Geum.ru

Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

А тоді, аж на третю суботу, теж зустрілись, знову пішли на ту гору. Нагорі було вітряно. Ось-ось мав випасти сніг, а поки що було морозяно, вітряно і зоряно. І вони з єфрейтором Любавіним вкинули по своєму законному суботньому стакану. Він прийшов з увольнєнія, доповів старшині що прибув, пішов у туалет, який був притулений майже до загорожі, переліз огоржу, а Валька чекала його біля підніжжя гори. Знайшли в схилі свою криївку і заховались від вітру. Внизу в долині миготіли понад озером і ген аж до далекого лісу вогники людських жител. Чорно-синє небо з великими зорями. В той вечір, коли запрошував Вальку піти на гору, пообіцяв, що не буде вже з нею боротись, посидять трохи, погомонять і все. Сиділи, говорили, він тримав її руки в себе на колінах. Потім обняв, треба ж було щось робити. Вона сама подалась назад, похилилась і лягла. Він ще сам собі не вірив, але руки вже робили своє. Вже лежачи в ліжку в казармі згадував, зрозумів, що Валька в цьому ділі знала толк, підмахувала ніжно і сильно, а він, він ще не знав що не треба спішити… Після того вони ще трошки полежали, намагаючись удвох укритись одною шинеллю, лежали на її піджаку на мерзлій землі. Шинелі на двох було малувато. Валька про щось мріяла, можливо, уявляла що лежить на широкій постелі в білих простирадлах. Він тоді зразу хотів устати, але вона його затримала біля себе, щоб отак хвильку полежати, запам’ятати цю теплу мить. Над ними свистів холодний вітер і від того, що небо було безхмарне, вітер здавався скляним. Проте під шинеллю тепло якусь хвилю трималось.

З того часу, як тільки кортіло, коли рота засинала, Сава брав шинелю, збігав з гори до її вікна. Одного разу постукав, як завжди, у вікно на причілку. Вальки довго не було. Нарешті прочинилися двері, і до нього долетіли крики Вальчиної матері:

– Простітутка, сука, опять етот кобєль прішол. Домой нє пріході.

Валька відповідала матері так само, але тихіше. Саві зробилися соромно, бо мати мала рацю, він зводив чужу дитину. А тоді вона підбігла і він її пригорнув. Тут, на окраїні містечка, було багато недобудованих хат. Вони з Валькою обживали їх по черзі. Адже стояла холодна сніжна північна зима. Прийшли до тої хати, де були минулого разу, але господар вже приробив двері і вставив вікна. Довелося шукати іншу хату. Довго шукал. Нарешті знайшли, полізли по риштуванню на горище і заховалися від вітру. Діло було після Нового року, мороз за двадцять по Цельсію гарно рипів. Тут було так само холодно як надворі, але лежали хоча й на промерзлих та все ж сухих дошках. Валька тоді теж ніби щось говорила, що їй сьогодні неможна, але вони дуже скучили одне за одним. Можливо, вона мала на увазі ризик завагітніти, коли говорила «не можна», в той час коли хочеться саме найбільше. Про це він згадав, коли стрінув її в автобусі, хоча вже місяців зо два до неї не ходив, готувався до екзаменів, боявся що засічуть у самоволці і не пустять поступати в університет.Нарешті Сава заснув.

Снився йому сон ніби вітер несе велику білу кулю. Таку велику, як він її і тримав. Куля летіла легко і на її поверхні сині прожилки від завихрень вітру. А тоді куля виявилась не такою легкою, як то видавалось на початку. Всередині її чулась вага, мокра як набряклий сніг. Коли сонце торкнулось обрію, із середини кулі почали мовчки падти червоні краплі, падали і падали. На мить із пропеченого тими краплями снігу здіймалися червоні квіти на високих тонких теж червоних стеблах і зразу ж гасли, наче іскри, які відриваються від великого багаття і летять в безодню ночі. Сава відчував, що він плаче, але дивувався, чому очі сухі. Здавалося, що із очей річкою ринуть сльози, але очі були сухі. Квіти гасли і гасли. Такі гарні. Можливо, коли б захотів поцілувати таку квітку, то попік би губи. Ці квіти могли бути червоними маками, проте маки, в порівнянні з ними – вічні. Десь далеко в свідомості промайнула дука, що можливо то ненароджені діти повертаються назад у землю. Діти. Обдурені нами. Викликані і відштовхнуті. А можливо це просто гра задумана не нами?

– То в мене таке тісне зимове пальто, – засміялася Валька на Савин натяк вже десь аж теплою весною – Як я тебе любила. Як я тебе любила. Коли ми закінчували будувати ту казарму, де ви зараз живете, я завжди тебе чекала, як ітимеш через плац. Ти гарний…

Хоча Сава, як і кожна людина, задивлявся в дзеркало, шукаючи на своєму лиці красу, але те що він гарний хлопець, було для нього відкриттям. «Вона мене любила», – подумав Сава вже майже з гордістю і разом з тим відчув полегкість, що Валька ось така сама як і була: жива-здорова, і стоїть перед ним, не звинувачуючи ні в чому. Навіть з вдячністю згадує. То вона на якусь хвилю забулася і почала надіятись, хоча знала: дуже сподіватись заборонено, бо тоді наплачешся.

Це вже потім, як інша жінка відштовхнула Саву – він до кінця насмакувався гіркоти і вирішив тримати свою пристрасть вруках. Треба просто жити. Мати наміри, а не надії. І коли все ламається, менше страждати і починати все наново. Знати доступну ситуацію і примиритися з доступними можливостями. Хіба ми можемо вибирати? Борсаємось поміж куцими можливостями. Треба знати, що може бути гірше, ще гірше. Відчувати, що біль майже торкає тебе кігтями за шию. Тоді можна насолоджуватись кожним днем зокрема. Але від любові і від зради не встережешся.


****************************************


На пів року раніше Саву відпустили з армії, аби він мав змогу скласти вступні екзамени. А це вже він приїхав додому з університету на зимові канікули. Був морозець, не дуже злий. Сніг відтінював синявою. Повітря – наче смачна вода. Сава повільно нагнувся, потім присів і поклав гарячі долоні на сніг. Сніг під долонями осів, тільки кілька космічних холодних зірочок, що обсипали руки, прощально блиснули на сонці і від них майже не залишилось на шкірі роси. Сава з шумом вдихнув повітря, не видихаючи ще вдихнув, ще, ще і вже більше не вміщували легені. Затримавши дихання, почув як у грудях наростає тиск, як всередині все напружилось, щоб виштовхнути збідніле повітря і нарешті різко видихнув. Двері стукнули. Сава повільно озирувся. З-за порога стрибнув його молодший брат, але не встиг він стрибнути вдруге, як веселка снігу з руки Сави засипала йому лице. Проте це не зупинило брата, і він обома руками штовхнув Саву в сніг. Сава уткнувся руками і лицем у сипкий сніг, а в наступну мить обоє стояли на колінах і тиснули один одного в міцних обіймах, намагаючись виваляти в снігу. На подвір”я вийшла сестра Оксана з дійницею і закричала, сміючись:

– Перестньте, перестаньте, дурні.

– Вони встали і почали обтріпуватись. Сніг ще яскравіше заблищав, ніби аж плавився на сонці.

– Батько казали, що заколемо сьогодні порося, каже що ти давно не був удома, щоб трохи свіжини поїв. Та і з собою яку шкварку візьмеш.

– ДядькоСтепан прийде?

– Батько йому ще вчора сказали. Як тебе не було, то я дядькові допомагав.

Дядько Степан сидів у передпокої на лаві і стругав кілочок, щоб ним заткнути дірку в грудині кабана від шпички, а мати налила йому стограмовий гранчачок. Скільки він їх переколов, а зараз вже перед цим ділом чаку п’є.

– Я, Саво, різав і телят, і корів. А то запрошує мене Семеньо різати козу. Я на неї подивився, вона на мене та: «Ме-е-е-е». Отоді мене щось за серце стисло, я й кажу Семену: «Хай її хтось інший ріже». І от зараз п’ю сто, бо коли ріжеш, завжди ніби переступаєш якусь межу.

– Всім так, чи є люди що й не здригнеться?

– Не знаю, може і є. Мешик ту козу всеодно зарізав.

Сава зняв двері в хліві; брат вигонив порося, прив”язане за задню ногу, на подвір’я. Дядько почухав порося за вухом, але воно вже все знало і було перелякане. Дядько рвонув на себе ліву передню ногу кабана, брат смикнув за шнурок, і кабан вже лежв майже на спині. Брат міцно тримав шнурок при самій нозі, і порося лежало якусь мить догори ногами не дригаючись. Сава і собі взяв кабана за праву пердню ногу, хоча обійшлося б і без нього. Треба було відсторонювати власне тіло, бо кабан міг у агонії страшно вдарити ногою. Шпичка раз відскочила від напруженого тіла, а за другим разом з трісом полізла в шкіру. Кабан виснув і зразу ж захарчав. Переривистий вереск все більше переходив на хрип. «Захлинається кров’ю, – думав Сава, – кров, мабуть, вже заливає грудну порожнину».

Мати вимивала гарячою водою бодню для сала і вишкрібала її ножем, а Оксана, сестра, бігала по хаті, мила баняки, каструлі, горшки. Хлопці ж тільки-но вийшли надвір, зараз будуть колоти. Батько взагалі пішов десь за хату. Різкий виск увірвавсь у хату. Оксана стала, як зачарована, руки самі погладили стегна і обвисли, трошки затерпли. Задушливий клубок у грудях вибухнув тисячею дрібних блискавок, прохолодна радість затріпотіла полумя’м десь внизу живота і на кінчиках пальців. Дитина крикнула в колисці.

– Їсти, їстоньки. Моя манюня. Зараз.

Оксана рвучко взяла дитину на руки і притулила рожеві вуста до чорно-червоної пипки. Дитина тісно заворушила губами. У вікні замигало вогнище. Смалили.

Нога поросяти шарпалась, і Сава не міг її втримати. «Це агонія. Агонія»

– Пусти-но. Хай доходить. Дивіться.

Дядько випустив з руки шпичку. Вона смикалась в такт биття серця.

– Живучий гад.

Усі зло хихикнули. Трохи нервово хихикнули. Брат був строгий, і дядько, і Сава. Посмішка тільки блиснула, як вода,в зморшках дядькового лиця.

– Басі, басі, спить.

Обсмалили. Потягли на двері мити. Сава прислухався до себе. Занадто сам себе загальмував. Нічого ніде не обізвалося. Дорослішаєш – жорстокішаєш. Трошки злякався сам себе такого. Туша вже стала драглистою і мертво гойдалась, як тягли і перевалювали на двері.

Коли дядько зняв грудинку і черпав кров квартою в горщок, раптом протягнув братові кварту і блиснув очима.

– На покуштуй.

Кварта повна крові парувала на сонці. Дядькова рука була холодна по саме серце, а братова гаряча, аж тиснуло груди. Він рішуче протягнув руку, ковтнув два раз і втерся долонею.

– На ще й ти, – протягнув кварту Саві. Сава ковтнув і зауважив, як на верхній губі в брата горить смужка крові. Потім дядько піддав їм на плечі по половинці кабана, і вони занесли його до хати, поклали на стіл і дядько почав знімати сало широкими смугами. Кабан удався – сало на чотири пальці. А печінка і найсмачніші жирні шматочки м’яса, вирізані дядьком Степаном, вже смажилися з цибулею, і дух свіжини заповнив хату, сіни, виривався в двір. Тим часом батько сходив покликав свою старшу сестру тітку Антоську (дружину дядька Степана) та сестру Мотьку з Семеном. Колись, давним давно, як забивали велику звірину, ласували всім родом, зараз же зібрались найрідніші. Сиділи за столом і мали перед собою свіжину та по склянці житньої випили. Як мав батько гнати горілку, пророщував жито на печі, ніс у млин та заквашував брагу, дядько Степан привозив кіньми звідкись апарат, лаштував його звечора на всю хату і гнав до ранку. Куб клокав, аж здається було його чути на вулицю. Хлібна горілка була на смак м’яка, як дощова вода.

Дядько Степан розказував, як при Сталіну порося душили, ткнувши його писок у відро з попелом, аби воно не вищало та не почули сусіди і не донесли в сільраду. Бо шкуру треба було здати. Смалили вночі вугіллям через відро, замість дна в якому була залізна сітка. Мудрували, аби сало було з шкуркою. На лобі в дядька Степана вже по рівчачках зморщок піт заблищав, він і каже:

А ти знаєш, Саво, Іван Микитин повісився?


********************************


Квадратний хворий інколи вставляв у розповідь Сави якесь запитання, а той що не ходив на обід, все мовчав. Повечеряли о сьомій вечора, а зараз вже бралося за десяту. З коридора в кімнату насіювалось трохи світла, стеля перед розплющеними очима Сави ледь сіріла.

– Ото ми з вами говорили про начальство. То дядько Степан мене й питає:

– Чи знаєш ти Саво, що Іван Микитин повісився? Чого йому, дурню, не хватало. Га? Такий хлопець, распрйо...

Тут втручалась Савина мати і забороняла дядьку Степану вживати матюки. Він вибачався і так як був уже добряче випивши, ловив нитку перерваної розмови. Дядька Степана Сава знав змалечку і не пам’ятав щоб він коли був тверезим, завжди він колов свиней, лагодив трактори і комбайни, працював у кузні, був добрим столяром ще й пасіку тримав, одно слово – золоті руки. Тому після першого стакана горілки мова в дядька ставала суцільною і не дуже розбірливою.

– Такий хлопець! Га! Ні, Саво, ти дивись сюди. Дивись-но сюди. Га? Взяв і повісився отам недалечко від мого города. Саво. Я тебе люблю як сина. (Дядьків син Петро служив у Чехословаччині, був танкістом, і там була «Празька весна»). Чого йому було треба? Гад такий. Вішатися. Ти ж знаєш. Ну, ти ж мене розумієш.

– А він давно з тюрми прийшов?

– Пів року тому. Що йому було треба. Га? Саво?

«Дядько, мабуть, любив Івана Микитиного, за те що він такий хвацький, у морфлоті служив чотири роки . Високий. Йому матроська форма дуже до лиця була» – подумав Сава і сказав (жив дядько Степан і Іван за Лугом):

– Я його раз бачив, як він воду з криниці набирав. Він повне відро води, держачи за дужку в одній руці, до рота підносив і пив. А на засмаглій руці сині якорі. Я теж після того хотів собі якір на руці виколоти, та, мабуть, туш була густа, бо нічого не вийшло, а, може, неглибоко колов. Тоді, перед армією, я був завклубом. Виходжу одного разу з кіно. В коридорі дівчина, Олька Бурякова, шарпає ті двері що в сільраду ведуть, немов хоче їх вирвати:

– Вони там їх повбивають. Падлюки. Пузії. Сволчі. – Голосить, – а надворі вікна сільрадівські людьми обліплені, що хочуть зазирнути – що там робиться. Вийшов я надвір, виліз на загорожу, став туфлями на вершечок штахеів, тримаючись за дерево, щоб заглянути в сільраду через фіранки. Бачу – Вітьку Буряка син голови сільпо і голова колгоспу ногами місять вже на підлозі. Він скоцюрбився, затулив лице долонями, а Івана Микитиного секретар (здоровенний дядько) і голова сільпо – невеличкий, але тугий, за обидві руки тримають, їздовий сільпо – попід сили ззаду, а голова сільради кулаками в морду б’є, і вже Іванова біла сорочка на грудях червона. Тут і машина міліцейська під’їхала. Івана вивели, а Вітьку винесли в машину. Аж іде мій двоюрідній брат з буфету п’яненький.

– Це вони, – він мені розказує, – зайшли, гади, компанією в пивнушку, а Іван з Вітькою там сиділи, вже довгенько сиділи. То син голови сільпо, шофером у сільпо працює, то вже й собі, як і його батько, начальству зад лиже, висмикнув стільця з-під Вітьки, бо вільних місць не було. Вітька впав, а Іван устав та Івана Беня в морду. Голова сільради каже, що ходімо в сільраду розберемось. То вони, дурні, п’яні, понадіялись на свою силу, пішли. А якби їх міліція забрала просто з буфету, то, може, у машині хіба ліктями під ребра натовкли.

– Дали після того Вітці три роки тюрми, а Івану – п’ять, – розказував Сава. – Я після того, за таку несправедливість, місця собі не знаходив. Сів і написав листа в «Комсомольскую правду». Написав я лист, та вже мені скоро і в армію треба йти, вже й забувся, що кудись там писав. Аж приходить мені повістка з’явитись у суд. Не дуже певно себе почуваєш, коли тебе викликають у суд. Показую повістку, мені кажуть куди зайти. Читаю на дверях: «Прокурор». Заходжу. Кімната тьмяно освітлена, і чоловік гарний з лиця у чорній формі з блискучими гудзиками просто переді мною за чималим столом, застеленим темно-червоним оксамитом. Велике вікно темно-жовтими гардинами завішене, фікус, над головою прокурора великий портрет Леніна кольоровий, мальований олійними фарбами, праворуч, сухими фарбами мальований, веселий портрет Хрущова. Таке враження ніби той чоловік сидить на кону в глибині куліс і падуг.

– Це ви писали? – протягує, але в руки не дає мій лист. Я, хоч літер не розрізняю здалеку, але пізнаю свій лист, ще як із зошита аркуш виривав, то внизу нерівно відірвалось.

– Мій, - кажу,– а груди мені стиснуло, ніби дух захопило і десь з минулого почала підходити до горла нудота. Я ж думав, що мій лист далеко. Тим, дальнім людям я довіряв, а мій лист у районі. Вже потім батько мені казав, що прокурор – двоюрідній брат голови сільпо.

– Ви писали лист у «Комсомольскую правду», а в зв’язку з тим, що ви звинувачуєте радянську владу в незаконних діях, мені, прокурору, доручено цю справу владнати. «Я що? Мені хлопців жаль» – подумав Сава, але вголос не сказав, бо груди тисла задуха, можливо, від цього тьмяного обмеженого стінами простору.

– Бачте, Саво, суд може розглядати справу лише тоді, коли потерпілий подає заяву. А Петро Карака, прізвище його – Покраса, в суд не подавав.

– Але ж голова сільради про це знає і люди бачили, міг же він від імені закону поклопотатися, все село бачило як Петра змісили ногами майже до смерті. В лікарні місяць лежав.

– Не міг, бо не було заяви потерпілого. А що до засуджених тих двох, то ви, Саво, нічого не розумієте, ви ще молодий. Кому ми будемо вірити, тим двом хуліганам, під час події вони були п’яні, є висновки експертизи, чи голові сільради, літній чоловік, партійний, люди його обрали. Чи голові колгоспу, людині освіченій, поважній, партійній. Та й свідчили всі проти хлопців. От, наприклад, Володимир Мусієнко. Він же не родич нікому з тих, кого ви звинувачуєте.

– Та як же він свідчив, коли він Івана Микитиного попід сили держав, коли голова сільпо йогов лице гатив?

– А ви бачили, щоб посвідчить?

– Бачив.

– Але потерпілі, як ви їх вважаєте, не взяли вас у свідки. «Я ж не знав, коли той суд буде, і в селі майже ніхто не знав точно. Я вже дізнався, як їх посадили» – вже не говорив, а тільки думав Сава, а прокурор підводив риску.

– То ви, Саво, надіюсь, зрозуміли мене. Може, зараз і не зовсім, а виростете – зрозумієте.

– Зрозумів.

– От і добре. – Прокурор злегка почав підводитись, встав і Сава, потиснув протягнуту через стіл мяку прокуророву руку і вийшов на вулицю. Був теплий, літній, сонячний день. Ніби людина, яка довго сиділа в погребі, смакував повітря, а прокурор з його кімнатою десь провалились у безвість, пропали. Простір попереду, а ззаду велика вивіска над будинком роззявила рота словом «Суд».

– Скільки я їх, таких жовторотих, бачив, – озвався начальник пристані, ото поб’ються між собою, можуть когось із своїх і пристукнути, але щоб кого з начальства… Ні-і. Хіба як п’яний прийде на роботу та почне матюкатись. А як потрапляють вони в чотири стіни, та ще на суді такого як прикрутимо, та ще потім років п’ять-десять всукають. Приходить – тихий та непомітний. Побачить міліціонера – язика ковтає.

– А бувають же хлопці, що приживаються в тюрмі. Вийде на волю і через три дні знову сідає.

– Є всякі. У нас один відсидів вісім років, прийшов у сільраду, порубав секретаря на дрібні шматки. Голова десь якраз на дільниці був. Пішов знову. Тепер назавжди, – згадав начальник пристані.


***********************************


– Десь через місяць після бесіди з прокурором, зачиняв я клуб о пів на першу. З танців всі вже розійшлися. Потім я ще проводив рептицію хору. Поспівали трохи. Іван Беньо ходить біля мене, руками розмахує, каже щоб уже кінчали співати та розходились, а я й не здогадуюсь до чого воно. Хористи нарешті пішли, а я трохи поморочився з замком від гримірувальної. Старша сестра з подругою чекали мене на ганку. Підходжу до виходу з зали. Тоді у нас ще гасовими лампами світили. Тільки на останню лампу – фу, аж залітає Грицько Пісєцький, Мазко його прізвище. За мене десь на півголови вищий:

– Я тобі дам писать!

Ми з ним зчепились. Він оце сьогодні в армію йшов, то вернувся з військомату щоб дома переночувать, а раненько в область. Мабуть дядько підмовив, у армію, мовляв, підеш і кінці в воду, а ми тут на місці всі свої, прикриєм. Точить Грицько мене через усю залу, стільці зіставлені – танці ж були. Щоб я де запіткнувся, було б мені. Може, похаркав би кров’ю днів п’ять і амба. Зточив він мене аж у куток біля сцени, але так ні разу і не вдарив, бо ми один одного за руки тримаємо. Аж тут чую хтось мене з-заду попід сили – шлоп.

– Хлопці, чого б’єтесь? – Питає.

Я зрадів. Розбороняє, думаю. Повертаю на голос голову (в клубі дуже темно), аж він мене зубами за щоку як ухопить, ще й чую його неголену щетину. Сестра з подругою в клуб забігли та Грицька відтягують, а він від них відмахується, як ведмідь від собак, той що з-заду мене тримає – анімурмур. Я спробував вирватись – як прив’язаний. Пісєцький мене зверху по голові кулаками місить, я руками затуляюсь, а ззаду на нього дівчата насідають. Перша гарячка минулась, не скажу що я щось думав, мабуть що в голові у ці декілька митей прокрутився всей бійцівський досвід предків, і я тому тип, що тримав мене ззаду попід сили, вдарив разів зо п’ять головою під зуби. Чую, руки розчепилися. Я через бар’єр, в оркестрову яму. Там раніше поламані стільці лежали. Біжучи, протяг по підлозі руками – нема нічого щоб в руку ухопити. Прибиральниця на днях все в підвал винесла. Вискакую надвір. Місячно, як удень, а в нас біля клубу величезна площа штахетами обгороджена. Підбігаю до штахетів, рву один. Штахетина – хрясь біля верхньої жертки, і той шматок у мене з рук випав. Я за ним нагнувся, коли чую – хтось мене двома руками за чуба та до землі. Шкіра на голові ніби аж загорілась, затріщала, але я руку за тим шматком штахета тягну. Коли Грицько це побачив, то одну руку пускає від мого чуба, а другу тягне до того ж уламка. У нього рука довша, він одразу – шлоп, шматок у руку. Я вириваюсь і тікать. Бачу – біжу просто на хвосу порослу дерезою. Круто повертаю і біжу понад загорожею до школи. Чую – Грицько у дерезу шелеснувся – після випровадин п’яний. Пробіг я так метрів сто (бігун з мене на короткі дистанції поганий), чую – знову хтось доганяє. Я повертаюсь – це Грицько з уламком штахета, б’є раз, другий, я ухиляюсь, ось він чесонув мене по краю голови, уламок сковзнув по виску, я знову біжу. Пробіг через шкільне подвір’я, біжу по вузенькому довгому подвір’ї, коли чую: земля позад мене гуде. От як зараз чую це гудіння. За якусь мить обертаюсь – Іван Беньо (його прізвище теж Мазко) мене наздоганяє з двометровим штахетом у обох руках. Тут я вже зрозумів… Руки самі піднялися, складені навхрест, щоб захистити голову, я кричу: «Уб’єш йо... твою мать». Він з усього маху вперіщив мене ребром штахета по боці. Штахет переломився, і вже він заніс над моєю головою метровий уламок. Рубонув. Руки спружинили. Я знову тікати. Забіг у ганочок учительської квартири і зачинив за собою двері з двох половинок. Була в мене якась мить у запасі, щоб відчинити двері в сіни (тут жила самотня вчителька, добра знайома моїх батьків і я знав систему запорів) і там защіпнутись на защіпку, але треба було покинути вхідні двері, зробити крок назад і просунути руку у вибите віконце, відщіпнути защіпку. Я боявся, що не встигну цього зробити, але двері з двох половинок я міг утримати, може, дві миті. Проте вони встигли трохи отямитись. Важко дихали ось за дверима. Людське житло має на собі ознаку недоторканності, я ледве переводив дух тут, у ганочку. Чую, погомоніли, поматюкались і пішли. Відсапався трохи, тихенько прочинив двері, огледівся – нікого не видно й не чути, десь від асфальту чутно гармошку і голоси. Налапав за ганочком заступа на довгій ручці, взяв його на плече і пішов додому. Картуза десь загубив, шкіра на голові горить, а так нічого. Бреду собі дорогою, аж сестру зустрічаю, біжить мене шукати, сказала, що батько пішов телефонувати у військомат, щоб Грицька Мазка затримали. Не було у мене в думках , щоб кудись заявляти, але і заважати тому не хотілося.