Geum.ru

Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   28

Коли перші страви заховалась по малих шлунках, тітонька Паула, три прибиральниці і ще кілька помічниць із старших дівчат розвезли на малій тачці по всіх столах підноси з великими стаканами наповненими апельсиновим соком і шоколадним сирком на десерт.

Ситі й задоволені початком нового дня очікування (того, що притулок стане лише спогадом дитинства, тримаючи за руку маму, дивлячись телевізор, і чекаючи з роботи папу) всіх розігнали по місцях, які їм підготував «непередбачуваний» режим роботи, що не змінювався уже останніх десять років.

Адріан, Лаура і ще дванадцять ніжок з усієї сили вибивали пил із дитячого майданчика на внутрішньому дворику сирітських будівель, що квадратом обступили малих розбишак.

Два принца, граф, лицар і чаклун змагалися за увагу прекрасних дам, бігаючи навперегонки, а тоді ставали битися на імпровізованих із гіляк чагарнику шпагах. Прекрасні ж дами весь час бігали навколо обраних ними героїв і прорізали відносну ранкову тишу своїм писком.

Набігавшись вдосталь, Адріан присів на свіжовикрашений бордюр, окидаючи поглядом всіх хто бігав і одну принцесу, яка теж вирішила поставити білу позначку на блакитному сарафані, що по спадку передавався до молодших і тепер Лаура в нього була вже третьою власницею.

- Чого сів?- захекано запитала дівчинка.

- Відпочиваю. А ти чого прийщла? Йди бігай.- в тон їй направив хлопчик.

- Не хочу, я теж відпочину.- впевнено сказала малява.

- А в туалет ти теж зі мною підеш?- уже сердито запитав Адріан.

- А ти дозволиш?-серйозно запитала Лаура.

- Зараз! Може тобі ще дати погратися моїми солдатиками?- спиною договорював Адріан, коли йшов по своїх чоловічих справах.


Тихо, як мала блакитна тінь, маля віддалилося від своїх друзів і виховательки, що безпечно читала сопливий роман, направляючись в невідомому для себе напрямку. Спочатку обстановка оточуючого була зрозумілою, адже кожного дня цим шляхом доводилося ходити на вулицю і в зал співів, що на першому поверсі, але далі йшли двері на старше крило, якраз поруч з дверима столової, де часто крутилася тітонька Паула і якщо вона бачила як хтось намагається повз неї пробратися, то весело ставало нескоро.

Але, на щастя, ніхто не проглядався і гучний скрип напіввідкритих чорних дубових дверей не запросив нікого в коридор аби глянути на причину звуку. Приземлений спосіб пересування, який виражався у присівшому стані і нагнутій низько голові, домінував протягом перших двох поверхів, а тоді ноги втомилися і осанка стала нормальною, але хода була такою ж беззвучною.

Кілька разів десь недалеко проходили старші, голосно матюкаючись і так же само розсипаючи басистий прокурений сміх. Двері, за які треба було заглянути, йшли в якусь спальню (вони були однаковими у всьому притулку) . Добре, що їх не зачинили цілком і тому залишалася щілина, товщиною в поперек долоні.


У кімнаті, на ліжку, що стояла ближче до дверей, спав якийсь хлопець, хоч за розпорядком зараз у старших проводились заняття. Адріан підійшов до крайнього, що засіло біля вікна, ліжка, над яким висів плакат розмальованих чорних людей з розбитими обличчями. Поруч стояла тумбочка з особистими речами, така комфортно розміщувалася біля кожного спального місця. Адріан безцеремонно відкрив її і витягнув червону із золотим малюнком футболку, яку відразу ж кинув на підлогу, витираючи не дуже брудні ноги, а тоді дістав з карману тюбик із зубною пастою і видавив її наповнення на одяг, щедро розмішуючи ногами м’ятну суміш. Задоволений своїм вчинком він розвернувся аби покинути непотрібне вже йому місце.

Лаура, дивлячись на те що Адріан йде на неї ступила невпевненим кроком назад і впала, боляче вдарившись головою об дерев’яну підлогу. Підступні сльози і мимовільний викрик налякали хлопчика і розбудили прогульщика занять.

Адріан швидко підбіг до свого шпигуна, легко подолавши опір напів-відчинених дверей, щоб підняти його з підлоги, і почав заспокоювати, а тоді—вмовляти швидше втікти.

Спочатку гнівний крик з погрозою, різке максимальне відчинення дверей і сильний пендель по малій (в кулачок) задниці відкинули Адріана до протилежної стіни, а жагучий ривок за волосся відразу підняв з тої ж висоти, де ще мить назад лежала Лаура і сам.

- Це ви, суки малі, що тут робили?- з граничною кількістю яду в голосі прошипів прогульщик.

- Ні, я тобі нічого не робив!- ще без сліз сказав недавній Пінокіо.

- Не хватало ще! Ходімо в кімнату—глянемо, що ти там натворив.- старший потягнув за собою впертого малюка.


Через п’ятнадцять хвилин, коли урок закінчився і настала довгоочікувана перерва, в кімнату зайшло ще троє старших, те, що перед ними стояла маленька дівчинка і просила когось відпустити було безглуздим, тому її легким ляпанцем відправили на свою сторону, але ця безглуздість стала зрозумілою після погляду на свого сусіда й майже найкращого друга. Його саркастична посмішка і стан очікування чогось цікавого навіювали тривогу.

На підлозі лежала улюблена футболка, яку доводилось вдягати лише тричі, і вона була в зубній пасті.

- Ах ти ж засранець!- власник речі з кулаками накинувся на свого однолітка.

- Стоп-стоп!!! Це не я! Ти що??? Це малий!- зляканий друг показав на трирічного хлопця, що сидів у протилежному кутку, заховавшись за тумбочку.


…


- Ну й довго тебе тут чекати!?!- підвищеним тоном запитав Діма у свого найменшого брата.

- Я трохи боюся залазити в цю дирку… Там темно і там може бути якась гадюка. Може я тебе тут почекаю і подивлюся щоб ніхто сюди теж не заліз?- з невиправданими нотками надії Віталій хотів змінити вирішене братом питання.

- Я тебе зараз почекаю! Ану бігом сюди! Навіть Аліна ловила тут рибу! Слабак!..- лише й зміг сказати старший брат, коли спостерігав за зляканим задкуванням меншого,- Ну й сиди під трубою. І дивися за нашим візком! Зникне—сам понесеш рибу на спині. О, ледь не забув—подай мені мій рюкзак!- старший брат добре справлявся з роллю наглядача.

Діма ліз на четвереньках, задираючи, накільки дозволено низьким потолком стічної труби, голову. Щедро розкидане каміння по заокругленому дну не надавало час для вільних думок, що не містили б елементів того, як правильно поставити руку чи ногу в майже повній темряві. Біле коло в кінці бетонного тунелю, фактично, знаходилося за п’ятнадцять з хвостиком метрів, а от психологічно—вихід знаходився на іншій стороні планети, його лякливе мерехтіння ніяк не бажало розширятися перед очима гостя бетонованої труби.

Вода заповнила конструкцію, перебуванням в якій «насолоджувався» Діма, на половину, тому поза увагою води залишилася лише голова і плечі. Тричі, за п’ятихвилинний час експлуатації видуманого римлянами способу водозабезпечення, хлопець нащупував під водою щось слизьке й швидке, тому тричі голова була вимушена із-за несподіваності моменту стукнутися об найвищу точку тунелю. Пальці те й робили що механічно, ніби ніс мурахоїда, розвідували підводну територію з метою знаходження місця для тимчасової опори хазяїна.

Позаду, метрів уже за п’ятнадцять, щось покрикував меньший брат, але зараз було не до нього, адже попереду чекала шикарна здобич, матеріалізувавшись у подобі риби і що головне, розміри багатьох досягали довжини ліктя того, хто хотів таку рибу дотягнути додому та байдужо став начинкою тунелю.

Вихід протягнув руку і міцно вчепився за тіло одинадцятирічного рибака-шанувальника легкої поживи. Нутрощі залізо-бетонної дамби не являли собою чогось надзвичайного—довжина й ширина порожнини була відповідно десять і вісім метрів. Потолком слугували квадратної форми схрещення із такого ж матеріалу як і скелет всієї будови, утворюючи великі вікна, щоб без проблем діставати рибу із дна дамби. І тому молодий зоровий орган чуття на всі сто відсотків виконував свою функцію по забезпечення школяра візуальною навігацією, що не можна було сказати про слух—його нагло придушив шум падаючої з п’ятиметрової висоти води. У світло-зеленому неприродньому водоспаді часто, з періодичнічтю доща, мелькали темні тіла—цілі хлопця.

Сезон дозрівання риби настав, тому зараз вона була як ніколи за цілий рік великою. Хазяйни найбільшого у районі ставка попіклувалися про те, аби сьогоднішній, насичений сонцем осінній день подарував Дімі стільки риби, щоб через кілька днів страв із варених , печених , жарених братів наших меньших хотілося забути про неї ще на рік.

Дном бетоно-залізної застави слугувала триметрової глибини штучна впадина, яка слугувала посередницьким бар’єром між предметом наповнення ставка і волею звичайної річки, яка розкривалася після двох тунелів-близнюків, по одному з яких і проліз Діма. Ця канава, а точніше звичайний басейн у дамбі полонив майже всю площу, що відведена днищу конструкції, винятком слугували рятівні сто сантиметрів перед входом у труби із середини споруди. Ще одна величина, довжиною в один метр домінувала перед цим же входом у формі металевої сітки, яка пасивно виловлювала рибу у разі перебільшеного пливу води із-за нерозумного вчинку когось із хазяйнів під час сезону вилову риби, або після нього, коли ставок остаточно спускали на зиму.

Діма переліз через з’єднані вертикальні і горизонтальні металеві прути та прив’язав себе до одного із стовпців, що тримали на собі тягар стримування здавлюваної водою аквамешканців. Він зняв свій рюкзак, з якого витягнув розкладний трикутної форми сачок.

Короткі приготування, і обставини стають цілком придатними для довгожданної, масштабної у межах сім’ї, рибалки. Глибока, відносно зросту пацана вода, смарагдового кольору, ефектно підсвічувалася прозоро-золотими променями світила, утворюючи безліч косих світло-мутного забарвлення тонких доріжок від поверхні води до основ глибини, які часто переривались із-за втручання темних тіней, але відразу поновлювались як тільки нахабна риба зникала.

Перше занурення підготованого пристрою відразу дало передбачуваний плід—підняти сачок не вдалося, тому, всупереч власним правилам безпеки, хлопець відпустив другу руку, якою тримався за стовпчик і міцно вхопився за сачок, поволі витягуючи його з гущі води, одночасно надіючись, що батьків армійський ремінь, двадцятирічного відпочинку після закінчення служби, не вирішить обірвати своє життя і поставити під загрозу життя сина свого власника.

Величезний, такого п’ятикласнику ще не доводилось бачити, короп, вага якого явна перевалювала за чотири кілограми, безстрашно пручався життєвій лотереї, яка вказала пальцем саме на нього і після якої він буде безпечно відпочивати на розжареній сковорідці, вдосталь наплаваючись у киплячій олії.

Перша здобич ще незмирено бушувала у капроновій сітці, що також обнадійливо причепилася до ржавого стовпця тільки з іншого боку, коли наступний клієнт, трішки меньший за габаритами, теж, в силу обставин, став полоненим людського апетиту.


Пробите колесо і настанова дружини про невідкладні необхідні покупки збили часовий план на півтори години, тепер, намічений кількісний план по вилову живого товару треба було уплотнити. Ще один співвласник і три вільнонайманих робочих вже з гнівом чекали біля дорожнього знаку, що афішував закінчення і початок населеного пункту.

Максим кілька разів прорізав слух нецензурщиною, коли його колега запропонував йому сісти в кабіну автомобіля, троє працівників загрузились у будку ГАЗона, виражаючи незадоволення щодо запізнення одного з хазяйнів лише похмурими поглядами.

Година їзди і бригада з п’яти чоловік знаходилась на потрібному місці. Чекати поки вечір стане володіти ситуацією хотілося найменше і в так непривітних обставинах, тому двоє із робочих прийнялися відразу виймати сітки, драбину, три великих підсаки, що могли витримати навантаження до сорока кілограм, екіпіровку, яка складалася із резинових чобіт висотою по саме чоловіче хазяйство, фартуха з такого ж вишуканого матеріалу і рукавиць по локті. Тимчасові власники, розпорядники і користувачі водяного об’єкту тим часом готували спільний транспортний засіб до виконання ним невеликої, але суттєвої ролі в збагаченні Максима і Миколи.

Сутінки вже просилися відвідати роботяг, але сонце вперто відстоювало право посвітити якомога довше своїм підданим. Глянувши ще раз на годинник, Маким, за мовчазної згоди товариша по грошовому вкладу, зкомандував приступити до роботи. Символічне попередження тому чи тим, хто міг бути в дамбі, адже молодчиків, які раді прокормитися на чужих мозолях вистачало скрізь, приглушилось шумом води.

Скрип взаємодії двох автмобільних ключів на тридцять два і тотожних за розмірами гайок став передумовою нового звуку, який по мірі прокручування товстих різьблених кілець, зростав по децибельній шкалі, пригаючи через десяток вгору. Шум води, як наслідок ініціативних дій чоловіків, залишив у минулому можливість спілкуватися без навантажень поверх критичної межі для голосових зв’язок, тому всі дії проводилися беззвучно із спрацьваною командною злагодженістю, адже кожний знав свою партію у риболовній п’єсі.

Діма вже зробив три тягучих ходки до брата, який самовіддано охороняв скарб провізії, сидячи за візком з палкою. Четвертий раз, коли Діма вже майже зник у темряві труби, Віталій попросився полізти у трубу з ним, але отримав жорстоку непохитну відмову, ніби при кастингу моделей, і з такими ж наслідками для сльозових залоз. Але їхня робота тривала недовго, лише дві-три хвилини промивання блакитних оченят панували у нудній самітності, а тоді погляд зачепився за двох жуків носорогів, які нерозділили малого для них обох світу та, мертво сцепившись, крутились навколо незримої осі і готовність до участі в братовій роботі відразу відчепилася.

Діма, відчуваючи моральну важкість із-за крику на брата, ліз без особливих навантажень—четвертий раз по одному й тому ж місці з тими ж камінчиками і ямками—так і умовний рефлекс може виробитись. Біля самого виходу в шлунок дамби, уже тримаючись за край бетонної труби, звиклий до шороху води об залізо-бетонне створіння слух малого почав давати збій—йому здалося, що сила звуку падаючої води стала на кілька порядків більшою, але вже через три довгоплинних серцебиття рівень піднятої по очі води дав прямо зрозуміти, що хтось зверху відкрив шлюз.

Темна вода вириналась у світлі розмиті плями і заливала й так плачучі очі. Розгледіти місце, яке стало хоча б відносним захистом від тонн води було неможливо. Рідина із силою теплоходу зжимала нутрощі дитини, вона встигла з м’ясом вирвати три нігті на правій руці, і зумовити рясний, з чутним лише потерпілому, дрібний тріск в голові, не забарилось і щедре споєння малого ставковою водою.

Тримаючись на тваринному викиді адреналіну і кричащій (як буквально, так і переносно) жагі до життя, яка виражалася у впертому нейтральному ставленні до садистського болю по всьому тілу і недитячо-сильному підтягуванню проти течії. Зачепившись потилецею за край труби і цим додавши собі третю опору, хлопчик жадно робив глибокі вдихи, чекаючи поки вода втомиться колотити свою жертву і спустить силу потоку на нуль.

«Добре,- скаже пізніше малолітній годувальник своїм за вечерьою,- Що хтось відкрив лише верхній відсік, в тих же сто сантиметрів довжиною. Значить хтось не хотів спускати ставок, а лише поповнював запас риби у басейні.» Заповнена порожнина дамби кишіла лускатими тілами, метрова сітка, ледь стримувала живу вагу кількох тисяч кілограмів асорті з коропів, окунів, сомів і диких карасів. Ще двадцять самнтиметрів зросту води і сітка б перестала виконувати свою функцію стримування, ще двадцять сантиметрів, і вода повноцінним однорідним потоком пішла б через тунель. Місця для перших та найголовніших дій щодо власного збереження б не залишилось—через сімнадцять секунд, у разі безперешкодного пливу по трубі, найменший брат отримав би сюрприз у вигляді бездиханного тіла свого старшого… Двадцять сантиметрів давали простір для важкого, але можливого підняття голови над водою.

«Треба лише перечакати...»

Онімівші від раптово нахлинувшого холоду кінцівки втрачали віру у міцність своєї фіксації. Поступово, прокидаючись від щосекундного розбавлення адреналіну у червоній воді життя, біль в голові та на пошкоджених пальцях згущував чорними тонами яскраві барви радості від виживання. Страх, тремтіння, розмите бажання жити…


- Макс, закриваємо!- прокричав один із чоловіків.

- Та може нехай ще трішки нападає?- дивлячись на багаті несиметричні потоки риби, що байдужо злітали в басейн дамби, сказав Максим,- Кожна секунда—додаткова винагорода за працю!- весело викрикнув він.

- Ні, закриваємо! Боюся аби сітка не рванула!

- Ладно! На три: раз, два, три!- вода з прощальним звуковим поклоном покинула гостей.


Помітне ослаблення потоку дало передчасний сигнал плюгавому тілу і руки самі відпустили край труби, а голова змучено спустилася до нормального горизонтального положення, тіло різко, як паперовий кораблик, рвануло у сторону входу (в даній ситуації виходу). Глибокий ковток вонючої мутної рідини викликав підводний кашель, що межувався з півсекундними вдихами-затримками поверх ще незгасшого плаву.

Двадцять три секунди активних аква процедур залишили п’ятна синців, як на далматинцю. Структурні царапини бойовими знаками розмалювали одинадцятирічний організм.


Найменший син Надії, заливаючи зір скорбними слізьми, безсистемно тикав довгою палицею у водойму в яку стікала вода з труб. Брат ногами вперед виплив із штучного звіра, ледь розуміючи, що залишився живим. Малий не відразу помітив, що об’єкт пошуків зі стоном ввійшов у водоймище, чіпляючись за воду як за шматок твердої поверхні, потрапити на яку—стало основним завданням.

Вчепившись за згусток берегової трави, яка знаходилась на рівні, що п’ятьма дециметрами перевищував щабель потерпілого, Діма спробував покликати брата, який продовжував з дитячим неуважним ентузіазмом шукати рідну людинку, що, в свою чергу, намагалася втриматися на силі кількох стеблин двома метрами вище від місця пошуку.

Хриплий, з домішками булькотіння поклик, ледь не зіпхав від несподіванки у воду малого рятівника. Який відразу ж приступив до процесу витягання старшого з води, спотикаючись і натужуючи і так невеликі сили. За вказівкою розумнішого малюк дістав з візка ще одну капронову сітку і, накинувши один кінець на пеньок, що був біля краю берега, спустив інший у воду.


Бабушка втомлено, з відчутним поколюванням у лівій нижній частині грудної клітки, надавала внуку першу допомогу у вигляді перев’язаних рук та голови. Прихід до лікарні не примусив себе довго чекати. Огляд лікарем в черговий раз залишив нові, у майбутньому не скоро затягнуті, душевні рани і поновлену огиду до роботи людей у білій уніформі.

Щоб не було зараження, з метою профілактики, обслідування пошкоджених пальців дало неприємний результат—довелося застосовувати металеві щипці і маленький довгий гачок (на дев’яносто дев’ять відсотків схожий на шило), що з відомою лише йому приємністю входив у дитяче м’ясо, якого, на рочарування, виявилося зовсім мало під нігтями.

Минувавши крик, пекучі судороги і шокове тремтіння, малий забажав глянути на причину ковиряння у нього там, де дві години тому були нігті. Металева стружка у кількох екземплярах і два дрібних камінчика були чужорідними гостями пальців Дмитра.

Три поперечних шви на голові свіжо стягували шкіру. При кожному русі частиною тіла, яка, по логіці, але по дибільності насправді, мала відповідати за раціональне керування вчинками, сочилася розмішана з білою рідиною кров. Засохаючи, утворювалася тендітна корочка, що з глумливою жорстокістю тріскалася при ледь помітному повороті голови—потилиця серйозно «образилася» на молодого хазяїна, що так абсурдно потрапив у халепу.

Недовгий міцний сон переривався частим блюванням, кілька разів це сталося увісні, тому бабуся й мама, яка тільки прийшла з роботи, чергувалися у піклуванні за непосидою.


Віталік, розуміючи що з нього користі і нольом не зачерпнеш, покликав другого брата і сестричку, щоб ті допомогли затягнути додому візок з рибою, що впіймав їхній старший годувальник. Денису було сім років, а Алінці—п’ять. Тріо малюків, підганяючи один одного, а часом і сперечаючись у частці вкладу фізичного примусу до візка, через півтори години руху зі швидкістю черепахи дісталися будинку бабусі, який уже протягом трьох останніх років був і їхнім домом.

5.

…


Чат Лім вставав кожного дня в п’ять годин ранку, ця звичка виробилася ще п’ятнадцять років назад. Від того часу зміни в графіку наставали лише кілька десятків раз, це ставалося під час коротких відпусток і великих свят, коли оголошувалися загальні вихідні. Щоразу він готував одну й ту ж каву, по стандарту приймав душ, одягався у свій класичний старомодний костюм (їх у нього було два, і до того ж однакові), цілував на прощання сплячу дружину і сина (більше дітей мати не могли, адже тоді б зникали пільги і з’являлися б додаткові податки).

Ця закономірність режиму виробилася як безумовний рефлекс, все робилося на автоматизмі. До офісу компанії «Джен Оїл», де працював Чат потрібно добиратися дві години, а це не завжди корисно для денного розпорядку, хоча зарплата яку там платили покривала моральний дискомфорт викликаний довгим добиранням.

Ранкова газета, куплена в кіоску перед метро у знайомого продавця, значно покращувала процес очікування місця призначення. Широкий вхід у підземку здавався не таким і великим, коли бачив нестримну масу людей в одному місці, хоча ранок тільки починав свою щоденну роботу. Навколо перехожих яскраво висвічували вулиці—пломенисті рекламні щити і вивіски в незліченній кількості магазинів, а над будинками густою чорною павутиною височіла швидкісна автострада, побувати на якій Чат лише мріяв.

День розпочався, і те як він мав пройти можна було судити по великому досвіді одноманітного способу життя, в якому постійними відвідувачами ставали ті ж самі люди, проблеми, ситуації та швидкоплинні рідкісні розваги. Чат ніколи не задумувався про зміну стилю свого існування, він був типічним трудоголіком, який любив свою роботу і всі незручності, які з нею пов’язані, а думати про інший плин подій—навіть не хотілося.