Geum.ru

Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

– Не можна бути таким аполітичним. Ви комсомолець. Ви що, проти радянської влади ? Ви уявіть собі своє становище. У вас фактично нема ні диплома, ні прописки, ви одружені. Ваша дружина навчається. Варто нам підняти трубку, і ваш директор буде говорити з вами проте, аби ви залишили роботу.

«Бач, як заговорив той, хто щойно пропонував дружбу, щоб ото розпити пляшку на моріжку, знав де можна найняти за півціни добру квартиру в центрі Києва», – люто подумав Сава, а та нудота, що поселилась в грудях тоді, коли він здогадався, що перед ним кедебіст, розлилась по животі, і до горла підступила блювота.

– Знаєте що, робіть собі так як знаєте. Ніхто вас не вблагає, поки не продасться. Є в мене що їсти чи нема, є в мене робота чи нема – це моя справа. Я б цим не клопотався, коли б ви не сунули туди свого носа. Ви вигнали мене з навчання, вигоньте ще й з роботи.

– Ви мене невірно зрозуміли. Ми вас не вигонили з навчання. За що вас вигнали?

Проте Сава посоромився сказати лейтенантові, що той знову бреше. Знайомився ж із «справою» перед тим як викликати на розмову. Навіть віршика аналізував. Не хотілось дуже сікатись у вічі. А лейтенант вже просив дозволу на наступну розмову. Сава дав згоду – всеодно не відчепиться.


*****************************


Можливо, не треба було одружуватись, а ставати професійним революціонером.Але не було в українському відродженні революційного професіоналізму, все якось самі щирі здоровання за руку. А втома душі наступала. Можливо, вона була завжди. Ще в десятому класі наздогнала світова скорбота – вічний знак на душі людини: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю». Чому в 13 – 15 років так тягне погляд у зоряне небо. Про що вони тоді не могли наговоритися з Михасем дивлячись на зоряне вечірнє небо? Можливо про безмежжя…


*******************************


Коли всі вже добряче підпили (Сава вперше в житті справляв свої іменини: двадцятип’ятиліття), Сава вийшов у коридор, потім у вестибюль – потягло на свіже повітря. Куняла на кулаці вахтова, якийсь студент не хотів іти спати і грався з гуртожитським котом. Сава знайшов у поштовому ящику вітання від матері і батька з днем народження і вийшов на вулицю.

Із саду підіймався паркий туман. З вікон лилася , падала каскадами, летіла шматками, вищала тупою пилкою, гриміла і завивала музика з усього світу. Одночасне звучання найрізноманітніших мелодій – і це було прекрасно, як сумбурне студентське життя. Сава не сказав слова «прекрасно» вголос, а тільки подумав – «прекрасно», а потім пом’якшив цю несподівану патетику словом «гарно». В освітлених вікнах весь час рухались тіні; в усяку годину ночі в дворах гуртожитків чутно спів, музику і тільки зранку дообід буває затишшя, студенти люблять довго спати.

Коли Сава повернувся знадвору, танці в кімнаті вже змінилися бійкою в коридорі. Петро, великий битюгуватий хлопець і Степан, Савин однокурсник та сусіда по кімнаті, наступали на Миколу Чобтаря. Бо коли всі танцювали і запрошували дівчат вперемішку, то все було спокійно. А коли Микола повів п’яну Людку до своєї кімнати, то Степан зачинив перед ними двері і став, зіпершись на лутку плечима, склавши руки на грудях. Петро кинувся розбороняти, а оскільки недолюблював Миколу, «ненароком» раз чи два підсадив йому під дихало, так що Микола осів на підлогу. Проте згодом він знову вів Людку в свою кімнату і вона слухняно йшла, але Степан вдруге зачинив перед ними двері. Петра вже в цей час тут не було. Дівчата бігали навколо двох розлючених хлопців, ніби розбороняючи, а хлопці дослухалися до вереску розпасійованих самиць. Микола несміло мурмотів:

– Якби сам на сам, я б тобі дав. Якби сам на сам.

Він бачив, що їм не вдастся побитись сам на сам, бо тут бігає тічка розгарячених дівчат і хлопців, тому сміливіше і голосніше заявив:

– Якби сам на сам, я б тобі дав, – це до Степана.

Сава почув у Миколиних словах безпечність і, відтиснувши гурт розставленими руками від закутка коридора, звільнив хлопцям майданчик для герцю.

– А ну ж давайте сам на сам, – сказав Сава, відчуваючи смак бійки. Вже потім Сава подумав, що він недосвідчений суддя, бо треба було розвести супротивників і добре їм утовкмачити, що оце вже треба сам на сам. Бо Микола думав, що ще буде речення «Ходім поговоримо без свідків», а Степан зразу отямився і почав частими ударами місити Миколу знизу до гори в лице. Микола безпорадно затулявся руками. Це бачили всі, і це вже було безглуздо. Сава відштовхнув Степана від Миколи, але Степан п’яний і розпашілий від своєї такої видимої перемоги і відтого, що він теж боявся сам на сам, але це вже було позаду, побілів, у куточках рота виступила піна, очі наче нічого не бачили перед собою – лише супротивника – налітав і налітав на Миколу, уникаючи Сави.

– Досить, – просив його Сава. – Досить. Вистачить з нього, чуєш, Стьопо. Досить, бо вдарю.

Але Степан немов оглух, і Сава, подумавши, що від удару Степан отямиться, упівсили вдарив його в щелепу. Степан від струсу став осідати, але не осівши зовсім, знову став на рівні і кинувся на Миколу. Змикитивши, що бити свого друга не варто, Сава схопив Степанову голову під руку і потяг його від гурту.

Микола ж зайшов у ту кімнту де була гульня, побачив, що Людки там вже нема, схопив зі столу порожню пляшку, стукнув нею об край столу і зі шматком гострого скла вискочив геть. Сава, покинувши Степана в умивальні, кинувся припрошувати дічат до десерту, але вже нікого не зумів затримати, тільки на майданчику другого поверху зіткнувся з Миколою, який кудись поспішав з уламком пляшки. А коли Сава доходив до своєї кімнати на першому поверсі, то зустрів у коридорі Степана з тупим кухонним ножем у кишені сірих модних штанів. Цей сірий модний костюм з кишенями винесеними вперед на середину стегон Степан разом із Савою замовляли в ательє першого класу. Ішов Степан на другий поверх. Сава його не зупинив. Знав,що ці обидва кавалери побіглидо 85-ї кімнати, де жила Людка, але чомусь був певен, що це вже останні жести на кону. Ніхто нікого не буде вбивати. Це вже просто кіно.

У кімнаті під тумбиком спав Петро, потім виправдовувався, що сів для того, аби дивитися на жіночі ноги, тоді коли вони танцюють. Івана вже десь не було. Льонька Місніченко пішов до дівчат. Поламана гітара, побитий будильник, виделки на підлозі, все це замішенена свіжому Київському торті, на двох Київських тортах, які так і не були спожиті до десерту. Якимось дивом не була побита жодна чарка, чи келих, чи таілка, які Сава узяв на прокат, аби шикарно накрити стіл.

Сава втратив будь-яку надію зібрати гостей до десету, вже і Степан нероздягнений спав просто на покриалі у своєму дуже модному сірому комтюмі; гуртожиток переходив на нічне дихання. Сава вийшов у коридор і повільно пішов сходами на другий поверх . Там жіноче царство. Інколи тягне походити перед зачиненими кімнатами. За кожними дверима спало чотири жінки. Чотири жінки спало за дверима кожної кімнати і хотілося помалу-помалу іти цим коридором.

– Людко, – гукнув Сава через увесь коридор.

Людка зачекала його перед одними з дверей.

– Ходім погуляємо, хай цей чад трохи з голови вийде.

Вона зразу згодилась. Навіть не зайшла до кімнати, тільки Сава ще забіг за болоньйовим плащем.

Надворі потемнішало. Світло від ліхтарів на стовпах понад центральною дорогою і від гуртожитських вікон трохи розріджувало темряву, але поміж рядами розложистих старих яблунь було таки поночі. Сава вибрав стежку, і Людка слухняно йшла, хоча вела ця стежка у найглухіший куток саду. Власне це була і не стежка, а занедбаний давній обніжок. Колись це був колгоспний сад, а потім тут набудували гуртожитків. Ідучи, Сава з сильним притиском пригортав Людку до себе, але вже не цілував у губи, бо вони були якісь далекі. Вона не опиралась, і Сава втратив апетит. Вони йшли, йшли і нарешті Сава сказав:

– Досить. Давай посидимо.

– Давай, – охоче погодилась Людка, і Сава кинув на траву літній плащ. Від цих болоньєвих плащів важко відмивати землю і траву розтерту рухомими тілами. Здавалося б змив водою і вже, але земля втираєтьсч в дрібнюсінькі заглибини і, коли плащ висихає, залишається сіра пляма. Сідаючи на плащ, Сава згадав, як Галя Кравченко старанно витирала-терла свій болоньйовий плашщ мокрим рушником, нещодавно. «Прийдеться й собі випробувати цей спосіб», – подумав. Тим часом вони обоє сиділи на Савиному плащі і мовчали.

Не хотілось нічого починати. «Чого ж ти її аж сюди привів? – Подумав собі Сава. – Чи так часто маєш біля себе отаких гарних чорнобрових з білим волоссям і синіми очитма дівчат»? Людчине прізвище – Піонтківська, вона напівполька-напівукраїнка. Сава обережно обняв Людмилу, оголена по лікоть рука обвила тонку точену шию, а долоня полізла за виріз плаття. Пальці ковзнули по твердій ключиці і торкнулись ніжних опуклостей верхнього краю персів. Людка прослухавши цей початок, різко скинула Савину руку. «Чи ти ба», – подумав Сава, цілуючи Людку в губи і розкладаючи тим часом її на плащі. Людка не чекала такої переміни і, на якусь мить ослабнувши під Савою, стала наче сталева пружина. Сава навалився на неї усім тілом і цілував, цілував, чекаючи поки вона притомиться і заспокоїться, хоча губи видавались йому шорсткими і несмачними, але ще за мить він вже не розрізняв смаків. Лівою рукою притиснувши Людку до землі, правою вже відчував голий пружний Людчин живіт, підсовуючи руку так, щоб стягти шовкові літні трусики. В цю мить Людка ледве не вирвалась, і Сава швидко висмикнув руку, пославши її на допомогу лівій – утримати Людку підсобою.Тепер він знову цілував Людку і терся щокою об її щоку. Вона схопила зубами його за підборіддя, стиснула, чекаючи поки Сава закричить і відпустить її.

– Відкуси й виплюнь, – прогарчав Сава. Вона побоялась, що відкусить і розтулила зуби, а Сава тим часом знову вивільнив праву руку, не перестаючи цілувати, розірвав її легкі трусики на стегні. Вже майєже втиснувши своє тіло між її ноги, він цілував Людку, глибоко засовуючи свій язик в її рот, коли Людка стиснула в зубах його язик і різко потягла до себе. Десь у корені язик затріщав і Сава відчув як язик відстає від порожнини рота з туманіючим болем. Не випускаючи язика, Людка вивільнилась з-під Сави. Потім розтулила зуби, встала і почала обтріпуватись, а Сава безпорадно лежав на своєму плащі, потім почав вставати зло матюкаючись.

– Ах ти ж відьма, мать твою перетак і в кров і в печінку. Ах ти ж стерво відьомське, ах ти ж відьомське кодло, щоб ото так… Ах ти ж колода холодна, чого ж ти, падло, йшла у цей густий дальній куток, про що ти думала, мать твою…, – вивергав він свої болі, відчуваючи, як швидко розпухає йому язик і ось вже майже не повертаться в роті. Людка й сама злякалась, та ще й подумала що зараз Сава почне її бити: підбіжком рвонула до гуртожитків. Але Сава не збирався її наздоганяти. Він замовк і стояв, потупивши очі в траву, немов ошелешений обухом бугай. В голові і в грудях було порожньо і бридко, весь час спльовувалась солонуввата густа слина. «З кров’ю», – подумав Сава, але кольори не розрізнялись у темному садку.

І тоді він особливо сильно відчув глибоку давню нудьгу. Відчув що втомився. Втомився не від оцих борюкань, а від холоду губів. І це втома не від старості, і не від кількості пригод, бо розпізнавав він її і перед демобілізацією з армії. Можливо це втома від борюкання без любові. Сава ще тоді був злякався цієї втоми чи нудьги, чи суму за самицею, але потім заспокоївся, зрозумівши, що нудьга приходить періодично й непрошено, але поміж цими періодами ще залишається чимало часу, щоб відчути смак життя. Проте рівне спокійне існування не запам”ятовується, тобто не має минулого.


***********************************


За день перед тим, як оце кедебісти стали везти Саву до Києва, його зустрів капітан (начальник «свого лейтенанта»). Зустрів випадково. Так можна було подумати. Так Сава спершу й подумав. Це вже потім він зрозумів, що і та порожня «Волга» їхала за ним не випадково, а привозила команду для обшуку в Савиній хаті, і капітану молодші «опера» влаштували «випадкову» зустріч з Савою в тролейбусі.

Зустрівся він з капітаном, коли їхав з стаціонарного обстеження, бо його хотіли забрати в армію на перепідготовку. Але він туди не хотів. Дружина ходила якраз на останньому місяці, та й голос свій він у армії залишив, застудив, та й взагалі, – кому хочеться на літо у військові табори? Ще на першому курсі він підполковнику Саніну сказав. Зло брало, то й сказав, що не хоче цієї військової кафедри і уявляти, не те що знову вивчати кулемет і автомат. Підполковник тоді почав «о долгє». Про патріотизм. «Вот із такіх і ізмєннікі получаются». Але Саву це ще дужче образило, бо хто ж це, як не Сава, тільки що відбухав три роки військової служби в сержантській школі? Ще два місяці тому взводом командував, а підполковник йому оце таке загинає! Змушений був тоді прикусити язика, бо – вимітайся з університету. Так начальник військової кафедри і сказав. Не знав полковник, що взвод, яким командував Сава, був найкращий у батальйоні, не знав і того, що після того, як Саві вирвали гланди у військовому госпіталі, від горлопанства на плацу в двадцятиградусний мороз, горло знову захворіло і до дембеля Сава міг проваландатись у санчастині. Але Сава тягнув законну лямку і після строєвої на морозі полоскав горло тройним одеколоном. Старався, та й совісно було все спирати на командира відділення. Три роки віддай і не гріши, а тут знову одягай ношену на попередній лекції кимось уніформу і чоботи. Бридота.

Сказав на комісії у військоматі, що не може пити холоної води, а як вип”є то болить горло і кров у жилах стає клекотіти. Полковник з комісії знав, що молодщі хлопці у армію йдуть заохоти, а вже на перепідготовку не рветься ніхто і викручуються, хто як може. Сказав полковник Саві, що вони мають право брати на перепідготовку на терміни, які б у сумі становили ще три роки і послав на стаціонарне обсеження. Саві тоді згадалися чутки, що десь на Дніпропетровщині забрали на перепідготовку всіх активних учасників обговорення роману Олеся Гончара «Собор», і йому стало не по собі. На перепідготовку беруть тільки влітку на два-три місяці, то якщо кедебе буде спекулювати священним обов’язком служити Батьківщині, та почнуть після трьох років служби ще 18 років влітку в табори брати сам в тюрму попросишся.

Через три дні після відвідування військомату йому прийшла повістка – з’явитись на стаціонарне обтеження в лікарню водників. Чорнобородий лікар був породистим чорнявим українцем, молдий, але солідний. Вставляв у свою києво-російську мову колоритні українські слова, бо Сава з ним говорив українською. Ось уже третій рік намагався Сава говорити в Києві в побуті і на людях українською мовою. Тільки замовляючи в майстерні костюм, він говорив російською, бо єврей, хоч ти йому і червонець ткнеш в примірочній, однак не буде старатися, бо з нього не завтра вивітриться ота зверхність перевертня над українцем. Не так часто ті костюми шиєш, щоб псувати фасон тим, що ти поговорив з євреєм гарною українською мовою. Не відчує вінтоді в тобі господаря становища, і буде твій костюм брижитись під лопатками, а вилоги... Бо він знайде спосіб виштовхати тебе з примірочної, щоб ти все те аж дома побачив, і ти, селюк, не то що горожанин, вже не підеш у ту майстерню доводити що ти не верблюд, що твій костюм не лежить... А от з лікарем Сава говорив українською і лікареві це подобалось.

Вислухавши скарги на здоров’я, лікар передав Саву санітарці і та повела його в сусідню кімнату. Показала де душова, забрала всі цивільні манатки і вийшла. Спідні штани не мали однієї шворки, і Сава так-сяк закрутив їх на своєму тонкому стані, думав притисне резинкою верхніх смугастих штанів піжами, але і верхні були широченні. Коли Сава одягся, штани довелось тримати в руках і обшмуляна кімната з фарбованою бетонною підлогою, брунатою, місцями вижолобленою стиснула його. «От мене зараз поведуть по коридору, а я й не знатиму, що мене ведуть до крематорію» – чогось так подумалось. Не вірилось у чесність виконавців гуманних законів. Костюм, паспорт і записник з папірцями забрала санітарка. Жінки вдома немає, баба поїхала на тиждень до сина, ніхто не бачив що я отримав повістку, ніхто не бачив, куди я пішов. Мати не знатиме де мене шукати, до якої з цих організацій звернутись: всі можуть сказати: «Не знаємо, шукайте деінде». Жоден адвокат за цю праву не візьметься. У Савиній свідомості прокинувся і затрепетав страх батьків. Бо всі знали, що можуть прийти, забрати і кінець. Оце безособове слово «можуть» забрати як «ворога народу», хоча дехто з них перед смертю кричав: «За Батьківщину, за Сталіна», але це «можуть» і було Сталіном, який ототожнив себе з Батьківщиною, він був Генеральним секретарем комуністичної партії, а оці що можуть прийти і забрати, це рядові комуністи. Проте на цей випадок у Сави вже була інша фраза: «Слава Україні». Бо лице ворога нарешті вдалося розрізнити у пітьмі – це була російська державна машина, якій він до цих пір служив вірою і правдою.

Проте слово «крематорій» – з кінофільмів про німців. Про «наших», як їх називають діти граючи у своїх іграх у радянське кіно, Сава ще багаточого не знав, але й того що знав, вистачало. Нещодавно прочитав «Один день Івана Денисовича» Солженіцина. Ото хіба ще між людей говорять, що смертників змушують добувати уранові руди. А ще раніше чув, що коли треба було розстрілювати багатьох (тоді як судили Тройки: Перший секретар райкому, начальник міліції і прокурор), то стріляли просто над ровами. Вихований в дусі любові до людини, до кожної людини, Сава не міг собі уявити, як це людина, яка підносить пістолета до потилиці іншої людини, не переймається співчуттям, боязню гріха, настобурченим на мозочку волоссям жертви. Виховані Достоєвським на страху перед убивством ближнього, стоячи за стіною вселюдської любові, ми не бачили, як розстрілюють масово, холодно, безжалісно.

Потяглись довгі коридори із скляними шафами та самотньо нипаючими хворими. Чисті вичовгані доріжки килимів і великі вазони біля вікон з пальмами і фікусами. Почуття самотності не залишало Саву; сестра відчинила перед ним двері з цифрою «п’ять» і вказалана ліжко під вікно. Панцирна пружина, накрита матрасом і простирадлами, трохи перетягнута на один бік, прийняла Савину вагу в свої залізні кільця. Ще ідучи коридором і зустрічаючи людей у смугастих і брудно-сірих багато разів праних халатах, Сава намагався всім своїм виглядом показати, що він не хворий, не збирається тут лікуватись, а просто йде на обстеження. Але знала про те лише сестра, а інші хворі не думали чи Сава хворий, чи здоровий, вони лише дивились у вікна, а чи м’яко ступали взутими у лікарняні шлапаки ногами по бавовняних вицвілих доріжках і зникали хто за поворотом коридора, хто в процедурному кабінеті. Та, власне, і сам Сава знав, що здоров’я поняття відносне. Оберігався трохи. Не пив пива, газводи, не їв морозива, залишив заняття боксом, бо горло дало ускладнення на серце, і коли Сава приходив з тренування, то від напруженої роботи лівою рукою, відчував глухий біль у всьому вузлі м’язів лівої частини грудей. Проте він міг багато бігати. Майже все інше, що дозволяли собі люди, Сава міг робити і їсти, і пити. Він зрозумів, що так можна жити і намагався зовсім не звертатись до цих проклятих лікарів, що серед них відсоток справжніх фахівці дуже невеликий, а головна маса – це ті ж посередності-бюрократи що і в інших незліченних радянських установах. Їм не жаль твого здоров’я і чорнила на виписування рецептів. Правда і лікарів нападає апатія, одно те, що зарплата мала, а з другого боку, люди себе не бережуть: курять, п’ють, переїдають, перемерзають, а потім хочуть щоб лікар з мертвого робив живе. Сестра ж мимохідь вважала Саву хворим, бо чого б він оце тут ходив? Та й знала вона, що здорових людей нема. Всі вони хворі, але потроху обмежують свої забаганки і виживають, а ті що не обмежують – вмирають.


*************************************


Так склалося, що збігав перший рік служби в армії, а Сава ще не зазнав радощів близькості з жінкою, якщо не рахувати поразки в останню перед дорогою в армію ніч.Тоді сільська піонервожата опиралася його намаганням цілу ніч, і коли вже безсило лягла поперек ліжка, він від безсоння, перетравленої горілки і молодості та недосвідченості нічого неміг їй зробити, лише притулився до заповітного місця і змушений був відступити, вшитись на призовний пункт.

Коли Батя – командир частини давав команду «шагом марш», а оркестр гримів мідю, зелені квадрати військових рушали з розоду. На повороті всі переходили на звичайний крок і повертали голови до дверей полкової друкарні, де стояла Люся: мініатюрна дівчина в шубці. Перед нею проходило кілька тисяч молодих здорових хлопців, і кожен пришпилював Люсю своїм бажанням до цегляної стіни. Люся щулилась і, ховаючи лице в хутряний комір, боязко зиркала на солдатню.

Наступною подією дня в частині був прихід Ріти. Ріта йшла від КПП через плац по діагоналі до солдатської їдальні. Велка, пишна тілом і молода-молода. Було їй вісімнадцять літ, але вже доладу сформована з гарним струнким станом і дуже гарним рум”яним лицем. На папірно-білій шкірі лиця світилися, полум’яніли рум’янці, розтікаючись і переходячи в свіжу білість біля вух і підборіддя. На чистий білий лоб спадало пухке каштанове волосся. Ріта з’явилась у частині, коли до армії на правах надстроковиків, чи як їх називають – макаронників, почали приймати жінок. Одного разу теплою весною вона в капроновій білій кофтинці перейшла плац по діагонал, і з того часу всі солдати і офіцери, вікна яких виходили на плац, дружно повертали голови і пасли Ріту очима, аж поки вона не ховалась за дверим їдальні.

Хто він, той щасливий мужчина, який володіє Рітою? Жінка ж, хай вона навіть гарніша за Богиню, всеодно віддається чоловікові. У Ріти чисті голубі очі з перламутровими білками і сліпуча посмішка – зуби як перемиті, але казали що вона шалена, іноді сама не своя, дурнувата чи що? Проте мала вологий блиск очей з їх смішливою грайливістю і пишні губи, загнуті кутиками вгору... Солдати і сержанти могли тільки мріяти про Ріту, бо дивилась вона на солдатів з презирством гарної простячки. Вона любила офіцерів.

У солдатській кухні іще працювали жінки. Це були дебелі молодиці. Про цих жінок не треба було мріяти, а просто йти до них. Могли до них ходити і сержанти, і рядові, котрі розбитніші, бо в сержантській школі всі рядові – салаги, через певний термін навчання їх розсилають в бойові частини по Союзу. Була Наталка – туга молодиця десь із Слобідської України (служив Сава у Ярославській області), була Ріта, була Вєрка, – що як загне матом з віконечка роздачі, то зразу тобі перехочеться добавки. Було ще кілька жінок прибиральниць і була Ліда Потапівна – акторка, як її подумки називав Сава.