Geum.ru

В. Д. Косенко © Авторські права

Вид материалаДокументы
Мифологема как коммуникативная составляющая культуры
Димитров В.Ю. (м. Київ)
Дорошенко С. В. (м. Київ)
Касаткіна О. А. (м. Київ)
Кириченко А. (м. Київ)
Подобный материал:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34

Мифологема как коммуникативная составляющая культуры

Среди характерных особенностей постмодернизма можно выделить релятивизацию представлений о реальности. В научном обиходе прочно закрепились идеи симуляции и виртуализации, что, в свою очередь, привело к выводам о размывании («вымывании») реального из сферы современной культуры. В русле обозначенной проблемы дискуссионным остается вопрос о том, в какой степени массовое сознание и массовая мифология, традиционно считающиеся крайне консервативными и ориентированными на четкие и строгие оппозиции, на сегодняшний день могут отражать эту «условную реальность».

Поиск архаической основы массовой неомифологии является закономерным следствием использования в современных мифологических исследованиях теоретических положений К.Г. Юнга и его последователей. Описывая элементарную составляющую мифологического нарратива многие ученые используют понятие «мифологема» для обозначения устойчивых и повторяющихся конструктов коллективной общенародной фантазии, обобщенно отражающих действительность в виде чувственно-конкретных персонификаций, одушевленных существ, которые мыслились архаическим сознанием как вполне реальные.

Неоднозначность семантического наполнения этого термина поддерживается параллельным существованием корреляционных ему понятий: мифема, мифологизм, архетип. С нашей точки зрения, об архетипе можно говорить как о первичных схемах образов, их психологических предпосылках, в то время как мифологема – содержательное наполнение этой модели, «ближайший» канал актуализации архетипов. Мифологема, как и архетип, универсальна, но ее отличительной чертой является динамичность, подверженность различным модификациям.

Классификация А.Ф. Грабского предполагает выделение мифологем, складывающихся в рамках иерархизированной вертикальной структуры на трех уровнях исторического знания: «культурном», «структурном» и «событийном».

Мифологемы, сложившиеся на «структурном уровне исторического знания» формируют отношение к конкретным общественным институтам, как элементам социальной структуры, сформировавшимся на определенном этапе цивилизационного развития и отражающим особенности господствующих в тот или иной момент общественных отношений. К таким мифологемам А.Ф.Грабский относит этнические (национальные), государственные (династические) и классовые (сословные). Мифологемы структурного уровня в наибольшей степени востребованы идеологией, так как способны исторически обосновать незыблемость существующего социального порядка и обеспечить реализацию интересов господствующих элит.

Такая мифологема является центром, вокруг которого выстраивается (стихийно или искусственно) определенная мифология. Наполнение мифологем новым содержанием представляет собой перенос архетипических образов на реальные объекты бытия, что позволяет им быть эффективным инструментом воздействия на общественное сознание.

Таким образом, мифологемы, несущие фундаментальные нормы и ценности, предписывающие поведение в определенных ситуациях, устанавливающие сбалансированные взаимоотношения и контакты, становятся неотъемлемой частью коммуникаций в культуре.

Димитров В.Ю. (м. Київ)

ЗМІ в системі сучасних суспільних відносин

Політична комунікативістика, як наукова дисципліна, що має міждисциплінарний характер, дає відповідь на питання про реальні межі впливу масової політичної комунікації та ЗМІ як її головного суб'єкта на політичну систему. Система маніпулювання свідомістю і технології її здійснення були належним способом сформульовані, оформлені й апробовані в XIX та XX століттях. Таким чином, XIX століття стало своєрідною предтечею ХХІ ст. в плані маніпулювання свідомістю. А в XXI столітті, у зв'язку з розвитком НТП стало можливим масове, глобальне маніпулювання свідомістю, що практично будь-яка людина стала об'єктом маніпулювання. Але індивід виявився практично не готовим до агресивних впливів на свідомість. Спритне нав'язування ідей і неправильних уявлень про щастя, рівність і братерство, культивування образа ворога у свідомості мільйонів людей породило більш ніж драматичні наслідки - світові війни, революції, депресії, що призвели до незлічимих жертв. Не дивлячись на усвідомлення наслідків настільки грандіозних маніпуляцій, бажання керувати мільйонами людей не зменшилось, а ще в більшій мірі зросло. Тепер керувати людиною хочуть усі, починаючи від політиків найвищого рангу і закінчуючи посередніми комівояжерами. Зараз для них головною метою став зиск.

Наслідки такої обробки очевидні - відбувається поступове знецінювання і деградація самих ідей та архетипів соціального буття - ідеї родини, шлюбу, любові, вищих цілей і бажань. Це трапляється тому, що на підсвідомому рівні будь-яка особистість протистоїть впливові маніпуляції. Але, якщо при маніпуляції використовуються основні життєві образи й ідеї, то й невірно спрацьовує внутрішній механізм захисту - проти цих життєвих цінностей.

В сучасній науковій літературі досліджувана проблема розглядається через її висвітлення у різних теоретичних традиціях та ракурсах: загальнофілософських методологічних підходах, специфічних атрибутах соціологічного знання, позитивізму (зокрема біхевіоризму), феноменології, структуралізму та постструктуралізму, семіотики, теорії комунікацій та кібернетичній теорії соціальних систем.

Відтак, наукові пошуки в межах досліджуваної проблематики дозволяють окреслити головні питання, в яких сконцентровано сутність взаємовпливу ЗМІ та суспільного життя, а саме: значення, яке має політична комунікація для функціонування політичної системи та здійснення влади у суспільстві; завдання ЗМІ у соціальній системі та логіка функціонування мас-медіа, яка є джерелом їхнього впливу та влади; характеристики сучасних аудіовізуальних ЗМІ, що є головним ресурсом їхнього політичного впливу; властивості ЗМІ завдяки яким вони можуть впливати на формування громадської думки у ліберальних демократіях; моделі сприйняття аудиторією повідомлень ЗМІ; здатність впливу ЗМІ на прийняття політичних рішень; можливість мас-медіа нав'язувати свої правила формам здійснення публічної політики у суспільстві; наслідки, якими вимірюється політична ефективність ЗМІ; роль мас-медіа у функціонуванні ліберальної демократії.

Виділення комунікативістики у самостійний науковий напрямок відображає визнання великої ролі процесу взаємодії через ЗМІ, як великих соціальних груп, так і окремих індивідів, залучених у складні соціальні і політичні процеси. Між тим окремі реалії, які сьогодні визначаються цим терміном, виникли значно раніше. Якщо розуміти комунікацію у широкому значенні як передачу інформації від людини до людини шляхом мови, жестів, а також зображень та інших символічних форм, зафіксованих на матеріальних носіях, то як мовна, так і візуальна комунікація як інструмент політичного впливу використовувалась ще у глибокій давнині і налічує багатовікову історію.

Дорошенко С. В. (м. Київ)

Соціальні технології як спосіб реалізації креативної природи соціального життя

Соціальна потреба сучасного суспільства – розвиток креативної особистості - практично не задовольняється, соціальний спосіб існування людини став сьогодні головною проблемою. Постановка проблеми когнітивного креативу, розвитку соціальної функціональності, взаємодії технологічного і соціального в суспільному розвитку, осмислення нового способу буття суспільства на основі новітніх програмних систем - це спроба концептуалізації сучасних тенденцій, усвідомлення і врахування яких веде до приєднання до домінуючої функціональності, до нової форми суспільного життя, що формує людську цивілізацію як інформаційну.

Соціальні технології - спосіб здійснення діяльності на основі її раціонального розділення на процедури і операції з їх наступною координацією і синхронізацією та вибору оптимальних, креативних засобів виконання. Саме людина виступає головною рушійною силою впровадження і розвитку соціальних технологій. Слід наголосити на складності системи відношення „людина – суспільство”, адже людина - суб'єкт суспільних відносин, належить до соціальної системи і у своїй діяльності протистоїть природі, і водночас є соціальною істотою за своєю природою, тобто знімає в собі природне. Тому і соціальні технології потрібно тлумачити як спеціально організовану сферу знання про способи й процедури оптимізації діяльності людини в умовах наростаючої взаємозалежності, динаміки і відновлення креативних процесів соціального життя.

Побудова соціальних технологій здійснюється шляхом поділу діяльності на окремі операції та процедури за умови глибокого розуміння природи і специфіки тієї області, у якій діяльність розгортається. У цілому соціальні технології можуть бути розглянуті як інноваційна система методів виявлення і використання схованих потенціалів соціальної системи одержання оптимального соціального результату при найменших управлінських витратах.

Креативність слід розглядати як підгрунтя («креативне ядро», що зумовлює творчу активність людини) для самоактуалізації та творчої самореалізації особистості в різних видах діяльності. Отже, креативність є характерною ознакою творчої особистості, спроможної реалізовувати свій творчий потенціал за власною ініціативою й вибором відповідних засобів. Її можна розглядати і як передумову для будь-якої творчої діяльності, змотивованої прагненням індивідуума до самовираження та самоствердження в суспільному житті.

Сьогодні говорять про те, що необхідний креативный погляд на життя, до сприйняття в сучасному суспільстві ставляться вимоги такі, як вміння сприймати, підхоплювати і стимулювати соціальні інновації, тобто готовність сприйняття й розуміння нового. Сучасна людина повинна бути «open mind», тобто мати відкритий, сприйнятливий розум. Крім того, креативна людина означає розвиток творчих здібностей самих людей. Як відкривати і будувати творчу людину в самому собі? Як будити творчість? Творити –значить сприяти народженню нового, а також з'єднувати, активуючи свою синтетичну здатність мислення й діяльності.

В сучасному соціальному житті саме креативні технології виступають важливим фактором у процесі постійного духовно-творчого удосконалення особистості, формування інтелектуального й культурного потенціалу кожної людини.


Ількова Н.Д. (м. Київ)

Третій сектор в Україні. Його вплив на суспільне життя

В умовах розбудови демократичних інститутів країни, здійснення ринкових реформ постає багато питань гострого, дискусійного характеру щодо посилення ролі організацій громадянського суспільства. Неприбуткова організація є своєрідним індикатором суспільних проблем. Її поява, напрями діяльності вказують на слабкі місця в державній системі освіти, охорони здоров'я, соціального захисту тощо.

Ознакою здатності українського суспільства до соціальної самоорганізації стало поширення громадсько-політичних організацій та молодіжного, жіночого рухів, правозахисних асоціацій, об’єднань соціальної справедливості та благодійності. Наявні громадські організації працюють не тільки у сфері надання послуг незахищеним категоріям населення, а й відбивають інтереси більш широкого загалу.

Громадською органiзацiєю є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соцiальних, економiчних, творчих, вiкових, національно-культурних, спортивних та iнших спiльних iнтересiв.

Управлiння громадською органiзацiєю є виключно прерогативою самої органiзацiї, що самостiйно обирає форму управлiння та визначає органи управлiння, структура та повноваження яких закрiплюється статутами.

Так звані інституційні інвестори, які не належать ані до державного, ані до комерційного сектору — пенсійні, благодійні фонди, фонди культури та науки, біржі, університети разом зі своїми допоміжними установами забезпечують левову частку світового венчурного капіталу. Тому, з оглядом на світовий досвід, громадські організації в Україні повинні стати проміжною ланкою між державою і громадянином. Вони покликані відстоювати інтереси простої людини, лобіювати принципові позиції якогось соціального прошарку або групи. Свобода асоціацій і повага до їхніх прав забезпечує гармонійне об’єднання інтересів різних прошарків і груп суспільства — тобто основу стабільності в державі.

Недержавні громадські організації сприяють добробуту громадян як безпосередньо, так і опосередковано. Вони роблять величезний комплекс послуг як своїм членам, так і більш значному колу осіб, починаючи з профілактики і послуг у місцевому масштабі до інституційної допомоги; від організації культурних і розважальних заходів до соціального забезпечення і медичної допомоги; від послуг, наданих добровольцями, до послуг, що надаються висококваліфікованими фахівцями; від безкоштовних до платних послуг.

Неурядові громадські організації сприяють формуванню правової держави, економічної політики, міжнародного порядку. Їх діяльність направлена на зміцнення матеріально-ресурсної основи громадянського суспільства, зміцнення місцевих організацій, створення та зміцнення інститутів, що відстоюють та захищають інтереси організацій, формування ідеологічної основи громадянського суспільства. Багато неурядових організацій виходять своєю діяльністю за межі своїх країн, беручи участь у проектах міжнародних організацій.

Оцінюючи ту суспільну роль, яку виконують недержавні організації, слід зробити висновок, що від «самопочуття» та зростання (кількісного і якісного) «третього сектору», значною мірою залежатимуть шляхи розвитку всього суспільства у ХХІ ст.

Касаткіна О. А. (м. Київ)

Від творчого потенціалу підприємства до творчої економіки

В сучасному світі творчість стала рушійною силою економічного прогресу. Не нові технології, не держава, не форми управління є гарантом економічного успіху в майбутньому, а творчість вчених, митців, підприємців, самодостатніх людей, які належать до нового соціального класу – творчого класу, який буде вести, диктувати і створювати наше нове життя.

Як результат, творчий клас став домінуючою силою економічного і соціального розвитку. Творчий клас зараз має достатню силу, талант, чисельність, щоб мати великий вплив на всі зміни в світі, на те, як ми живемо уже зараз і ще більше на те, як ми будемо жити в майбутньому.

Ключовою різницею між творчим класом і іншими класами є те, за що їм платять. Робітничий клас і обслуговуючий клас отримують платню в основному за те, що вони виконують роботу по підготовленому плану, в той час як представникам творчого класу платять за те, що вони створюють щось нове, тобто за їхню творчість. Це підтверджується тим, що збільшення нерівності доходів членів суспільства має безпосереднє відношення до посилення впливу на рівень оплати праці знань і професійного досвіду.

Ця особливість дає представникам творчого класу велику автономію і свободу в тому, як вони працюють, в яких умовах і яким чином. Без повної свободи щодо поведінки, одягу, умов роботи, графіку, творчість неможлива.

Ефективність економіки сьогодні все більше залежить від наявності у достатній кількості кваліфікованих і талановитих людей. Людські здібності й мотивації у творчих містах ціняться найвище, відтіснивши як фактори успіху місце розташування, природні ресурси й навіть доступ до ринків. За таких умов постає питання ефективності використання творчого потенціалу підприємства та формування найкращих умов діяльності творчого класу. Такі умови може запропонувати творче місто. Творче місто - це об'єднання творчих здатностей окремих людей і співтовариств для формування, у тому числі й на основі культурних ресурсів, економічно й соціально благополучного міського середовища.

Активна самореалізація кожного городянина в цьому процесі є не тільки метою, але й засобом розвитку культури, створення сприятливого соціального клімату й зміцнення економіки.

Творче місто формують організації творчого типу. Головним принципом діяльності таких організацій є партнерство й делегування повноважень. Творчу організацію цікавить, насамперед , якість і розмаїтість пропонованого продукту. У центрі її професійної уваги - вплив і стимулювання, співтворчість і співучасть, що є в сучасному світі запорукою успіху. Поки це шлях лише деяких організацій, оскільки він сполучений з багатьма ризиками.

Механізмом акумуляції та ефективного використання творчого потенціалу підприємств є створення “гуманітарних технопарків” по аналогії з технопарками.

Істотна різниця полягає в тім, що технопарки створюються на освоєних територіях і включають великі наукові й виробничі підприємства, а творчі кластери поєднують дрібних підприємців і є невід'ємною частиною міського середовища. Тому розвиток творчих кластерів може стати пріоритетом соціально-економічної політики - у першу чергу, на муніципальному рівні.

Тому сьогодні стає надзвичайно важливим розширення кола досліджень по вдосконалюванню й значному підвищенню ефективності використання людського ресурсу, як основного й практично невичерпного джерела для розвитку економіки як окремих країн, так і цивілізації в цілому.

Кириченко А. (м. Київ)

Суспільно релігійні відносини в Україні

Стан будь-якого суспільства залежить від рівня розвитку його суспільних відносин. Суспільно-релігійні та безпосередньо державно-релігійні відносини є важливою складовою таких відносин. Проблеми, які виникають між суспільством і релігійними організаціями, державною владою і Церквою можна в певній мірі врегульовувати за допомогою права, як це робиться у всіх правових державах. Створити ефективний механізм для вирішення таких проблем можна лише шляхом активного і широкого використання наукових підходів у формуванні такої моделі суспільних відносин, яка б враховувала вимоги часу та задовільняла інтереси сторін. Держава дуже часто має проблеми, пов’язані з відсутністю наукових розробок стосовно важливих суспільних питань. У зв’язку з цим особливої ваги набуває наукове осмислення суспільно-політичних та суспільно-духовних реалій, правильний вибір стратегії подальшого розвитку державно-релігійних та державно-церковних відносин, подолання притаманних їм недоліків з метою сприяння ефективному функціонуванню механізмів вирішення проблем у сфері суспільних відносин. Основоположне значення має суттєве поглиблення фундаментальних теоретико-методологічних досліджень проблематики суспільно-релігійних відносин, створення розвиненої теоретичної бази, що реалізована в наукових теоріях, концепціях, проектах.

Слово «Бог» в преамбулі головного закону держави Конституції України - це воля мільйонів громадян України, що є членами нашого суспільства. Науковці та заклади освіти певною мірою мають зважати на реалії нового часу та, тим більше, шанувати і примножувати духовно-культурні цінності, які віками допомагають жити людям. Наука повинна враховувати не лише атеїстично-релігіознавчі теорії, але і богословське бачення Бога, а вибір залишити за людиною. Бути однобоким, нав’язувати свої погляди, відкидати реальність, нехтувати духовними цінностями, думкою великої кількості людей, вносити непорозуміння, – означає порушувати права і свободи людини і сприяти деградації суспільства. Саме це і повинні враховувати суспільство, різні гілки влади та ті, хто покликаний захищати закон, права і свободи людини в Україні. Загальноосвітні заклади повинні навчити людину не лише читати головний закон держави, але і шанувати його, і жити згідно норм чинного законодавства.

У всі періоди становлення української державності в тій чи іншій мірі належне місце в суспільному житті української спільноти займала релігія.

Якою саме була віра тогочасних поколінь, якими були державно-релігійні відносини, - це звичайно важливо, але щоб не загубитися в великій кількості різноманітних суджень з приводу цього, необхідно звернути увагу безпосередньо саме на державно-релігійні правовідносини, зафіксовані в історичних документах та в правових нормах, аналіз яких може стати в нагоді при розумінні сучасного стану державно-релігійних відносин в Україні.

Тема релігії в Україні завжди була актуальною з самих різних причин. Світ релігії непростий і має свої особливості хоча б тому, що він стосується не стільки умов життя, скільки його духовно-культурного розвитку. Саме духовність може характеризувати релігію як світ духовно-релігійних, моральних, культурних та інших життєво важливих цінностей, що віками допомагають жити людям, або ж навпаки, - світ духовно-релігійного тоталітаризму, який деградує людську свідомість і породжує духовно-суспільний геноцид. Відповідним було і відношення суспільства до релігії. В часи Київської Русі, коли в більшості своїй духовно-культурному розвитку сприяла Христова Церква, або Руське Православ’я Візантійського обряду, що стало провідною силою, яка стверджувала християнські духовно-моральні цінності та передову на той час у світі Візантійську культуру на Русі, то релігію шанували. Відкривалися школи, бібліотеки та інші духовно-культурні центри, які сприяли життю і розвитку тогочасного суспільства. Коли ж в релігійну сферу почали втручатися примітивне аматорство, провладні структури, іноземна експансія, особисті та корпоративні інтереси і відверте насильство, як то було в часи Речі Посполитої в Україні, часи Петра I та його послідовників, в часи диктатури пролетаріату і атеїзму в СРСР, перші роки незалежності України, то, звичайно, у сферах релігії, Церкви та суспільних відносин виникало немало проблем, наслідком яких ставали крайнощі, що вели до втрати духовно-культурних цінностей, духовної деградації, знищення храмів, силових протистоянь та розрухи в суспільстві. Але це ще не говорить про те, що люди не шанували релігію та безпосередньо Церкву, більше того, - вони їх захищали. Так, однією з причин національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького був захист Православної віри, тобто Христової Церкви і звільнення від експансії католицької Речі Посполитої, а в часи войовничого атеїзму люди ціною свого життя спасали святині і таємно сповідували свою віру.

На сьогодні релігійна сфера в Україні представлена великою кількістю найрізноманітніших вірувань, починаючи з марновірства та забобонів і закінчуючи примітивами новітнього релігійного аматорства та експансією суспільно-релігійних об’єднань. Саме тому в Україні складається непроста ситуація і відношення до релігії різне. Наприклад, коли в суспільстві виникають ініціативи відновити авторитет традиційних духовно-релігійних, моральних та культурних цінностей православ’я, то тут же з’являються противники таких ініціатив зі сторони інших віруючих, як традиційних так і нетрадиційних віросповідань тощо. І то не дивно, адже більшість поколінь нинішніх громадян України протягом десятиліть були відірвані від повноцінного релігійного виховання та місцевих традицій. Люди, які з покоління в покоління дотримувались традиційного віросповідання і норм моралі, ведуть себе більш впевнено, тому що мають певний життєво-релігійний досвід. Тим, хто не має такого досвіду, звичайно, важко зорієнтуватись, до того ж варто розуміти і тих, хто вже став жертвою новітніх інноваційних технологій духовно-релігійних, політично-релігійних, комерційно-релігійних, терористично-релігійних та інших подібних їм тоталітарних впливів, що не сприяють консолідації українського суспільства.

Проблема постає сама собою. Останнім часом в Україні у сфері суспільно-релігійних відносин виникає все більше і більше непорозумінь. Тому, цим суспільним відносинам необхідно приділити особливу увагу. Знайти причини, переглянути норми чинного законодавства, застерегти себе від усякого роду негараздів в наш час і на майбутнє. Для цього необхідно, перш за все, переосмислити кардинально ті світоглядні принципи, на яких виховались цілі покоління нинішніх громадян України і скористатися вже набутим як своїм досвідом, так і досвідом інших країн світу. При цьому необхідно враховувати, що конфлікти і відверто силові протистояння в релігійній сфері аж ніяк не сприяють розвитку суспільства та держави. Ступінь наукової розробленості проблеми теми “Державно-релігійні правовідносини в Україні” явно доповнює об’єми сучасних наукових досліджень. На ситуацію, що склалася в релігійній сфері України, вже неодноразово звертали увагу науковці, представники держави, релігійних та міжнародних правозахисних організацій. Так, науковці кафедри релігієзнавства Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка: доктор філософських наук, професор В.І.Лубський і П.Л.Яроцький та професор Полтавського педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка, доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України В.О.Пащенко у своїх працях відверто наголошують на проблемах, що пов’язані зі збереженням національних духовних цінностей та їх перспективою; проблемах, які не сприяють толерантності і міжрелігійному порозумінню та проблемах, пов’язаних з виникненням нових релігійних рухів, що не сприяють гуманності і розвитку нашого суспільства [61]. Завідувач кафедрою філософії та декан факультету соціології Національного технічного університету України (КПІ), доктор філософських наук, професор Б.В.Новиков у своїх працях наголошує на проблемі містифікації духовної сфери та духовному геноциді [74, с. 15]. Заслужений діяч науки і техніки України Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова, доктор філософських наук, професор М.М.Закович, доктор політичних наук Головного науково-експертного управління Верховної Ради України , професор О.В.Шуба, завідувач відділу гуманітарної політики Національного Інституту стратегічних досліджень, кандидат філософських наук, доцент С.І Здіорук акцентують увагу на тому, що роль релігійного чинника в житті українського соціуму зростатиме і в найближчі роки, за певних умов він міг би стати надійним фундаментом загальнонаціональної консолідації не лише духовної, але й політичної, економічної, територіальної тощо [54, с. 7]. Особливу увагу необхідно було б звернути на рекомендацію Парламентської Асамблеї Ради Європи №1556(2002), де в розділі «Правові гарантії та їх дотримання» пункт IV говориться: «привести в дію звичайні процедури національного права у всіх випадках зловживання релігійними свободами, що наносять шкоду суспільству, або правам, свободам і здоров’ю людини», що безпосередньо стосується релігійної ситуації в Україні.

Клименко М.І. (м. Київ)