В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості
| Вид материала | Документы |
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Наталя Кузнєцова, 71.98kb.
- Конституційно-правові проблеми розвитку місцевого самоврядування в україні, 1231.25kb.
- “Соціально-виховні та психологічні аспекти діяльності пенітенціарного персоналу, 2100.81kb.
- Міжнародний науково-практичний семінар, 190.35kb.
- С. Г. Давтян " " листопада 2010 року, 333kb.
- Проект Центру політико-правових реформ закон україни " про нормативно-правові акти", 585.85kb.
- Менеджмент організації в умовах соціально-економічної трансформації суспільства, 50.92kb.
- Потенційно небезпечні виробництва в Україні, особливості їх розміщення”, 263.99kb.
- Методичні рекомендації на тему, 340.83kb.
Львівський національний університет імені Івана Франка
Центр політичних досліджень
ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС-2006
В УКРАЇНІ
ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ
Інформаційно-аналітичний звіт
Львів - 2006
УДК 324:342.84(477)"2006"
ББК Ф3(4Укр)68я73+Х620.526(4Укр)я73
Рекомендовано до друку Вченою радою Філософського факультету
ЛНУ ім.І.Франка
Виборчий процес-2006 в Україні: політико-правові аспекти та регіональні особливості / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С. – Львів: ЦПД ЛНУ ім.І.Франка, 2006. – 202 с.
Авторський колектив:
Максим Авксентьєв, Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу (м.Донецьк)
Віра Бурдяк, Буковинський політологічний центр (м.Чернівці)
Василь Грудницький, Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу (м.Донецьк)
Назар Горін, Центр політичних досліджень (м.Львів)
Василь Климончук, Центр політичного моніторингу (м.Івано-Франківськ)
Володимир Кіпень, Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу (м.Донецьк)
Володимир Ковтунець, Проект „Сприяння організації виборів в Україні” (м.Київ)
Віталій Литвин, Центр політичних досліджень (м.Львів)
Павло Молочко, Фонд громадських ініціатив (м.Чернівці)
Юрій Остапець, Агенція політичних досліджень „Соціум Карпат” (м.Ужгород)
Анатолій Романюк, Центр політичних досліджень (м.Львів)
Любомир Скочиляс, Центр політичних досліджень (м.Львів)
Маріан Токар, Агенція політичних досліджень „Соціум Карпат” (м.Ужгород)
Андрій Тарнаруцький, Центр досліджень регіональної політики (м.Суми)
Олександр Хоруженко, Центр досліджень регіональної політики (м.Суми)
Юрій Шведа, Львівський національний університет імені Івана Франка
Оля Шиманова, Центр політичних досліджень (м.Львів)
Видання підготовлено в рамках проекту „Розвиток регіональних аналітичних центрів” у партнерстві із Центром економічних та політичних досліджень ім.О.Разумкова за фінансової підтримки Mott Foundation та проекту „Забезпечення усвідомленого вибору та вільного волевиявлення під час виборів-2006 на місцевому рівні” у партнерстві з Інститутом соціальних досліджень та політичного аналізу (Донецьк), Центром політичного моніторингу (Івано-Франківськ), Буковинським політологічним центром (Чернівці), Агенцією політичних досліджень „Соціум Карпат” (Ужгород) та Центром досліджень регіональної політики (Суми) за фінансової підтримки Канадсько-української фундації „Демократичні інституції та практики”.
©
Центр політичних досліджень| Розділ 1. ПАРТІЇ ТА ЕЛЕКТОРАЛЬНА ПОЛІТИКА В УМОВАХ НОВИХ ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ РЕАЛІЙ |
Анатолій Романюк, керівник Центр політичних досліджень (м.Львів)
ДЕМОКРАТИЧНІ СТАНДАРТИ ВИБОРІВ
Визначення демократії, яке дає Дж. Д’юі на наш погляд дуже точно відображає також і сутність виборів у суспільстві. „Необхідно знов і знов вивчати саму ідею, сам зміст демократії. Демократію слід постійно відкривати та перевідкривати заново, переробляти і перетворювати; уособлюючи її політичні, економічні та соціальні інститути повинні постійно змінюватись та перебудовуватись з урахуванням тих зрушень, які відбуваються по мірі формування у людей нових потреб та з появою нових джерел їх задоволення... Демократія як форма життя не може стояти на місці. Щоб жити, їй необхідно розвиватися у відповідності із змінами, які вже відбулися і тими, що ще мають відбутися. Якщо демократія не рухається вперед, якщо намагається залишатися незмінною, вона опиняється на шляху регресу, який веде її до згасання.”1
Вибори і демократія є свого роду сіамськими близнюками, їх неможливо розділити, або абстрагуватися при розгляді одного явища від іншого. Ми в рівній мірі можемо говорити про те, що вибори є умовою становлення демократії, її ключовим індикатором і в певній мірі її результатом, відповідно, що лише за умови демократичного режиму вибори перетворюються на правдиве право й можливість громадян обирати напрямок суспільного розвитку і тих, кому вони довіряють цей напрямок реалізувати. Тобто, лише за демократії вибори стають виборами. Тому, характеризуючи вибори ми вважаємо за доцільне почати із класичного визначення базових інститутів демократії, яке належиться Р.Далю: контроль над урядовими рішеннями, які стосуються політичного курсу, конституційно є закріплений за посадовими особами, що обираються; виборні посадові особи визначаються і мирно знімаються в часі порівняно регулярних, справедливих та вільних виборів, за яких примус є досить обмеженим; практично все доросле населення має право брати участь у виборах; більша частина дорослого населення також має право виступати в якості кандидатів на офіційні посади за які відбувається змагання на цих виборах; громадяни мають ефективно забезпечені права на вільне самовираження, особливо політичне, включаючи критику посадових осіб, дій уряду, домінуючої політичної, економічної та соціальної системи та пануючої ідеології; вони також мають вільний доступ до альтернативних джерел інформації яка не знаходиться під монопольним контролем уряду або будь якої іншої одиничної групи; громадяни мають ефективно забезпечене право утворювати самостійні асоціації та вступати до них, включаючи політичні об’єднання такі, як політичні партії та групи інтересів, які прагнуть впливати на уряд, використовуючи для цього конкуренцію на виборах та інші мирні засоби.2 Як ми можемо бачити з семи головних позицій п’ять безпосередньо мають відношення до виборів і два опосередковано.
Вибори є центральним елементом політичного процесу та визначальною характеристикою участі громадян у політичному житті демократичних країн, передусім розвинених держав Західної Європи та Північної Америки. Габріель Алмонд зазначає: “Вибори належать до тих небагатьох демократичних механізмів, які дають змогу висловлювати різноманітні інтереси шляхом опускання бюлетенів, і через агрегацію цих голосів нація може прийняти колективне рішення, яке стосується її майбутніх лідерів та державного курсу”.3
Серед офіційних документів цілий ряд безпосередньо фіксують міжнародні стандарти щодо демократичності проведення виборів. Зокрема, це : Загальна Декларація Прав Людини – Резолюція Генеральної Асамблеї 217 А (ІІІ), прийнята 10.12.1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який був ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР, № 2148-VIII (2148-08) від 19.10.73; Конвенція про заборону всіх форм дискримінації жінок – Резолюція ГА 34/180, прийнята 18.12.1979 р.; Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини; Європейська хартія місцевого самоврядування; Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру Конференції з Безпеки та Співробітництва у Європі (КБСЄ).4
Загальна Декларація Прав Людини у статті 21 передбачає, що кожна людина має право брати участь в управлінні власною країною, безпосередньо або з допомогою посередництва вільно обраних представників, що кожна людина має право рівного доступу до державної служби у власній країні, що підставою влади уряду повинна бути воля народу і що ця воля повинна знаходити своє виявлення в періодичних та дійсних виборах, які повинні проводитися за умов загального та рівного виборчого права шляхом таємного голосування або ж з допомогою інших рівнозначних форм, які мають забезпечувати свободу голосування.
Надзвичайно важливе значення має роз’яснення надане Комітетом ООН з прав Людини у „Загальному коментарі до статті 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права” де зокрема констатується, що стаття 25 „Право брати участь у веденні державних справ, голосувати і бути обраним, та право бути допущеним до державної служби на умовах рівності” фіксує фундаментальні права людини для демократичного уряду, що право кожного громадянина брати участь у веденні державних справ, голосувати та бути обраним є спорідненим, але не тотожним праву народів на самовизначення. Зафіксовано, що положення цієї статті націлені на захист прав індивідів брати участь у процесах, що у своїй сукупності іменуються державними справами. Також наголошується, що не повинно допускатися жодної різниці між громадянами у реалізації ними цих прав на основі їх раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, власності, походження чи іншого.
Серед міжнародних документів особливу роль щодо визначення демократичних стандартів проведення виборів має документ Копенгагської наради Конференції з людського виміру Конференції з Безпеки та Співробітництва у Європі, який був прийнятий 29 червня 1990 р. Він в тому числі зафіксував колективне зобов’язання європейських держав щодо гарантування принципу визначення влади уряду волею народу шляхом реалізації наступних положень: вільні вибори проводяться з розумною періодичністю, як це встановлено законом; всі мандати, принаймні в одній палаті національного законодавчого органу мають бути об’єктом вільного змагання кандидатів в ході всенародних виборів; дорослим громадянам гарантується загальне та рівне виборче право; має бути забезпечено проведення голосування таємно або із застосуванням рівноцінної процедури вільного голосування, а також чесний підрахунок голосів та повідомлення про нього, опублікування офіційних результатів; має поважатися право громадян домагатися політичних або державних посад особисто або в ролі представників політичних партій чи організацій без дискримінації; має поважатися право окремих осіб чи груп осіб створювати в умовах повної свободи свої політичні партії або інші політичні організації та надавати таким політичним партіям і організаціям необхідні юридичні гарантії, що дозволяють їм змагатися між собою на основі рівності перед законом та органами влади; має бути забезпечено проведення політичних кампаній в атмосфері свободи та чесності, яку дозволяє закон та державна політика, і в якій жодні адміністративні дії, примус чи залякування не утримували би партії та кандидатів від вільного висловлення власних поглядів і оцінок, а також не заважали би виборцям ознайомлюватися з ними та обговорювати їх або голосувати вільно, без побоювань покарання; мають забезпечувати не встановлення будь-яких юридичних чи адміністративних бар’єрів для вільного доступу до засобів масової інформації на недискримінаційній основі для всіх політичних угруповань та окремих осіб, що бажають взяти участь у виборчому процесі; мають забезпечити право кандидатів, що отримали необхідну кількість голосів, яка визначена законом, належним чином обіймати посаду та мати змогу залишатися на ній до закінчення строку своїх повноважень або до їх припинення іншим чином, що регулюється законом у відповідності з демократичними парламентськими та конституційними процедурами.
Значення виборів ми можемо подати у двох площинах – суспільній та особистісній. Суспільне значення виборів полягає у тому, що вони:
- створюють парламент, обираючи наперед визначену кількість депутатів, які повинні здійснювати законодавчу владу протягом певного терміну;
- визначають рівень політичної підтримки виборцями діючих у країні політичних партій на момент виборів, тим самим формується і суспільно визнається співвідношення політичної вагомості та впливу основних акторів національного політичного процесу на період до наступних виборів;
- передбачають тих, хто сформує уряд, за умов існування двопартійної або двоблокової партійної системи, або опосередковано сприяють формуванню урядової коаліції; під їхнім впливом формується інтегрована або дезінтегрована опозиція у парламенті;
- роблять політичну систему країни легітимною в очах власних громадян та міжнародного співтовариства;
- визначають напрямок суспільного розвитку країни на наперед визначений термін шляхом підтримки більшістю виборців конкретної програми або шляхом визначення політичних сил за умов коаліційної моделі уряду, які з допомогою системи узгоджень окреслять напрямок суспільного розвитку;
- дозволяють здійснювати вільну, за наперед визначеними правилами конкуренцію інтересів різних суспільних груп. Власне з допомогою виборів формується механізм артикуляції, узгодження відмінних суспільних інтересів, рангування їх. Внаслідок цього суспільство в стані досягати суспільного компромісу, який підтримує більшість, щодо напрямку, змісту, форми суспільного розвитку та стосовно команди виконавців, яким доручається виконання даного суспільного завдання. Тим самим запускається механізм усунення насильства з політичного життя. Тобто вибори виступають одним із головних суспільних запобіжників виникнення конфліктів та їх попередження.
Ми також повинні розглядати вибори як загальнонаціональний спосіб прийняття рішень з актуальних суспільних проблем. Прикладом цього можуть слугувати парламентські вибори в Іспанії у березні 2004 р. Несподівана ніби то перемога на них Соціалістичної партії в дійсності виявила, що одним із ключових питань, яке зумовило позицію виборців під час визначення кому надати свою підтримку, виявилось питання виведення іспанського військового контингенту з Іраку. Тобто, фактично голосування на виборах мало в собі імпліцитну складову – голосування щодо участі іспанських військових у миротворчій операції спільно із військовиками США у Іраку.
Вибори також є інструментом зміцнення довіри громадян як до інституту влади , так і до політичних партій, до політичних лідерів та цілого ряду політичних інститутів, які виконують під час виборів суспільно важливі функції ( до прикладу – ЗМІ) . Тому всі вони мають і прагнуть уникати зайвого популізму, брати на себе конкретні зобов’язання і дотримуватись вирішення них у своїй діяльності.
Вибори сприяють зміцненню зв’язків та співпраці між різними групами населення країни оскільки мають відбуватися у відповідності до наперед визначених норм. Є механізмом висловлення поглядів та думок, очікувань та настроїв поряд із вже стійкими каналами через партії та пресу. Особливо в тому разі, коли партії не повністю, або некоректно відображають суспільні настрої, очікування, напруги, тощо.
Особистісне значення виборів для громадян полягає у наступному:
- громадяни шляхом виборів отримують оптимальний механізм і засіб особистої участі у політичному житті власної країни. Насправді, для багатьох громадян вибори стають єдино можливою формою їх активної участі у політичному процесі;
- сприяють виробленню у виборців відчуття, що кожен конкретний виборець причетний до прийняття рішень щодо того, хто буде представляти його у парламенті, хто формуватиме уряд на наступний термін.
В той же самий час вибори внаслідок дії процедури представництва, коли громадяни передають своє суверенне право конкретній особі – президенту або депутату за умов мажоритарної виборчої системи, певній політичній силі, на чітко визначений термін реалізовувати це право, створюють цікаву ситуацію. Особливість її полягає в тому, що внаслідок виборів виборець, як громадянин країни, створює ще одного носія суверенних прав в особі вже представницького інституту. Але даний представницький суверен володіє цими делегованими правами чітко визначений термін. Виборець тим часом „спокійно” може займатися своїми справами залишаючи за собою свої суверенні права, але ніби вже у латентній формі.
Вибори як механізм формування влади певної людської спільноти відомі людству здавна. Значного розвитку вони досягнули у добу античної Греції, республіканського Риму, у період існування військових демократій на етапі раннього середньовіччя та міст-республік. Згідно Р.Даля інститут представництва отримав свій розвиток лише з часів середньовіччя як інститут монархічного та аристократичного правління.5 Як механізм формування державної влади вони набувають свого розвитку лише з ХVIII ст. Сьогодні вибори проводяться в абсолютній більшості існуючих у світі суверенних держав, проте форми, методи та політичні наслідки їх застосування суттєво відрізняються між собою.
Традиційно країни Західної Європи є “зразковими” у контексті дотримання стандартів демократичного суспільства. Значною мірою завдячуючи застосуванню їхнього досвіду, були вироблені базові критерії оцінювання рівня демократичності виборів .
- Виборчі права повинні належати всьому дорослому населенню незалежно від етнічного походження, раси або релігійних переконань.
- Голосування повинне бути вільним і таємним, без залякувань або наступних переслідувань.
- Вибори повинні відбуватися регулярно у межах передбачених часових лімітів та відповідно до діючих конституційних норм.
- Усі верстви суспільства без винятку повинні мати змогу вільно висувати своїх кандидатів і кандидатів від політичних партій, вільно проводити передвиборчу кампанію.
- Передвиборчий період повинен бути досить довгим, щоб дати змогу усім партіям і кандидатам ознайомити громадськість із своїми програмами. Має бути гарантована рівність доступу та використання державних засобів масової інформації.
- Голосування та підрахунок голосів повинна контролювати незалежна адміністрація на чолі з органом, який здатний вирішувати виборчі суперечки.
- Усі партії та кандидати повинні мати доступ до отриманих результатів, очолювати владу повинна партія-переможець, або партії, які мають потрібну підтримку у парламенті.6
Авторизований переклад і висновки Юрія Шведи, доцента Львівського національного університету мені Івана Франка
УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ:
ДВА КРОКИ ВПЕРЕД, А ДАЛІ…?
У своїй знаменитій праці “Третя хвиля демократизації” (Huntington S.P. The Third Wave. Democratization in the Late Twentieth Century, Norman Oklahoma, 1991, Oklahoma University Press), він зазначав, що незважаючи на невідворотний поступ світу до демократії, відбувається він не прямолінійно, а своєрідними хвилями - коли на зміну хвилі демократизації приходить хвиля відступу від демократії. Думаю, що чергове знайомство з окремими положеннями роботи визнаного дослідника процесів демократизації С.Хантінгтона дасть змогу чіткіше розібратись у тому, що відбувається в Україні після парламентських виборів, оцінити заяви деяких політичних сил про перемогу сил контрреволюції і навіть про кінець демократії в Україні.
Значення демократіїПоняття демократії, як форми правління, сягає часів давньогрецьких філософів. Його сучасне розуміння бере свій початок з кінця XVIII ст. - часу революційних змін, які потрясали західні суспільства. До половини ХХ ст. предметом суперечок було три основні підходи до розуміння суті демократії. Демократію визначали в категоріях джерел та цілей влади, а також процедур, які застосовуються при правлінні .
Коли демократія визначається у категоріях джерел та цілей влади, проблемою стають різного роду двозначності, що при цьому виникають, а тому в даній роботі використовується процедурне визначення демократії. В недемократичних політичних системах люди стають лідерами завдяки походженню, випадку, багатству, перемозі, кооптації, призначенню чи завдяки екзаменам. Центральною процедурою в демократії є вибір провідників, людьми, якими будуть управляти. Йозеф Шумпетер у 1942 р. представив найістотніший виклад такого розуміння демократії. У своїй праці “Капіталізм. Соціалізм. Демократія” він показав недосконалість так званої “класичної теорії демократії”, яка визначала демократію в категоріях ”волі народу” (джерела), а також “загального добра” (цілі). Відмовившись від такого визначення демократії, Шумпетер представив те, що сам окреслив як “інша теорія демократії”. “Демократичний метод,- писав він,- є тим інституційним механізмом прийняття політичних рішень, в якому одиниці отримують силу прийняття рішень через конкурентну боротьбу за голоси виборців” (Schumpeter J.A. Kapitalism. Socialism. Democracy, London-Boston, 1987, Unvin Paperbacks, p.336-337). Протягом певного часу після II світової війни поміж прихильниками та противниками класичного розуміння демократії тривали ще суперечки, однак зростало число послідовників Шумпетера - прихильників процедурного визначення демократії. В 70-х рр. дана суперечка була вирішена остаточно - Шумпетер переміг! Теоретики щораз більшою мірою звертали увагу на різницю між, з однієї сторони, утопічними, ідеалістичними, а з іншої - емпіричними, описовими, інституційними та процедурними визначеннями демократії. Зазначалося, що лише ці останні визначення піддавались аналітичним узагальненням, завдяки яким поняття демократії ставало зрозумілим та доступним для аналізу. Широкі дискусії навколо поняття демократії в нормативних категоріях - принаймні в американській науці - також не прижились, і поступилися місцем з’ясуванню природи демократичних інститутів, способів їх функціонування та причин, завдяки яким вони розвиваються і занепадають. Домінуючою тенденцією була спроба представити демократію менш романтично, а більш раціонально.
Відповідно до підходу Шумпетера дана робота окреслює політичні системи ХХ ст. як демократії такою мірою, якою їх представники обираються на основі рівних, чесних і періодичних виборів, під час яких кандидати вільно конкурують за голоси виборців і в яких має право приймати участь практично все доросле населення. Так визначена демократія має два виміри - боротьбу і участь - які Роберт Даль визначав як ключові поняття у своїй реалістичній демократії чи поліархії. Включає також вона існування громадянських і політичних свобод - слова, друку, зборів і організацій, які є необхідними для здійснення політичних дебатів і виборчої кампанії.
Це процедурне визначення демократії стосується цілого ряду індикаторів, які згруповані відповідно до двох вимірів Даля - що й уможливлює оцінку ступеню демократичності політичних систем. Наприклад, тою мірою якою системи відмовляють частині суспільства у виборчих правах, як це робила політична система Південної Африки стосовно 70% темношкірого населення, чи Швейцарія стосовно 50% виборців, які були жінками, чи США стосовно 10%, які були чорношкірими мешканцями південних штатів - такою мірою вони є недемократичними. Тією ж мірою системи є настільки недемократичними наскільки вони не допускають опозиції до виборів, чи в якій опозиція є обмежена чи переслідувана чи в якій опозиційні газети зазнають цензури чи закриваються, чи маніпулюється голосами чи фальшується на виборах. В кожному суспільстві довготривала неучасть головної опозиційної партії обов’язково породжує питання, яке стосується забезпеченого системою рівня конкуренції. Вкінці 70-х рр. такі критерії демократії як вільні та чесні вибори стали більш вживаними завдяки ширшій практиці застосування міжнародних спостерігачів на виборах. З 1990 р. застосовується норма, завдяки якій перші вибори в державі, що переходить до демократії визнаються правомочними тільки тоді, коли вони моніторились однією чи більше групами компетентних і незалежних спостерігачів, які згодом підтверджували, що вибори витримували хоча б мінімальні стандарти чесності та рівності.
Процедурний підхід до демократії узгоджується з раціональним розумінням даного терміну. Всі знаємо, що військові перевороти, цензура, фальшування на виборах, застосування примусу щодо опозиції, арешти політичних противників та заборона політичних зборів не узгоджуються з нормами демократії. Знаємо також, що політичні спостерігачі здатні порівняти процедурні умови демократії з існуючими політичними системами світу, складаючи списки держав, які організовані демократично, недемократично або такі, що містяться десь посередині. Знаємо також всі, що можемо здійснювати оцінку, в який спосіб змінюється урядування з плином часу, і що мало б хто не погодився, що Аргентина, Бразилія та Уругвай були державами більш демократичними в 1986 р. ніж у 1976 р. Політичні системи ніколи не піддаються ідеальній класифікації - повинні ми погодитись з існуванням неоднозначних, граничних і змішаних випадків. Історично система Гоміньдану на Тайвані, для прикладу, містить у собі елементи авторитаризму, демократії та тоталітаризму. Уряди, які мають демократичне коріння можуть відійти від демократії, знищити чи гостро обмежити демократичні процедури, як це мало місце, скажімо в Кореї чи Туреччині вкінці 50-х рр. чи на Філіппінах в 1972 р. Попри всі ці проблеми класифікація систем в категоріях ступеню існування процедурної демократії видається винятково важливою.
Якщо сучасні вибори найвищих представників влади становлять суть демократії, то критичним пунктом в процесі демократизації буде зміна керівництва, яке не походить з вільних, відкритих та рівних виборів, власне такими керівниками. Формування процесу демократизації є процесом тривалим і складним. Охоплює він занепад авторитарної системи, появу демократичної системи, а далі її консолідацію. На противагу цьому лібералізація становить лише часткове відкриття авторитарної системи, що однак не гарантує вільних виборів керівників. Авторитарне правління в процесі лібералізації може звільнити політичних в’язнів, розпочати публічне обговорення деяких суспільних проблем, пом’якшити цензуру, запроваджувати вибори на посади, що не пов’язані з реальною владою, дозволити створення певних елементів громадянського суспільства, чи здійснювати інші кроки в напрямку демократії, не піддаючи вищих представників влади випробуванню правдивими виборами. Лібералізація може, але не мусить вести до демократизації.
Слід також звернути увагу на ще декілька важливих положень, які стосуються визначення демократії.
По-перше, визначення демократії в категоріях виборів є визначенням мінімальним в тому розумінні, що для деяких людей демократія повинна мати більш вагомий вислід. “Правдива демократія” означає для них liberte, egalite, fraternite, обов’язковий контроль громадян над політикою, відповідальне правління, толерантність і відкритість в політиці, яка спирається на раціональні дискусії стосовно найважливіших проблем, стосовно влади та інших суспільних проблем. Є це позитивними цінностями і можна, якщо цього прагнути, так і визначати демократію. Коли ми так робимо то підносимо ці проблеми вище джерел та цілей демократії. Дані аксіоматичні норми не приводять до глибокого аналізу. Відкриті, вільні та рівні вибори є суттю демократії, умовою sine qua non. Уряди, що виникли на основі виборів можуть бути неефективними, корумпованими, невідповідальними, контрольованими різними групами інтересів та нездатними до запровадження політики, необхідної для суспільного блага. Риси ці можуть характеризувати дані уряди як небажані, але вони не роблять їх недемократичними. Демократія є однією з публічних переваг, однак не єдиною, а відношення демократії до інших публічних переваг і недоліків можна пізнати виключно тоді, коли демократія є виразно виокремлена від інших політичних систем.
По-друге - можна прийняти ситуацію, коли суспільство обирає своїх політичних провідників демократичними методами, однак вони не мають справжньої влади. Можуть вони бути просто маріонетками в руках інших груп. Настільки, наскільки представники певних політичних середовищ не є виборними шляхом правдивих виборів, політична система залишається недемократичною. В самому понятті демократії implicite притаманне обмеження влади. В демократіях, базованих на виборах, керівники не володіють абсолютною владою. Ділиться ця влада з іншими соціальними групами. Щоби тоді, коли дійде до ситуації, в якій влада, що сформована на основі виборів, стала б єдиною перешкодою для недемократичної групи, яка бажає більшої влади - то така політична система не може вважатися демократичною. Можна поставити питання про те чи уряди, які формувалися на основі виборів в Японії вкінці 20-х рр. чи в Гватемалі вкінці 70-х рр. не були настільки підконтрольними армії, щоб не бути справді демократичними? Легко однак критикам урядів - як справа так і зліва- стверджувати, що функціонери, які прийшли в результаті виборів є лише інструментом в руках якоїсь іншої групи і здійснюють владу виключно з дозволу і в рамках певних обмежень з їх сторони. Такі звинувачення лунають досить часто і почасти вони є справедливими. Не повинні вони однак трактуватися як правдиві, допоки не будуть реально підтверджені. Не є це просто, але й не є неможливо.
Третя проблема стосується стабільності демократичної політичної системи. До визначення демократії можна застосувати поняття стабільності чи інституалізації. Стабільність складає центральний вимір в аналізі кожної політичної системи. Політична система може бути однак менш чи більш демократичною або ж менш чи більш стабільною. Системи, які класифікуються як рівною мірою демократичні можуть однак суттєво відрізнятися з погляду їх стабільності. Наприклад у відповідності з дослідженнями стану свободи у світі проведеними Домом Свободи у 1984 р. Нова Зеландія та Нігерія були віднесені до “вільних” держав. У момент здійснення даних досліджень можливо, що свобода існувала в обох цих державах, однак у одній з них вона була організована менш стабільно: і як результат військовий переворот напочатку 1984 р. завершив період демократії в Нігерії. Демократичні та недемократичні системи можуть виникати, однак вони можуть або продовжувати існувати або ні. Стабільність системи є чимось іншим від її природи.
По-четверте - маємо також справу з проблемою чи слід демократію чи її відсутність трактувати як перехідну чи постійну змінну. Ряд дослідників надають перевагу другому підходу, встановлюючи міру демократії на основі таких показників як чесність виборів, толерантність стосовно політичних партій, свобода преси та інших критеріїв. Такий підхід застосовується для певних цілей, таких як ідентифікація відмінностей в рівнях демократичності країн (США, Швеція, Франція, Японія), які за звичною класифікацією відносилися б до однієї групи демократичних держав, або для виявлення ступеню авторитаризму в недемократичних державах. Пов’язано це однак з багатьма проблемами, насамперед такими як важливість застосовуваних для аналізу відповідних чітких критеріїв. Перший підхід краще слугує теперішньому опрацюванню, що займається переходом від недемократичної до демократичної системи. В даній роботі демократія трактується як перехідна змінна (пам’ятаючи про те, що існують й проміжні приклади: Греція 1915-1936, Тайланд 1980-, Сенегал 1974-, які можна визначити як “напівдемократії). В даній праці демократія визначається за допомогою одного, принципово важливого критерію. Навіть тоді, коли дослідники застосовують дещо відмінні критерії, то їх оцінки того, які політичні системи є демократичними, а які ні, залишаються значною мірою подібними.
По-п’яте - у недемократичних системах немає місця на виборчу конкуренцію і широку участь виборців. Окрім цих двох негативних рис авторитарні системи не мають нічого спільного між собою. Ця категорія охоплює абсолютні монархії, бюрократичні імперії, олігархії, аристократії, режими з конституційним обмеженням виборчих прав, деспотичні системи, фашистські та комуністичні режими, військові диктатури, а також інші типи авторитарного урядування. Деякі з цих форм були поширеними в попередні історичні періоди, деякі навпаки є сучасними формами. Стосується це особливо тоталітарних систем, які з’явилися в ХХ ст. після розгортання процесів демократизації, і які намагаються мобілізувати своїх громадян на службу даному режиму. Суспільні науки виробили суттєві показники відмінностей між новітніми і традиційними авторитарними системами. Тоталітарні системи характеризуються: однопартійністю загалом і одним керівником, всеохоплюючим апаратом служб безпеки, досконало розвиненою ідеологією, яка змальовує ідеальне суспільство, яке тоталітарний рух має на меті досягнути, урядовою опікою і контролем над ЗМІ та всіма (або більшістю) громадських та господарських організацій. Характерними рисами традиційних авторитарних систем є: одноособовий лідер або невелика група провідників, відсутність партії або ж вона надто слабка, відсутність можливості широкої мобілізації мас, специфічна “ментальність” та брак ідеології, обмежений уряд, “обмежений і без політичної відповідальності політичний плюралізм”, а також відсутність спроб зміни суспільства та природи людини. Це розмежування тоталітаризму та авторитаризму є ключовим для розуміння політики ХХ ст. Щоб уникнути семантичної плутанини поняття авторитарний застосовується до всіх недемократичних систем. Особливі форми недемократичних чи авторитарних систем визначаються як однопартійні системи, тоталітарні, особисті диктатури, військові режими і тому подібне.
Хвилі демократизації
Політичні системи з рисами демократії не відносяться виключно до сучасності. В багатьох місцях світу протягом цілого століття обирають вождів племен, а в деяких регіонах демократичні політичні інститути існують з давніх часів на рівні селищ. Поняття демократії було також відоме у країнах стародавнього світу. Демократія греків та римлян однак виключала з політичного життя жінок, полонених, а часто також й інші категорії людей, наприклад іноземців. Сфери в яких керівництво було відповідальне перед навіть такою обмеженою групою громадян, були часто незначними.
Сучасна демократія не є звичайною демократією села, племені чи поліса - є вона демократією національної держави і її виникнення пов’язане з появою національних держав. Перші кроки в напрямку демократії мали місце на Заході в І пол. XVIII ст. Демократичні ідеї та рухи відіграли важливу, хоча й не вирішальну роль, в англійській революції. Fundamental Orders of Connecticut прийнятий мешканцями Гарварду і сусідніх містечок 14 січня 1638 р. становив “першу писану конституцію сучасної демократії”. На жаль, за понад сто років від 1660 р. уряди ставали чим раз більш закритими і менш репрезентативними. Наближалась аристократична та олігархічна реставрація. В 1750 р. в цілому західному світі не існувало жодної демократичної інституції на загальнодержавному рівні. В 1900 р. такі інституції існували вже в багатьох державах. З кінцем ХХ ст. демократичні інститути існували в значно більшій кількості держав. З’являються вони у відповідні історичні періоди - т.зв. хвилі демократизації.
Хвилею демократизації є група змін, які відбуваються у визначений час і трансформують політичні системи з недемократичних у демократичні й які мають вагоміший вплив на систему ніж зміни, що впливають на неї в той же час, але у протилежному напрямку. Хвиля демократизації охоплює також лібералізацію або часткову демократизацію в політичних системах, які не трансформуються у демократичні. В сучасному світі мало місце три хвилі демократизації. Кожна хвиля стосувалася відносно невеликої групи держав хоча в час її існування також мали місце системні зміни в напрямку протилежному демократизації. Не всі переходи до демократії відбувалися в рамках цих зазначених хвиль. Історія є невпорядкованою, а політичні зміни не вкладаються самі у наперед визначені вченими... історичні шухлядки. Історія не є також прямолінійною. Після перших двох хвиль демократизації наступали хвилі відступу від демократії, в рамках яких певні держави (хоча й не всі), які перед тим переходили до демократії, знову відновлювали авторитарні форми правління. Докладно визначити моменти, в які саме відбувалися якісні зміни системи доволі складно. Так само складно однозначно визначити точні дати хвиль демократизації чи відступу від неї. Часто однак ця невизначеність не є антагоністичною, а тому періоди появи хвиль системних змін можна окреслити наступним чином:
Перша, довга хвиля демократизації - 1828-1926 рр.
Перша хвиля відступу від демократії - 1922-1942 рр.
Друга коротка хвиля демократизації - 1943-1962 рр.
Друга хвиля відступу від демократії - 1958-1975 рр.
Третя хвиля демократизації - 1974 - .
Загалом рух в напрямку демократії мав глобальний характер. Протягом 15 років хвилі демократизації пройшла через південну Європу, Латинську Америку і Азію а потім поширилася на диктатури комуністичного блоку. В 1974 р. вісім з десяти держав Латинської Америки мали недемократичне правління. В 1990 р. дев’ять з них мали уряди, які походили з демократичних виборів. Згідно з оцінками Дому Свободи в 1973 р. 32% населення світу жило у вільних державах; в 1976 р. в результаті запровадження виняткового стану в Індії, відсоток цей знизився до 20%. В 1990 р. близько 39% населення жило у вільних державах.
Хвилі демократизації, як і хвилі відступу від демократії, можна зобразити у вигляді циклу “два кроки вперед - один крок назад”. Донині кожна хвиля відступу від демократії руйнувала частково, а не всі демократичні зміни попередньої хвилі демократизації. Остання колонка приведеної нижче таблиці вказує менш оптимістичні прогнози для демократії.