В. Д. Косенко © Авторські права
| Вид материала | Документы |
- Омельчук К., До питання про авторські права на фотографії, 282.8kb.
- Авторські права на текст програми "Українська мова, 5-12 кл." належать Міністерству, 573.15kb.
- Медкнига Косенко, 337.6kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.57kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.3kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
- Косенко Виталия Владимировича Научный руководитель Авербух Владимир Лазаревич, 361.48kb.
- Р. И. Косенко 20 г. «Утверждаю» Директор моу «сош №20» Н. Н. Петров Приказ, 3407.87kb.
- Авторські права на текст програми "Біологія, 7-11 кл." належать Міністерству освіти, 355.91kb.
Комунікативні стратегії сучасної парадигми філософії освіти
У сучасних процесах модернізації і глобалізації європейського суспільства, формування культурного простору ХХІ століття, позначене становленням нової філософсько-освітньої парадигми, яка відображаючи світоглядні характеристики суспільних відносин, має за мету сутнісно трансформувати систему освіти в Україні. Найважливішим у цьому процесі, повинно стати визначення шляхів кореляції вимог європейського освітнього простору та сучасних потреб українського суспільства. При цьому реформування освіти у поєднанні із запровадженням інноваційних технологій організації науково-дослідницької діяльності (створення технополісів, технопарків), повинно випереджати трансформаційний розвиток суспільства, спрямувати його. Це стає можливим сьогодні, оскільки Україна приєдналася бо Болонського процесу – комунікативною стратегією якого є формування суспільного освітньо-наукового простору, розробка універсальних, єдиних критеріїв та стандартів освіти Європи.
Започатковуючи креативні проекти освіти майбутнього, необхідно враховувати інноваційні особливості та різновиди змін культурного простору, орієнтуючись на новий образ культури ХХІ століття і відповідно виявити стратегічні напрями, що складають сенс парадигми сучасної філософії освіти.
По-перше, становлення нової освітньої парадигми постає як всесвітній інтеграційний процес. В межах його формату буде відбуватися діалог культур, зможуть взаємодіяти багатогранні прояви різнобічних культурних практик, освітніх програм, духовно-творчих досвідів, буде відбуватися їх крос-культурний синтез.
По-друге, філософія освіти, актуалізує антропоцентрічний підхід до теоретичного обґрунтування соціального призначення освіти сьогодні, усвідомлення її як сфери буття і формування людини з новим типом свідомості. Нова парадигма філософії освіти виходить з необхідності комунікативно-діалогової взаємодії, спрямованої на подальший прогресивний розвиток суспільства і особистості.
По-третє, сучасні принципи освіти, продукують навчання як діяльність по самотворенню людини, в культурному просторі інформаційних технологій, розуміння освітченості та ідеалу людини , як «інтелектуала, що навчається на протязі усього життя». У такому контексті відбувається акцентуація комунікативної і гуманістичної функції освіти.
Гуманістична функція освіти переплітається із проблемою динаміки соціального процесу, аксіологічних зсувів у суспільній свідомості, з формуванням цілісної креативної особистості, кредо якої не пріоритети техносфери, а діалог гуманістичних універсалій з інноваціями технічного прогресу. Відповідно необхідно скорегувати навчальні програми в сутнісному розумінні гуманізації. Хибним є скорочення годин, або просто вилучення з учбових планів культурологічного блоку дисциплін. Це веде до зниження креативних можливостей особистості (студента), адже руйнується гармонія поєднання відчуттів і розуму, відкидається необхідність виховання (емпатії, моральної, естетичної) гуманістичної свідомості – як соціально-культурної норми, якою завжди визначалася еліта суспільства.
Комунікативна функція освіти – це лінгвістичний (мова спілкування і мова науки), технологічний (обмін науковими ресурсами), інформаційний (крос-культурний і міжкультурний) синтез, за умов якого відбувається полілог культурних практик як за історичною вертикаллю, так і за соціальною горизонталлю.
Архипова Є.О. ( м. Київ)
Конвенціональна та маніпуляційна коммнікаційні стратегії
До останнього часу комунікація розглядалася як окремий напрямок теорії і не була предметом прикладного дослідження. В той же час існуючі теорії не можуть достатньо повно пояснити досвід комунікації, яка існує в пострадянських державах, що пов'язане з системним характером ідеологічних конструкцій, які існують і відтворюються в пострадянських суспільствах, а також широко розробленими і масово вживаними технологіями маніпуляції суспільною свідомістю.
Без обговорення проблеми переходу від філософії й методології роботи зі свідомістю до нових стратегій рефлексії в комунікації, без наукової дискусії гуманітарних технологів, вчених, експертів і консультантів, без викриття ідеологічних маніпуляцій у сфері роботи із суспільною свідомістю і без спеціальних зусиль по впровадженню конвенціональних комунікаційних технологій ця ситуація не може бути змінена.
Необхідність повномасштабних перетворень в країнах СНД виводить на перше місце комунікаційні стратегії як практичну проблему, значення якої важко переоцінити, оскільки перш ніж реформувати суспільство, потрібно змінити сам тип комунікації, який може бути використаний в процесі реформ.
Сучасна комунікація використовує переважно маніпуляційну комунікаційну стратегію, що є причиною втрати довіри суспільства до держави, громадян – до влади, і нарешті – до деконвенціоналізації.
Маніпуляцію породжує ситуація, коли присутня зовнішня для комунікації мета і відсутнє її відкрите пояснення-пропозиція для всіх учасників комунікації. Маніпуляційною комунікацією називається така цільова комунікація, де зовнішня для неї мета не оголошується відкрито або приховується спеціальними засобами і веде до зміни смислової, цільової або ціннісної ідентифікації того, на кого вона направлена. Цільова комунікація і комунікація порозуміння, де крім внутрішніх або зовнішніх для комунікації цілей виконується умова досягнення взаєморозуміння учасниками комунікації, є конвенціональною комунікацією.
Конвенціоналізація як процес застосування конвенціональної кому-нікаційної стратегії принципово відрізняється від маніпуляції змістом, об'єктом діяльності і характером інструментів. Об'єктом діяльності конвенціональних комунікаційних дій є не громадяни (як в маніпуляційних діях), а соціальні проблеми, при цьому громадяни виступають партнерами. Інструменти конвенціональних комунікаційних дій є відкритими, на відміну від прихованих і таємних інструментів маніпуляційних дій. Змістом конвенціоналізації є деліберативний процес, тоді як змістом маніпуляційної комунікаційної стратегії є управління поведінкою.
Маніпуляційні технології ставлять за мету управління ситуацією через управління поведінкою людей. Мета конвенціональних технологій - управління ситуацією через взаємодію і узгодження поведінки людей. Маніпуляція з'являється тоді, коли відкрито декларується одна мета, але при цьому спеціальними рефлексійними засобами самої комунікації переслідується інша.
Цілий ряд ефективних механізмів комунікативної дії заснований на використанні імпліцитной інформації, тобто інформації, яка представлена в повідомленні в прихованому вигляді. Імпліцитна інформація, через свій «прихований» для адресата повідомлення характер, є одним з комунікативних засобів, що володіють великим маніпулятивним потенціалом.
Разом з тим питання про маніпулювання непросте: як правило, одні і ті ж комунікативні прийоми в одних випадках служать для того, щоб з їхньою допомогою вміло вводити в оману, а в інших - просто для того, щоб зробити повідомлення коротшим, легшим для сприйняття або виразнішим і естетичнішим. Тим самим маніпулятивним є не прийом сам по собі, а його впливаюче навантаження в конкретній ситуації.
Балакірова С. Ю. (м. Київ)
“Археологічна” стратегія М. Фуко та проблеми художньої комунікації
У контексті пошуку нових методологічних стратегій, що найбільш адекватно репрезентують інтенції сучасного мистецтва, аналіз специфіки художньої комунікації постає одним із перспективних. З точки зору теорії комунікації художній твір можна розглянути в різних аспектах, зокрема, проаналізувати особливості художньої мови як комунікації, визначити специфіку знакових систем художнього спілкування, а також виявити комунікативні властивості засобів художньої виразності різних видів мистецтва. У процесі сприйняття художнього твору як форми специфічного повідомлення, тобто художнього змісту, відбувається взаємодія між автором і реципієнтом. Нагадаємо, що в постмодерністських концепціях твору як тексту дана властивість художньої комунікації набуває особливого значення. Отже, через інтертекстуальну основу сучасного твору автор створює певну комунікативну, а саме ігрову ситуацію, що вимагає від реципієнтів відповідної реакції співтворчості – включення до процесу означування й декодування повідомлення, тобто постійного вироблення художнього змісту.
У контексті розгляду даної проблеми принципово важливим є концепція “археології знання” французького філософа М. Фуко, що репрезентує закономірності комунікації дискурсивних формацій. Для обгрунтування методології археологічного опису філософ вводить поняття “архів”, під яким він розуміє не суму всіх текстів культури чи “бібліотеку усіх бібліотек”, але умови їхнього існування та функціонування, тобто системи дискурсивних практик і системи висловлювання. Поняттю “архів”, що обіймає різні рівні існуючого – архіви суспільства, культури, цивілізації, історичної доби й архіви особистості – надається значення одного з головних концептів теорії Фуко. Архів репрезентує постмодерністську ідею світу як випадкового й фрагментованого Тексту, що функціонує за лінгвістично близькими правилами. Людина не може вичерпно описати будь-який архів, оскільки постійно знаходиться всередині цих дискурсивних правил, проте вона може обіймати його лише частково і фрагментарно. У такому контексті аналіз архіву передбачає вихід за межі нашого дискурсу й вивчення місць розриву власних дискурсивних практик.
Методологічну стратегію опису дискурсів як окремих практик в елементах архіву філософ вважає “археологією”, пояснюючи, що це поняття визначає предмет аналізу, який описує “вже сказане” на рівні його існування, функції висловлювання та на рівні дискурсивних формацій в контексті загальної системи архіву, до якого воно належить. Археологічна стратегія спрямована на досягнення багатоаспектності дослідження, в якому встановлюються мінливі зв’язки між дискурсивними й оточуючими їх недискурсивними практиками та розглядається специфіка їхнього функціонування. Іншими словами, однією з головних задач археології є виявлення археологічної моделі кожної формації та розкриття особливостей їх взаємовідносин. Саме цю множинність і динаміку розгляду різних типів дискурсів із суміжних галузей знання Фуко вважає основною рисою археологічного дослідження. При цьому французький філософ наголошує на тому, що метою такого дослідження є прагнення показати специфічну гетерогенну єдність одночасно існуючих дискурсів, тобто виявити “інтердискурсивну конфігурацію”. Тому археологічний метод передбачає застосування “інтердискурсивної сітки”, що створюється завдяки взаємовідносинам та перехрещенням дискурсивних формацій різних галузей.
Таким чином, метод археологічного аналізу не обмежується лише застосуванням його до наукового дискурсу. Оскільки будь-яка галузь культури та діяльності людини має мовний чи інший знаковий вияв і репрезентується через відповідний дискурс, французький філософ пропонує підходити з позицій архіву до будь-яких дискурсивних практик, в тому числі до галузі мистецтва як особливого типу дискурсу. Згідно з цим, крім науки, теорії чи поняття, об’єктами аналізу повинні стати художні твори як унікальні дискурсивні формації.
Герчанівська П. Е. (м. Київ)
МЕНТАЛЬНІСТЬ І КАРТИНА СВІТУ ЯК ОСНОВА ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ
Метою дискурсу є осмислення діалектичного зв’язку етнічного характеру з художньою образною системою і розробка рекомендацій щодо зберігання і ретрансляції етнокультурних традицій. Основними структуроутворюючими одиницями дослідження стали універсальні моделі – ментальність і картина світу, що дають ключ до розуміння етнічного характеру. Оскільки питання стосовно взаємозв’язку цих моделей досі залишається відкритим, то була запропонована робоча парадигма, згідно з якою картина світу інтерпретується як погляд на себе і світ з боку носіїв культури, а ментальність – як інтегроване уявлення про етнос (зсередини і ззовні).
З позицій адаптаційного підходу ментальність і картина світу є нічим іншим як засобами корекції сприйняття людиною оточуючого світу, що допомагають сформувати загальні нормативи поведінки людей, сприяють їх адаптації до певного природного і соціокультурного середовища, дозволяють поєднати колективне несвідоме з аналітичними формами мислення. Досліджуючи художні процеси в межах обох концепцій, знаходимо, що вони здійснюються за однією схемою: формування на рівні колективного несвідомого етнокультурних домінант психіки (архетипів) – трансфер архетипів на реальну дійсність і трансформація їх в художні образи – матеріалізація образів в художніх творах.
Вже на перших етапах розвитку етносу на рівні колективної несвідомості формуються певні константні моделі – психоповедінкові архетипи (прообрази), що становлять етнокультурний генофонд. Концентруючи у собі весь історичний і соціальний досвід етносу, архетипи стають регуляторами індивідуальної психіки. Під впливом цих програм знаходяться не лише елементарні поведінкові реакції (наприклад, безумовні рефлекси), але й людське світосприйняття, мислення, уявлення.
В результаті діяльності головного мозку архетипи, інтегруючись з уявленнями про реальний світ, перетворюються в образи, що зв’язують етнокультурний генофонд з дійсністю. Завдяки образній системі, створюються об’єктивні умови формування такого типу психокультурної діяльності як художня творчість, в процесі якої іде перекодування інформації з однієї репрезентативної системи сприймання (образної) в іншу – знакову. Етнічний характер, що відбивається у ментальності, картині світу, стає стабілізуючим фактором Етнотрадицій. В них концентрується соціальна і культурна спадщина, що передається від покоління до покоління і репродукується у певних суспільствах і соціальних групах протягом тривалого часу.
Як ментальність етносу, так і картина світу не є монолітом, вони гетерогенні у просторово-часовому континуумі. Нарівні з ментальними настановами (картиною світу), властивими усім члена суспільства в певний часовий період, існують також настанови, характерні для окремих соціальних, професійних або етнолокальних груп, що детермінує специфіку їх художньої творчості.
Із всього вищесказаного можна зробити висновок, що ментальність, картина світу є важливими механізмами зберігання і ретрансляції етнокультурних традицій. Однак ці механізми лише тоді спрацьовують, якщо суб’єктам культуротворчого процесу притаманна висока етнічна самосвідомість.
Реконструкція ментальної системи етносу, моделювання структури картини світу з акцентом як на психічні особливості етносу, так і сучасні реалії створює перспективи для подальшого розвитку народного мистецтва. Реалізацію цієї проблеми слід вирішувати комплексно, на інтердисциплінарному рівні – у тісному контакти таких наукових напрямків як етнопсихологія, етноекологія, філософія культури, соціологія, культурологія, антропологія та ін. Тільки тоді мистецтво може виявити свій соціокультурний потенціал, сприяючи консолідації нації.
Гогінашвілі Н.П. (м.Київ)
МІФОТВОРЧІСТЬ, ЯК СКЛАДОВА КУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
Міфотворчість є історично першою ланкою в культуротворчому процесі; джерелом матеріальних та духовних цінностей як світової так національної культури України, складовою міжкультурних комунікацій. Простежуючи еволюцію міфу, можна проаналізувати становлення та розвиток соціокультурних, процесів, дослідити динаміку культури. О.Ф.Лосєв вважає що, в основі кожної культури лежать певні міфи, розробленням і проведенням яких у життя і є кожна окрема культура.
Вже в античній філософії у працях Платона „Держава”, „Закони”, „Політика” визначається соціально-конструктивна функція міфу. Коментар Прокла до „Держави” Платона містить перші підходи до естетичної теорії символу. Використання міфу однієї з онтологічних засад християнської культури визначило категоріальну систему християнської думки, у якій головне місце посідали поняття символу і образу. Філософська думка ХIХ-ХХ століття продовжує наукове вивчення міфів в працях Ф.В.Шелінга, Б.Малиновського, М.Еліаде, Е.Тайлора, Дж.Фрезера, Ф.Ніцше, А.Камю, М.Гайдегера., тощо.
Соціологія ХХ століття визначила раціоналістичне вживання терміну „міф” в якості різних оцінок та в різних смислах (ідеологічна пропаганда). Своєрідно концепція міфу опрацьовується у психології: психоаналіз З.Фрейда, концепція архетипу К.Юнга.
Розглядаючи міфологічне світосприйняття, як спосіб людського буття, який ґрунтується на змістовному спорідненні їз світом природи (синкретичний світогляд), сам міф постає історично першою формою культури, що компенсує нерозвиненість практичного освоєння природи. Панування міфологічного світогляду пояснюється нерозвиненістю внутрішньо суспільних зв’язків та стосунків людини з природою. Міфологізована природа, трансформована у природні стихії інтерпретується через ототожнення зі стихіями людськими, а в подальшому, як наслідок і з соціальними. Міфологічні образи природи сприймаються як реальні істоти, втіленні за допомогою символів, обрядів, ритуалів. Символічна уява продукує ці образи як частину діяльності, що опредметнені в „другій (окультуреній) природі”, як середовищі існування людини, яка є сукупністю матеріальних та духовних цінностей. Символізація природи формує естетичне ставлення до світу і є об’єднуючою ланкою між природою та мистецтвом.
В українській (слов’янській) дохристиянській культурі стосунки „людина природа” виступають як системотворчий принцип естетичної свідомості, міфопоетичний образ відіграє у мисленні більшу роль ніж слово, бо система образів та міфологем становить основу міфологічної свідомості. Українське дохристиянське світорозумінню та світовідчуттю має багато спільних рис із світовідчуттям та світорозумінням античної культури. Насамперед, йдеться про філософське осмислення природи, її поетизацію та обожнення. Природа в цілому та окремих її проявах, а також персоніфікаціях у вигляді міфологічних богів, займає головне місце в системі цінностей стародавніх українців. Значна кількість пам’яток протоукраїнської художньої культури свідчить про те, що в естетичній свідомості стародавніх українців відтворювався комплекс позитивних емоцій, відчуття людського єднання з природою, наближення до Землі – як до джерела життя. У міфах та казках простежуються загальні тенденції, що були характерні античній класиці. Так, героіко-фаталічні тенденції були притаманні українській культурі. Плідно розвиває образ героя, захисника своєї батьківщини, українська епічна література, наділяючи його над якостями міфологічного героя. Значне місце в українській естетиці займають оспівані античним світом ідеї краси та гармонії. Князівські палаци та дерев’яні ідоли не лякали своїми розмірами, а кликали до себе, народжуючи в душі відчуття любові та радості. Таким чином, у культурному відношенні взаємини між античною та українською дохристиянською культурами можна оцінити не як просте запозичення творчого досвіду іншої цивілізації, а як діалог культур, як плідний процес взаємозбагачення культурними надбаннями та цінностями.
Гонтарь Е.С. (г. Киев)
Возможно ли подлинное творчество в современных условиях всепроникающего господства средств массовой коммуникации
Любой вид интеллектуального творчества предполагает использование каких-то заранее полученных данных или сохраненных при помощи предметов культуры. Самым привычным предметом являются книги, другие публикации, а также средства массовой коммуникации.
Печать, радио, телевидение оказывают огромное влияние на всю социальную сферу, они фактически контролируют всю культуру, пропуская ее через свои фильтры, выделяют отдельные элементы из общей массы культурных явлений и придают им вес, повышают ценность одной идеи, обесценивая другую, поляризуют, таким образом, все поле культуры. То, что не попало в каналы массовой коммуникации, а наше время почти не оказывает влияние на общество.
Средства массовой коммуникации создают профессионалы-практики, которые пользуются при этом естественными для них – или, во всяком случаи, ими безоговорочно принимаемыми – готовыми системами ценностей, со своей стороны они сами оказывают на эти системы лишь незначительное и очень медленное воздействие. Задача этой группы деятелей культуры заключается в том, чтобы выделить из совокупности всего, что только есть нового, небольшое число таких элементов и фактов, которые отвечали бы более или менее четко сформулированным критериям. Среди этих критериев “значительность” в смысле принадлежности к классической культуре, подразумевающая способность суждения, умение взглянуть со стороны на объект интеллектуального мира, играет менее важную роль, чем “понятность”, “интересность” и некоторая “перспективность”.
Характер средств массовой коммуникации и те исключительно высокие значительные количественных показателей, которыми измеряется их роль в современном обществе, делает эти средства основными элементами мозаичной культуры постмодерна. Процесс функционирования средств массовой коммуникации состоит в том, что их продукцию как бы рассеивают или распыляют в социальном поле. Необходимо отметить, что творческий индивидуум сам тоже погружен в это социальное поле, является одной из точек, и в этом качестве в полной мере он подвластен общим законам окружающей среды. Элементы культуры он усваивает, черпая их на удачу из потока сообщений, поступающих по каналам средств массовой коммуникации. Какое-то количество этих элементов остается у него в памяти и составляет так называемое, оснащение ума, - его индивидуальную культуру, строительный материал для духовной деятельности.
Творец новых идей создает их на основе ранее приобретенных идей, составляющих фонд его индивидуальной культуры. Его деятельность протекает в рамках, определяемых окружающей его социальной и интеллектуальной среды, и процесс творчества, таким образом, осуществляется по замкнутому циклу, развертывающемуся главным образом через каналы массовой коммуникации.
Жиляева А.В. (г. Краматорск)