Geum.ru

Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Чезаре знову глянув на кохану і сина, але перед цим погляд притупився і на мить зосередився на пасажирських дверях, голова різко вперлася в щось тверде й непохитне, шлунок почав підніматися вгору, ремінь безпеки не встиг вчасно зафіксувати тіло водія і той сильно вдарився об кришу машини, звернувши собі шийні позвонки. Рука Чезаре роздробилась і від’єдналась від тіла, адже вона знаходилась на підголовнику пасажирського сидіння, яке тепер зім’ялось в груду невідновлювального металу.

В салоні колишнього авто стояв неприємний запах людських нутрощів і розлитого палива. Крізь шматки метало-пластмасової капсули смерті проглядалось оголене, сильно понівечене і порване, тіло.

Нестерпно й страшно розходився по пустих вулицях звук сигналу, сповіщаючи про страшну трагедію. Все сталося швидко й неочікувано.

Через кілька хвилин почали доноситись і додаткові звуки—наближалась швидка, хоча це було дивним, адже ніхто не викликав її і свідків загибелі не було, майже не було…


Антуан, як завжди, здійснював нічний рейс за який більше платили і до того ж рух на дорогах ставав простішим, тому можна було швидше здійснювати перевозки, залишаючи більше часу собі і рідним.

В цей день по радіо передали штормове попередження про наближення ошаленілої бурі, та це не стало перешкодою у виконанні своєї роботи людиною, яка мала двадцятирічний стаж водіння вантажних авто.

«Це остання справа в цьому місяці, а тоді довгоочікуваний двотижневий відпочинок із сім’єю, яка вже давно просила зробити собі передишку і приділити увагу їм…»- з бажанням пошвидше зробити роботу Антуан підбадьрював себе мріями потенціальної відпустки.

Піднявся нещадний вітер. Такої потужності досвідчений водій давно не зустрічав, склоочищувачі в повній мірі не справлялись зі своїми технічними обов’язками, якими їх наділив виробник.

Попереду розбилось місто Торіно, в якому й треба було розвантажитись, а до складу ще залишалось двадцять-тридцять хвилин їзди по місту, тому далекобійник злегка розслабився і потягнувся рукою до радіоприймача з рацією, щоб попередити про свій приїзд замовника, який очікував з групою вантажників на складі.

«Ще пара годин розгрузки і можна буде з чистою совістю повертатися назад, в Неаполь.»

Прямо напереріз вантажівці рухався легковий автомобіль на великій швидкості, здавалось, що водій, який в ній сидів робив це свідомо. Антуан швидко вивернув руль в протилежну руху легківки сторону, але це було зроблено занадто пізно—«можливо, якби я не відволікся на повідомлення замовнику, то помітив би небезпеку заздалегідь…»- мелькало в голові Антуана після локальної катастрофи.

Удар прийшовся в пасажирську сторону легковика, машину здригнуло і качнуло вгору (на мить здалось що переднє праве колесо вантажівки відірвалося від землі), ніби на американських гірках—амплітуда коливання дала знати, що маленьке авто виступило у ролі трампліна.

Хоч задана Антуаном швидкість становила лише шістдесят кілометрів, але, враховуючи кричащу обставину масою у вісімнадцть тонн (фура з побутовою технікою й вага самого авто), що рухалася по мокрому асфальту, то коли стався удар (перед цим машина рухалася при заклинених водієм колесах) автомобіль залишався майже при тій самій швидкості.

Інерція не відхилялася від заданих їй фізикою властивостей, а тому тягач, при всіх своїх габаритах, врізався в металеву огорожу зустрчного транспорту. Після чого вантажівку занесло і кріплення, яке тримало п’ятнадцятиметрову фуру, не витримало і весь вантаж перекинуло, створивши своєрідний блокпост для обох напрямків двосторонньої дороги.

Сама вантажівка з водієм осіла на обочині, прорвавши метал огорожі і впершись в земляну подушку безпеки.

Антуан сильно вдарився головою об синтетичний повітряний захист, що випригнув з нутрощів руля, тому на невідомий час він втратив свідомість, але коли знову приєднався до реального світу, то на місці пригоди вже стояла карета реанімації.

До Антуана підбіг молодий чолов’яга в білому халаті і почав ставити запитання про фізичний стан і дав незрозумілу пігулку, сказавши що вона заспокоїть, але як може щось заспокоїти в подібній ситуації?

Водія трясло, а слова обривками вилітали з онімівшого горла, суті в сказаному не вбачалось, а мозок не справлявся із задачею по виділенню надлишку адреналіну. Йому хотілося кричати й взагалі втекти, руки невгамовно тремтіли, а думки шматками літали в голові.

Крізь вітер і дощ було видно як працівники швидкої несуть тіло молодого хлопця без ознак життя з обірваною рукою, на обличчі вивернутої неприродньо голови завмер великий синець—водія стошнило і він не втримався, перегнувшись вдвоє і віддаючи стихії нічну трапезу.

Інший медичний працівник ніс дитячу корзинку з немовлям, яке, як виявилось пізніше, зовсім не постраждало. Маля, судячи з усього, знаходилось за спиною водія, а та частина авто після удару залишилась зовсім неушкодженою.

Крізь обломки металу й пластику виднілись фрагменти людського тіла, саме з того боку на який наскочив при зіткненні Антуан—за весь час багатолітньої практики йому щастило ні разу не ставати свідком такої страшної картини.

Пізніше, коли вже приїхала бригада рятівників, що займалися витяганням залишків людини з пастки металу гідравлічними кліщами, під’їхав темний автомобіль, з якого вийшли два чоловіка в класичних костюмах, вони показали якесь посвідчення старшому з карети швидкої і ті повезли малюка в невідомому напрямку.

- Здрастуйте, ми із відділу дорожньої поліції.- двоє чоловіків підійшли до учасника і головного свідка трагедії,- Вам сьогодні довелося багато пережити, але спробуйте розставити все по полицях і розповісти нам що сталося.- та видавити щось ясне з шокованого водія стало неможливим.

- Добре, їдьте краще до тих, кому ви дорогі і спробуйте привести себе в порядок,- підвів підсумок односторонньої розмови один із «білих» комірців,- Тут ви більше не потрібні. А завтра ми з вами зв’яжимося і поспілкуємось ефективніше, дайте будь-ласка свої координати.- витягнувши записник з ручкою, які виривались під заступництвом урагану, один з чоловіком вижидаюче дивився на далекобійника.

Після беззвучного виконання прохання одного з чоловіків у Антуана виникло дике бажання зателефонувати дружині, аби хоч її рідний і такий бажаний в даний момент голос втихомирив бурхливі емоції. Усвідомлення того, що так мало часу приділялося близьким лягло мертвою хваткою, а моделювання того чим могло все обернутися в черговий раз кинуло водія в холодний піт…

На другий день з ним зв’язалися, так як і обіцяли, але не з того відділку про який йому казали—це були представники автомобільної інспекції.


…


Дмитро неспішно повертався зі школи додому, де він разом з однокласниками був у своєрідному літньому таборі для корисного й веселого проводження часу. Єдиним, що було позитивним в цьому, на думку Дмитра, так це безкоштовне харчування три рази в день.

Додому хлопець повертався без особливого ентузіазму й неквапливою ходьбою, адже нічого приємного його там не чекало, лише старий брухт побуту в будинку, п’яні крики батька й незаслужене побиття кожного вечора за те, що дихнув не там, присів не там, зробив не те й не так.

«Задовбало це голодне існування, хочеться погратись хорошими іграшками, ходити з однокласниками в кіно, коли організовує такий захід вчителька…»

Кілька разів ставало настільки погано, що думка йшла лише про одне—втекти, сховатися, загубитися у світі, але тоді, мимоволі, хлоп’я задумувалось про результати такого вчинку—«Це ж брату й сестричці буде гірше, а матір, яка й так ніколи не буває веселою, взагалі зійде з розуму. Скоріше б уже вирости і вигнати старого п’яницю з дому… Ще й в довбаній школі кожного дня знаходяться ідіоти, яким в прикол отримати по морді: то їм одяг не подобається, то те, що коржика шкода, от якби вони всі побули хоча б кілька днів у мене вдома, тоді б і поспівали, уроди...»

За жорстокі бійки з однокласниками всі вважали Дмитра повноцінним малолітнім бандюком, друзів у нього не було, лише один—Мішка, він теж був вихідцем з бідної сім’ї, а в такому віці й при таких обставинах це як ніщо інше поєднувало спільність помислів. Вони разом кілька разів крали булочки на базарі, який проходив лише два рази в тиждень, а тому так сильно і не наїсишся, разом шастали по закинутому напіврозваленому заводу по виготовленню молочної продукції, де працював лише один маленький цех, там їх неодноразово ловив охоронець дядя Вася, з яким вони пізніше добре подружилися і до якого хлопці часто приходили, коли не було чим зайнятись.

Цього теплого літнього дня, а на дворі вже в усю свою силу розійшовся червень місяць, Дмитро вирішив раніше піти з літнього табору, і на це йому не потрібний був дозвіл вчителя-наглядача, він робив це тоді, коли вважав за потрібне, тому викладацький склад опустив руки у старанні змінити поведінку хлопчика.

Хоча хлопець ходив лише у другий клас, черговий викид хлопця супроводжувався зітханням і коментарем про те, що його через кілька років чекатиме колонія для неповнолітніх. Та це все мало хвилювало малого бешкетника, важливішим було залізти на водонапірну башту і постріляти в голубів з рогатки, такі розваги коштували дорого, зазвичай хлопець виходив звідти у пташиних екскрементах та пір’ї, але винагородою ставали дві-три мертвих пташки і втамована жорстокістю спрага.

Так сталося і цього разу, двері башти, як завжди, спокусливо манили відсутністю замка, тому Діма без особливих зусиль заліз у вежу з червоної цегли, яка доросла до п’ятнадцяти метрів. Всередині проходили до самої верхівки металеві, не дуже широкі, сходи, які обліпились значним шаром залишків життєдіяльності птахів, і були без поручнів.

Йти доводилось тримаючись за такі ж брудні стіни дуже обережно, адже проблема щодо падіння навіть не ставилася—це зрозуміло само собою, так як те, що після порізу пальця з нього піде кров.

Коли, піднявшись на третій поверх, було видно перших потенційних жертв, хлопчак дістав свою незрадливу зброю, і став прицілюватися. Ледь помітний шорох праворуч насторожив і Діма попустив рогатку й повернув голову, щоб глянути на причину шуму—на сходах сидів товстий великий щур, як тримісячне котиня, від неочікуваності аж струснуло і «шанувальник» природи інстинктивно зробив різкий крок назад і послизнувся. Падіння було недовгим і болючим, першою думкою стала та, що скаже мама і як на це, за допомогою ременю, відреагує батько.

Спочатку, із-за шоку, рука не била бойової тривоги—лише навчальні перевірки, але коли Діма заспокоївся і думки хоч трохи стабілізувались, то помітною стала З-подібна форма верхньої кінцівки і відчутним розпечений біль, сльози самі просилися на вихід; вони текли по брудному лиці, прокладаючи дві чисті паралельні доріжки, весь одяг був у непридатному від бруду стані.

Дорога швидко пробігала перед розпливчатою від сліз картинкою, перехожі щось запитували і намагалися притримати, але головним було добігти до лікарні, через яку хлопець щодня ходив до школи, аби там почаклували і батьки не бачили результату його прогулянок по забороненим місцям.

Десять хвилин беззупинного бігу і будівля, де мали зробити краще постала в усій триповерховій красі. Рука за той час збільшилася вдвічі і з кожним кроком, який Діма робив у прискореному вигляді, біль робився нестерпно жагучим, дихання виривалося сильним хрипом, а ноги вже відмовлялися пересуватися далі в такому шаленому темпі, тому біг перейшов у швидку ходьбу.

На території лікарні під вічно зеленими ялинками в холодочку стояло кілька людей у білих халатах що прибивали легені курінням. Дмитро підійшов до них, але не міг нічого сказати через неслухняні сльози і часте всхлипування, люди в білих халатах все зрозуміли по неприродно вигнутій руці, яку майбутній пацієнт притримував здоровою, прижавши до живота.

Гіркий запах ліків стрімким потоком неприємних і огидливих відчуттів нахлинув на хлопця, коли його вели в кабінет лікаря, такий стан в нього виникав завжди, якщо мова заходила про відвідування лікарні, адже каторжні походи до стоматолога надовго залишили в його свідомості страх перед людьми в яскраво-білій екіпіровці медичного працівника.

Двері кабінету існували у вигляді суміші дерева й скла, що потемніло від часу, по краям якого залишились помітні сліди від ремонтних робіт, у вигляді звичайного перекрашування їхньої дерев’яної частини.

Сам кабінет був невеликим, хоча враження, яке залишалося від перебування у ньому, стало діаметрально-протилежним, адже вигляд хірургічних інструментів на низькому металевому столику залишав бажати кращого. Поруч стояв письмовий стіл з дерева комуністичних часів, а поруч притулилося два стільця-вихідця з СРСР, крісло, яке використовувалось для сидіння за комп’ютерним столом, і тверде ліжко, накрите поліетиленом. Довершувала класичний вигляд медичної кімнати висока алюмінієва стінка з безліччю документів на її полицях і кілька вазонів, розміщених на підвіконнику та стінах.

Лікар і його помічниця попросили хлопчика лягти на ліжко, де йому зробили жаркий укол у пошкоджену руку, як потім йому сказали—«Для зменшення болю». Порадившись, його повели у кабінет для флюрографії, щоб зробити знімок зламаної руки.

- Справи кепські, але ми тебе поправимо, малий непосида,- звернувся до дитини високий вусатий лікар,- Будеш як новенький через пару місяців.- лікар по-ідіотському, в розумінні дитини, посміхався.

Далі незмінними проважатими малого стали нелюдські страждання і вишукана екзотична лайка зі сторони високого вусатого чоловіка—його звали Вадимом Миколайовичем. Хлопець постійно плакав і намагався вирватись з міцних рук лікаря та санітара, якого попросили прийти після того, як стало зрозуміло, що так легко вирівняти кістку не вдасться. Процес вправляння поломаної руки був дуже болісним—в обсяг місцевого знеболення входило лише два укола в зламану кінцівку—п’ять хвилин очікувань заморозили руку від плеча до останнього міліметра пальців, але вже після перших секунд тортур стало зрозуміло, що такий вид знеболюючого грає лише психологічну роль.

- Мовчи й не скигли як баба!!! Потім будеш дякувати за незручності, які ти переживаєш!- із жорстокою холоднокровністю і сарказмом сказав Вадим Миколайович,- Пізніше похвастаєшся перед дівчатами своїм бойовим трофеєм.

- Ви дурні!!! Відпустіть мене!!! Відріжте руку щоб вона так не боліла!!!- крізь плач кричав Діма, він відчував як скреготять під шкірою між м’язами його кістки, цей звук був найнеприємнішим, що довелося чути за коротке життя, а його поєднання з відчуттями навіки складали закарбований у голові хлопця відлякуючий, наповнений тваринним жахом, образ.

Через дві години в одну із дитячих палат прийшла бабуся, онук втомлено спав, накрившись одіялом з головою, вона принесла йому гарячого горохового супу з м’ясом, заправленого ароматними приправами за старим рецептом.

Хлопчик не знав, що тепер він буде відповідальним і за ще одного члена родини, в нього появився найменший братик—Віталік. Його мама годину назад родила, і була в іншому одноповерховому корпусі пологового відділенн на тій же території, де перебував і старший син, але про взаємне перебування їх в одній лікарні знала лише бабуся, оскільки до неї першої, за проханням Діми, зателефонували щоб повідомити про прикрий інцидент з внуком, літня жінка якраз збиралася до доньки на відвідини, а тут вийшло, що й первісток доньки там.

Надія, матір Дмитра, теж знесилено, як і її син, спала, незнаючи нічого про те, що її старшенький в сусідній споруді. Жінка прокинулась наступного ранку, проспавши чотирнадцять годин, їй принесли сніданок, від якого стало трохи не по собі…

На годиннику, який подарував три роки назад чоловік, домінувала сьома ранку, в палаті всі ще спали, але кімната вже заповнилась світлом природньої «лампи», тому сон розсипався як тільки був зроблений перший фотонний удар променя. В двері символічно постукали і відразу зайшли, це була мама, а з нею старший син Дмитро із загіпсованою правою рукою, вигляд у нього був таким ніби пологи вчора були у нього, а не в неї.

- Привіт, доню, як самопочуття? Ти вже годувала Віталіка?- мама Надії прискіпливо дивилася на доньку.

- Самопочуття прирівнюється тому,- говорила жінка вивчаючи вигляд сина,- Яке виникає, мабуть, при потрапленні під вантажний автомобіль, який наїхав лише на нижню частину тіла…- Надя втомлено, але щиро посміхнулася, маючи на меті цим хоч трішки розслабити м’язи обличчя своєї матусі.- А Віталіка скоро мають принести, тому зараз ми всі вперше нормально глянемо на нього, бо вчора я була «трішки» не в собі.- все ще не відриваючи погляд від Діми.

- А що сталося з рукою?- нарешті запитала мама бешкетника, а хлопець, насуплено, з готовністю до крикливого осудження дивився на підлогу і рахував цвяхи, якими прибили лінолеум.- Йди до мене, я подивлюся, що там у нас.- м’яко сказала жінка.

- Він йшов зі школи і коли проходив по бордюрі, це звичайна процедура для дітей його віку, то послизнувся і впав на руку, Діма все мені розповів. - шепотом говорила баба Катя.

- Так і було?- недовірливо поцікавилась мама.

- Так, мам, воно саме так вийшло. Я навіть не помітив як це сталося…І ще…- син почав швидко розповідати видуману бабусею історію.

- Стоп-стоп, не лети, розповісиш деталі вдома, а то розбудиш тут усіх.-багатодітна мама погладила хлопця по голові і прижала до себе.

Будинок стояв неподалік від однієї на район лікарні, до якого було десять хвилин ходьби, але бабуся Катя попросила свого сусіда аби той підвіз Надю з синами додому.

Дерев’яний паркан дворища вже давно пережив свій максимальний вік, а тому вигляд у нього був як ротова порожнина дев’яносторічного діда, що не знав про таке стоматологічне досягнення як зубні протези. У подвір’ї в піску копирсалися два малих чортеня в одних трусах, вимазані з голови до ніг брудом, коли вони побачили маму й старшого брата, то одночасно зробили короткий забіг на десять метрів, при цьому Алінка, їй було два роки, два рази впала поки добігла до фінішу в особі її мами, а старший братик постійно піднімав сестричку і тягнув за собою як малу іграшку.

- А де батько?- Надя запитала в чотирирічного Дениса,- Він вдома?- радісним від побачення дітлахів і суховатим від згадування про «люблячу половинку» голосом запитала мама.

- Да, зі своїм алкашом дядьою Вадімом…А це наш менший братик???- зі зневірою запитав Денис.

- Мала ляля.- промовила Алінка, що сиділа на руках в бабусі, тягнучи замазані рученята до найменшого братика, і весело сміялася.

Чоловік, який підвозив неповну сім’ю, отримав невелику винагороду від бабусі і поїхав по своїх справах, в цей час із жахливим, обмеженим матюками, словарним запасом на двір вийшов батько всіх малюків у супроводі свого вічного брата по пляшці, і здивовано та з нерозумінням дивився на всю маленьку гвардію.

- А що ви тут, малі щурі, позбиралися, ану геть по норах…- Іван заїкнувся і далі не зміг нічого сказати.

- А ти вже знову набрався, хоч би побоявся Бога, в такий день, коли в тебе народився син!- бабуся гнівно плюнула в сторону чоловіка, який ледве тримався на ногах.

- О, у нас що, поповнення??? Нас скоро буде як китайців… І хто тепер, хлопчик чи дівчинка??? Моя армія обірванців шикуйсь біля мене! І новобранця із собою візьміть!- Сергій плаваючим маршем наблизився до жінки з дитиною на руках.

- Не торкайся його, спочатку прийди в себе!!!- Надя розвернула сина в протилежну сторону від п’яниці.

Удар в спину, незважаючи на п’яного бійця, був сильним і миттєво повалив і так виснажену жінку з ніг, добре, що коли вона падала, то встигла впасти на плече, щоб не придавити дитину.

Сергій штурхнув її ногою і почав обкладати триповерховим словесним брудом, бабуся вчепилася йому у волосся, щоб той відчепився від її доньки з онуком, діти плакали, а Вадім-алкоголік щиро сміявся, дивлячись безкоштовну чергову серію трагі-комічного серіалу. Іван відкинув стару і підійшов до розлюченого старшого сина, який тримав у лівій руці залізний прут.

-І що, прищ, ти зможеш вдарити свого рідного батька?- сміючись сказав батько.

- А ти ж можеш бити маму і нас, значить і мені можна…- ці слова хлопчик промовляв падаючи від удару по лицю, батько підняв прут і тупий звук взаємовідносин металу з гіпсом залишив ненависний осадок у оточуючих тверезих людей.

- Зараз ми перевіримо, що за гіпс у нас кладуть!..- викрикнув сімейний виродок, замахуючись для нового удару,- Оба, а де ти його взяв і чому?!?- крик тільки-но зрозумівшого батька перекривав плач дітей, Діма трусився від відчуття болю і адреналіну в крові.

Матір, крикнувши бабусі, щоб та забрала Дениса й Алінку, підбігла до чоловіка і попхнула його в сторону, тримаючи однією рукою Віталю, вона взяла іншою Діму і потягнула за собою, хлопець, розгубившись, не міг піднятися на ноги та ще й рука дуже нила, тому він кілька метрів безпомічно тягнувся слідом за матір’ю. Вони всі вибігли за ворота і побігли вниз по вулиці, геть від злощасного дому і його хазяїна.


2.

Московська тепломагістраль була доволі активною і працювала безперебійно, з тою потужністю, за яку платили небідні жителі столиці, а тому проблеми з теплом не виникало і в тридцятиградусний мороз.

Негатив ситуації заключався у пустому шлунку і немитому тілі, яке постійно чухалося і свербіло, а тому про розслаблене безтурботне лежання на гарячих трубах не могло бути й мови. Останній раз водні процедури дотикалися молодого, накритого футболкою, двома кофтинами і курткою тіла два місяця назад, коли по необережності і під впливом алкоголю хлопець упав у непрацюючий фонтан («і треба ж було тоді потягнутися за тими копійками на дні фонтану»).

Через п’ять днів стукне Новий Рік, а грошей для його святкування так і не намічалось, хоча це не проблема—Вітьок і Женька (з якими пацан уже близько року) щось точно придумають, і високо-градусна водичка, хліб з консервами неодмінно попадуть на святковий стіл з газети. «Вони вже мали б повернутися із заробітку, мабуть, їх знову пресує «Кулак» за те, що попросили недостатньо грошей.»