Geum.ru

Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Сава собі думав, що про це серйозно навіть говорити не варт. Ніхто не думає захищатись від атома. А лейтенант:

– Ех люди. Живуть собі. Чи вони думають, що і тоді якось обійдеться?

– Ви краще скажіть, чому японці з Києва тікають?

– Бо в них дозиметри в кожного в кишені.

– А у нас нема дозиметрів, то й байдуже.

Знову всі замовкли. А лейтенант:

– Якщо сидіти шість годин під водою, то буде зовсім здоровий чоловік.

– Куди ж йому тоді здоровому, як усюди буде зтруєна територія. Скажіть но краще, що говорять про атомне кладовище, те, що в Пирогові під Києвом?

– Да-а-а. З кладовищем у нас непорядок

– Ану ж ну, який непорядок. Це ж зразу за окружною дорогою, за п’ятсот метрів від Києва.

– Що ти мене питаєш? Що, я його там робив? Ну не догледіли. Он автовокзал теж не на місці стоїть.

– Автовокзал мене необходить, перенесуть, а атомне кладовище не перенесеш. Що там у вас за непорядок вийшов?

– Звідки я знаю, – відговорюється лейтенант, який п’яний, а далі не пряде.

– Дозиметрів у нас нема, то, може, й тут ми американців простотою нагріємо, звикнемо до радіації, вони нас бомблять, а нам тільки епіцентр страшний, а в інших місцях ми в атаку біжимо. Акліматизувались і все.

Аж гоп, стала машина. Хлопці ввалились. Шоферня, майже всі з газового господарства. Повмощувались хто де.

– Хто там курить? – одразу гаркнув один у темінь салону, – подушимось.

– Не подушитесь. Тут щілини, витягне.

– Я тебе зараз витягну. – Але зразу і забули про це, почали по карбованцю складатись.

– Коло гастроному зупини.

Знову стали. Гастроном. Хлопці в коротких льотчицьких куртках вискочили через задні двері. А один, та лейтенант, та дівчина, та Сава – залишились у машині. Лейтенант як накупився:

– Шість годин під водою в протигазі посидиш і нічого собі, здороий.

Хлопців нема та й нема. Хочби шофера не напоїли. Військовий знову:

– Дубчек сволоч, хай мені дівчина вибачить, простітутка він. Він і нашим і вашим.

Дівчина:

– Бо нашим ускрізь треба носа вткнути. А що, Дубчек буде тільки для вас старатись?

Сава:

– До цього року чехо-словаки з усіх європейських соціалістичних країн найдружніше до нас ставились, а це бач яке.

Лейтенант:

– До цього часу тільки в Чехословаччині наші війська не стояли. Ви знаєте, як нашим хлопцям там важко? Води не дають. Я недавно лекцію слухав, три нулі – секретно, – і замовк, згадав за таємних три нулі.

– Які тут таємниці, – озвався хлопець, який досі мовчав. – Он у наше село цинкову труну привезли. Всі жінки плакали, у кого син в армії, а чоловіки більше пити почали.

– Жіноче діло плакать, а наше – воювать, лейтенант докинув, – аж тут і хлопці прийшли. Шофер лампочку ввімкнув. Посвітлішало. Один, вже добряче випивши, почав:

– Ось риба свіжа. Два коропи. Це я тількищо в магазині вкрав.

Ніхто до ньогоне обізвався, дехто голову повернув, глянув чи не жартує, бо ж якраз притихли коли вмостились і рушили.

– Я підійшов до акваріуму, перебираю руками. О, цей бачу, більшенький, я його – раз і в торбу, і будь здоров.

Усі мовчали. Сава собі подумав, що от такий гарний чоловік, і зростом, і лицем удався, а украв і хвалиться. Там же якась людина за ці коропи відповідає.

– Продавець до мене підійшла і каже: «Не чіпайте руками, а то вони дохнуть», – і знову відійшла. А я знову перебираю, знов більшенький, я його – раз, у сумку – і будь здоров. Кажу он Мишкові, щоб став постояв, затулив мене трохи, ніби нічого й не знаєш, а він сказав, що не хоче сорому набиратись. Який тут сором. Як тільки хай знімуть – я заплачу, та й перед ким соромно, я її більше не побачу, вона мене.

Ніхто йому нічого не каже, ніяково всім стало, що от людина вкрала і хвалиться. У Сави всяка охота пропала слухати, а він невгаває:

– Я потім підійшов до однієї жінки, яка собі одну рибину купила, запитав скільки вона заплатила. Сказала – 60 копійок. Я на свої глянув – от я собі на карбованець і вкрав, бо один виявився меншенький. Дома, принесу, в мисці поплавають, жива риба. Мала погуляється, а потім з’їмо, та ще й чарку вип’ю.

«Аж зовсім воно не туди, – Сава собі думав, – оце вдома перед жінкою й дітьми він так розказуватиме. Щоб сказав скупий, то ж і на пляшку складався, і випив він сьогодні добряче не на дурняк, за свої, а от украв і хвалиться».

А він своєї:

– Я і в гастрном зайду, кажу, щоб зважила ковбаси, вона зважить, а я мовчу. Її хтось покличе, я за ковбасу, в кишеню і пішов. Хе-ге, у нас не вкрадеш – не проживеш. Хрущов навчив красти.

Лейтенант нарешті порушив загальну мовчанку:

– При Сталіну не крав би, а вкрав би, то на велике сибірське будівництво на десять років.

– Щось дуже швидко ця сталінська чесність зникла. Людина злодієм не народжується, – докинув і собі Сава. – Знали ж люди, що за якихось два кіла жита – п’ять років тюрми, а крали, бо з голоду вмирати не хотілося. – А сам собі подумав: «Як люди все спрощують: при Сталіну, при Хрущову, покійна баба говорила: при Миколаю».

Той, що коропи крав, знову:

Бо я знаю як це робиться. – Хотів всежтаки трохи виправдатись перед усіма, хоч ніхто йому з односельців і слова не закинув. – Привозять свіже м’ясо. А там у погребах самі євреї. Ходить стогне: серце, серце, а чого ж ти, сукин син, не вилазиш із того холодильника? Ото привозять свіже м’ясо, коли мерзле – розморожують, поливають водою, а потім – раз, дають мороз.От м’ясо замерзає, і будь здоров. Я везу, беру, наприклад, п’ятдесят кілограм, привожу – сорок п’ять. Потім і сам на вагу дивився. Привожу – знов. Що таке? Та євреєчка, що в мене приймала, сідає зі мною в кабіну. Приїхала, погутарили щось між собою – і порядок. Е-е-е. Пущу коропи в миску з водою, поплавають – та ще чарочку, і будь здоров.

– То, як шість годин під водою посидіти, то ніяка радіація не причепиться. Тільки ж знову: у кого є ізоляційні протигази? – Ні в кого, – продовжує сам до себе лейтенант. Потім раптом ні з сього ні з того.

– Звідки революція починалась? З Петрограда. І зараз робітничий клас Ленінграда хоче справами керувати, не міщанська Москва, а робітничий Ленінград. А той хлопець, Микола, що не хотів на шухері постоять, як Петро коропи крав, мовчав – мовчав, хоч і випивши, й собі кинув речення до гурту:

– Кажуть, після Нового року ціни на харчі підвищаться. Горілка на карбованець, м’ясо на карбованець.

– А по радіо і в газетах цього нема, – дівчина обізвалась, – в їдальнях і кафе вже ціни підвищились на тридцять відсотків. Я в кафе обідала, а касирка пояснювала чоловікові переді мною нові ціни на шніцель, биточки і вареники. То той тип, що позад мене стояв, знаєте що зробив? Пішов завідуючому кафе поскаржився, що касирка політично не грамотна і неправильно пояснює політику партії.

– Треба ж було в газетах пояснити правильно.

– Не може бути, щоб таку велику націнку, як оце Микола сказав, – озвався й Сава, – так мовчки, без ніякої підготовки… не насмілиться уряд. – І подумав: «А втім, все може бути, у нас же люди найаполітичніші в світі, ще й не таке виробляли. Цікаво, скільки вони ще промовчать.»

– А про тридцять два відсотки нічого не повідомляли і про це нічого не скажуть, – напосівся на Саву Петро. – А сметана ще до цього була 18 копійок, а стала – 22.

– Тим, кому зараз вистачає, і тоді буде, – лейтенант говорить. – От хай господарка піде зараз купить яєць по вісімдесят копійок десяток, як де з’вляться – розхапали й не беруть, а на базарі до трьох крб. Я ось везу сотню. По державній ціні, без черги. Воно, хто добрі гроші огрібає, для того й ціна нижча. Так виходить?

«Мабуть, випадково дістав, коли себе до них не зараховує», – подумав Сава.

– Е-е, пусті слова про право бідних. Ото як іде в пижиковій шапці, то вже нема чоловіка, шапка одна. Я сантехніком працюю. Приходить раз до нас один, ходім, мовляв, на шабашку хто. Заробить дам. Ну, я пішов. Крани ставив. Скільки там тих кімнат, три сім’ї по чотири чоловіка жити можуть, а господарів бачив лише двох. Може, і діти у них є, але у таких жлобів завжди по одній дитині. Заплатили мені так собі. Хотів у їхньому магазині дещо купити, так не дали. Як згадаю, що мене у той магазин не пустили, так у мені все й кипить.

– Партія повинна не диктувати, а підказувати Радам, – повторив лейтенант чиюсь фразу.

– Може, в тій шапці пижиковій чи з норки і добрий який чоловік, видатний вчений, або що, – вставив Сава.

– А-а, ти ще не знаєш, які гроші у нас дехто може огрібати, – осадив Микола Саву.

– Ні, то партєйна шапка, під нею вже чоловіка нема, – перебиває Миколу той, що коропи крав, – я в міністерстві п’ять років возив на «Волзі» декого, ех, розказав би я вам, хлопці, – і замовк. А потім додав, щоб якось загладити те, що так раптово осікся, – нема правди, не було й не буде.

– Нє, хлопці, що не говоріть, а коли діло робить, як от у міністерстві, то щоб у тебе голова не боліла, чи ти купив дітям кефіру.

– Знаєм ми, – невгавав Петро, – скільки людині треба. От тобі, скільки треба?

– Мені й цього вистачає, лише б не гірше.

– Пусти мужика в пани, то він, доки не обжереться, за людей не подумає, а як обжереться, то ситий голодному не товариш.

– Як подивишся скільки кругом безгосподарності, – пристав до розмови дядько, який підсів з корзиною вже аж у Пирогові. – Щоб оце я раніше бачив таке? Та ніколи в світі. У нас в радгоспі, в нашому відділку, вся пшениця в буртах погнила. Боже. Вся пшениця. Лежала на току чиста, як сльоза, місяців півтора під відкритим небом. Куди ж вони дивляться, хоча б і наш управляючий, як на роботу кожен день понад тою пшеницею ходять? Ні, я ще таких господарів не бачив. Буртів із сім по п”ятнадцять метрів завдовжки. Думаєте що було кому? Трохи в ставок вигорнули, трохи людям по три копійки за кілограм продали. Я увесь той час, як вона після півтора місяців суші ще місяць під дощами лежала, сам не свій ходив. Душа боліла. Пшениця чорніла і проростала, бралась коржем. Хотілось комусь поскаржитись, але кому? Подлі їх душі! Ідеш, відвернеш лице: не моє – хай гниє.

– Я ось працюю шофером. Думаєте, в Києві цілий день бублика крутить – це вам тьху? І я чоловік, і він чоловік, панів же побили, то ж усі ми з робітників чи селян. І моя робота треба, і міністрова чи директорова. Ще чи конче їхня треба, можна подумати, а як ось я, чи Іван не вийдем на роботу, то хто в магазини усе позавозить? Не буде хліба в магазині. А по-моєму так: не лінується чоловік, робить, скільки тут можна руками чи головою зробить – плати як усім. Всі робітники й селяни, всі так само їсти хочуть. А то… революцію треба робить.

– Таких, як ти, Іванів – море, хтось інший хліба привезе. А от справді, – продоважує Микола майже замріяно, – щоб робітники взяли та й вийшли на вулицю, стріляли б чи ні?

– Он у Краснодарі…

– Приїхали, – гукнув шофер. Машина підскочила на останньому вибої і стала. Надворі було темно й вогко, але відчувався простір після тісного салону. До хати Саві було недалеко, тремтів трохи, ніби якийсь стержень з нього витягнуто, той, що тепло давав.

Зайшов у хату майже бадьорий. Трохи горілка розібрала. Вечеряючи ні про що не говорив. Але вже в спальні, як посідали з жінкою на ліжко (вона зразу запримітила щось, але чекала, поки сам скаже) мовив, ніяково, гладячи її по животі, що от його виперли з роботи. Як вона не готувалась до такої розмови, але, трохи розтягуючи слова, непевно сказала, що треба написати в «Комсомольскую правду». Він втомлено посміхнувся і сказав, що туди він вже одного разу писав і там правди нема. Вона пішла мовчки готуватись до екзаменів, але невдовзі прийшла і сказала, що в неї вже голова від читання болить, а потім каже, що якось проживем.


***********************************


Тож, як вийшов Сава з лікарні водників, сів біля Золотих воріт на заднє сидіння, як ото пртьопав сюди по Великій Підвальній, аж бачить начальник «свого лейтенанта» зайшов, передав на квиток, поверається лицем до Сави:

– А-а, добрий день, Саво.

– Добрий день.

– Звідкице ви?

– Та, оце хотіли мене на перепідготовку взяти, а в мене хворе горло, то брали на стаціонарну комісію. До старшини хотів дослужитись, горлопанив на плацу в двадцятиградусний мороз, кажуть же, що хохол без лички…, от тепер горло, – говорив Сава, лише б щось говорити, бо перед капітаном КДБ мовчати було чи то незручно, чи то страшно.

Тоді, коли вже якийсь там раз потелефонував до Сави на роботу «свій лейтенант» і запросив на чергову розмову, Сава, як завжди, згодивсь. Було якесь таке почуття, щоб ото зайвий раз кедебістів не злити. Домовились на третю годину в готелі «Москва». Прийшов, глянув туди, глянув сюди – нема «свого лейтенанта», доброго, здібного хлопця з веселими очима. Завжди, розмовляючи з ним, Сава відчував до нього симпатію. «Свій лейтенант» знав, вивчав по психології, що між двома людьми, котрі не мають між собою попереднього особистого зла і за характером не злі, в процесі розмови виникає почуття симпатії. Але зло було в тому, що він хотів грати на цьому на користь своєї служби. Тому, намагаючись нейтралізувати цю симпатію, Сава бачив перед собою лейтенанта, котрий закінчив юридичний і хоче його, Саву, психологічно зламати, щоб зробити, як це звучить російською, «осведомітєлем», а українською – запроданцем, а на жаргоні – стукачем.

Ще на першій зустрічі Сава йому сказав, що КДБ не має права травмувати душі молодих студентів, а міжнаціональними справами хай би вже займався парторг.

– Це наша, наша справа, – твердив тоді лейтенант, шукаючи аргументів. – Ми ловимо ідеологічних диверсантів.

– Оце тільки в нашому найдемократичнішому суспільстві ще й ловлять диверсантів ідеологічних. Шкода тільки, що у вашому розумінні, диверсантами є студенти.

– Ми ловимо іноземних.

Сава згадав, як Сашка, студента факультету журналістики, викликали в КДБ і, тримаючи його там цілу добу, переповідали, що він читав, говорив, слухав. Як зустрів його Сава після того, то не могли знайти місця для розмови. Із Сашка там взяли розписку, що він про це нічого, нікому не розказуватиме. Але коли Сашко все ж хотів поділитися думками з Савою, то в кімнаті гуртожитку він вже говорити боявся, в коридорі теж було страшно радіопідслуховувачів, на вулиці лякали стовпи і стіни будинків. У садку лякали тіні від яблунь, де хтось міг причаїтись. Вони йшли з Сашком швидко по стежці, аби десь знайти вільне від предметів місце. На ходу Сашко говорити не міг, таки був схвильований-наляканий. Нарешті сіли серед стадіону і поговорили.

– Ти ж знаєш, – шепотів Сашко, – мені хлопці казали, що мене всеодно посадять. Що виженуть з університету – це вже точно, а потім посадять. Як буде мало того, що у мне якийсь сексод бачив книжку Кошелівця «Розстріляне відродження», хоча у мене її не знайшли, то десь на вулиці, як буду напідпитку, пристане якась потороча або в морду дасть, я ж не стерплю, та його затоплю. А там всучать років п’ять-сім за хуліганство, і свідки знайдуться.

Так тоді їм Сашко і не сказав, що то Сава йому давав книжки, і вигнали його за академзаборгованість з історії КПРС.

Не бачачи «свого лейтенанта» на домовленому місці, Сава вже навіть був зрадів, що розмови на цей раз не буде, бо такі розмови страшенно втомлювали. Хоча, як глянути збоку, розмовляв він з кедебістами невимушено, проте, десь в душі весь час трималась напружена настороженість. Весь час треба було пам’ятати, що оці цивільно вбрані люди з ласкавими посмішками – це кедебісти, з якими не можна бути до кінця відвертим. Проте лейтенант вийшовз глибини інтер”єру до сонячного квадрату що падав із великого вікна, і став якраз на межі світла й тьми. Вони мовчки посміхнулись один одному і пішли до ліфта. Біля ліфта лейтенант подав Саві руку; рука була м’яка, тепла, аж ніби оксамитова, тільки нігті були важкі й росли, загинаючись в долоню. „Чому цей чоловік пішов на таку службу, – подумав Сава, – лейтенант колись йому говорив, що кедебісти теж люди. Кожен на своїй роботі хотів би залишатись людиною. Можливо ми зробили з людини ідеал, якому ніколи не було відповідника в реальному житті?

Ключ від номера вже був у «свого лейтенанта», і вони пішли коридором п’ятого поверху в ліве крило. Це був шикарний, як на Савині запити, номер на два місця. Окрім ліжок і крісел тут був ще трикутний журнальний столик з двома трикутними табуретками, великим фікусом і тяжкими золотавими гардинами. З вікна виднілась широка панорама київських дахів з боку консерваторії. Тут виявився також русявий чоловік з короткою зачіскою під бокс, в сірому костюмі, мав засмагле руде лице. Синюваті бляклі очі з смішинками більш нервовими ніж веселими дивились трошки врізнобіч. «Мабуть, капітан», – подумав Сава, коли Леонід Андрійович знайомив їх. Рука в капітана була суха, долоня тепла, а пальці холодні. Поки вмощувались та шукали початок розмови, Сава дивився у вікно і думав, чи можна було б розбити вікно, стрибнувши з розгону схопитись за кабель, що провисав десь униз, спуститись по ньому і стрибнути на покрівлю прибудови. Це тільки так здається, що кабель близько до вікна, а до нього, мабуть, метрів зо три. Не дотягнешся руками, як перейдеш у вертикальний рух до землі.

У Чорта Сава вірив і не вірив, але у хвилини відчаю часом сам до себе говорив: «Боже, допоможи мені», отже вірив у добро і жахався зла. Але, коли рудий Чорт з бляклими очима, подивився у Савині очі, звузивши повіки, наче кіт, у тих очах Сава не завважив зіниць, тільки суцільна округла поврхня покрапленого вечірнього неба. Треба було вигукнути:

– Геть Чортяко. Я вірю в Україну.

Вогники в очах Чорта прогірклі, у це лице Сава вдарив би, якби це було в селі біля клубу. Це було лице чужого.

Оце сидять вони, і капітан, і лейтенант – вигрібають Саву ратицями з черепашки, ображають його людську гідність. А коли б мав ніж, та сунув ним під бока капітана, а за пів миті висмикнув, та ще лейтенанта, котрий сидить до них боком на ліжку, бо йому не вистачило стільця. Капітан цього не чекає і лйтенант теж не встиг би нічого подумати. Потім умирали б обоє і жалібно дивились на Саву, а капітан, затискуючи рану, так як у детективному фільмі, бо ж ніж було підмінено паперовим, а Сава про те не здогадувався, отже капітан, затиснувши уявлювану рану лівою рукою, правою витягнув би пістолет і вистрілив у Саву. А може, він ніяк не міг би поцілити.

Що за бридня? Сьогодні це ще тільки герць на витримку, на чисте сумління проти підступності. Треба ще обходити оце класичне запитання:

– Ви що, Саво, проти радянської влади?

– Ні, я за радянську владу, за владу робітників і селян чи то пак, за владу інтелегенції, яка походить з робітників і селян.

– Саво, своєю пасивною позицією, ви допомагаєте нашим ворогам.

– От-от, хто не з вами, той проти вас – в цьому щось є. Я думаю про користь для українського народу і про те, хто весь час ховаєтться за фразу «радянська влада», хоча влада Радам в СРСР ніколи не належала. І за це мені ще ніхто не платив так, як вам платять за членство в КПРС і в КДБ.

– Саво, – докірливо озвався лейтенант.

– Помовчте, – попросив його капітан.

– Хай вам не здається, що я самотній і безсилий!

Капітан зіщулився і принишк, наче кіт, який чекає доки миша подалі відбіжить від нори. Сава знав, що капітан чекає одкровення про підпільну організацію і заспокоїв його:

– Чому це останніми роками на людних святах і офіційних демонстраціях що їх організовує КПРС міліції більше ніж демонстрантів? Тому, що через ту прірву, яка зяє між народом і єдиною правлячою партією, ви не знаєте, про що думає народ і боїтесь. А, між іншим, вам поки що нема чого боятись, бо маси ще дуже аполітичні. А ви вже так боїтесь, що на вас сумно дивитись.

– Цікава, цікаво ви говорите. Для мене це незвично і відверто.

– Нам вже давно потрібно говорити відверто, тільки, щоб ви не тримали пістолет у кишені.

Ось вже четверту годину тяглася ця розмова, і Сава поскаржився на втому. У грудях відчував порожнечу, бо душу обіймав страх, що тепер, після майже чотирьох годин на запис, він геть розкритий. Ця розмова піде у фонотеку його «Справи». Кедебісти з ним поводяться, наче з психологічною комбінацією, яку можна зруйнувати логічними залякуваннями і методичними викликами на розмову. «Капітан не такий вправний у розмові, як лейтенант, але заткнув лейтенанту рота, як той озвався, ніби застерігаючи Саву, бо старший по чину. Складається враження що начальники в Україні підбираються Москвою так: спершу найменший і найрозумніший, а потім, що вищий начальник, то дурніший і безликіший, щоб найвищий зовсім не мав своєї думки, а був тільки рупором для московського голосу», – думав собі Сава.

Вийшов на сходинки, що ведуть з готелю «Москва». Навпроти золотів банями Софійський собор без одого хреста, який нещодавно упав від негоди. Охопивши поглядом краєвид київських дахів, Сава почав спускатись на Хрещатик. По Хрещатику марширували під барабанний гуркіт колони піонерів і на поклик партійного товариша: «Будь готов!» – лунало дитяче: «Всєгда готов!» До тяжкої порожнечі в душі додався ще й відчай. «Кожна імперія піклується про плекання яничарів, – думав Сава. – Боже-Боже, я ще тільки починаю. Я ще сказав і надрукував лише кілька сторінок, а як вони, кедебісти, вже мене вимучили, а як же було в 1937-му. Як вони чекали кожної ночі „Чорного ворона”, і він таки приїздив».

Як помер М. Рильський, а за ним П. Тичина, то Сава чекав з’яви якоїсь «захалявної» книжки, де б разючим ножем розуму було все це жахіття підняте до загальнолюдського розуміння і осуду, затавроване, розірване, наче кайдани на руках у того негра, що його малюють комуністи на плакатах, як символ визволення Африки. Але марними були його сподівання, бо захалявні книжки не народжуються в комфортабельних квартирах загодованих і заляканих пророків. І оце, їдучи тролейбусом з обстеження в поліклініці воднків, Сава зустрів капітана, тобто опера його вистежили і влаштували цю зустріч.