Geum.ru

Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

– Що тут говорити.

– Говоримо ми ото з деканом, аж викладач історії КПРС заходить. Я одного разу бачив, як він за кермом своєї «Волги» сидить. Це тобі не той сільський дядько у вишитій українській сорочці, якого він корчить із себе в університеті, це пан. Одна рука недбало на кермі, корпус відкинутий назад, голова ще й далі відкинута. При Сталіну він «діла» вершив, а вже після смерті Сталіна десять років був в університеті парторгом. Пам’ятаєш, Степане, що він говорив, як турнули Хрущова: «У Хрущова ж три класи освіти було. Це пастух. Він же не знав „а” і „б”. А чого ж ви, розумники, ходили десять років під батогом цього пастуха і ніхто й не пікнув? Так тоді в декана цей пан позлостивив проти мене: «Я ж вам казав, Саво, не стрибайте високо, бо низько впадете». Як він вийшов, я знову до декана, та все на логіку натискую. Спочатку декан твердив, що це він сам усе вирішив, а потім каже, так із стогоном надутого мішка, з якого дух випускають:

– Не можу я, Саво, не можу.

Сказав би так зразу, хоча б пошепки, і я зрозумів би. А то «сам вирішив», що ти можеш сам вирішувати, нещастя!

Надійка хлипала і торочила про те, що от чому таких розумних вигонять. Сава сміявся, бо Надійка за нього плакала, і ридав за вікном Адамо: «Кінець коханню».

На вечір затіяли випивон. Пішли із Степаном у гастроном та взяли дві пляшки столового білого, та ще котлет, хліба і масла. Не встигли усвоїй кімнаті допити, аж Петро з Володькою йдуть, то налили їм по півсклянки. Потім кинули ще по карбованцю і взяли по пляшці на брата (вино по 78 копійок). Але закуски було мало, то вирішили піти в кафе перекусити. А там зустріли Петрового земляка з сільськогосподарської академії, то він узяв, здається, дві поляшки «Білого міцного», чи три? І вже аж потім почали вивертати кишені та ще склалися на шість пляшок столового і забрали з собою в кімнату. Прийшли. Якийсь упертий хлопець ще крутив записи Адамо. Допили.

– Ніби на замовлення крутить, – обізвався Степан. Петро почав викидати порожні пляшки у розчинене вікно і вони вибухали в колодязі двору, б’ючись об асфальт.

– Завтра на хліб було б, – ліниво заперечив йому Сава, але Петро вперто викидав пляшки. Викине, прислухаєтьсяч, як лунає вибух, і шукає другу.

Прощалися. Коли живеш у одній кімнаті з хлопцями, ходиш на лекції, сперечаєшся, говориш про дівчат і, задля моди, про гомосексуалізм, фрейдизм, ніцшеанство, даосизм чи лесбіянство Сафо, ти ще просто хлопець з села, у тобі живе моральний закон здорових сімейних стосунків, якщо ти жив у такій сім’ї. Виникає дружба. Жаль розлучатись. Петро любив, як Володька йому робить масаж. Вони обоє спорсмени – футболіст і бігун на короткі дистанції. Пили разом від мовчанки. Прощались. Степан куняв за столом на кулаках і його раптом занудило. Він так і не встиг устати, щоб вибігти в умивальню, підсунув до себе чайну тарілочку і почав у неї блювати, потім підсунув другу; більше тарілочок не було, і він, безпорадно глипаючи очима, згортав долонями блювоту, щоб вона не виповзвла з тарілочки на стіл, але те не допомагало.

Петро матюкнувся і втік з кімнати, а Сава повернувся лицем до стіни, стримуючи страшенну гикавку. Тоді встав і пішов телефонувати в Київ Тані. Невдовзі Таня пригнала на таксі. Спершу в телефонну трубку сказала, що не може, бо треба готуватись до лекцій.

– Ну, як хоч, – протягнув Сава, вона так сказала, бо між ними це був не роман, ні натяку на любов. Жила одна в батьків у міській квартирі, а вже загубила контакти з однокласниками і не мала кому віддатись, хоча вже було пора. Він її оприходував у селі, коли торік були на роботі в колгоспі всім курсом. Таня поспішно, аби він не встиг покласти трубку сказала:

– Чекай.

У гуртожитку кінець коридора був перегороджений і кілька кімнат відведено під медпункт. Уночі там нікого не було. Сава відімкнув двері з коридора і вони з Танею зайшли в маніпуляційну. Посідали на оббиту цератою канапу. Їхні зустрічі вже трохи затягувались. Десь у душі Саві було совісно, бо він не збирався на ній одружуватись, бо її батько був сухотний і це було паскудно в плані спадковості для майбутніх дітей. Але того вечора, Сава не хотів стримувати себе чи хитрувати, він уже плив за течією. Проте Таня не вловила моменту і не захотіла ризикувати, щоб не зачати дитину, хоча Сава знав, що коли б вона зачала, він би її вже не покинув. Сильно і навально він обнімав її, притискував до себе, розкладав на канапі і робив з нею чорно. І коли вона встала, зм’яшкорена як лимон, ротом у неї почала йти кров. Відвернувшись до вікна, Сава застібав штани і думав, що ця їхня зустріч остання.

Коли ще недавно лежачи в гуртожитку на залізному ліжку, знав, що підеш на лекції до університету, будеш до когось вітатись, жартувати із знайомими дівчатьми, куняти на лекціях і досипати на кулаці в читальні, дивитись на ноги, лиця, зачіски і не буде в цьому чогось особливого, зараз виходить, що це були дні і роки найкращі в твоєму житті. Треба думати, що його робити далі.

Будуть ще кола друзів, групи, зустрічі. Бо ніхто не може бути до решти сам. Але аж в кінці – сам. Весь час ходити і носити в собі нудьгу та самотність? Стільки тої самотності, що можеш ділитись нею з ким завгодно...


****************************


Сторожа-історика замінив ще хтось, але Сава вже на цього не звернув уваги. Він тільки подумав, що історик, мабуть, пішов грати у волейбол. Вже зо дві години Сава сидів у цій кімнаті і нудився. «Взяли мене рано, бо я рано на роботу йду. „Волга” їхала швидко, десь на половину восьмої я вже був тут, а оце доводиться чекати до дев’ятої, чи, може, робочий день у них з десятої», – думав Сава, бо ще не знав, що кедебісти томлять його довгим чеканням у невідомих і незвичних обставинах. Доводять до кондиції.

Нарешті зайшов старший лейтенант у військовій формі (вперше Сава в цих установах побачив військову форму). Військова форма дуже пасувала лейтенантові і він її носив з дещо шляхетним гонором, підігнаною до сучасної моди: вкорочена матня, розширені холоші і цивільні модні черевики. Запропонував Саві перейти в іншу кімнату. Це була маленька, але не обшмуляна кімнатка і сюди не долітав гамір з-за вікна.

– Сідайте, – підсунув стільця. За столом вже сидів чоловік, років за сорок, у цивільному сталевого кольору костюмі, білій сорочці, на вилозі жакета два ромби про вищу освту. «Наполегливий товариш, аж два вузи, а мені не дає й одного закінчити. А мені ж один студяга казав, що мати диплом – всеодно що дворянський титул, – подумав Сава, дивлячись на квадратове, добре лице. – Чуб ще трошки зберігся». «Протокол» – прочитав Сава на папірці, що його заповнював чоловік. Слово, відтиснуте чималими літерами, а знизу меншими: «обшуку». «Мабуть, в чині майора» – подумав.

– Будемо знайомі, – нарешті витримав чоловік довгу службову паузу, – майор Ухналь, слідчий обласного управління державної безпеки при Раді Міністрів Української РадянськоЇ Соціалістичної Республіки.

– Дуже приємно, моє прізвище ім’я та по батькові ви знаєте, – намагався Сава триматись у тому ж невимушеному тоні, який обрав ще в машині, хоча в грудях відчув ще більшу задуху, і слова з рота вилітали здавалось з ледь помітним запізненням.

– Ви підозрюєтесь у виготовленні і розповсюдженні антирадянських націоналістичних листівок.

Це повідомлення не звучало як запитання, і Сава промовчав. Майор устав, потер руки, гукнув когось з-за дверей. До кімнати зайшло двоє людей у цивільному і той самий лейтенант.

– Це понятий Юшка, а це понятий Підгевраснков.

Сава подивився на них і зрозумів, що коли це не двоє перевдягнених міліціонерів, то вони сторожі з «вєдомственной охрани». Так їм і сказав. Майор скрушно похитав головою, а ці двоє почали войовниче наступати на Саву і заявляти, що вони «честниє совєтскіє люді». Вони це робили з такою завзятістю недалеких міщан, котрі в знак своєї правоти хочуть гуртом вчепитись у волосся, що майор на них навіть цикнув. Ніби кінолог сказав «Фу». Не перестаючи потирати руки і всім своїм виглядом показуючи, що зараз буде «кінець комедії», майор звернувся до Сави:

– Ну то покажіть, що там у вас у сумці, чи ми самі побачимо?

– А що там може бути? – здивовано запитав Сава. На це невинне запитання майор міг би сказати, що як воно там не заховане, то ця гра словами вже нічого Саві не допоможе, бо будуть говорити речі і факти.

– Ну то покажіть, покажіть, що там у вас.

Сава з готовністю людини, яка служила в армії, встав і потягнув замок-блискавку. Зверху лежала колись блискучо-біла, а зараз тьмяно-біла підковдра, скручена в сувій, бо Сава віз білизну, щоб жінка чи її мати випрала.

– Розгорніть, розгорніть, – підказав майор. Сава розгорнув і тримав розгорнуте протирадло, складене в двоє поперед себе в розставлених руках. В цю мить ніби побачив збоку, як оце він, Сава, стоїть перед оцими безсоромними людьми і тримає білизну, котра вже була у вжитку. А якби оце майор стояв перед ним і тримав у розставлених руках простирадло, наче екран, на якому проходить фільм про особисте подружнє життя.

– Стріпніть, – порадив майор.

Сава стріпнув, потім його охопила зла апатія. Він кинув простирадло на стілець і відійшов до вікна.

– Рийтеся вже самі у чужій брудній білизні, не буду позбавляти вас цього задоволення.

Майор поморщився, лейтенант ніби відвернув своє лице вбік, можливо йому було не по собі, що Сава так розмовляє зі старшим по чину, поняті знову войовниче поглянули на Саву, як на свого найзлішого ворога.

– Закурите? – запитав майор і подав пачку «Київський фільтр».

– Дякую, – озвався Сава і взяв цигарку, бо йому дійсно-таки хотілося закурити, а в детективних фільмах слідчі завжди дають своїм жертвам закурити. Як там у Висоцького: «Затянєшся і вєсєлєє думи, куріть охота, ех как куріть охота, но надо вибрать дєрєвянниє костюми». Сава закурив і відвернувся, щоб дивитись у вікно, бо йому хотілося виматюкати понятих: «Ну чого ви, дурні, сікаєтесь до мене? Що я вам зробив, якщо ви „чєстниє совєтскіє”».

Майор кивнув понятим, і вони запопадливо почали витрушувати все з сумки, показуючи цим, що вони працівники тюрми, і їм звично шмонать. Може, з тих хто раніше виконував вироки, а зараз на пенсії. Сава дивився у вікно і бачив, що весь двір із двох будинків обнесений триметровою стіною з метровою залізною сіткою на гребені. Але козирок з колючого дроту, похилений в середину двору, вже погнив і місцями зовсім оголив стіну. Очевидно раніше тут був обласний ізолятор, а зараз зменшився потік у Сибір. До дійсності Саву повернув тріск газети, і він згадав, що перед від’їздом жінка поклала на дно сумки якесь своє манаття, а понятий тимчасом витягнув жіноче трико. Саві стало соромно, аж він почервонів і ще якийсь злостивий сміх став його душити:

– Ха-ха-ха, – засміявся Сава вголос, скошуючи очі на майора з двома ромбами про вищу освіту. – Ха-ха-ха, ахи, ахи, – закашлявся Сава димом і вже, ніби схлипуючи, заспокоювався, коли до нього звернувся майор:

– Викладіть на стіл усе, що у вас є в кишенях.

Почав Сава патрати свої кишені, і перед майором виросла гірка потертих папірців, паспорт, військовий квиток, гребінець, записник, підківки від жіночих каблучків, що їх завжди збирав собі на щастя Сава на київських тротуарах. Коли було важко на душі, то часто знаходив такі підківки, а коли легко – то не знаходив зовсім. З’явилось відчуття безправності, яке його було охопило в лікарні.

– У-у-у, скнара, всякий мотлох збирає, – обізвався один з понятих.

– Перевірте, товаришу лейтенант.

Лейтенант поліз у Савині кишені пальцями, облапав долонями голову і штани, попросив роззутись і постукав ключем по каблуках – відійшов до дверей.

– Ви підозрюєтесь у виготовленні і розповсюджені антирадянських націоналістичних листівок, – нагадав майор, коли всі вийшли, і почав підготовляти шапку протоколу допиту. Правда, лейтенант забрав з собою сумку, обіцяючи передати її дружині і звапитав, що їй сказати.

– Скажіть, що ви мене причинили, – порадив йому Сава і запитав майора. – А що, у тих листівках заклики скидати владу Рад?

– Ні, там такого не сказано, – відмахнувся майор, – прошу вас відповідати на запитання. Питаю я, а не ви.

– Я вважаю ваші підозри безпідставними.

– А як подумати?

– Нічого тут думати.

– Де ви ночували 26 квітня?

– Я не пам’ятою, що я вчора їв.

– Але де ви ночували 26 квітня ви повинні пам’ятати.

– Але ж сьогодні 26 травня. Скажіть, ви пам’ятаєте, що ви робили у якийсь день місць тому?

– Саво! В університеті у ніч з 26 на 27 квітня було розповсюджено листівки, і ми знаємо що це зробили ви.

– То чого ж ви мені голову морочите, коли знаєте. Судіть та й годі. До речі, капітан мені казав, що листівки розповсюджено ще і в сільськогосподарській академії, і в інституті кібернетики.

– Я вас питаю, де ви ночували?

– А що то ви шукали в моїй сумці, коли їх уже розповсюджено?

– Не просторікуйте, скоро ми вам покажемо, що ми шукали.

– Ах ви ж! Та ви перелякаєте мою бабу. Їй вже сімдесят п’ять років. «То оце та „Волга”, що порожняком пливла від нас на відстані, привозила команду для обшуку. Ото вже в хаті розгардіяш», – пробігла в голові Сави здогадка.

– Де ви ночуєте, окрім села?

– У гуртожитку в дружини чи знайомих хлопців, або у Корчуватому в дядька, – відповів Сава і зразу ж пошкодував: «Нащо було згадувати дядька», але згадав, що ще колись «свій лейтенант» переписав усіх найближчих родичів. З цим писаним діалогом Сава був знайомий, ще як його тягали до слідчого за Івана Беня, коли тримали в районному КПЗ. Оцей папірець майор потім зачитає і запропонує підписати. Потім, підписаний Савиною рукою, цей папірець стане чинним для підтвердження звинувачень у суді. Простіше простого досвідченому слідчому знаходити потім у таких свідченнях місця, де вони не стикуються і заганяти піддослідного в глухий кут, не відриваючи зад від службового крісла. Тому Сава твердо не пам’ятав, де він ночував і незгоджувався із звинуваченнями, аж доки майор не відклав ручку.

А майор собі думав, що свою незгоду із звинуваченням Сава уже ствердив, а тут скоро хлопці з обшуком упораються, щось знайдуть і Сава буде і їхніх руках. В цей час зайшов лейтенант Списаренко Едуард, зачитав Саві протокол особистого обстеження, глянув на майора запитальними очима і почав:

– Є така наука, – назвав незвичне слово, – ви знаєте, що це таке, – звернувся до Сави.

– Ні, – сказав ніяковіючи Сава, бо хоч був і недовченим, але філологом і ніби повинен був знати всі слова.

– Це останнє досягнення радянської криміналістики, – перейшов лейтенант на апломб, – консервування запахів. Собака їх потім розрізняє.

Сава на мить уявив, що його обнюхує службовий собака і згадав кадр із дедективу, як німецька вівчарка кидається на злочинця. Стало йому боязко, особливо, коли лейтенант запропонував пройти до іншої кімнати. Але в цій кімнаті не було собак у прямому значенні цього слова. Тут стояло два столи, сейф, стільці і тупцяли тіж самі пойняті. «Вже пів дня ці пойняті тут маринуються і додому чи на роботу не поспішають», – подумав Сава. Лейтенант тим часом прочитав протокол про те, що у Сави візьмуть його шкарпетки і покладуть у конверт, а в двох інших конвертах будуть шкарпетки незнайомих людей. Собака буде потім їх розпізнавати, заздалегідь понюхавши листівки. І знову дав протокол Саві на підпис. Оце підписування протоколів, ніби смертний вирок собі підписуєш, а лейтенант з майором так і стрижуть очима, чи вже ти добряче розпасіювався і вже в тебе руки тремтять, чи з них уже й ручка випадає. «Здається моя рука не тремтіла, хоча їм збоку видніше», – думав Сава підписуючи. Знімаючи шкарпетки, почув носом, що вони не дуже свіжі, але згадав, що їм потрібні такі, щоб пахли, та ще згадав слова «свого лейтенанта», який запевняв, що зовсім не збирається «сплести Саві лапті». Лейтенант подав Саві целофановий конверт з новими шкарпетками і Сава відчув ногою приємність від чистої шкарпетки, але зразу ж уявив свої ноги ще і в російських лаптях плюс кандали:

По володимирському тракту

Ішли гуртами гайдамаки.

Так читав поет Григорій Кириченко на одному з вечорів пам’яті В. Симоненка, переосмислюючи безлюдну Левітанову «Владімірку». Після цього лейтенант знову завів Саву в кімнату до майора. Майор запитав:

– Ви снідали?

– Майже ні, випив чаю, який уранці апетит, – сказав Сава і подумав, що тут десь проблизу повинна бути їдальня, чи, може, в головному будинку. Зараз його туди поведуть під конвоєм. Але майор послав лейтенанта Списаренка, а, може, лейтенант ще когось послав, і незабаром приніс і Саві і майору по пачці цигарок, Саві пляшку молока, булку і шматок ковбаси. Молоко було холодне як для Савиного горла, а ковбаса суха і не дуже свіжа. Проте Сава трохи перекусив.

Продовжили розмову з майором.

– А хто визначає, антирадянські листівки чи націоналістичні? – поцікавився Сава.

– Ми визначаємо.

– А яке ви маєте право. Це повинні вирішувати науковці.

– Ну скажіть, Саво, ви це зробили, чого придурюватись, чого душею кривити?

– Чого це ви мені моргаєте, товариш майор? Що, нам з вами нічого більше робити, окрім як сидіти і переморгуватись?

– Я вам не моргаю, я вас запитую: «Де ви ночували з двадцять п’ятого на двадцять шосте».

– А я не пам’ятаю.

В цей час двері різко відчинились, аж війнуло повітрям, і до кімнати зайшов чоловік: русявий, волосся пряме і гладенько зачесане назад, ніс трошки кирпатий, ніздрі хрящуваті аж трохи відкриті, колір лиця папірно-білий, як це буває в чорнявих людей. Такий тип людей Сава бачив у Ярославській області, але цей був крупніший тілом. Молодший за майора Ухналя, він, мабуть, був старший у чині, бо , кивнувши майорові, зразу сів на третій стілець і рвучко, всім корпусом, повернувся до Сави. Сава сидів понурившись, боком до нього, тільки скошував очі вбік.

– Ну, зачєм запіраєшся? Говорі, а то хуже будєт, всє карти в наших руках.

– А ви грайте, грайте, коли карти у ваших руках. В мене шістки.

– Биваєт шостка бйот туза, – раптом просто відповів русявий чоловік, ніби думаючи, що розмова йде про властивості карт. В цей момент він дійсно нагадував гравця в карти, а за мить повернувся у своє службове становище і набрав рішучого навіть злого вигляду.

– Ловіть краще шпигунів, чого ви до мене пристали!

– Ми ловім шпіонов. Ми виполняєм свой долг пєрєд народом. Ми солдати на страже мірного труда. А вот ви...

– Між вами і народом кривава прірва, я вже це раз говорив, тільки не вам.

– Ми єйо уже пєрєшагнулі, – сказав він, ніби відгортаючи від очей привид. – Ви с нім нє очєнь тут, вішь какім он волком, – звернувся він уже до майора, який сидів ніби пригнічений, і вийшов.

Тут знову до кімнати зайшов лейтенант і ледь заїкаючись сказав, що собака, як майор знає, був трохи хворий, то він попросив би, для повторення експерименту, ще й Савину майку. Вибачився перед Савою, що нової майки у них на зміну немає.

– А я думав, що ви мене тут одягнете у все нове, – пожартував Сава, але ні майор, ні лейтенант навіть не усміхнулись, хоча сам Сава відверто радо, нервово засміявся, але швидко себе зупинив, згадавши, що сміється той, хто сміється останній:

– Я більше не можу з вами сьогодні говорити. Я стомився від усього цього. Ви змінюєтесь, а я сам.

– Ще одне маленьке запитання.

– В мене голова розвалюється від ваших запитань.

– Ви друкуєте на машинці? – націлив майор перо на протокол.

– Так, я непогано друкую на машинці. Я телеграфіст третього класу з армії, і мені було не так важко навчитись.

Майор поспішно зачитав записане, закінчивши протокол двома останніми реченнями.

– Підпишіть.

Сава підписав і відчув у голові тупий біль, але рука ніби не трусилась, коли підписував, хіба, може, дрібно-дрібно.

– Ще у лейтенанта є до вас одна справа, а тоді відпочинете.


***********************************


Зайшов лейтенант і вони удвох з Савою пішли в двір, де вже чекав «Газик» – легендарний «Чорний ворон». В машині, крім шофера, сидів ще один чоловік. Лейтенант сів поряд з Савою, і авто рушило. Сава намагався побачити Київ у вікно, але побачити вдавалось лише підмурки будинків і людей без голів, а тільки з плечима і господарськими сумками. До того ж, було таке враження що «Чорний ворон» їде вузенькими вуличками.

Сава став вдивлятись у переднє скло і задрімав з відкритими очима. Збоку того простору на склі, по якому ковзав «двірник», ніби було зображено гірську долину і понад нею пасма гір. Сава з жінкою і ще якийсь гурт, стадо, отара, колектив нібито цивілізованих людей, про що свідчило їххнє сучасне міщанське вбрання, ішли гористою місцевістю, подекуди порослою лісом. Дорога пролягала понад ущелиною, була вона сіра безрадісна і довга. Хтось запропонував іти навпростець через квітуючу долину-полонину, де сонце сяяло над квітами, утворюючи навколо кожної квітки кулястий серпанок. Як тільки вони зійшли на край полонини і з їхньої одежі вивітрився дух плісняви, що його замінив запах гірських квітів, як їх охопило тривожне передчуття. Савина дружина раділа і аж випереджувала всіх, а в голові Сави закипіли урочисті думки: «Це полонина мого народу. Це квітуюча пустка. Ми знайшли її. І я не Сава, я Святослав. Я син народу який вшановує Богиню Славу».

І раптом всі побачили як з-за букета деревовидної бузини вийшла величезна мавпа майже волочачи руки по землі. Всі побачили цю величезну мавпо-людину і відчули: людоїд, мавпа-людина-людоїд. Безладною схарапудженою отарою кинулись вбік і повискакували на стіжки сіна, проте всі разом згадали, що мавпа добре лазить навіть по деревах, а на стіжок сіна їй і лізти не треба, бо вона велика. Знову побігли гуртом під укіс з південного боку гори і побачили велику скляну будівлю. Це була теплиця, хоча з цього боку не було видно ніяких дверей. Святослав біг попереду, як ведучий втікаючої отари, а не попереду наступаючої когорти, як військовий вождь.

– Пробивай скло грудьми, – гукали Святославу, але він це вже й сам зрозумів. Рвонувся грудьми на велику шибу, і хоча удар не мав достатнього розгону, проте скло знехотя проломилось. Всі заскочили в приміщення. Величезні сорти буряків, картоплі, кукурудзи і різних овочів підпирали стелю оранжиреї, грядки було розгороджено тропічними рослинами, і в теплиці стояв важкий дух джунглів. Мавпа-людина-людоїд теж зайшла в пролом, а гурт людей злякано збився з одного краю чималого вільного від рослин майданчика і чекав на свою смерть. Тоді люди глянули один на одного і побачили, що вони стали коровами доброї рябої молочної породи. Одна корова почала знехотя колоти мавпу рогами. Мавпа недбало відмахнулась довгими волосатими руками. Інша корова, помітивши загайність мавпи, подумавши що мавпа за бугаями, наскочила на неї ззаду передніми ногами, проте мавпа повернула голову і хижо куснула корову за морду. Корова відступила назад і раптом з розгону, наставивши роги, кинулась на мавпу, і всі, скріпивши свій дух, почали наступ. Мавпа заричала, щоб усі інші корови вбили ту, котра напала на мавпу. Сава хотів гукнути, що треба вбити мавпу, але не міг видобути з горла голосу. Проте корови нараз нерішуче зупинились, внутрішньо дійшовши давно очікуваної згоди, і всі гуртом кинулись на мавпу. Повалили її і раптом знову стали беззбройними людьми, їхні нігті вже давно не були пазурями, тому вони лише спільними зусиллями притискали мавпу до землі. У своїй руці Святослав раптом відчув уламок скла із стіни теплиці і почав різати ним мавпу попід передніми руко-лапами. Спершу гостряк ковзнув по твердій шкурі, а потім ледь надрізав. Святослав намагався чирити по тому самому місці, щоб поглибити рану, і бачив як люди з останніх сил утримують мавпу, а якийсь незнайомий чоловік, з лицем пророка, з усіх сил утримує верхню руко-лапу, щоб вона не завдала Святославу смертельного удару. Усі так делікатно стримували мавпу, що здавалось, боялися заподіяти їй шкоду, проте, Саятославів шмат скла тим часом краяв могутні м”язи. Нарешті, кріз туман борні, мавпа відчула пронизливий біль під грудьми, бо проріз наближався до серця, а скло врізувалось в оголені кров”янисті м”язи, як у масло. Всі зрозуміли свою мету – сковувати її могутню агонію, а мавпа-людина-людоїд повернула до всіх своє заросле шерстю здивоване лице. Вона не вірила в свою смерть, лише дивувалась, проте в людей зажевріла надія, що вони витримають, доки мавпа зійде кров’ю.

Сава з лейтенантом вийшли з «Чорного ворона» біля похмурого під’їзду і пішли в двір. Той другий кедебіст їх супроводжував. Десь на верхніх поверхах сяяли сонцем стіни, а тут у дворі панувала контрастна тінь, і Сава майже фізично відчув, як поміж будинками чорнильною каламуттю розлито задуху неправого закону. Сава відчув, що він ось-ось задихнеться і впаде, а за будинком поттутукували авта, розвозячи почманілих від задухи людей в кладовища квартир. Тільки там, високо, на чотирикутниках синього неба ширяли жовто-золоті пташки і сміялись з людей, яким вони залишили землю, забравши собі повітряну сферу. «Між будинками розлито чорнило закону, ніби оманлива хмара, випущена спрутом, аби непомітно спожити жертву, а оцей лейтенант Списаренко тільки безпорадний щупалець. А ми ж з ним, плюнувши на шкідливі для нас чужі закони, справді могли б посидіти на моріжку і розпити плящину. Ми виросли з ним з цієї землі, ми ровесники і українці. Нас ще від падіння Золотої орди роз’єднували, переманюючи на службу, – то поляки, то росіяни, і хтось з них перемагав один одного лише завдяки нам. Ми не можемо дорости до свідомості, аби не служити нікому, а лише українській державі. Тоді, коли ми бдемо з лейтенантом Списаренком заодно, нам не буде супротивників», – думав Сава тим часом, як вони зупинились перед табличкою: «Інститут криміналістики».

Лейтенант на ходу пояснив Саві, що тут у нього мають взяти відбитки пальців. Ішли чистими сходами із світло-синьої синтетики на енний поверх. Знову зайшли до кімнати. Це була чистенька світла кімната. Лисуватий чоловік вислухав лейтенанта, дістав кілька аркушів чистого паперу, гумовий ролик і шматок скла.

– Сідайте, – мирно запросив чоловік Саву, але Сава стояв.

– Та сідайте ж, прошу вас, – в голосі його чулась така недоречна гостинність і щирість (може, співчуття), ніби він запрошує сісти не на сім років, а за стіл з доброю закускою. Сава сів, щоб зупинити ці вмовляння, від яких ставало ніяково, а лисуватий почав качати по склу ролика, розтираючи видавлену з тюбика мастіку тонким шаром. Сава підставляв по черзі кожного пальця. «Кожен робить сумлінно свою роботу. Навіть жінці вдома не скаже, що сьогодні зустрічав на службі такого хлопця, бо не можна» – думав Сава, чоловік підписував відбитки: «Великий, вказівний, середній, безіменний, мізинець». Лінії відбитків були схожі до кілець на свіжозрізаних пеньках. А коли треба було зняти відбитка всієї долоні, спеціаліст не став шукати ролика великого діаметру, а, по-домашньому, поклав аркуш чистого паперу на пляшку з-під кефіру і розтлумачив, як, притиснувши пляшку пучками, прокотити її по столу, перед цим вимастивши Саві долоню мастікою. В Сави рука велика, але стунка, пальці довгі і тонкі, а на відбитку долоня була схожа на мавп’ячу, таку він колись бачив у шкільному підручнику.

«Газик» знову гурчав вулицями Києва, а Сава згадував, як двадцять другого травня у день перевезення тіла Шевченка на Україну, біля пам”ятника Шевченку збиралася молодь. Це вже була не жалюгдна купка. 1969 рік. Натовп займав більшу частину круглого майданчика навколо пам”тника і сходинками виливався на Володимирську вулицю. Вони із Степаном, йдучи до їдальні, бачили, як у під’їзд Червоного корпусу заїхало кілька автомашин, напханих міліціонерами. На входах і виходах в сквер Шевченка, на поворотах вулиць ходили міліціонери з зірочками майорів, підполковників, а рядові міліцонери через кожних п”ять метрів стирчали в сквері. Біля самого пам’ятника тісний гурт людей заводив пісню, а весь натовп підхоплював: «І вражою злою кров’ю волю окропіте». Міліціонери і їх консультанти в цивільному не знали що робити, бо співали нібито і дозволену пісню і разом з тим в ній звучала загроза. І тут дали команду:

– Розходьтесь, не топчіться по газонах.

Подекуди трава вже справді була витоптана. Натовп ущільнився, щоб не датись, але в натовпі теж були провокатори. Тих хто опирався фронту міліціонерів – хапали за руки, за ноги і висаджували в криту машину. Натовп розступається і скандує: «Ганьба!»

І знову хтось заводить пісню з дуже знайомими і ще дозволенішими словами: «Чуєш, сурми заграли, Час розплпти настав…”

Цю пісню можна співати лише на Жовтневі свята, а зараз для партійних товаришів вона була недоречною, бо звучала так, аж шкіра на лиці терпла. Сава вже не чув самого себе: і радість, і нудьга, і батько, і мати, і дружина зникли, залишився лише загальний порив і почувся рокіт козацьких литавр, коли козаки лаваю ідуть в атаку у кінофльмі Савченка «Богдан Хмельницький», в червоних жупанах, і блиск шабель...

«”Ми всіх катів зітрем на порох”, Боже. Та це майже кров, це погроза» – десь виникла сторожка думка.

Чуєш, сурми заграли,

Час розплати…

– До ЦеКа, – знову голос.

До ЦеКа, хай випустять наших товаришів, – знову голос, і рвонулось у натовп кілька міліціонерів та група людей у цивільному, але натовп зімкнувся і покотився на Хрещатик. Було пізно. На широкому Хрещатику натовп, який частково розсіявся по скверу і вулицях, натовп на 600 – 1000 осіб був просто групою, але пісня виповнювала Хрещатик. Та коли міліція у мегафон оголосила, що місто спить і це є порушення громадського порядку, законопослушні громадяни замовкли, залишилась лише інерція… Такої пізньої години, а була вже друга година ночі, десь взялися дві машини для поливання асфальту і відітнули ще частину гурту, а вже аж біля ЦК КПУ поріділу групу затисли у під’їзд три ряди міліціонерів. Почалися переговори з міністром юстиції. О пів на третю випустили заарештованих, і всі розбрелися додому.


*************************************


«Чорний ворон» заїхав у під”їзд і за ним зачинились ворота Киїського слідчого ізолятора УКДБ. Таку кімнату Сава аже бачив у армії і в районній міліції, коли сидів п’ятнадцять діб. Черговий офіцер і сержант. А тут – черговий старшина і сержант. Правда, тут їх вже чекав майор Ухналь. Старшина зробив належні записи і передав Саву іншому старшині. Ішли бетонованим коридором. Старшина відчинив перші двері і пропустив Саву вперед. «Скільки тих нігтів у людини на пальцях, а проти неї такий глухий бетон» – міркував Сава. Це була одиночка, занадто тісна кімната. Стіл на перехрещених ногах і старшина з Савою займали її майже всю. Світилась лампочка, бо з того вікна, що так високо із тьмяним склом та могутніми гратами падало мало світла.

– Роздягайсь, – сказав старшина безбарвим голосом, і Сава навіть не здивувався, хоча й не чекав на це. День був занадто довгий. Камера попереднього ув’язнення (КПУ) – це передпокій тюрми. На стінках таких камер завжди є написи: «Цінуй свободу», «Прощай воля», «Одержав шість років – Черемис». «Такий непомітний для загалу, який бігає по вулицях міста, перехід від Волі до Неволі – думав Сава ще тоді, як потрапив під слідство за бійку в селі. – Ще сьогодні ти ходив і не відчував цієї тонкої перегородки, ти вже чув про тюрму від багатьох-багатьох людей, але нічого не знав. Раніше ти любив стіни. Ти любовно зводив їх сам. А ці вузькі чотири стіни ти ненавидиш».

Сава стояв перед старшиною в самих трусах, але старшина знову сказав безбарвним голосом:

– Роздягайсь.

Сава скинув труси і кинув їх на стіл. В камері виявилось вогко, майже підвал. Далека, ледь відчутна туга забриніла в грудях, обпадала з душі криця загальмованості перед небезпекою. Сава відчував власну безглуздість і безпорадність стоячи голим перед купою свого одягу і безбарвним лицем та голосом старшини. Старшина нагадував жартівливого і дотепного українця, тільки вся дотепність і жартівливість давно витікла з нього, залишивши на обличчі лише пісну форму, аж трохи сплющену кашкетом з червоним ободом. Але ця непроникна байдужість і вичавленість лиця старшини, яке було гладеньке, але на тонкій шиї, та ще й порізане глибокими зморшками, котрі робили гладкість аж блідо-полив’яною, ніби в євнуха, все це заспокоювало сором”язливість. Старшина покуйовдив рукою Савине волосся на голові, заглянув у вуха і попросив підняти кожну руку по черзі.

– Скажи «а», – зазирнув у горло.

– Висолопи язика, – заглянув за щоки.

– Підніми язика – заглянув під язик.

– Присядь три рази, стань на пальці.

– Підніми яйця, – заглянув.

– Нахилися, розтули руками ср…, – заглянув.

Коли Сава стояв раком, а старшина туди заглядав, до Сави повернулось почуття гумору і він, випростуючись, поміхнувся до старшини:

– Ви, старшина, ніби вухогорлонос.

Старшина нічого не відповів, і Сава не зрозумів, усміхнувся старшина чи ні, ніби майнула на лиці якась тінь, та Саву вразило тавро глибокого професіоналізму на лиці і у всій поведінці старшини. «А „свій лейтенант” казав, що всіх кедебістів тих років перестріляли молодші покоління кедебістів і зараз не можна віднайти кінців, – думав Сава. – Брехня. Правда, справу робили не такі педантичні люди, як німці чи інквізитори, котрі записували засоби катування і описували страждання катованого, може, воно і погано документально оформлено, але цей старшина з отих часів. Ще їх дозгора і вищих і нижчих чинів живуть-поживають-доживають і мовчать. Старшина оцей – це професіонал вузького профілю. Він у сфери боротьби політичних пристрастей не піднімається, і йому всеодно кому заглядати в зад – Постишеву чи мені».

Поки старшина перетирав пальцями рубці трусів, сорочки і штанів, Сава дивився на свої голі ноги. Рівні ноги, тільки на великому пальці нігтя нема. Колись, як ще школярем ящики з вишнями на воза вантажив, коні смикнули, о ніготь колесом стягло. Старшина повернув Саву до дійсності, кинувши труси, майку, сорочку, штани. В жакеті попоров плечові подушки, випорюючи якісь невеличкі кружальця. «Може, які касети з мікроплівками підсунули, щоб лапті сплести, – похолов Сава. Ніколи він не бачив ні мікрофотоапаратів, ні мікроплівок, як то належало б професійному шпигуну, а старшина все випорював кружальця. Потім побіг когось запитати, як бути, бо тих кружалець було ще багато. Повернувшись, почав вибачатись перед Савою, бо це були свинцеві кружальця наклеєні на грубе полотно, аби плечова подушка була напівтверда. Здивував Саву принижено винуватий вигляд сташини і прохання пробачити. Мабуть, як оце він вибігав, хтось на нього гарикнув, що дурень, мов, купувати костюма зі своєї зарплати будеш. Проте Сава не протестував, а старшина старанно зашивав попорене. Коли старшина повів Саву під душ, то вони були вже майже друзями. Виходячи з камери, старшина клацнув пальцями, як доходили до повороту чи якихось дверей, теж клацав пальцями і перше ніж зайти, зазирав, крутячи бабуватою головою на довгій шиї. Сава здогадався, що клацає старшина пальцями для того, щоб нікого випадково не зустріти, може, ще хтось знайомий тут сидить, хто знає, скількох вони взяли.

Душова кабіна з мінімумом площі, загратованим віконечком над дверима і вічком для підглядання в дверях; воду старшина сам регулював, бо вентилів у кабіні не було. Сьогодні Сава якраз збирався до лазні. Хто не знає як душ змиває втому? Першого разу вони з дружиною брали в Караваєвій лазні окремі номери, а тоді він прийшов до неї, це було на другому поверсі, ніхто не контролював і вони тоді удвох під одною лійкою з гарячкуватою водою непогано провели час, якщо врахувати ще й те що статура-фігура була в його дружини бездоганно-зворушливою. Вода однаково добра, якщо тільки вона за китайським методом не капає тобі на тім’я, чи ти не стоїш у камері з водою, вода однаково добра, чи це у власній туалетній кімнаті, чи у селі в ночвах, коли мати зливає на спину, чи в комунальній лазні, чи в душовій КДБ. Тепла, лоскітлива, ніжна, первісна. Сава раював, абстрагуючись на якусь хвилину від старшини, який підглядав у вічко. Господарського мила дав такий шматочок, ніби Київ терпів блокаду. Те як старшина видавав білизну, нагадувало армію. Але це була не армія. Сава вибрав собі штани й сорочку, хоч і без поворозок, зате з байки. Тонкої брати не захотів, хоча вона була й поворозками, розраховував на можливий холод в камері. Вдягнувши поверх казенної білизни свої штани, сорочку і жакет, Сава пішов поперед старшини східцями на якийсь поверх, тримаючи руки за спиною, як того вимагав старшина. Коли Сава, забувшись, опустив руки, пролунав окрик:

– Руки! Його привчали тримати руки на виду у конвойного. Окрім перестороги, був у цьому окрику ще й переляк. В тюрму майже не потрапляють сірі люди. Сюди приходять такі, які можуть звернути шию голими руками. Хоча і старшина, може, тертий калач, але коли людину посяде відчай, то можна і до пенсії не дослужитись. Тоді, як Сава сидів п’ятнадцять діб, серед тринадцяти чоловік, котрих запакували на ніч у шестимісну камеру, хіба лише один Сава та двоє хлопчаків після восьмого класу не мали раніше справи з міліцією. Той вісім сидів, той рік, той три, той вже тричі по п’ятнадцять діб. Той щось украв, той жінку побив, той голові сільради по морді дав, той буфетницю в районному ресторані матом послав. Той що сидів вісім років з 1947 року плюс тепер отримав вісім і ждав етапу на Житомир, все міліцію проклинав. Його, як у машині везли, дуже під боки ліктями наштовхали. Ще як у чергового його здавали, то в камері чути було:

– Садисти, недолюдки, сопляки, мать вашу…

– Тепер він жалівся: «Оцей і отой тримають мене за руки та ліктями під ребра. Ах ви ж сучі виплодки. Що я вам зроблю в наручниках, як вас троє в машині?»

Він не опирався, бо знав що коли злапали в міліцю, то пручатись не варт, аби не відбили печінки, але в хлопців міліціонерів, яким по двадцять три, вже прокидалась охота позбиткуватись над беззахисним. Не було у них вихователя, який би застеріг, що знущатись над людиною – гріх. Що садизм заразливий, як грип. Сава йшов поперед старшини і пригадував, як тоді йому було в КПУ(КПЗ), готував себе, освіжаючи враження. Як сидів у гурті, то нічого. Правда, п’ятнадцять діб живеш, як свиня, спиш не роздягаючись і не роззуваючись покотом на дерев’яному полу у страшенній тисняві, але вдень ходиш на роботу, хоч і площу мести центральну, Чорт з ним. Ще інколи і по карбованцю складались, бо були місцеві хлопці і знали де самогон є, а закуска була, бо здому передачі. Але як вперше сам сидів тоді в одиночці, то просто не знав що його робити, від несподіваного позбавлення життєвого простору. Ходити нема де, бо нари півкамери займають та параша в кутку. Сидів – сидів, лежав – лежав, ходив – ходив. І фіззарядку робив – безглуздо все це якось. Від лежання боки ниють, голова як в тумані, від ходіння – ноги підломлюються. День за рік тягнеться. Хоч би читати що-небудь, хоч би вже й газети. Вже навіть читав би кепеересівські газети. До вечора першого дня Сава був розбитий і знівечений. Він тоді зрозумів, наскільки підступні весь час були люди у стосунках між собою, коли придумали одиночки. Така одиночка – це ще благо. Чули ми і про стоячі одиночки, стоячі з конусоподібним дном, аби людина навіть стояти не могла, одиночки з водою по кісточки, середньовічні кам’яні мішки і дерев’яні поруби, є ще Чорт знає що в арсеналі людської підлоти. Не певен ти, що знаєш все розмаїття російської тюрми, бо ти ж думав і жив, і виховувався в школі на тому, що всі державні установи держави робітників і селян люблять людину, плекають людину, роблять все, щоб зберегти людину. А в цей час у концентраційних сибірських таборах безневинних людей цькують собаками, заганяють у рудники на вірну погибель, змушують прокладати на власних кістках (замість шпал) транссибірські залізниці. Все в ім’я комунізму, дорогу куди знають лише росіяни. Коли б ці винахідники клацаючих наручників та прикованих до стін нар, які застібаються на день, аби людина не могла сісти чи лягти, та випробовували на собі свої винаходи. Ото кінчаєш юридичний, на місяць в одиночку на практику з усіма придуманими тобою незручностями.

Здається, це був третій поверх. Ще як виходили з напівпідвалу на першу площадку, у ніс ударив дух кислого борщу. Мабуть, готують по тому ж рецепту, що і ярославські кухарі. Коли в армії в літні місяці починали годувати сушеними продуктами, то солдатський борщ ставав особливо кислим. Сава цей дух розрізнив би серед тисяч запахів, і оце зараз він почув кислий дух солдатського борщу і крупнику. Стіни, двері, поручні – все пофарбоване. Східці чисто підметені і протерті вологою шматкрою, але дух кислих російських „щей” аж бринів у тьмавих тюремних коридорах.

Старшина зупинився перед оббитими залізом дверима з вічком, хтось визирнув у вічко, стукнув пальцями і відчинив двері. Це був черговий по коридору сержант.

– У тридцять шосту, – пояснив старшина.

Сава із старшиною зайшли ще у одну камеру-комору, де лежали матраси, ковдри і наволочки, отримав свій спальний комплект, узяв усе це поперед себе, згорнуте у сувій, і зайшов у камеру номер тридцять шість.

– Влаштовуйся, – брязнув засув і замок.


***********************************


У камері вже був пожилець. Біля тумбочки на солдатському стільці у позі монаха-літописця чи вченого відлюдника сиділа людина і читала якусь старовинну книжку.

– Хто тут вже приписаний? – сказав Сава після привітання, напустивши на себе безтурботну личину, а чоловік повернув до нього лице. Велику голову покривала сива щетина, а з-під острішкуватих широких і теж сивих брів дивились виразні, темно-карі, аж чорні зацьковані очі. «Це, мабуть, якогось професора посадили, але зберігають йому умови для наукової праці», – подумав Сава, глянувши на книжку з пожовклими обрізами і йдучи до порожнього залізного ліжка, звернувся до старого:

– Ну, дядьку, нам з вами випадає нагода позайматись онанізмом. Не подумайте, що я такий грубіян, просто думаю, що тюрма – це перш за все ізоляція від жінок. Для мене це ще теорія, але практика вже починається.

Мужчина хмикнув, а Сава очав стукати в двері:

– Черговий, черговий, чому мені дали одне простирадло, який з нього толк, якщо воно одне?

Черговий наглядач (чи як вони тут себе інтелегентно називають, контролер) бігом прибіг до дверей і, прочинивши ляду для подачі їжі, зашипів:

– Тіше! Молчі, – а чоловік від тумбочки обізвався: «Не зли їх. Тут не можна кричати. Тут багато чого не можна».

– Я не підсудни, а підозрюваний, – невгавав Сава,– і ви не маєте права тримати мене як арештанта.

Прийшов старшина і сказав, щоб Саване галасував, бо пересадять у підвал, а тут у них аристократичні номери. Сава не став з ним сперечатись, на сьогоднішній день змін більше не хотілось, і він поцікавився книжками старого. Це були: Пушкін, Лєрмонтов, Малишко російською мовою, Треньов і «Кобзар» Шевченка. Кобзар виданий в цьому році в Києві, інші книжки, хоча були і в доброму стані, мало читані, але дивували своїм старовинним виглядом. Сава взяв «Кобзар», ліг на ліжко у зручну позу і почав шукати «І мертвим, і живим…». «Ця бібліотека в камері схожа на оформлення вистави» – думав він, аж озвався дядько:

– Тут не можна лежати, поки не подадуть команди спать. Треба сидіти на стільці.

– Я підозрюваний, всього-на-всього. Вони, як матимуть на мене більше прав, швидко пояснять популярно, що можна, а що ні.

Чи любив Сава Шевченка? Сава знав, що якби він кому сказав, що не любить поезії Шевченка, то навіть перевертень його зневажав би. Жоден перевертень чи посіпака московський не скаже, що Шевченко йому ворог. Всі люблять Т. Шевченка, навіть ті, хто торгує волею України.

Зараз, читаючи Шевченка, Сава зрозумів, що тюремна камера, це найкраще місце для читання, ці поезії написані незламним українським в’язнем, що сидів у російській тюрмі.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

Голосно читав Сава, і слова були невіддільними від долі Сави:

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Що краще, як батьки ходили?..

Лунав Савин голос, бився в бетоні. Черговий по коридору знову зашипів у прочинену кормушку:

– Замолчі. Ти чего лєжішь?

– Заспокойтесь, я буду читати тихіше. – Погортав «Кобзар», знайшов «Великий льох» і почав читати, не підвищуючи голосу. Закінчив читати і відчув заспокоєння, ніби оце він сам, своїми словами виговорився і виматюкався.

– Ти жонатий? – запитав його стрижений сивий чоловік.

– Жонатий.

– Дітей маєш?

– Ні, дітей не маю, але скоро матиму. Жінка ходить на останньому місяці. От вскочив я. З вогню та в полум’я. Хотіли на перепідготовку забрати, тільки оце із стаціонарного обстеження вирвався. Не знаю, що мені допомогло, чи те, що в мене дійсно хворе горло, чи те, що жінка на останніх днях.

– Тут не поможе ні перше, ні друге.

– Поки чоловік живе, доти надіється. Але події по своєму повертаються. Я жінку останній раз тиждень тому бачив. Оце сьогодні мав до неї їхати, та й заїхав до вас. Як вас звати?

– Півень Володимир Якович, напівпошепки повідомив він, ніби за дверима не знали його справжнього прізвища.

– Дуже приємно, мене Савою звіть. Так оце як зараз бачу, як від жінки їхав тої неділі. Встав у шість, бо поки до Києва доїдеш, та ще через Київ до місця роботи. Встаю, а жінка залишається. Лежить на ліжку із таким величезним животом і, ніби, той живіт навіть більший за неї, а вона під ним безпорадна. Ніби притиснута животом до ліжка і жалібно дивиться на мене.

– У мене теж двоє діток. Одно ходить у п’ятий клас, а одно в другий.

– Такі у вас малі діти?

– Я недавно одружився. Ну, не те що недавно, а порівняно недавно, бо моїй дочці вже дванадцять.

– Ви ще здоровий мужик, тільки що сивий.

– Я вже й не думав одружуватись, а потім. Живу я в селі на Рівненщині, вчителем працюю. То я на своїй учениці одружився. Закохалась вона в мене, а я жінок... Е-хе-хе. Коротше, сама не своя стала дічина. Як побачив, що вона мене любить, став потрошку проводити, увагу їй приділяти. Батьки були не проти. Я думав-думав – скільки його самому стирчати, хоча я до жінок. Е-хе-хе. Одружились ми. І діток вже маємо. В мене такі гарні діти. От вийдете. Ви вийдете, хай вам щастить. То, як буде у вас дитина, то не вчіть її говорити дитинячою мовою. Мій син, як ще тільки говорити почав, говорив чисто, правильно. Дивувались усі, що воно таке мале, а говорить наче доросле. То як вас звати, я щось не розчув ?

– Савою звіть. Року нема, як одружились. Ще не набридло. Кажуть же, що набридає бути одруженим.

– Не всім набридає. Правда, неволя, обов’язки.

– Мене весь час в одруженні гнітить, що постійно треба мати якусь роботу. А робота, це таке діло, що треба туди ходити щодня, та ще як далеко добиратись, то вставати треба рано.

– Це як у місті працюєш.

– А в селі зраз роботи нема, хіба механізаторами чи доярками. Я теж одружився для себе несподівано. Бурлакував тут у Києві. Спершу вчився, потім вигнали, то знайшов непогану роботу. Звісно із своїми однокурсниками зв’язки підтримував, бо хто ж мені більше в Києві знайомий? Був закохався на першому курсі, та все поламалось. Попереживав трохи, аж жити не хотілось, а потім шукав собі помаленьку жінок, не клявся їм, що одружуся і все таке. Була у нас на курсі жіночка, як картиночка. Були і ще непогані дівчата. Поки не повиходили заміж, усі у нас зараз звуться дівчатьми, це колись дівчатами звали лише незайманих. На першому курсі я бачив, що це дівчина не по мені. Був у її поставі, у погляді і гарному лиці якийсь гонор високий і презирство до чоловіків. Але, якщо жінка не лесбіянка, яка б вона красива і горда не була, вона повинна підлягати чоловіков. Я себе в той час великою цяцею не вважав і обминав її, як не свою. Знаєте, як ото в кіно дивишся на артистку. Гарна, але на екрані, і це тебе цікавить лише доти, доки бачиш. Здибував я її і будучи п’яним сам-на-сам у кімнаті, але вона була неприступна і навіть бридливість малювала на своєму прекрасному лиці що до моїх лапань. Потім я наблатикався трохи в Києві після солдатських казарм, пошив костюм у ательє першого класу, побачив, що більшість чоловіків – це лопухи, з яких жінки роблять, що їм заманеться. І в один прекрасний день зустрілись ми з нею, як двоє вільних людей, котрі в цім житті вже дещо розуміють.

Була весна, я був самотній, як завжди. Весною це дуже відчувається. Була у мене в той час жінка напохваті, як закортить, але життя потребує змін. Та і як морочиш довго голову якійсь одній жінці і нічого їй не обіцяєш – совісно. Вона ж все одно надіється, а ти займаєш місце, яке, можливо, зайняв би хтось інший і одружився. Сиділа вона на лавочці з дівчатьми в сквері Шевченка і теж була самотня. Це я помітив одразу, може, на те йшлося. Погода була весняна, вже весна гонила до сонця трубочки трави з розігрітої землі і розтуляла листочки. Не було мені з ким їхати до свого знайомого на весілля. Підходжу до них, вітаюсь і кажу:

– Є ідея, Галю. Сьогодні у нас весна і все таке. Чого б ото нам не поїхати. Дівчата з нашого курсу їдуть.

Вона згодилась; весна була вже тепла, хоча трохи запізніла – мало ще трави. Але я добре пам’ятаю, що весь час було сонячно. Пішли ми з нею, вже підпилі, на поле. Співали жайворонки, над землею стояла мла, свіжо зелніла озимина і великими букетами зеленіли між зеленою-зеленою озиминою темно-зелені посадки сосон. Ми ішли м’якою польовою дорогою до цих великих букетів молодих сосон і майже не говорили. Я навіть не виявляв своєї похоті потисками руки чи плечей. Не було ніяких таких почуттів окремішніх, тільки тепла співуча мла била нам у вічі, і ми тримались за руки.

Я б себе та й когось вважавби за тюхтія, якби не почав загулювати до неї у цих зелених-зелених соснових посадках. Вона мовчки і сильно відбивалась, а я плутався у шлярках її сорчки і резинках. Між іншим, пояси для жінок дуже зручна штука, а нас, чоловіків, вони тільки більше морочать. Плутаєшся в них, наче у парашутних стропах, і можеш полетіти каменем до землі. Можливо, навіть по статті сто сімнадцятій, за зґвалтування, якщо резинки порвеш. Тут ризик. Я не знаю, чи питали законодавці жінок, коли вводили такий жорстокий закон, мені здається що кожній жінці приємно, коли її трошки ґвалтують, тобто хочуть. Тобто, я б у цьому випадку, зважав доцільним втручання кримінальної відповідальності, лише за наявності обтяжуючих обставин. Я спромігся стягнути з неї пояс і труси лише до колін, на більше не вистачило сил. Її прекрасний оголений живіт, лоно, пишні стегна сяяли на сліпучому весняному сонці, а в колінах вона була намертво зв’язана скачаним поясом і трусами. І хоча я з армійського досвіду знав, що, як казала Ліда Потапівна, «та скинь же ти хоч з однієї ноги», але і собі оголив свою нижню частину, думаючи, що від доторку наших розгарячених боротьбою і горілкою молодих тіл, вона нарешті перестане судомно стискати коліна. Проте вона вирвалась, сіла на глиці і заридала. Не плакала, не хлипала, а ридала ридма, хоча я свого так і не допевнився, лише порізав собі кінця об її волосню. Хотілося їй, мабуть, дуже, та зло брало через те, що природа така чиста, відверта, щебече і сюркотить, а я лізу, як танк, а про кохання ні слова. Встали ми, обтріпались, заспокоїлись. Пішли знову на чуже весілля. Там обоє добряче напилися. Моя денна програма вичерпалась, і я напився до неможу, правда, на ногах стояв; вона теж пила нормально. До нас за столом підійшов чоловік в літах і почав до мене:

– От ти, молодий, тільки жить і жить.

А Галя йому:

– Молодий, тільки душа у нього стара.

– Може, й стара, – кажу, – але чого це старій душі захотілося сидіти в молодому тілі?

Приїхали ми в гуртожиток. Далеко було добиратись. І пішки йшли кілометрів п’ять, потім поїздом їхали, та ще автобусом до гуртожитку годину. Намучились за день, горілка теж дуже стомлює. Вона розстелила двоє ліжок (тут було навіть четверо ліжок), але нам потрібно було лише одне. Я роздяг її, як мати роздягє сонну дитину. Це було легко, бо вона нічого мені не боронила тільки втомлено усміхалась. Є щось у цьому, коли сам роздягаєш жінку. Я роздяг її і ахнув. Не часто нам трапляється роздягати красивих жінок. Красива лицем і тілом. Мені і до цього доводилось роздягати одну дуже гарну тілом дівчину, але у тої було невиразне лице і лінії продовгастіші. Тут же була округлість, пишність і міра. Свят, свят,свят – вона була прекрасна, всі інші слова це лише для того, щоб розчленувати ціле, яке прекрасне лише загальною гармонією. Пізніше я думав, що ліплячи її тіло, Бог думав зробити Богиню, та щось таки недогледів і пустив між люди. Так як ото в СРСР роблять годинники на експорт, а потім продають на внутрішньому ринку.

Вона була прекрасна і моя. Лежала переді мною, як еталон моєї мрії і чекала мене. Я торкався її, терся, цілував, але був безпорадний. О, я був безпорадний, я статево не збуджувався, як останній йолоп, як недосвідчений юнак, таку його маму. Вона теж була втомлена і, мабуть, більше хотіла спати, ніж ще чогось, але я помітив її тріумфуючу посмішку, можливо вона брала реванш за сльози в гайку.

Не став я довго тут затримуватись. Вдягнувся і побажав їй доброї ночі. Цілий тиждень боявся до неї йти. Не знаю, чи чекала вона мене. Але як не як, надягнув свою личину розбитного хлопця і, з холодочком у грудях, побрів. Зустрів її у тій самій кімнаті, де вже жило ще троє діват і повів у садок. Садок там такий, що завжди можна знайти затишне місце, навіть удень, а вночі й поготів. Вона слухняно йшла, ніби я над нею мав якусь владу, а може, боялась мене. Вона була твереза і не втомлена, але боронилась так як і перше. Проте все ж таки трохи не так, а я вже не мовчав а просив: «Ну Галю, Галюсю,Галочко» і руки мої робили своє. Усе в нас вийшло. Я запам’ятов тільки, як упрошував її не пручатись, звернені до неба красиві повні губи, помазані місячним сяйвом, наче рожево-срібною помадою. Цілується вона лежачи, наче воду п’є. Я встав і голосно щасливо засміявся, а вона стояла похнюплена і зла. Та я швидко її розеселив, бо я таки заводний хлопець, коли мені добре; і ми з нею зажили. Ми читали постільну і трав’яну книгу кохання, кожну сторінку перечитуючи до запаморочення в голові. Наша взаємна пристрасть була вільна від далеких планів подружнього життя, але у таких відвертих стосунках уже була неволя. Вона не поривала своїх попередніх знайомств, бо я не був її женихом, але ми були щирі між собою, бо нам було добре. Закінчувалось навчання. Середина літа. Вона їхала на канікули і треба було щось вирішувати, казати якісь слова, бо розлука не терпить невизначеності. Ми сиділи на лавочці у парку над Дніпром біля фігури Лесі Українки. Я ще думав, що мислю незалежно (від близькості не відчуваючи на скільки я до неї прив’язаний), думав про те, що коли б я хотів мати дітей, то тільки з оцією гарною жінкою. А хто не має дітей, той завжди має сумнів на предмет спроможності їх мати. Поки що я мав над нею владу, бо не дорожив нею. Але завжди приходить той час, коли цю владу втрачаєш.

Жінки сильніші за нас в потенції. Це зразу вони такі, до заміжжя. Я сказав їй:

– Знаєш, Галю, скоро ти їдеш до батьків на канікули. Давай спробуємо мати дитину, і, коли це в нас вийде, одружимось.

– У неї на очах виступили сльози, а я пообіцяв приїздити на вихідні.

– Чому ми не клянемось один одному у вірності? – я її запитав. Її сльози миттю висохли, і вона відповіла, що той, хто дуже клянеться, той не вірить у себе, або хоче заховати за клятвою фальш.


**************************************


День хилився до вечора, але в камері цього не помічалось, бо хоча камера виходила вікнами на захід, але затінялась високим будинком, тим, що сірим громаддям панує над Володимирською вулицею з написом УКДБ. Годинника забрали, тому орієнтувались у часі по тому, як приносили їсти. От принесли вечерю, декілька тюльок на шматку газети, шматок хліба і несолодкого чаю. Сава збісився. Чому тюлька? Чому ця проклята тюлька, про яку з жахом розповідають всі хто сидів? Хоча тюлька з картоплею вареною в лушпайках завжди смакувала українським селянам доби будівництва комунізму, але Сава до неї не доторкнувся. Гонористо викинув у парашу. Тюлька була вже пригнила, порозлазилась і поприлипала до газети. Фактично, газету теж треба було викинути в парашу, але не можна, щоб не засмічувати каналізацію, тому, перш ніж викинути газету до кошика, Сава прочитав шматок тексту: «…значен…енінських ідей для перемоги національно-визвольного руху в країнах… …нський Союз допомагає країнам… колоніального рабства… виконуючи свій інтернаціональний обов’язок до країн… народи Африки, Латинської америки...» Хліб і кип’ячену воду Сава спожив. Слава Богу, хліб був з державних пекарень міста Києва.

У Володимира Яковича був цукор у вузлику, він сидів під слідством і йому можна було мати передачі. Дав він Саві до кип’ятку ложку цукру і білий київський сухар. Повечеряли. Вартовий не оголошував на сон. Лампочка горіла цілу добу, можна було відпочивати. Сава спробував читати «Кобзар» – не зміг. Не хотілось читати і решту того, що лежало на тумбочці. Сон не брав. Сава лежав і дивився на стелю, а Володимир Якович сидів біля своєї тумбочки і читав. Тільки й того, що час від часу тяжко зітхав і говорив: «От будь до людей добрим. Е-хе-хе». Він ніби чекав, що Сава в нього щось запитає. За що сидиш, чи як ви, дядьку, сюди потрапили з Рівненщини. Чи там у вас своїх ізоляторів немає, як не як, а це ж республіканське КеДеБе і його підсобка. Саву і самого розбирала цікавість, але він знав, що в камері під слідством не варто говорити «про справу», навіть жартома чи пошепки. Один близький Савин знайомий розповідав, відсидівши рік за хуліганство, що у тюрмі кожен другий – стукач. Виходить, що коли Сава не стукач, то Володимир Якович – другий.

Стукач, сексод, філер, запроданець, зрадник, посіпака, холуй, наушник, «освєдомітєль» – це черв’як, який розпушує згустки народних змов, котрі тяжіють до утворенн нових партій, фракцій чи підпільних організацій, котрі мріють про захоплення влади. Сексод, черв’як ще й тому, що слугує приманкою для інакомислячих, тих, хто сумніваєтся в правильності генеральної лінії правлячої партії. Стукач – він завжди прямолінійно опозиційний до уряду, йому можна по службі.

Але навіщо стукач у тюрмі, де всі невільники? Відомо ж, що в’язні упускають їм на голови цеглу чи душать подушками. Одначе офіцери-вихователі (кум, як кажуть зеки) докладають усіх зусиль, аби виховати нового сексота. І якщо в групі кожен в’язень буде донощиком, тобто буде зраджувати свого товариша «кумові», то це вінець виховательських мрій і комуністичного виховання – взагалі. А сексод у тюрмі потрібен для того, щоб знищити серед в’язнів «колектівку» (злагоджену непокору), до якої вони весь час тяжіють. Коли вихователь бездарний, «колектівка» може виникнути в учнівському класі цивільної школи, або в солдатській роті. Тоді приходиться або звільняти вихователя, або розформовувати повсталу групу.

І Сава зрозумів, що тільки школа – це оазис доброчесного виховання.

Та й то, деякі примітивні вчителі виховують маленьких ябед за кращі оцінки, щоб маленький школярик розказував тихцем вчителеві, хто розбив шибку чи насмітив у класі.


**************************************


Боже! Як у нас бояться КДБ. Наших батьків вже ніхто не вилікує від того страху. Той начальник майора Ухналя патякає: «Ми єйо пєрєшагнулі» – себто криваву прірву. Легко йому крокується. А Сава ходив розпитувати старих людей, голову сільради, вчителів із свого села на Поліссі, то виходило, що в голодовку 1933 року на сімсот дворів з голоду вмерло біля вісімсот людей, а у війну 1941–1945 років загинуло і пропало безвісті – двісті сімдесят. А скільки не повернулось з Біломорканалу і інших каналів, залізниць і рудників? Хто перерахує і переступить?

Тоді, як мати сходила до декана, а він п’яте через десяте пояснив їй, що ваш син, мовляв, націоналіст, Сава вже жив у баби. Мати поділилася своїм горем із найріднішими. Сава прийшов додому, сів на лавці біля миски з борщем, а баба йому з полу: тарах:

– Хто вам її віддасть, ту Україну, як з неї всі живуть? Були тут вже такі розумні. Перестріляли, позабирали. Он у Лєвона з трьох синів тільки один оце років з п’ять, як прийшов, але й той нікуди не годиться, бо дітей у нього нема. А самого Лєвона і його двох синів не чутно де вони й поховані. Нащо собі життя калічиш? Живи поки живеться, а то підеш у тюрму гнити.

Сава мовчав і думав собі, що неписьменній бабі, котрій уже 74 роки, він ніколи не казав, щоб у когось забирати Україну, він сам про це ще конкретно не думав, ні батько ні мати про це йому не говорили, а баба отак просто.

– Крові наробити. Поживи ще. Скільки я вже тої крові на своєму віку надивилась. Скількох молодих бачила, котрих вже нема. Поживи! Не сунь голови в петлю.

Вони знають, вони все знають, дорослі. От баба, чи батько. Все їхнє життя – страх, що раптом інтернаціоналісти з Москви подумають, ніби ти хочеш з’їсти усе, що приробив, не захочеш віддати більшу половину – заберуть і згноять у Сибіру, на пострах іншим, щоб мовчки їли картоплю з тюлькою і квашеними огірками. А Степан раз у гуртожитку казав Саві:

– Твій батько історію викладає. Він же все життя бреше, а тобі гроші на науку висилає.

– Нас у нього четверо, то мусить брехати. Це вже в нього і не гріх ніби, а обов’язок службовий. Хочеш дітей годувати, або в школі бреши, або в колгоспі крадь. Він хоч у школі і бреше, а вдома мовчить, нам дома голови не заморочує істрією КПРС. Правда, він найбільше любив стародавню історію, тут він знав усе напам’ять, а з української лише Богдана Хмельницького, того, хто Переяславську Раду сотворив. Зараз наші батьки так звикли брехати, що інколи самі вважають всю фальш за правду. Бо при тих людських втратах: Громадянська війна яку розв’язав Ленін, голод 1922, голод 1933, жертви 1941, голод 1947, дуже багато крові спущено з українського народу, і в покоління наших батьків було єдине завдання, поновити ці втрати, ростити дітей. А ми підросли і знайдемо свою історію. Вдихнемо у наросле м’ясо колишній бойовий дух. Ї-і його мать. Га!

Сава вже був майже щасливою одиницею совєтського народу, але не втік від того, що починає звучати в душі, коли затягують українці пісню про славу і волю. Цілих п’ятнадцять років його виховували яничаром, але вся ця їхня робота пропала за якийсь рік перебування в Києві.

Цілу ніч Саві снилось, що його от-от почне рвати великий службовий собака з настороченими вухами. Сава якимсь дивом тікав від нього по городу біля батькової хати, а собака ось-ось мав на нього накинутись і повалити. Проте Сава продовжував плутатись у зеленому довгому картоплинні і напружував пам”ять, як звати службового собаку українською мовою. «Хорт» – блиснула думка назва собаки зовсім іншої породи. – «Хорт, Хорт». Хорт одразу з’явився. Величезний клаповухий пес на довгих тонких ногах. Він схопив «Мухтара» зубами за загривок і тріпонув ним, як ото собака трусить котом, вхопивши його за хребет. Кіт тоді зразу здихає від струсу, але службовий собака знову ожив і кинувся на Саву. Хорт знову хапав і стріпував, аж бадилля летіло, але «Мухтар» знову оговтувався. Сава прокинувся і почав думати, чи на добро цей сон.


****************************************


Був ранок. Коли брязнули ключі, Володимир Якович навіть запопадливо, поперед Сави, підмів біля параші і приготувався її виносити. Це була півторавідерна емальована каструля з накривкою. Сава не дуже до тої параші поспішав, але знав, що парашу треба виносити по черзі, так само, як і замітати та витирати пил у камері.

Сходили в туалет, умились. Подали снідать. Сніданок давала вже інша жінка. Лице вив’язане білою хусткою наче в сестри-жалібниці. На щільно стулених гарних губах службова печать таємниці, а в очах глибокий смуток. Сава особливо гостро відчув тугу в грудях, коли дивився в лице цій жінці із скорботними устами. Лице її нагадувало Саві висічений з каменю образ скорботної Матері на могилі жертвам фашизму. Сава мовчки подав у віконечко меншу залізну емальовану миску, і вона поклала туди черпак товченої картоплі та шматок вареної тріски, а також півхлібини. Володимир Якович сказав, що це хліб на весь день і що з хлібом тут неважко. Відміряла вона також у алюмінієву кварту порцію цукру. Міркою для цукру була патронна гільза з припаяною ручкою. Гільза не відомого Саві калібру, можливо, з російського патрона зразка 1913 року. Спадок російської царської держави, тюрми майже не змінюються, лише поширюють площу, а якщо люди не вміщуються, то просто, за вказівкою того ж таки геніального Леніна, який у все вникав, будуючи державу диктатури, просто обгороджувалась колючим дротом довільна площа і туди заганялись люди.

Саві стало трохи не по собі, що жінка з таким скорботно-урочистим лицем працює в подібній установі, але махнув рукою, перш ніж почав їсти: «Все робиться руками людей. Чого я розчулююсь».

– Тут Гончарук? – запитав черговий у лядку для подачі їжі.

– Тут.

– Збирайся.

Сава пішов за конвойним. Конвойний, так як і старшина, клацав пальцями на кожному повороті. Зайшли у напівпідвал, звернули у якісь двері. За столом сидів майор Ухналь. Це була звичайна камера із загратованим вікном, тільки тут стояв стіл, два стільці і телефон. Привітались. Закурил.

– Ваша дружина ось-ось народити має? – почав майор.

– Ви що, у хрещені батьки набиваєтесь?

– Не будьте таким, я до вас, як до людини, – навіть образився майор. – Про жінку свою ви десь не дуже переживаєте, та й дитину треба буде комусь виховувати.

– А вона її у ясла віддасть, то там виховають. Ще буде мені, я повернуся, якщо повернуся, говорити: «Говорі папа чєловєческім язиком».

– Вам спалось погано?

– Ні спалось нормально, тобто снилась всяка службова собарня.

Майор приготувався писати.

– Підозрюваний Саво Петровичу, де ви ночуєте?

– Я вже вам казав.

– А ви ще раз скажіть.

– Чого я буду сто раз повторювати, коли ви і минулого разу це записали.

– Ви вмієте друкувати на машинці?

Сава Мовчав.

– Ви знайомі з Вербицьким Іваном?

Сава мовчав.

– Ви будете говорити?

– Тим гірше для вас...

– Ви маєте докази проти мене, то судіть, я не хочу перед вами виправдовуватись, бо знаю, що у вас милості не випросиш.

– Може, ви хочете іншого слідчого?

– Ні, ви приємна людина. Тільки ви на службі. Чому ви берете такий тон розмови, ніби хочете оформити мене в санаторій, а не в зону? Ви ведете слідство, а судить суддя. Та й судить він не як сам хоче – при закритих дверях за інструкцією від Політбюро КПРС: давати на всю катушку. Потім, як людина з-за грат нічого сказати не може, ви друкуєте в газетах різні плітки.

– Газети нас не обходять.

– Звісно, це справа журналістів з КПРС.

– Думаєте письменники, ті, що вас, молодих, під’юджують, не говорять вдома російською мовою?

– Ті, що під’юджують, не говорять. А що ви скажете на те, що нам на філологічному факультеті зі спеціальності українська мова і література, лише ці два предмети читають українською мовою? А всі вузи України? Скільки мільйонів української молоді ви позбавляєте рідної мови усім гамузом? А тепер ще й дитсадки… Коли я спостерігав ті перші зібрання біля пам’ятника Шевченку 22 травня, мені було нестерпно соромно, а я вродився гордим. Уявіть. Вечір, холодний дощ. Люди одягнуті по-літньому. Принесли квіти до пам’ятника і співають пісні на слова Шевченка. Можна ж заспівати і піти собі доому. Але в цьому співі було стільки відчаю, щоб їх нарешті почув Шевченко, чи що? Стоїть двадцять–тридцять людей і співають «Заповіт», «Думи мої думи мої», «Реве та стогне...». Раз проспівали, другий раз, дощ січе. Сьома година вечора, восьма, дев’ята, одинадцята – та скільки ж можна?! Дванадцята, тринадцята година ночі! Ансамбль голосів слабенький і то вже як душа від холоду колотиться, то і голоси стають жалюгідні. Я ходив кружка, як прив’язаний собака. І додому не хочеться йти, і підійти до них співати – соромно. Як там Маркс про це прорік: «Сором, це своєрідний гнів, тільки обернений всередину. І коли ціла нація дійсно-таки соромиться, вона подібна до лева, який присідає перед стрибком».

– Ви – це ще не нація. Ви думаєте що ніхто більше не піклується цим?

– КДБ піклується. Ви, наприклад. Щоб ми не могли ніде й слова писнути на свій захист.

– Мені соромно за вас, Саво, ви дріб’язкові. Ви забуваєте про святу святих, про дружбу між українським і російським народом. Ви, як дитина, котра хоче варення. Невже ви хочете якоїсь сварки.

– Я люблю росіян у Москві, а українців у Києві. Недавно бачив фільм «Живий труп», знятий у Ленінград. Дуже й дуже він мені сподобався. Сучасна постановка модернізує твір, хоча все витримано в стилі ретро; оця втеча від людей перегукується з деякими модерними творами. Написано це графом Толстим про князів і графів. Не будемо говорити про те, що пропагується етика експлуататорів, нам, звичайно, цікаві характери. Поставлено блискуче, актори підібрані маститі. Відчувається, що люди працювали не озраючись на кошторис і «старшого брата». Я мав насолоду, вдячний, заздрю. І знову ж таки, мені соромно. З чим порівняти? Із затертою, допотопною стрічкою «Наталка Полтавка», знятою серед театральної бутафорії, чи з російськомовними фільмами довженківців, сірими від провінціалізму?

– Не вмрете ви і без українських фільмів. Вони не потрібні. Вам що, їсти нема чого?

– Що ви все про хліб, ніби нам його хтось дає, а не ми самі його вирощуємо. Ніби французи голодні свої фільми знімають? Я вам ще раз кажу, що ви займаєтесь не своєю справою. Ловіть шпигунів.

– Досить. Де ви ночували в ніч з 25 на 26 квітня?

– То ми так і будемо сидіти?

– Пустіть мене в камеру! – Сава встав.

– Сядь, хто дозволяв устати!? – гарикнув майор, аж убіг конвойний.

– Не треба, вийдіть, – звернувся до нього майор. «Злиться майор. Сьогодні субота, пішов би оце на рибалку. Та ще, може, прогресивка чи травневі премії горять, бо не може закрити „Справу”», – подумав Сава.

– Значить ви відмовляєтесь говорить?

– Відмовляюсь.

– Буду просити начальство, щоб узяти вас під слідство.

– Воно вас і послухає. Ви ж уже тримали під слідством і більше року.

Майор подзвонив, і конвойний, клацаючи пальцями, відвів Саву у камеру.

– Ну, скоро вас випустять? – поцікавився Півень.

– Обіцяє затримку.


******************************************


Сава звалився на ліжко, і мовчки дивився на стелю.

– Ех, ляжу і я полежу, вони вам нічого не кажуть…

Півень ліг і вони довго мовчали, коли Володимир Якович раптом запитав:

– А чи ви знаєте, що чоловіки можуть любитися?

– Чом не знаю, – по змовницьки хихикнув Сава. – Знаю, що коли любляться жінка з жінкою, то це зветься лесбіянство, а якщо чоловік з чоловіком, то це гомосексуалізм.

– А вам доводилось?

– Та-а-а, – невизначено протягнув Сава. Всякі такі розмови, що бували в гуртожитку, він сприймав як нереальні. Тобто, за любов’ю він завжди бачив як результат – народження дітей. Тому у такому паруванні він не знаходив глузду, а отже, не вірив у нього. Разом з тим, йому не хотілось признаватись Півневі, що він такий недосвідчений.

– Ну справді-бо, скажи, – перейшов Півень на «ти». Очі в нього то заплющувались, то розплющувались, і Сава бачив, що від самої розмови Володимир Якович має задоволення. Сава міг би розповісти, що про жінку він мріяв змлечку, мільйон разів. Аж до армії ніколи її голу не бачив і намагався, та не міг уявити, як там у неї все. Маленькі дівчатка, немовлятка, якось в його свідомості не прирівнювались до ЖІНКИ. Мріяв, що хай би ото як приїдеш у місто, а там показували голу жінку, як русалку, у прозорому акваріумі, щоб ця таємниця нарешті не мучила. Півень тим часом зовсім розварився від власних мрій:

– Нас оце тут разом як потримають трохи, то ти спустиш мені в пригорщі, а я намащу собі живота, – перебив Савині спогади.

– Побачимо, – ніяково вимовив Сава.

– Ні, я натру спермою лице, - замріяно мовив Володимир Якович, і знову солодко заплющив очі.

Сава встав і почав ходити по камері. Не сказав би, що йому огидно, просто трохи моторошно. Він ще раніше привчав себе прощати людям, бо знав, що вони раби пристрастей. По Півню було видно, що він не придурюється, а переживає, має кайф навіть мріючи. Якщо я не такий, то чого мені боятись, сам собі вирішив Сава і сказав:

– Зустрінемось з вами в таборах, там про це будемо балакать, там нема жінок.

– Тут їх теж нема.

Сава ходив туди-сюди по камері і коли йшов від дверей, Півень легенько мацнув його рукою за матню. Сава йому нічого не сказав, а лише здивовано глянув. Володимир Якович розплився у вибачливій усмішці, а в очах було благання. У маслянисто-чорно-карих очах, що плавали у кришталево чистих білках. Сава знову кілька раз пройшов туди-сюди, і знову Півень пацнув його по матні, довше затримуючи руку. Сава продовжував і далі мовчки ходити по камері, а Півень все довше і довше затримував руку. Сава вже відчув, що х… у нього набряк, а Півень, як розварений, лежить на ліжку і марить:

– Я знаю, ти чистий. Як підемо під душ, повернешся спиною до вічка і даси посмоктати. Ах! Можеш засунути аж у саме горло, можеш мене вдавити, а може я повернуся до тебе спиною, нагнуся…

– Його трясла лихоманка, а у Сави від того, що він збуджувався, але намагався бути стриманим і строгим, дерев’яніло лице. Півень схопив Саву за матню, обмацуючи члена дрібними, дрібними потисками кінчиків пальців, почав молити:

– Дай потримати голенького. Дай!

– Сава якусь мить заціплено і зацікавлено дивився на Півня. Той лежав наче пухнастий кіт, якому чухають живота і задоволено мурчав, аж схлипував. «Які у нього негарні жовті зуби» – майже з огидою подумав Сава і процідив:

– Кинь! Я тобі як дам раз у зуби! Швидко прокинешся! Ти що, хочеш, щоб мене тут причинили за збочення!?

– Півень відсахнувся, бо побачив у Савиних очах отруту люті. Обм’як. Сава розтиснув, затиснутий було до білого, кулак і знову ліг на ліжко.

– Ви мені спершу говорили, що ото коли б спробувати, як люди розказують, а це я бачу що ви… Хто це вас так навчив?

– Я тебе прошу. Ти ж нікому не кажи. У війну я був ординарцем у одного офіцера…

Брязнули ключі, і черговий контролер повів їх на прогулянку. Натопаного, але не дуже гладкого Півня і гінкого тонкого Саву.

Стіни дворика десь три з гаком метри заввишки згори дротом колючим обплутані і над ними по дерев’яному помості ходить вартовий з автоматом. «Оце в когось тут іде служба». – думав Сава і ходив за Півнем попід стіною по чотирикутнику. Вгорі голубіло небо. Сонце виглянуло з-за покрівлі сусіднього будинку, освітлюючи половину дворика. Сава скинув сорочку і майку, щоб трошки поніжитись під вже майже літнім сонцем у затишку, але щоб не стояти на місці, почав танцювати твіст. Енергійний танець, правда не досить цнотливий, як для українців, але хвилі диких племен накочуються на Україну то зі Сходу то із Заходу, то з Африки. Весь час на Атлантиду древніх культур накочується дев’ятий вал дикунства. Почав Сава виломувати такі колінця, що і вартовий поглядав на нього, коли проходив у зворотній бік, а Володимир Якович аж замилувався. Умів Сава танцювати твіст. Вони з Степаном були королями твісту у гуртожитках на Ломоносова. Степан танцював граціозно, широкими рухами, а Сава з віртуозними вивертами. В часи поширення твісту танцювали попарно дівчата і хлопці, або гуртом у колі. І оце зараз Сава укладав у твіст усю душу, та ще й глядачі були: Півень і вартовий. Якийсь час за танцем Сави спостерігав з вікна майор Ухналь, і це йому не сподобалось. Поведінка заарештованого чимось тривожила майора Ухналя. Заарештований не каявся, не намагався викрутитись, він займав цілком незалежну моральну позицію і це не подобалось майору. Закрадався сумнів, що службове становище його, майора, не зовсім чисте. Адже до цього випадку він був певен, що живе чесно і чесно робить свою справу слідчого УКДБ. Хотілось жити з чистого листа, забувши попередні злочини російського КДБ заради світлого майбутнього, але те що він кинув цього щирого хлопця в обійми махрового зонівського педераста, заради того аби мати більше часу для розкриття... Майор засоромився своєї розчуленості. Треба думати що Там подумають за нерозкриття, а не соплі розпускать, вилаяв себе.

Потім вони з Півнем ще трохи походили. Сава видихав, розслаблювався після несавмовитого танцю, а Володимир Якович зиркав на голі Савині груди і втягував ніздрями тонкий приємний запах поту.

Ішли коридором, у Сави в очах оранжева темрява від переміни освітлення. Прийшли в камеру. Півень знов сів біля тумбочки в позу монаха-літописця, а Сава ліг горілиць і переживав враження травневого дня. Коли це брязнули ключі, і контролер сказав Півневі, щоб той збирався з речами.

– Куди це вас? – пошепки запитав Сава.

– Не знаю. Ви часом не наговорили на мене? – так само пошепки запитав Півень, скочуючи матрас.

– Не було коли, та й не займаюсь я такими речами, – відповів Сава, сидячи на стільці, доки Володимир Якович складав у миску шматки хліба, вузлик з цукром і пакет з Київськими сухарями.

Змінювали обстановку. Винесли Півневе ліжко, тумбочку, стілець, забрали книжки і Сава залишився сам.

с. Лісники, 1969 – 1970