В. Д. Косенко © Авторські права

Вид материала

Документы

Содержание Соціальна міфотворчість і маніпулятивна політика ЗМІ Северинчик О.П. (м. Київ) Стеняшина Н.Л. (Российская Федерация, г. Альметьевск) Сторижко А.И. (г. Киев) Сторожик М.І., м.Київ Тургенєва О.Ю. (м. Київ) Творчість як наслідування

Подобный материал:

• Омельчук К., До питання про авторські права на фотографії, 282.8kb.
• Авторські права на текст програми "Українська мова, 5-12 кл." належать Міністерству, 573.15kb.
• Медкнига Косенко, 337.6kb.
• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.57kb.
• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.3kb.
• Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
• Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
• Косенко Виталия Владимировича Научный руководитель Авербух Владимир Лазаревич, 361.48kb.
• Р. И. Косенко 20 г. «Утверждаю» Директор моу «сош №20» Н. Н. Петров Приказ, 3407.87kb.
• Авторські права на текст програми "Біологія, 7-11 кл." належать Міністерству освіти, 355.91kb.

Соціальна міфотворчість і маніпулятивна політика ЗМІ

На сучасному етапі розвитку суспільства «Mass Media» стали не тільки засобом масової комунікації, а і інструментом маніпулювання суспільною свідомістю.

Слово «маніпулювання» походить від латинського «manipulare», початкове значення якого було цілковито позитивним і вживалося у смислі «управляти зі знанням справи». На сьогоднішній день як в науковій так і науково-публіцистичній літературі під маніпулюванням розуміють мистецтво управляти поведінкою за допомогою цілеспрямованого впливу на суспільну психологію, свідомість, думку і інстинкти людини завдяки використанню специфічних методик.

Ефективність інформаційного маніпулювання визначається процентом суб`єктів, що піддалися навіюванню.

Навіювання - це неаргументований вплив на людину, при якому здійснюється передача інформації, заснованої на її некритичному сприйняті.

ЗМІ використовують маніпулювання таким чином, щоб об`єкт впливу сприйняв навіюваний йому поступок, чи образ мислення як єдино правильний для себе.

При маніпулюванні широко застосовується соціальна міфологія як провідне знаряддя «брудних» політичних технологій. Особливістю міфологічної свідомості є відносно цілісне, але і ілюзорне сприйняття існуючої дійсності.

Чимало дослідників звертає увагу на негативний вплив мас-медіа на реципієнта. Директор Інституту досліджень психологічного здоров`я Мічиганського університету Д. Міллер стверджує, що перенасичення людини міфологічною інформацією призводить до розбалансування мислення і може бути пов`язаним навіть з різноманітними формами психічних захворювань.

За допомогою вдалої міфотворчості ЗМІ підтримують авторитет і стереотипи влади, а також впроваджуються бажані моделі відносин та зв`язків з громадськістю. Таким чином вони все більше перетворюються на могутній інструмент цілеспрямованого конструювання політичних порядків.

Саме тому, за сучасної доби однієї з найбільш гострих форм політичної боротьби в суспільстві стало суперництво правлячих та опозиційних еліт за контроль над основними ЗМІ, тобто за контроль над розповсюдженням міфів.

У численних дослідженнях зарубіжних та вітчизняних авторів з проблематики маніпулювання масовою свідомістю приділяється належна увага механізмом розповсюдження міфів. Як правило, серед них виділяють: і фабрикацію фактів, пропаганду та маніпуляцію за допомогою опитувань. Один з яскравих прикладів в маніпулюванні суспільною свідомістю ЗМІ за допомогою опитувань довелося спостерігати на останніх виборах до Верховної Ради України.

Отже, чим раніше людство усвідомить негативну роль ЗМІ у створенні соціальних міфів, тим більша вірогідність того, що маніпулювання суспільною свідомістю виявиться марним.


Северинчик О.П. (м. Київ)

Використання маніпуляцій в комунікаційних та політичних процесах

Упродовж життя людина прямо чи опосередковано обмінюється вербальною та невербальною інформацією. Це сприяє можливості контролювати свідомість та поведінку особи. Фактично, сформувалася тенденція використовувати новітні технології та маніпулятивні методи впливу на психіку людини. Набула поширення думка про таку основну особливість сучасності: інновація замінила традицію, пришвидшила прихід майбутнього, яке безжалісно змінює не тільки минуле, а й теперішнє.

Сучасні умови сприяють безмежним можливостям інформаційно-психологічного впливу та використанню психологічних маніпуляцій у комунікативних процесах. Маніпулювання особистістю, застосування різних засобів і технологій інформаційно-психологічного впливу на людей стало звичним явищем у повсякденному житті, економічній конкуренції та політичній боротьбі. Причиною маніпулювання є не прогрес техніки та масових комунікацій, а зіткнення інтересів соціальних груп, боротьба між впливовими групами, які обстоюють право на своє існування або намагаються зміцнити власну владу. В основі таких маніпулювань – прагнення представити свої вузькі меркантильні інтереси як такі, що відповідають прагненням цілого суспільства. У повсякденному житті ми не звертаємо особливої уваги на взаємозв’язок та взаємовплив речей, зокрема на взаємозалежність психологічних впливів та їхню дію на політичні вчинки та оцінки. У процесі еволюції в людини формується інстинкт маніпулятивної орієнтації, завдяки чому особа не тільки маніпулює, а й сама має потребу в маніпуляції, особливо в разі ускладнення зовнішнього середовища та загострення проблеми ідентичності. Політика маніпулювання тісно пов’язана з систематичною дезінформацією населення, суспільства, певних груп людей. Маніпулюючи фактами, приховуючи одні та інтерпретуючи інші, є змога формувати певну установку. Маніпулятивні можливості мас-медіа достатньо відомі дослідникам, політикам, фахівцям з реклами. Інформацію можна сфабрикувати, видаючи її за реальну; спотворити, неповно її подавши або приховавши, інтерпретувати факти у вигідному для себе ракурсі.

Політична маніпуляція, на відміну від міжособистісної, передбачає вплив на широкі маси. Волю меншості (або окремої особистості) в завуальованій формі нав’язують більшості. Ефект пропагандистських кампаній, вплив будь-якої ідеї, яку інтенсивно поширюють мас-медіа, залежить від їхньої відповідності потребам, настроям, установкам, які раніше сформувалися у свідомості масової аудиторії.

Технологія політичного маніпулювання передбачає: впровадження у свідомість під виглядом об’єктивної інформації бажану для певного кола інформацію; вплив на больові точки суспільної свідомості, які збуджують страх, тривогу, ненависть; реалізацію своїх замислів, спираючись на підтримку громадської думки.

Зростання застосування та ефективності маніпулювання зумовлене сутністю нинішнього суспільства. Суспільство масового споживання породило «масове суспільство» зі стандартними смаками, потребами, відповідним способом мислення, де панують однакові стереотипи. Відбувається поступове нівелювання різних сфер життя. Безумовно, цілковито застерегтися від маніпулятивного впливу неможливо. Ми впливаємо на людей, вони впливають на нас. Однак перевірення інформації, яку ми отримуємо, уточнення відомостей через інші джерела, створення подібних ситуацій, аналіз послідовності дій дають змогу виявити маніпулятивні прийоми та технології. Аналіз можливостей їхнього застосування, ефективності впливу дасть змогу протистояти їм.


Стеняшина Н.Л. (Российская Федерация, г. Альметьевск)

Повышение коммуникативной культуры будущих менеджеров как проблема современного высшего образования

Коммуникативная культура – одна из составляющих профессиональной культуры конкурентоспособного специалиста, является предметом особого внимания ученых. Главное в деловом общении – это искусство взаимодействия. Чтобы добиться успеха, следует, прежде всего, научиться правильно общаться. Взаимодействие в деловом общении – это сложный процесс взаимопонимания, управления ситуацией. Оно педполагает уход от конфликта, культуру речи, креативный подход к решению проблем, умение сохранять долговременное сотрудничество, отстаивать свои интересы. Здесь требуется зрелый, осмысленный подход к овладению этим искусством на основе преемственного знания изучаемых в вузе дисциплин: социологии, психологии, культурологии, основ правоведения, управления, экономики, иностранного языка. Российские ученые, занимающиеся данной проблемой В.А. Конаныхин, С.А. Ванишин, В.Н. Лавриненко, Л.И. Зотова определяют три основные задачи, которые решаются в процессе делового общения: образовательную, воспитательную, развивающую. Обеспечение этих задач происходит на занятиях иностранного языка. Соответственно обеспечивается положительная мотивация обучения, создается необходимый психологический контакт, происходит познавательный поиск. При решении воспитательных задач налаживаются взаимоотношения, преодолеваются психологические барьеры, формируется познавательный интерес. При решении развивающих задач создаются психологические ситуации, стимулирующие самореализацию личности через самообразование и самовоспитание. Создаются возможности для выявления и учета индивидуально-психологических особенностей обучающихся, осуществляется коррекция личностных качеств (речь, мыслительная деятельность). Для коммуникативной организации занятия иностранного языка важно определить предмет, цель и форму общения, выбрать эффективную форму предъявления материала, постоянно поддерживать речемыслительную активность студентов.

Нам представляется возможным выявить содержательные блоки в процессе преподавания иностранного языка. Первый содержательный момент представляет собой коммуникативные умения, второй – языковые знания и навыки оперирования ими, третий – лингвострановедческие знания. На занятиях, применяя коммуникативную методику, вместо механических воспроизводящих упражнений, мы активно используем педагогические технологии такие как: игровые ситуации, деловые и имитационные игры, проекты, кейс стадии, сюжетно ролевые игры. Происходит активная работа с партнером, делаются задания на поиск ошибок, сопоставление и сравнение. Они способствуют подключению не только памяти, но и логики, умению мыслить аналитически и образно. Все это позволяет создавать англоязычную среду, в которой «живут» участники занятия. В распоряжении, как преподавателя, так и студента имеется многообразие форм и средств обучения: комплекс интерактивных учебных материалов, учебно-методические комплексы, специальный курс «Деловое общение». Организуется взаимодействие с другими студентами, имеют место индивидуальные консультации, Интернет. Преподаватель «дирижируя» таким многообразием, помогает студенту формировать максимально комфортную для него, гибкую учебную среду. Работа по коммуникативному методу, активное использование учебников и пособий в учебном процессе дает положительные результаты в повышении уровня коммуникативной культуры студентов средствами иностранного языка. Приобретенные будущим менеджером коммуникативные навыки, являются основой для эффективного взаимодействия с деловыми партнерами, представителями зарубежных компаний, клиентами, сотрудниками.


Сторижко А.И. (г. Киев)

Феномен природы в художественном творчестве

Природа внешним образом влияет на становление форм искусства. Однако идея природы определяет творческий процесс изнутри, делая содержание искусства трансцендентальным, не-сущим.

Подражание природе само по себе ничего не говорит о духе вещей. Это дорогое удовольствие— “дрожать ” над каждым движением кисти или над строчкой, не выходя за пределы природной данности. В настоящее время по-прежнему существует достаточное количество картин, слепо следующих природе, которые пытаются изображать невидимые вещи и в своей имитации природных положений еще более скрывающих потаенное. Художественное чувство возвышается только там, где “природа достаточно сильно говорит ему” (Гильденбранд) и “согревает” восприятие.

Природа, взятая в качестве предмета подражания, является антихудожественным принципом в теории и искусстве, ибо делает сущность явлений невидимой. Подражание природе имеет художественную ценность только там, где природа работает для глаза и внутреннего чувства.

Процесс творчества открывает в природе бесконечное и неисчерпаемое богатство художественно действующих средств, которые должен обнаружить художник. Понимание этого и делает искусство творческой и способной к бесконечному развитию деятельностью. Саму природу надо рассматривать как некоторую творческую силу, несмотря на то, что она то скрывает от нас, то показывает нам свое подлинное лицо.

В художественном творчестве образ природы имеет значение целительного источника, оживляющего дух в момент его крайнего истощения—онемения, немоты, когда безразличие сознания бес-тактно делает присущее ему пространство беззвучным.

Образ природы существует не сам по себе, а только в связи со всем окружающим, которая есть связь причин и действий. Закон этой связи—закон рассуждающего сознания, делающий образ природы закономерным, который не существует как безусловно одушевленный образ.

В творчестве заключена “тайна жизни” художника (А. Белый). Видимость отодвигает эту тайну в недостижимую для обыденного сознания область абсолютной высоты духа, где созерцание подлинного являет его как лежащий вне индивидуального сознания образ природы.

В образах, данных природой, слышится зов вечности; сама же природа есть подлинное воплощение символа, рожденного фантазией. Погружение в природу есть вечное углубление видимости, выстраивание бесконечного ряда производных первообраза, вбирающего в себя все то, что дано природой.

Природа творчества без-образна, поэтому внешняя данность представлена в образах видимости. Ее бесконечность дается связью переживаний, репрезентирующих подлинное “я” субъекта творчества.

Художественное творчество как преобразующая тотальность идет от образа природы, как чего-то данного извне, к образу природы, понятому изнутри. Повинуясь мощной интенции, идущей от бессознательного и представленной в форме интуиции, художник идет дальше—за пределы образа природы к созданию новой реальности в искусстве. Здесь возникают причудливые образы, не встречаемые в природе и природное “я” художника сливается с чистым творчеством в модерне, кубизме, абстракционизме, инсталляции и других формах новейшего искусства.


Сторожик М.І., м.Київ

Творчо-конструктивні і деструктивні аспекти національної мови

Мислення – це унікальний феномен людської природи. Воно підняло людину над рештою представників живих істот. Людина у процесі свого історичного розвитку пізнавала закони буття і виявляла дивовижну творчу і одночасно руйнівну активність в опануванні навколишнього середовища. І неабияку роль в цьому процесі відігравала матеріальна оболонка думок – слово. Способом же проникнення у суть і життя слова є пізнання його через історичні та сучасні лексикографічні джерела та функціонування у щоденному мовленні, що є відзеркаленням усього спектра суспільно-культурних і побутових стосунків між людьми. Саме в слові ми не тільки розуміємо іншого, але й остаточно самих себе. Мова є діяльність, постійне зусилля духу зробити членороздільний звук виявленням думки.

Особливо це стосується національної мови. Мова одночасно функціонує в двох аспектах: відтворюючому і творчому, усталеному і революційному. Обов’язковою умовою існування народу є єдність мови або мовна єдність.

Мова – це не лише дана система засобів пізнання, а й рівночасно шлях витворення естетичних і моральних ідеалів.

Слід погодитися з думкою О.Потебні, що ті нації, котрі втрачають свою рідну мову і приймають чужу, не мають духовної самостійності, вони не спроможні відстояти своє право на життя між іншими націями, і тому самим процесом життя засуджені на смерть. Нація не перетворюється в населення зі своїми специфічними прблемами та інтересами.

Отже, мовне питання є важливою складоваю національної ідеології і повинно вирішуватися комплексно на державному рівні. Якщо є бодай натяк на духовну кризу в розвитку будь-якого суспільства, слід очікувати найскладнішого і найнебезпечнішого – кризи ідентичності, втрати етносу, нації, а відтак і втрати державою своєї неповторності, унікальності.

Трагічна історія Української держави зумовила гостроту мовного питення в сучасній Україні. 16 царських указів про заборону української мови, шкіл, церковних відправ, книг, преси, перекладів, театральних вистав… і в післяреволюційні часи насувалася глобальна і всеохоплююча національна катастрофа. Офіційно створювана двомовність на практиці зводилася до російської одномовності.

Відлучення від національної мови, а значить, від національної культури продукуэ у подальшому почуття меншовартості.

Тому слід зазначити різні (прблемні) аспекти двомовності:

Загальноприйняте визначення двомовності дав американський лінгвіст У. Вайнрайх. Двомовність — це практика поперемінного вико­ристання двох мов. Розрізняють індивідуаль­ний і масовий білінгвізм. Індивідуальним білінгвізмом називають володіння і викорис­тання двох мов окремими індивідами одномов-ної спільноти. Немає сумніву в тому, що во­лодіння двома або кількома мовами збагачує людину додатковими знаннями інших культур і можливістю вільно спілкуватися з іноземця­ми. Ґете говорив: «Скільки мов ти знаєш, стіль­ки разів ти людина». Незаперечним також є той факт, що будь-яка спільнота потребує білінгвів як посередників між своєю та чужою культурами.

Масовий білінгвізм — явище, принципово відмінне від індивідуальної двомовності, спричинене колоніальною залежністю країни. За­лежна мовна спільнота змушена вивчити ще одну мову. У такій ситуації одна мова стає підлеглою, а інша — домінуючою. Якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, виникає реальна загроза знищення рідної мови та перетворення двомовців на одномовців, що рівнозначно асиміляції. Асимілювати народ — це примусити його зректися рідної мови, звичаїв, традиційної культури, тобто змусити його перестати бути собою. Тож не даймо себе знищити!

Тургенєва О.Ю. (м. Київ)

Трансформація соціального протесту ХХ ст. як наслідок перформативного повороту в культурі

Загальновідомим є те, що масова культура являє собою надбання минулого століття, і пояснюється це тим, що з розвитком засобів масових комунікацій, інформаційних технологій, запису і відтворення звуку и зображення, мистецтво отримало нову якість – загальнодоступність. Таким чином, тиражований, відтворений у безлічі копій, кінцевий результат творчої діяльності у певній мірі втратив свою унікальність. З іншого боку, така поширеність надала можливості якомога більшій кількості глядачів та слухачів долучитись до прослуховування та перегляду, що не тільки заклало підґрунтя для майбутнього об’єднання людей навколо ідей, що їх несли в світ ті або інші мистецькі твори, а й сприяло отриманню мистецтвом нової якості – відтворюваності.

Як бачимо, мистецтво позбавилося необхідності бути замінником технічних засобів, більш того – технічні засоби стали слугувати мистецтву, виступати в якості інструментів творення і відтворення мистецтва. Відтворюваність мистецтва, чимдалі більша, і виявилася, на наш погляд, запорукою зміщення акцентів і уваги (глядача й самого митця) – з кінцевого результату – на процес творення. Та не будемо забувати, що мистецтво будь-якої епохи є соціально заангажованим. І в ситуації, в якій опинилося мистецтво ХХ століття – „вільне” від необхідності виступати замінником технічних засобів, - цілком органічною є нова роль, нове призначення мистецтва – віднині мистецтво отримало змогу слугувати відобразником соціальних настроїв, відбивати (напрямок, започаткований імпресіоністами) у той чи інший спосіб враження від навколишнього світу, а, зрештою – відображати настрої, внутрішній світ творця. Таким чином, у соціальному просторі ХХ століття поступово складалося підґрунтя для переходу від мистецтва творення до мистецтва відтворення, зміщення акцентів з кінцевого результату творчого процесу – на власне процес, – іншими словами – для перформативного повороту, який, в свою чергу, видозмінив соціальний і культурний простір настільки, що дав змогу протестним проявам перетворитися на акт творчості, а творчості дав можливість стати своєрідним виявом протесту.

Отже, при розкритті сутності феномену соціального протесту в контексті концепції перформативного повороту в культурі ми виділяємо такі основні моменти: по-перше, – стрімкий розвиток технічних засобів, що, з одного боку, дозволило мистецтву відійти від відображення реальності і розширити кордони художньої умовності, а з іншого – поставило досягнення техніки на службу мистецтву (в якості інструментів творення, ретрансляції та зберігання, тощо); по-друге, – зумовлена розвитком техніки дедалі більша відтворюваність об’єктів мистецтва, на тлі якої набуває ваги процес творення, відбувається доведення творчого процесу до стану кінцевого результату творення, іншими словами, складається ситуація, коли творчий процес виступає метою та кінцевим результатом творення; по-третє, – мистецтво, „вільне” від необхідності виступати своєрідним замінником технічних засобів, отримало змогу слугувати відобразником, способом вираження соціальних настроїв; по-четверте, – розвинені засоби інформаційної трансляції дозволили створити потужний канал впливу на масову свідомість, розробити маніпуляційні методики, тощо; відтак, владний вплив на людину перемістився, здебільшого, у інформаційну площину; нарешті, метод дії зумовив способи протидії: протистояння засобам владного впливу, в свою чергу, перемістилося до інформаційної сфери, набуло естетизованої форми, в результаті чого протест отримав властивості мистецького акту, а мистецтво, в свою чергу, – можливість виступати в якості протестної протидії.

Федоренко М.О. (м. Київ)

ТВОРЧІСТЬ ЯК НАСЛІДУВАННЯ

Теорія краси середніх віків як органічна складова тогочасного світорозуміння, що являло собою завершену і систематичну картину буття, звичайно не могла передати всю своєрідність конкретної художньої практики . Теоретичні уявлення середньовіччя про мистецтво не були теорією художньої практики. Вони представляли із себе філософське уявлення про мистецтво. Тим не менше теорія не лише здійснювала прямий вплив на розвиток мистецтва і визначала шляхи розвитку, але і сама опиралась на його досягнення. Доказом цього є творчість середньовічного майстра, що спиралась на ідею мімезису.

Проблема можливості зображення у видимих образах невидимого світу, що представлена у платонівському “Тімеї”, користувалася великою популярністю в Середні віки. Створення витвору мистецтва оцінюється як діяльність, що бере свій початок в умоглядному світі, у спогляданні трансцендентної краси. Майстер творить, не маючи перед собою чуттєвої моделі, але він ніби згадує вищу ідею краси. Творчість художника уявляється інтелектуальним актом, що бере свій початок у мислимій формі краси, яку художник прагне відобразити у своєму творі, причому краса останнього виявляється незрівнянно нижчою від краси самої ідеї. Художник фактично виступає передовсім в якості інтерпретатора певної ідеї, якій він дає життя, втілюючи у певному матеріалі. Цю ідею надає йому іконографічна традиція або підказується замовником, роль якого займає важливе місце в середньовічному мистецтві.

Негативна позиція ранньохристиянської філософії по відношенню до образотворчого мистецтва, що асоціювалося передовсім з пам’ятками язичницької культури, також вела до необхідності вироблення умовної художньої мови, за допомогою якої можна було б виразити містичний зміст. Завдання розкрити духовну суть в образотворчих формах, що постало перед художником, було осмислене в епоху раннього християнства по аналогії з ідеєю втілення бога в людині в образі Христа. Можливість втілити надчуттєву ідею в чуттєвому образі художник отримує завдяки тому, що людина сама створена “по образу і подобі божій”, що його ум і здібності подібні божественному зразку. У своїй трансцендентній сутності бог не може бути зображений, але людська природа Ісуса, що таємним чином поєднана з його божественною сутністю, може бути об’єктом зображення.

Метод роботи середньовічного майстра за своєю суттю був синтетичним, оскільки включав в себе одночасно роботу за єдиним планом, що керується одним майстром і здійснюється однією майстернею одночасно у всіх видах мистецтва.

Наслідування традиції допомагало зберігати єдність стилю. Але як в архітектурі, так і в скульптурних творах, де майстер розробляв вказану тему, він не сліпо копіював зразок, а ставився до нього як до вихідної позиції своєї діяльності. Середньовічне мистецтво не змогло б розвиватися і досягти таких блискучих результатів, якби художній канон був мертвим.

З часом творчий підхід до зразка змінюється. Виникає і закріплюється ідея точного копіювання моделі, яка значною мірою зобов’язана своєю появою новим потребам пізнього середньовіччя у масовому створенні творів мистецтва. Художник все частіше віддається спокусі скористатися готовим рецептом.

Теорія творчості як наслідування безпосередньо пов’язана з символізмом, який у Середні віки був основним засобом інтелектуального освоєння дійсності. Завдяки символізмові у світі, що сам по собі вартий осуду, можна було знаходити цінності, світ міг бути джерелом насолоди. Крім цього, символічність надає простір для необмеженої різноманітності відношень між речами, що у свою чергу слугує тим ґрунтом, на якому можливість творчості у різних її формах зростає.


Широченко З.В. (м. Київ)