Geum.ru

Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники

Вид материалаДиплом

Содержание


у контексті філософії освіти
Життєвий порив
Структура педагогічної діяльності, особливості її організації у контексті філософії освіти ХХІ ст.
Емоційна стійкість
Спостережливість і педагогічний оптимізм
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

у контексті філософії освіти





Сприйняття тілесності та психічне здоров’я особистості

Леонід Мазур

Ця наукова розвідка не є плодом якихось експериментальних чи соціологічних досліджень у сфері оздоровчої фізичної куль-тури. Не є вона і чисто теоретичною, якимсь абстрактним розумуванням з приводу того, як добре бути “багатим і здоровим”. Вона вихо-дить з того очевидного факту, що здоров’я цього в Україні сьогодні нема, і, не дивлячись на те, що хтось собі уявляє, як у нас буде запущена “технологія зміцнення і відновлен-ня здоров’я”, найближчим часом вочевидь не буде. Не буде до тих пір, допоки у нас будуть практикуватися “технологічні”, суто інстру-ментальні підходи до людини. Саме таке ставлення до людини, як до якогось гвинтика у технологічному процесі, породжує ілюзію, що “виробництво здоров’я” через деякий час можна буде “поставити на потік”. Та невже?

Відтак, постановка проблеми окрес-люється у площині практики і спрямована на попередження спрощених підходів до життя і здоров’я людини. У цьому плані вона йде врозріз із всезагальною ейфорією, пов’язаною у нас із соціальною “технологією”. Назвати авторів, які б ризикували “йти не в ногу”, наважувались би аналізувати процес фізичної деградації нації, проаналізувати їх останні дослідження, ми, на жаль, не можемо через банальну причину елементарної їх відсут-ності. А отже, можемо сказати, що ця тема досліджена надзвичайно слабо.

Це зовсім не означає, що результати даної статті ні на чому не ґрунтуються. Вони є наслідком не стільки аналізу, скільки синтезу, синтезу результатів глобальних дос-ліджень західних психологів, психотерапевтів і психоаналітиків, які працюють у напрямку вивчення людської тілесності і її впливів на психічні стани людської особистості. Мета її написання, крім ознайомлення з цими робота-ми, полягає ще й у формуванні громадської думки про організацію подібних пошуків на теренах України.


Якими б райдужними не видавались нам сьогодні соціальні перспективи, супереч-ливий характер розвитку цивілізації на по-чатку третього тисячоліття свідчить про те, що руйнування фундаментальних засад існування людини продовжується. З одного боку вона і споживає більше, і ефективніше досягає своїх цілей, але, з другого (залежно від того, як швидко це відбувається) – у неї тільки розростаються апетити і вона мчить до інших, віддаленіших горизонтів, ганяється за якимись “принадами цивілізації”, що при більш прискіпливому розгляді виявляються такими ж міражами чи фантомами. Таким чином людина виявилася втягнутою у якусь безглузду гонку, кінцева мета якої – цілко-вите духовне спустошення. Та, власне, вже сьогодні ми можемо сказати, що немає спокою у людському серці і нема таких матеріальних благ, споживання яких могло б заповнити бездонну його прірву.

Причини цього явища різні, однак всіх їх можна було б звести до однієї – це криза ідентичності. Людина втратила почуття міри і будь-які орієнтири у своєму ставленні до світу тому, що перед тим втратила самість, свою глибинну сутність. Не відчуваючи себе, як певну самодостатню і самоцінну істоту, вона не знає, як себе поводити, не може збагнути, чого їй, власне, треба, яке її призначення у цьому світі і яким чином його можна було б виконати. Збита спантелику як лавинами зовнішніх змін, так і відчуттям внутрішнього дискомфорту, вона демонструє то надвисоку активність, то впадає в глибоку депресію. Такі перепади у настроях позна-чаються не лише на емоційній, а й на за-гальній психічній стабільності. І коли ще не-давно ми могли говорити про невроз як про не дуже конкретне, але все ж психічне відхи-лення, то сьогодні він вже став “нормою“, нормою повсякденного життя, а відтак – нікого особливо не дивує.

Внутрішнє самоїдство, невдоволення і роздратування, всезагальний скепсис стосов-но досягнення соціальної гармонії стали виз-начальною ознакою спілкування, яке, на дум-ку Антуана де Сент-Екзюпері, мало б бути “розкішшю” у міжлюдських стосунках. Якщо зважити на те, чим воно обертається для жит-тя і здоров’я людини сьогодні, то це й справді “завелика розкіш”. “Навіть за найсприятливі-ших умов, – пише його земляк, Емманюель Муньє, – індивід самою своєю присутністю спотворює комунікацію. Всюди, де лише він заявляє про себе, там він сіє розбрат, розриває довірливі стосунки, і кожен випробував це на власній шкурі. Доброчинність, якщо нею похваляються, перестає нею бути; під’юд-жування до спокуси – руйнує любов; зміна однієї віри на іншу, як правило, виражається у відсутності будь-якої віри. Навіть найбільш ненав’язливе вторгнення однієї людини у світ іншої часто отруює стосунки, що вже скла-лися. Як реакцію на ці глибокі суперечності, культура пропонує гру масок, які настільки тісно зростаються з людиною, що вже неможливо впізнати її істинне обличчя. Маска стає двійником людини, вона дає їй можливість дурити не лише інших, а й саму себе” [6, с. 37].

На перший погляд, це самодурство є наслідком низької особистої культури і “по-ганого виховання”. Тому й рецепти для його лікування пропонуються з тієї ж сфери. Справді, здається, що пом’якшити соціальні конфлікти, замортизувати міжлюдські зіт-кнення могла б існуюча культура, а в її рам-ках – система моральних цінностей. Однак, не зважаючи на це, люди зриваються психічно, завдають одне одному прикрощів і ще більше отруюють собі життя. Інколи, виконуючи “приписи” Зігмунда Фрейда, вони, навпаки, намагаються “скинути з себе” будь-які куль-турні чи морально-етичні обмеження, засто-совують ті чи інші релаксаційні техніки, однак, спрямована на “іншого”, негативна енергія повертається до того, хто це робить, буме-рангом, і, таким чином, ми лише примножуємо зло. І нічого дивного в цьому нема, бо проблема ця зовсім не перебуває у світлому полі людської свідомості, а своїми коренями вростає у глибокі пласти невідрефлексованої нераціо-налізованої органічно-тілесної психіки.

Традиційно вважалося, що вказане “викривлення соціального простору” відбу-вається від нестачі інформації стосовно його параметрів. Нібито людина через незнання не може визначити межі своєї свободи, а відтак ризикує вторгнутися у сферу самостверд-ження “іншого”. Тому всі “просвітителі” ду-мали, що коли людині щось популярно пояснити, дати “зрозуміти”, що є добре, а що погано і чого робити не слід, вона “випра-виться” і більше не буде дивитись на іншого як на свого потенційного суперника у бороть-бі за виживання. Нібито після такої “профі-лактики” вона обов’язково стане “чемною”. Але, як кажуть: “не так сталося, як гадалося”.

Як це не парадоксально, причини всіх бід якраз і полягають у цій раціоналізації. Ну, звичайно, не моральній, а взагалі. Людина, що живе самим тільки розумом, ризикує здеградувати морально, бо “голий” інтелект пригнічує і висушує емоційно-відчуттєву сферу, ту, яка “відповідає” за “людяність”, і передусім – за формування співчуття і мило-сердя у ставленні індивіда до “свого ближ-нього”. Максимально спрямований на розви-ток формальної логіки, на те, щоб людина могла у своєму житті щось “калькулювати і систематизувати”, він привчає її до того, щоб вона не рахувалася з “іншим”, а вирахову-вала його, вичисляла, що з нього можна взяти. Зрозуміло, що це робить людину, яка таким чином відрефлексовує соціальну дій-сність, прагматиком і циніком. Демонструю-чи інструментальне, суто споживацьке став-лення до свого оточення, такі індивіди, при всьому своєму “психічному здоров’ї”, можуть бути типами соціально небезпечними, бо провокують невротичні стани у тих, кого вони “вираховують, щоб використати”.

Але все це стосується радше соціаль-ного здоров’я. А стан його не можна визна-чити, не аналізуючи психічного здоров’я людей, які творять соціум. Все тут взаємо-пов’язане, і якщо в одному випадку прогни-лий соціальний організм провокує, скажімо, розвиток істерії в окремих членів суспільства, то в іншому, завдяки своїй внутрішній недолугості, – вони самі сприяють його роз-кладу і розпаду. Частіше трапляється цей другий випадок, бо людина є кінцевою або останньою реальністю, первісною клітиною, з якої слід виводити суспільство, а відтак пере-дусім про її здоров’я і слід було б пік-луватися. А воно, як вже було сказано, пов’язане з проблемою самоототожнення.

У “вік інформатики і цифрових техно-логій” проблема ця виглядає надуманою1, бо “порахувавши хромосоми”, вже, здається, не є жодною проблемою визначити і сутність кож-ної окремої людини [1]. Але допоки генетики її вирішують, більшість людей нею особливо не переймається, вони її просто знімають, зводячи сутність людини до того, що вони про неї знають або “думають”. У тому числі і про себе. “Я є Я”, які проблеми?! Майже, як у Декарта: “Cogito ergo sum” (“Я мислю, значить я існую”) і, відповідно, “Чим “правильніше” я мислю, тим більш визначним я є!”

Думаючи так, людина навіть не помі-чає, як “я” доростає до “Я”, що стає синоні-мом її особистості. Таким чином, в суто інди-відуальному плані гіпертрофований розвиток раціональної сфери психіки приводить до ототожнення особистості із самосвідомістю. І такі уявлення є домінуючими не лише на якомусь побутово-приземленому рівні мис-лення, вони возведені у ранг “науки”, і не якої-небудь, а науки про людину! Згодом, вже у соціальному контексті, вони значно під-силюються, і “Я” отримує додаткові стимули для свого розвитку і росту. Розростаючись і розбухаючи, воно починає витісняти з внутрішнього простору людської душі все, що має відношення до її живлення. Спочатку воно “палить” емоції і почуття, а згодом береться за інстинкти. Першими з них, які потрапляють “під гарячу руку” є інстинкти самозбереження і продовження роду. Раціо-наліст, особливо коли він “поважає себе”, ніколи не спричиниться до того, щоби народити дитину, він ціле своє життя буде вираховувати, “у що йому це обійдеться” і дійде висновку, що “сьогодні – це для нього “задороге задоволення”. Крім того, дитина буде відволікати його від “справи всього його життя”, “великої справжньої роботи”, якій він вирішив себе “присвятити”. Такою є залізобе-тонна логіка “тверезо мислячої” людини. То ж чи слід дивуватися, що люди сьогодні “плодяться і розмножуються” здебільшого у нетверезому стані.

Навіть коли “здоровий глузд” планують застосувати для вирішення міжлюдських конфліктів, коли людина уявляє себе таким собі “третейським суддею” у якихось супе-речках, це лише підсилює домагання її “Я” і скеровує особистість, що за ним стоїть до якогось міфічного життєвого “успіху”. І лю-дина скеровується до нього, і “палить” себе як метелик, що летить на світло. А психологи, замість того, щоби її про це попередити, ще й до цього її підштовхують. Навіть тоді, коли у своїх “маніфестах” відверто декларують, що будуть займатися людиною, вони забувають, що вона передусім є істотою із крові і плоті.

Щоб не бути голослівними, ми зупини-мось коротко на аналізі так званої “гумані-стичної психології”. Цілком справедливо пок-ладаючи в основу свої наукових викладів природну схильність людини до того чи ін-шого виду діяльності, надалі вони займаються її реалізацією вже виключно в соціумі, ніби не помічаючи, що соціо-біологія є все ж біологія [6]. Якщо її не брати до уваги, а “накручувати” людину на “успіх”, то вона може від своєї тілесності абстрагуватись і її занедбати. Справді “успішність” піднімає її у власних очах, підвищує “соціальний статус”, але, з іншого боку, вона відриває її не лише від соціальної реальності, а й від тієї реаль-ності, я кою є вона сама. Адже ні для кого не повинно бути секретом, що, крім здатності мислити, ми маємо якусь матеріальну, конкретну, біологічну конституцію.

Пропонуючи максимальну самореаліза-цію як психотерапевтичний засіб, фундатори і прихильники цієї течії не помічають прихова-ної небезпеки такого переключення, різкого переходу від “соми” до “соціуму”, в якому, на їх погляд, і повинна підтвердити людина потугу своєї особистості. Сприймаючи задат-ки (даруйте за майже тавтологію) як даність, до аналізу їх природи вони вже не повер-таються. Відштовхуючись від цієї “реаль-ності”, вони йдуть далі і прослідковують їх ріст і розвиток у соціальному середовищі. Образно кажучи, вони досліджують “фото-синтез”, а не “ґрунт”. Не засвоївши філо-софського методу, вони не можуть збагнути, що нема нічого “вгорі”, чого не було б перед тим “внизу”. А ще не беруть до уваги тих висновків, які були отримані філософами у процесі аналізу глибоких суперечностей гуманістичного світогляду. Вони не знають або не хочуть знати, у які хащі можуть завести людину претензії і “дерзання” її розуму. Особливо тоді, коли їй навіяти думку, що вона повинна “самореалізовуватися” “по-максимуму” і будь-що має бути “успішною”.

“Гуманістичні психологи” вважають, що оскільки “утверджуватись” людина може лише в якомусь оточенні, а воно може виставляти на цьому шляху якісь певні обмеження, то вона не повинна страждати якимись “комплексами”, а настирливо і прямо йти до своєї мети. Вони мислять ситуативно і не відслідковують того, що буде далі. А якщо б вони це зробили, то виявилось би, що у цьому “вільному польоті” людина не може перебувати дуже довго, і якщо вона не буде враховувати, що у когось “іншого” можуть бути такі самі амбіції, то їй можуть доволі грубо “підрізати крила”. Може бути й інший варіант, коли “коса натрапляє на камінь”. Про соціально-психологічні наслідки таких “ло-кальних зіткнень” ми тут говорити не будемо, скажемо лише, що вони не сприяють збере-женню ні соціального, ні індивідуального здоров’я.

Навіть якщо їх виключити, то у будь-якому висновку, вже через те, що людина, за визначенням Ніцше, є “хворою реальністю”, ми отримуємо й відповідне суспільство. Якщо до цього додати ще й ту обставину, що “актуалізуватись” (навіть мінімально!) вона може лише “у порівнянні і через заперечен-ня”, то соціум можна розглядати як каталі-затор, колосальний підсилювач психічних роз-ладів, бо для досягнення “мети всього життя” потрібна ще й “жертва”, самозречення. Це зовсім не означає, що той, хто прагне до “успіху”, повинен покінчити життя само-губством, але те, що він буде себе “знищу-вати” психічно, – це є очевидний факт. “Успіх” вимагає концентрації психічної енергії спочатку на якомусь одному “об’єкті”, а тут на нього вже чатує слабко прихована небезпека занадто на ньому заклитися.

Збалансована і рівномірно розподілена за звичних умов по всьому тілу психічна енергія починає відсмоктуватися від життєво важливих центрів і живити тільки мозок. Тоді люди й входять у “піке”, вивести з якого їх може лише дуже досвідчений психоаналітик. А може й не вивести. Яскравий приклад приво-дить зі своєї практики Карл Густав Юнг: “В Америці у мене якось консультувався один комерсант, якому було 45 років. Це був типо-вий американець, що з самих низів самостій-но вибився в люди. Він був дуже успішним і заснував своє власне підприємство… Посту-пово йому вдалося поставити справу так, що він почав подумувати над тим, як відійти від керівництва. За два роки до нашої зустрічі він пішов на відпочинок. До того він жив виключно своєю справою і концентрував на ній всю свою енергію з тією неймовірною інтенсивністю і однобокістю, яка притаманна лише американцям, котрі впіймали у чомусь кураж. Він купив собі пречудову віллу, де мав намір “жити”, думаючи при цьому про коней, автомобілі, гольф тощо. Однак він прора-хувався. Ставши “вільною”, [психічна] енер-гія зовсім не була переключена на всі ці при-надливі перспективи, а вперто зосереджувлася на чомусь іншому, як наслідок: після кількох тижнів довгожданного щасливого життя він почав прислухатися до деяких незвичних відчуттів у тілі, а ще кількох тижнів вистачи-ло, щоб його заполонила небувала іпохондрія. Нерви його були цілком розхитані. Він, здо-ровий, фізично надзвичайно міцний, на рід-кість енергійний чоловік, перетворився у плаксиву дитину. Він втратив всю свою муж-ність. Одні страхи змінювалися іншими, і він мало не до смерті мордував себе іпохондрич-ними зачіпками і підозрами” [13, с. 56-57].

Ми навмисно майже повністю переказа-ли цю “історію хвороби”, щоби наші спів-вітчизники могли переконатися, що “багаті також і насправді плачуть” і не лише в Укра-їні, і зовсім не тоді, коли “прогоряють” у бізнесі. Не йдеться також про якесь “емоційне вигорання”. Якщо це так, то воно виглядає лише дрібними “брижами” на поверхні глибо-чезного моря вітальної психіки, від спря-мування енергії якої цілковито залежить людська доля. Отже, коли Сені говорив Валленштейну, що “зорі його долі знаходя-ться в його грудях”, він не надто помилявся. Саме там знаходиться центр, де продукується життєва енергія, яка згодом з силою закону буде визначати послідовність і характер людських дій. Важливо лише цю “лінію життя” не надто намагатися “правити” і “на хлопський розум” “покращувати”. А особ-ливо пришвидшувати її проходження, бо на ній “записане” не лише спрямування особистості, а й життєвий темпоритм. Це означає, що все треба робити у свій час і не форсувати подій, і не лізти зі шкіри, і не “поперед батька в пекло”.

Акцентуємо на цьому увагу, бо й наші вітчизняні “акмеологи шкільної освіти” про-понують вже дітям працювати “на екстримі” і жити “без комплексів”. Хотілось би поя-снити їм, що підганяти дитину до “успіху” – це дуже небезпечна тенденція взагалі, а для вітчизняної культури особливо, з огляду на схильність українців до емоційних сплесків, які й без того підривають психічну ста-більність у нашому суспільстві. Відтак, наслідки розчарувань тут можуть бути значно сумнішими. Хочемо також звернути увагу ще й на цифру 45. У нас вже й так до цієї дати чоловіки доживають у рідкісних випадках, оскільки самі себе заганяють в глухий кут. Він не обов’язково буде окреслюватися якоюсь “кнайпою”, то може бути й “офіс”, але лише до 45-ти, оскільки замість “акме” (розквіт сил і вершина творчості), вони отри-мують на цей період свого життя здебільшого інфаркти та інсульти. Що буде, якщо до нервового виснаження їх будуть доводити ще у стінах школи?

Механічні некритичні запозичення, чи в галузі педагогіки, психології, політології, чи на їх стиках (скажімо, “психологія лідер-ства”), завжди повинні відбуватися з поправками: на вік, на стать, на характер і темперамент, а найперше – на особливості ментальності. Не пройшовши відповідного (до того ж лонгітюдного!) випробування, своєрідної адаптації до умов провідної культури, вони можуть дати дуже сумнівні плоди. Ми вже їх маємо, і проявляються вони на найбільш ранній диспозиції становлення особистості, коли діти виявляються фрустро-ваними школою ще на дальніх підходах до неї. Причина цьому – “ранній розвиток ди-тини”. Але не взагалі, не фізичний, не психо-фізіологічний, а власне інтелектуальний1. Ну, не можуть наші “освітяни” спокійно дивити-ся, як повільно діти розвиваються, як спо-кійно граються і нікуди не хочуть летіти стрімголов, як це роблять “мудрі” дорослі! І вони “ламають списи” навколо проблеми, як у них те дитинство забрати і зробити їх зразу дорослими, і такими самими раціоналістами.

Перекіс, на якому ми акцентуємо таку велику увагу, з’являється вже тут, на самих початках. Чого ж дивуватися, коли виявляє-ться, що розбудовувати фундамент людської особистості доводиться “на піску”? І так воно й буде, бо “поцупивши” на Заході якісь мето-дики (а їх інколи нам просто “підкидають” як наживку), ми вже від них не відступимося. Ми будемо їх впроваджувати “до пере-можного кінця”, “до останнього українця”.

Тому так у нас і виходить, що замість того, щоб “побігати і поплигати”, позмагати-ся у вправності і силі на спортивних май-данчиках, діти наші ще й досі вправляються у “техніці читання” і здатності відтворювати “безглузді склади”, а також і виконувати різні інші завдання, навіть ті, що у 20-ті роки минулого століття використовували для реабілітації хворих в американських психлі-карнях. Це у дошкіллі і при підготовці до школи. А старшокласники, замість того, щоб складати нормативи з фізкультури, зубрять дубові тести, до яких наші педагоги дорвалися як до “новацій”, в той час коли на Заході стосовно них здійснюється серйозна “переоцінка цінностей”. “Сьогодні проблема оцінювання не є такою важливою, як це було у 1971 році. Зараз боротьба розгорнулась навколо стандартизованого тестування. Стандартизовані тести нині настільки заполо-нили нашу масову школу, що це негативно позначається на якості. Нам, педагогам, наказано не легковажити з тестами, а навчати тому, що в них закладено. Внаслідок такої переоцінки значення тестів зміст програм звужується, і це в епоху, яка вимагає поширення знань серед учнів, які люблять вчитися, вміють вчитися і є доволі вправними у мислиннєвих процесах, щоб радити собі у сучасному світі. Тестування сьогодні пере-вернуло процес навчання і поставило його з ніг на голову. Замість того, щоби використо-вувати тести для заохочення і оцінки нав-чання, ми тепер за їхньою допомогою тестуємо нашу здатність навчати цими тестам. Не навчання визначає тестування, а воно диктує свої закони навчанню. Замість того, щоб виступати в якості засобу розвитку людини, тести перетворилися у мірило людської цінності”, – з обуренням пише Роберт Ферріс [10, с. 169-170].

До речі, американці у цих питаннях ніколи не впадали в крайнощі. І якщо, скажімо, Карл Роджерс в одній своїй роботі наголошує на самоактуалізації особи-стості [9], то в іншій [10] – звертає увагу на те, що в школах не слід штучно створювати атмосферу змагання і боротьби, яка може задалеко завести людину від її самості, а відтак – призвести до психічної дестабілізації особистості.

А між іншим, саме у нас і саме в наш час вчителі дуже полюбляють влашто-вувати серед дітей такі собі ”щурячі перегони” або стикати їх лобами. Згодом вони з великим здивуванням виявляють, що у цій “битві тита-нів” виживають найбільш твердолобі. Це “друга крайність” у педагогіці: присутність у стінах школи “спецконтингенту” учнів, які, на відміну від тих, що є зомбованими наукою, нічим особливо не переймаються і як входять у неї, так і виходять без жодних змін у їхньому внутрішньому світі. Це зовсім не означає, що їх треба “списати з корабля історії”. Вони можуть плідно працювати і згодом шляхом самоосвіти дотягаються до рівня моральної вихованості тих, хто хапав у школі “зірки з небес”.

Практика психотерапії наочно показує, що нервові розлади не так часто трапляються у “простих людей”, які більше рухаються, ніж розумують, не раціоналізують, а діють. Завдяки цьому вони й виробляють у себе спокійне ставлення як до дійсності взагалі, так і до своєї власної особистості. Тому Карл Густав Юнг пропонує для профілактики психічних захворювань певну напругу життя.

Як засіб тренування імунітету і як пси-хотерапевтичний метод2. Наявність у житті людини не уявних, а справжніх фізичних труднощів, на його погляд, слугує найбільш ефективним стимулом до життя. “Внутрішня нужда може перетворитися у зовнішню, і допоки існує справжня, а не роблена (уявна) нужда, до душевнохвороб-ливих проблем зазвичай і діла нема”, – каже він [14, с. 169].

На більш пізньому власному досвіді виживання в екстремальних умовах версію цю перевірив Віктор Франкл. Він пересвід-чився, що людина може максимально мобі-лізувати приховані внутрішні резерви своєї психіки у боротьбі за виживання. “У про-тилежність до теорії гомеостазу, – пише він, – напруга не є чимось таким, чого неодмінно треба уникати, а внутрішня гармонія і душев-ний спокій не є чимось таким, що треба безу-мовно визнавати і приймати. Здорова доза напруги, такої, наприклад, що породжується смислом, яку необхідно здійснити, є неодмінним атрибутом людяності і необхідна для душевного благополуччя. Передусім лю-дині потрібна напруга, що створюється її спрямуванням” [12, с. 66].

Це спрямування закладене у людській тілесності. Це є її генокод. Будемо ми стояти на суто наукових чи релігійних позиціях, все ж мусимо визнати, що від Самого Бога спо-віщається людині ідеальна програма її життя і діяльності. Психічне здоров’я людини зале-жить від того, наскільки вона її дотримується. Тут найлегше відхід від неї скинути на обставини. Значно важче залишитись при цьому у гармонії зі своєю совістю, бо саме вона визначає, чи зробила людина все від неї залежне, щоб ці обставини змінити.

У цьому пункті сходяться індивідуа-льне і соціальне, бо моральною людина може бути лише по своїй добрій волі, а воля до життя і воля до влади продукується у глибинах того унікального буття, яким є тіло кожної окремої людини. “Її тілесність вима-гає від неї єднання; мова, мораль, естетика і розум прагнуть до загальноприйнятості, передбачають її; любов, робота, людська причетність є реальними вимогами спільного людського життя” [1, с. 17].

Життєвий порив, що переломлюється у тілі цілком конкретної людини, скеровується догори і підкоряє собі емоційно-відчуттєву і раціональну сферу її психіки. То є нормальна логіка. І навпаки, розумова праця, що претен-дує на першість, особливо керівна робота, що вимагає, крім затрати інтелектуальних сил, ще й “роботи на публіку”, його пригнічує. Однак відкрито вона про це не говорить, навпаки, вона “маскує” свої справжні наміри, постійно навіюючи людині уявлення про її “значимість”, “вагомість,” а то й “незамін-ність”. Відволікаючи її від бажань і запитів тіла, тих, які знімають і утримують у собі потребу саморозвитку, інтелект виставляє їй цілі, що жодним чином з нею не пов’язані, а інколи й протилежні до неї. І тоді вона ризикує “з’їхати” на “персону”, суто ідеальний “образ”, за яким доволі часто вже не промацується ніякої реальності. Найуспішніші “іміджмейке-ри” так далеко заходять на цьому шляху, що “образ” перетворюється у “знак”, “порожнє місце” з непомірно роздутими амбіціями.

Не “в ідеалі”, а хоча б у відносній пси-хічній нормі людська душа являє собою єдність духу і плоті. “Живиться душа від тіла” і ставитись до нього треба як до “Храму Духа Святого”. Але людині, що є “мудрою своєю власною мудрістю” немає справи ні до Духа, ні до свого власного тіла. Забувши про Божий лик, активно ліпить вона свій власний “образ” і працює лише на нього. “Термін “образ” – це символ і ментальні побудови, які виявляються протиставленими реальності фізичного досвіду. Не можна сказати, що образи нереальні, але їхня реальність є від-мінною від тілесного феномену. Образ набу-ває реальності лише за умови, що він поєднується з почуттям чи відчуттям. Якщо ця єдність виявляється порушеною, він стає абстрактним. Різниця між образом і реальні-стю найчіткіше проявляється у шизофрені-ків. Класичний приклад – божевільний, що називає себе Ісусом Христом або Наполео-ном. “Ментальне здоров’я” передбачає, що образ співпадає з реальністю. У цьому ви-падку образ себе виявляється узгодженим із зовнішнім виглядом тіла і з почуттями [4, с. 10].

І навпаки, коли такої узгодженості нема, тоді може статися велика біда, коли зовнішньо спокійний “Христос” стає буйним “Наполеоном”. Та, власне, це не обов’язково повинні бути зовнішні конфлікти, не менши-ми бувають трагедії внутрішньої роздвоє-ності. І причиною цього є тривала робота над формуванням “фасаду”, соціального обличчя, яке повинно було б “сподобатись всім”. “Образ – це абстракція, ідеал і ідол, що вима-гає того, щоб йому принесли в жертву почуття особистості. Образ – це ментальне поняття, яке, накладаючись на психічне існування, принижує життя тіла, відводячи йому допоміжну роль. Тіло починає служити образу і стає інструментом волі. Людина відчужується від реальності власного тіла. Відчужені індивіди створюють відчужене суспільство” [4, с. 11].

Ніхто не заперечує, що у людини фор-ми тіла можуть “моделюватися”, що вона може формувати своє тіло у відповідності до уявлень про прекрасне. Зрозуміло, що для цього вона повинна спочатку побудувати власний “ідеальний образ”, тобто чітко знати, якою вона хотіла би себе бачити. Але після того, як “попрацювала” її уява, вона повинна починати щось робити зі собою реально, фізично. Якщо цей “образ” не втілити в жит-тя, у душі відбуваються серйозні трансфор-мації і деформації, яких не чекав ніхто. Як це не дивно, “крах ілюзій” не ставить людину на реальний ґрунт, а поглиблює психічну “яму”.

Вказаний “ідеальний образ” може бути навіть запозичений, але “спроектований”, “приміряний” людиною він повинен бути ли-ше на себе. У процесі самоактуалізації від-бувається перманентне прилаштовуванне “образу” людини до власної тілесності. Вона мусить дуже добре знати цю “реальність” і з нею рахуватися, тобто не здійснювати на-силля над природою за межею, на якій дух і плоть перебувають в органічному поєднанні. На жаль, відірваний від своїх буттєвих ко-ренів інтелект доволі часто підштовхує люди-ну до того, щоб вона не лише заглянула за цю межу, а й перейшла її, фактично пересту-пивши через себе. Особливо це стосується жінок, особливо дівчаток, коли вони почи-нають “моделювати” себе, незважаючи на власну природу, тілесну конституцію і будь-що намагаються стати “супер”, чи “топ”, не приклавши жодного фізичного зусилля, а лише випивши за день жменю порошків.

Щоб не зачепити “за живе” і не образи-ти жінок, слід сказати, що чоловіки є так само схильні до творення “образів”. Більше того, ми тут можемо сказати їм лише комплімент, бо на відміну від жінок, вони все ж таки виявляються прив’язаними до реальності, бо коли жінки роблять себе “об’єктом аналізу” у сенсі “зовнішнього вигляду” і форм свого тіла1, то чоловіки про це думають.

Ні для кого не є секретом, що чоловічі ролі значно більше соціалізовані, а отже і “образи” їх набагато більше виявляються відірваними від реальності. Це той випадок, коли, скажімо, в установі чи фірмі від людини залишається лише “красива форма”. Щонай-менше тут ми маємо справу з тим, що Ролло Мей назвав “шизоїдним відхиленням”. Щоб йому запобігти, він приходить до висновку, що у кожної людини “мають бути цілком визначені межі утвердження, і вона має зберегти свій центр” [8, с. 26].

Йдеться про первісне вітальне ядро осо-бистості, яке закладається в її тілесність від самого народження. Воно акумулює у собі той імпульс до життя, який вона отримує з генами, а ще – волю до його збереження і примноження. Як і будь-яке інше фізичне тіло, тіло людини володіє своєрідною “граві-тацією”, яка й не дає життєвій енергії “роз-сіятися”. “Розсіяний склероз” наочно показує, що тіло людське цю “гравітаційну силу” втра-тило, тому воно вже нічого не регулює і не контролює. Людина виявляється розбитою і просто згасає на очах лікарів, які переважно нічим їй допомогти не можуть. І лише чудом самій людині, завдяки концентрації волі і майже поклітинному про-мацуванню тіла, вдається зінтегрувати особистість і знову вдихнути у нього життя.

Те, що хвороба ця доволі часто вражає людей, які були “успішними у своїй кар’єрі”, слугує зайвим доказом того, що життя “в межах самого тільки розуму” інколи й породжує цей “інтелектуальний імуноде-фіцит”. Причиною цього є те, що, розростаю-чись і розбухаючи, ментальне Я відривається від Я вітального, того самого, яке мало б асоціюватись з тілом і мало б достатньо сили, щоби привести особистість хоча б до відносної цілісності.

Таким чином, ми приходимо до виснов-ку, що повернення до цієї цінності може відбуватися на реальній матеріальній основі, і роль її може виконати лише людська тілесність. Вона не лише продукує психічну енергію, а й контролює її і скеровує. І нічого дивного в цьому нема, бо душа людини живе в її тілі, і стани душі залежать від його “спортивної форми”.

Серед засобів її підтримання слід передовсім назвати фізичну активність, рух, що дає відчуття тіла, подразнює його і виводить із стану заціпеніння. Це останнє, а також певна “затиснутість” людини, є серйоз-ними тривожними симптомами. Вони свід-чать про відсутність волі до життя, яка вира-жається у бажанні розкриватися світу і чер-пати з нього енергію життєвого пориву, який розгортається у цілому Космосі. Якщо цього нема, якщо людина замикається у собі, але не для того, щоб звернути свою увагу на себе як на тілесно організовану істоту, а для того, щоби займатися інтелектуальним “самокопан-ням”, то вона дуже швидко може “засохнути”.

Здоров’я не може бути видумане, воно не може бути вимріяне чи навіяне. Воно є наслідком роботи з тілом. Здоров’я психічне не є винятком з цього правила. В його основі лежить самоототожнення, адекватне сприй-няття людиною себе як істоти із крові і плоті. “Відчуття ототожнення витікає із відчуття контакту зі своїм тілом. Для того, щоб знати, хто вона є, людині необхідно усвідомлювати, що вона відчуває. Вона має знати вираз свого обличчя, те, як вона себе тримає, як рухається. Якщо ж свідомого відчуття тіла і його пози нема, людина розщеплюється на безтілесний дух і розчароване тіло” [5, с. 8].

Нам можуть сказати, що й тут йдеться про “формування іміджу”, нібито й у даному випадку людина контролює себе і дуже перей-мається тим, як вона виглядає. Однак не треба плутати “соціальне лице” з реальним облич-чям, соціальний поступ індивіда або про-сування по щаблях службової драбини нічого спільного не має з “ходою”, з природністю і граціозністю руху. Людина справді здорова є вільною, і це знаходить своє підтвердження у пластиці її рухів або грації. “Об’єктивно пси-хічне здоров’я можна визначити рівнем жит-тєвої енергії, який виражається в блискавич-ності погляду, кольрі і температурі шкіри, спонтанності виразів обличчя, живості тіла, а також граціозності рухів” [5, с. 14].

Людина здорова прекрасно володіє своїм тілом, вона ніби випромінює впевненість у собі, що не може бути ототожненою із самовпевненістю і пихою якогось сноба, що, незважаючи на своє “пожмакане” обличчя і “на колінах живіт”, може “знати собі ціну”, роздавати рекомендації стосовно “мудрого влаштування життя” і, навіть… проповідувати здоровий спосіб життя.

Оскільки найчастіше це явище спосте-рігається у середовищі так званої “еліти” або творчої інтелігенції, то шанси на “розщеп-лення” тут зростають, вони підвищуються пропорційно до рівня майстерності, якщо людина не вдосконалює себе фізично. Як це, зрештою, виглядає, показує Лоуен. “…До мене прийшов відомий художник і заявив: ”Я перебуваю у сум’ятті і відчаї. Я не знаю, хто я. Йду по вулиці і питаю себе: “Хто ти?”. Казати йому: “Ви відомий митець, Ваші робо-ти виставлені у багатьох галереях”, – звісно, було б марною працею. Він це прекрасно знав. Насправді його скарга виникла через відсутність відчуття самості, себе, відсутності контакту з вітальним аспектом існування, тим, що надає життю сенс. Цьому чоловікові не вистачало ототожнення з власним тілом, тобто того фундаменту, на якому вибу-довується людське життя” [4, с. 7].

На основі відчуття і переживання тіла відбувається формування психічного скелета особистості, який тримає людину “при купі“ і не дає їй можливості розпастися. Працюючи у сфері мистецтва, людина, принаймні, розвиває свою емоційно відчуттєву сферу, ту, яка все ж таки час від часу перекидає місточки між розумом і підсвідомою віталь-ною психікою. І якщо вони виявляються розірваними навіть у митця, то неважко собі уявити, що відбувається з тими, хто звик тільки “рахувати гроші”. Оскільки сьогодні переважна більшість молоді прагне саме до цього, то таким “здоровим” прагматикам слід сказати окремо: Якщо людина живе тільки розумом, особливо “власним”, то “предме-том” її турботи тим більше повинно ставати її власне тіло. Турбота про нього, помірковані фізичні навантаження повинні стати для неї не лише способом підтримання високої працездатності чи забезпечення “респекта-бельного вигляду” для підтримання високого “іміджу фірми”, а й питанням збереження і захисту психічного здоров’я, а значить – виживання.


Література

1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной пси-хологии. – М., 1995.

2. Баранов В.С., Баранова В.В. Жить в гармонии с своими генами //Здоровий спосіб життя. Збірник наукових статей. – Вип. 5. – Львів, 2005.

3. Гете. Фауст. Лирика. – М., 1986.

4. Лоуэн А. Предательство тела. – Екатеринбург, 1999.

5. Лоуен А. Психология тела. – М., 2004.

6. Морен Э. Утраченная парадигма. Природа человека. –К., 1995.

7. Мунье Э. Персонализм. – М., 1992.

8. Мэй Р. Открытие Бытия. – М., 2004.

9. Ортега-I-Гассет Х. “Iншi” i “я” – розвиток теми. Ко-роткi роздуми про “неї” //Фiлософська i соцiологiчна думка. – 1990. – №7.

10. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. – М., 1994.

11. Роджерс К, Фрейберг Дж. Свобода учиться. – М., 2003.

12. Франкл В. Самотрансценденция как феномен чело-века //Человек в поисках смысла. – М., 1990.

13. Юнг К.Г. Психология бессознательного. – М., 2003.




Структура педагогічної діяльності, особливості її організації у контексті філософії освіти ХХІ ст.

Ліліана Кудрик,

Юрій Сурмяк






Професія вчителя – одна із найбільш творчих і складних професій, у яких поєднано науку та мистецтво. Ця професія споріднена з працею письменника (творчість у підготовці матеріалу), режисера і постановника (ство-рення замислу і його організація), актора (в пе-дагогічній діяльності інструментом є особис-тість вчителя), педагога, психолога та науковця.

Діяльність вчителя має високу соціаль-ну значущість і займає одне з центральних місць у державотворенні, формуванні націо-нальної свідомості і духовної культури украї-нського суспільства. Недаремно найпочесні-шими у людському суспільстві здавна вважа-ли професії священика, лікаря і вчителя. У праці вчителя органічно поєднані знання та ерудиція вченого і мистецтво педагога, висо-ка культура та інтелектуальна, моральна, ду-ховна зрілість, усвідомлення обов’язку і по-чуття відповідальності.

Професійна педагогічна діяльність вчи-теля може розглядатися як цілісна динамічна система, у якій виділяють п’ять структурних елементів: • суб’єкт педагогічного впливу, • об’єкт педагогічного впливу, • предмет їх спільної діяльності, • цілі навчання, • засоби педагогічної комунікації. Ці компоненти складають систему, бо жоден з них не може бути замінений іншим або їх сукупністю. Всі вони перебувають у взаємозалежності.

Праця вчителя є свідомою, доцільною діяльністю щодо навчання, виховання і роз-витку молодого покоління. Вона має свою специфіку, яка полягає у наступному:

1. У сукупності фізичних та інтелектуаль-них сил і здібностей педагога, завдяки яким він успішно здійснює доцільну діяльність щодо ви-ховання і навчання учня. Серед них найважливі-шими є організаторські здібності.

2. У своєрідності об’єкта педагогічної пра-ці, який одночасно стає суб’єктом цієї діяльності.

3. У своєрідності засобів праці вчителя, значна частина яких – духовні.

Український православний мислитель, яскравий представник “філософії серця” П. Юркевич відзначив, що найважливішим знаряддям педагогічної діяльності є “вільно діюче слово, оперте на авторитет і лю-бов”. Він виділив три види любові, які мають бути притаманні педагогові: любов до Бога, любов до істини і любов до вихованців.

4. У специфіці взаємозв’язку між трьо-ма підсистемами (сукупність інтелектуальних і фізичних сил педагога, сукупність певних даних об’єкта праці і сукупність засобів і структури діяльності).

Вчитель виконує такі основні функції:
  • організаторську (керівник, провідник у лабіринті знань, умінь, навичок);
  • інформаційну (носій найновішої інформації);
  • трансформаційну (перетворення суспільно значущого змісту знань в акт індивідуаль-ного пізнання);
  • орієнтовно-регулятивну (структура знань педагога визначає структуру знань учня);
  • мобілізуючу (переведення об’єкта вихован-ня в суб’єкт самовиховання, саморуху, са-моутвердження).

Надзвичайно важливою складовою пе-дагогічного процесу є педагогічні здібності викладача. Сучасна педагогічна наука виділяє такі види педагогічних здібностей:




Дидактичні
Становлять основу вмінь дохідливо, цікаво, чітко і зрозуміло викладати учням навчальний матеріал

Організаторські
Вміння організувати учнів, захоплювати їх різними видами суспільно корисної діяльності, створювати колектив і робити його інструментом, за допомогою якого формується відповідна структура особистості

Комунікативні
Здібності, що дозволяють підтримувати правильні стосунки з учнями, створювати здоровий мікроклімат у колективі

Перцептивні
Здібності й уміння проникати у внутрішній світ учня, розуміти рух його думок і почуттів

Емоційна стійкість
Здатність контролювати себе, володіти ситуацією, зберігати рівновагу та стійкість за будь-яких обставин

Спостережливість і педагогічний оптимізм
Уміння бачити, інтуїтивно відчувати, на що спрямована увага учнів. Уміння передбачати хід педагогічного процесу і спрямовувати його у потрібне русло, роблячи опору на позитивні якості особистості