Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Поняття і особливості догми церковного права Шляхи збереження оптимальної рівноваги між громадянським суспільством і державною владою Синергетичний характер політичного процесу

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Література:

1. Статут Великого князівства Литовського 1529 року. – Т.1 / Статути Великого князівства Литовського. – У 3-х т. // За ред. С.В.Ківалова, П.П. Музиченка, А.І. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2002.

2. Статут Великого князівства Литовського 1566 року. – Т.2 / Статути Великого князівства Литовського. – У 3-х т. // За ред. С.В. Ківалова, П.П. Музиченка, А.І. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2003.

3. Статут Великого князівства Литовського 1588 року. – Т.3. – Кн. 2 / Статути Великого князівства Литовського. – У 3-х т. // За ред. С.В. Ківалова, П.П. Музиченка, А.І. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2004.


Оборотов Ігор

ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ ДОГМИ ЦЕРКОВНОГО ПРАВА

Історико-юридична розвідка церковного права дає побачити, що церковне право містить як незмінні складові (до яких, зокрема, відносяться основи релігійного вчення), так і тимчасові, здатні змінюватися елементи (положення про заміщення церковних посад, про церковне майно, про врегулювання шлюбно-сімейних відносин тощо). Думається, що найбільш незмінну частину церковного права слід назвати догмою церковного права. У зв’язку із використанням такого терміну виникає потреба у визначенні категорії «догма церковного права» та встановленні її основних елементів.

Взагалі, для категорії «догма права» в юриспруденції склалися декілька визначень: одні розуміють під нею систематичний опис діючого права, або прикладну юридичну науку (думка, характерна для рубежу ХІХ-ХХ століть); інші називають догмою об’єктивне право, що діє у даний момент часу, має вираз у правових нормах, актах і правовідносинах і є основою юридичної практики і юридичної освіти (С. С. Алексєєв); треті розглядають догму як правову цінність, яка забезпечує стабільність правової системи (Ю. М. Оборотов). Так або інакше, але у будь-якому разі практично всі сучасні вчені погоджуються в тому, що догма права – це найбільш стійка частина правової системи, що забезпечує спадкоємність правової традиції, а отже і її стабільність.

Проте, якщо століття тому можна було вимагати від юриста відтворення тексту закону напам’ять, то тепер це стає просто неможливим, адже тексти законодавства здатні змінюватися із такою швидкістю, що правозастосовник не може бути впевнений у тому, що відома йому норма існує в тій самій редакції, що і вчора, відповідно він вимушений кожного разу, коли треба застосувати правову норму, перевіряти її наявність і сучасний стан. Таким чином, можна побачити, що такі швидкоплинні зміни у позитивному праві обумовлені намаганням законодавця постійно його реформувати, свідчать про плинність догми права, її нестійкість.

Інша ситуація із догмою спостерігається у церковному праві. За своєю природою церковне право є результатом Божої волі, яка являє собою вічний і незмінний закон. Однак, церковне право містить у собі не лише божественні встановлення, виражені у книгах Старого та Нового Завітів, але й норми, що були створені людьми (акти Вселенських Соборів, помісних соборів, укази передстоятелів церков, твори Отців і Вчителів Церкви тощо). Зміст релігійного права знаходить відображення у найрізноманітніших юридичних формах – священних текстах, нормативно-правових актах (створених як церковною, так і світською владою), звичаях, релігійно-правовій доктрині тощо; але виникає питання з приводу того, наскільки точно та чи інша правова форма відбиває божественний зміст.

Безсумнівно, що у світському праві ступінь відображення юридичною формою правового змісту може вимірюватися тим, наскільки ця юридична форма відповідає основним принципам права, і наскільки вона відображає основні цінності права. Для релігійного права такий підхід не можна визнати цілком вдалим, адже тут завжди треба враховувати такий момент: наскільки канонічна (юридична) форма віддзеркалює релігійну Істину.

Взагалі, кожна релігія має власний варіант істини, однак Християнство подає свою релігійну істину найбільш оригінально: для нього істина – не абстрактна формула або ствердження, для Християнства Істиною є Христос. Російський релігійний філософ О. С. Хом’яков зазначав, що для Христянства немає авторитету, але є Істина. Логічно, що безсумнівно істинним слід вважати лише те, що виходить від Самого Христа та Святої Трійці, однією з іпостасей якої Він є: істинними є богоодкровінні Писання, визнані Церквою канонічними – чотири Євангелія, Діяння Святих Апостолів, Соборні Послання Апостолів та Одкровення. Усі інші джерела можуть лише віддзеркалювати божественну Істину, але не можуть зрівнюватися із нею цілком, так само, як і людина не може «стати як боги», а здатна тільки наблизитися до Бога, «боговподобитися».

Можна побачити, що найбільш усталений елемент церковного права є найменш юридизованим – він складається з релігійних норм, більшість з яких не можна назвати релігійно-юридичними. Це є зрозумілим, адже для Християнської релігії право (наряду із моральністю, етикою) – лише один з засобів виразу релігійної Істини, до якого звертаються, переважно, у тих випадках, коли певна релігійна істина має соціальне значення. Релігійно-юридичний характер притаманний, зокрема, таким євангельським положенням «віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові» (Матф. 22: 21); «якщо ж согрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним… якщо ж не послухає, візьми із собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свідків підтвердилося будь-яке слово; якщо ж не послухає їх, скажи церкві, а якщо й церкви не послухає, то хай буде він тобі, як поганин і митар» (Матф. 18: 15-17) та ін. Переважно, релігійно-юридичний характер мають ті місця Писання, де приводяться слова Христа, звернені до Його учнів та людей, які Його запитують. Так, Христос говорить про шлюб (Матф. 19: 5-6); розлучення (Матф. 19: 9); право Апостолів утримуватися за рахунок пастви (Лк. 10: 7).

Щодо апостольських правил, то їх істинність обумовлюється тим, що Сам Христос наділив Своїх учнів владою: «як послав Мене Отець, і Я посилаю вас… кому простите гріхи його, тому простяться; на кому залишите, на тому і залишаться» (Іоанн 20: 21-23). В текстах Діянь Святих Апостолів та Соборних Послань можна знайти переважно розширювальні тлумачення слів Христових та старозавітного вчення.

Релігійно-юридичні норми, сформульовані у Старому і Новому Завітах, беззаперечно є догмою для церковного права: вони є безумовно істинними через свою природу; визначають базові положення церковного права; є незмінними і не підлягають аніяким ревізіям. Положення Нового Завіту не можна протиставити Старому Завітові, адже вони логічно пов’язані: «не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, але виконати» (Матф. 5: 17). Інакше кажучи, десять Заповідей Мойсея слід розуміти через дев’ять Заповідей Блаженства.

Складовою догми церковного права можна було б вважати і Постанови семи Вселенських Соборів, але їх положення, збігаючись у головному, часто одне й те ж саме питання розглядали по-різному, отже таке припущення є невірним. Догму церковного права слід відрізняти від релігійних догматів, сформульованих на перших двох Соборах у вигляді Нікео-Царгородського Символу віри.

Усі інші джерела церковного права ґрунтуються на догматичних положеннях, втім вони є досить динамічними, адже їх завдання – ефективно врегульовувати канонічні правовідносини сучасними способами, не порушуючи при цьому догматичних положень.

Таким чином, догму церковного права можна визначити як найбільш важливу, усталену і нерухому його складову, що міститься у нормах Священного Писання і віддзеркалює християнську Істину. Змістом догми бачаться фундаментальні релігійно-юридичні принципи і норми. Усталеність догми церковного права гарантує йому правову наступність і стабільний розвиток та компенсується динамічністю інших, недогматичних, складових.


Поклонська Олена

ШЛЯХИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ОПТИМАЛЬНОЇ РІВНОВАГИ МІЖ ГРОМАДЯНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ І ДЕРЖАВНОЮ ВЛАДОЮ

З метою впровадження дієвості правової держави, необхідно реалізовувати основоположні правові цінності, залучати до демократичного процесу найширші кола громадянського суспільства. Демократія – це насамперед вияв волі людей, громадян, усього громадянського суспільства. Вона завжди пов’язана з конкуренцією за голоси людей при формуванні органів влади, здійсненням контролю за державною політикою, упередженням некомпетентних та неефективних рішень урядових структур, забезпеченням гуманізації суспільного розвитку, підпорядкування останнього інтересам людини, суспільства та їх всебічному розвитку.

Таку сферу взаємовпливу державної влади і громадянського суспільства, яка дозволяє їм водночас ефективно взаємодіяти і додержувати певну дистанцію, В. Медведчук окреслив поняттям «межа демократії», порушення якої призводить чи до одержавлення суспільства, чи до руйнування структури державної влади, що як з теоретичного, так і з практичного погляду є неприпустимим [1, 114]. Необхідно, крім того, зазначити, що водночас з розвитком громадянського суспільства істотно змінюється роль демократичної держави, тобто в системі суспільних відносин все більшого значення набувають відносини, які ґрунтуються на засадах самоорганізації, самоврядування, і у зв’язку з цим відбувається процес внутрішнього перетворення державності. Проте, держава нікуди не зникає, оскільки у різних формах і з різним ступенем примусу її присутність завжди буде необхідна громадянському суспільству. Тому різні елементи громадянського суспільства мають добиватися встановлення такого політико-правового статусу, який не допускав би їх підпорядкування державним органам і водночас не суперечив би праву останніх на владу та на роль гаранта миру та арбітра основних інтересів [2, 5].

Інтереси забезпечення розумного співвідношення свободи, рівності, справедливості і прав усіх чи більшості людей, життєздатності і стабільності системи вимагають пошуку шляхів збереження найбільш оптимальної рівноваги між державною владою та громадянським суспільством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, можуть призвести до непередбачених, а інколи і трагічних наслідків. Природно виникає питання: що може урівноважити силу громадянського суспільства та силу державної влади?

Слід зазначити, що лише тоді, коли інтереси громадянського суспільства та інтереси держави не протиставляються, становлять єдність протилежностей, можна говорити про те, що громадянське суспільство стає базисом правової держави.

Справа в тому, що одним з основних обов’язків державної влади є розв’язання суперечностей між загальнодержавним інтересом та інтересами різних суб’єктів громадянського суспільства. З іншого боку, в процесі діяльності політичних партій, громадських об’єднань, засобів масової інформації, асоціацій інтереси громадянського суспільства повинні трансформуватися в інтереси держави. Необхідність подібного зв’язку між громадянським суспільством і державною владою зумовлюється тим, що навіть правова держава як організація державної влади не здатна постійно адекватно відображати усю повноту суспільних інтересів. Лише громадянське суспільство в особі самодіяльних громадських організацій, партій, рухів може своєчасно виявляти актуальні потреби та ініціювати необхідні правові, політичні та державні зміни.

У перспективі під впливом правової моделі громадянського суспільства досягається соціальна гармонія, настільки, наскільки вона взагалі можлива у суспільстві, а також перехід до моделі стійкого розвитку соціуму на загальновизнаних принципах свободи та демократії. У цілому це служить тією соціальною базою, на якій може розбудуватися постіндустріальне суспільство, в якому основні права та свободи людини будуть не тільки задекларовані, але й втілені в життя. Фундаментом громадянського суспільства, як це підтверджується аналізом його наукових основ, має стати суспільне самоуправління, як пряма демократія і безпосередня влада народу, проголошена у більшості конституцій в якості ідеалу [3, 69].

Звідси випливає, що громадянське суспільство як явище, що відбиває суму всіх неполітичних відносин і структур (економічних, соціальних, духовно-моральних, сімейних, національних тощо), що існують у реальному житті, не зобов’язане бути відчуженим від держави як сили, що стоїть над ним. І це за умови, коли права людини і громадянина розглядаються як цінність, а їх гарантія як одна з головних соціально-політичних функцій соціально-правової держави [4, 49].

Література:

1. Медведчук В. В. Україна: актуальні проблеми розвитку суспільства, держави і права / В. В. Медведчук. – К., 1999. – 232 с.

2. Gellner E. Conditions of Liberty: Civil Society and Its Rivals / E. Gellner. − London. − 1994. – 222 р.

3. Андреева О.А. Правовая модель гражданского общества / О.А. Андреева // Вісник ЛАВС МВС ім. 10-річчя незалежності України. Ідея правової держави: історія і сучасність. Спец.вип. – Л., 2004. – Ч.1. – с. 67-72.

4. Корнієнко В. Реалізація ідеалу соціально-правової держави в українському суспільстві / В. Корнієнко // Право України. – 2001. − №2. – с. 47-52.


Польовий Микола

СИНЕРГЕТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

Завданням цієї роботи є розгляд нелінійних властивостей політичного процесу, що вказують на його синергетичний характер, отже, відкривають можливості застосування методів синергетики при вивченні різних аспектів політичного процесу.

На думку Ю.А.Данилова, «серед безлічі почесних титулів, які приніс нашому століттю прогрес науки, «століття нелінійності» – один з найменш звучних, але найбільш значущих і заслужених» [1]. Дійсно, нелінійність всюдисуща, багатолика і невичерпно різноманітна. Нелінійність – поняття містке, з множиною відтінків і градацій. Нелінійність ефекту або явища означає одне, нелінійність теорії – дещо інше. Нелінійний ефект описується певною нелінійною залежністю. Методи моделювання нелінійної динаміки об’єднуються зазвичай поняттями «теорія хаосу» і синергетика.

Генезис сучасної методології синергетики звичайно ведуть від А.Пуанкаре. З його ім’ям пов’язані фундаментальні результати, на яких базується сучасна теорія динамічного хаосу, та теорія біфуркацій. Сучасну синергетику часто зв’язують з іменами Г. Хакена [2] та І. Пригожина [3], а вказаних вчених називають основоположниками синергетики, що цілком справедливо. Синергетика пов’язана також з іменами таких вчених, як Р. Том, Б. Мандельброт, Ю. Клімонтович, С. Курдюмов, Г. Малинецький, Д. Чернавський та ін.

Нагадаємо, який сенс вкладає творець синергетичного напряму і винахідник терміну «синергетика» Г. Хакен. На його думку, синергетика займається вивченням систем, що складаються з величезної кількості частин, компонент або підсистем, одним словом, деталей, що складним чином взаємодіють між собою. Слово «синергетика» і означає «спільна дія», підкреслюючи узгодженість функціонування частин, що відбивається в поведінці системи як цілого.

На відміну від традиційних галузей науки синергетику цікавлять загальні закономірності еволюції систем будь-якої природи [4]. За задумом свого творця Г. Хакена, синергетика покликана грати роль своєрідної метанауки, що помічає і вивчає загальний характер тих закономірностей і залежностей, які окремі науки вважали «своїми». Тому синергетика виникає не на стикові наук в більш-менш широкій або вузькій пограничній області, а витягає ті системи, що представляють для неї інтерес, з самої серцевини предметної області окремих наук і досліджує ці системи, не апелюючи до їх природи, своїми специфічними засобами, що носять загальний («інтернаціональний» чи, скоріше, «інтернауковий») характер по відношенню до окремих наук. Найбільш близьким до неї за завданнями, що проголошуються, представляється популярний в 50-і – 70-і роки минулого століття напрям вивчення загальних теорій систем [див. 5].

Слід зазначити, що вивченням систем, що складаються з великої кількості частин, що взаємодіють між собою тим чи іншим способом, займалися і продовжують займатися багато наук. Одні з них вважають за краще підрозділяти систему на частини, щоб потім, вивчаючи окремі деталі, намагатися будувати більш менш правдоподібні гіпотези про структуру або функціонування системи як цілого. Інші вивчають систему як єдине ціле, відводячи на другий план тонко налагоджену взаємодію частин. Обидва підходи мають свої переваги та недоліки. Синергетика наводить міст між першим, редукціоністським, підходом та другим, холістичним. Замість великої кількості чинників (так званих компонент вектора стану), від яких залежить стан системи, синергетика розглядає нечисленні параметри порядку, від яких залежать компоненти вектора стану системи і які, у свою чергу, впливають на параметри порядку.

У переході від компонент вектора стану до нечисленних параметрів порядку міститься сенс одного із засадничих принципів синергетики – так званого принципу підпорядкування. Йдеться про підпорядкування компонент вектора стану параметрам порядку. Зворотна залежність параметрів порядку від компонент вектора стану приводить до виникнення того, що прийнято називати круговою причинністю або зворотним зв’язком.

Можна констатувати, що синергетика з її фактичним статусом метанауки дозволяє оцінити міру спільності результатів, моделей і методів окремих наук, їх корисність для інших наук і перевести діалект конкретної науки на високу латинь міждисциплінарної методології.

Синергетика виходить з того, що в реальності «лінійний характер розвитку процесів» і «рівноважні стани» домінують не завжди. На значно більшу увагу заслуговує урахування складності та непередбачуваності поведінки систем в періоди їх нестійкого розвитку – в точках біфуркації. Прояви таких точок досить різноманітні – руйнація держав, зовнішні інтервенції, державні перевороти, масштабні терористичні акти, війни, фінансові та інші кризи, форсовані реформи, патові електоральні ситуації, революції, потужні протестні реакції суспільства. Саме у подібних умовах «малозначущі» причини можуть здійснювати визначальний вплив на траєкторію політичних і міжнародних процесів і саме цими рисами характеризуються вкрай непередбачувані звичайними засобами елементи політичного процесу.

Ідея нелінійності включає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів еволюції, її безповоротність [6]. Нелінійні системи непропорційно реагують на випадкові, малі дії в умовах нерівноважності та/або нестабільності, що виражається в біфуркаціях (розходженні шляхів еволюції), фазових і мимовільних переходах.

«Хаос», що виникає поблизу точки біфуркації, не означає, що порядок зникає. Швидше, динаміка процесу стає внутрішньо (а не через зовнішні чинники) непередбачуваною. Центральне питання, яке обговорюється в зв’язку з цим науковцями, – це механізми вибору альтернатив громадського розвитку, вплив випадковостей, які в точках біфуркації принципово неможливо передбачити та спрогнозувати. В той же час відомо, що навіть в точках біфуркації може відбуватися не «усе що завгодно». Кількість реальних сценаріїв завжди обмежена, і якщо події вже увійшли до одного з режимів (траєкторій), система безповоротно змінюється у напрямі відповідного кінцевого стану (атрактору) [7].

Т. Браун вказує на те, що політика на будь-якому рівні похідна від індивідуальних взаємодій. Цим пояснюється одна з труднощів з поясненням політичної динаміки в контексті політичних трансформацій в Східній Європі, Росії і на Близькому Сході. Не пропонуючи конкретних варіантів цілісних інтерпретацій механізмів непередбачуваного, Т.Браун, проте, вказує на необхідність пошуку відповідей у сфері вивчення хаотичних режимів [8].

Вчені, що аналізували політичні процеси в Росії кінця 1980-1990-х років, констатували: російське суспільство знаходилося в стані нестійкого розвитку, перебуваючи в зоні біфуркацій, хаотичному блуканні між реставрацією і реформацією [6]. При цьому «хаос біфуркації» був джерелом не лише руйнування, але і творення.

Вивчення матеріалів електоральних кампаній у Сполучених Штатах за допомогою теорії хаосу також показує, з одного боку, придатність методів синергетики для аналізу цього елементу політичного проценсу, а з іншого – суттєво хаотичну природу політичної складової виборчого процесу [9].

Розвиток не лише таких складних систем, як держави, а й міждержавних об’єднань, має нелінійний характер і супроводжується різкими трансформаціями, в процесі яких незмінно виникає хаотизація [див., напр., 10]. Глобалізований світ розглядається в синергетичній літературі як найпотужніша із складних динамічних систем. «Багатовекторна нерівноважність», що зараз складається, замінила біполярну динаміку рівноваги часів «холодної війни». Місце єдиного домінуючого конфлікту (Схід-Захід) зайняла безліч локальних вогнищ, які можуть дати поштовх руху до глобальної катастрофи. Як влучно висловився К Майнцер, «рівновага жаху змінюється жахом нерівноваги» [11]. На думку ряду вчених, в умовах глобалізації претензії будь-якої однієї країни на роль «всесвітньої держави» ризиковані: жодна держава самостійно не зможе виконувати функції регулювання в такій складній динамічній системі, як планетарна спільність.

Нелінійна динаміка цих процесів означає, що можливості їх раціонального прогнозування, централізованого управління і контролю обмежені. Необхідно своєчасно розпізнавати симптоми нестійкості та можливі параметри тенденцій до порядку або безладності, які можуть домінувати в глобальних тенденціях[11].

Література:

1. Данилов Ю.А. Нелинейность / Ю.А. Данилов // Знание-сила. – 1982. – №11. – С. 34 – 36.

2. Хакен Г. Тайны природы. Синергетика: учение о взаимодействии / Г. Хакен. – М.: ИКИ, 2003.

3. Пригожин И. Время, хаос, квант. К решению парадокса времени / И. Пригожин. – М.: УРСС, 2003.

4. Данилов Ю.А. Роль и место синергетики в современной науке [Електронний ресурс] / Ю.А. Данилов. – Режим доступу: getic.ru/science/rol-i-mesto-sinergetiki-v-sovremennoy-nauke.phpl.

5. Уемов А.И. Системный подход и общая теория систем / А.И. Уемов. – М., 1978.

6. Митина О.В., Петренко В.П. Синергетическая модель динамики политического сознания / О.В. Митина, В.П. Петренко // Синергетика и психология. Тексты. Выпуск 1. Методологические вопросы / Ред. И.Н. Трофимова, В.Г. Буданов. М., 1999.– С. 336 – 339.

7. Назаретян А.П. От будущего – к прошлому (Размышление о методе) / А.П. Назаретян // Общественные науки и современность. – 2000. – № 3. – С.146 – 151.

8. Brown T.A. Nonlinear Politics / T.A. Brown // Chaos Theory in the Social Sciences: Foundations and Applications / L.D. Kiel and E. Elliot (eds.). Ann Arbor. – 1996. – P.119-134.

9. McBurnett M. Complexity in the Evolution of Public Opinion / M. McBurnett // Chaos Theory in the Social Sciences: Foundations and Applications. – 1997. – P. 165 – 194.

10. Bernstein S. God Gave Physics the Easy Problems: Adapting Social Science to an Unpredictable World / S. Bernstein, R.N. Lebow, J.G.Stein, S. Weber // European Journal of International Relations. – 2000. – Vol. 6.

11. Майнцер К. Сложность бросает нам вызов в XXI веке: Динамика и самоорганизация в век глобализации [Електронний ресурс] / К. Майнцер. – Режим доступу: ov.narod.ru/Mayntser5.phpl.