Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 75.7kb.
- Хороший лідер є найкращим, коли люди не помічають, що він їх веде, 114.53kb.
- Лекція для батьків Тема: Роль, 53.33kb.
- Роберт кох – один із основоположників медичної біології”, 54.36kb.
- Щоб вона не усвідомлювала жодної духовної небезпеки (особливо орієнтальної І окультної)., 51.85kb.
- Навчальні програми містять короткий, тезовий виклад головних розділів І тем курсу., 33.97kb.
- Облік та пошук пам'яток архітектури та містобудування, 85.53kb.
- Назва реферату: Доля рідної мови доля України Розділ, 73.9kb.
- Реферат на тему: Плавання Джеймса Кука, 63.71kb.
- Всеукраїнського конкурсу-захисту, 304.02kb.
Як би хотілося щодня їздити на новому автомобілі, не задумуючись над проблемою його подальшої реалізації…
Вихід з трансу здійснив роздратований збоку крик мотоцикліста, Луї чуть не здійснив наїзд на бідолаху, коли захопився поворотом на автостоянку для власників офісів у тридцятиповерховій фінансовій споруді. Фірма Луї займала весь двадцять п’ятий поверх будинку.
Зажди усміхнений і люб’язний охоронець на автостоянці щиро привітався і зацікавлено дивився в слід чорному мерседесу. «Може він таким чином старається підняти свою позначку невдалої кар’єри охоронця на новий рівень, наприклад, вийти на щабель супер крутого кур’єра в одного з головних менеджерів мурашника різних фірм і їхніх філіалів у тридцятиповерхівці?..»
Знайшовши собі новий об’єкт для обдумування, нещасливий чоловік піднявся на свій поверх. «Було б непогано все кинути та поїхати світ заочі з рожевою мрією про нові життєві обставини і їхні переплетіння з молодими пляжними красунями і вибуховими коктейлями…»
- Доброго ранку, пане Луї! Як ваші справи?- секретарка вилазила із шкіри аби сподобатися шефу.
- Доброго…- «знову вирвали із світу особистих думок».
- Ви ж не забули, що у вас сьогодні зустріч з агентом державної податкової служби?- турботливим тоном піднесла дівчина.
- Ох…ще й цього мені не вистачало! Блін, може застрелитися…- Луї підніс вказівний палець до скроні, уявно тримаючи пістолет,- Коли він прийде?
- Після обіду, в три години.- відчиталась секретарка.
- У нас все готово для того аби прийняти його достойно? Не хочу затяжних розмов з переходами на всі теми, які обминають сюжет податків…- дратовано мовив Луї.
- Так-так, можете не хвилюватися, все було оформлено мною ще кілька днів назад.- вірні (до досягнення користливої мети) очі просили винагороду в якості щирої подяки за приацьовитість.
- Молодчинка, ти мабуть вчилася на телепата або на якусь віщунку! Щоб я без тебе робив?- вдало притворився шеф,- Як проведемо нашого гостя—можеш йти з роботи раніше, ти добре попрацювала.- власник і виконавчий директор компанії, пов’язаної з перевезеннями, вперше за день усміхнувся, який лише почався, тому була надія, що сімдесят лицьових м’язів ще раз видавлять посмішку. Секретарка ще пам’ятала, як не так давно її шеф був одним із найвеселіших людей планети, і своїм настроєм він завжди надихав на роботу, хоч до цього бажання займатися трудовою діяльністю знаходилося в межах плінтуса.
Маріанна зателефонувала до свого чоловіка і попросила аби той після роботи забрав доньку від її мами (Елізабет). Їхати до неї було набагато приємніше аніж до жінки, тому, прикупивши набір солодощів і дві пачки «Капітан Блек» з вишнею для тестя, Луї попрямував Амієнськими вуличками за доньою, обдумуючи над питанням потрапляння маляви до бабусі.
Вечірнє повітря містило в собі гармонійну суміш вологолсті й сухості, від чого був присутній ефект приємної теплої свіжості, ліниве сонце без наснаги опускалося за міський ландшафт, а розстріляне пурпурово-білими хмарами блакитне небо підсвічувалося знизу заходящим світилом.
Заходити в сіру цегляну споруду після отриманого естетичного подарунку хотілося найменше, але там чекала Ізі, та й літнє подружжя давно удостоювалося зустрічі зі своїм новим впливовим сином, чоловіком своєї доньки.
Ізольда пригала і постійно просилася до Луї на шию (він часто показував доньці визначність рідного міста з висоти двох метрів на нечастих прогулянках ), і при найменшій можливості вона з усіх сил старалася втілити своє бажання за допомогою папиних плеч.
Розмова між родичами була недовгою, адже не пройшло й пів-години як до Луї зателефонувала Маріанна і почала вичитувати його за свою самотність і нестримне бажання побачити доньку. Луї не раз розмовляв з Елізабет про поведінку своєї дружини, його цікавило походження таких змін, але теща щиро настоювала на тому, що раніше таких негативних рис характеру не помічалось і не раз просила розстроєного зятя про витримку і терпіння, межа яких з кожним днем ставала все виднішою і щоб відчути її значної уваги не вимагалося.
- Доброго вечора, я б хотіла заявити про зникнення двох людей!- швидким емоційним тоном прокричала жінка.
- Заспокойтеся, будь-ласка, і скажіть хто ви, що сталося, хто зник і коли?- «зелений» офіцер поліції, який чергував у суботній вечір, намагався бути ввічливим і спокійним, хоча таке самообладання давалося великими зусиллями, брак досвіду відбивався на інтонації і заминанні слів.
- Я Маріанна Оріу, зникла моя донька і чоловік, вони не повернулися від моєї мами, хоча вже давно мали приїхати.- повільніше, але все з тим же чуттєвим напором пояснила жінка, до болі зжавши трубку телефону.
- Скільки часу пройшло з моменту зникнення?- діловито поцікавився правоохоронець.
- Три години…я дуже хвилююся.- готова зірватися на плач продавила схвильована особа.
- Послухайте, пані, у нас тут не розважальний центр, у вас є серйозні підстави вважати що з ними могло щось статися чи лише проста відсутність доньки й чоловіка примушують вас хвилюватися?- з деяким примісом дратівливості обрубав чоловік.
- Ні, немає підстав, але я відчуваю що щось сталося, знайдіть їх , я вас дуже прошу!- роздавлено проблагала жінка.
- Пані Маріанна, давайте ви прийдете зранку, напишете заяву про зникнення і тоді ми спробуємо щось зробити. Для того щоб людину почали шукати треба аби пройшло не менше двадцяти чотирьох годин або щоб були серйозні причини вважати що вашим близьким загрожувала реальна небезпека, а зараз вибачте мене, та я маю працювати, а не коментувати законодавство. До побачення.- останні слова прозвучали з надмірною холодністю від якої Маріанна відчула новий неабиякий поштовх лякаючої самотності.
- Я й без вас їх знайду, захисники нещасні!- жінка перемістилась в осередок нервового зриву.
Двохгодинні надзвонювання всім друзям і відомим знайомим не дали жодних результатів—ніхто не знав про місце перебування Луї з донькою, але в більшості випадків реакція на пізній дзвінок абонентів притупляла ентузіазм Маріанни щодо таких дій. Наступним розділом у телефонному довіднику були лікарні. Добре, що в стотридцятитисячному місті лише дві державних лікувальні установи і одна приватна.
Літня медсестра провела Маріанну у дитяче відділення, де відпочивала Ізольда. «Жодних пошкоджень, навіть подряпини немає»- заявила жінка, коли схвильована матір запитала за стан доньки. Всупереч бажанню будити свою красуню, воля до ночівлі маленької вдома, а не в лікарняних палатах була більшою, тому, тримаючи криху на руках, матір пішла за тою ж медсестрою у інше відділення, де лежав її чоловік, з незначним пошкодженням, але зі значними наслідками. Хвороба Віллебранда, залишила яскравий слід в організмі чоловіка, становище якого перейшло за позначку важкого—рясне незгортання крові внаслідок недуги і ще підсилене дією стресу із-за дорожньо-транспортної пригоди загнали Луї в реанімаційне відділення, де йому робили постійне струменеве вливання свіжозамороженої плазми крові і намагалися зупинити як зовнішню кровотечу так і внутрішню, яка відкрилася із-за слабкої еластичності дрібних капілярних судин, тому необхідним стало хірургічне втручання в області живота для зупинення кровотечі.
Маріанна постійно плакала, тримаючи сплячу доню у себе на колінах, сольові струмочки не знали втоми, а тому їхня кількість беззупинно росла. Але, коли годинникові стрілки нехотя показали двохгодинне перебування Луї на реанімаційному ложе, Маріанна психологічно звалилася, отримавши значний всплеск емоцій. Знесилене тіло й затуманений розум просили невеликої перезагрузки, вона виразилася у формі короткого сну-дрімоти.
Маріанна не помітила, як проспала годину, Ізольди поруч не було, запухші від сліз очі не відразу помітили маленьке радісне створіннячко, яке розмовляло з якимось літнім чоловіком у кінці коридору, за десять метрів від крісла відвідуючих на якому спала Маріанна .
- Ізі, йди сюди, що ти там робиш?- сонно пробурмотіла Маріанна,- Я тобі скільки разів говорила не розмовляти з незнайомцями!- чоловік підвів дівчинку до схвильваної матері.
- Не хвилюйтеся, пані Оріу, я не поганий незнайомець, я асистував при операції вашого чоловіка.- спокійним аристократичним тоном пояснив чоловік в халаті.
- Як він? Все добре?- відразу перемикнулася жінка.
- Не хвилюйтеся, все нормально, хоч операція була доволі складною, але Луї міцний горішок і тепер він у післяреанімаційному відділенні.- медпрацівник перевів погляд на криху і з ніжністю ювеліра потріпав світле волосся,- Гарна у вас дівчинка, і, як я зміг судити, дуже розумна!- з душевною усмішкою співрозмовник перевів погляд на засмучену жінку.
- Дякую, це вона в батька пішла такою розумахою.- Маріанна також вижала гостьову посмішку, хоча це в неї вийшло не так успішно як у опонента, і протягла руку для знайомства.
- О, так, вибачте, що сам не здогадався відрекомендуватися!- чоловік в білому халаті винувато пожав плечима.- Я Антуан Смітт, у вашому місті недавно, років з п’ять.
- Ви зі Штатів?- участливо запитала Маріанна.
- Так, з Каліфорнії.- мужчина невимушено пропустив перед очима обидва боки коридора,- О, вибачте, вже пройшло багато часу і я мушу йти.- Антуан повернувся в напрямку виходу і слова прощання пролунали, коли його спина віддалилася від співрозмовниці на кілька метрів,- Був радий з вами познайомитися.- з правої від Смітта сторони вийшов ще один чоловік у білому і жінка в такій же екіпіровці.
- Доброго вечора, пані Маріанна!- здалеку привітався лікар, а коли підійшов ближче, то жінка не могла відвести погляд від розведеного широкою посмішкою обличчя,- Вам уже краще? Я не хотів вас будити аби сказати радісну новину, ви так солодко спали…
- Добрий вечір, а точніше, мабуть, доброї ночі! Ви мені хочете сказати за мого чоловіка, шо операція пройшла успішно?- передбачливо запитала жінка.
- Так, а звідки ви знаєте?- розгублено перепросив лікар.
- А мені сказав ваш колега, який асистував вам.- Маріанна дивувалася, дивлячись на обличчя рятівника свого годувальника, «які ж чоловіки примітивні у сприйнятті інформації».
- Вибачте, але який колега вам сказав?- добивався свого опонент.
- Такий високий худощавий чоловік, ви що його не знаєте?- з натяком на усмішку іронічно запитала Маріанна.
- Мені асистували лише дві медсестри і ще моя колега та дружина в одній особі. Ніяких високих худощавих не було.- впевнено завірив лікар.
- Його звуть Антуан Смітт, він у вас працює недавно, а приїхав зі Штатів.- із розсіяним поглядом задумливо пробурмотіла відвідувачка.
- Немає в нас жодного Смітта, ви напевно помилилися.- підвівши кінець безглуздому виясненню причини освідомленості Маріанни, чоловік присів з нею на диван і розповів про стан потерпілого.
Вигляд втомленого сонного чоловіка зранку переломав теперішнє ставлення Маріанни, рівень майбутніх відносин надалі визначатиметься тими рамками, які існували до заміжжя. Час штучного, безпідставного і незрозумілого навіть їй самій відчудженняя минув. «Треба створити справжню стовідсоткову сім’ю»—бажання почало перетворюватися у команду негайного виконання, після завантаження якої, дружина ніжно поцілувала пересохші губи чоловіка і лягла на його руку.
…
Про те, що батьки загинули Адріан не знав. Його дитячу цікавість завжди задовольняли за допомогою одного й того ж—«Твої мама й тато зараз у Африці, лікують дуже хворих діток і приїхати не можуть, але скоро ти їх побачиш!»—банальність речей не вимагала особливих інтелектуальних зусиль, тому інформація малюком сприймалася як вода, на перших порах.
Але це «скоро» вже тягнулося два роки свідомого життя. Зараз малюку було три, спочатку дитяча голівка вірила у байку виховатилів, але, коли Адріан в черговий раз запитав про своїх найрідніших людей йому відповіли, що вони поїхали в якусь Америку. Навіть чистий і позбавлений людського бруду дитячий мозок зміг зрозуміти, що правду йому сказати не зможуть, а те що казали минулого разу забувалось, та все ж мимовільні несвідомі спроби із запитаннями ще не раз зривались з вуст малого.
В кімнаті, де спав сирота, було ще семеро таких як і він дітлахів, залишених долею без будь-якого достойного початкового життєвого рівня. Вони нікому не потрібні, ніхто не цікавився ними в тій мірі, в якій бажали малі одинаки суспільства. Крихи навіть не здогадувалися, що їхнє життя, в силу обставин, тепер цілком залежатиме від власної наполегливості до бажаного і звісно ж удачі бути в тому місці, в той час і поруч з потрібними людьми.
Зараз радість приносили нечасті подарунки на свята, які робили різні можновладці для підкріплення свого політичного статусу, серйозно не задумуючись про виправлення такого стану подій.
Двадцять п’ятого червня сирітському притулку виповнювалося двадцять років. На його рахунку виховання двохсот п’ятдесяти трьох залишених на одинці уже повноцінних членів суспільства з необхідним багажем знань та навичок, зачасту технологічної сфери. Кожного року десять-п’ятнадцять чоловік виходять звідси зі своїми амбіціями та сподіваннями, обрамлені повною цивільною право- та дієздатністю, але лише формально, адже окрім повноліття за спиною нічого немає. Добре, що притулок дає змогу хоч безкоштовно навчатись технічним професіям і тому не мало спеціалістів вийшли задовольняти потреби більш удачливих колег по життю, яких поставили на ноги батьки, кого міцніше, кого слабше—не важливо, головне, що був даний початковий імпульс і залишалося небагато—лише скористатися ним у відповідності зі своїми потребами.
Так як це була кругла дата, то багато колишніх випускників вирішили віддати данину людям, яким небайдужа доля малих рожевих тілець, і яким би не страшним був догляд, капризи, часті пояснювання неможливості бути з батьками, конфлікти інтересів та вподобань. Серед запрошених містились представники місцевої адміністрації, які щоразу привозили солодкі подарунки і різні іграшки аби хоч якось зкрасити існування малюків.
До такої важливої події всі вихованці підготували святковий концерт, що містив начинку з танців та пісень, прикраси з ігор та приправлений розвагами з дорослими.
Вісім пар малих очинят, віком від двох до чотирьох років (наймолодша кімната у притулку, в якому зараз перебувало 230 дітлахів), компактно розмістилися біля двох великих вікон, спостерігаючи за людьми внизу, що приїжджали на концерт, самих меньших (їх було двоє по два рочки) поставили на стільчик. Адріан уже вважався майже дорослим (по його особистим міркам), тому він демонстративно відмовлявся вилазити на стілець, в результаті йому було видно лише тих, хто лише заїжджав на територію сирітського закладу, але не тих хто підходив до його входу і з чим. Карі очі ледь виднілися із-за підвіконника, навіть стоячи при цьому на пальчиках і витягнувшись максимально вгору. Надія, що колись у високі металеві ворота в’їде машина його батьків не залишала малого ні разу за його ще таке недовге життя. Він не знав, як вони мають виглядати, але був впвненим, що впізнає їх навіть з мільйона поставлених перед ним пар пап і мам, хоча, правда, він такими вважав майже кожну незнайому людину, що заходила до притулку.
- Привіт, карапузи!- добре угодована жінка з веселою посмішкою звернулася до дітей, які не відразу зрозуміли, що до них хтось говорить, зачаровані видом людей, які, можливо, прийшли аби забрати когось із них додому, де, мабуть, чекають дідусь і бабуся, а може ще й сестричка чи брати, дітлахи зреагували черех кілька секунд.
- Привіт, тітонько Паула!- майже вся кагала малюків побігла до виховательки.
- Ей, Адріан, а ти чого стоїш біля вікна? Давай скоріше йди з нами вниз, там уже зібралося багато гостей, треба ж виступати і отримувати подарунки! Кому подарунків?- голосною радістю запитала вихователька.
І відповіддю став семиголосий крик та високо протягнуті догори руки, а восьмий голос тихо, так щоб ніхто не почув, запитував чи не приїхали його близькі.
Зала на чотириста чоловік була заповнена незнайомими людьми, його однолітки і сусіди по кімнаті постійно бігали навколо дорослих, сміючись і випромінюючи радість. Кожен хотів сподобатися комусь, хотів щоб його помітили, щоб обійняли і сказали, що так довго шукали. Старші стояли біля стін, зовнішньо демонструючи свою незалежність, а всередині палко надіючись на те, що хтось таки скаже: «Ось ти! Вибач, що так довго не було, тепер все буде інакше…» Але, в результаті, кожний із пристуніх так і залишався при своїх невиправданих мріях, заздрісно проводжаючи поодиноких щасливчиків до виходу, в черговий раз гірко ображаючись на світ.
Адріан виконував роль Пінокіо у сценці, в ній брали участь лише актери з його кімнати—цей номер був ключовим у виступі, а роль Адріана головною. Жовті шорти і такого ж кольору жилетка в суміші із зеленим ковпачком на голові та маленьким зростом дійсно створювали ефект перебування у тимчасовій казці. Штучна, але непомітна сторонньому оку, веселість і бадьорість героя навіювала ще більший смуток. Тоненький голос наспівував радісні мотиви про щасливе життя, а ноги невміло, по-дитячому гарно, вибивали дорослий степ (впізнати цей стиль танцю можна було лише по віддалених тінях справжніх рухів). Із-за моментної захопленості своїм виступом артист не втримав великий, порівняно з ним, мікрофон і той з писком упав на підлогу—пісня обірвалася, але танець продовжувався і глядачі захоплено аплодували.
Після концерту вся артистична група, яка брала участь в концерті, вийшла для фінальної пісні в честь притулку, а старші з дітей говорили заключні слова. Гучні оплески, свист і вітальні виклики забили простір залу. Дехто з колишніх вихованців, вік яких уже прирівнювався середньому, аплодували стоячи із зрадливим супроводом сліз.
Державні службовці подарували притулку три плазмових телевізора у комплекті з такою ж кількістю ДВД-програвачів, по п’ять м’яких іграшок на тридцять п’ять кімнат. Кожному дали ще по великому пакунку солодощів і тижневий запас фруктів, печива і соку.
Після закінчення офіційного святкування відвідувачі почали потихеньку розходитися. Зал, де був дебют Адріана став великим і лякливо пустим без його потреби—глядачів. Хлопчик сидів на передньому ряду, тримаючи свою тимчасову розраду, яка приємно бавила слух шелестінням і думав над тим скільки пакунків він би віддав аби його забрали батьки…
- А ти чого тут?- глумливо поцікавився підліток,- О, а ми ще й не з пустими руками…Хм, мабуть, ти хочеш зі мною поділитися?- запитав один з тих, хто наступного року мав уже випускатися.
- Так в тебе ж є! Нам усім давали…- сердито відповів Адріан, заховавши руки з пакунком за спину.
- А я свої забув у кімнаті.- просто відповів старший.
- Добре, зараз…- хлопчик почав розпаковувати свій подарунок (це він хотів зробити пізніше, будучи у своїй кімнаті).
- Та давай сюди весь, ато граєшся.- представник сирітської «еліти» безцеремонно вирвав пакунок і направився до виходу.
- Ти ж не казав, що хочеш забрати все! Так нечесно! Тобі теж давали!-гнів від безсилля втілився лише у теплих морського смаку сльозах.
Весь день, якого залишилося ще дві години, Адріан провів зволожуючи свою подушку.
- Не плач, Адріан!- дівчинка гладила друна по кучерявій чорній голівці,- Хочеш моїх цукерок? Я все одно всіх не з’їм сама…-Лаура посміхнулася невинною посмішкою дрібного янгола і протягла свій пакунок.
- Не хочу, не трогай мене!- заїкаючись сказав надутий на весь світ хлопчисько.
- Добре, значить будеш слухати як я їм сама!- одна з тих двох дворічних малюків сиділа на ліжку Адріана, однією рукою запихаючи в себе шоколадні цукерки, а іншою—продовжувала гладити його волосся. Не усвідомлюючи того, долоня хлопця уже активно перебирала пакунок—цього ефекту й добивалася мала лисичка.
Ранок розпихав дев’ять годин темряви по закутках і тітонька Паула, відпрацьвано за двадцять років до автоматизму, будила всіх на сніданок. Адріан нехотя протирав заспані очі і смачно позіхав. Лаура ще спала, тому мініатюрний «джентльмен» двома різкими ривками зтягнув покривало, яке всю ніч стерегло малу криху, накривши її з головою.
Простенький конфлікт, внаслідок такого сильного жесту, розігнав свіженьку кров по малолітніх тілах, тому сон з образою пішов гуляти містом, але з погрозою пообіцяв, що ввечері повернеться. Царський сніданок, який став результатом щедрих пригощань недавніх гостей, перекреслив думку, що ховалася за спиною, про марність раннього підйому.
Столова на двадцять п’ять десятимісних столів була з низькими потолками, тому створювався ефект давкої печери, хоч як не старалася адміністрація закладу приховати цей вплив рясним розсипом зеркал на стелі. Але, що подобалося Адріану, можна з цікавістю провести недовгі трапези, задираючи голову догори, і вдивлятися через стелю у тарілку сусіда, що сидів поруч або навпроти, і якщо його рівень розуміння був невисоким, то хлопчик весело демонстрував свої телепатичні здібності під чистий сміх Лаури щодо кількості страв оточуючих.
Але цього ранку часу для того щоб подуркувати зі своїми друзями і колегами по нещастю не вистачало, адже порція вівсяної каші (в якій цього разу фруктів стало більше ніж самої каші) із суміші бананів, яблук, персиків та ізюму не залишали жодного байдужого поласувати таким рідкісним сніданком, хоч його основу вживали майже кожного дня.