Geum.ru

Магістерська програма „ Менеджмент в галузі виробництва та переробки продукції свинарства (назва)

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2.Організаційно-правові засади інноваційного менеджменту
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

1.2.Організаційно-правові засади інноваційного менеджменту


На сьогодні інноваційна діяльність в Україні регламентується Законами України, постановами Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, а також іншими нормативними актами [4-9].

Серед зазначених документів, важливе місце посідає „Концепція науково-технічного та інноваційного розвитку України”, яка містить головні цілі, вказує пріоритетні напрямки та принципи державної науково-технічної політики, механізми прискореного інноваційного розвитку, орієнтири структурного формування науково-технологічного потенціалу та його ресурсного забезпечення.

Нині більшість українських підприємств усвідомила, що необхідні інноваційні, принципово нові методи управління організацією. Інновації необхідні в організаційній, виробничій, фінансовій, науковій сферах, оскільки саме в комплексі вони приносять найефективніший результат [73].

Пошук ефективних організаційних форм управління нововведеннями, створення механізму інтеграції та координації діяльності в процесі розробки й впровадження нововведень вимагають підвищення уваги до інноваційного менеджменту як сукупності організаційно-економічних методів та форм управління у різних ланках і насамперед на рівні первинної ланки – підприємства.

Концептуальною основою забезпечення стабільності функціонування підприємства в умовах динамічного економічного середовища має стати науково обґрунтована інноваційна стратегія підприємства. Якщо під стратегією розуміти довгострокове планування, то інноваційна стратегія має відношення до всієї тривалості процесу – від досліджень, виробництва і збуту до використання. Вона визначає темп підвищення технологічного рівня і пов’язаних з ним затрат розумової праці.

Основні недоліки традиційних організаційних структур в умовах впровадження інновацій: нерухомість, їхнє зациклення на передбачених обов’язках персоналу, нездатність реагувати на вимоги неформального менеджменту [75]. Тому інноваційний менеджмент повинен застосовуватись підприємствами з будь-якою інноваційною стратегією.

Досвід промислово розвинутих країн є взірцем того, як їх підприємства проводять інноваційну стратегію, збільшуючи обсяги виробництва, реалізації та прибутку, підвищуючи продуктивність праці, прискорюючи оборотність вкладеного капіталу, освоюючи і поставляючи на ринок якісно нові види продукції з метою підвищення норми прибутку. Проблема в постійному оновленні асортименту продукції та технології її виготовлення змушує вводити наукові й проектні розробки в систему діяльності підприємства, орієнтуючи їх на прискорення інноваційних процесів. Так відбувається злиття науки, техніки і виробництва в єдине ціле, що породжує новації та прискорює їх.

Найбільш сприйнятні до технічного прогресу є венчурні фірми, які працюють на етапах росту і насичення винахідницької активності. Вони, як правило, неприбуткові, оскільки самостійно не займаються організацією виробництва продукції, а передають свої розробки іншим фірмам – експлерентам, патієнтам, віолентам і комутантам [15, с.48]. Часто венчурні фірми являються дочірніми більш крупних підприємств. Кількість працівників на венчурних фірмах невелика, і тому функції інноваційного менеджменту виконуються традиційним менеджером або запрошеним зі сторони спеціалістом.

Фірми – експлеренти спеціалізуються на створенні нових чи радикально перебудованих старих сегментів ринку. Вони працюють в умовах етапу максимальної винахідницької активності і з самого початку випуску продукції. В основі практично всіх науково-технічних зрушень в сучасній західній економіці були задіяні саме венчурні та експлерентні фірми. Останні також невеликі за розміром, майже безприбуткові і тому не в змозі утримувати спеціальну структурну одиницю, яка б спеціалізувалася на інноваційному менеджменті.

Патієнти – фірми, які працюють на вузький сегмент ринку і задовольняють специфічні, сформовані під дією реклами чи іншого засобу потреби споживачів. Патієнти діють на етапі росту випуску продукції і одночасно на стадії падіння винахідницької активності. Науково-технічна політика патієнта вимагає прийняття рішення про терміни постачання на виробництво і зняття з нього продукції. Вимоги до якості і обсягу продукції на цих фірмах пов’язані з проблемами завоювання ринків. Ступінь технологічного освоєння виробництва тут менш актуальна. Необхідно приймати рішення про проведення чи припинення розробок на рівні винаходів, про доцільність купівлі-продажу ліцензій і т д. Зазвичай ці фірми прибуткові, але існує велика ймовірність прийняття невірного рішення, що веде до кризи. В такому випадку виникає необхідність мати постійну посаду інноваційного менеджера. Головна мета, яку він повинен переслідувати – зниження ризику в життєдіяльності фірми і створення комфортних умов для працівників.

Віоленти – це фірми з „силовою” стратегією, які діють в сфері крупного, стандартного бізнесу. Це фірми з потужним капіталом, високим рівнем освоєння технології. Вони займаються серійним і масовим виробництвом різних видів продукції для широкого кола споживачів, які не вимагають високої якості за помірною ціною. Віолент працює на максимум випуску продукції. Його науково-технічна політика вимагає прийняття рішення про терміни постачання продукції на виробництво (в тому числі про придбання ліцензій); про зняття продукції з виробництва; про інвестиції в розширення виробництва; про зміну технопарка. Прибутковість цих фірм – необхідна умова їх діяльності. Звідси, вимоги до інноваційного менеджменту ті ж, що і в патієнтів. Різниця лише полягає в ступені ризику прийняття неправильного рішення. Вказані фірми повинні бути дуже обережні при зміні своєї політики.

Фірми-комутанти здійснюють дрібний і середній бізнес та орієнтуються на задоволення конкретних місцевих потреб. Вони забезпечують індивідуальний підхід до клієнта, але на базі винаходів фірм віолентів. Комутанти працюють на етапі падіння циклу виробництва продукції. Їх науково-технічна політика вимагає рішень про своєчасне постачання продукції на виробництво, про ступінь технологічного освоєння виробів, які випущені віолентами, про доцільні зміни в них відповідно до вимог споживачів. Інноваційний менеджер в таких фірмах повинен чітко розуміти специфіку споживачів продукції, ситуацію, що склалася на ринку і точно, оперативно та достовірно передбачувати ймовірні кризи.

Сьогодні підприємства все частіше застосовують стратегію передбачення. Доцільніше передбачити кризу і ввести в систему таку новизну, яка повністю її виключає або згладжує негативні моменти квазістабільно розвитку [65]. Менеджери, які здатні передбачити кризу, запропонувати систему заходів по мінімізації наслідків кризи і втілити ці заходи в життя, варто вважати інноваційними менеджерами. Поле їх діяльності – великі потрясіння (майбутні чи теперішні), вони не повинні приділяти особливої уваги звичайним нововведенням: це – справа традиційних менеджерів. Процес менеджменту інновацій в умовах прискорення темпів науково-технічного прогресу вимагає від організаційних структур здатності до швидкого упорядкування і гнучкої адаптації.

Статистичні дані за 1991-2004 роки свідчать про те, що продовжується тенденція відставання технічного рівня нових видів техніки і технології від її світового рівня, відставання в галузі впровадження новітніх технологій і освоєння на їх базі виробництва принципово нових видів наукоємної продукції, скорочення рівня реалізації досягнень науки і техніки на зовнішньому ринку, скорочення масштабів реалізації досягнень науки і техніки. В 2006 році лише 13,5 % промислових підприємств України займалися інноваційною діяльністю. В 2007 та 2008 роках ця частка дещо підвищилась до 14,1 % і 14,8 % відповідно [42].

Суб’єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:
  1. повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів;
  2. часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування інноваційних проектів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту або інших суб’єктів інноваційної діяльності;
  3. повної чи часткової компенсації відсотків, сплачених суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;
  4. надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
  5. майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України „Про страхування”.

Джерелами фінансової підтримки інноваційної діяльності є кошти Державного бюджету України, кошти місцевих бюджетів і кошти бюджету Автономної Республіки Крим, власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ, власні чи запозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності, кошти (інвестицій) будь-яких фізичних і юридичних осіб та інші джерела, не заборонені законодавством України.

Результати інноваційної діяльності виражаються у вигляді інноваційної продукції, що може мати конкретну речову форму чи бути в неупредметненій формі (ноу-хау). Творці нововведень здобувають на них авторські і суміжні з ними права. Виникає таке юридичне поняття, як інтелектуальна власність. Дане поняття передбачене Конвенцією, що заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності в 1967 році. Завдання Всесвітньої організації інтелектуальної власності полягає в сприянні її охорони. Об’єкти інтелектуальної власності можуть використовуватися підприємствами, установами, організаціями і приносити дохід. Вони включаються до складу нематеріальних активів.

Охоронними документами на винаходи є патенти, авторські посвідчення. Патент засвідчує авторство, пріоритет і виключне право на використання винаходу протягом терміну дії патенту [11,20]. Патенти служать джерелом інформації про новітні науково-технічні досягнення, знання яких надзвичайно важливе для інноваційного менеджера. Безпосередньому одержанню патенту передує подача заявки, що містить зведення про автора, його законного представника, опис об’єкту, зведення про обсяг і терміни охорони.

Інноваційна продукція повинна мати індивідуалізацію. Одним із засобів індивідуалізації продукції є товарний знак. Товарний знак – це позначення, за допомогою якого відрізняють товари та послуги одних юридичних чи фізичних осіб від однорідних товарів і послуг інших юридичних і фізичних осіб [15, c.167]. Товарним знаком може бути оригінальне графічне зображення, сполучення цифр чи букв. Він відіграє важливу роль як для виробників і продавців, так і для покупців нововведень, де вказується, хто несе відповідальність за визначений товар. Однорідна продукція може випускатися різними виробниками і поширюватися різними продавцями. Саме товарний знак служить орієнтиром, підставою при виборі товару. Товарний знак є предметом ліцензійних угод і об’єктом охорони промислової власності.

До результатів інноваційної діяльності також відносять промислові зразки й „ноу-хау”. Останнє являє собою цілком чи частково конфіденційні знання, досвід, навички, які включають зведення технічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру. Використання „ноу-хау” забезпечує певні переваги і комерційну вигоду особі, що їх одержала.


„Ноу-хау” може бути:
  • незапатентовані технологічні знання і процеси, практичний досвід, методи, способи і навички з проектування, розрахунків, будівництва і виробництва виробів;
  • проведення наукових досліджень і розробок;
  • склад і рецепти матеріалів, речовин;
  • досвід в галузі дизайну, маркетингу, управління, економіки, фінансів.

Більшість підприємств України усвідомлює необхідність здійснення інноваційної політики, але успішне її здійснення повинно ґрунтуватися на відповідній нормативно-правовій базі. Правові передумови державної інноваційної політики закладені в Конституції України, в якій стаття 54 гарантує громадянам свободу наукової, технічної та інших видів творчої діяльності, захист інтелектуальної власності, авторських прав. Стаття 116 зобов’язує Кабінет Міністрів України забезпечувати здійснення економічної політики у сфері освіти, науки і культури. Згідно з пунктом 4 цієї ж статті Кабмін розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного і культурного розвитку України. [1]

В цілому в Україні створена важлива законодавча база для здійснення і розвитку інноваційної діяльності (близько 70 документів), але все ж за кількістю і якістю нормативних законодавчих актів вона поступається подібним системам у розвинутих країнах світу.

Формування в Україні інноваційної моделі економічного зростання потребує сприяння держави у створенні та ефективному функціонуванні інноваційної інфраструктури, особливо на міжгалузевому та регіональному рівнях. Створення інфраструктури інноваційної діяльності, комерціалізація результатів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), збереження розвинутої мережі малого інноваційного підприємництва є одним із небагатьох шляхів відновлення економіки, розвитку науки і освіти.

За оцінками експертів, в Україні налічується близько 40-60 територій, де доцільно створювати технополіси та технопарки [75].

В даний час процес створення інноваційних організаційних структур, незважаючи на досить потужний науковий і промисловий потенціал та перспективність розвитку для багатьох регіонів України, знаходиться ще на початковій стадії і має досить несистематичний і епізодичний характер. Відсутня відповідна державна довгострокова програма в цій галузі. Активізація процесу значною мірою залежить як від ініціативи органів місцевої влади, так і від самих підприємств.