Geum.ru

Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Ліді Потапівні було десь років сорок чи за, але лице в неї не зіпсуте зморшками, ніби у людини, яка не робила на своєму віку важкої роботи. Лице було повне і світле, очі мала голубі, а волосся русяве, гладенько зачесане на боки з проділом через усю голову. Було в ній щось від російських красунь, яких знімають у кіно, а очима грала, наче акторка. Жила вона на хуторі, кілометрів з чотири від районного містечка, де стояла Савина частина.

Як закінчував Сава навчання в сержантській школі, їздили вони в ліс по колоди. На лугах якраз косили отаву. Села в Ярославській області невеликі, крім тих, які тягнуться понад дорогами: не села, а хутори. І в кожному хуторі всі вікна забиті дошками. Чоловіки виїхали, десь добувають нафту, валять ліс, збільшують чисельність населення Москви, а жінки заповнили собою районні містечка. Там, де ще не всі хати забиті дошками, на вулицях не видно було щоб гралися діти. На лугах жінки косами вимахують. До того ж косять ланками, наче вервечки запізнілих журавлів. Сава тоді вперше побачив щоб ото жінка тримала в руках косу, бо на Україні це діло чисто чоловіче. Лише підтоптані молодиці доживали віку по хуторах – колишніх займанках прадідів. Ті поля, що вони їх викохали серед безмежних лісів і встигали обробити коненятами, зараз в часи трактора і комбайна втікали під ліс.

Сава вже, може, тисячний раз перебирав у пам’яті Наталку, Вєрку і Ліду-акторку, якби до котроїсь підсипатись, щоб та нарешті дала. Наталка – грубувата і насмішкувата, в неї, здається, і сім”я є. Вєрка некрасива, старша за Наталку та ще й лайлива. От хіба до Ліди Потапівни, вона, може, і старша за Вєрку, але ніби інтелегентніша, як ото сільські жінки, котрі працювали наймичками в інтелегентних сім”ях після війни. І не лайлива. Трохи було непособі, адже йому, Саві, лише двадцять, але він солдат, а солдати не мають конкретного віку, вони просто дорослі мужчини. Все ж Сава намагався себе переконати, що їй ще нема сорока, проте це не вдавалося. Тут у Росії жінки матюкаються нарівні з чоловіками. Хлопцям з України від того ніяково. Не те, щоб вони таких вивертів словесних не знали, але якось з-поміж жінок це у нас на Україні не заведено, та й чоловіки при жінках або в сім’ї матюкаються лише деякі. Лідка-акторка майже не лається. Правда, раз, як Сава ще салагою ковзав масну кахельну підлогу поміж паровими котлами жирною шматкою, вона його так матюкнула, що він посковзнувся на ще не витертій засмальцованій підлозі і трохи не впав. Але часто від Лідки він лайки не чув.

Цього разу, простеживши, як хлопці розважили по порціях масло і замкнувши комірчину, Сава у білому халаті вийшов у довгий кухонний коридор і побачив, що Лідка збирається додому. Було десь близько одиндцятої години вечора, надворі темнувато. Сава швидко відшукав Петра Кравченка, віддав йому пов”язку і ключі, збігав у казарму по бушлат (вноч біля озера холодно: тут влітку, як дивишся в неділю футбольні змагання між батальйонами, на плечі шинелю накидаєш) і швидко обійшов всі закапелки солдатської кухні. «Пішла» – похолов Сава і підбіжком вискочив на стежку, яка дерлася з яру на гору, а потім з гори спускалася в долину озера. Лідку він наздогнав якраз за перевалом, хоча трошки й знітився від того, що вона так раптово виникла перед ним, але гукнув:

– Лідо, ти не боїшся оце сама через ярки?

– А чого мені боятися, як ти проведеш?

– Звідки ти знаєш, що я тебе проведу?

– Не проведеш, то я й сама дійду.

Ішли мовчки. Сава не міг знайти теми для розмови, хапався руками за навислі кущі, обламуючи галузки з клейкими листочками. Проходили понад кладовищем бойових літаків. Солдати знали це місце, бо вся частина добувала собі тут дюраль на вставки в погони і лопати для відкидання снігу. Це був колишній аеродром Сталінового сина Василя. Зараз тут валялося з десяток скелетів бойових літаків і один майже цілий маленький реактивний винищувач.

– Як синок Сталіна приїздив, – озвалась Ліда Потапівна, – то котра дівчина йому сподобається, возив її на аеросанях по озеру, але потім її вже ніхто не бачив. Моя сестра пропала безвісті в шіснадцять років.

Саві спала на думку київська легенда про змія Горинича, який брав данину молодими дівчатьми, аж поки його не вбив Кирило Кожум’яка, але вголос він нічого не сказав, бо ця трагедія відбувалась зовсім недавно. Одразу в хату не пішли, а стали на високому відкритому ганку милуватись весною. Земля ще парувала від денного сонця, біля озера Плєщеєва накопичувалась молочна мла, а тут на горі туман не згущувався, тільки плавав пасмами поміж почорнілими, набряклими від весняного тепла гілками. Саві трохи полегшало, бо зараз він хоч і не говорив, але обіймав Ліду Потапівну за плечі. Лапати дівчат йому було не первина, це було звичним ділом, коли вони з хлопцями залітали на велосипедах в двір клубу сусіднього села. Його руки пам’ятали, які тугі перса незайманих діват, але тут він просовував руки до її повних, теплих, гладеньких, ніжних цицьок з набігаючими твердинками сосків під доторками його холоднуватих кінчиків пальців. Лідка мліла від такої ласки і замріяно клала голову Саві на плече, згадуючи молодість і либонь думаючи, що оце б зараз у неї міг бути такий син. А так, вона зараз молода, бо стоїть із оцим майже незайманим, молодим, гарним хлопцем. І цей хлопець – її. Аж до ранку. А в них тут кажуть: «Гдє хохол побивал, там русcкому дєлать нєчєво». Лідка голосно щасливо засміялась:

– Дай я тєбя поцалую. Родьнєнькій мой. Соколік ти мой ненаглядний.

Взяла Савину голову у свої шорсткі від кухонної роботи долоні і поцілувала в лоб і обиві щоки. Хотіла поцілувати в губи, але передумала і тільки цмокнула, не торкаючись. Сава відчув що йому хороше і соромно. Відчув як розпливається вогонь сорому по щоках, бо йому нараз видалося, що оце його мати цілує, хоча мати дуже рідко цьомала його одноразово в щоку, але отак троєкратно – ніколи. Він скучив за матір”ю, за своїми, оце вперше в житті не був дома аж рік. Але в сутінках і в тіні від дашка ганку вони з Лідкою не бачили лиць одне одного.

Лідка, не даючись Саві, котрий норовив покласти її на віничиння, що лежало на ганку, відступила на сходинки, а Сава, на мить забувшись чого він сюди прийшов, не випускаючи Лідки, при місячному сяйві, задивився на дерев”яне різьблення, котрим був прикрашений ганок. Тут не було війни і збереглося дуже багато старовинних дерев’яних хоромів, прикрашених майстерним плетивом різьбленого і пиляного дерева. Хати, роблені зрубом із гладко обтесаних колод. Поки не було колгоспів, був мужичку час годинами, дням і місяцями різати мережку. Одного разу, бігаючи по командира роти (Сава був зв’язковим на час тривоги) Сава заходив у таку хату, але здивувався, що в хаті, такій гарній зовні, були маленькі і низькі кімнати, бо підлога піднята дуже високо, а чорні від миття дерев’яні стіни поглинають простір. І тоді Сава, дивуючись, думав, чому вони не можуть помазати в хаті стіни білою глиною, як це робиться на Україні. Але будувати хату і жити в ній кожен народ учився сам по собі, пристосовуючись до умов і успадковуючи досвід предків.

Час ішов. Сава, майже врозпачі, що от знову нічого не вийде, взяв Лідку на руки і став носити по ганку, наче малу дитину. Спав на думку вірш і Сава почав читати вголос:

Как синий цветок, запрокинув голову,

Ты смотриш на тучи.

Как красный цветок, чуть раскрыты губы

Зовуче…

Ліда раптом запручалась і стала на ноги:

– Не треба, не говори так, не треба – з острахом говорила вона. Лідка відчувала що слова ці чисті, натхненні і голос у Сави чистий, хоча він не може ніде подітись від того, що йому хочеться жінки. Надворі сіріло. Сава думав про те, що десь за годину-дві йому треба бути в полку. Його взяло зло і він буркнув на Лідку:

– Пішли чи що, мені скоро в роту.

Лідка від того окрику стала ніби менша, запобіглива. Прочинила сіни і в темряві спрямувала Саву в ще одні двері.

– Сюди, бо в кімнаті сестра з дітьми, – шепнула.

Він зайшов. З малесенького віконечка десь поодаль цідилось трішечки місячного світла. Мабуть, це була комора. Через морок не можна було побачити що там по кутках і Лідка десь зникла. Вона виявилась позад Сави, причиняючи двері, торкнулась його. Налапавши її, він зрозумів, що вони сидять на тапчані, застеленому чи то куфайками чи ряднами. Мовчки поклав Лідку, швиденько стягнув її труси до колін, хоча вона хотіла йому допомогти, заходився розчохлювати себе. Ремінь як швиргонув, то він забряжчав бляхою десь аж у протилежному кутку, потім ледве знайшов. Лідка з дрожем у голосі просила:

– Не спіши.

Сава поліз на Лідку, але не міг ніяк втиснутись між її ноги.

– Та скинь же ти мої труси хоч з одної ноги, – здогадалася Ліда. Сава виконав цю пораду і нарешті засунув. Лідка чи Ліда, чи Ліда Потапівна, того не було видно у цьому темному кутку, була під ним, була його. Жінка була покірна й піддатлива, а він, Сава, був мужчиною, володів нею…

Сава ішов понад озером. Не дуже поспішав. Сонце ще не встигло виглянути з-за обрію, а вже по озеру попливла рожевість і туман відірвався від води метрів на три. Не було ніякого тріумфу, було трохи гидко самого себе, згадались застереженя Баті, щоб не ходили на хутір, бо… Сава вирішив покупатись, обмитись… Знав, що вода холоднюща, але відчував, що як покупається, то буде легше на душі. Роздягнувся біля прибережної лози, що вже випустила зелені листочки, швиргонув у воду свої труси і голий пішов. Вода і тіло парували. Б-р-р… Сава присів у воді і наввимашки проплив кілька метрі понад берегом. Швиденько вискочив, одягався похапцем, одежа приставала до мокрого тіла, він довго не міг всунути ногу в холошу галіфе, нарешті побіг. Коли добігав до загорожі, тіло пашіло здоровим, молодим вогнем, а сонце вже чималим краєм визирало з-за обрію.


*************************************


Просто через кімнату під стіною хворий не спав, байдуже дивився в стелю. Його велике непорушне тіло, ніби відділялося від голови і потопало в пружинах панцирного ліжка, а голова, ніби на пінопластому поплавку, теліпалась на білій подушці.

– Цього вже добряче обіклало, – чомусь без співчуття, а навіть зловтішно подумав Сава. Хворий, що лежав обіч відповів на Савине вітання, але якось з затримкою. Цей мав коротке квадратне тіло і коли вставав, щоб причинити двері, то навіть у піжамі по ньому було видно, що це якийсь начальник: директор, завідуючий чи управляючий. Обоє були колись начальниками, бо про того, хто лежав мовчки і не вставав, лише два рази на день просив клізьму, квадратний хворий із заздрістю казав, що він якийсь зав. Лице в глухуватого квадратного хворого землисте, а під очима страшні синяки-набряки. Обоє вони здавалися Саві мерцями, і жаль було лікарів, котрі хотіли поставити їх на ноги, щоб вони досиджували на своїх посадових партійних місцях до смерті.

– Ідіть на обід, – запросила санітарка, прочинивши двері. Той, що дивився в стелю, знав, що це не до нього, бо навіть не поворухнувся, а той, що мав синяки під очима, почав крутитись на ліжку, нарешті якось розвернув тіло і почав зсовуватись, поки не зсунувся так, аби ноги зігнулись на канті ліжка. Вони стирчали як задубілі, а на канті безвільно зігнулись в колінах і впали на підлогу. Нарешті він сів, шукаючи очима і ногами шлапаки. Сава зіскочив з ліжка, узув свої капці і солодко потягнувся. Коли почуваєш себе так-сяк і перебуваєш в лікарні перший день, то найкраще що там є – це ліжко з чистими простирадламим, і як повернешся лицем до стіни та не бачиш сусідів з їхніми тумбочками, заставленими склянками з жовтими ліками, недопитим чаєм і пігулками, можеш солодко подрімати, не беручи собі в голову ніякого клопоту.

В їдальні Саву трохи занудило від колись білих, а зараз жовтих чохлів на стільцях і таких самих скатертин, від тяжких шовкових гардин і чисто вимитих фікусів. Хворих було мало, і Сава вибрав собі місце за столом, щоб бути від інших якнайдалі. Прийшла санітарка, познімала скатерті – столи виявились рябими, покриті пересохлими, вилущеними цератами. Як тільки вона зняла скатерті, залу заповнили хворі в смугастих і сірих халатах. Чоловіки і жінки. Вони обсіли столи, затиснули Саву і він вже не мріяв бути окремо. Навколо сиділи чоловіки із землистими блідими лицями. Другу половину зали заповнили такі самі жінки. Замелькали алюмінієві погнуті чайники, ложки, виделки. Ті, хто тут уже прижився, почали витягати з холодильників масло, яйця, булки і все, що їм дозволяли їсти лікарі. Сава сидів, тримаючи руки на колінах, а чоловіки із землистими лицями похилого і невизначеного віку, більша половина яких були ще й не голені, розіклали лікті, баночки, згортки, коробочки – геть зайняли стіл, бо Сава гидував класти руки на почорнілу церату. Сава намагався і не дихати, і не рухатись серед цих, як йому здавалось, безнадійно хворих людей, хоча знав, що його не могли покласти в інфекційне відділення. Подали першу страву. Сава одразу зрозумів що це юшка яку варять лише в лікарні. Бо ще років з п”ятнадцять тому він їв юшку з таким запахом у районій лікарні Житомирської області за 150 кілометрів звідси.

Ще коли Сава ходив по вулицях Києва, в ньому зародилось відчуття, що його весь час обкрадають. Одержуєш зарплату, вираховують податок і бездітне. Потім ходить комсорг і продає лотерейні квитки, потім ходить парторг і продає лотерейні квитки з тої самої пачки, які ніколи не виграють, потім ходить профорг і збирає гроші на газети та журнали, тоді вони втрьох збирають членські внески, потім ходить агент страхової компанії і гвалтує тебе страшними життєвими бувальщинами, щоб ти застрахував себе, всю свою сім’ю, хату і худобу від усіх лих. Потім ходить агент військово-патріотичної спілки, спорту, товариства по боротьбі з алкоголізмом, зелених, охорони пам’ятників архітектури. Тоді збирають гроші на подарунки іменинникам, які народились в цьому місяці, а тоді вже і сам складаєшся втрьох на пляшку в честь зарплати. В їдальні Саві здавалося, що його обкрадає кухар (не докладає в казан м’яса, щоб принести додому та ще й начальнику дать), в магазині продавець повинен щось недоважити щоб мати добавку до своєї мізерної зарплати та ще й директору дать. Проте Сава вперто боровся сам з собою, щоб не звертати на це уваги, бо соромно було обвинувачувати людей у дріб’язкових крадіжках. Сава фактично згодився на існування цих дармових споживачів його зарплати, заспокоюючи себе тим, що по теорії відносності щось повинно залишатися і їм з жінкою.

За столом Сава сидів і думав, що найбільший злочин – це обкрадати хворих і ув’язнених (хоча саме в цих місцях і обкрадають найбільше). Обкрадати людей без костюмів і паспортів, бо вони не можуть ні вдарити, ні подати до суду.

Після обіду Сава завів на цю тему бесіду з ходячим квадратним хворим.

– Крадуть і лікарі, і кухарі, – уточнив колишній начальник – та й не крадуть вони, а просто беруть. А ми вже все одно той… не довго…

– Як, тут не всі безнадійно хворі.

– Багатьом здому приносять передачі. Бачив, усі витягали масло з холодильників.

– Я ці лікарнянські страви ще колись як малим коштував, то й зараз вони такі самі на смак.

– А звідки ви?

– Я оце вже п’тий рік як у Києві. Дивуєтесь, що розмовляю з вами українською?

– Я думав зразу, що ти з села.

– Я і є з села, як з армії демібілізувався, наново довелось свою мову вчити, так на сержантській службі на російський лад язика наламав.

– Всеодно якою мовою говорити. Треба говорити російською, незабаром всі люди будуть говорити російською.

– І в’єтнамці теж. Нещодавно я бачив у кіножурналі, як в’єтнамські діти з першого класу вчать російську.

– От я теж українець, а не говорю українською вже років із сорок і нічого.

– Ви і самі не говорили і дітей своїх у російську школу віддали, бо боялись за свою службу і шкуру. Були ж на керівній роботі, боялись щоб вас не запідозрили в націоналізмі і не послали ведмедів пасти. А зараз вам хоч кілка на голові теши, не признаєтесь, що до того вас змусив страх.

– Ні, мене ніхто не змушував. За Сталіна все правильно було.

Сава відчував, що безглуздо звертатись до людини з відмерлими почуттями, але не будеш же весь час мовчати. А він, оцей ще підлікується і буде далі керувати. У нас начальники на пенсію не йдуть, а зразу в могилу. До кінця на посту, куди його поставила партія. Владолюбство єдина пристрасть старих, котрих вже не цікавлять жінки і гроші.

– А може б ви згадали про те, як за Сталіна люди зникали, як позакривали в Києві всі вузи, бо викладачів пересаджали.

– Ти часом не з тих, що біля пам’ятника Шевченку у травні збираються? Я раз тудою ішов, коли ви там хуліганили, і мені це нагадало День нації в Німеччині.

– Із тих.

– То ти вчишся в університеті?

– Вчуся. Вчився тобто.

– А за що тебе вигнали. За те що біля пам’ятника ?

– За все разом.

– Не треба піддаватись закордонній агітації.

– Ви спершу боялись, а тоді подумали, що, може, так і треба.

– А раніше ти теж так думав?

– Ні, раніше я вірив у доцільність нашого мовчазного порядку. Повз мене пройшла смерть Сталіна. Для дорослих це було закінчення одного з найтяжчих випробувань, а для таких як я, сушені лушпини з картоплі, присолені, 1947 року були смачні як цукерки. Я тільки добре пам’ятаю, як їздив у місто по хліб зимою на кузові полуторки і страшенно мерз. А скільки тоді мені було років не пам’ятаю,може, дванадцять. Так воно все й минуло «за положеноє». Нещасливе дитинство за щасливе майбутнє. Але, коли я служив третій рік в армії (1963 рік), нам перестали давать на обід білий хліб, а чорний був важкий і глизявий, в армію прийшов не схожий на попередні призов молодих хлопців. Мені казали:

– Товаріщ сєржант, а ви знаєтє, что в Подмосков’є плакати с портрєтамі Хрущова грязью замазани?

– Не знаю.

Хоча для мене це звучало як порушення дисципліни, але рука вже не тягнулася писати донос, як у декого в тридцятих.

– Вот как ето, что прі Жуковє, говорят, как нагубу сажалі, воду в камєру напускалі?

– Не знаю, – говорю, – не знаю. Це тоді я вперше вже дорослим відчув, що чогось такого не знаю. Чогось, крім того, що пишуть у газетах і шкільних підручниках. Я був за них старший. Вони вже щось собі думали, а я ще вважав, що коли тепер Сталін не думає за нас, то думає Хрущов, і нам знову думати не треба. З нас знято обов’язок думати. Тим часом для комуністичних вождів проста людина вже давно перестала бути суб’єктом, це вже був народ, якому не болить, хоч ти його і сотнями тисяч угроблюй на великих будовах Сибіру чи Камчатки. А ким ви при Сталіну були?

– Капітаном річкового пароплава, а потім начальником пристані.

– То як ви скажете, багато тоді зла було?

– Правильно все тоді було. Я не пам’ятаю щоб щось вирішувалось несправедливо.

– Бо ви вирішували. Ви та ще перший секретар. Може ви тоді і першим були, та начальник міліції, та директор заводу, ковбасні чи пекарні. Взагалі – партактив. А я в армії таку собі зручну теорію придумав і солдатам її розказував. Був, мовляв, капіталізм, то й Сталіна діймали пережитки капіталізму і він робив помилки (ми ще тоді не знали, які грандіозні помилки він умів робити), на наступного генсека ці капіталістичні пережитки вже менше впливатимуть і таке інше. Так і доцигипаємо до вершин.

– Все він правильно робив, так треба було.

– Я не розумів людей, які плакали, коли він нарешті помер і не розумів свою покійну бабусю, яка по його смерті тихо сказала, але так, щоб батько мій не чув: «душогуб».


*************************************


Солдати того взводу, яким командував Сава, закінчували будувати полкову кочегарку яку було винесено далеко в поле, аждо яру. З тиру долинали автоматні черги. Сава лежав у траві, вбираючи в себе щедре сонце із запахами різнотрав”я, а Валька пішла у яр до струмка по воду. Вона тут ще з кількома дівчатами керувала роботою солдатів. Сава потягнувся, встав і пішов по стежці вслід за Валькою аж на дно глибокого яру. Тут було вогко. Вальку зустрів, як вже вона йшла назад із пляшкою води. Схопив її в обійми і притиснув до себе, безглуздо сміючись, але вона вирвалась і втекла.

Зустрів її після того вже аж пізньої осені на танцмайданчику в містечку і ледве впізнав. Скорше вона його впізнала. Виявляється, вона після того поглядала на нього з вікон недобудованої казарми, а він про неї і думати забув. А це здибались і виявилось, що живе вона в долині озера за якихось п’ятсот метрів від загорожі військового містечка. Хата її була внизу біля дороги, але вони пішли на гору. На самій горі був недіючий монастир, але вони знайшли у схилі гори виїмку, і там Сава почав її лапати, норовлячи покласти на холодну суху траву, а вона вперто недавалась і сердилась. Так і пішов він тоді, не домігшись, і на наступну суботу було так само. Хіба що, коли Валька вже не могла відбиватись від його настирливих домагань, то сказала, що їй сьогодні не можна. Хоча Сава і не повірив, але від такої заяви зашарівся і відпустив Валентину. Провів до хати і вже як вона мала зайти в сіни, раптом сказала, що їй подобаються настирливі чоловіки.

Втому і спустошення він найсильніше відчув тоді, коли розлучався з Валентиною назавжди. Про ці його душевні муки ніхто не знав. Як їхав у поїзді додому і раптом почув, що радіо заговорило українською мовою, аж затрепетав мимоволі. В Конотопі на нижній лаві, під ним, розмістились дідусь із молодесенькою внучкою, рочків їй чотирнадцять. Вона щебетала: «Дідуню, дідуню», – а Сава слухав трепету грудях і нарешті зрозумів – це Україна, її рідний голос. В Бахмачі вискочив на перон, а на пероні молодиці й баби з яблуками, грушами, помідорами, огірками, вареними кияхами – припрошують співучо, милозвучно, рідно. Поступав в університет і ходив по Хрещатику залитому сонцем, і все те армійське було вже далеко.

А тоді це була мука. Як зустрів у автобусі Вальку, коли возив солдата зі свого взводу в районну лікарню з підозрою на аппендицит, її благеьке пальто ледве сходилось на животі. Глянув – лице задерев’яніло, відвернувся і дивився у вікно. Вона, хоч його помітила і переміну в лицях, теж не озвалася. Вночі довго не міг заснути, перекидався безліч раз з боку на бік, на спину і на живіт. Тепло і ніжність прокидались в ньому. Уявляв себе батьком, але думав: «Я ще молодий і не вмію заробляти грошей на сім”ю. Хлопці з села хоч шоферські курси позакінчували… Я ще не готовий до цього. Ні, ні, ні. Не можна. Нізащо не можна. Любові тут ніякої не було. Вона тут заробляє тридцять карбованців на будівництві казарм (третина зарплати інженера), а він удома завклубом заробляв тридцять п’ять. Я думаю тільки про себе». – А потім знову її живіт. – Вона, здається, крім мене ще зустрічалась із єфрейтором з автороти. Невисокий такий зростом. Можливо навіть поперемінно. Ні! Нізащо! Я нічого їй не обіцяв. Хоче охмурити мене молодого. Ні, вона просто хоче чоловічої ласки. І, якщо вдасться, – вийти заміж, і мати дитину. Дехто з хлопців жениться».