В. Д. Косенко © Авторські права

Вид материала

Документы

Содержание Оптимизация организационной культуры предприятий Северо-Восточного региона Донбасса Клименко В.О. (м. Київ) Социокультурные формы воплощения мужского и женского в Коперсак К.В., Мельник О.Л. (м. Київ) Ковтуненко Е.С. (м. Київ) Красовська З.В. (м.Київ)

Подобный материал:

• Омельчук К., До питання про авторські права на фотографії, 282.8kb.
• Авторські права на текст програми "Українська мова, 5-12 кл." належать Міністерству, 573.15kb.
• Медкнига Косенко, 337.6kb.
• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.57kb.
• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.3kb.
• Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
• Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
• Косенко Виталия Владимировича Научный руководитель Авербух Владимир Лазаревич, 361.48kb.
• Р. И. Косенко 20 г. «Утверждаю» Директор моу «сош №20» Н. Н. Петров Приказ, 3407.87kb.
• Авторські права на текст програми "Біологія, 7-11 кл." належать Міністерству освіти, 355.91kb.

Оптимизация организационной культуры предприятий Северо-Восточного региона Донбасса

Целью исследования является анализ функций и структуры существующей организационной культуры на современных промышленных предприятиях. Оценка необходимости оптимизации и определение основных путей усовершенствования оргкультуры.

Оптимизация организационной культуры - это приведение культуры предприятия, его взаимодействий с рынком и внутренних взаимодействий в состояние, способствующее максимально эффективному достижению целей предприятия в рамках принятых стратегий.

Ядром оргкультуры являются ценности, в большей или меньшей сте­пени разделяемые всеми членами организации. Ценности могут быть как позитивными, ориентирующими людей на такие образцы поведе­ния, которые поддерживают достижение организационных целей, так и негативными, которые отрицательно влияют на организационную эф­фективность (см. рис.1)



Рис.1. Структура ценностей в организации

Оптимизируя существующую организационную культуру, необходимо сохранять и углублять исторически сложившуюся структуру ценностей и уровни культуры предприятий. Для этого первым этапом исследований должно стать проведение диагностики, выявляющей действительные проблемы предприятия и предшествующей непосредственно оптимизации.

Существуют два основных способа определения целесообразности оптимизации: на основе оценки основных функций организационной культуры; на основе внутренней информации.

Используя первый метод исследований, на базовых предприятиях ЗАО «НКМЗ», ОАО «ЭМСС», ОАО «КЗТС», ОАО «ДМЗ», ОАО «Славтяжмаш» был проведен комплексный анализ существующей организационной культуры. Независимо друг от друга руководители подразделений предприятий и ключевые сотрудники заполнили оценочную таблицу, по которой был построен профиль организационной культуры предприятий (см. рис.2)



Рис.2. Анализ выполнения основных функций организационной культуры на предприятиях Северо-Восточного региона Донбасса

В результате исследований было выявлено, что на данном этапе предприятиям необходимо больше внимания уделять оптимизации организационной культуры.

Это может происходить по следующим этапам: изменение в принципах оргкультуры на уровне высшего руководства; формирование четких правил и норм, создание единых образцов поведения работников организации; внедрение групповых норм и ценностей; создание прогрессивных форм эмоционального представления принципов оргкультуры, которые могли бы послужить повышению включенности и позитивного отношения работников к политике руководства; изменения в требованиях к работникам, создание оптимизированных должностных инструкций и применение новых подходов к практике управления.

Литература: 1. В. А. Гончарук Алгоритмы преобразований в бизнесе. «Маркетинговое консультирование». - Москва, 2001 г.

2. Фатхутдинов Р.А. Стратегический менеджмент: Учеб. Пособие. – М.: ЗАО «Бизнес-школа» Интел-Синтез», 1997.

3. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия. – СПб.: Изд-во «Питер», 1999. (Серия «Теория и практика менеджмента»).

4. Скударь Г.М. Учебно-методическое пособие «Основы корпоративного менеджмента», Часть 1. Общемировые тенденции развития современного корпоративного менеджмента.- Краматорск, ДГМА-НКМЗ, 2003,- 37 с.

5. Коваленко Г.А. Корпоративное управление. Стратегия постоянных улучшений. Корпоративная культура фирмы как система ценностей: Учебное пособие. – Краматорск, ДГМА, 2004 – 124 с.

6. Камерон К. С., Куинн Р. И. Диагностика и изменение организационной культуры: "ссылка скрыта", - 2001

Зуєв В.М. (м. Київ)

Впровадження соціальних технологій: комунікація як культура творчості

Технологія – втілення соціальної форми практики, спосіб регулювання, контролю й управління взаємодією між предметом праці і знаряддям праці, його технологічним змістом. Об’єктивною природною передумовою технології є природні процеси, які зумовлюють її об’єктивацію в речовій формі предметності. Відповідним соціальним аналогом технології є колективна суспільна практика, в якій матеріально-речовинні компоненти технологізуються і розкривають своє соціальне значення. Суспільна практика об’єднує їх в одноцілість, яка є технологічним способом освоєння соціального простору. Відтак „технологічність” виявляється притаманною різним сторонам життя суспільства – економіці, політиці, соціальному управлінню, освіті тощо – як сукупність усіх наявних алгоритмів, процесів і засобів їх реалізації.

Соціальні технології – це широкий набір алгоритмів, методів і засобів включення людини в діяльність і відношення. А впровадження соціальних технологій є своєрідним механізмом поєднання знань з умовами їх реалізації в розвитку суспільства. Таке впровадження як складний і динамічний процес опредметнення ідеальних чинників у різних формах соціальної предметності виявляється зумовленим розмаїтими способами людської буттєвості – діяльністю, спілкуванням, екзистенцією та ін. Переводячи знання про соціальні якості, характеристики, явища, відносини на мову практичних дій, впровадження соціальних технологій одночасно творить і „людську природу”, тобто культуру.

Культура будь-якої соціальної спільноти є, з одного боку, культурним надбанням у формі уречевлених і неуречевлених культурних цінностей, а з другого – діяльністю щодо створення, зберігання, поширення і освоєння цих цінностей. Отже, культура – це єдність культурної спадщини й культурної діяльності, а відтак – і міра розвитку людини. Культурна діяльність своєю чергою є сукупністю творчості як процесу виробництва культурних цінностей і соціальної комунікації як зберігання і розповсюдження створених цінностей та їх практичного використання. Тому комунікація – необхідний аспект, невід’ємна складова культури, і культура творчості є водночас комунікаційною культурою.

Розуміння комунікації як культури творчості вказує на відношення, яке об’єднує різні інформаційні засоби і структури, комунікативні системи, форми культури й ідеології відповідного історичного періоду часу та реальний життєвий досвід, переживання суб’єктів культурної діяльності. Комунікація невіддільна від процесів формування і передачі культурних сенсів. Ці сенси завжди символічні, множинні й постійно транслюються, циркулюють в соціумі різними каналами прямої і опосередкованої комунікації.

Головними каналами опредметнення ідеальних сенсів у різних формах соціальної предметності є ідеологія, управління, освіта тощо. Як стратегічні шляхи технологізації соціальної дійсності ці канали виявляються водночас основними шляхами впровадження соціальних технологій розвитку суспільства. Поряд з тактичними (пропаганда, соціальний брендинг, соціальна реклама та ін.) і оперативними (переговорні технології, „паблік рилейшинз, „перформенс” тощо”) каналами ідеологія, управління, освіта передбачають наявність адекватних засобів впровадження соціальних технологій. Такими насамперед мають бути креативні засоби технологізації розвитку суспільства – соціально-технологічні, інформаційно-комунікаційні та ін.

За їх допомогою особисте й соціальне реалізується в процесі впровадження соціальних технологій у світі „культурних сенсів”. Багато в чому ці сенси визначені наявною ідеологією і структурою влади. Вони завжди циркулюють комунікативними системами різних рівнів. Знання, які передаються з їх допомогою, мають особливу структуру і помічені семіотичним кодом, котрий додає повідомленням „ауру” політичних, соціальних або історичних сенсів і визначає структуру повсякденної діяльності.

Клименко В.О. (м. Київ)

Комунікаційні процеси як елемент управління в організаціях

Комунікаційні процеси сьогодні мають велике значення в організації та розвитку взаємовідносин. Західні експерти стверджують, що світовий фінансовий ринок зараз найбільш зацікавлений в стандартизації рішень, по аналогії з давно виробленими стандартами ERP, (ссылка скрыта — система планування та управління ресурсами підприємства, необхідних для здійснення продаж, закупок та обліку при виконанні замов клієнтів в сферах виробництва, дистрибуції та послуг.) що роблять одні і ті ж рішення однаково відповідними для будь-яких банків і страхових компаній, незалежно від їх державної приналежності.

Кажучи про інші домінуючі інформаційні тенденції, аналітики підкреслюють безглуздя так званого горизонтального впровадження CRM, (Customer Relationship of Management— система управління взаємовідносинами з клієнтами. Бізнес-стратегія, орієнтована безпосередньо на клієнтів, яка автоматизує управління та узгодженість процесів і технологій направлених на клієнт-орієнтовані компанії.) яке не припускає інтеграції продукту з іншими системами корпоративного управління. Очевидно, що установка call-центру, не «пов'язаного» з роботою бэк-офісу, не буде ефективною. Відповідно, зростає потреба банків і страховиків в вертикальних рішеннях, що припускають зв'язок CRM-рішення з бэк-офісом, і так званих «зв'язаних» (connected) рішеннях, що включають одночасну підтримку аналітики, систем управління взаєминами з клієнтами і портальних рішень. Портальне рішення є інтерфейс, що персоналізується, об'єднуючий інформацію з різних джерел, що забезпечує постійний доступ до неї. В цілому ефективніше використовувати всі канали взаємодії з клієнтами дозволяє так звана клієнто-центрована інтеграція.

Сьогодні, щоб залишатися конкурентоспроможним, потрібно уміти знаходити, привертати і утримувати клієнтів, управляючи відносинами з ними з максимальною віддачею. Технологія CRM слугує для управління взаєминами із зовнішніми клієнтами на всіх етапах, від першого звернення клієнта в компанію до подальшої роботи з ним.

Концепція CRM - управління взаєминами з клієнтами - базис для побудови ефективних і довготривалих ділових відносин.

Впровадження технології CRM дозволяє: аналізувати запити та інтереси клієнтів, отримувати звітність по всій роботі з клієнтами, укріплювати взаємовідносини з клієнтами, знизити затрати на обслуговування клієнтів, знизити видатки на прилучення нових клієнтів.

Поява CRM обумовлена переорієнтацією стратегії бізнесу компаній з продукту на клієнта, на максимальне задоволення його потреб. Ця захисна реакція на постійно зростаючу конкуренцію, бажання бути кращими, забезпечує найкращий рівень сервісу, добитися додаткових конкуруючих переваг. Боротьба за покупця характерна для підприємств майже всіх видів діяльності, масштабів та галузей, а CRM-системи – одне з допоміжних засобів в цій боротьбі.

Іншими словами Customer Relationship of Management (CRM) являє собою підхід компанії до розуміння поведінки клієнтів і використання такого розуміння для збільшення рівня утримання та задоволення своїх найбільш прибуткових клієнтів, при одночасному зниженні видатків та збільшенню ефективності взаємовідносин з клієнтом. Система CRM дозволяє взаємодіяти з правильним клієнтом, з правильною пропозицією, в правильний момент часу, використовуючи правильний канал.

Таким чином, система CRM не тільки дозволяє добиватися приросту продаж за рахунок більш якісної роботи з клієнтами, а також більш якісної роботи з клієнтами, а також зниження видаток за рахунок автоматизації всіх процесів і інтеграції роботи відділів, але і дозволяє звільнити час співробітників. Особливо керівників, від контролю виконуваної роботи для більш ефективного використання його часу.

Коваль Е.А., Ли Жун (г. Киев)

СОЦИОКУЛЬТУРНЫЕ ФОРМЫ ВОПЛОЩЕНИЯ МУЖСКОГО И ЖЕНСКОГО В

ИСТОРИЧЕСКОМ ТВОРЧЕСТВЕ

Культурная идентичность означает сохранение и поддержку народом собственной целостности, тождественности, неразрывности своей истории, а также стойкий образ «мы», осознание неотъемлемых культурных качеств, способов поведения, признанных «своими», достоверными. В процессе формирования культурной идентичности каждый народ вырабатывает свой образ, свою знаково-символическую систему, при помощи которой осуществляется в частности и осознание и обозначение противоречивого единства мужского и женского в культуре.

Для обозначения совокупности мужских и женских социально - психологических и культурных характеристик в гендерных исследованиях используются понятия «маскулинность» и «феминность». Культурная идентичность предполагает наличие не только символического ряда образов маскулинного и феминного, но и формирование «образцов», эталонов маскулинности и феминности, а также системы норм, обеспечивающих следование этим образцам. Эти общественные модели мужских и женских ролей, как и соответствующий им ценностный ряд, укоренены в общественном сознании, играют активную роль в социальном поведении человека и социальных групп, входят в систему, обеспечивающую культурную идентичность, не имея, зачастую, ничего общего с действительной психофизиологической природой пола.

Проблема гендерной обусловленности культурно-исторического творчества и осознание необходимости компаративного исследования разных типов культур в этом контексте актуализируется в философской антропологии примерно в 70-х годах ХХ века. Этому предшествовала определенная научная традиция, сложившаяся в этнологии и психологии в первой половине ХХ века (М. Мид, З. Фрейд, К.Г.Юнг). Так, в своей книге «Пол и темперамент» М. Мид, на основании полевых исследований системы воспитания мальчиков и девочек у народов Полинезии, выдвинула идеи, во многом определившие развитие современных научных представлений о социально - культурных характеристиках пола. Основной смысл этих идей можно передать одной фразой: стандартизированные (зафиксированные в виде эталонов, норм, правил и требований, верований и ритуалов) отличия между полами являются порождениями культуры, требованиям которой научается отвечать каждое новое поколение мужчин и женщин. Мы считаем необходимым подчеркнуть, что усвоение этой (гендерной) составляющей культурного кода – необходимый момент культурной самоидентификации личности. То есть, смысл, который мы (представители восточной или западной, христианской или мусульманской, архаичной или постмодернистской культуры) вкладываем в понятия «феминный» и «маскулинный», фиксирующие набор «женских» и «мужских» качеств, конструируется культурой.

Современные компаративные исследования в области гендерной культурной антропологии раскрывают относительность тех социальных норм, которые в западной культуре выстраиваются якобы на основе биологического пола, а потом определяются как аксиомы культуры вообще. Исторические исследования дают основание для утверждения, что представления о типично женском и типично мужском изменяются даже в истории одного и того же народа, а тем более в разных типах культуры.

Символический ряд маскулиинное - феминное сложился уже в архаических культурах. Можно сказать, что становление культуры с необходимостью предполагает формирование этого символического ряда одновременно с такими как свой- чужой, добро- зло и т.д. Но в тех культурах, где частная собственность так и не возникла, или пока еще не сформировалась, не существует принципиальной разницы между феминным и маскцулинным, и уж в любом случае нет культурной доминанты мужского над женским. Весьма продуктивной, на наш взгляд, является идея о том, что патриархальные социальные отношения с явной маскулинной доминантой формируются по мере развития частной собственности.


Коперсак К.В., Мельник О.Л. (м. Київ)

Крос-культурна комунікація як основна ознака сучасного соціального простору

На сучасному етапі розвитку людства відбувається бурхливий розвиток крос-культурних комунікацій в різних сферах життя: політиці, економіці, освіті, туризмі і т.д. Соціальні, політичні та економічні зміни, які відбулися за останні роки в світовому масштабі призвели до сплеску міграції, переселення та змішування народів. В результаті чого ми спостерігаємо руйнування певних культурних бар’єрів, які роз’єднували людей. Відбувається розмивання культурних кордонів, формування нових культурних явищ.

Людство розвивається шляхом постійного розширення взаємозв’язку та поглиблення взаємозалежності різних країн, народів та їх культур. Глобалізація в крос-культурних комунікаціях виражається в розширенні культурних контактів, запозиченні культурних цінностей та міграції людей, зокрема студентства.

Розглядаючи крос-культурні комунікативні процеси студентства як динамічне соціально-культурне середовище, сприятливе для породження та розповсюдження різних зразків поведінки, типів взаємодії, необхідно зазначити, що головними суб’єктами культури є люди, які знаходяться в тих чи інших стосунках між собою. В змістовній насиченості цих відносин значне місце займають уявлення студентів про самих себе, і ці уявлення значно відрізняються від однієї культури до іншої. Сприймаючи за данність особливості своєї культури, людина, при зустрічі з представниками інших культур, усвідомлює наявність інших форм організації соціального простору.

Тому, в даному аспекті, крос-культурну комунікацію можна розглядати як взаємодію протилежних ідентичностей, при якій відбувається включення ідентичностей комунікантів один в одного. І така взаємодія ідентичностей полегшує погодженість відношень в комунікації , визначає її вид та механізм.

Культурні відмінності комунікантів – це реальність, яка незмінно існує та зберігається в сучасному соціальному просторі. Дані відмінності є не тільки такими, яких неможливо уникнути, але й якісно необхідними. Вонии цінні самі по собі, як прояви творчих потенцій людини, можна сказати, що культурні відмінності урівноважують людські права і самовизначення. Культурні відмінності сприяють процесу соціалізації та адаптації особистості до оновленого соціального простору, а також формують культурне різноманіття, необхідне для збереження соціальної стійкості та стабільності соціуму. Культурне різноманіття, в свою чергу, мобілізує здібності освоєння нового знання та досвіду, особливо стосовно процесу зародження та продукування нових ідей. Однак, категорично не можна абсолютизувати штучне нагнітання культурних відмінностей за для необхідності пошуку способів співіснування у відносно розділеному світі, в той час як в сучасному соціальному просторі зростає об’єм культурних обмінів та збільшується кількість гібридних культурних форм, і крос-культурні комунікації стають основною ознакою розвитку сучасного суспільства.

Ковтуненко Е.С. (м. Київ)

Методологічні проблеми сучасних порівняльних досліджень

Всі соціологічні дослідження передбачають порівняння конкретних випадків чи змінних, які є схожими в одному відношенні та несхожими в іншому. Термін “порівняльний метод” означає особливий інтерес дослідників до інституціональних та макросоціальних факторів, які аналізуються при порівнянні різних суспільств чи розповсюдженні якихось специфічних феноменів в різних суспільствах. Основне методологічне питання заключається при цьому в наступному: чи є одиниці порівняння (суспільства в цілому, групи, релігії, інститути та інше) та показники, що вибрані для порівняння розходжень та подібностей, дійсно порівнюваними, та чи є правомірним використання цих одиниць та показників поза їх культурного контексту. Порівняльний метод не є ні особливою методологією, ні окремою теорією: скоріш це є деякий загальний підхід.

Порівняльне вивчення культур складає невід’ємну частину соціологічного дослідження, оскільки воно намагається виробити деякі загальнозначимі положення. Хоча деякі соціологи й займають по цьому питанню позицію абсолютного релятивізму, більшість стверджує, що обгрунтоване знання інших культур, недивлячись на пов’язані з цим складні методологічні проблеми, в принципі є можливим.

Два питання можуть слугувати ілюстрацією проблеми порівняльного розуміння культур: 1) як ми можемо знати, що поняття “х” нашої культури (наприклад “честь”, “релігія”) сприймаються саме як “х” в будь-який іншій культурі; 2) як ми можемо знати, що соціологічне пояснення “х” в рамках нашої культури буде вірним й по відношенню до іншої культури.

З такого рода проблемами визначення та пояснення й стикаються завжди кросс-культурні порівняння.

Коли в соціальній науці говорять про інтеркультурне порівняння, то мають на думці правила порівняння між глобальними суспільствами, які відрізняються через їх культури. Під культурою розуміють сукупність моделей поведінки людей, які належать до певного суспільства, причому поведінка належить до абстрактної сфери, яка, з однієї сторони, залишає ясною відмінність від інших суспільств та, з іншої сторони, не так глибоко лежить, щоб не виявити пропорційності, розмірності всередині порівнювальних суспільств.

Якось дивно в практиці крім того постає загроза, що внутрішньо суспільні диференціації, наприклад, різниця між прошарками, переоцінюються по відношенню до міжсуспільних. Більшість соціологів скоріш готові визнати велике значення внутрішньосуспільних субкультурних відмінностей, ніж інтеркультурних. На сумніви щодо цієї тенденції натякає Теодор Каплов в своїй роботі “Сучасне латиноамериканське місто”. Автор пише, що, на відміну від вищого прошарку, нижчий прошарок латиноамериканських міст дуже сильно відрізняється у своєму відношенні від відповідних прошарків европейських та американських міст. Це може значити, що досить єдина субкультура нижчих прошарків Европи та США не може бути пояснена без аналізу процесу зростання та зміцнення міст.

Соціальні науки вже довго не можуть визначити височину використовуваних абстрактних площин і в цей же час вони не знають, в якій площині трапляються відмінності між окремими суспільствами. Як довго науковці не будуть цього знати, так довго не зможуть вирішити, наприклад, якими поняттями вони повинні оперувати в соціологічному аналізі.

Також і культурна антропологія не може запровадити у життя певний рівень абстракції, що так довго постулюється нею. В той час культурна антропологія не знає існуючих культурних відмінностей між наявними глобальними субкультурами. В цій галузі працював цілий ряд дослідників, наприклад, визначали для окремого суспільства модальну особистість (Абрам Кардінер та Мікель Дюфренн). Хоча вони й цікавилися культурною антропологією в плані субкультур, виявляли вони, насамперед, загальну картину життя певних суспільств.

Красовська З.В. (м.Київ)

Графіті - мова, якою говорить соціальний простір

Наступні тези базуються на припущенні, що графіті, як будь-які неофіційні публічні тексти, є певною знаковою системою, яка містить у собі семіотичний ряд, в якому закодована певна інформація, а також несуть в собі повідомлення не лише про історію самого напису чи малюнку, а й про традиції того соціуму, в яких вони створені. Для пересічного громадянина слово «графіті» асоціюється здебільшого із незрозумілими візерунками, якою «прогресивна молодь» заповнює місто, в силу своїх вандалістичних схильностей, низького рівня освіти, неможливості самореалізуватися в достойніший спосіб, нестачі фантазії, щодо більш суспільно корисної утилізації свого вільного часу і таке інше. Здебільшого на графіті, що цілком справедливо, дивляться негативно, не вбачаючи в них жодного смислу. Адже явище це набагато ширше, і містить у собі цілу низку форм виявлення, аспектів вивчення іхньої соціальної сутності та безліч можливих варіантів для інтерпретації його символіки та змістовного навантаження.

Слово «графіті» (від італійського «grafficare») означає дряпати, дослівно «надряпані». Вперше цей термін з'являється в археологічних працях, нині це поняття розширило свої межі. Вважається, що першими графіті були малюнки на стінах печер, а також зображення на стінах будівель давньої Греції та Риму. Графіті епохи палеоліту та неоліту є результатом пізнавальної діяльності людини, а також несуть в собі інформацію про етапи розуміння першою людиною світобудови, її взаємин із зовнішнім світом, рівень розвитку свідомості та вказують на момент виникнення самосвідомості та виокремлення свого місця в соціальному просторі (зображення людиною самої себе в схематичних малюнках сцен полювання).

Давньоруське релігійне графіті, яким вкриті стіни храмів, містять звернення до бога, молитви та прохання, зображення історичних подій. Як зауважив Б.Рибаков, дослідник фольклору слов’янських народів, ці написи та малюнки є важливою складовою епітафіки, дають матеріал для вивчення лексики, граматики та духовного рівня того часу, рівня освітченості, а також є детальним матеріалом для складення комплексного образу історичної епохи.

Така форма графіті як політичне, перетворює «сірі» стіни міста у мовчазні віщуни альтернативних ідей. Написи політичного змісту з'являються найчастіше напередодні виборчих кампаній, голосувань та референдумів. Одного разу з'явившись, вони ще надовго зберігаються та несуть у собі колективну пам'ять про минулі події або ж, являючи собою конотативне повідомлення та символ, відсилають до того референта, що виконує певну агітаційну функцію.

Окремий сектор для дослідження представляють графіті типу «Тут был Вася», молодіжні, шкільні та студентські гумористичні, еротичні, поп-культурні написи на партах або будь-яких поверхнях, що здалися привабливими для продукувача текстів. Графіті, які спродуковані девіантними шляхами є спробою самоствердження, певним способом заявити про себе суспільству. Така форма графіті є матеріалом для вивчення домінуючих у молоді цінностей.

Нарешті, графіті у звичному розумінні, а саме графіті субкультури «райтерів» (або графіті-артистів), які стають певною формою візуальної експресії, являють собою повідомлення закритого каналу коммунікації, які несуть змістовне наповнення лише для вузького кола посвячених. Графіті в такому розумінні завжди містить в собі елемент анонімної самоманіфестації, виклик знакам домінуючої культури, яким, на думку Ж.Бодрійяра, протиставляється псевдонім, як анонімний знак.

Нерозривність з контекстом соціального простору та символічність складають головні ознаки графіті як соціального феномена, тому для розуміння та інтерпретації знаків цієї мови, необхідно знати той соціальний фон, який породжує конкретний напис чи малюнок.

Левицкий О.В.(г.Киев)