Geum.ru

Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники

Вид материалаДиплом

Содержание


культура мови
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

культура мови





Культура мови та культура мовлення людини


Надія Сащак



Практика сучасних інтеграційних про-цесів в Україні, входження її в систему між-народних економічних, політичних і куль-турних зв’язків об’єктивно визначають якісно новий зміст і мету освіти: необхідність забезпечення підготовки конкурентноспро-можних фахівців світового рівня. Відповідно до Декларації про Державний суверенітет України, Державної національної програми “Освіта (Україна ХХІ століття)”, Указу Пре-зидента України “Про основні напрями ре-формування вищої освіти в Україні” та інших державних документів постало питання про гуманітаризацію технічної освіти. Це сприя-тиме розширенню світогляду, збагачуватиме інтелект та духовність, формуватиме активну позицію майбутніх фахівців.

Мовленнєва культура як складова за-гальної культури є одним із найважливіших показників цивілізованості суспільства. Нині, коли українська мова набула статусу держав-ної і розширює сферу свого функціонування, досконале володіння мовою стає важливим компонентом професіограми фахівців різного профілю. Адже повний вияв професійних обдарувань особи відбувається саме засобами мовлення. У такий спосіб особа може реалізу-вати себе у різних життєвих ролях, що забез-печує ефективну взаємодію у середовищі виробничого колективу. В зв’язку з цим особ-ливої актуальності набуває проблема мовця, що усвідомлено творчо користується мовою як засобом самотворення, самоствердження і самовираження [9, с. 1-2].

Аналіз наукової літератури свідчить, що вивченню проблеми культури мови зав-жди приділяли належну увагу (І.К. Білодід, Л.А. Булаховський, І.Р. Вихованець, Б.М. Го-ловін, М.І. Ілляш, Г.П. Їжакевич, С.Я. Єрмо-ленко, М.А. Жовтобрюх, А.П. Коваль, М.М. Пи-линський, В.М. Русанівський, Є.Д. Чак та інші).

Багато вчених, громадських діячів (Н.Д. Бабич, П.М. Мовчан, Д.В. Павличко, Т.І. Панський, М.Г. Стельмахович та інші) підкреслюють, що на сучасному етапі особли-вої гостроти набула проблема байдужого ставлення молоді до рідної мови, що значною мірою перешкоджає формуванню національ-ної, свідомої, всебічно розвинутої особистості.

У працях, що стосуються якості воло-діння мовними засобами та нормами літера-турної мови, вживається то “культура мови” (Д. Ганич, Д. Олійник, І. Білодід, С. Єрмо-ленко, Л. Струганець), то “культура мовлен-ня” (Н. Бабич, О. Біляєв, В. Мельничайко, М. Пентилюк).

Проблема загальної мовленнєвої куль-тури досліджувалася багатьма мовознавцями та лінгводидактами (Н. Бабич, І. Білодід, О. Біляєв, І. Дроздова, С. Єрмоленко, М. Іл-ляш, М. Жовтобрюх, В. Мельничайко, Т. Панько, М. Пентилюк, Л. Струганець та ін.). Культура мовлення розглядається ними як во-лодіння нормативним літературним мовлен-ням в усній та писемній формах, в усіх видах мовленнєвої діяльності, здатність доречно ко-ристуватися мовними засобами, оптималь-ними для певної ситуації мовлення [7, с. 7].

Невід’ємною ознакою освіченої, все-бічно розвиненої людини є висока культура її мови, тобто вміння активно використовувати як знаряддя спілкування сучасну літературну мову з усіма багатими можливостями мовно-стильового розшарування, з притаманними літературній мові нормами [10, с. 5].

Важливе місце в удосконаленні куль-тури мовлення студентів нашого ВНЗ, як і студентів інших навчальних закладів України, посідають мовні норми, що закріплюються на практиці й узагальнюються нормативними документами, стаючи важливим чинником професійної підготовки майбутніх фахівців.

Цілком зрозуміло, вдосконалювати мовленнєву культуру студентів потрібно, спираючись на праці таких дослідників: Н. Бабич, О. Біляєв, А. Васильєва, В. Вино-градов, Б. Головін, І. Ілляш, В. Мельничайко, М. Пентилюк, М. Пилинський та ін. Хоч у трактуванні проблеми повного збігу між ни-ми немає (розглядалися якості мовлення, що містили від чотирьох до п’ятнадцяти пози-цій), загальновизнано, що регулятором куль-тури мовлення є не тільки норма, а й кому-нікативна доцільність, що існує на рівні мов-ної культури – правильність мовлення і мовна майстерність. Мовлення студентів у першу чергу повинне характеризуватися багатством і різноманітністю мовних засобів [7, с. 8].

Людина створила культуру, а культура – людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Куль-тура – це не тільки все те, що створене рука-ми й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільної поведінки, що виражається у народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Належачи до певного соціуму, індивідуум, з’являючись на світ, органічно входить у вироблену його співвітчизниками культуру, стає її користува-чем і носієм. Чим міцніші зв’язки людини з культурою народу, тим більшого можна спо-діватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ, патріо-та й інтернаціоналіста. Ослаблення зв’язків з культурою свого соціуму, втрата мови, нех-тування звичаями негативно позначається на самооцінці, вчинках індивідуума, на його ставленні до співвітчизників, до результатів колективної й індивідуальної діяльності.

Сьогодні культура і мова виявилися об’єднаними у царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності…

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежної думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжна-ціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника [4, с. 3-4].

У багатьох визначеннях понять “куль-тура мови” та “культура мовлення” – науко-во-термінологічних і художньо-образних, емоційних – є багато спільних рис. Але ці поняття не ідентичні.

Культура мови – це дотримання уста-лених мовних норм усної і писемної літера-турної мови, а також свідоме, цілеспрямова-не, майстерне використання мовно-виражаль-них засобів залежно від мети й обставин спілкування [11, с. 263].

Культура мовлення – це: 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації; 2) упорядкована сукуп-ність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкуван-ня, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування; 3) самостійна лінгвістична дисципліна [2, с. 8].

Наука про культуру мови – окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані з історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, слово-твору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими части-нами культури мови є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (сту-пінь доцільності використання мовних засо-бів у тексті).

Практична культура мовлення близька до стилістики мовлення та практичної мов-леннєвої діяльності. Вона оцінюється з пози-ції функціонального стилю мовлення. Культу-ра мовлення також тісно пов’язана з курсом конкретної граматики, з психологією і логі-кою. До того ж про культуру мовлення можна говорити у тому випадку, коли опануєш літературну мову, володітимеш нею (її норма-ми і варіантами норм) [1, с. 8-9].

Головне завдання культури мови – ви-ховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мо-ви, у вимові та наголошуванні.

Головними ж теоретичними засадами культури мовлення є осмислення мовної нор-ми, знання функціональних стилів літера-турного мовлення; усвідомлення взаємо-зв’язків системи мови, структури мовлення і немовленнєвих (екстралінгвістичних) струк-тур. Практичними засадами культури мовлен-ня треба вважати систематичність знань, їх постійне поглиблення, інтерес, увагу до мови взагалі і до рівня власного мовлення зокрема, поліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній значущості ви-сокого рівня культури мовлення народу.

Серед тлумачень, які наводять енцикло-педичні видання щодо культури мовлення, привертає увагу таке: культура мовлення – один з виявів вихованості й освіченості людини. Культура мовлення – це культура мислення, дотримання усталених норм ви-мови й побудови фраз. Людина, що прагне оволодіти культурою мовлення, не повинна вживати жаргонних виразів, вульгарних, гру-бих слів; вона піклується про збагачення свого лексикону, звільняється від слів-пара-зитів, стежить за інтонацією і правильним наголосом. Культура мовлення виховується школою, а також через літературу, засоби масової інформації, користування словни-ками, енциклопедіями. Вона є важливим чин-ником успішної професійної діяльності, надає особі впевненості у собі, у своїй здатності переконувати людей [3, с. 172].

На жаль, становище, в якому перебуває нині наше суспільство, не може задовольняти ні викладачів, ні студентську молодь. Саме доконечною потребою змін на краще зумов-лена широка освітня реформа і загально-освітньої школи, і вищих закладів освіти.

Основна мета реформування освіти – мобілізація інтелектуального потенціалу України, активне залучення інтелектуальної молоді до роботи для виведення країни з кризи. Маємо досягти такого соціального стану суспільства, у якому найвищою цін-ністю буде кожна людина. Тому вартість інтелектуальної праці зростає і зростатиме далі, бо тільки розумна праця, праця інтелектуальна в сучасному світі здатна прискорювати розвиток країни [5, №8-9, с. 6].

Культура мови починається із само-усвідомлення мовної особистості. Вона зарод-жується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова у різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов.

Часто ми стаємо свідками поширеного зараз мовного нігілізму, вираженого в типовій формулі: “Яка різниця, як говорити!” Вияв-ляється, що люди, які недбало ставляться до своєї мови, позбавлені й почуття власної гідності. Виховані в атмосфері стереотипів, бездумної масової культури, вони не можуть бути творцями оригінальних непересічних ідей.

Серед основних причин недостатнього рівня культури мовлення можна назвати такі:
  1. Більшість сучасних учнів мало чи-тає, у тому числі художніх текстів; окремі мовці не володіють навичками швидкого і осмисленого читання, у них слабо розвинені почуття естетичного задоволення від спілку-вання з книгою.
  2. Вік технократії виробив у багатьох людей байдужість до гуманітарних наук, зокрема, до мови як предмета шкільної програми.
  3. Практика білінгвізму спричиняє у деяких мовців численні явища інтерференції, звільнитися від яких можна лише за умови глибокого знання систем обох мов.
  4. Відсутність в окремих людей нави-чок користування довідковою літературою (словниками, довідниками та ін.), а часом і недостатність таких видань зумовлюють кон-серватизм знань, поступову тенденцію до їх зменшення, а потім і відставання загально-народної мови.
  5. Одним із найефективніших засобів формування загальнонародної мовленнєвої культури є добрий зразок. Це не тільки твір класика, сучасного майстра художнього сло-ва, а й передусім мова батьків у сім’ї, вихо-вателя – у дитячому садку, вчителя – у школі.

Отже, щоб підвищувати рівень мов-леннєвої культури, необхідно:
  1. шанувати мову, якою спілкуємося, і людей, з якими спілкуємося;
  2. багато читати творів художньої літератури;
  3. незалежно від сфери своєї діяль-ності стежити за змінами норм, які фіксую-ться у нових виданнях словників, право-писних збірниках тощо;
  4. критично і творчо ставитися до написаного і промовленого слова, звіряючи його кодексами норм, та з визнаними зразками;
  5. не йти за “модними” тенденціями, які виявляють себе в окремих виданнях, в окремих авторів або в соціальних чи профе-сійних групах людей (наприклад, у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів, термінологіз-мів, “телеграфного” стилю мовлення, нав-мисної спрощеності тощо).

Кожна людина, незалежно від віку, статі чи професійної приналежності, прагне досягти високого рівня культури мовлення. Для цього необхідно:
  1. постійно тренувати пам’ять, удоско-налювати навички логічного мислення, ніко-ли не припиняти процесу пізнання;
  2. навчитися чути себе (навіть тоді, коли пишеш), слухати співбесідника, прислу-хатися до мовлення різних вікових, профе-сійних, соціальних груп населення – вчитися у них різноманітності мовлення;
  3. багато читати;
  4. бездоганно засвоїти лексичні, гра-матичні, орфоепічні норми літературної мови, її правила, користуватися ними осмислено, творчо, володіти навичками відбору мовних засобів;
  5. постійно стежити за новою довідко-вою літературою (словниками, правописними збірниками, довідниками) з метою корекції набутих раніше знань відповідно до вимог часу;
  6. бути мовцем, адже мова – це пере-дусім те, що звучить, що ми вимовляємо і чуємо, а вже потім те, що пишемо, бачимо, тобто залежне від живого слова [1, с. 225-226].

Культура мови оцінюється за точністю, ясністю, виразністю, стилістичною вправ-ністю, майстерністю мовця, за використанням лексичних, граматичних синонімів, добором варіантів висловлювання тощо [11, с. 264].

Працюючи над удосконаленням культу-ри мовлення, необхідно дбати про те, щоб студенти під час спілкування мислили цією мовою. На думку дослідників (Г. Костюк, О. Леонтьєв, А. Лурія), за допомогою мовлен-ня закріплюються в пам’яті результати пізнання дійсності й цим самим об’єкти-вується свідомість, що є основою спілкування й пізнання [7, с. 9].

Культура мовлення формується: багат-ством словника, досконалим володінням спо-собів поєднання слів у речення, умінням розрізняти нейтральні та стилістично марко-вані мовні одиниці, недопущенням стильово-го і експресивного дисонансу, фонетико-інто-наційною виразністю (у тому числі володін-ням темпом, ритмом, силою голосу), знанням психологічних особливостей народу, якому належить мова. Таким чином, основними комунікативними ознаками культури мовлен-ня є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, дореч-ність, достатність (поняття кількості мовлен-ня), ясність, виразність, емоційність.

Як підсумок, хотілося б навести чудові слова Івана Дзюби з “Порадника на щодень”. Він пише: “Культура мови – це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті і буває предметом публічного обго-ворення та пильної уваги мовознавців, пись-менників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, “народної”, і потребує постійного дбайливого догляду, культивування” [8, с. 3-4].

Проте для досконалого оволодіння українською мовою недостатньо тільки шкільного і вузівського навчального середо-вища, яке до того ж далеке від ідеального, бо там можна почути здебільшого антиприк-лади. Як правило, в навчальному процесі тільки філологи стежать за культурою мовлення.

“Потрібно, щоб дотримання норм і правил українського літературного мовлення входило у професійні (дидактичні, виховні й організаційні) обов’язки усіх вчителів, викладачів та адміністративних працівників освітніх закладів,” – зауважує Любов Мацько [6, с. 34-35].

Особливої уваги і захисту потребує українська мова на українському телебаченні. Мало того, що її там майже немає, але й те незначне, що є, схоже більше на приклади того, як не слід говорити. Майже за кожним словом, інтонацією працівників телебачення (дикторів, ведучих, оглядачів, коментаторів – за незначним винятком) видно їхню побутову російськомовність, невміння швидко пере-орієнтуватися з однієї мови на іншу, надмірне акання, неправильну вимову приголосних, неприродну напруженість.

“Лозунг “маємо те, що маємо” замінимо на інший, матимемо те, що хочемо і що зробимо, не будемо виживати як-небудь, а житимемо творчо, повноцінно,” – продовжує думку Любов Мацько в іншій статті [5, с. 6]. Для цього треба сумлінно вчитися, натхненно працювати, толерантно спілкуватися, слухати й чути, сприймати й розуміти соратників і суперників, однодумців і опозиціонерів, шукаючи раціональні зерна взаєморозуміння. Потрібно глибоко і ґрунтовно знати сучасну українську літературну мову, бездоганно володіти нею, бо вона, як державна, є основним засобом соціалізації, виховання свідомих патріотів, активних громадян.

Міцну і заможну Українську державу побудує нове покоління українців, що матиме високу духовність, твердий розум, міцну волю і національну державницьку свідомість. Жити у сильній, правовій, багатій Україні – ця ідея має стати соціальним імперативом української молоді.

Між рівнем освіченості, загальної куль-тури і рівнем мовної культури людини є чітка залежність. Спрямованість на інтелектуальне зростання, творчий пошук у свідомості кож-ної молодої людини має поєднуватися з внутрішньою потребою інтенсивно вивчати рідну мову, її виражальні засоби, бо мова є і засобом інтелектуально-культурних досяг-нень, і способом презентації їх у суспільстві.


Література
    1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Л.: Світ, 1990.
    2. Ильяш М.И. Основы культуры речи. – Киев – Одесса, 1984.
    3. Короткий енциклопедичний словник з культури /За ред. В.Ф. Шевченка. – К., 2003.
    4. Культура української мови. Культура мови, думки, почуттів // Довідник / За ред. В.М. Русанівського. – К.: Либідь, 1999.
    5. Мацько Л. Формування мовної культури //Педагогічна газета. – 2002. – № 8-9.
    6. Мацько Л. Формування культури мовлення: чинники лінгводидактичні та культурологічні. //Урок української. – 2004. – № 8-9.
    7. Окуневич Т.Г. Культура мовлення майбутнього вчителя-словесника в умовах українсько-російської двомовності: Автореф. дис. канд. пед. наук: 25.06.03. – Х., 2003. – 19 с.
    8. Пономарів О. Культура слова. Мовностилістичні поради. – К.: Либідь, 2002.
    9. Рукас Т.П. Формування культури ділового мовлення в майбутніх інженерів: Автореф. дис. канд. наук: – К., 1999.

10. Русанівський В.М., Єрмоленко С.Я. Життя слова. – К., 1978.

11. Українська мова. Енциклопедія. – К.: Укр. Енцикло-педія ім. М.П. Бажана, 2000.