В. Д. Косенко © Авторські права
| Вид материала | Документы |
| Перформанс в коммуникативном пространстве Петрова С.О. (м. Київ) Зв’язки з громадскістю - діалог чи насадження стереотипів? Прухницкая О.В. (г. Киев) Пугачева Т.В.(г. Киев) Родіонова Н.О. (м. Київ) |
- Омельчук К., До питання про авторські права на фотографії, 282.8kb.
- Авторські права на текст програми "Українська мова, 5-12 кл." належать Міністерству, 573.15kb.
- Медкнига Косенко, 337.6kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.57kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.3kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
- Косенко Виталия Владимировича Научный руководитель Авербух Владимир Лазаревич, 361.48kb.
- Р. И. Косенко 20 г. «Утверждаю» Директор моу «сош №20» Н. Н. Петров Приказ, 3407.87kb.
- Авторські права на текст програми "Біологія, 7-11 кл." належать Міністерству освіти, 355.91kb.
Перформанс в коммуникативном пространстве
Коммуникация является необходимым элементом взаимодействия людей, групп, народов, государств, в ходе которого осуществляется передача и взаимопередача информации, чувств, оценок, значений, смыслов, ценностей. Коммуникация занимает ведущее место в сфере социальных процессов. Помимо системного и функционального представления о коммуникации в наше время особое внимание уделяется так называемым «модным» ее видам, среди которых не последнее место занимает перформанс. Он все чаще и чаще входит в нашу жизнь, и все больше определяет наш жизненный стиль.
Коммуникация неоднородна, так как различны коммуникативные средства, их связи и отношения в структуре высказывания и способы актуализации их коммуникативной функции. Например, вербальная коммуникация использует для передачи вербальный канал, визуальный – визуальный, а перформансная располагает свое сообщение в пространстве - ритуал. Ю.Шрейдер говорит о ритуальном поведении как о таком, где цель отсутствует, «она состоит в выполнении самого ритуала».
Активно защищает понятие ритуальной театральности в нашей истории Н.Евреинов. Он смело распространяет перформансные характеристики во все области. По его мнению, театром называется и место международных столкновений (театр военных действий), и место, где происходит вскрытие трупов (theatrum anatomicum), и эстрада престидижитатора. Театром выступает «нечто, служащее обозрению различного рода наказаний (Theatrum poenarum), и нечто, отвечающее астрономо-астрологическому интересу (Theatrum cometicum), и, наконец, кинематограф, кинетофон, кинеманатюр, представление марионеток, китайских теней и т.п.».
Ричард Шехнер вносит свое толкование перформанса, под которым он понимает действия одного человека или группы перед другим человеком или группой. Он предлагает четыре возможных перформансные трансформации театральности в ритуал и обратно: Действительность 1- встреча/обмен - Действительность 2. Действительность 1 - с помощью перформанса - Действительность 2. Ритуал - с помощью театра – Развлечение. Развлечение - с помощью театра – Ритуал.
Следует отметить, что Р.Шехнер определяет базовые составляющие перформансной стратегии, которые содержат драматическую структуру: сбор, перформанс и расставание. Выход из перформанса - тоже церемония, поскольку аплодисменты помогают выйти из данной реальности. Аудитория является обязательным элементом перформанса. Р.Шехнер предлагает свою классификацию, где главным элементом становится включенность аудитории в ситуацию или ее случайный характер. Он предлагает следующую дихотомию: интегрированная / случайная аудитория.
Следует также отметить, что любой перформанс строится на предварительной репетиции, подготовке. Из набора минидействий отбираются именно те действия, которые смогут наиболее безошибочно и недвусмысленно воздействовать на аудиторию. Здесь не может быть допущена ошибка, так как перформанс – не индивидуальное чтение, а исключительная возможность повторения события, чтобы попытаться понять и прочувствовать действия еще раз.
Петрова С.О. (м. Київ)
Творчість як невід’ємна характеристика культури діяльності адміністративного менеджера
Сьогодні в Україні, як і на всій пострадянській території, діяльність щодо управління адміністративними системами побудована за традиціями минулого і не відповідає динаміці сучасного соціального простору. Отже, постає нагальна потреба у впровадженні такої діяльності як адміністративний менеджмент, що є відмінним від адміністрування, адміністративного управління, менеджменту, державного управління, соціального управління та ін., не лише за назвою, а і за своєю сутністю.
Адміністративні менеджери – спеціалісти, покликані організувати діяльність адміністрації (системи з „жорсткою” структурою) відповідно до швидкоплинних (динамічних) процесів сучасного суспільства, і в подальшому забезпечувати адекватність адміністративно-управлінської системи суспільним процесам. В своїй діяльності вони мають задовольняти основним вимогам адміністративної системи управління, що базується на інструкції як засобу самозбереження, і у той же час досягати суспільнозначущих результатів, ефективно організовувати не лише власну діяльність та підтверджувати пріоритет персональної відповідальності управлінця, а тим більше – державного службовця.
В даному контексті, організувати діяльність адміністрації означає змінити її структуру, функції, зовнішні та внутрішні взаємозв’язки, розробити нові стандарти та нормативи діяльності (законодавчі чи підзаконні акти, положення, посадові інструкції, плани тощо). Отже, діяльність таких спеціалістів реалізується не лише як класичний менеджмент, а і як діяльність моделювання, проектування, конструювання, реконструювання та деконструювання соціальних систем (таких як, наприклад, регіон, міністерство, місто, відділ районної адміністрації, тощо) та соціальних процесів, що в них протікають.
Для усвідомлення особливостей та місця творчості в діяльності адміністративного менеджера необхідно дослідити таку її інтегральну характеристику, як культуру діяльності. Будь-яка культура діяльності (в тому числі і культура управління) діалектично єднає аксіологічну та професійну складові. До аксіологічної входять: морально-етичні норми роботи та ставлення до праці. Професійна складова включає: сукупність професійних знань; навички в організації роботи і виконанні її окремих елементів; вміння володіти собою і розуміти особливості працюючих поряд людей.
Творчість в діяльності адміністративного менеджера забезпечує якісне та повноцінне втілення цієї діяльності. До професійних навичок такого спеціаліста належать моделювання, проектування, реконструювання, конструювання, а їх дійсна реалізація – це, безперечно, творчий процес. Ефективне управління кадрами, в свою чергу, вимагає від адміністративного менеджера творчого пошуку засобів і способів надання розпоряджень, мотивації, налагодження комунікативних зв’язків (як з підлеглими, так і між ними). Це зумовлено тим, що необхідно забезпечити злагоджену, ефективну діяльність службовців «старої закалки», з метою досягнення нових суспільнозначущих цілей.
Особливого значення набуває творчість як характеристика особистості адміністративного менеджера, бо лише творча особистість, що постійно шукає та досліджує нове (нові теоретичні розробки, передовий досвід, нові способи реалізації власної діяльності, та навіть нові проблеми для вирішення) здатна не дозволити адміністративній системі звести нанівець свої намагання, та може протистояти масовій бюрократизованій культурі діяльності (що досі панує в системі державного управління нашої країни, і, доречи, часто суперечить загальнолюдським морально-етичними нормами). Така особистість, навіть постійно стикаючись з сильним опором консервативної системи, здатна бути носієм і ретранслятором нової культури адміністративного менеджменту.
Польська Т.Д. (м. Київ)
ЗВ’ЯЗКИ З ГРОМАДСКІСТЮ - ДІАЛОГ ЧИ НАСАДЖЕННЯ СТЕРЕОТИПІВ?
Проблема комунікації, спілкування, відкритості до інших гостро актуалізується в сучасному світі конфліктів, непорозумінь, зіткнення ціннісних світів, релігійних суперечок і політичних баталій. Люди не чують один іншого, кожен наполягає на своїй єдиній і беззаперечній істині. Справжня комунікація, спілкування, діалог торкаються не тільки долі і щастя окремих людей, але й народів і культур.
В контексті філософського та загально-соціологічного підходу до осмислення людського існування й діяльності на інтерсуб’єктивній основі дуже важливо підійти до розуміння PR як діалогу. Зв’язки з громадськістю звичним чином визначають як комунікацію організації чи особистості з громадськістю. Діалогічна актуалізація спілкування і відмінність комунікації і діалогу полягає в тому, що комунікація як така не передбачає ані суб’єктивності сторін, що знаходяться в процесі комунікації, ні творення ними смислу. Щодо діалогу-то це спосіб входження суб’єктивності, особистості в міжсуб’єктні відносини і творення цілісними суб’єктами певної спільності.
Звичне звужене тлумачення діалогу як розмови двох суб’єктів на відміну від полілогу як розмови, в якій беруть участь багато осіб, визначається помилковим прочитанням грецького префікса dia ,що означає «наскрізний рух, взаємність, розподілену дію».Тобто, осмислене спілкування трьох, чотирьох або скількох завгодно осіб теж є діалогом. Головне, щоб було розподілення смислу, його поширення за межі одиничного суб’єкта. Діалог – це смисл, що переступає власні межі і відкриває для себе необхідність іншого смислу, тобто розуміння необхідності перебудови індивідуальних засад існування з огляду на передумови існування і спілкування з іншими.
Культурологічна місія діяльності по зв’язкам з громадськістю, яка звичним чином нерідко викривлюється і сприймається в суто маніпулятивному сенсі, є налагодження взаєморозуміння, консенсусу в суспільстві, гармонізація стосунків, тобто знаходження єдиного смислу для різних суб’єктів. Головним завданням зв’язків з громадськістю як діалогу є розв’язати складні проблеми, дійти взаєморозуміння, враховуючи альтернативні підходи.
І поле битви в піарі за творення нового смислу є стереотипи. Як константна форма людського буття, основа ритуалу ,традиції, стереотип в деякому широкому смислі слова є ейдосом і набуває в цьому контексті вищий позитивний сенс. В липманівському ,вузькому смислі, стереотип набуває негативних конотацій як спрощений образ соціальної реальності, як « зрозумілі» ходи мислення і поведінки, що їх ЗМІ нав’язують пересічному громадянинові.
Зв’язки з громадськістю по своїй природі, по суті і головній місії як заклик до діалогу, до мислення, пошуку нового смислу-це діяльність, яка не зводиться до експлуатації стереотипів масової свідомості, а культуротворча діяльність, що спрямована закликати людей на основі великих стереотипів культури( індивідуальних стереотипів Декарта, Паскаля, Ейнштейна та ін) як методу вибудовувати свої індивідуальні стереотипи сприйняття соціальної реальності.
Прухницкая О.В. (г. Киев)
Роль социального знания в духовном творчестве
Содержательные моменты творческого процесса обеспечивают его результату такие признаки, как принципиальная новизна, социальная значимость и совершенство исполнения.
Социальное знание является тем активизирующим началом, которое взывает к творчеству, необходимым условием для реализации задач синтеза познавательных процедур. Его специфика заключается: в поисках смысла, обоснования и оправдания творческой деятельности как главного содержания жизни; в изучении социальных запросов, общественных потребностей. Личность отбирает и переосмысливает социально заданные ценности, пытается понять свои возможности и пути самореализации для определения модели жизненной позиции; в освоении культурных ценностей научных знаний («информационное» познание), необходимых для преобразования исходного материала творчества.
В процессе творчества имеется особый аспект познания, не попадающий в поле зрения ни технических, ни общественных наук: структура человеческой деятельности, конкретные операции, которые можно передать машинам, т.е. познание специфического материала, преобразуемого в новый продукт.
Социальное знание характеризуется определенной неполнотой, приблизительностью, относительностью, т.к. не охватывает всего содержания исследуемых явлений. Неполнота наших знаний может характеризоваться отвлечением от несущественных второстепенных свойств изучаемого объекта /как методологический прием / и от отдельдельных существенных его свойств и сторон, когда оказывается не охваченным сам теоретический образ предмета.
Для социальной науки значение имеет не интеллектуальные процессы возникновения идей, а только их результаты или продукты - знание или система обусловленных ими идей и верований и пути, по которым эти идеи и верования регулируют поведение и определяют социальные институты и взаимные отношения людей в обществе.
Социальная наука призвана синтезировать уже имеющиеся идеи структурного и процессуального ее формирования и стать самоорганизующей теорией. Основой этому может служить междисциплинарная трудовая деятельность, в ходе которой преодолевается разделение естественных и гуманитарных наук. Она занята расширением достигнутых прежде знаний, их оценкой и использованием, а также деятельностной ориентацией и координацией. Благодаря анализу ожидаемых позитивных и негативных результатов использования знаний через прогнозирование экологических, психологических, социальных и других явлений, социальная наука способна стать своего рода моральной инстанцией, отвечающей за сложность происходящих событий.
Необходимо, чтобы каждое новое поколение поднималось на более высокий уровень образованности и культуры, профессиональной подготовки и социальной активности. Но сложно-пульсирующий поцесс социального движения показывает нам, что такой порядок, когда обязательно требуется закончить низший класс, чтобы перейти в следующий, такой порядок ненаблюдаем и невозможен, поскольку «школа» здесь строится вместе с процессом обучения.
Теория не может предвидеть каждый практический шаг, она лишь рисует стратегию практических действий, являясь методологией практической социальной инициативы.
Одним из условий демократизации интеллектуальной сферы, развития духовного творчества является признание права каждого человека самостоятельно мыслить и понимание этой самостоятельности, оригинальности мышления как важной социальной ценности.
В социальном знании осуществляется перевод разрозненных представлений в теоретически систематизированную общезначимую форму, удержание того, что может быть сохранено, передано, преемственно развито в качестве устойчивой опоры последующей человеческой деятельности.
Необходимо, чтобы общетеоретические, мировоззренческие основы мышления применительно к разным сферам жизни, не подвергались окостенению и коррозии, не расшатывались, а укреплялись и обогащались новыми данными науки и новым социальным опытом, для чего требуется социальная и политическая стабильность, т.е. принципиальная устойчивость позиций.
Пугачева Т.В.(г. Киев)
Культура коммуникации: проблемы и перспективы образовательного процесса
Одним из основополагающих условий формирования и развития личности представляется «коммуникация» как процесс взаимосвязи и взаимодействия общественных субъектов, в котором происходит обмен деятельностью, информацией, опытом, умениями, а также результатами деятельности. Говоря о коммуникации в собственном смысле (именно, взаимоотношениях), необходимо помнить и о рефлексии, теоретической установке на самопознание, отдавая при этом себе отчет, в каком мире мы живем, и в каком направлении его развитие возможно.
Решающим фактором в определении качества жизни можно считать «образование», причем в глобализирующемся мире просто необходимо «повернуться лицом» к реальной проблеме соотношения знания и мудрости. Собственно культура коммуникации как раз и предполагает выявление точек совершенствования человеческой жизни, всего, что способствует объединению людей и человечества в целом.
В нарастающем потоке информации человек должен уметь увидеть главное, существенное, понять – без чего все его знания становятся фрагментарными (и оттого более опасными), а сознание мифологизируется.
Антропологическая (культурная) катастрофа означает деградацию сознания ценностного мира индивидов среди повального политического, морального и всякого иного социального лицемерия. Напрашивается неутешительный вывод: расцветает эпоха кризиса ответственности.
В образовательном процессе, тем более, если речь идет о высшей школе, главным является не просто овладение «готовой истиной», но осмысление путей поиска истины, способность к целеполаганию. А может ли человек быть собственно субъектом деятельности (т.е. активным, творческим, ответственным), если относятся к нему чаще всего как к объекту? При наличии «субъектной ущербности» важно попытаться диалектически синтезировать противоположности объектного (способность впитывать внешние воздействия, быть творимым) и субъектного (способность творить) в человеке и коллективе. Разрешение этого антропологического противоречия имеет ведущее значение для культуры, призванной формировать творческого человека, отличающегося в то же время высоким уровнем общественной дисциплины.
Введение Болонской системы предполагает расширение диапазона и углубление личностных проявлений субъектных свойств человека, т.е. самосознания, самоконтроля, ответственности, чувства собственного достоинства. Ее «стимулирующая» функция выражается в воспитании способности к самонапряжению, кроме того, самодисциплина, основанная на сознании долга, как наиболее плодотворное проявление свойства объектности – оказывается и одним из проявлений свойства субъектности. Модульно-рейтинговая система как призыв к индивидуальному действию показывает, что практически выгодно, прежде всего для себя, добросовестно, сознательно, без принуждения выполнять свои социально значимые функции и обязательства.
Каждый член коллектива является субъектом нравственной деятельности, но преподаватель, отвечая за обогащение рационального компонента человеческой духовности, выполняет и «поисково-ориентационную», и «дирижерскую» функции, помня о том, что самый плодотворный путь развития человека – это приобщение к достижениям мировой культуры, а культивирование «умного сердца» помогает человеческому духу освободиться от простой (в смысле «хуже воровства») однозначности. Сложность позиции преподавателя состоит и в том, чтобы видеть ситуацию со стороны. Принцип «социального контекста» обязателен в межличностных и межгрупповых коммуникациях. Таким образом, принцип ответственности каждого (студента, преподавателя, сотрудников и администрации вуза) должен стать определяющим в образовательном процессе. Каждый должен знать, какие, собственно, мы берем на себя обязательства, участвуя в процессе «очеловечивания человека», который не может не быть постоянным.
Родіонова Н.О. (м. Київ)
Феномен «дитинства» та динаміка сучасного світу «дорослих»
Сучасне суспільство переживає період істотних еволюційних змін у культурних, наукових і соціальних системах, демонструючи їх залежність від змін, що відбуваються з людьми. У наш час актуалізувалася потреба у розумінні сутності людини, її особливостей та можливостей. Дослідження проблеми людини зараз носить загальнонауковий характер, втілюючись у зверненні до таких питань, як взаємини людини та природи, місце людини у Всесвіті, її роль у історії Землі і історії людства. На думку багатьох дослідників, на сучасному етапі розвитку, внаслідок цивілізаційної кризи, відбувається пошук нового типу взаємин між людьми, нових соціальних конструкцій, нового статусу людини в оточуючому її світі. Входження в глобальний цивілізаційний простір, за умови збереження власної індивідуальності, можливо лише через визнання значимості інших людей. Така ситуація стимулює розвиток філософського підходу до вивчення буття людини. Дослідження становлення особистості органічно включає в себе проекцію на дитинство, як особливий етап розвитку людини. Дослідження «дитинства» як предмету соціально-філософського аналізу передбачає виявлення ціннісно-онтологічного аспекту становлення особистості дитини. У цьому зв'язку «дитинство» перестає бути абстрактним поняттям та стає об'єктивною реальністю.
У сучасному гуманітарному знанні «дитинство» розглядається як «складний і багатомірний феномен, опосередкований багатьма соціально-культурними факторами». На нашу думку, визначення дитинства як етапу людського формування, що передує дорослості та характеризується розвитком психічних функцій, є неоднозначним і недостатнім. При розмаїтті дослідницьких підходів навіть у наш час Дитинство як і раніше залишається маловивченим, а в певному значенні, навіть загадковим явищем. Діти являють собою зовсім особливу «популяцію», особливу «субкультуру», особливий «світ», відмінний і несхожий на світ дорослих. Однак вся складність і суперечливість феномену дитинства як такого не зовсім чітко усвідомлюється.
За визначенням Д.І.Фельдштейна, «Дитинство - це гарно відоме, але малозрозуміле явище соціальної дійсності». Поняття «дитинство» використається широко й багатозначно. Дитинство розуміється як етап онтогенетичного розвитку індивіда, що починається з народження дитини й закінчується безпосереднім включенням його в доросле життя. В індивідуальному варіанті дитячий період життя може розумітися як стійка послідовність актів дорослішання зростаючої людини, його стан «до дорослості». В узагальненому - як сукупність дітей різних віків, що становлять «до дорослий контингент» суспільства.
Дотепер недостатньо визначена і «загальна система координат» для виявлення головних смислів «дитинства» й процесів, що тут здійснюються. Перш за все: фізичного й психічного формування, входження в соціум, освоєння соціальних норм, ролей, позицій, придбання дитиною (у рамках Дитинства) ціннісних орієнтації й соціальних установок, при активному розвитку самосвідомості, творчий самореалізації, постійному особистісному виборі в ході затвердження й розкриття власного індивідуального життєвого шляху. У результаті в теорії відсутнє і загальне бачення дитячого соціального простору (як стану й середовища, що визначає реальний розвиток дитини) і не виявлена загальна тенденція, що виступає головною в розвитку «дитинства» як узагальненого суб'єкта в системі відносин з «Світом Дорослих».
Однак «дитинство» - не тільки «прелюдія» до дорослості, не просто підготовка перед вступом у життя, - дитинство коштовне й значиме саме по собі. Дитинство неможливо розглядати абстрактно, багато з його характерних рис пов'язані з тими суспільством і культурою, у яких воно існує. Тому одним з показників рівня культурного розвитку суспільства, на думку багатьох дослідників, є відношення до дитини як суб'єкта культури від якого залежать майбутні успіхи або трагедії всього людства.
Русакова С.М. (м. Київ)