Geum.ru

Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


************************************


Зразу Саву обіцяли потримати на стаціонарному обстеженні тижнів зо два, але випустили на третій день. Може, просьби допомогли, бо він казав лікареві, що жінка ось-ось має розродитись, але окрім того, лікар ще й довідку дав для амбулаторного лікування. Пройшов пішки по Великій Підвальній, і сів у тролейбус біля Золотих Воріт. Київ був ще кращий після лікарняних стін. Сава думав до вечора протинятись і потім зайти на роботу та впорати сміття. В інститутському подвір’ї робота двірником інтелегентніша, ніж двірника квартирних будинків. Ніхто тебе не зобов’язує збирати кістки і онучі для заготконтори. Головно метеш папірці і перемервлене сіно з кліток піддослідних тварин. Правда Саву трохи вернуло від закривавлених томпонів, та хоч добре, що ніхто тої роботи не бачив за цільними залізними ворітьми. Зате цілий день у Сави був вільний, аби можна було посидіти в читальні, чи просто мати вільну для думок голову. Позгрібаєш на купу сміття, приїзжаж «Бджілка», бачки на машину – раз; в рукавицях, у халаті – нічого. Сава до армії майже кожного дня гній від корови викидав. Ще не відвик від чорної роботи. Говорив же тоді на комсомольських зборах Петрові Онищенку.

– Вигнали тебе з вузу, чому ти думаєш, що це вже кінець світу? Твої ж батьки весь свій вік від землі жили та й були чесними, а ти оце вже готовий батька рідного продати, лише б у науку. А навіщо нам наука і науковці без честі?

Говорити про когось легко було, то нема чого носа вернути, коли тебе самого потурили, а ти хочеш з тимчасовою студентською пропискою у Києві біля розумних людей тертись.

Щось місяців зо два Сава шукав роботу, після того, як залишив редакторську посаду у видавництві. Але швидко знаходячи через знайомих хлопців, швидко і отримував відмову. Для цього треба було лише сказати, що ти навчався в університеті. Приречений, без перспектив на закінчення освіти, літературне життя і інтелегентну роботу, Сава без надії ішов на ще кимось рекомендовану адресу і намагався уявити, як продався Павло. На той момент, як Павло прийшов до Сави у видавництво просити троячку і скаржитись на безвихідь, про Павла уже з рік говорили, що він продався кедебістам. Так, це було, мабуть, з рік тому, коли Павло прийшов до кафе «Київське», а Василь йому не подав руки і сказав:

– Що, хлопців продав, а сам гуляєш?

З того часу до Павла почали ставитись, як до непевної людини, бо Василь це сказав так, ніби щось знав. Павло тоді біля них не затримався і пішов далі. Але потім Василь з Києва зник, а Павло знову став приходити, хоча в нього майже ніколи не було чим докласти на пляшку в складчину. Сава подавав у відповідь Павлові руку для вітання, можливо тому що совісно було відштовхувати людину, про провину якої він конкретно не знав, Степан не подавав демонстративно, Володька в такі моменти біг до телефону. Інколи якось обходились без традиційних потисків рук – при Павлу. Інколи Павло сам жартував, що от, мовляв, продався, тільки не було зрозуміло, чи це жарт.

Проте «там» Павлу не давали ніякого морального перепочинку після тої справи, за яку йому натякав Василь; вимагали продавати і оцих вічних студентів, яким було всього по двадцять років. Павло вперся. Він ще пам’ятав, як йому було тоскно й самотньо, коли він продав оти, старших і їх пересажали в 1964-му. Власне він лише доповнював картину їхньої неблагонадійності, зі своїми думками вони особливо не крились. Серед кедебістів він теж не міг знайти друзів, бо вони кадрові, а він волоцюга, алкоголік, лірична натура, мріяв писати сценарії. Здібний, начитаний, недовчений – саме придатний на те, щоб передавати з вуст у вуха, про що оці хлопчаки між собою говорять, що читають, де беруть книжки, про що патякають зоп”яну. З них колись виростуть діячі культури, але вони про це ще не здогадуються, просто живуть, але в КеДеБе вже будуть знати їхні характери. Павло їх полюбив. Це були його духовні друзі. Схожі літературні уподобання, і Сава, і Степан, і Василь, і Григорій переймалися також тривогою за долю України, і це було Павлові не чуже. Він, як старший і досвідченіший, милувався ними, навчав бандерівських пісень: «Твоє ім’я у лісі перед боєм, ножем вирізав я на сосні…», знаючи, що доведеться продати й цих, пришвидчував дозрівання товару на продаж, але не міг не закохуватись в людей. І ото був уперся, перестав давати інформацію, і його знову вигнали з університету за пиятику.

Павло на деякий час ожив. Весело і щиро говорив з хлопцями, радо зустрічав кожного, хто давно не з’являвся, й інколи давав на спільну пляшку, поки ще траплялися гроші. «Там» йому погрожували, що розкажуть про попередні його заслуги його новим друзям і паспорта вже в нього не було, самі палітурки. Щоб десь хоч тимчасово влаштуватись на роботу, позичав паспорта в друзів. Але коли дійшла чутка, що він продажна шкура, перестали позичати й паспорта.«Коло звужується», часто повторював, весело примруживши очі після першого стакана, і вже він полюбив жити в столиці.

Почав систематично випрошувати в кожного знайомого на кухоль пива і чогось до пива пожувать. Його ловила міліція. Вірніше, робила вигляд, що ловить. Нарешті, одного разу, коли Сава прийшов до кафе, де збиралась голодна богема вигнаних, і хтось, хто мав гроші, брав дві порції другої страви на чотирьох, уже не дивуючись з тих жінок, котрі ходять по їдальнях і, питаючи чи ви більше не будете їсти, доїдають ваші недоїдки. Нарешті Степан Саві розказав, що Павло з Андрієм їли недоїдки в кафе. Андрій при цьому дуже нервово і хворобливо сміявся, а Павло розводився, що кури чи свині порпаються в гною, але несуть смачні яйця, або нарощують біле сало. Андрій брав з чужої тарілки недоїдені шматки кров’янки і кусав з того боку, де ще було не кусане, а Павло їв усе підряд. Андрій після того пішов сторожем на пивзавод, бо мав паспорта. Павло теж знайшов якусь роботу, звідки його вигнали через два тижні. Оце після того він прийшов до Сави у видавництво і почав скаржитись на долю, хоча за неписаним законом друзі-волоцюги не мали права заходити до тих, хто влаштувався на якусь роботу. Павло дивився на Саву благальними очима голодного собаки, припухлий з голду і поганого сну, ніби говорячи: «Я більше так не можу». Сава думав про те, що чи то в колективі, чи на самоті треба бути мужнім, ніхто тебе не буде задурно годувати, а поблизу Києва можна знайти якусь роботу, щоб не старцювати, проте не сказав цього Павлу. Дав троячку, а сам собі подумав, що це він дає востаннє.

І Павло знову отримав посаду старшого інженера геолога, хоча й не мав закінченої вищої освіти, виплатив аліменти, одягнувся і заявив якось що п’є лише коньяк. Вімовився якось пити разом з усіма «Лимонну», замовивши собі кухоль пива. Не вірилось, що десь за рогом він не п’є чорнила. Потроху всі до нього звикли, стали вітатись.

А то раз Сава зустрів Павла з Туреликом Дмитром біля винного кіоску. Турелик працював у видавництві заввідділом. Вони обоє добряче п’яні, заходились розповідати Саві, що от, мовляв, Дмитро поставав Павлу склянку вина, а той виригав його ось під кіоском, бо Павло кедебіст і тому його шлунок не міг засвоїти цього чесно заробленого вина. Вони посперечались, чи Павло знову не виригає, і Турелик знову замовив сухого.

Павло обережно взяв склянку і підкреслено спокійно поволі випив. Тоді Дмитро, тикаючи в Павла Пальцем, став варнякати:

– Саво, оце кедебіст, продажна шкура.

А Павло йому:

– Я продам ось Саву чи ще когось та й усе. Мені жити треба. А ви сидите у видавництвах та продаєте цілу націю. Ось вже п’ятдесят років продаєте за тридцять срібняків весь український народ. Продаєте, ха-ха-ха, Туреличок, продаєте.

– Саво, оце кедебіст, продажна шкура, мать його…

– Ну от, я кедебіст, запроданець, філер – продаю вас, убий мене. Ні, ти мене не вб’єш. Убий. Ось я стою перед тобою...

– Жаль йому свого прекрасного життя за твоє, – сказав Сава, а Петро почав галасувати :

– Ідіть кочегарами, так як аспірант Кібець. Кращі сини України, не в козаки. В знак протесту ідіть сторожами, двірниками і кочегарами, – сфера послуг – доля негрів, – упав Павло в істерику.

Нарешті у всіх газетах, журналах і видавництвах Саві показали на двері. Човгаючи Хрещатиком, Сава раптом відчув, що йому хочеться в тюрму. Там не треба шукати роботу і перед жінкою буде совість спокійна, бо вона, хоча й терпить, але оце її чекання, поки Сава знайде роботу стало нестерпним. Отак, мріючи про в’язницю, Сава зустрінув знайомого лікаря і той влаштував його двірником в інститут.


********************************


У той день, коли Саву витурили з видавництва, він трохи затримався в місті. Ще люди з села на автобусній зупинці стояли, але автобуса не було. Відлига, а під вечір вітрець. Зилко. Дорога ще не розкисла, ще не весна, то весною треба по гумові чоботи до знайомого заходити, щоб дійти через село додому. Коли грязько від хати до шляху доходив за сорок п’ть хвилин, та почекати автобуса. Автобус сорок п’ять хвилин їде до Києва, дорога – самі ями. Десь більше двох годин тільки в один кінець та ще й у неймовірній тисняві. Чотири з половиною години у два кінці – це найбільше, а як сухо та автобус добре ходить, то три години – найменше. А ще ж і на роботі треба щось робити сім годин. Ну й що, все село так живе. Правда, тим, кому ближче до шляху, зручніше.

Викликав його сьогодні директор. Знав уже Сава, що буде така розмова, але все ж на щось надіявся, невідомо на що. Директор сказав (не так просто сказав, а тудою-сюдою, разом з головним редактором), що ми б вас з радістю тримали на роботі, ви нам навіть подобаєтесь як людина творча, але більше не можемо, бо у вас незакінчена вища освіта. Директор знав, що Саві пояснювати не треба, чому не можуть, як це так, не можуть. Директор – це чоловік невисокого зросту, натоптаний і коли б навіть не знав до цього, а десь його зустрів у пальті і ондатровій шапці, зразу б сказав, що це директор. Нарешті Сава зрозумів що люди, як і мурашки, коли народжуютться, вже мають своє суспільне призначення. Якщо народився директор, то й у три з половиною місяці видно, що це директор народився, а якщо артист, то баба повитуха так вам і скаже: «О, це артист народився».

Хоча директор і міг, як українець і людина мати свою думку і гідність – не погоджуватись з телефонними дзвінками і усними вказівками з Комітету по пресі – вигнати Саву з роботи, бо Сава ось і недавно читав вірші біля пам’ятника Шевченку 22 травня, але на чому його власна гідність може триматись, коли за непослух його просто виженуть.

– Спасибі, – сказав Сава, – що ви мене із моєю неслужбовою репутацією майже два роки тут терпіли, – і подумав, що відколи тут працював, був щасливий. Згадав собі, хоча нікому вголос і не зізнавався, якось воно у цьому році так склалось, що він був щасливий, хоча дехто йому й співчував. Як же, дружина навчається, а Сава заробляє 110 карбованців, квартири в нього нема. А він собі метикував, що коли хочеш бути хоч трохи вільнішим у суспільстві оптимістичних споживачів, не треба розбещувати своїх забаганок. Не голодувати і не світити тілом, не ходити в кіно і до театру, читати книжки і не мріяти про щасливий лотерейний квиток. Отож так-сяк одягнулись і майже не голодували, хоча останнім часом став брати з собою обід, бо ціни в їдальнях і кафе підскочили на тридцять відсотків. Був холостяком, то трохи соромився з кулака їсти, а це не так воно й страшно. Проте, коли в мороз, грязюку чи пилюку проходив вдруге за день своїх три кілометри від шляху і заходив у хату, то був щасливий, бо в хаті було тепло і чекала жінка. Як подумати, то ніхто його так в житті не чекав. Мати чекала з амії, але всіх чекають матері, їхнього чекання діти не помічають. А от як він колись приїхав до жінки додому, ще як вони не одружувались, а тільки вирішили спробувати мати дитину, а поки що бути вірними одне одному, він відчув як чекає дружина.

Було літо, і вони пішли купатись на Тетерів. Коли ішли узвозом вниз до води, вона поглядала час від часу Саві просто в лице, не боячись що її не люблять і говорила.

– Я весь час була зайнята роботою і не було коли купатись. Надвечір на річку не хотіла йти сама. Як давно я не купалась, не купалась, не купалась.

Йому хотілось її обняти, але терпів щоб дійти до верболозу, де вони роздягались. Вона була у рожевому ситцевому купальнику в квіточки і він торкався обома долонями шовку її голих плечей... Хлюпались і борюкались у ласкавій текучій воді, торкався руками її тіла, інколи шугаючи долонею нижче живота, а краплі води веселками зблискували на призахідньому сонці. Тоді вона сідала на пісок, а ногами бовталась у воді, а він плавав поряд і сміявся їй просто в очі. Потім милили і терли одне одному спину. На городі в її батьків була альтанка і вони там спали. Першу ніч у суботу вона спала в хаті, а другу, з суботи на неділю, не захотіла ввечері йти в хату, а залишилась з ним, махнувши на те, що там подумають батьки. Тоді вперше вони вдвох спали в одному ліжку. Вірніше, майже всю ніч вовтузились до нехочу. Батьки ж сподівались, що все буде гаразд, а що їм залишалось.

Савина баба отримує пенсії за колгосп 12 карбованців та має свою присадибну ділянку, якраз там на всіх трьох картоплі і різного овочу наростає. І жінка вже була щаслива, бо її живіт став округлюватись і тужавіти. Не те, щоб вони весь час сміялись вголос як навіженні, вони говорили, не підвищуючи голосу, в теплій хаті, розказував він їй, що от на роботі той тому сказав, а вона розказувала, що заходила туди і сказала те. Часом починали мріяти. Майже завжди починала вона перша, що коли закінчить вчитись, то теж матиме сто карбованців зарплати, і вони не будуть більше купляти нічого-нічого, окрім їжі, і будуть складати гроші на нову хату. Спершу він її зупиняв, а потім подумав, що хай хоч помріє, може це буде не так швидко, а то виходить він їй і помріяти не дає. Починали говорити яка буде хата і скільки дітей, а вона ще щось придумувала, аж він лякався і казав: «Буде, вистачить, не говори!» Він боявся, що оце все, що вони тільки-но нагородили, не прицінюючись, потребує того, щоб спершу на половину, а потім і зовсім продатись за брехню.

Гроші – це державна власність і вони робляться в Москві. Щоб їх мати треба бути трошки вправнішим, поворткішим за інших, не мати совісті. Десь за тим, що столиця не в Києві, а в Москві приховувалась велика всенародна несраведливість, якої майже ніхто не міг назвати вголос, але ця фальш існувала.І виходило, що коли йдеш наперекір власній совісті, сьогоднішня держава дає хліб і до хліба. А совість – це ж основа, стержень, на якому живе людська спільнота. «Свій лейтенант» КДБ, цинічний чоловік, знаряддям якого є державне насильство, хоче побудувати комунізм на підлоті, він хоче навчити Саву великого обов’язку.

Сава зрозумів, що директор видавництва хоче від нього заяви про добровільне звільнення з роботи і пообіцяв її написати. Пішов після роботи до кафе і хвалився хлопцям, що от вигонять… Погомоніли, кави попили, та й пішов Сава на тролейбус, вийшов на Володимирському. На автобусній зупинці хлопець із «Спідолою» стояв, диктор з Москви оголошував про те, що космонавти перейшли з одного космічного корабля в інший і продовжують політ. Люди навкіл зійшлися. Дехто міркує чи це раще за те, що американці місяць облетіли, чи ні.

Як мороз, то він десь зі спини починав мерзнути, а це відчув, що всього його колотить, хоча лице й думки ніби спокійні. Це ж треба до жінки з такими вістками-новинами їхать. Коли той автобус буде, ні по якому графіку не дізнаєшся. «Піду хоч чекушку з горя розчавлю. Не таке то воно й горе, якусь чорну роботу можна знайти, закортіло, бач, до інттелегенції. Але як душа скиглить, то чому не випити». Якраз і чекушки були, то зайшов туди, де добрі люди каву п’ють, взяв булочку, вилив чекушку чайний стакан, випив зараз 250 і став зажовувати. ֿЩе не старець, – думав, – булкою закушую». А навпроти робітник невисокого зросту, в куфайі. Мабуть десь гайки крутить. Кефір п’є і батоном зажовує. Ніби п’яний, чито очі в нього були такі сумні. Саві співчутливо киває, немов знає, що Сава не просто так п’є. Не говорив робітник нічого вголос, тільки щось на мигах показав. Сава для годиться кивнув, хоч нічого не втямив, думав що німий, аж він і голосом обізвався:

– Не п’ю, – каже, – і рукою показує, що в нього лише половина шлунка. «Паршиві твої справи, брате, – подумав, – коли в тебе всього півшлунка», – але всеодно не вірилось, що робітник тверезий. Пішов знову на автобусну зупинку. Люди з села ще стояли. Аж Володька підходить, далекий родич по матері, шофер. В їньому селі всі чоловіки – шофери, а жінки на роботу в радгосп ходять та на базар у Київ – то з ранньою цибулею та редькою, то з полуницею, то з помідорами, потім з картоплею, тоді дехто їздить у дальші від Києва області купувати свині, колють і на базар. Приміська зона. Хто крутиться, той живе. Володька смикає за рукав: «Он за рогом наш хлопець з машиною, то ти так, потихеньку підходь, бо йому ще треба біля автовокзалу хлопців забрать».

Хороша машина УАЗ з двома ведучими мостами. В руках сільських хлопців – звір. Сава вже раз такою їхав. Тоді саме грязь морозом прихопило, така храпа зробилися, що аж. Шофер п’януватий. Ох тоді він тій машині й додав. Сава в салоні майже на голову ставав. Здавалося що в тієї чортової машини і з боків колеса і зверху, бо геть перекидаєшся, а машина йде. Вперлась у що, він – задній хід: не бере – він другу ось втикне. Реве, аж дзижчить, а пре. Такими машинами різні контори користуються.

У салоні була лише коротка лавочка біля перегородки, цератою обтягнута. Там уже якась дівчина сиділа, не впізнав одразу в темряві. А потім ще зайшов військовий, старший лейтенант, побачив Сава зірочки на погонах, як той у двері залазив. Сава його раніше вже раз бачив. Мабуть, місцевий, бо хлопці йому того разу, як своєму, допомагали в автобус всунутись, на своїх майже не стояв. А цей раз ніби ще стояв, хоча теж був п’яний. Лейтенант до Сави звертається:

– Закурим.

Закурили.

– Ви государствєнний чєловєк? – Знову до Сави, повенувся всім корпусом, язик заплітається.

– Мабуть, – сказав Сава непевно.

– Ви яку освіту маєте?

– Вищу, – сказав Сава, згадавши як складав через рік по вигнанню з університету вступні екзамени до Київського педагогічного інституту. Склав три екзамени на четвірки і мав би прохідний бал, якби іноземну здав на «три». Поступав на заочний. Смикнув тоді його біс зайти в університет до викладача французької попросити розмовні теми. А вона відіслала його на четвертий поверх, туди, де університетські абітурієнти складали, щоб у тих, які вже склали екзамен, попросив. Сава почав допитуватись де тут французька група, аж підійшов до нього чоловік:

– Что ти тут дєлаєш?

Сава здивувався, бо не був знайомим з цим типом, але машинально відповів:

– Екзамени складаю.

– Покаж екзаменціонний.

Сава показав титульну сторінку екзаменаційного листка з педінституту і знову заховав у папку.

– Дай сюда!

– Нащо?

– Дай сюда тєбє говорят.

– Не дам.

– Пойдьом со мной.

Чоловік з військовою виправкою, але в цивільному костюмі взяв Саву за руку вище ліктя і повів сходами на перший поверх. Сава йшов трохи огинаючись і не міг придумати, що його робити. Екзаменаційний все-таки був з інституту. Сава порушив правила, проник до університету під час здачі вступних екзаменів. Інколи виривав ліктя, але втікати не наважувався, сподівався, що, може, якось обійдеться. Ішов знехотя і торочив, яке ви, мовляв, маєте право, за що? Але коли кедебіст підвів його до дверей деканату, Сава раптом зрозумів, що пощади не буде і не захотів покірно йти в двері. Той тягнув, або норовив вирвати паку з екзаменаційним, але Сава не давався. Кедебіст штовхнув коліном двері і намагався втиснути туди Саву, а Сава, впершись ногою в одвірок, ніяк не пролазив у двері. В коридорі зібрались студенти і дивились на все це здивовано, а кедебіст почав наказувати якомусь абітурієнтові в сержанській формі, щоб той йому допоміг. Проте сержант стояв, ніяково опустивши руки, думаючи, чи може він зараз не послухатись, адже йому наказував цивільний, у якого зайняті руки, і він не може показати посвідчення

Підійшло двоє негрів і почали, енергійно жестикулюючи, пояснювати подію на свій лад. Вони, мабуть, думали, що Сава щось украв, бо це ж була не Америка часів рабства, а Сава був блідолиций, щоб отак його волочити за те, що він зайшов у вуз де готують перевертнів. Тут нагодився ще один кедебіст, без розпитувань ухопив Саву з-заду попід сили і вніс в деканат. Перший тим часом вирвав у Сави папку.

У деканаті кедебіст у присутності декана розглянув екзаменаційний лист і побачив, що він з інституту. Не віддаючи матрикул, повів Саву до секретаря екзаменаційної комісії університету, при Саві сказав секретареві, що Саву вигнано з університету і про це треба повідомити в інститут. Сава почав вимагати свій екзаменаційний, повагавшись, вони віддали. Хоча надія на вступ до інституту пропала. Сава з поганим настроєм спускався гранітними сходами Червоного корпусу. Про себе він встиг відзначити, як чітко взаємодіють ланки: кедебіст – декан, кедебіст – секретар екзаменаційної комісії – кедебіст, будь-яка ланка того суспільства, яке будують російські комуністи за активної і найширшої участі таємної більшовицької поліції.

Довго п’яному лейтенантові цивільної оборони було б про це розказувати. Тому Сава ствердно кивнув і сказав:

– Так, маю вищу освіту.

– Державна людина, значить. Ви там цивільної оборони не вчите? Що там люди думають з приводу атомної війни.

Усміхнувся Сава, в темноті не видно:

– Нічого не думають. Живуть собі. Почнеш про все думати, то й сон пропаде.

– Я от, між іншим, інспектором цивільної оборони працюю, – звірився лейтенант Саві. – Знаєте, на складах протигази з 1914 року. Що вони профільтрують?

– Щось профільтрують, – Сава йому, аби щось сказати.

– А в людей протигази є? Нема. Скоро будуть в магазинах. Чотири чи шість карбованців штука. Я от вам скажу, що на випадок атомної війни, можна у воді заховатись.