Львівський державний університет безпеки життєдіяльності кафедра соціальних та гуманітарних дисциплін Матеріали Всеукраїнської наукової Інтернет-конференції з міжнародною участю

Вид материала

Содержание

Список використаної літератури
Молодь як прихований резерв нації

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15

Список використаної літератури

Адорно Теодор. Исследование авторитарной личности. Под общей редакцией д. филос. н. В. Култыгина. – М.: Серебряные нити, 2001. – 416 с.
Андреев А. Л. Политическая психология. М.: Издательство «Весь Мир», 2002. – 240 с.
Артемов Г. П. Политическая социология: Учебное пособие. – М.: Логос, 2002. – 280 с.
Барматова С. П. Політична соціологія. Курс лекцій. – К.: Аналітичний центр вивчення суспільства, 2003. – 252 с.
Головатий М. Ф. Політична психологія. Навч. посібник. – К.: МАУП, 2001. – 136 с.
Головатий М. Ф. Соціологія молоді: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 2-ге вид. переробл. і допов. – 304 с.
Джин Л. Коэн, Эндрю Арато. Гражданское общество и политическая теория: Пер. с англ. / Общ. ред. И. И. Мюрберг. – М.: Издательство «Весь Мир», 2003. – 784 с.
Доцяк І. І. Сучасне студентство у виборчому процесі: роль, особливості та перспективи. – Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2001. – 178 с.
Карпухин О., Макаревич Э. Формирование масс: Природа общественных связей и технологии «паблик рилейшиз»: Опыт историко-социолог. исследования. – Калининград: ФГУИПП Янтар, 2001. – 547 с.
Кола Доминик. Политическая соціологія / Пер. с фр.; Предисл. А. Б. Гофмана. – М.: Издательство «Весь мир», «НН ФРА - М», 2001. – ХХІІ, 406 с.
Колодій Антоніна Федорівна. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія. – Львів: Видавництво «Червона калина». – 2002. – 276 с.
Мейтус Владимир, Мейтус Виктор. Массы, движения, революции. – К.: Ника-Центр, 2008. – 504 с.
Патнам, Роберт Д. та ін. Творення демократії: Традиції громад. Активності в сучасній Італії / Р. Д. Патнам разом з Р. Леонарді та Р. Й. Нанетті; Пер. з англ. В. Ющенко. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 302 с.
Тарасенко В. І., Іваненко О. О. Проблема соціальної ідентифікації українського суспільства (соціотехнологічна парадигма). – К.: Інститут соціології НАН України, 2004. – 576 с.
Україна в 2008 році: процеси, результати, перспективи. Біла книга державної політики / За заг. ред. Ю. Г. Рубана. – К.: НІСД, 2008. – 186 с.
Україна в 2009 році: конституційний процес і перспективи країни. Біла книга державної політики / За заг. ред. Ю. Г. Рубана. – К.: НІСД, 2009. – 224 с.
Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт. – упоряд.: Ащрущенко В. П. та ін. – К.: Знання України, 2002. – 670 с.
Шевцова Ю. Механізми виявлення здатності молоді до управлінської діяльності // Український соціум. – 2007. - №1(18). – С. 122-129.
Gorski, Eugeniusz. Civil society, pluralism and universalism / by Eugeniusz Gorski. p. cm. – ( Polish philosophical studies; 8 ) ( Cultural heritage and contemporary change. Series VIA, Central and Eastern Europe; v.34). – 2007. – 266 p.
Staniszkis J. Antropologia wladzy. – Warszawa: Proszynski i S-ka, 2009. – 230 s.

МОЛОДЬ ЯК ПРИХОВАНИЙ РЕЗЕРВ НАЦІЇ

Глушкова Галина Миколаївна

Кандидат філологічних наук, доцент, Кафедра філософії та політології

Донецький юридичний інститут МВС України

Наприкінці XIX – на початку XX століття у філософській літературі з’явилася теза про кризу західноєвропейської культури. Основними ознаками кризи, про яку говорили О.Шпенглер, К.Ясперс, М.Бердяєв, П.Тілліх та інші філософи, є невідповідність високого рівня матеріальної культури низькій духовності, руйнація релігійно-моральних підвалин, яка призвела до значних деформацій ціннісних систем, до поглиблення процесу відчуження людини від створених нею матеріальних благ, панування споживацьких орієнтацій тощо. Ця теза за останні сто років аж ніяк не втратила своєї актуальності, бо криза сучасної західноєвропейської культури триває.

Ще у 1972р. у своїй статті «Футурошок» Олвін Тоффлер писав: «Те, що відбувається зараз, судячи з усього, - є дечим більш масштабним, глибоким і значним, ніж промислова революція. Серед істориків та археологів, соціологів та економістів, психологів та представників інших наукових дисциплін зміцнюється переконання в тому, що майже всі соціальні процеси прискорюються, причому стрімко, із шаленою швидкістю» [9, с.132].

О.Тоффлер був правий в тому, що прискорення соціальних і технологічних змін створює все більше адаптаційних труднощів, які ведуть до шокового стану як окремого індивіда, так і суспільства загалом. Прискорення зовнішнє перетворюється на прискорення внутрішнє. Для того, щоб позбутися шокового стану від зіткнення з майбутнім, людина має стати набагато прилаштованішою й пластичнішою, ніж будь-коли. Саме тому їй необхідно віднайти абсолютно нові способи збереження життєвої стійкості, бо попередні переконання – релігійні, національні, суспільні, політичні, сімейні й професійні – аж ніяк не витримують занадто швидкого темпу змін.

За таких соціокультурних умов особливого значення та нового звучання набувають філософські та гуманітарні науки, бо саме вони несуть на собі відповідальність за побудову майбутніх парадигм життя, за збереження світу людини й виживання та пристосування людини в цьому світі.

За останніх два десятиліття проблема формування цінностей нового покоління стала однією з найнагальніших, через те що розвиток суспільства на зламі епох чи в умовах нестабільності можливий тільки за умов «успішного» формування нових цінностей на ґрунті вічних загальнолюдських. У наукових статтях та колективних працях представники різних наукових уподобань намагалися віднайти щонайменше принципи формування цінностей сучасної людини. До таких робіт належать дослідження Й.Масуди [6], С.Хантінґтона [10], А.І.Неклесси [7], Г.В.Гребенькова [2], А.О.Лазаревої [4] та багатьох інших сучасних науковців. Незважаючи на велику кількість робіт проблема ще й досі залишається нерозв’язаною; нез’ясованими залишаються й механізми формування системи цінностей у студентів, курсантів, слухачів під час вивчення філософських та гуманітарних дисциплін.

Поява першої в історії філософської думки теорії цінностей пов’язана з іменами послідовників філософії І.Канта – представників Фрайбурзької (Баденської) школи В.Віндельбанда та Г.Ріккерта. Вони вводять у науковий вжиток поняття цінності, щоб відрізнити культурні процеси від природних. Це поняття, вважали вони, дає змогу побачити соціальну дійсність як певну цілість і дозволяє відділити в ній «істотне» від «неістотного». Йдучи за І.Кантом, В.Віндельбанд та Г.Ріккерт стверджують, що «ідеї буття Бога, безсмертя душі та свободи волі не несуть у собі функції реконструювання світу, бо не ґрунтуються на емпіричному досвіді. Вони дають розуму закон, норму, ідеал як смисли впорядкування соціального світу, і , завдяки їм, розум набуває функції регулятора вчинків і поведінки людини» [8, с.339].

Якщо представники Баденської школи виносили цінності за сферу буття, то реалістична філософія ХХ століття в особі Н.Гартмана, Г.Якобі, Г.Піхлера відносила їх до структури буття, підкреслюючи їхній зв’язок із людською духовністю. Самі цінності у такому тлумаченні є предметностями, що мають об’єктивне існування поза межами свідомості та чуттєво-емоційної сфери суб’єкта.

Згідно з інструменталістською інтерпретацією цінностей здоровий глузд завжди вбачає в речах якість, з якої можна скористатися або втішитися. «Усе, що має інтерес, радість, надію, обов’язково має значущість особистого блага, а відтак – постає цінністю» [8, с.353].

Марксистська філософія вбачала у цінностях соціальні сутності – «об’єктивні суспільні відносини», що мають класову природу і є засобом утвердження в суспільстві того чи іншого класу. У ХХ столітті усталився погляд, за яким предмет має вартість тоді і лише тоді, коли є вплетеним у соціальні взаємини людей.

Феноменологічна інтерпретація цінностей розглядає їх як смисли, що вкорінені в нашій свідомості й виражають собою зміст традицій культури. Саме філософія екзистенціалізму загострила питання смислу та призначення буття окремої людини в умовах тиску на неї та природу сучасних технологій, технічних засобів, що призвело до розірваності буття людини.

Синтезуючи розуміння цінностей у викладених вище підходах, доходимо висновку, що цінності – це загальновизнані смисли речей, що «існують як форми, зразки, способи поведінки та діяльності людей і здатні задовольняти їхні потреби» [8, с.361].

З огляду на те, що цінності можуть існувати в суспільстві як трансперсональні, вони об’єднують навколо себе людей, виконуючи в такий спосіб інтегративну функцію. Пропонуючи членам суспільства певні стандарти поведінки та зразки діяльності, цінності водночас виконують як соціалізуючу (виховну) функцію, так і роль регулятора взаємин між людьми у суспільстві.

Говорячи про ціннісні орієнтації сучасної молоді в Україні слід урахувати найважливіші ідеї сучасного українського життя. Це, по-перше, ті самі ідеї, які панують над усім сучасним світом, ідеї швидкоплинності, ефемерності, новизни життя, що нас оточує. Автоматизація відкрила шлях для нескінченної різноманітності у всьому, а, отже, вибір, замість того, щоб розкріпачувати особистість, став настільки складним, важким та дорогим, що перетворився на свою протилежність. За таких умов вибір може перетворитись на надлишок вибору, а свобода – на заперечення свободи. Сьогодні здається, що наше суспільство тріщить по швах. Сім’я, школа, церква, однолітки, засоби масової інформації й безліч субкультур рекламують досить відмінні одне від одного цінності. Пошуки себе, своєї індивідуальності є результатом не відсутності вибору в «масовому суспільстві», а різноманітності й складності вибору. По-друге, в Україні питання цінностей нації та держави породжує низку проблем і перша з них – це втрата набутого в колишній імперії комфорту безвідповідальності [8]. Ціннісна переорієнтація на реальну суб’єктивність особистості не може відбуватися без руйнування міфу про державу-патрона, який усе має й усе дає своїм дітям-громадянам. Відкриття простої істини, що держава сама собою не має нічого й нічого не може дати, в Україні часто супроводжується болісною реакцією відкидання нового незручного порядку й ностальгією за колишнім станом речей. Очевидно, відкинувши колишні соціалістичні цінності можна було б узяти за основу цінності українського життя, що існували від самого прийняття християнства. Проте, на жаль, задекларовані державою цінності християнської моралі існують поза системою державних інституцій і не об’єднують державу, особу та право в структуровану цілість.

Аналіз стану сучасної вітчизняної культури виявляє відсутність або слабкість культурних форм, що відтворюють вітчизняну картину світу, відсутність або слабкість елементів культури в часі й у просторі. Сьогоднішня Україна існує як невизначена сукупність соціальних груп, регіональних утворень, субкультур, що об’єднані спільним простором, але слабко пов’язані часом соціального відтворення, продуктивною діяльністю, уявленнями про перспективу тощо.

Відсутність у суспільстві стабільної системи цінностей свідчить про відсутність або ж слабкість добірної меншості в нації, якою є духовна еліта, що, за Х.Ортегою-і-Гассетом, є «становим хребтом нації». Сьогодні українське суспільство розколоте не тільки історичним минулим, мовними бар’єрами, а й сучасними змаганнями соціальних груп і політичних угруповань. Задекларовані Конституцією цінності соціального буття самі собою ще не об’єднують націю. Для порятунку від національної катастрофи в українському суспільстві «мусять знайтись люди, що вміють і здатні виробити особливий, але сучасний образ, який, за висловлюванням К.-Г.Юнґа, збудить «містичну причетність» кожного до його землі» [8, с.364]. Саме тому першочерговим завданням для сучасного українського суспільства є формування духовної еліти, в якої пріоритетним є патріотизм і пошанування своєї історії.

На нашу думку, особливу увагу за таких умов слід приділити нашій молоді, яка не є «ні прогресивною, ні консервативною за своєю природою, вона – потенція, готова до будь-якого розпочинання» [5, с.443]. Молодь – це той прихований резерв, який є в кожному суспільстві й від мобілізації якого залежить його життєздатність.

Для формування того самого «хребта нації» необхідно поставити українську національну освіту на сучасний рівень. Сучасний рівень – це той рівень, який відповідає потребам сьогоднішнього українського суспільства, і аж ніяк не американського, європейського чи якогось іншого. Через безглузді нововведення (запозичені, але не адаптовані до української системи цінностей, до українського пострадянського менталітету) національна освітня система зазнає невиправних втрат, бо втрачаємо навіть те, що колись вміли. Частка соціогуманітарних дисциплін у навчальному процесі вищих навчальних закладів весь час реально скорочується Міністерством освіти України. В такий спосіб керівники освітнього відомства долучаються до руйнації майбутніх поколінь. Сучасна середня школа не дає учням цілісного бачення світу, всеохоплюючого розуміння культурних процесів, що відбувалися, відбуваються або будуть відбуватися у світі, бо фізику вчать заради фізики, літературу заради самої літератури, історію заради самої історії і т. д.

Вища школа завжди була осередком, де формувалась майбутня національна еліта саме завдяки викладанню у вузах таких дисциплін, як філософія, культурологія, історія (всесвітня й вітчизняна), політологія, соціологія тощо, адже саме ці дисципліни формують цілісне бачення світу, розуміння коренів проблем у ньому, можливість знаходити адекватні засоби для подолання критичних ситуацій.

Отже, з усього сказаного вище випливає, що для того, щоб вища школа не залишалась надалі продовженням проблем середньої школи, необхідно викладати філософські та гуманітарні дисципліни не в понівеченому обсязі й не заради цих дисциплін, а заради формування майбутньої еліти нашої нації. Найбільш доречним у викладанні цих дисциплін, очевидно, міг би стати метод індивідуалізації цілісності, бо саме завдяки такому методу ми шукатимемо неповторності в кожному культурному явищі, усвідомлюючи його цілісність, та метод діяльнісного навчання, який розроблявся багатьма вітчизняними викладачами.

До того ж сучасну молодь необхідно мобілізувати та інтегрувати, долучити до загальних справ. Те, що зараз існує у вищих навчальних закладах, як система студентського самоврядування, є пародією на невдале «потьомкінське селище». І тут, очевидно, у пригоді став би досвід мобілізації та інтеграції молоді в Радянському Союзі (звичайно, що не повне копіювання, а певні елементи та механізми). І тут знову таки необхідно скористатись потенціалом тих самих соціогуманітарних дисциплін.

Можна було б ще багато говорити про значення слова для вербалізованої людської культури, про значення культурології для прогнозування майбутніх культурних процесів, про значення філософії, етики та естетики для глибинного розуміння сенсу людського буття та сутностей людських цінностей, але без прийняття зважених соціальних і навіть політичних заходів у сфері національної освіти не можна виховати нової української еліти – «хребта нації».

А на що здатна нація без національної еліти?

Список використаної літератури

Братилов О. В., Горский Ю. М., Делягин М. Г., Коваленко А. А. Практика глобализации: черты и правила новой эпохи. – М.: Инфра, 2000. – С. 206-214.
Гребеньков Г. В. Идея возрождения личности как идея нравственная/ Слово и Мысль. Вестник Донецкого отделения Петровской Академии Наук и Искусств: Сб. науч. трудов. Гуманитарные науки. Выпуск второй. – Донецк, 2001. – С. 3-8.
Кармин А. С. Культурология. – СПб.: Издательство «Лань», 2001. – 832с.
Лазарева А. О. Об’єктивні та суб’єктивні фактори формування українського менталітету/ Вісник НТУУ «КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка. – Випуск 3’2003. – К. 2003. – С. 23-31.
Мангейм К. Диагноз нашего времени. – М.: Инфра, 1994. – С. 441 – 456.
Масуда Й. Комп’ютопія// Філософська і соціологічна думка. – 1993. – №6. – С. 36-50.
Неклесса А. И. Трансмутация истории// Вопросы философии. – 2001. – №3. – С. 58-72.
Предмет і проблематика філософії: Навчальний посібник/ За заг. ред. М. А. Скринника, З. Е. Скринник. – Львів: Львівський банківський інститут Національного банку України, 2001. – 485 с.
Тоффлер О. Столкновение с будущим// Иностранная литература. – 1972. – №3. – С. 132-136.
Хантінґтон С. Захід: унікальність, versus, універсалізм// Філософська думка. – 1999. – №1-2. – С. 82-100.

Реальні загрози «віртуальної реальності»

для сучасної молоді

Золотар О.О

Кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

Науково-дослідний центр правової інформатики

Національна академія правових наук України

В сучасному інформаційному суспільстві молодь найбільш швидко і легко адаптується. Інформаційні технології «ввели в обіг» віртуальну реальність, яка побудована за допомогою кібернетичних технологій: мобільні телефони, смартфони, комунікатори, плеєри, і, звичайно, комп’ютери і ноутбуки.

Взаємодія людини з віртуальним світом породжує проблему взаємного впливу. Як би не був подібний віртуальний світ до реального, він все ж має власні закони і правила перебування в ньому, а отже існує певна специфіка взаємодії цього світу з людиною та між людьми всередині цього світу. Більш того, існування всередині віртуальної реальності впливає як опосередковано так і безпосередньо на події в реальному світі.

М. Кастельс, один із провідних теоретиків інформаційного суспільства, зазначав: «всі культури створені із комунікативних процесів» [1, с. 32]. Відповідно, всі форми комунікації засновані на виробництві i споживанні знаків, що на практиці означає, що вci реальності передаються через систему символів. Тобто людина сприймає не саму реальність, а певну, прийнятну для культури систему символів, що передають цю реальність.

Таким чином, «в людській, інтерактивній комунікації, незалежно від засобів, усі символи трохи зміщені відносно призначеного їм символічного значення. В певному сенсі вся реальність сприймається віртуально.» [2, с. 351].

Слово «віртуальний» походить від французької «virtuel» (спроможний бути будь-чим) і латинської «virtualis» (такий, який з’являється за певних умов). Існує думка, що у наукову мову термін «віртуальний» ввів у XVIII ст. французький математик і механік Жозеф Лагранж, який розробив варіаційні принципи механіки, у т.ч. принцип віртуальних переміщень. У XX ст. разом із квантовою механікою з’явилися поняття «віртуальні частинки» і «віртуальні стани». І перші, й другі являють собою або можливі частинки в проміжних, змінних станах, які виникають при зіткненні елементарних частинок, або ці самі проміжні змінні стани. Найістотнішою властивістю, спільною для елементів віртуального світу, є можливість, яка відкривається для них «в епоху змін», не дотримуватися деяких законів мікросвіту [2]. В той же час «реальний» (real) означає «фактично існуючий»[3].

Для більшості ж пересічних громадян віртуальна реальність сприймається досить абстрактно. Наприклад: «життя у віртуальному світі через такі сайти, як Вконтакте.ру, Facebook.com, Formspring.me і багато інших», або: «віртуальна реальність є породженням віртуального середовища за умови включення в це середовище людини. [4]. Тобто такий підхід до віртуальної реальності акцентує увагу на сприйнятті міжособистісних комунікацій і називає Інтернет віртуальною реальністю. «Якщо ти онлайн, то ти вже занурився у віртуальну реальність»[5].

Водночас, існує вужче, більш конкретизоване розуміння віртуальної реальності. Сучасна «всезнайка» Вікіпедія дає 3 ймовірних визначення категорії [6]:

1) Віртуальна реальність — комп'ютерні системи, які забезпечують візуальні і звукові ефекти, що занурюють глядача в уявний світ за екраном. Користувач оточується породженими комп'ютером образами і звуками, що дають відчуття реальності. Користувач взаємодіє зі штучним світом за допомогою різноманітних сенсорів, таких як, наприклад, шолом і рукавички, які зв'язують його рухи і враження і аудіовізуальні ефекти. Майбутні дослідження в галузі віртуальної реальності скеровані на збільшення враження реальності спостережуваного.

2) Віртуальна реальність — нова технологія безконтактної інформаційної взаємодії, що реалізує за допомогою комплексних мультимедіа-операційних середовищ ілюзію безпосереднього входження і присутності в реальному часі в стереоскопічно представленому «екранному світі». Більш абстрактно — це позірний світ, створений в уяві користувача.

3) Віртуальна реальність — високорозвинута форма комп'ютерного моделювання, яка дозволяє користувачеві зануритись у штучний світ і безпосередньо діяти в ньому за допомогою спеціальних сенсорних пристроїв, які пов'язують його рухи з аудіовізуальними ефектами. При цьому зорові, слухові, дотикові і моторні відчуття користувача заміняються їх імітацією, що її генерує комп'ютер. Характерними ознаками віртуальної реальності є: моделювання в реальному масштабі часу; імітація оточення з високим ступенем реалізму; можливість діяти на оточення і мати при цьому зворотний зв'язок. Штучний простір, створений комп'ютерами, який має всі ознаки реальності як такої, що піддається проникненню і трансформації ззовні. При цьому у віртуальній реальності можливі комунікації не лише з іншими людьми, але і з віртуальними, штучними персонажами.

Наприклад, Second Life — розроблений і запущений в 2003 році компанією Linden Lab, розміщеною в Сан-Франциско и заснованою Філіпом Роздейлом, тривимірний віртуальний світ з елементам соціальної мережі, який нараховує понад 1 млн активних користувачів. Вони грають родинами і утворюють інтернаціональні клани. Щодня. Спілкуються між собою, знайомляться, сваряться, одружуються. Нещодавно двоє китайців через віртуальний меч, побилися в реальному житті - один при цьому загинув.

Нині більше п’яти мільйонів землян наполовину живуть в режимі онлайн [7], і їх переважна більшість – це молодь і діти. Спочатку обираєш тіло, потім гуляєш теренами віртуального світу. Тут є копії реальних міст і вулиць, транспорт і крамниці. Автовиробники відкривають віртуальні салони - приходь і безкоштовно катайся на нових моделях. Сподобається - можна замовити реальне авто. Ввести гроші в SL можна за допомогою кредитної картки, PayPal (WebMoney, Яндекс-Гроші тощо). В середньому курс коливається від 250L$ до 300L$ за 1 реальний долар. Гроші потрібні для купівлі і продажу віртуальних товарів, в тому числі віртуальної землі.

Філіп Роздейл одного разу сказав: «Я не гру створюю, а нову державу». І, насправді, віртуальна реальність чи то на рівні віртуальних світів, чи соціальних мереж, сьогодні є дійсністю, яка впливає на життя людини в реальному суспільстві.

Причин для цього багато і вони багато в чому стосуються психологічних механізмів відповідальності, самовпевненості та самозахисту.

Із психологічної точки зору інтернет сприймається людиною, чимось на рівні натовпу. А в натовпі, як відомо, обличчя і індивідуальність зникає, а із нею і відповідальність. Не даремно закон жорсткіше карає тих, хто бере участь у груповому злочині. Коли ж людина потрапляє в інтернет, вона, як і в натовпі, нібито зникає, відчуває себе анонімною та недоторканою, із легкістю може “качати” піратську продукцію, хоча, якщо задуматися, це те саме, що украсти річ у магазині, але ж в житті такого не зробила б – ну принаймні переважна більшість. У мережі можна легко написати будь-яку образу. «Можна принизити людину. Можна влаштувати скандал, який затягне всіх, хто в цей час опинився на злощасному сайті і т.д. Відчуття того, що можна уникнути відповідальності при цьому підвищити свою самооцінку та одночасно самозахиститися перед реальністю, назвавши когось в чаті „гнилим кацапом/ляхом/хохлом/жидом”, перемагає в головах багатьох громадян» [8].

Важливо враховувати те, наскільки потужним є вплив соціальних мереж і віртуальних світів на психологію людини, перш за все, дітей та молоді. На Заході залежність від соціальних мереж останнім часом досягла апогею: згідно із опитуванням проведеним у Сполученому Королівстві, із 2,300 респондентів віком від 11 до 18 років, 45% заявили, що у віртуальному світі вони почуваються щасливішими, ніж в житті. За статистикою, 10-14% підлітків в Україні страждають від комп'ютерної залежності або ігроманії [9].

Окрім того, не слід забувати про небезпеки віртуального світу, що пов’язані з нездатністю дитини критично сприймати інформацію - 39% опитаних дітей погодилися з твердженням «Вся інформація в Інтернеті є правдивою»[10]. Низький рівень інформаційної, в тому числі комп’ютерної, грамотності більшості батьків, вихователів і вчителів, не пристосованість освітніх програм до вимог інформаційного суспільства не дозволяють належним чином захистити дитину від загроз віртуального світу.

Водночас, подібні загрози цілком реальні й в дорослому житті. Нещодавно, як пише новий медіа-гуру Клей Ширкі, уряд Судану створив сторінку на фейсбуку, де закликав усіх небайдужих вийти на протест проти уряду Судану, назвавши точний час і місце – а потім просто заарештував усіх, хто туди прийшов. За словами Ширкі, це означає, що соціальні медіа не можуть самі по собі творити революцій. «Основна причина, чому так сталося, - пише він, - полягає в тому, що там ніхто нікого не знав. Люди вирішили, що Facebook – цілком надійний ресурс»[11].

Водночас, віртуальна реальність давно і ефективно використовується на користь людству. Тому не варто Уже давно для танкових частин, воєнно-морського флоту, ВПС и в окремих галузях народного господарства використовуються різноманітні тренажери з елементами віртуальної реальності. Існують тренажери и симулятори практично для всіх механізмів ручного керування. Системи віртуальної реальності установлюються також на підприємствах для навчання працівників особливо небезпечних ділянок, наприклад атомних станціях. Компанія Motorola умудрилась зекономити кілька мільйонів доларів за рахунок віртуального навчання і створення віртуальних керівництв по ремонту своєї техніки. Корпорація Boeing сміливо вкладає по кілька десятків мільйонів у створення віртуальних інструкцій по технічній підтримці і ремонту своїх лайнерів[12].

Висновки. Віртуальна реальність як категорія може розглядатись в широкому і вузькому розумінні. В широкому розумінні під віртуальною реальністю розуміють взаємодію між людьми за допомогою Інтернету та комп’ютерних технологій. У вузькому розумінні віртуальна реальність – це система створена за допомогою комп'ютерного моделювання, яка дозволяє користувачеві зануритись у штучний світ.

Існування віртуальної реальності може становити як користь, так і небезпеку для людини, особливо для дітей та молоді, а також для суспільства і держави. Тому необхідним є дослідження переваг і загроз віртуального світу, що дозволить ефективно використовувати перші, і шукати шляхи відвернення останніх.

І, безперечно, нагальною є проблема низького рівня інформаційної культури, в тому числі освіти, в суспільстві. Життя в нових умовах інформаційного суспільства вимагає необхідного мінімуму знань від кожного громадянина, а від держави і інших соціальних інститутів – створення можливостей для опанування цих знань.

Blog

Содержание