Geum.ru

Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

На другий день приходять хлопці миритися. Це у нас заведено. Кожної суботи чи неділі біля клубу б’ються. Першого дня одберуть пів життя, а на другий день – миритись. Грицька з військомату завернули. Ото, як Іван Беньо мене довгим штахетом перетягнув, то попав якраз по вершку стегнової кістки, а там ще пояс від штанів та папружка. Штахет розпався, а я на другий день чую – ніби вдарено, а був би поцілив вище, так ребра ум’яв би, могла б і червона піна на губах виступити. Але то все – якби... А так. Рука, правда, добряче боліла, на щоці зуби знать, кругла пляма запеченої крові на скроні – Грицько Пісєцький уламком штахета зчесав. Ото, хіба ще шкура на голові поболювала. То виходить, що вони утрьох не дуже мені й дали. Я ж тому дядьку, що в кутку мене тримав (тридцять п’ть йому років було, а мені сімнадцять) теж трохи зуби пощербив. Але як же мої батьки перехвилювались, коли сестра прибігла додому і сказала, що мене біля клубу одного гуртом б’ють. Зло брало і мене, і батьків моїх. Міг би я їх посадить. Не тих, хто на сьогодні попропивав свої червоні книжки, а своїх однокласників (з Грицьком я разом 10 класів закінчував, але в школу я пішов у шість). Він, правда, в майбутньому кар’єри не зробив, але і голова сільпо (він же народний суддя), і голова сільради, і голова колгоспу здатну на підлість зміну собі викохали. Дехто і при череві на пенсію пішов, а колишній Другий секретар райкому зараз бібліотекарем у школі працює, інколи під тином п’яний валяється. Ще по старій пам’яті френч носить, але шия дуже тонка у військовому комірці, а колись же той комірець лопався, пещений такий приїздив з району до батків у село, в піхотному синьому галіфе, хромових офіцерських чоботях і френчі без погонів.

Напали вони на мене, коли я був на своєму робочому місці. Сорочка подерта, в крові. Приносили вони на другий день і нову сорочку (це в нас теж заведено) але мати не захотіла брать. Побої знать: лице вкушене, на руці синяк, на виску шкіра зчесана – хлопці знають чим їм пахне. Дільничий у село приїхав, Мирончук, теж як натоте якийсь родич голови сільради, одно слово, як у нас кажуть, шобло, у буфеті сидить – пиво п’є. Коли в селі гарна бійка – буфет йому ніби кабінет для розбору скарг трудящих. Зустріне мене біля клубу, запитує: «Ну що, ще не надумав миритись?», і знову в буфет. В мене вже й зла нема, а мати як подумає, що вони хотілимене прибити, то не хоче дарувать. Аж і вона вже нічого не каже. На третій день надвечір іду я до клубу, зустрічає мене такий невеличкий, худий, колгоспною роботою замучений чоловік.

– Підожди, Саво.

Дивлюсь на нього, а він не знає як почати, а потім:

– Я Грицька Мазка батько, – і почав умовляти мене, що і я ще молодий, і мені коли прийдеться, а Грицькові, що мав у армію йти, доведеться сідати в тюрму. Всяка охота в мене пропала до цього діла. Ну його все, думаю. Вижив, не покалічений, а що могло бути, того ніхто не знає.

– Живіть як знаєте, – сказав. Не було в мене ще тоді жорстокості дорослих, які люблять судити чужих дітей.


*************************************


Всі мовчали. Сава повернувся до стіни і заснув. Цієї ночі йому вкотре приснився сон ніби він літає над землею. Часто думаючи про ці польоти, Сава почав здогадуватись, що колись давним давно люди не мали, або майже не мали тіл, тобто питома вага людського тіла була легша за повітря.У снах багато хто з людей літає, заперечення тілесного притаманне світовим релігіям, тіло це комора спокус, новітні філософи пропонують багато безпорадних способів звільнення від тіла, аж до масових юдоєвангельських самогубств. Але вихід загублений. Треба було не споживати земних благ.

Сава біг вулицею. Угорі дерева майже об’єднувались кронами, а кам’яниці робили вулицю ущелиною. Щойно Сава швидко пройшов, майже пробіг Хрещатиком, але хоча страх навалювався, наче безмежна гора вати, стримував свій крок, аби не бігти, бо любив іти залюдненим Хрещатиком. Ніби ідеш сам і разом з тим живеш у тілі натовпу, який не відчувається поосібно. Все шумить, хоча до тебе ніхто не має ніякої спави. Це йде народ і в нього є мета. Правда, сьогодні Сава хотів утекти із загального потоку, і оцей удар «Тікати», наздогнав його, коли він виходив із темних глибин Хрещатика у русло вулиці. Він стримував крок там де було багато людей ще й тому, що коли б хтось побачив, що Сава втікає, вже б йому не вирватись. На початку меншої вулиці Сава побіг. Бігти довелося під гору, на якій колись сидів Великий київський князь. Позаду їхав тролейбус повний людей, а Сава біг серединою вулиці.

«Колись я літав, літав. Я ледве пам’ятаю, що для того, аби злетіти, треба довести вібрування рук, ніг, очей, голови – всього тіла до однієї мелодії, що вона в мені прокидається, стає легким стрижнем, віссю. Треба лише віднайти в пам’яті цей ритм, щоб зводити всі мелодії в унісон до трепету душі»,– билась думка у Савиній голові. Наче руками рибу в воді, ловив Сава в собі цей імпульс і знав, коли згадає, то налаштовуватись на політ потрібно буде лише якусь мить. «Ось він, ось він». Виходу більше не було і Сава відчув, що летить, піднімається, наче дерев”яна галузка з дна річки, до наддашного простору. «Як мені легко цього разу вдалося», – почав був радіти, але обминаючи тролейбусні дроти, вдарився об горішній карниз і, налігши грудьми трошки вище сосків на гнилий бляшаний жолоб, вчепився пальцями в оброслу твердим мохом покрівлю. Сава згадав, що окрім польотів низько, понад самою землею, колись він літав як найвисотніші птахи, ширяв над долинами не позначеними ніякими будівлями, не відчуваючи тіла, а зараз…

Одна рука проломила гнилу бляху і вчепилась в напівпотрухлу лату, а друга конвульсивно шкребла запечену на сонці брунату фарбу. Все тіло залишилось висіти над урвищем вулиці. Там де він щойно біг, біжать і біжать тролейбуси і авто, там твердий брук. Сава відштовхнувся б ногами від стіни, ризикнув би знову летіти, ще не вся вібрація витекла, але заважали гілки тополь. «Якби перекинути обважніле тіло через жолобок для стоку води, я вдихнув би наддашного простору, розігнався по покрівлі і полетів би». Сава поглянув у лабірінт верхівок будинків і побачив Богдана Хмельницького, такого ж бронзового з булавою і на коні, але за мить Богдан Хмельницький шалено закрутився навколо осі, наче флюгер, на який натрапив вихор, і ніхто не міг втямити, куди він вказує булавою. На асфальт падали і голосно стукали краплі Савиної крові із покалічених іржавою бляхою рук і набряклого вагою тіла. Вони розколювали асфальт, і на тому місці де падала крапля відразу з”являлася повна троянда, зростаючи швидко на колючому стеблі. Чимало людей зібралося внизу, радячись, як його повернути, тобто впіймати. Підійшла весільна процесія і молодий з молодою нарізали собі букет червоних троянд. Люди тим часом принесли великий брезент і почали гукати: «Плигай, пускайся руками, не бійся». Сава плигнув і прокинувся. Молоденька руда медсестра, ніби киця лапкою, торкала його за плече.

– Перед тим як іти снідати, зайдіть до мене в процедурний кабінет. Здасте аналізи крові.

Вона повела уважним поглядом по двох інших хворих і вийшла, а в Сави зіпсувався настрій. Дуже й дуже не любив він цієї процедури. Ідеш голодний у той кабінет, то ще на порозі нудить. Отой хрускіт шкіри, як палець пробивають, біль, немов штифт дістав аж до кістки, а вже як кров вичавлюють – трохи легше. Лише після цього разу, а не на комісії в армію і не в армії, Сава зрозумів, що йому в цей час треба просто відвернути голову від пробитого пальця, а не сміливо дивитись на процес, будучи певним, що в тебе залізна сила волі.

Цього разу кров брали на дуже серйозні аналізи, і дівчина в білому халаті не обмежилась трьома пробами. Вона брала й брала проби. Відставила один штатив з набором пробірок і підставила другий. Сава, звужуючи зіниці, дивився на тонесеньку цівочку крові, яку дівчина через гумовий шланг зі скляним наконечником висмоктувала з його пальця, аж тут пробірки з краплями крові на дні з повільним мелодійним дзвоном вишикувались у безкінечний ряд – у кожній на дні мінився червоний вогнистий рубін. Через туман і миготіння пробірок, Сава бачив гарне дівоче лице у весільній фаті. Десь затихав удар дзвону. Знову з туману виринуло лице дівчини у вельоні, потім просто у білій косинці. Її очі пильно заглянули в очі Сави, і вона сказала:

– Ой, вам погано!

– Ні, нормально, – ледь поворушив Сава язиком, – я піду, – хотів устати і лице дівчини почало туманіти.

– Ляжте полежте ось тут, на кушетці.

– Потім медсестра супроводжувала Саву, як він піднімався ліфтом, і він її ледве умовив не проводити далі, так соромився своєї хвилинної слабості. Дійшов до кімнати, хворі ще не ходили на сніданок. Сава ішов разом з усіма в їдальню, але апетиту не було. Потім, коли всі розійшлись по палатах, настав лікарняний спокій.


************************************


Хворий, котрий весь час лежав мовчки , дивлячись у стелю, і навіть не ходив у їдальню, раптом обізвався:

– То за що ж тебе вигнали з університету?

Сава здивувався. Вже стільки вони розмовляли з колишнім начальником пристані і нерухомий хворий не обзивався, ніби він глухий і німий. Начальник пристані пояснив:

– Вони там, всякі відщепенці, 22 травня збираються біля пам’ятника Шевченку і хуліганять.

– Ви скажіть де у нашому «рівному» соціалістичному суспільстві набралося віщепенців, російською – «отщепенцев», а українською просто націоналістів. От перед тим як мене вигнати, вигнали з нашого факультету Петра Онищенка. На самі п’ятірки вчився. Тільки на останній сесії з історії КПРС «чотри» поставили. Не можна було йому «два» поставити, щоб вигнати просто за неуспішність. Ще й новели писав. Тепер влаштувався на заводі прибиральником цеху. Як він женився, я в нього дома в селі бував. Батьки – селяни з діда-прадіда. Може, він тому і зламався так раптово, що його, єдиного сина з давнього селянського роду, хоча і вчився на відмінно, раптом вигнали.

З історії ми знаємо, що ніхто добровільно влади не віддає, а нам захотлося на дурничку. Написати урядові колективну петицію, аби підтримав українську мову. І Петро Онищенко збирав на філфаці підписи під такими петиціями. Зверху, для авторитету, підпис Стельмаха, незмірно заслуженого письменника перед московською владою, а далі підписи студентів…

Тоді у нав нас на літстудії «Січ» підхопили дискусію, яку почала «Литературная газета» про народні традиції і їхнє відмирання. Говорили про те, що надаремне більшовицька влада так жорстоко поставилась до народних звичаїв, викорінюючи їх разом з церквами. А потім хлопці з негуманітарних факультетів, де викладання велося виключо російською, нам запречили, що наші розмови безглузді, адже вмирає найсуттєвіше – мова українського народу. Ми – студенти мовники і літератори бачили у ставленні питання таким чином – провокацію. Наша професія втрачала значення, а ми ж були з сіл. Там ще жили наші батьки, брати і сестри, які говорили цією моврою з колиски і до… Тому ми сперечались до хрипоти. Але з нашими знаннями історії… Щось чули і багато чули ми лише про «возєднання« під проводом Б. Хмельницького, майже нічого і завжди з клеймом «зрадник великого,братерського російського народу» чули ми про всіх без винятку вождів українського національно-визвольного руху. Багато хто не вірив, чи був голод 1933 року, чи ні, а звістки про 1937 рік доходили тепер лише частково, поступово, через брошури, видані за кордоном.

– Так, так, – потвердив начальник пристані, – без «вліянія запада» тут не обійшлось. Прогавив Микита.

– Ми відчували себе приреченими без героїки наших дідів, проте і нам, і тим хто нам перечив, було жаль, чогось рідного безмежно жаль, і цей розпач повисав серед галасу в актовій залі Білого корпусу, куди перелилась дискусія з нашої великої сорокової аудиторії.

Третя частина дискутуючих говорила, що все йде нормально, так, як і вчив Ленін, що при комунізмі всі люди говоритимуть однією мовою і ця мова буде російська. Викладачі присутні на дискусіях розумно усміхались, немов би знали якусь таємницю. Вони надіялись на те, що виховали молодь, не дивлячись ні на що. Її ще мало, але… Наприклад Ничипір Петрович, викладач радянського періоду української літератури казав:

– Не треба панікувати, – на його обличчі блукала чи то радісна, чи то іронічна посмішка, – вже років з двісті дехто кричить, що українська мова і культура вмирає. Сталінський період – це страшне випробування, але, якщо після цього український народ не зник, то вже не зникне, як би про це хтось не мріяв.

Не дуже то втішними виявилися наслідки цього найстрашнішого в історії України випробування, але була пізня година, університет закривався, і дискусію відклали на наступний четвер.

Наступного четверга актова зала Білого корпусу не вміщала людей.

– Ви не знаєте історії, ви не уявляєте, що таке мова і культура 50 мільйонів людей, щоб погодитись на її зникнення.

– Ми вчили історію з першого класу.

– То не історія, то брехня.

– Але ж історія – це наука.

– Ха-ха-ха.

– Товариші, українська література має світову славу.

– Хто її читає?

– Чому нема українських кінофільмів. Чому не дублюється українською мовою жоден фільм з французької, чи англійської.

– Бо їх ніхто не захоче дивитись.

– Брехня. Я захочу, він захоче, ми захочемо, де в Києві хоч один україномовний кінотеатр?

–На Соловках.

– На Соловках зараз заповідник. А в Мордовії, де трмають сьогодні політичних з Росії і України, фільми російською.

– От я їду, наприклад, в автобусі…

Ніхто вже нікого не чув, запитань було багато, а відповідей не було. І дискусію відклали на наступний четвер.

– Куда же смотрєла партійная організація універсітєта? Надо било єщьо в зародише ето запретіть, – обізвався начальник пристані, той, що вже років з сорок не говорив українською.

– Я смотрю, ето далєко зашло. Надо било зачінщіков уже давно пересажать, – обізвався й мовчазний.

– Та це ж було вже після того, як заводіїв посадили.

– Підожди, підожди, – перебив начальник пристані, – це про них ходили чутки, що в них долари знайшли. Що хотіли підземний перехід на Хрещатику підірвати?

– І хто такі плітки пускає? Пам’ятаєте, як студенти Казанського університету за участю Леніна писали царю петицію. І то петицію не з запитаннями, а з вимогами.

– Так то ж було при капіталізмі.

– А ми при соціалізмі написали. Ніхто, правда, по морді викладачів не бив, як то було в Казані, але відповіли нам однаково. Призвідців вигнали, потримавши під арештом день-два.

– Ну це ж не діло, день–два.

– Ну звичайно, ви звикли, щоб одразу десять років тюрми, чи двадцять п’ять, якщо це не вам чи не вашому сину. Я вже казав, що перед цими подіями декому десять дали, а декому п’ять, це я про арешти 1964 року. А ту петицію нашу до українського уряду носив вже мною згадуваний Петро Онищенко з товаришами. Їх в урядових приймальнях ніхто й слухати не захотів. В першу чергу влетіло керівникам «автономного вузу». Петра Онищенка як вигнали, то він все не вірив, бо це, я вам кажу, був кришталево чистий комсомолець. Він думав, оце розкриє комусь очі на історичну несправедливість щодо українського народу, чекав, що його ще й похвалять.

Ніхто не думав, що його виженуть, більше того в оцих суперечках багато хто з нас припускав, що хтось цю суперечку провокує. Бо воно само так склалося, що українці відмовились мати свою державу на користь росіян, що їм всеодно якою мовою говорити і який хліб їсти, чи з свого жита, але змеленого в Москві, або зовсім і не говорити, і не їсти. Аж прочитали й наказ: «За політичну незрілість і поведінку недостойну радянського студента». Він туди, він сюди. Послали його нарешті до парторга університету. Той його, як батько зустрів:

– Як ви вчились? – питає.

– На відмінно.

– Комсомолець?

– Так, комсорг курсу.

– Вас же виключили з комсомолу.

– Наш курс і факультетське бюро винесли рішення на строгу догану, а бюро університету – виключити.

– Он як!

– Я ж кажу, що це несправедливо.

– А ви розумієте, на чий млин воду ллєте? Ви, комсомолець, не вірите радянському правосуддю, коли говорили своїм друзям 21 лютого о 19 годині, під час вечірки у вашій кімнаті, що тих хлопців засудили несправедливо. Що їх судили закритими судами, що повертаються сталінські часи.

У Петра дух перехопило від такої обізнаності.

– А на Восьме березня ви виголошували тост за самостійну Україну.

– Я не виголошував такого тосту, може, хтось інший. Я говорив, що в Конституції написано про право вільного виходу з СРСР.

– Хіба це не всеодно? Ви що, не знаєте, що повторюєте гасла бандеровців?

– Звідки я знаю, що говорив Бандера? Я ж не читав нічого про нього в нашій історії.

– Не придурюйтесь, знаєте ви добре, знають і ті, з чийого голосу ви співаєте. Ви хоч уявляєте чим це пахне?

Петро знав і чув цим це пахне, та ще й до тог був приголомшений тим, що хтось із друзів весь час підслуховував і зраджував.

– Сідайте і пишіть, заплямуйте це все. («Заплямуйте» –яка багато українська мова). Ви ж там, на факультеті, за ватажка. Чи не ви бігали з колективним листом до уряду, збираючи підписи серед студентства? Чи не ви носили до пам’ятника Шевченку вінок з написом: «Борітеся, поборете!» Проти кого «борітеся» в наш час і кого ви думали побороти? Ми знаєм усе!

Ця фраза, що вони знають усе, закопана у наші душі мільйонами жертв в «неісходимому» Сибіру. І він написав. Ще й як написав. Талановито. Старався, хист памфлетиста виявив, не оригінал, звичайно, вже тут постарались і Галан, і Остап Вишня. А як тоді з листом бігав. Я тоді відмовився підписуватись, не вірив у користь цих листів-прохань до згвалтованого українського уряду. Той хто боявся, дивився на нього як на одчаюгу.

Парторг, як зачитав зречення Петра викладачам філологічного, як дав духу. А наш факультет зібрали на збори в Червоному корпусі. Була повна зала. Комсорг зачитав це зречення з іменами українських патріотів, Світличного, ще когось, котрі збили Петра з плигу. Ми сиділи, наче брудом облиті. Воно, хоча більшість із нас ніби збоку на ці події дивились, може вивіряли себе, щоб твердо стати в обрану позицію, а насправді Петро був нашим делегатом до уряду. В кінці заяви Петро просив збори прийняти його знову в університет. І тоді я відчув, що цьому потрібно якось зарадити. Власне тоді мене облишив радянський інстинкт самозбереження, і почалася моя боротьба. Я вийшов на трибуну і сказав, що Петро хай би каявся сам за себе, а не ганьбив тих, хто вже сидить у тюрмі. Що не можна вірити людині, котра двічі на місяць змінює свої переконання. Нарешті в сім’ї і в школі нас вчили порядності, і тому Онищенку не місце в університеті. Коли зала на мої слова гримнула оплесками, Онищенко схопився зі свого місця і кинувся до дверей.

– І тебе теж після цього вигнали, – не терпілося начальнику пристані.

– Ні, мене вигнали трохи пізніше.

Зайшла санітарка і сказала, що до начальника пристані прийшла дружина. Жінка зайшла, а всі так і залишились лежати під ковдрами. Вона не принесла нічого з харчів, лише випрані труси, майку і шкарпетки. Саві здалося, що вони чужі між собою і не мають дітей. Нічого поміж себе не говорили, хіба що:

– Ось я тобі зміну принесла.

– Давай. На оці банки забери.

– Давай. Ну, то я піду.

Він не обізвався, і вона пішла, і Сава продовжив розповідати, за що його вигнали з університету.

– Був останній день моїх весняних канікул. Сіли ми всією сім’єю за стіл. Батько, мати, сестра з чоловіком, брат мій менший та ще двоє його друзів і мій товариш. Батьки вже повставали, а ми собі випили по грамів п’ятсот, поспівали і пішли до клубу. Толік Вересенко, з яким я змалечку корови пас, якраз оце нещодавно демібілізувався, цивільну одежу одяг. Побачив він у коридорі Івана Беня, той вже був бригадиром польової бригади, партійний і все таке. Почав Толік з’ясовувати, чому Іван не давав Толіковій матері коней дров привезти, як Толік був на службі. Я ще по старій пам’яті з Беньом не привітався і зайшов у клуб. Поскрипав на баяні. Виходжу перекурити. Надворі темнувато. Клубні вікна трохи розвіюють темінь, але далі на стовпах лампочок нема. Бачу, недалечко від клубу хлопці табуном ходять. Я спокійно підходжу – бачу: Іван Беньо мого молодшого брата заміряється ногою вдарити, а брат вже лежить на землі боком, хтось його, мабуть, ззаду ногою підбив, бо він у мене цупкенький хлопчак. Я вже й не роздивлявся довше, хто там далі з ким тягається, ще й стара злість наверх підійшла. Хапаю Беня за барки, обкручую навкруг себе (хоча він за мене вищий, але я в армії змужнів і підкачався), провів його кроків п’ять по дорозі, поки зноровив ще раз різко крутонути і повалити якраз у калюжу. Він вивернувся на живіт та став зводитись навкарачки, манатки всі на спині закотились, а я його з усього маху по крижах, по крижах, ще й брат підскочив та ногою в мармизу раз устиг. Тут нас і розтягли. Знаєте, як у селі бійка, то всі табуном ходять, дівчата вищать і відтягують від гурту своїх наречених і братів, шум-гам, все ніби коливається туди-сюди. Я розгарячився, хлопці радять тікати, а я стою, дурень.

Підходить Іван Горбатюк, якийсь мій далекий родич, з пов’язкою дружинника, тягне мене в сільраду. Я ще і йому з усього маху заліпив під око, ходив він із бланшом тижнів зо два. Коротше, відсидів я п’ятнадцять діб, крутились вони щоб тюрми мені впаяти, та одне випадкове знайомство мені допомогло. Приїхав я в університет, а згодом і папірці з міліції прийшли. Тут тільки того й чекали. Свою відсутність я ще міг якось владнати, старостою на курсі був, вчився на відмінно, сам облік відвідування вів, а от папірцям нічим не міг зарадити, бо в них говорилося, що я побив бригадира, комуніста, родича депутата Верховної Ради УРСР ланкової-Героїні Заглади. Це вже голова сільпо, народний засідатель в райсуді постарався. Ходила тоді і моя сторона до них миритись, сам я не ходив, але мати ходила. Так ніхто з них і не згадав моєї до них добрості, коли я їх простив, як вони утрьох хотіли мене прибити біля клубу. Як не повезе… Ось якраз у цьому місці мої супротивники молодості і ідейні теперішні один одному руку й потисли. Ще не встигли наказу про моє відчислення повісити, а комендант забрав постіль і виставив з гуртожитка.