Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники
| Вид материала | Диплом |
- Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
- Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
- Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.
- Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
- Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
- Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
- Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники, 1975.25kb.
- Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники, 2613.23kb.
- Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.
- Cols=2 gutter=19> Академия наук о Земле Международный форум по проблемам науки, техники, 105.68kb.
виховання
Світ на дотик і на смак
Марія Чумарна
В деяких місцевостях України ще й досі існує такий звичай: при народженні дитини їй дають на огляд різні речі, що визначають різні види людської діяльності. Що дитина радісно вхопить у свої рученята – те і виз-начить її подальшу долю. Кімерійці, як пере-дають легенди, клали своїм синам в узголів’я меч, щоб виростали добрими воїнами.
Знову пригадаємо казки і чарівні пода-рунки фей: вони теж впливали на долю дити-ни, як і слово, котрим заповіт долі запи-сувався у підсвідомість.
Чи справді речі визначають долю дити-ни, чи вона просто їх “упізнає”? Мабуть, таки друге.
На Закарпатті живе художник, внук якого при народженні так само, як і дідусь, вибрав пензлика. Далі виявилось, що дитя народилось незрячим. Дідусь так вперто вірив у знамення долі, що працював зі своїм ону-ком, котрий ледве розрізняв деякі барви. Залучав його до малювання, і в результаті внук виріс блискучим художником, що дає світові незвичайні образи, побачені майже на дотик.
Раннє дитинство – це пора “вживання” дитячого організму у довколишній простір. У цьому віці відпрацьовуються всі механізми активного захисту тіла від усіляких атак зовні, коли висока захисна сила організму почне спадати. Саме у цей період в дитини виробляється імунітет проти захворювань, усталюються свої біоритми, виробляються практичні навики.
У перші роки життя активність роз-витку дитини у десятки разів інтенсивніша від її розвитку в зрілому віці, тому треба повністю довіряти тим внутрішнім меха-нізмам розвитку, які закладені в дитині, аби не згаяти час.
Народна мудрість з цього приводу говорить так:
“ЧОГО НЕ ЗНАЄ ІВАСЬ, ТОГО ІВАН НЕ НАВЧИТЬСЯ”.
Коли дитина починала бігати і дослід-жувати все на дотик, їй дозволялось торка-тись до різних речей, аби вона вчасно входи-ла в енергетичний контакт з усім довко-лишнім світом. На Різдво під стіл спеціально клали залізний реманент, щоби діти торка-лись босими ногами заліза і набиралися сили.
Ніхто ніколи не стерилізував речі, які брала дитина, бо природою закладено саме такий механізм вироблення імунітету проти всіх захворювань у майбутньому. Втрата природного часу для зміцнення імунної системи дитини призводить до беззахисності її організму.
І все ж, окрім суто фізіологічної потре-би дитини “знайомитись” зі своїм довкіллям, мабуть, найважливішою є потреба входити у духовний зв’язок з кожним створінням, “за-писувати” себе у довколишній простір. Адже все довкола нас має пам’ять і блискавично “фотографує” миттєвості людського пере-бування на цій землі, тому кожна людина створює власний життєвий простір, творить свій невидимий “дворок”, як говориться в казці. Цю закономірність легко можна заува-жити, спостерігаючи за життям тварин.
Наука виховання від найменшого віку ґрунтувалась на такій заповіді: “Силуваним конем не наїздишся” або “Вчи не силою, а звичаєм”.
Все, що є для дитини природним, приносить їй радість. Відчуття радості – це та ниточка з чарівного клубочка долі, яка непо-мильно веде людину її життєвим шляхом.
Чи можете уявити собі дорослу люди-ну, яка безперервно стрибає по хаті, плеще в долоньки, погойдується, кидає речі з кутка в куток? У зрілої людини цей стан ми уже будем діагностувати як певний інфантилізм – відсталість у розвитку. А для дитини це при-родний стан. Висока рухова активність ма-ленької людини співмірна її високій духовній, розумовій і пізнавальній активності.
Дорослі люди часто застосовують до дитини такі ж самі вимоги, як до дорослої. Не раз чуєш, як мати окрикує: “І чого ти крутишся весь день? Сядь каменем і сиди!”
Дитина ніколи не сприймає слів умовно чи іронічно. Кожне слово, сказане у гніві, що викликає в дитини страх і заціпеніння, застря-гає у її підсвідомості.
Тому той “замок”, який батьки накла-дають на дитячу ініціативу забороною, авто-матично викликає в дитини підсвідомий страх перед тим чи іншим видом діяльності.
ДИТЯЧІ РЕЦЕПТИ
Я часто розмовляю з дітьми на різні теми, особливо на теми виховання. Ось два фрагмен-ти розмови з десятилітніми дівчатками.
Чи треба дітей спеціально “вихову-вати”, тобто постійно моралізувати, давати словесні “рецепти”, як жити і як чинити?
Христинка вважає, що діти “живуть у своєму дитячому світі і через цей дитячий світ пізнають дорослих”. Тому вони часто ставлять такі запитання, на які дорослі відповіді дати не можуть.
“Просто треба любити дитину і читати чи розповідати їй щось цікаве, – вважає Хри-стинка, – а якщо дорослі постійно заборо-няють дітям, то їм стає нецікаво, і вони перестають слухати те, що їм говорять”.
Чи може бути цікавим світ, у якому все заборонено?
Деякі діти відчувають потребу переві-рити те, що їм говорять дорослі. Якщо дитина сприймає все на віру, то вона в житті колись може розгубитись і не знайти правильного виходу.
Досвід здобуде та дитина, яка буде вірити і перевіряти.
Переконавшись у тому, що дорослі ма-ли рацію, коли застерігали від вогню, бо він пече, дитина, яка це сама перевірила, надалі матиме досвід спілкування з вогнем і буде ще більше довіряти своїм батькам, – такі “ази” науки про виховання уже здобула десятилітня дівчинка.
Її подруга Оксана говорила зі мною про помилки молодих матерів, які залякують своїх дітей, погрожують, що їх вовк з’їсть або замкнуть у темну кімнату, коли не будуть чемними.
“Чи Бог лякає вас вовком, темною кім-натою? – запитує Оксанка. – Він любить вас, усіх людей. Він виховує своєю любов’ю, то ж любіть своїх дітей, як Бог вас любить. І уявіть собі, як від страху дитяча душа аж кам’яніє, а ви радієте, що дитина вже сидить тихо. Ви думали, якою вона виросте, коли у житті буде завжди боятися постояти за себе?”
З трирічною Устиною мати пожартува-ла, що сама з’їсть усе печиво і не поділиться з нею. Дитина розплакалась і довго була невтішною від образи, а на виправдання мами, що вона пожартувала, Устя крізь сльози повторювала: “Не жартуй більше, так не можна жартувати!”
Власне кажучи, діти рідко реагують на жарти позитивно, бо дорослі жарти несуть у собі дорослу двозначність у спілкуванні, котрої дитина ще не сприймає.
ВОВК І БАБАЙ
На превеликий жаль, і ті окрушини зви-чаєвої культури виховання, котрі збереглися до недавнього часу, засвідчують, що не в кожній сім’ї дитина була захищена від страху.
Ой кіт воркоче,
Мале дитя спати хоче,
Воно хоче, та не спить, –
Подайте дубця, будем бить!
Звичайно, кожна мати дуже любить свою дитину, і в тих приспівках нема гніву чи злості. Слова про застосування до дитини “різки” чи “берізки” говорять про те, що тут уже переплелись різні прийоми звичаєвої культури: на вербну неділю жартома “поби-вали” одне одного вербовою гілкою, щоб передати цим торканням живильну силу молодої пробудженої весни. І мати в колисковій замовляє дитя на здоров’я:
Буду бити дубчиком і лозинкою,
Щасливою дубинкою,
Щоб росло, не боліло,
На серденько не кволіло.
Але як же те серденько не буде кволіти, коли його підсвідомість за словами матері уже “змоделює” образ свого страху? Уявіть собі і повірте, що дитина, хоч і не вміючи говорити, уже володіє мовою як інструмен-том моделювання образів внутрішнього і зовнішнього світу. Бо слово почуте так само діє, як і слово вимовлене. Що ж “побачить” півсонна уява дитини, слухаючи ось таку колискову:
Ой ну, люлі, люлі,
Налетіли гулі.
Ой ви, люлі, не гудіть,
Та й дитину не будіть.
В нас вона маленька –
Спатоньки раденька.
Хоче спати, та не спить,–
Дайте прута, будем бить.
Будем бить, побивать,
На мороз викидать,
А з морозу в хату брать
Та у хаті колихать.
Звичайно, розумом сьогоднішній дорос-лій людині важко прийняти ту істину, що слово в організмі дитини, яка ще не має навиків мовлення, діє само по собі як зву-ковий ключ, що ним відмикаються виходи певних енергій, творяться мислеформи світу уявного, образного.
Давня звичаєва культура спілкування з природою свідчить про те, що люди знали силу слова і його впливу на рослинний та тваринний світ. “Розмовляли” не лише з домашньою худобою, а й з деревами. На Новий рік “лякали” дерева, котрі перестали родити, – і це спонукало їх активізувати свою силу, аби вижити. Розмовляли із землею, з водою, із хмарами – і це не була містифікація, це була сила реального відчуття своєї єдності і взаємодії з усім світом. Що ж тоді говорити про дитя людське, – мале чи велике?
З певного часу цілісні знання про єдність людини зі світом і про роль слова в гармонізації взаємин з усім творінням почали втрачатись, інтуїтивне відчуття було пов-ністю підмінене розумовим аналізом суті понять.
Розум підказує: дитина не розуміє того, що при ній говориться, бо її ще не навчили розуміти, тому її не злякають жартівливі погрози матері. Тоді кому мама їх адресує? Чому вона у своїй колисанці звертається до невидимих “люль-гуль” – адже їхнього “гу-діння” сама не чує? Підсвідомо кожна люди-на довіряє невидимим опікунам, відчуває їхню присутність, – а слово є найбільшим опі-куном, що діє людині на підсвідомість, тому не варто недооцінювати дієвої сили, закла-деної в ньому.
Немовля, яке ще не має жодного досві-ду спілкування зі світом, у сні здригається, плаче, посміхається – його сни заповнені якимись образами, відчуттями, емоціями. І страхами. Волохатий образ страху дитя ви-несло у своїй підсвідомості ще з дородового періоду. Тому кожне слово матері, яке асо-ціюється з цим первинним образом, вносить сум’яття у дитячу свідомість, тривогу в її сни. Тому так важливо, аби в колискових піснях панували спокій, любов, затишок.
Попередньо говорилось про те, що в “товаристві” дитини завжди перебували милі і погідні Сонко, Дрімота, Котик і Люлі-Гулі. Це були ті ангели-хоронителі, що несли дитині затишок і робили її сновидіння цілющими.
А Страх сковував кожну клітиночку дитячого тіла з допомогою Крикливиць чи Плаксивиць, Ревала чи Бабая, котрі вважались образами того світу дитячої уяви, що не давав їй спокійно увійти в сон, не пускав до цілющих райських криниць, де дитина росте і розвивається.
У народі завжди твердили: “У СНІ ДИТИНА РОСТЕ”.
Спокійний сон дитини є найпершою ознакою її здоров’я.
Дитину не можна “заганяти” в сон, як у темну кімнату! Кожне слово має свою енерге-тичну “оболонку”: якби ми могли побачити “сад Мови”, то мали б таке враження, наче опинилися у барвистому квітнику. Слова то легко злітають і зблискують барвистим сяй-вом, як маленькі ельфики, то падають на ґрунт, мов грудки важкої землі чи камені. Звичайно, до сну дитину закликають “мете-ликами”, а не “каменюками”.
Це важливо не лише для маленької ди-тини: доросла людина, надивившись на ніч жорстоких фільмів чи наслухавшись страш-них історій, не відпочиває у сні – її підсві-домість збурена важкими емоціями, душа не може з легкістю і радістю політати у своїх ясних світах.
На превеликий жаль, недооцінюючи довірливу прямоту і правдивість дитини, дуже часто її лякають звичайними жартами, якими дорослі люди бездумно забавляються.
“Ось я зараз заберу твою маму” – ка-жуть інколи сторонні люди на вулиці чи в трамваї, потішаючись із того, як дитина всерйоз лякається і пригортається до матері. “Сиди тихо, не плач, бо зараз продам тебе циганам” – ще один поширений “педагогічний прийом”, що ним часто послуговуються матері. А що вже говорити про таку зовсім “порожню” і “беззмістовну” погрозу, яку в пориві гніву можуть сказати дитині: “Як ти мені набридло зі своїми плачами – зараз вб’ю тебе!”.
Так, ми з вами, дорослі люди, настільки звикли бездумно і безвідповідально поводи-тись зі словом, що воно теж наче відчужилось від нас: ми не відчуваємо його істинної сили. А дитина відчуває. Для неї кожне слово – це пряма дія, це удар або поцілунок. Тому діти не розуміють жартів – вони ще сприй-мають слово буквально, в його прямому зна-ченні. І тому їх так лякають фрази про заби-рання мами чи віддавання циганам.
Казка про братів-гайворонів розповідає про силу материнського прокльону. Сказане у гніві материне слово має силу прямої дії: як мати сказала своїм метушливим синам, так і стається. Діти стають гайворонами і поки-дають назавжди рідний дім.
У народі завжди застерігали від прокльонів, бо ці слова мають важку темну силу: вони залягають на дно підсвідомості і передаються, як тяжкий родовий спадок. Особливо це стосується материнського слова.
ЯКІ Б ПРИРОДНІ ЗАДАТКИ І ТАЛАНТИ НЕ МАЛА ДИТИНА, ВОНИ ГАЛЬМУЮТЬСЯ І ЛАМАЮТЬСЯ СИЛОЮ СТРАХУ.
Страх спершу вдаряє по свідомості дитини, викликаючи у ній сильне збудження, а враження від нього записується у пам’ять аналітичного розуму. Дитина довго пам’ятає свій переляк: її уява автоматично фіксує його внутрішній “образ”. Цей образ дитина бачить у кожному кутку кімнати, він ввижається їй у сні. Чим сильніший переляк, тим дитина глибше ховається від нього в мушельці свого “Я”, замикається у собі. Її самотність наодин-ці зі страхом стає з часом такою сильною, що розум, аби врятувати себе від надмірного збудження, “викидає” спогад про причину переляку глибоко в підсвідомість. Дитина, здається, забуває про те, що вивело її свідо-мість з рівноваги, але самотність, млявість, невпевненість залишаються, і це гальмує не тільки радісні емоції дитини, а й активність всіх життєвих процесів у її організмі.
Люди, яких у дитинстві “виховували” страхом, як би наполегливо не переборювали у собі його наслідків, з часом можуть прийти до висновку, що найпотужніші сили свого життя витратили на переборювання самого себе, або на постійне гальмування свого істинного “Я” шляхом “смикання за руку” настановами з дитинства на зразок: “як будеш нечемним – то тебе з’їсть вовк”, на витравлювання із своєї підсвідомості слизь-кого і холодного мислеобразу Страху.
СТРАХ – ЦЕ РАБОВЛАСНИК СВІДО-МОСТІ: ВИХОВУЮЧИ ДИТИНУ СТРА-ХОМ, МИ ФОРМУЄМО В НІЙ РАБА.
У народі існувала ціла наука про те, як очищати дітей від переляку.
Слово і вода – ці два потужні інформа-ційні поля в народній магії відігравали найважливішу роль в очищенні мисленнєвого простору дитячої уяви від образів страху. Що ці образи мають потужне енергетичне поле – це засвідчує практика “стирання” їх шляхом обмивання водою (зняти зурочення) або зливання воску. При зливанні воску вода буквально “фотографує” і фіксує мислеобрази страху на застиглому воску, і таким чином “стирає” їх із підсвідомості дитини або послаблює вплив стресу. Тому рекомендува-лось знімати зурочення чи зливати віск тричі по три рази: число три замикає в собі певну цілісність, а потроєна цілісність – магічне число дев’ять – це повна завершеність.
Вода “відпрацьовує” свою програму завдяки дії слова: слово замовляє воду, а вода очищає.
Дуже важко пояснити чисто розумово механізм дії народної магії, логічність і послідовність системи оберегів, якими оточували дитину, але вона була дуже ефективною, тому що її досвід перевірений тисячоліттями. І цей досвід ішов найперше від любові – наймудрішої порадниці, що завжди присутня у материнському серці.