поверх. Десь посеред коридору завернули у кімнату. У кімнаті – зашмуляний канцелярський стіл і двоє стільців. Кімната простора.

– Сідай, сумку постав ось тут і нічого в ній не чіпай. «Побудьте тут», – гукнув він комусь у прочинені двері. В кімнату зайшов і сів перед Савою на стільці молодий чорнявий хлопець, приблизно одноліток. Коли Сава бачив перед собою чергову дійову особу, у нього з’являлась думка, що все це українці. І ці українці з КеДеБе весь час роблять шкоду Україні. Як би це їм пояснити. «Лице у цього не виразне, чоло ніби і нормальне, але вузькувате. Чималі залисини це підкреслюють» – оглядав Сава свого нового знайомого. Сиділи мовчки. Сонце вже височенько. За вікном унизу, почали бити м’яча. Кімната виходила вікном на захід, десь із-за рогу будинку летіли снопи яскравого світла і освітлювали волейбольний майданчик. Сава ж бачив відблиски сонця лише на стіні протилежного будинку і думав, що оце внизу б’ють по м’ячу молоді кедебісти. Це в них поміж викликів на завдання чи на чергування. Це їхні будні.

Коли слухати звіддаля молодий здоровий сміх, то по ньому не розрізниш хто сміється: українець чи росіянин, перевертень чи українофіл, комуніст чи буржуй, пролетар чи селянин. Як мати тоді говорила, коли рідня зібралась у дядька на бесіду:

– Ти, Саво, будь людиною. Викинь все дурне з голови. Забудь. Кінчай навчання та будеш мати легший кусок хліба. (Після того, як Саву вигнали з університету, мати їздила до Києва в деканат).

А тітка й собі:

– Ти, Саво, слухай старших. Вони тобі поганого не нарають.

– Викинь з голови той бруд, ту нечисть, – правила й баба.

Сиділи за столом, що аж кричав смачними й вишуканими стравами. Дядько працював завідуючим продуктового військового складу, освіти сім класів, член КПРС. Якось так одразу після війни (пройшов усю війну від Сталінграда до Берліна, під Сталінградом вмирав у окопах з голоду і колись розказував, як може остогиднути риба, коли крім неї більш нічого їсти не дають) притерся з євреями, вони мали його за свого, навіть літеру «р» він навчився говорити на французький штиб, терпіли його в своєму кодлі. Ось і тоді за столом сиділо кілька змішаних українсько-єврейських пар. Баличок з-поміж свинячим, курячим і рибячим з грибами холодцем, шматочки булки з маслом і червоною та чорною ікрою, наче червоні й чорні квіти прикрашали стіл, паштети, печінка гусяча і з тріски, котлети, бужанина, гаряча картопля, білі з жовтизною шматочки сома, який ще вчора плавав у Дніпрі, батько дядькової жінки був рибалкою з діда-прадіда і їздив на рибу в одномісній довбанці, свіжі овочі. Взагалі, тітка Анюта була майстриня приготувати всі сім разів по сім українських страв. Дядько називав її «мати». Цідили самогонку, настояну на червоному перці, стограмовими шкаликами.

– Пошкодуй своїх батьків. Дай нам до пенсії доробити. Скільки ти вже моїх нервів перевів, – тонко, ніби переходячи на голосіння, – продовжила мати, що мала хоровите напівінтелегентне лице. Сава благодушно посміхався, поглядав на своїх зажурених родичів і споквола закушував:

– Чого це ви, як на похоронах завели? Не вмер же я, сиджу перед вами.

– Нарешті озвався дядько. Великий, з густою, прямою, білою від сивини чуприною:

– Що тобі, їсти нема чого, чи вдягнутись? Це ще тебе батько одягає. Підожди, шкодуватимеш, та пізно буде.

Саву почало брати зло:

– Ви ще не наїлись, то їжте, а я не знаю, як це з голови викинути.

– Ти, синку, не знаєш, як ми наїлись. Ти ще горя не бачив. У 33-му тебе ще й на світіне було, як ми з голоду трохи не померли. А скільки людей померло! Будь радий шматку хліба.

– Не знає він і двадцять першого, то думає, що це все за іграшки. Хай Бог простить, не при столі згадуючи, у тридцять третьому моя двоюрідня сестра (жила від нас в дальньому селі) від голоду розум стеряла та їла своїх дітей. Викинь, Саво, з голови, викинь.

– Він ще й у 47-му під стіл пішки ходив, як ти, Хведір, у Западну міняти барахло на хліб їздив.

– А де може хліб подітись? Я чув, що в 1932-му урожай був. Де може хліб подітися, коли ви його звезли у свою комору? Де? Га? Скажіть ви мені, через кого вона своїх дітей їла? Ви, не господарі своєму хлібові. Ви ж гарні люди. Чим вас Бог обділив? Поставою – ні, ви ставні; вродою – ні, ви вродливі; худим тілом – ні, ви добрі тілом; плодючістю – ні, вас по світі живе мільйонів з шістдесят як не більше. Чи у вас предки, душі яких тремтіли перед лицем ворога? Ні – у вас предки – герої! То чому ж ви згоджуєтесь, що вас зросійщували за ваш же хліб. Адже мова народу – це його душа. Ото бездушного раба і можна морити голодом.

– Що ти мелеш, дурню, – підскочила перелякана Савина мати. Вона хотіла заглушити необачні Савині слова, щоб він жив і щоб брат не втратив роботу. – А ти чого роззявив рота та слухаєш, – гарикнула на свого меншого сина, тоді знову до Сави, – закрий рота, заткни свою пельку, негідник ти невдячний, – впала в істерику.

– Заспокойся, чого ти? – озвався її брат. Облишмо це. Давайте краще вип’єм ще по одній. Потім заспіваєм. Ну, бери Петро, бери Макар, бери й ти Оксано, беріть і ви, бабо Катерино, беріть усі та буде про це.

Сава подумав собі тоді, що не варто було впадати в цю розмову за святковим столом, що ти їм доведеш, як вони ще з 1933 року не можуть наїстися? Він цього жаху, слава Богу, не бачив, то й мислиться йому вільніше. Але ж раби, раби, і я син рабів. Продали своїх дітей і бенкетують. Їм краще мільйонами з голоду вмирати, ніж воювать. Не зогляділись вони. Втомились від війни і революції. Схаменулись, аж нема чого їсти, нема хліба. Вишпорхали продзагони шомполами. Хто б подумав, що нова влада, так званих, робітників і селян з Москви, яка, судячи з газет, так їх любить, раптом забере хліб, а потім не дасть. Ні рисочки, ні крихточки. Віддай золото, тоді дадуть два пуди муки, а може ще й пляшку олії, якщо це всей набір: сережки, каблучки. А де його взяти? Хоч і було що, то ще в 1922 році віддали, навіть золото і срібло з церков. Як цього вимирання власного народу не бачив розтроюродно-суверенний український уряд? Просвітителі: Затонський, Петровський, Любченко, адже дехто з них дожив і до 37-го.

– Чого ти, Саво, задумався. Бери-но, вип’ємо. Ти їх не слухай, – озвався до нього дядько Степан, – ну їх всіх к такій матері.

Випили. Старша Савина сестра, що викладала німецьку мову у російській школі в Житомирі, підсіла до Сави і почала пошепки:

– Я знаю, що це все насильство. І в школі, і он Вітіка в дитсадок здала, то приходить додому та вже з нами російською говорить. Ледь ми його в той дитсадок влаштували, де там було вибирати – російський він чи німецький. Та й нема близько. Але ти облиш. Забудь. Хай вони погорять. Хіба ти їх пересилиш? Зачинять тебе й буде по всьому. Хто тебе захистить? Ну їх.

– Хведір, скажи вже ти йому, – звернулась мати до батька, ти ж історик. Поясни йому.

Батько весь цей час мовчав, бездумно дивлячись перед себе:

– Кажи вже ти йому, – озвався втомлено, ніби щойно прийшов з роботи, де відчитав сім годин, – дайте мені нарешті відпочити від цієї істоії хоч на пенсії.

А обіч батька Сава побачив батькового приятеля Стешка, маленького чоловічка, що весь свій вік просидів у годинниковій майстерні і мав власного «Москвича» (своєї машини не мав ніхто з Савиної рідні). Стешко сидів, відкинувшись на спинку стільця, з заплющеними очима і опустивши руки, забувши викласти виделку з руки. Вдавав що спить і не чує цих страшних політичних розмов.

Сава оглядав кімнату, чекав якихось перемін, але ніхто не приходив. Хлопець, який його стеріг, хотів почати розмову, але не знав з чого.«Про які принципи, Саво, думаєш, – сперечався Сава сам з собою, – коли зачиняєшся з дружиною в спальні? Хіба тобі не краще жити повнокровним життям самця, ніж нудитись у оцій кімнаті, де в тебе хочуть забрати все. Стіни, мовчазні стіни, поганий харч і тяжка робота знищують багато принципів, і лише одне тіло, докіль воно може триматись купи, волає про життя. Навіть, коли мозок вже затьмарений, коли його прошиває гаряча куля з нагана енкаведиста, тіло ще борсається, хоче втримати злякану пташку-душу. Душі стіни втримати не можуть. Але коли ти зачиняєшся від усього світу з дружиною у напівосвітленій спальні, то над тобою стоять насуплені, суворі, горді предки».

– Ви вчитесь в університеті? – запитав Саву сторож.

– Вчився на філологічному.

– Я теж закінчив історичний факультет, стаціонар.

– Що ж це ви так не за фахом влаштувались? Десь не хотіли людям нашу історію розказувать?

– Та й ви, – трошки зніяковів сторож, – не за фахом.

Сава замовк, бо передчував серйознішу розмову. Відпочинком це мовчазне чекання теж не назвеш, бо що більше чекав, то більше зростало напруження. І про це очевидно знав кегебіст-психолог, який теж вчився в університеті імені Т.Г. Шевченка.


*****************************


Як замочували ще в гуртожитку наказ про відрахування, Сава лежав на голому матрасі, а людські діти ходили на лекції. Знав, що треба кудись вирушати з цієї кімнати. Дивно, але в наказ про відрахування включили і Степана, небалакучого хлопця, поведінку якого двічі розглядали на комсомольських зборах курсу. Закидали, що він ні з ким не вітається і ходить з гордо піднятою головою. Він, правда, здається, ставив свій підпис під листом студентства до уряду, розтроюрижди суверенного українського уряду. Степан мав гарного русявого чуба і сині очі, тому подобався дівчатам, яких на філфаці переважна більшість, та він з жодною не гуляв. Колектив, та ще й комсомольський, не терпить індивідуальності. Як ото кури закльовують поранену курку, заздрячи червоній квітці в неї на голові, хоча то зовсім і не квітка, а кривава рана. Степан теж лежав на голому матрасі, повернувшись лицем до стіни, чи спав, чи просто вилежував. Поки оце вигонили, в кімнаті гармидер, не заміталося.

Десь годині о п’ятій вечора прийшла Надійка і почала над ними плакати. Надривався з чиєїсь кімнати Адамо і його голос заповнював внутрішній двір будинку: «Кінець коханню, кінець коханню» – голосив Адамо і хлипала Надійка. Щось умирало тоді в тій кімнаті. Ще раз умирала віра в добрі наміри державних людей щодо комуністичного виховання. Віра в принципи законності. Бо скільки ми не сперечалися про лад, національне питання, любов, це було поза нами. Це були слова, а віра в добре начало, забудоване нашими батьками, жила. Віра у цінність для громади чесної людини. Зараз вона ще раз і вкотре помирала, щоб переродитись у нову віру. Бо ми молоді, і коли нема віри в душі, виникає порожнеча. Тоді це був день порожнечі. Надійка нагадувала про те, про що Сава вже знав.

– Сьогодні всі студенти з нашої групи і літературна студія ходили просити за вас до декана, але він сказав, що вже нічого не можна вдіяти, бо є наказ.

– Їхня принциповість, Надійко, вже давно, вибач, пішла к такій матері. Це ті що вижили, коли кращих національно свідомих українських інтелегентів хапали і розстрілювали, а оці в той час хапали портфелі. Треба ж було комусь їх хапати, коли вакансії звільнялись, от і насадили таких мордоворотів як наш викладач з історії КПРС.

– Наші дівчата ходили до нього додому, щоб заліки в залікову поставив. Своїм вухам не повірили, коли він їх матюкав, обзивав проститутками і за кожним словом тулив «гівно», – озвався Степан, так і лежачи до стіни лицем.

– Їхній злочин, я маю на увазі вузівських викладачів, українських міністрів, не в тому, що вони ті портфелі забрали, а в тому, що вони корчать із себе суверенів, обдурюють народ, який нібито вільний, але сам по собі – вимирає. Прикривають своїми вбраними в дорогі костюми тілами московський геноцид щодо України. Я ж ходив до декана на прощальну бесіду. Починали все ладком. Всі говорять про нього як про добру людину. Але це порожнє місце. Фальсифікація, а не людидина. Він мені і так, і сяк, загнув щось про те, що я п’яний на лекції приходив, але ж не було такого, не було. Ну, скажи ти, Степане, це вже не має значення.