Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 75.7kb.
- Хороший лідер є найкращим, коли люди не помічають, що він їх веде, 114.53kb.
- Лекція для батьків Тема: Роль, 53.33kb.
- Роберт кох – один із основоположників медичної біології”, 54.36kb.
- Щоб вона не усвідомлювала жодної духовної небезпеки (особливо орієнтальної І окультної)., 51.85kb.
- Навчальні програми містять короткий, тезовий виклад головних розділів І тем курсу., 33.97kb.
- Облік та пошук пам'яток архітектури та містобудування, 85.53kb.
- Назва реферату: Доля рідної мови доля України Розділ, 73.9kb.
- Реферат на тему: Плавання Джеймса Кука, 63.71kb.
- Всеукраїнського конкурсу-захисту, 304.02kb.
- Фу, що ви робите?- відвернувся Артьом.
- Бе…- скривився молодший Тарас.- Побігли в нашу кімнату!
- Як там мама? І взагалі, як це ви так рано приїхали, ви ж мали з’явитись через два дні?- поцікавився іменинник.
- З мамою все добре, вчора виписали з лікарні. А ми вирішили зробити тобі сюрприз, а що, ти хочеш щоб ми знову поїхали до бабусі?- з поглядом хитрої лисиці (наскільки дозволяло одне око) запитала жінка.
- Ні, я вас нікуди не відпущу!- завірив глава родини, зажавши дружину в міцних обіймах.
- Ходімо, покажемо тобі твої подарунки,- жінка потягла свого обранця у вітальню, тримаючи в руках дорожню валізу,- Хлопчики, йдіть покажемо папі подарунки, що ми приготували, ви вже їх витягли зі своєї схованки?- вся сім’я вмостилася посеред вітальні у глибокий світлий килим.
Діма вийшов за кавою, адже «стирчати весь ранок поруч з будинком із цим довбаним спостереженням виснажує, особливо, коли прокидатися доводиться рано і поснідати нормально не встигаєш, залишилося ще трохи підзбирати, а можливо, це й буде останньою справою, після якої можна відійти й зайнятися будуванням власного життя, в обсяг якого стовідсотково увійдуть кохана дівчина, діти і (класичний в таких ситуаціях) тихий акуратний заміський будинок. Але це все мрії, адже просто так вийти не вдавалося нікому—наслідки можуть бути більш ніж несприятливими… Нічого, життя покаже…»
- Ей, тобі каву з молоком чи звичайну чорну?- перебив мрії продавець.
- Оу, шеф, давай одну чорну з трьома ложками цукру і одну з молоком без цукру.- випрямився мрійник.
По дорозі до автомобіля чоловік з двома стаканами кави ще став клієнтом французької булочної, де придбав цілий пакет свіжих шоколадних пончиків із вершковою глазур’ю, а тоді вже попрямував до авто, де чекав Сергій.
- Ну, і що ти мені взяв, надіюсь не свої відстійні шоколадні пончики?- напарник не любив втручання зайвих калорій у власний організм.
- На, тримай, саме вони.- єхидно сказав Діма.
- Блін, ти запарив, ну скільки тобі разів повторювати що я на дієті, у мене й так жировий мозолик нижче грудей розвинутий більше ніж треба. Лади, це буде останній раз, а тоді я зав’язую.- з жадним вириванням пакета із солодащами сказав напарник.
- Мені це чути вже не дивно, адже ти говорив це минулого разу й позаминулого і ще кілька разів до цього.- Діма егоїстично посміхнувся,- Ну як там наш підопічний, ще не пішов на роботу?
- Та ще ні, він ніби як щось відчуває, сьогодні напрочуд довго не виходить, хоча він ніколи не запізнюється.- Сергій діловито пояснив відомий колезі факт.
- Нічого, нехай хоч в останній раз насолодиться присутністю людей, яких більше не побачить, проте він і так мав вдосталь часу аби це зробити. Якби ж у мене день народження святкувався чотири дні.- замріяно промовив Діма.
- Слухай, Дім, а ти не замислювався про те, як цим людям після нашої роботи? Я постійно про це думаю, хоч цього і не можна в нашій роботі, але мені їх шкода.- Сергій проявив небачену раніше жалість.
- Я щодня замислююсь, і знаєш, я хочу її покинути, ось отримаємо всю долю і піду я в мандри…- з тим же високим тоном мовив Діма.
- Ага, під парусом в чистому блакитно-бірюзовому морі?- не без сарказму перекривив Сергій,- А про те, що лежатимеш на дні якоїсь холодної ями за містом з простреленою головою, не думав? Або, на дні стічних канав.- з альтернативою добавив колега.
- В цьому й проблема, що думав про такий хід подій, він стандартний, але я хочу стати виключенням.
- А ти не боїшся, що нічого в тебе не вийде, не боїшся, що за рахунок тебе, проявивши свою вірність, отримаю волю я, а не ти?
- Ні, не боюся, ти так само думаєш як і я, і ше одне: я тебе дуже добре знаю—ти такого не зробиш.- наполовину з надією наполовину з констатацією заперечив товариш,- Ми в цьому полі косимо не перший рік.- обоє розсміялися і приступили до знищення пончиків.
В цей час з під’їзду елітного московського будинку вийшов потрібний їм чоловік, його зустрів охоронець і водій, втрьох, сівши у броньваний BMW X5, вони виїхали з охоронюваної території будинку.
Спостерігаючи через бінокль за виїздом хазяїна на роботу, Сергій скомандував щоб його колега збирав обладнання. Під виглядом звичайних перехожих вони пройшлися вздовж лівої сторони огорожі; якщо брати з боку контрольно-пропускного пункту, який встановили мешканці будинку для відсіювання небажаних гостей—щоб потрапити на територію цього жилого масиву треба отримати дозвіл від одного з жильців елітних квартир, тому питання щодо потраплення на територію через пропускний пункт відпадалось.
Камери відео спостереження не виступали проблемою—з ними легко впорався Дмитро (його основна спеціальність по закінченню технікуму—налагодження комунікацій і всього що з ними пов’язано), він напередодні проглянув цю територію і під виглядом п’яниці під’єднав блок до одного з кабелів, які вели до відеокамер, тому тепер, коли перелазили два чоловіка, на всіх дисплеях у кімнаті охорони зконцентрувались зображення, що показували місцевість за п’ять хвилин до проникнення на територію.
Перший поверх будівлі займав розважальний комплекс з ігровими залами, баром, басейном, двома саунами, більярдною і ще кількома кімнатами для чудового дозвілля—все призначалося виключно для мешканців і їхніх гостей. План будинку для двох предстваників, древніх як світ, професій був відомий до найменших дрібниць, тому рішення потраплення всередину через підземний гараж підтвердилось одноголосно, там сиділи два ліфти, на яких мешканці катались від квартир до гаража.
- Та тут в коридорі краще ніж у мене вдома.- сказав Діма, коли чоловіки вийшли на дев’ятому поверсі.
- Тихо ти, може хтось нас почує і заради цікавості запитає в охоронців про двох незнайомців, вони ж усі тут знетямлені від своїх грошей і боязні за свою безпеку.- шепотом сказав Сергій.
Весь коридор розмалювався золотистими тонами, праворуч і ліворуч розміщувались по три кімнати, мраморна підлога із золотистого кольору підбивала основний вигляд. Стіни мали такий же відтінок, а навпроти ліфту замість стіни завмерла велика скляна панель, крізь неї проглядався чудовий вид на місто. За два-три метри від панелі стояли три шкіряні дивани із скляним журнальним столиком посередині, по кутках несли варту дві пальми, а над ними і ще між дверима квартир на стінах висіли екзотичні вазони, що підпирались німими стражами мраморних статуй кількох тварин.
Потрібні двері знаходилися праворуч, вони були крайніми, їхня металева структура виглядала непохитно, що не скажеш про замки, якими б крутими та перекрученими вони не були—їх можна зламати. Приділивши близько двох хвилин вивченню дверей, Сергій сказав:
- Це рігельний замок з автоматичним моторним закриванням, який відкривається електронним ключем-транспондером з підвищеним степенем секретності, і для відкриття якого потрібно надавалось більш ніж чотири сотні електронних ключів, що підбирались хазяйнами перепрограмуванням замка із середини, але ось моя чарівниця,- чоловік витягнув ноутбук і під’єднав до спеціального пазу, який передбачений для відмикання замка з будь-якого зовнішнього пристрою, будь то проксі-картка чи система біометричного розпізнавання, за допомогою яких хазяїн квартири відкриває двері в разі втрати ключа,- у мене є програмка, яка без зусиль подолає опір цього замочку.- Зломщик посміхнувся посмішкою, яка буває у разі повної домінантності над своєю жертвою.
Ще через хвилину замок перепрогамувався, а сигналізація від’єдналась, із внутрішнього карману куртки Сергій дістав свій електронний ключ і підніс до замка і процокотів ледь чутний звук заходження в свої пази засову й завертки, після чого Діма швидко рванув на себе двері, а Сергій з обладнанням зайшов за ним і закрив двері, спальня подружжя була прямо по коридору і направо, туди подався Діма, тримаючи в руках ніж, а його колега, з електричним шокером, в залу, де голосно звучали театральні голоса.
Двоє дітлахів дивилися мультики по телевізору, лежачи на м’якому, по кісточки товщиною, персидському білому коврі, а біля них сиділа чорна німецька вівчарка. Вона відразу й кинулася на незнайомця, від неочікуваності той дозволив себе збити з ніг і нескоорденувався як та відразу потягнулася до його шиї, різким рухом вона вирвала кадик та хапала за обличчя. Сергій видавав передсмертний хрип, захлинаючись у власній крові, ноги судорожно рвалися в різні боки, намагаючись втікти від болю й врятувати свого хазяїна, права рука, в якій був елетричний шокер на десять тисяч вольт, в останній спробі інстинктивно захиститися метнулася до шиї собаки, секундний заряд вбив собаку і чоловіка під нею—запахло горілою шерстю, два чотирирічних близнюки голосно плакали, кличучи на допомогу маму.
Діма зайшов до спальні, жінка спала, тому проблема частково вирішувалась сама, «мук в неї не буде»- подумав найманець, але тут він почув гавкіт собаки і вскрик людини, що був його напарником. Побачивши що жінка прокинулася і дивиться ще незрозумілими після сну очима, він пригнув на неї, закриваючи однією рукою рот, а іншою наніс удар мисливським ножем в область грудей, відчуваючи як пульсує в руках холодна зброя від завищеного серцебиття жертви. Він тримав жінку доти, доки та ще могла дивитися на свого вбивцю повним жаху поглядом; тіло під чоловіком кілька разів високо піднялося, ковдра, якою вкривалася хазяйка забарвилася в гидкий червоний колір. Очі жертви закрилися, тіло обм’якло і голова під власною вагою звалилась на бік подушки.
Діма швидко встав з ліжка і побіг в кімнату, де мав бути Сергій. Напарник лежав, розкинувши руки й ноги, так ніби він робив янгола на коврі як це роблять діти зимою на снігу. З понівеченого горла витікала рідина життя, поверх нього лежав чорний пес, шерсть на шиї якого запеклась багряно-чорною шкірою, далі, поближче до центру кімнати, сиділо два хлопчика і безперестанку плакали, зробивши крок до них, черевик Діми вступив у калюжу крові, яка просочила весь коврик навколо тіла людини й тварини, ступивши ще три кроки, залишилося три яскравих плями.
- Дядя, не треба, не вбивай!!!- випалив Артьом.
- Ми н-н-нічого нез-з-зробили…- заїкаючись кричав Тарас.
- Знаю, що ви невинні, але так треба.- як палач прирік на погибель залізний голос вбивці.
Два сильних замахи м’яко ввійшли в дитячі тіла, ребро меньшого Тараса від удару прокололо білу шкіру і вилізло назовні, він намагався прикритися малими рученятами, але це було марно, нелюдь виконував свою роботу автоматично, прорізаючи руки першого хлопчика. Старший на п’ять хвилин брат вкусив вбивцю за руку і своєю спиною прикрив меньшого, який вже завалився на підлогу, удар по обличчю відкинув захисника до телевізора, малюк вдарився головою об екран, що від такої сили аж тріснув… на дисплеї залишився кров’яний сповзаючий слід. В двері забіг охоронець що робив обхід поверхів коли почув крик.
Пролунало три гучних вистріли, Діма, з пробитою в двох місцях грудною кліткою, і простреленим черепом впав на Тараса, який уже задихався в агонії.
- Перший, це дев’ятий, у нас надзвичайна ситуація, викликай швидку допомогу і негайно, нехай прилітає вертоліт на дах нашого будинку, тут дві важко поранених дитини, я в квартирі номер дев’тсот п’ятдесят чотири!- схвильований голос двадцятитрирічного охоронця криком зривався від колючих емоцій,- Направ когось щоб зустріли лікарів. Швидко!
Охоронець приклав кофту від дитячої піжами до рани в животі лежавшої під вбивцею дитини дитини і придавив, щоб не було значної втрати крові, з рота хлопчика маленькими пузирями йшла кров, булькаючий хрип продавлював знайомі звуки, але молодик так нічого і не зрозумів.
- Тихо-тихо, дитинко, скоро приїдуть добрі дяді і допоможуть тобі, потерпи, маленький…будь-ласка, скоро все буде добре, все буде добре, все юуде добре…- повторював шокований молодик.
- Перший, твою маму, ти викликав вертоліт!?!- прокричав охоронець, задихаючись від нестачі повітря.
- Так, через півтори хвилини будуть на будинку.- твердо сказав співрозмовник, ігноруючи тон підлеглого.
- Малюк довго не протягне, він помирає…
Вертоліт доставив у ренімацію три тіла, всі ще були живими, два знаходились в надтяжкому стані, а третій, з черепно-мозковою травмою, порівняно з іншими отримав життєвий виграш, але необхідне негайне хірургічне втручання не могло чекати жодної зайвої секунди... Не отримавши згоди рідних на важку операцію команда лікарів, під натиском молодого охоронця, що знайшов потерпілих, присупили до розжарювання людських іскорок.
Зенепокоєний батько і чоловік відчував, що сталося щось жахливе, таке, що не піддається розумінням. Нетерплячість примушувала Володимира постійно надзвонювати у свою квартиру, де телефонну трубку мала підняти кохана дружина, або сини-розумахи, які вже могли повноцінно відповісти на телефонний дзвінок і грамотно пояснити про відсутність, зайнятість чи присутність когось із батьків.
- Квартира Комарова, старший Лейтенант Волков слухає.- пролунав чоловічий голос безінтонаційний голос у трубці Володимирової квартири.
- Не зрозумів, який лейтенант?!?- передчуття Володимира досягнули апогею.
- А хто ви такі?- холодно поцікавився правоохоронець.
- Ах ти ж, сучий потрох, що ти робиш у мене в квартирі?!?- Комаров не витримав і зірвався.
- Ви Комаров Володимир Анатолійович?- із зляканою лояльністю запитав лейтенант.
- Так, твою маму, що там сталося, ти можеш сказати!?!- розривався Володимир.
- Мені дуже прикро, пане Володимире, але вам треба приїхати до себе додому.- співчутливо мовив міліціонер.
- Я й так уже їду, ЩО СТАЛОСЯ З МОЄЮ СІМ’ЄЮ???- телефонна трубка не могла передати крик, який вирвався з мільярдера.
- Вони всі зараз в найкращій московській приватній лікарні, за їхнє життя боряться лікарі, на них напали, коли ви поїхали…- протарабаніти свою скоромовку далі міліціонер не міг—його вже ніхто не слухав, зв’язок обірвався з іншого кінця.
Через місяць і сім днів фізичний стан Артьома розцінювався лікарями як позитивно стабільний, а тому залишати його самого у величезному місті з незнайденими заздрісниками, які змогли переступити через усі дозволені рамки моралі й совісті і вчинити такий злочин, навіть і з армією охоронців не хотілося. Після похоронів мами й брата не проходило й дня щоб маленький Артьом не проводив його більшу частину з вологими від сліз очима, він постійно просився на руки до батька, не випускав його долоню навіть коли лягав спати.
Робота перейшла в пасивний самотік, за яким наглядала бригада аналітиків, менеджерів, рада виконавчих директорів та інші представники персоналу за доглядом по бізнесу й розквіту імперії Комарова.
Змиритися з втратою дружини та сина було неможливо, щодня снилися нестерпні жахи, прокидання вночі супроводжувалося густим холодним потовиділенням—якби не присутність старшого сина, то життя б обірвалося відразу після втрати надії на виживання близьких, найрідніших людей…
Бурливими хвилями заливали свідомість спогади: романтична вечеря в день освідчення, весілля, романтична подорож, народження синів (найкращих і найрозумніших у світі), щасливе проведення сімейних буднів, останні дні разом після власного дня народження… Втримати в собі все це було так важко, так неможливо й небажано—хотілося знову переживати всі сумісні моменти, знову дивитися на усміхнене розуміюче обличчя коханої і відповідати на гори питань з боку близнюків, як же цього не вистачає, як же життя перетасувало карти, хоч би раз обійняти рідні тіла і вдихнути аромат їхнього волося, захлибнутися ним і померти від щастя, померти першим, аби не відчувати цих мук втрати близьких…
Кожного дня протягом тридцяти восьми останніх днів Володимир із сином відвідував своїх янголів на міському кладовищі, два великі насипи з вінків накривали і сусідні могили (по три з кожного боку) здалеку це було схоже на дві з’єднані піраміди.
В останній день, коли, в силу невідомих поривів, стало особливо важко Володимир не витримав і власноручно розкопав поминальний насип з вінків аби лягти на дві могили, обійнявши їх і задихаючись від плачу, він проклинав усіх довкола, плівка люті накрила погляд червоною завісою; чоловік почав гребтися в свіжій землі, намагаючись власноручно докопатись до жінки й сина, дорогий костюм перетворився в брудну тряпку, Артьом плакав і намагався відтягти папу, збожеволіний чоловік і батько від неконтрольваності власного стану непомітив як почав їсти землю, вимазане чорноземом лице виражало таку кількість емоцій, що здавалося ніби людських рис у Володомирі більше не залишилося—нестримний тваринний крик розлякав недалеко проходивших людей.
Заспокоївся Володимир лише після втручання власного охоронця, який почув шум. Не пам’ятаючи себе, вбитий горем вдарив охоронця так, що тому довелося кілька секунд побувати на землі від неочікуваності і спробувати смак чіпкого головокружіння із сумішшю крові з розбитої губи й носа.
Знаючи про неможливість пережити стан втрати рідних, вчений, який колись працював на державу в сфері генної інженерії людини, але із-за власного пориву до відкриттів і переступання внаслідок цього через дозволені законами рамки, був звільнений з роботи, що була основою його життя, направився за допомогою до роздавленої горем людини.
Так як можливості займатися улюбленою справою самостійно, без патронату і меценацтва посторонніх осіб, не було, то Антонов Андрій Миколайович вирішив звернутися по допомогу до одного з найбагатших людей Росії. І найбільшим егоїстичним плюсом в науковцеві виступав потенційний порив до максимальних темпів розвитку, який надала смерть Комарова…
- Доброго ранку, Володимир Анатолійович. Дозвольте відрекомендуватися…- почав вчений.
- Згинь, старий, не до тебе.- не дивлячись відмахнувся Володимир.
- Вибачте за настирливість та потреба в мені у вас більша ніж моя у вас.- тим же мирним голосом парирував літній чоловік.
- Не зрозумів, яка потреба може бути у мене від якось…незнайомця? У мене є все, ти мені нічим не можеш допомогти.- Володимир попрямував до свого автомобіля, охоронці йшли позаду і вже підбігли щоб відтягти нахабу.
- Я думаю, що ви більш ніж помиляєтеся, пане Володимире, адже у вас немає найдорожчого в житті—щастя!- вириваючись прокричав Андрій Миколайович.
- Та що ти знаєш?!? Йди звідси!!!- замахнувся кулаком Комаров.
- Я можу спробувати вам повернути ваших близьких…- віддалено прошипів чоловік, коли один із охоронців приклав незначні навантаження до черева вченого.
- Не сій марних надій, я і так не можу пережити,- сльози бізнесмена знову накочувалися на очі.- Мене чекає син в машині.- виправдовуючись перед собою, тихо мовив Володимир.
- Я можу зробити так, щоб ваша сім’я знову стала повноцінною!..- стримуючий охоронцями за метрів п’ятнадцять від опонента, прокричав Антонов.
- Що ти таке говориш? Ти що, Господь-Бог?- запитав Володимир, маякнувши своїм людям аби ті відпустили старого.
- Ні, я лише генетик в області людини, і якщо ви мені трохи допоможите фінансово, я поверну вам дружину й сина такими якими вони були.- поправляючи пожмаканий одяг, спокійно сказав вчений. Цей спокій довірливо відбився на ставленні Комарова до незнайомця і через мить мовчазного роздуму, він сказав спокійним тоном:
- Вибачте, та ваша інформація впала на мене неочікуваною лавиною, давайте обговоримо в спокійнішому місці і бажано з переконливими деталями.- Володимир замовк, а тоді пригадав дещо важливе і сказав,- О, і ще, я поступив грубо, перебивши вас, коли ви хотіли відрекомендуватися, вам не важко повторити своє ім’я…
В чорний автомобіль сіло двоє, бізнесмен і вчений, один із них наказав їхати водію в його офіс і зателефонував своїй секретарці аби та відмінила важливу зустріч із представником нафтової компанії по заключенню чергового договору поставки нафти.
Кабінет Володимира був надиво комфортним, можна сказати, домашнім, низькі, близько трьох метрів потолки, не давали розгулятися уяві щодо порожності кімнати, весь простір пропорційно обставився. Дубовий коричневий стіл стояв боком до зовнішньої скляної стіни, навпроти дверей, і світло на нього падало з лівого боку. Більшу частину дня кабінет знаходився у затінку (лише до одинадцятої години проміння колотило по голові) тому й зараз воно насолоджуваося своєю владою, щедро поливаючи двох чоловіків і малого хлопчика. Також, ближче до дверей розміщувався великий шкіряний диван, ще два такого ж типу крісла, навпроти столу (для клієнтів даного кабінету, на одне із крісел і запропонував присісти Володимир), плазмовий телевізор, кілька дерев’яних вишуканих шаф для документів і книг, а доповнювали інтер’єр декоративні рослини і дві бронзові статуї тигрів, по боках столу.
- Андрій Миколайович, може вам чаю чи кави?- з нотками виправдання за недавню поведінку поцікавився господар кабінету.
- Ні, дякую, мені, якщо можна, склянку мінеральної води.- трохи невпевнено й присоромлено, ніби перший раз у гостях своєї половинки, де тебе чекає знайомство з її батьками.
- Добре, Аня,- звернувся до секретарші Володимир,- Принеси нам будь-ласка склянку мінералки, чашечку кави і маленький сок .
- Ну, можете ви мені розповісти деталі свого геніального задуму?- знову почав Володимир.
- Так, звісно,- професор кілька разів бухикнув, прочищаючи горло,- Так ось, ви не перший з людей великого масштабу хто зіткнувся з такою проблемою.- останнє словао науковець виказав у словесній безкомфортності, адже така відповідь могла глибше ранити розірвану рану Комарова.
- Тобто?- Володимир трохи подався вперед, в надії отримати жваві пояснення.
- Зараз є багато бажаючих розвинути таку молоду галузь в науці як клонування людини, хтось хоче повернути втрачених близьких, так як ви,- знову професор окинувся дискомфортом під час такої легковажності, її результат читався на серйозному похмурому обличчі співрозмовника,- А хтось бажає омолодитися за допомогою нових органів, а є й такі, що хочуть мати у своєму ліжку кожного вечора Мерлін Монро, різна буває мета…
- Так чому ви прийшли до мене, якщо потенційних спонсорів у вас безліч? Давайте ближче до суті.- нетерпеливо розпорядився Комаров людині, що майже в два рази була старша.
- Просто мої методи роботи для більшості моїх колег здаються незаконними…- трохи розсіяно сказав вчений,- А як же можна зробити щось нове, якщо постійно знаходитися в межах старого, як можна не переступаючи закон, здійснити відкриття?- голос Антонова проявляв відверте нерозуміння позиції своїх колег,- До якого треба лише дотягнутися і взяти, а наші закони це забороняють, хоча, через пару років предстваники влади й самі зрозуміють що цей процес уже не зупинити, вчені зробили прорив і тепер не зупиняться. Європейські країни видають конвенції, які забороняють клонування, хоча в тій же самій Великій Британії працює офіційно близько 400 компаній біотехнологічного напрямку, а перше місце займає США, в Південній Кореї вже клонували людину, не дуже вдало, але досвід починає з’являтися, наша Росія теж не пасе задніх, у нас ведуться глибокі вивчення генетики і клонування...- Комаров перервав історичну сторону підходу:
- Ви хочете щоб я вам допоміг у ваших особистих планах? Ви щось комусь хочете довести?- без тіні присоромленого раніше голосу запитав Володимир.
- Ні, я просто не хочу щоб мені забороняли робити улюблену справу.- чесно відповів Антонов.
- Ладно, розповідайте деталі.- знову тон господара ситуації перейшов у діапазон примирливого.
- Існує два способи за допомогою яких можна клонувати людину. Перший—це репродуктивне клонування, тобто штучне відтворення в лабараторних умовах генетично точної копії будь-якої живої істоти на цій планеті. Суть цього процесу полягає у тому, що із жіночої яйцеклітини витягується ядро, а тоді у без’ядерну яйцеклітину вводиться будь-яка клітина, яка містить у собі ДНК живого організму, що потрібно клонувати, і в цьому випадку ця клітина відіграє роль сперматозоїда при заплідненні жіночої статевої клітини. Після того як клітина злилася з яйцеклітиною починається найцікавіше—процес розмноження клітин і ріст ембріона. Поки все зрозуміло?- як вчитель запитав Андрій Миколайович.
- Так, продовжуйте, будь-ласка.
- Особливість другого методу полягає у тому ж самому процесі, але ріст ембріона триває лише чотирнадцять днів, а далі, утворені ембріональні клітини використовуються для потреб медицини…- далі професор проговорив на одному швидкому диханні, бо цей метод і його досягнення вченого не цікавили,- Із них можна виростити будь-який орган для трансплантації і все в такому роді, ці клітини називаються стволовими, з них можна виростити всі види тканин, таких як серце або, навіть, нервову тканину, цей спосіб уже використовували для лікування атрофії сітчатки.
- Вибачте, що перебиваю, але давайте без сторонніх деталей. Розкажіть мені про техніку клонування. Як це проходить?- уособивши в собі граничну цікавість, прижав Володимир.
- Щоб клонувати живий організм використвують репродуктивне клонування, за допомогою пересадження зрілої соматичної клітини у клітину яйця або яйцеклітину, в якої видалили її власну ДНК інформацію, про це я вам уже казав, а роблять це двома шляхами або механчним введенням соматичної клітини в без’ядерну яйцеклітину, або за допомогою електричного струму, щоб приєднати соматичну клітину з інформацією клонованого організму з пустою яйцеклітиною і тоді генетичний код, який заложений в нову клітину, буде зводити новий організм, від якого взята мінімальна цеглинка в основі організму. Але новий організм не буде відтворений вдруге, він буде лише повторений, без тої пам’яті, яка була у «оригінала», але, я гадаю, питання пам’яті буде дуже скоро вирішено, завдяки співробітництву генної інженерії та комп’ютерних технологій—це лише питання часу.
- Ви хочете сказати, що клонувати людину можна лише за допомогою такого способу?- нетерпляче випалив Комаров.
- Так.- спокійно, зі знанням справи відповів Антонов, відчуваючи результат своєї проповіді.
- А які проблеми при цьому виникають? Не може ж усе бути так гладко?
- Для того аби новоутворений ембріон розвивався, треба жіночий організм, і не просто жінки, а вагітної, адже сьогодні немає ще його механічних і штучних замінників. Тому, для вирощення клону необхідна жінка з підготовленим для дітонародження тілом, аби виносити клон, для цього, з неї витягають її власний плід і замінюється клоном.- після сказаного товстосум скривився, але спробував відповісти урівноваженим буденним тоном:
- З цим проблем не буде, зараз є багато жінок які погодяться на це за матеральну винагороду, тому говоріть мені не за процедури, які йдуть за клонуванням,а які проблеми можуть виникнути під час цих ваших пересадок ДНК?
- Проблем жодних не виникає,треба лише відповідально підійти до своєї роботи і все.
- Щось у вас все це дуже легко виходить, чому ж офіційно ніхто нічого не розповідає про успішність експерименту?- питанням констатував недовіру Володимир.
- А ви самі подумайте, чому?- Антонов почав брати хід розмови в свої руки.
- Це все із-за громадськості, так?- піддався Володимир.
- Більшість людей, хто з релігійних, а хто з моральних переконань, вважають що клонування—це «неправильно», а про корисність цього відкриття не задумується ніхто, все, що не візьми, можна побачити в двох тонах, одне показує позитивну сторону, а інше—наслідок недоопрацювання позитивної сторони. Ви можете назвати якесь досягнення в технологічному, інформаційному, медичному планах, де немає тіньової сторони? Завжди є люди, які вважають, що їхня справа за праве діло, але так само природньо, як і сходження сонця зранку, є й інші, які так не вважають. Для прикладу можна брати як форми й методи правління у державах, так і користування інтернетом, в усі часи, коли люди тільки навчилися виражати свої думки, як тільки в них зародилася перша, хоч і примітивна свідомість, то відразу виникали розбіжності між їхніми поглядами на одні й ті самі речі. Так само, якщо взяти і вас, я гадаю, не багато людей думають про те, що мати грошові запаси, які можуть утримувати одне велике місто цілий рік без проблем, в руках однієї людини, дуже добре…- після наведеного прикладу Антонов зрозумів, що дав маху з ним, тому спробував, ніби не помічаючи свого пробілу, швидко загрузити наступною ситуацією,- Тому на кожну ситуацію і обставину є два типи спостерігачів. Якщо взяти релігійний бік проблеми, то як ви гадаєте, чому представники релігії так критчно відносяться до клонування?
- Це, мабуть, із-за того, що це вигідно її верхівці, легше згрупувати людей, легше знайти якусь одну ворожу позицію і нав’язувати її своїм послідовникам, це стає додатковим стимулом до об’єднання у власних ідеалах, які несуть релігійні догми.- Комаров цілком піддався словесній грі Антонова і йому це починало подобатися.
- Так, адже в тій самій Біблії й інших священних писаннях основних релігій не написано про заборону клонування, навіть натяку на це. На відміну від абортів, які пропонують пререривання життя плоду, клонування має на меті створення нового життя… у нас лише позитивні цілі.- тріумфально закінчив Андрій Миколайович.
- Так як і ядерна зброя!- вперше усміхнувся Володимир.
- Можете й так порівнювати, але чомусь вона існує, все залежить від того, з якою метою використовувати надбані знання… Ви ж можете зі своїми грошима та зв’язками купити кілька ядерних боєголовок і зробити непридатним для життя пів-Європи, тобто, виходить і вас можна направити не в те русло, тому це безрезультатний спір про корисність клонування. Ці ж самі релігіозніки, постійно звинувачуючи нас у виконанні ролі Бога, спочатку критикують відкриття, такі як контроль за народжуваністю за допомогою протизаплідних засобів, заплідненні в пробірці, пересадці серця і ще мільйони прикладів, а тоді сприймають колишні заборони як належний невідворотний життєвий факт. Церковні догми трактуються так, як цього хочуть у верхівці релігійної ієрархії.- з відразою процідив Антонов, який явно знаходився в рядах атеїстів.
- А як щодо того, що ви не зможете взяти зразок ДНК з моїх рідних?- наперекір, як адвокат у суді, спробував обрубати Володимир.
- Чому не зможу? Я вже взяв його.- спокійно, зі стримуючим ухмилянням відповів Антонов.
- Що?!?- гнів непорушною маскою покрив лице Володимира.
- Не хвилюйтеся ви так,- поспішив пояснити науковець,- Зразки їхньої крові були заморожені у лікарні, де їм робили операції, тому все добре, щось на зразок екзгумації не буде. Навіть якби й не було зразків крові, то все одно б ми дістали ДНК через волосся, я думаю у вашій квартирі його ще можна знайти, адже, наскільки я знаю, ви там ще не були від часу трагедії і неприбирали там також…- Антонов недоговорив із-за втручання в обсяг табу, яке відразу присік Володимир.
- Звідки ви все знаєте, ви що слідкували за мною?- розгнівано продиктував Комаров.
- Не важко спостерігати за людиною такої величини як ви, а коли я дізнався з газет і телебачення про ваше горе, то вирішив зробити собі невелику замітку і почекати поки ви хоч трішки переживете ці перші тижні без рідних, але так ваш стан не змінився і ви почали втрачати голову, вибачте за сказане, то я вирішив діяти негайно.- із новонабутим соромом прокоментував Антонов.
- Ясно… І ще, можна лише одне питання,- не чекаючи на дозвіл Комаров запитав,- А чи не можуть бути якісь генні мутації, навіть після вдалого пересадження клітини ДНК?
- Не можуть, адже ми лише дублюємо організм, який був раніше, але не проводимо ніяких операцій над зміною генів у клоні… Він так само буде виношуватися дев’ять місяців і по настанню вісімнідцяти років отримає повну праводієздатність…
- А чи можна прискорити цей процес?- перебивши запитав Володимир,- Щоб в результаті була людина того самого віку що й була до цього…ну, ви мене розумієте…
- Так, теоритично можна, над цим працює мій колега і колишній друг Зимовцов Євген, він зараз працює у якомусь французькому інституті біологічних технологій, я можу попросити його про співпрацю.
- Що значить попросити? Я не погодився на клонування.- вперто заявив Комаров.
- Ще не погодилися.- впевнено відреагував вчений,- Я гадаю, ми ж недарма тут вели бесіду про можливості нашої науки?
- Так,- погодився молодший співрозмовник,- Але мені все одно треба все обдумати, хоч я й мало запам’ятав деталей про особливості клонування, але помислити тут є над чим.
- Надіюсь, ви приймете правильне рішення, вам же від цього і буде краще.- запевнив наковець.
- Добре, дякую за зустріч, а зараз мені треба побути зі своїм сином,- Артьом вже тихенько посопував на шкіряному дивані,- Якщо ви не заперечуєте.- стверджувально сказав батько.
- Так-так, звісно, я залишу свої координати вашій секретарці.
Вчений, попрощавшись, вийшов з кабінету, розбитий горем батько і чоловік приліг біля єдиної своєї надії і заснув, вперше, за останніх три тижні, спокійним сном.
Своє тридцятиріччя Володимир святкував лише з найбільш приближеними людьми—сином, близькими Інни, двома колегами по роботі і двома професорами (які останнім часом стали найбільш частими гостями іменинника). Вечірка зараховувалась до розряду тихих і не дуже веселих, адже усмішок на обличчі винуватця свята було так мало, що лише самі вони ставали подією—після смерті сина й дружини не пройшло ще й року. Ненав’язливі пейзажі природи навколо заміського будиночку хоч трохи просвітлювали голову, яка вже рясно покрилась сріблястими відтінками волосся.
Після вечірки, коли всі (навіть один із професорів—Зимовцов) роз’їхалися і залишився лише професор Антонов і Артьомка, Володимир в чеговий раз запитував про хід експерименту (це він робив майже кожного дня і завжди отримував ту й саму відповідь: «Ми в процесі, ви ж не хочете, щоб усе пройшло як-небудь?»), а тоді, вмостивши сина спати і залишивши поруч армію охоронців для захисту його сну, сів у свій «Порше 911» чорного кольору і поїхав на зустріч із своїм старим знайомим, яку він чекав уже дуже довго. Настрій для цього як не можна краще був відповідним.
- Привіт, тварино.- холодно промовив чоловік,- Не впізнаєш мене? Чи з тебе вибили пам’ять?- із вовчим оскалом продовжив він.
- Хто ви? Я ж нічого не зробив, чому мене тут тримають і що ви від мене хочете?- майже плачучи говорила згорблена худощава істота чоловічого роду, руки якої були закручені за спиною, а обличчя мало на собі помітні відтінки дотику з кулаками, а можливо й з ногами.
- Зараз про все дізнаєшся… Мене завжди хвилювало одне питання: як можна вбити друга за якихось кілька сотень рублів?- як до надоїдливої мухи крізь зуби зашипів кат.
- Що??? Не розумію!..- але після суб’єктивно пояснюючого погляду Володимира думка полоненого просвітилася,-Це ти, Володя?- не вірячи очам запитав Вітя.
- Як можна було таке зробити, навіть не дізнавшись навіщо ці гроші взялись із схованки?- не витримуучи власної злості сказав Комаров.
- Я не…не розумію…Володька, це ж я…пам’ятаєш як ми дружили?..- уже заливаючись слізьми, благав зломлений.
- Закрий рота, тварюко!!!- і не взмозі ще щось сказати через власні емоції колишній друг лише голосно дихав і дивився на те, що було перед ним—роздавлене, розбите життям і оточуючими обставинами, які щодня нагинали це створіння, примушуючи регулярно, в пасивній формі, приймати і терпіти в собі присутність іншого чоловіка,- Ми мали зробити тобі подарунок, адже ти ж у нас завжди був зайнятим і навіть забув про свій день народження, а ми пам’ятали, ти навіть не слухав пояснень, а просто почав бити, поки Женя не помер, а я не потрапив у лікарню з комою… Після твоєї першої дибільної реакції, реакції конченого лоха…а…- з нестримним відчуттям втрати друга, і непомітним для Володимира вагомим домішком емоцій і злості за смерть близьких спалював поглядом колишній друг,- У нього лопнуло око, зрошуючи все навколо червоним, він благав, я кричав, а ти, сучара, беззупинно бив!..
- Не кажи цього!!! Не треба, будь-ласка, я не можу цього чути…я й так не можу со-о-обі цього пробачити,- ниючи говорив Віктор,- Мені щодня сняться жахи, я вже переніс покарання за це, я просто хочу хоч трохи пожити без чергової думки про побиття і опускання всією камерою…я знаю, це твоя заслуга…- тихо додав останнє словосполучення Вітя.
- Я чекав цього п’ятнадцять років,- не слухаючи жертву, мовив кат,- І ось тепер я зможу показати наскільки я був тоді злий, час не загоїв нічого, я так само як і колись хочу загнати тебе в пекло, але перед цим—подивитися як ти благаєш про смерть.- очі Володі світилися недобрим вогнем.
- Вибач… будь-ласка, дозволь мені жити, я хочу ще подивитися на сонце не через призму гратів…- плач чоловічої істоти залишав непорочно-чисті доріжки на щоках.
- Приніс тобі твій подарунок ,- неслухаючи сказав Володимир, і тримав у руках запальничку фірми «Зіппо»,- Я зберіг її для тебе.- і поставив її на стіл перед зв’язаним колишнім другом-братом.
- Добре…- після хвилинної мовчанки прорізав тишу екзекутор Вітька.
- Дякую-дякую, ти не пожалієш, я зроблю все що схочеш, тільки скажи!- затарабанив Вітя.
- Добре—означає, що вже говорити з тобою для мене немає сенсу—я отримав, що хотів. Прощавай.- розвернувшись, направився до виходу розгніваний індивідум.- Артур, попрацюй так як і домовлялися.- кинув той на останок охоронцю.
Через два дні закохана пара, яка гуляла по набережній, натрапила на тіло чоловіка, який плавав біля берега.
Міліціонери витягли його, а слідчий, який робив опис трупа і після попереднього неофіційного висновку експерта написав у своєму протоколі, що чоловік, сорока-сорока п’яти років на вигляд, помер від розриву серця, це сталося до того, як тіло потрапило у воду, воно мало синьовато-жовтий вигляд. Вся площа обличчя була покрита синцями й рваними ранами, які були зроблені ще коли чоловік був живим, обидва ока викололи, вуха і губи обрізали, і ще, в роті знаходилася запальничка «Зіппо», замотана у кілька банкнот національної валюти Росіїської Федерації, номінальною вартістю у шістсот п’ятдесят рублів. Крайні фаланги пальців—акуратно обрізані, а колінні сустави вивернуті.
«Недарма в цього бідолахи розірвалося серце,- подумав слідчий,- пережити таке було неможливо, навіть натренованим, зовнішньо байдужим до болю патріотам у часи Великої Вітчизняної…» Дорога, яку перейшов нещасний, була занадто широкою, вимощена людськими тілами з притрушеними зверху зеленими доларами із золотими стовпами по краях… «Це не та територія, на яку можна посягати…»
4
«18 вересня 2005року, розпочавши експеримент в 7годин 30хвилин, я, Антонов Андрій Миколайович, разом із своїм колегою Зимовцем Євгеном Сергійовичом в третій раз провели дослід №25431. Спочатку все йшло так як і було заплановано, тобто по тій же схемі, що й перші два експеримента, але коли на носі вже була заключна стадія по видаленню ядра з жіночої яйцеклітини перед нами знову постала та ж проблема.
Раніше я гадав, що видалення ядра з жінки буде в таких же межах складності як і з приматами, але переді мною і моїм колегою постала стіна нерозуміння нами ж самими складності роботи, яку взялись виконувати. Суть в тому, що ядро клонованої клітини пропускає дві ключові основи утворення білків на веретині, яке являється основним в розділенні базової комірки, ці два веретина в жіночих яйцеклітках знаходяться дуже близько до хромосом, а це значить, що при видаленні нами ядра, щоб звільнити місце для нової клітини з потрібним ДНК, ми видаляємо веретено білка з генетичною інформацією. Ми не можемо точно видалити ядра, можливо, це явище тимчасове і ми знайдемо вихід з нього, але на даному випадку—це суттєва проблема. І що головне, я не сказав про такий сценарій нашому замовнику, спонсору, і так далі. В результаті, кожного дня доводиться розповідати засмученому батьку і чоловіку те ж саме—ВТОМИЛО…
Доведеться виразити йому свої підозри, адже прості безуспішні намагання видалити ядро нашими дерев’яними способами не вдається… Я в черговий раз переконався що самонадіяність—кумедна штука, якщо є чіткий відпрацьваний план за допомогою якого самонадіяність буде втілюватися в життя.
Я знав, що є перепона, але не сказав… Сьогодні викажу свої міркування, може це щось змінить.»
Так написав у своєму щоденнику Антонов і поїхав до Комарова Володимира. На годиннику була десята вечора, їхати до маєтку бізнесмена ще близько години, але чекати ранку, а з ним і нових питань немає сенсу. Загружена автострада і швидкість автомобіля внаслідок цього відповіла ентузіазму з яким їхав професор. Розмова назрівала більше ніж неприємна, тому хотілося ще трохи побути в стані, коли нервові клітини не витрачаються дарма.
Широкий в’їзд від дороги до заміського замку, який придбав собі власник проекту по клонуванню людини, мав дійсно середньовічний вигляд, і ще й побудували його швидко (меньше року), «мабуть, Володимир звик брати завжди те що захоче, а це не прогнозувало нічого хорошого.»
Охоронці перед в’їздом на територію запитали про ціль приїзду і ще пару хвилин один із них консультувався з якимось чоловіком по рації, після отриманих вказівок, хранителі спокою свого роботодавця з помітною квапливістю відчинили ворота і пропустили в середину.
- Доброго вечора, професоре! Радий вас бачити! Як ваші справи?- Володимир йшов на зустріч своєму тимчасовому найкращому другу в спортивних блакитних штанах і в звичайній білій майці, настрій у нього був хорошим. «З чого б це?»- подумав Антонов.
- Здрастуйте, Володимир Анатолійович…- психологічне хвилювання передавалося в нотки голоса.
- Скільки ж я вам казав, для вас я просто Володя.- посміхнувшись сказав хазяїн будинку,- Щось ви невеселі, що вас засмутило? Надіюсь ви до мене з чудовою новиною, адже інших я не приймаю.- розсміявшись в черговий раз, що було дивиною, промовив Комаров.
- Мені треба з вами поговорити…- опустивши погляд мовив вчений.
- Я весь у вашому розпорядженні.- тепер на обличчі хазяїна проступили хвилі серйозності і підозрілості,- Щось сталося?
- Справа в тому, що часові рамки, які ви нам задали не дозволяють з успіхом зробити доручене…
- Ви хочете сказати, що ви не можете впоратися із обіцяним?
- Ні, не так…хоча…просто у нас виникли проблеми, які, ми гадали, що подолаємо без зусиль…
- А, ясно, гра в Бога вам не вдалася. Погано. Дуже погано. Я не люблю, коли мою довіру не виправдовують.- азотним спокоєм підвів Володимир.
- Не хвилюйтеся, все буде добре, просто я хотів би вас попросити про час, нам треба більше для вивчення.- прострочив Андрій Миколайович.
- Я дав вам усе що було потрібно, від вас вимагалися лише здобуті й обіцяні вами знання. Я не хочу чути причини чому ви це не зробили, я чекаю від вас результатів—у вас є рік.- швидко погодився Володимир,- До побачення.
- Я не підведу вас пане Володимире.
- Як пройшла зустріч?- Євгена Сергійовича розпирало від цікавості.
- А як може пройти розмова з людиною надії якої невиправдані? У нас є рік аби надати результати своєї роботи.- приречено видав Антонов.
- А як що ми не впораємося?- запитав Зимовцов.
- Ми маємо це зробити, адже ми із самого початку знали на що йдемо, це не замовлення партії валянок. У наш проект вкладені мільйони, лише за сам мікроскоп можна купити квартиру в хорошому районі Москви…- але договорити Антонову не вдалося, в лабораторію зайшов старший помічник і повідомив про приїзд Луї Карімова (одного з найкращих вчених у науковому світі Франції, сам вихідець з Росії, разом з Антоновим вивчав основи генетики в університеті і був головним конкурентом Зимовцова на французькому науковому полі).
- Добре, я зрозумів до чого ти хилиш, я спробую зробити все від мене залежне аби наш дослід вдався.- закінчив розпитування Зимовцов.
Після трьохгодинного відпочинку троє з найсильніших людей в області генної інженерії і клонування людини зокрема, сиділи у великій світлій залі, неспішно куштуючи страви, які привезли з італійського ресторану, чоловіки обговорювали план подальших дій. На такій науковій раді локального різновиду було вирішено провести досліди, які відходили від теми клонування, а саме—провести експеримент з вдосконаленням певних типів людських генів, аби прослідити вплив генних видозмін на організм людини. Таку ідею подав Луї, і, судячи з того як він усе розповідав, то вона в нього вже назріла давно, виходить, що йому просто треба були засоби, за допомогою яких результат цієї ідеї був би втілений реально.
Наступного дня, розібравшись із організаційними питаннями, Антонов, за рекомендацією Луї, розіслав ще кілька повідомлень знайомим француза для міждержавної співпраці.
Відповідь прийшла з Греції, Франції й Італії, зв’язки Луї Карімова були ширшими ніж можна собі уявити—і всі готові до співпраці, чекаючи лише вказівки щодо процесу роботи. Це насторожувало Антонова, адже він ніби залишився за бортом. «Ні, нічого поганого у налагодженій системі зв’язків між колегами-вченими немає, але суть залишається незмінною—француз розвертав власний сценарій, хоч керівником формально є я—Антонов Андрій Миколайович, і моя заслуга, що ці дослідження почали жити, хоч і своїм незалежним життям.»
Але, переконавшись протягом наступних трьох тижнів, у компетентності й відповідальності щодо вчинюваних дій, образи й непорозуміння зникли, картина, яку хтів намалювати Луї своїми експериментами стала зрозуміла, тому подальша сумісна робота московської лабораторії з такими ж «філіалами» у трьох різних країнах стала давати довгоочікувані плоди.
Кожному із «філіалів» надіслались детальні інструкції й пояснення щодо подальших дій. В результаті було обрано три жінки, які мали народити дітей, але не своїх, а тих, яких підсадить новоутворена «структура по виконанню функцій Бога», з генними видозмінами.
Батьки майбутніх маленьких живих результатів експерименту, звісна річ, нічого не знали про підміну, це все ставалося під час обстеження в гінеколога. Легенда для всіх була однією, спочатку лікар казав, що є певні негаразди у шийці матки, але їх можна виправити шляхом невеличкого в супроводі наркозу втручання, під час якого власний плід жінки викидався, а його місце займав уже підготовлений ембріон, який досяг чотирнадцятиденного віку.
Кілька разів операція зривалася із-за недоживання ембріонів до цього терміну, і ще кілька разів операція провалювалася під час самої пересадки генно-модифікованої дитини, в таких випадках доводилося брехати жінкам про ускладнення внаслідок яких їхні рідні діти помирали, проживши лише два тижні від утворення. Тоді виникали конфлікти, двох лікарів хотіли притягнути до відповідальності із-за непрофесійності, в результаті якої довгоочікувані діти помирали, ледь зачавшись, але в загальному—проблем не поставало.
Кандидатів на батьківство підбирали спонтанно—під руку попадали ті пари, які опинилися в тому місці, але не в той час, тому критерію відбору не існувало, все покладалося на ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ВИПАДОК.
Вчені не керувались якимись матеріальними чи духовними рамки, згідно яких результати їхніх творінь мали отримувати батьків, головне—щоб малюки жили, а те що з ними все буде добре, принаймі на перших порах, то це безсумнівно, адже за кожним з них встановлювався особистий контроль, втручання мало здійснюватися лише в найнеобхідніших і найневідворотніших ситуаціях.
Протягом восьми місяців спостережень за трьома жінками не було зафіксовано жодних аномальних відхилень у розвитку модифікованих, за допомогою генетики, дітей. Їхній розвиток проходив стабільно-позитивно, тому вчені не могли нарадуватися власному успіху, навіть, якщо в силу невідомих обставин діти і не виживуть після народження, то це все одно залишалося надзвичайною ланкою у розвитку науки.
За весь цей час Володимир лише тричі цікавився перебігом досліджень, протягом останньої зустрічі він дав чітко зрозуміти, що по закінченню строку має бути результат, і цим результатом мало стати успішне клонування жінки і сина.
Після народження піддослідних малюків мало утвердитись розуміння щодо успішністі ігор з природою, а тому проблем з Володимиром Антонов не очікував, адже якщо все пройде так як треба, то метод, за допомогою якого модифікували геном дітей, цілком підійде для успішного виконання умов по клонуванню рідних замовника. І що було головним, Зимовцов розібрався, хоча й теоритично, з проблемою вирощення клону з таким зовнішнім виглядом, який хотів замовник, тобто вигляд клонів мав відповідати віку в якому померли їхні оригінали, але не вирішеним залишилось питання про пам’ять нових клонів, та думати про це зараз ще не хотілося, ну, й час для цього поки ще не настав, а тому можна безпечно чекати.
Під час народження дітей, які з’явилися на світ чітко по розрахунках, хоча подією що грунтовно сколихнула нервові клітини вчених, стала автомобільна аварія в якій загинула сім’я італійського експерименту. Науковці не були проти аби ця гаряча парочка народжувала самостійно, адже в будь-який момент вони могли втрутитися (якби небезпека нависла над життям дитини), а так як таких обставин не постало, то й проблема зі здоров’ям сурогатної матері, яка виникла після народження, не хвилювала керівників експерименту. Хоча, через лічені хвилини, життя примусило задуматися над легковажністю власних дій. В результаті такої пасивності результат італійської частини експерименту (а це приблизно вісім мільйонів доларів США) був би знищеним, із-за непередбаченої автокатастрофи, але добре, що з хлопчиком не сталося нічого жахливого, формальність батьків щодо техніки безпеки врятувала немовляті життя, ну, й не обійшлося без помічників з боку «структури». Вони й стали свідками трагедії, що негайно викликали швидку і саме вони допитували водія під егідою дорожньої служби, який вчинив наїзд на автомобіль із сім’єю новонародженого.
Та в цілому, перший етап пройшов більш вдало ніж можна було розраховувати спочатку, а це лише свідчило про одне—шлях досліджень правильний, тому, зібравшись в одному з найлюксовіших ресторанів столиці («Жар сонця»), вчені-генетики, тріумфатори молодої галузі наукового світу, рясно вітали один одного і величали зі здобутками і вкладами у спільну справу.
- Я гадаю, ми можемо приступити до наступного етапу—клонування рідних Володимира Анатолійовича.- після чергового тосту заявив Антонов.
- А чи не рано?- Карімов здивувався такій заяві,- Просто результати нашого вкладу мають прорости, ти ж не отримуєш негайно готові золоті колоски пшениці після посіву? Для цього потрібний час, тому й нам треба почекати і поспостерігати за розвитком нашого експерименту.
- Що ти пропонуєш, Андрій?- втрутився Зимовцов не зважаючи на заяву Карімова.
- Пропоную залишити за малими нагляд,- сказав Андрій Миколайович,- А всю увагу переключити на клонування рідних Володимира Комарова, як-не-як, метою була перевірка теоритичних знань, дорогувата і, правда, з певними нашими видозмінами з вашим, Луї, методом, та тепер настав час рушити далі. Ми переконалися в дієвості застосованого підходу і можемо використовувати його при повноцінному клонуванні, а не генетичних добавках над якими ми грались.
- Вибачте, шановний Андрій Миколайович,- заперечував Луї,- Та я гадаю, що не можна так просто нам залишати таке досягнення, нехай це не повноцінне клонування як ви виразилися, та все ж, такого ще ніхто не робив, і хто знає який результат це дасть, залишати такі цінні експонати крайньо нерозумно.- офіційною мовою виразився Карімов.
- А хто говорить про залишення в спокої наші екземпляри, я лише говорю що зараз ми нічого нового не отримаємо, ну візьмемо з малюків усі можливі аналізи, розберемо їхні особливості і що далі? А далі просте очікування проявів нашого втручання.
- Ага, всі вони почнуть літати і проходити крізь стіни…- голосно розсміявся Зимовцов.
- В них мають бути якісь нестандартні реакції на оточуючі подразники, коли вони трішки обростуть м’ясом, а імунна система буде міцнішою ми проведемо над ними ряд дослідів, аби визначити переваги й недоліки нашого втручання, може в них імунітет до яких-небудь невиліковних хвороб, може вони меньше сплять і витривалість у них більша, весь цей дослід—скринька Пандори і що ми отримаємо—буде неодмінно цікавим для нас, простими діти не будуть і це факт. Ми лише трохи почекаємо. А зараз я прошу всю вашу енергію направити в потрібне русло, адже, якщо брати мізерний мотив, ну це коли порівнювати з наковим світом, то від цього нашого русла залежить і наше існування, в буквальному розумінні. Вигляд нашого спонсора при нашій зустрічі мені дав цілковите право вважати, що реакція на негативну інформацію у нього буде швидка і добродушністю там пахнути не буде.- роз’яснив Антонов.
- Ну ось тобі й псування всього нашого вечора, ти не міг це сказати завтра чи ще колись?- Зимовцов скорчив гримасу, образившись,- Ми й так здогадувалися по твоєму пориві до клонування рідних Володимира, що справи запахнуть паленим, але ж не думати про це в такий день? Давайте краще відпочинемо, ну хоч сьогодні, оскільки, я гадаю, можливість відпочити в нас виникне ще не скоро.
Три колеги були тими відвідувачами, які останніми покидали ресторан, біля входу їх чекала машина таксі, яку викликав адміністратор закладу, вона й завезла трьох сильно нетверезих чоловіків по адресі, яку крізь п’яне бурмотіння назвав найвитриваліший—Карімов.
4.
…
Сірий ранок без дозволу увійшов у спальню, хоч стіни мали темне забарвлення і ефект ночі ще залишався, але все одно спати нормально вже не можна. До того ще й коли знаєш що через п’ятнадцять хвилин зіграє дратівливу мелодію будильник. Кришталева лампа на стелі не розсіювала, як у сонячні дні, маленькі лякливі зайчики по всій кімнаті, тому дивитися на неї тепер стало нецікаво.
- Чого ти вже прокинувся? Поспи хоч трішки…хм…сам не спиш і комусь не даєш…- жінка широко позіхнула і повернулася обличчям до свого чоловіка.
- Так я ж не подавав жодного шуму.- шепотом промовив глава сім’ї.
- Це ти так гадаєш, а ми з Есхілом так не думаємо, правда манюній?- турботливо запитала мама.
- Ні, я вже не хочу спатки,- обоє батьків засміялися від цього кумедного голосу,- Пап, а можна я поїду сьогодні з тобою на роботу?- високими нотками писклявого голосу запитав син.
- А ти дуже хочеш?- спитав Артур.
- Так-так !!!- хлопчик виліз із під теплого одіяла і почав пригати на двоспальному ліжку.
- Ох ти ж який у нас шустрий, а як вчора, то блискавки й грому злякався, прибіг до нас.- насміхався із «сміливості» сина батько.
- Я просто бачив якогось дядю у вікні, тому й прибіг.- чесно відповів Есхіл.
- Може нехай побуде зі мною, ти й так його часто береш із собою?- попросила дружина.
- Кохана, тобі треба зараз відпочивати, а не думати як зловити цього малого зірвиголову, і ще, я думаю, тебе треба сьогодні відвезти на обстеження, як-не-як та термін уже на підході.- ніжно заперечив чоловік.
- Добре-добре, не заводься.- Джулі поцілувала чоловіка у щоку й ліниво пішла у ванну кімнату.
- Ну що ж, мій далекобійник, швиденько у свою кімнату перевдягатися, а тоді—чистити зуби, ясно?- по-армійські скомандував «молодому» солдату батько.
- Ага!- розпригавшись на ліжку, хлопчик так і побіг до своєї кімнати, але перечипився через поріг спальні, проїхавшись пузом по підлозі, після чого він ще більше розсміявся і побіг виконувати розпорядження папи.
Поснідавши тим що приготував Артур, тобто яєчнею, смаженими сосисками, вчорашнім салатом із майже свіжих овощів і запивши все гарячим чаєм з маминим печивом, сім’я зібралася по своїх справах, Джулі поснідала лише знежиреним кефіром, але їй вистачило і цього.
Після того як Артур завіз дружину на обстеження, він із сином поїхав на свою роботу, не дуже престижну—водій сигаретної компанії «Лакі Страйк», але зарплата нормальна, а це головне для сім’ї. Кожного дня доводилося їздити в межах двохсот кілометрової зони навколо свого міста—це стало чудовою розвагою для Ахіла, він часто сидів у свого татуся на руках, керуючи автомобілем, і тому, коли йому випадала можливість не йти в дитячий садок, а покататися з папою на машині, то він насолоджувався цим сповна. Бувало так що автомобіль виходив із строю, зазвичай це ставалося внаслідок пробитих шин, і тоді хлопчик допомагав батьку, подаючи ключі.
Повертаючись з роботи, татусь із сином заїхали в супермаркет аби поновити продовольчі запаси і, як завжди, купити Есхілу якусь іграшку, цього разу черга настала для пластмасових солдатиків, зроблених у Китаї, і кількох маленьких прототипів гоночних автомобілів. Вдосталь накатавшись у возику для продуктів, хлопчик зкомандував їхати додому. Розрахувавшись біля каси, Артур повіз возика, і малого на ньому, до автомобіля.
Вдома вже чекала Джулі, коли чоловік і потенційна його копія зайшли до квартири, вона відкинула журнал з кросвордами і підійшла до своїх мужчин. Есхіл довго не затримався у прихожій, тому, отримавши стандартну дозу поцілунків від мами, він прудко, наскільки дозволяли два з гарним хвостиком роки, побіг у свою спальню.
- Ну як пройшло обстеження і день взагалі?- запитав Артур, коли роззувся і заніс речі на невеличку кухню.
- Обстеження нічого нового не сказало, я як знала що в нас буде ще один синочок так і зараз знаю…- розчаровано мовила дружина, яка безмежно хотіла доньку.
- Ну так ти ж туди ходила не для того аби дізнатися про щось нове щодо нашої дитини, а…- Артур недоговорив:
- Знаю-знаю, щоб перевірити чи немає ніяких відхилень!- насипаючи ароматне італійське спагетті по тарілках і достаючи літній легенький салат з помідорів, огірків і капусти, відрізала дружина.
- А щодо терміну, то нічого не змінилося?- не переставав турбуватися чоловік.
- Так, все нормально, через шість неділь ми будемо подвійними батьками!- Джулі подарувала Артуру свою фірмову посмішку і медовий поцілунок.
«І як вона може так швидко змінювати маски настрою?..»
Після вечері сім’я дивилася телевізор, по ньому йшла якась низькоінтелектуальна американська комедія, уваги вона багато не привертала та все ж краще ніж півгодинні рекламні ролики або ще тупіші, аніж фільм, шоу.
В десять годин, приблизно через годину після заходу світила, дбайливий чоловік заніс своє чадо в його спальню в стилі космічних війн, її Ахіл вибирав сам, коли йому був рік (правда він лише тикнув пальцем на один із зразків шпалер, не надаючи цьому великого значення, але все ж, в результаті таке оформлення стало більш ніж захоплюючим для малого хлоп’я), під стелею висів великий пластмасовий «Боїнг 747», на підлозі валялося безліч іграшок, через які отець двічі перечипився поки пройшов чотирьох метрову довжину дитячої кімнати. Праворуч від вікна стояло двоповерхове ліжко, куплене з розрахунком і на другу дитину, другий поверх якого вже зайняв Есхіл.
Поцілувавши сина, який вже міцно спав і прижимав до своїх грудей улюблену мавпочку (такого ж розміру як і сам), батько закрив занавіски і вийшов з кімнати, ще раз спотикнувшись і подарувавши щасливу посмішку темряві.
Джулі вже лежала в своїй нічній рожевій рубашці на їхньому подружньому ложе і сонно дивилася на Артура, зазиваючи до себе, адже засинати по одинці вони вже розучилися, тому глава родини швиденько пройшов аква процедури і вмостився у вже нагріте ліжко. Сон укутав родину.
«Сніданок складала вівсянка, тільки якогось темнішого, як завжди вигляду, і чай з чимось світлим усередині кружки, візерунок по її краям складався з переплетених кружечків… тато ходив по квартирі не в змозі знайти свою штуку якою він брився, а мама сказала що треба йти в дитячий садок, знову, краще втікти звідти. Крізь розкрите вікно увірвалася блискавка, і боляче спалахнула в очах…»
Різко пробудившись від такого спалаху, хлопчик ще довго розглядав стелю, з приліпленими до неї фосфорними космічними звірятами і зірками. В кутку щось пошевелилося, і там хтось сидів, злякавшись раптового удару грому, малюк ледь не випав зі своєї частини ліжка. Обійнявши однією рукою хоробру мавпочку, другою намагався триматись за драбинку коли злазив, але ще один удар грому примусив випустити іграшку з рук, а той, що в кутку лише чекав аби напригнути і з’їсти.
- Папа-папа!!! Тут хтось є!- Есхіл побіг в кімнату батьків, але й сам перечипився через власні іграшки, та це не затримало дитину більше ніж на секунду і вже за кілька коротких моментів він стояв біля Артура.
- Папа-папа, мені страшно!- заспаний батько не міг нічого зрозуміти.
- Що трапилося? Чому ти галасуєш, маленький? Що, знову злякався блискавки?- пробурмотів сонним голосом Артур.
- У моїй кімнаті хтось є…- злякано відчитався Есхіл.
- Ні, тобі здалося, ти просто злякався грози.- з напів закритими очима прокоментував батько.
- Ні-ні-ні, там хтось є.
- Добре-добре, пішли зі мною і ти глянеш що там нікого немає.- тримаючи сина на руках батько витер його обличчя від сліз і зайшов у дитячу спальню, вмикнув світло—там нікого не було.
- От бачиш, я ж казав, а де ти бачив когось?- тримаючи сон в дальніх закутках свідомості аби після демонстрації сину безстрашшя піти спокійно спати.
- Ось тут!- хлоп’я показало пальцем в куток, де сиділа велика мохната собака.
- Це ж твій песик, він тобі нічого поганого не зробить. Ех ти, що, страшно?- скидаючи сон, запитав батько.
- Ага.- малий часто закивав головою.
- Добре, ходімо спати з нами, тільки не звикай, а то й після весілля будеш приходити до нас під час грози.
- Вставай, сонько, вже ранок, бігом чистити зуби!- Джулі зтягнула з сина пухове одіяло небесного кольору.
Очухавшись від сну і зробивши імітацію чищення зубів, малюк поковиляв на кухню, звідки його вже двічі кликала мама. Вона посадила Ахіла на стілець, але, із-за «величезного» зросту в такий вік, столешня знаходилася трохи нижче рівня його зору, тому він підігнув ноги, сівши на них замість подушки, так стало набагато краще. За вікном вже другу ніч підряд лив дощ, а в день йшла мрячка, така погода бадьорості не придавала. Мама поставила перед сином неглибоку тарілку з вівсяною кашею, а зверху притрусила корицею для кращого аромату і ще налила чаю з молоком.
- Мам, це ж не моя крушка, де ти діла мою?- серйозно запитав Есхіл.
- Зайка, я ненароком розбила твою крушечку з крокодильчиком, тому довелося налити тобі в цю, не хвилюйся, папа купить тобі нову, таку ж саму, добре, сонце?
- Ага.- розсіяно відповів малюк, розглядаючи п’ятна молока в кружці.
- Джулі, ти не бачила мою електробритву, весь ранок її шукаю!..- забіг на кухню батько.
- А де ж ти її бачив в останній раз?- роздратовано запитала жінка.
- Я після роботи як прийшов, так її і не бачив, вона була у мене в сумці, от блін, значить вона там і є!- Артур пішов у спальню, дивуючись власному умовиводу, де лежала його сумка.
Дощ на вулиці почав накрапати сильніше і вітер також прибавив сили, тому хазяйка закрила на кухні вікно і присіла біля сина.
- Ну, і чого це ми не їмо? Ану давай, заправимся пальним, ато доїдеш до дитячого садка і заглохнеш!- нарочно серйозним тоном пригрозила мама.
- А я йду в садок?- розчаровано запитав хлопчик.
- Так, маленький, тебе завезе папа, тому тобі тим більше треба заправитися,- мама підняла ложку з кашею і піднесла її до рота,- М-м-м, як смачно, хочеш щоб я сама з’їла твою кашу, дивись, бо не поділюся.- продовжувала рольові ігри Джулі.
- Їж, я не жадний, і папі давай дамо.- серйозно запропонував Есхіл.
- Так, досить гратися, ось перша в’язка дров і вугілля,- Джулі тримала ложку з кашею вже біля рота сина,- А ось і бензинчик ,- запиваючи чаєм, малюку довелося їсти вівсянку.
Тато завіз малого в дитячий садок, а сам поїхав на роботу, прокручуючи в голові прохання Есхіла взяти його з собою на роботу або завезти до мами, але ця думка була домінантною лише кілька секунд, а тоді в голову полізли такі фізичні поняття як час, в який треба вкластися при поїздці в назначене начальством місце, і простір—у місцевості, куди його відправляли, він ще не був, тому знову доведеться блукати.
- Доброго дня, пане Артур. Вибачте, що доводеться починати з неприємних елементів нашої розмови, та все ж, я б хотіла поговории з вами щодо Есхіла.- вихователька сина була не в дуже піднесеному настрою, хоча в такий поганий день це не стало сюрпризом.
- Доброго дня. А що з моїм сином не так?- малюк в цей час заховався за спиною батька.
- З того моменту як ви залишили його тут, він не відходив від вікна, стоячи на дитячому стільчику, і весь час плакав, навіть на обід його довелося тягнути силоміць.- зрадливо торочила жінка.
- Есхіл, що сталося, чому ти не слухався свою виховательку?- з осудом запитав Артур.
- Пап, я не хочу тут бути.- жалібно відповів Есхіл.
- Тебе хтось ображає, тільки скажи…- почав батько, але його перебила вихователька.
- Пане Артур, його ніхто тут і пальцем не чіпає.
- Вибачте, Пані Олівія, та я запитую у свого сина.- холодно відрізав Артур.
- Ні, пап, не ображають, я хочу додому.- сумно сказав хлопчик.
Артур розповів дружині про інцедент у садку і після недовгого обговорення вони обоє вирішили, що їхньому малюку буде краще якщо він буде вдома з мамою або на роботі з татом.
Мати братика—це щось надзвичайне, для суму часу не вистачало, завжди можна якось порозважатися, але, в більшості випадків, це покладало немало обов’язків на малого Есхіла. Хоча той умудрявся перекрутити їх так, що в кінцевому результаті він стояв на колінах у кутку, а крихітний однорічний Давид лежав у своїй маленькій кроватці і слідкував за братом крізь призму блакитних очинят.
Останній раз Есхіла покарали за те, що він, коли мама вийшла на кілька хвилин до сусідки, вирішив справити нужду на штанці брата аби із сміхом подивитися як мама буде на нього кричати. Коли вона прийшла, то побачила як Давид ходить по кімнаті у мокрих повзунках, посадивши його в дитячі ясла, пішла по нові трусики і повзунки, Есхіл в цей час виглядав з під покривала на другому поверсі свого ліжка, погляд був як у кота, що намітив беззахисну мишку, він не сумнівався в успіху задуманого. Джулі принесла із собою дитячі речі і вже почала пояснювати Давиду про те, як погано він вчинив (недарма ж його привчили ще три місяці назад проситися на горшок) і про те, що треба просити брата, якщо щось хочеться. Але коли вона зняла повзунки, Есхіл зрозумів, що його геніальний задум розкрито, мама почала криком кликати до себе старшого сина, якому вже стало не до сміху. Штанці то він намочив, а от про трусики не подумав і вийшло що штани мокрі, ніби малюк сам обмочився, а от під штанами все було сухо.
Просити, в черговий раз, вибачення Есхілу не хотілося, тому він так і простояв чотири години в кутку на колінах. На вулиці вже стемніло, братик спав, а мама з папою дивилися телевізор, вони, по кілька разів кожний, заходили щоб переконатися чи не хоче син розкаятися у вчиненому. Поки батьки не бачили, хлопчик вставав і розминав занімівші коліна, але говорити щось не хотілося і втома, не питаючи дозволу, приколисала малого в місці його кари.
Джулі вирішила що ніколи не дочекається вибачення від свого старшенького, тому вона пішла в дитячу аби вложити його спати, але, побачивши як син заснув стоячи на колінах, покликала Артура.
- Ну, і де ж він взяв такий характер?- шепотом запитала жінка.
- Тобі справді сказати чи може залишити думку при собі?- із риторичним сарказмом відповів Артур.
- Хоч ти не псуй настрій.- безкомпромісно відчеканила Джулі.
- Жінки… спочатку запитують, а тоді обставляють все так ніби винен чоловік.- сам собі прокоментував дії дружини Артур.
- Досить скаржитися, сам дивився коли женився, ти краще поклади дитину спати.- дала практичну настанову Дружина.
Після короткої процедури переносу малого на його ліжко, Артур зайшов у їхню з дружиною спальню, вона вже чекала його в постелі.
- Кохана, нам треба проконсультуватись з якимось лікарем щодо снів Есхіла, цього не можна так залишати.- примирливо сказав чоловік.
- Може нам скористатися послугами того лікара,чи хто там він, що неодноразово телефонував нам і пропонував зустрітися?- запитала Джулі.
- Це той, що ніби зі школи?- придирливо запитав Артур.
- Він справді лікар, терапевт, я запитувала, він же казав про якісь дивні аналізи крові Есхіла.
- Ми вже їх робили і нічого не виявили, так які ж там видозміни в крові знайшов він?- Артур був дуже зосередженим, таким він бував тоді, коли твердо щось вирішив.- Нічого особливого в крові сина немає, він так само як й інші хворіє на звичайні дитячі хвороби, простуди всякі…- замнявся глава родини,- Нам треба не аналіз крові, а якийсь дитячий психіатр, може він щось пояснить.
- А я думаю, що просто так незнайома людина б не цікавилася нашим сином, значить є дійсно якась причина.- настоювала дружина.
- Я більше не хочу говорити за того чоловіка, те, чим він керується при такому посиленому інтересі до нашого сина можна пояснити іншим.- кинув Артур.
- І чим же, наприклад?- жінка прийняла оборонюючу позицію.
- А ти не думала чому він телефонує лише тобі і в школі, на медичному огляді Есхіла, говорив лише з тобою?- трохи знервовано запитав чоловік.
- Тільки не кажи що ти ревнуєш.- із домішкою дратівливості відреагувала жінка.
- Я й не кажу, просто говорю тобі, що мотив у нього може бути іншим, аніж здається.- спокійно роз’яснив Артур.
- Ні, ти просто приревнував.- вирішила для себе Джулі,- Може мені взагалі ні з ким не говорити, хто має статус чоловічої особи? Чи може ти мене закриєш у наших чотирьох стінах назавжди???- уже з неприхованою злобою запитала дружина.
- Знову ти за своє, я тобі одне говорю, а ти інше.- розчаровано мовив чоловік,- Ти можеш вислухати? До чого тут якісь обмеження в спілкуванні і закриванні в чотирьох стінах? Розмова починалася з того, що треба зробити обстеження Есхіла, але не в того лікаря, якого пропонуєш ти, то зовсім інша проблема, нам не треба брати в нього ніяких аналізів, а лише кілька психологічних тестів.- стримуючи порив емоцій розтовчував свою позицію глава сім’ї.
- Не треба мені розказувати за якісь тести, ти просто не хочеш аби я з кимось спілкувалася із чоловіків, окрім тебе.- відвернувшись заключила обраний висновок Джулі.
- Дитячий садок…- Артур зітхнув і ліг на свою половину ліжка, відвернувшись від дружини.
- Не відвертайся від мене, я ще не закінчила розмову!- жінка образилася на такий жест половинки, хоча за собою цього не помітила.
- Я закінчив… мені немає про що з тобою зараз говорити, давай продовжимо цю розмову зранку, коли голова охолоне. Спокойної ночі.- з врівноваженою зосередженістю відрізав Артур.
- Може ти взагалі хочеш щоб я вийшла з кімнати чи навіть з квартири, що значить «не хочеш говорити зі мною»???- не зупиняла натиск жінка.
- Я сказав «зараз», я не хочу говорити з тобою зараз.- чоловік піднявся з ліжка, взяв свою подушку і пішов у вітальню, на диван,- Ще раз спокойної ночі.- побажав спиною сильніший з пари.
Зранку, поснідавши чашкою кави та бутербродом з шинкою і твердим сиром, Артур зібрав Есхіла, заніс Давида сплячій дружині, поцілував її та молодшенького у лоб і повів старшого на огляд до дитячого психолога.
Щоб не було проблем з роботою, годувальник зателефонував своєму хорошому другу й колезі по роботі і попросив підмінити його один день, пояснивши хворобою сина і необхідністю його обстеження.
Джулі не спала, коли її поцілував чоловік, але проявляти гримаси образи після минулого вечора чи відповідати взаємністю на поцілунок не хотілося. Та, в глибині жіночого серця (основа, що керує більшістю жіночих вчинків, які стосуються взаємовідносин з чоловічою статтю) вона добре розуміла свого чоловіка і його переживання щодо сина, «мабуть, вчора, вона трохи перегнула зі сценою ревнощів Артура. Треба буде попросити в нього вибачення»—подумала Джулі і пішла готувати сніданок Давиду і обід для всієї родини.
В прийомній лікаря, а точніше лікарші, з питань застосування практики в дитячій психології, сказали, що на прийом можна буде потрапити в десять годин, а значить залишалося ще півтори години, які можна з користю провести разом із малюком.
Прогулянки батька з сином стали рідким явищем, а точніше виключенням із правила—лише рідкі поїздки разом з Есхілом на роботу ще залишали відтінок підтримки близьких відносин батька й сина, тому Артур вирішив відвідати парк атракціонів, який три дні назад приїхав з Албанії і розташувався на площі Тріполіса. Жителів в цьому місті було небагато, лише двадцять дві тисячі, тому це стало своєрідною подією для міста. Есхіл ходив із широко розкритими очима і низько опущеною щелепою при розгляді атракціонів.
«Шкода, що не довелося покататися на всіх атракціонах», адже на більшості з них дітям кататися заборонено, але дитячі атракціони хлопчик випробував усі і всю дорогу від площі до лікарні він розповідав про особливості своїх відчуттів на різних горках, качелях, кімнаті страху й сміху і про смачну солодку вату з молочним коктейлем. Зрозуміло, що для щастя в такому віці багато не треба і настрій Артура теж знаходився на вищих щабелях веселої активності.
У приймальні дитячого психіатра сказали, що лікарші, яка мала оглянути Есхіла немає (у неї був терміновий виклик), тому прийом зробить інший молодий спеціаліст, який вже тридцять хвилин чекав зустрічі.
Це був справді молодий чоловік, на вигляд такий, ніби вчора закінчив вищий учбовий заклад—сам високий з чорним коротко підстриженим волоссям, обличчя широке, нижня щелепа трохи виступала вперед, не сильно, лише в тій мірі яка придавала додаткову мужність обличчю, погляд чіпкий і зосереджений, ним він відразу оцінив батька з дитиною і вже зробив для себе якісь явні висновки, тримався гордо, але з перебільшеним відчуттям участі в справі з якою до нього звернулися, говорив чітко й вільно, в поведінці проглядався немалий досвід роботи з людьми, а особливо з дітьми. Поводження молодого спеціаліста не відповідало його літам, це піднімало з глибин свідомості нові й нові порції поваги. Адже було приємно говорити з людиною, яка знає те чим вона займається.
- І на останок хотів би сказати, на основі почутого, що такі яскраві і логічно побудовані сни є наслідком гармонійно-сильно розвинутої фантазії. Якщо буде так проводитися і далі, то він зможе стати великим письменником або науковцем, у нього багатий внутрішній світ. Нехай розвиває його читанням книжок, якнайрізноманітніших, але нехай не зациклює це в собі, тобто треба аби він розповідав комусь про ці сни, вам, бабушці з дідусем чи друзям в якості захоплюючої казки, а коли підросте—нехай записує у формі щоденника. Я впевнений, що це до нього повернеться в позитивному обрамленні.- доюрозичливо говорив лікар.
- Велике спасибі вам, пане Ніколас! А ми вже почали трохи хвилюватися, хоча нічого страшного в його снах немає, та все ж…- батько розвів руками.
- Дякую, що прийшли на прийом, якщо хочете можете час від часу приводити його для обстеження і моя вам порада: щоб дізнатися краще про можливості його голови ми можемо провести кілька тестів.- буденно кинув Ніколас.
- Яких, вони зв’язані з якимось медичним втручанням?- підозріло запитав Артур.
- Звичайно ж ні! Це ж лише психологія дитини, це так би мовити, задоволення власного непереборного інтересу, адже не завжди зустрінеш дитину в такому віці і з такою фантазією. Ну то як, я можу розраховувати на невеличку співбесіду з такою розумною дитиною?- невимушено запитав лікар.
- Дайте, будь-ласка, мені вашу візитку і, порадившись з дружиною, ми можливо вам зателефонуємо.- завірив батько.
…
Ізольда росла у оточенні любові й розуміння…по відношенню до неї ж самої. Що ж до батьків, то після тріумфальної пропозиції батька (Луї) щодо офіційного оформлення стосунків з мамою (Маріанною), не було нічого такого, що заслуговувало б бодай на хвилинку поваги чи розуміння до їхніх стосунків. Луї, незважаючи на свою напористість у публічному житті, був абсолютно безхребетним у взаємовідносинах з власною дружиною. Постійні вказівки з боку Маріанни і неможливість утримати позиції власної думки роздавлювали, як хазяйка зі стажем набридливого таракана, почуття гідності.
Все частіше доводилося відвідувати місця з масою самотніх людей з нестримним бажанням втопити власні проблеми в рюмці вогняної води. Нетверезі повернення додому і усамітнені нотації дружини (аби не втягувати у конфлікт доньку) в спальні подружжя ставали умовним рефлеком у організмі шлюбного життя.
Єдиним позитивним моментом стала невимірна любов з боку обох батьків до дівчинки. Це було схоже на свого роду змагання, призом якого мала стати увага трирічної крихи і ніжні дитячі звуки, які в своєму сполученні говорили про любов доньки. Так як малютка була одна, в неї домінувало підвищене почуття розбещеності, всі бажання, які носили матеріальний характер, виконувалися безвідмовно.
В черговий раз, посмакувавши чудовим сніданком для людей, які живуть самотньо і в яких немає часу на такі дрібниці як приготування їжі, Луї поцілував доньку і поїхав на роботу, з надією що хоч буденні підприємницькі проблеми прикриють емоції від «вдалості» геніальної ідеї, яка відвідала його «світлу» голову три роки назад. Знати б, що все так повернеться, то б ніколи і ні за яких умов не зробив би таку дурницю як одруження, це ж те саме що самогубство, тільки моральне, психологічне, невиправне й невідворотнє. Чому ж людина так змінюється після такого нехитрого вчинку? Це ж лише фактична декорація стосунків, які передували одруженню, і все! Треба жити так як і раніше, та ні ж, необхідно щодня утверджувати свій статус за рахунок близької людини, яка завжди знаходиться під рукою, а тому, за виливанням негативних емоцій із-за звичайного побуту, ходити в ліс не потрібно. Люди, одружившись, мабуть, долають якийсь психологічний бар’єр, який служить в якості механізму стримувань і противаг у зазіханні на особисту свободу. Поняття поваги й розуміння поступово розчиняється, як краплина марганцівки у стакані з водою, складається таке враження ніби людина наскільки близька, що зможе безпроблемно сприйняти будь-які дії або слова від своєї половинки.
Якщо на перших сходинках стосунків кожний із пари боїться образити чи сказати щось з негативним значенням аби не зруйнувати і так хиткі засади нових стосунків, то далі це говориться і без кволої тіні колишнього страху втрати коханої людини; такий механізм взаємодії чимось нагадує