Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Аксіологічна парадигма в системі методології юриспруденції Копний суд і самосуд: історико-правове порівняння

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Література:

1. Компанія з маркетингових та соціальних досліджень в Україні GfK Ukraine [Електронний ресурс] // Режим доступу: a/public_relations/ press/press_articles/005859/index.ua.phpl

2. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 40. – Ст.527.

3. Про основи національної безпеки України: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. –№ 39. – Ст.351.


Фальковський Андрій

АКСІОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА В СИСТЕМІ МЕТОДОЛОГІЇ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ

Методологія юриспруденції є складним соціокультурним феноменом, у якому найбільш яскраво відображається специфіка методологічного дискурсу сучасності. На шляху утвердження методологічного плюралізму в сучасній українській юриспруденції актуалізується пошуки нових засобів осягнення права, а також проходить процес докорінного переосмислення традиційних. Ця проблема ще більш актуалізувалась на тлі нового образу гуманітарного знання, що постає у світоглядній реальності нашого часу та тенденцій у самої юриспруденції, яка в пошуку засобів подолання методологічної кризи змушена постійно звертається до здобутків філософської думки минулого та сучасності.

В цих умовах набуває все більшої значущості розгляд підходів як складової сучасної методології юриспруденції та зростає потреба в визначенні їхньої сутності, що передбачає всебічне філософсько-правове осмислення. Адже до нашого часу залишається дискусійним питання щодо визначення поняття підходів і залишається відкритою проблема їхнього місце в системі методології юриспруденції. Осягнення сутності підходів як складової методології юриспруденції і визначення ролі аксіологічного підходу в цій системи дозволить не тільки з’ясувати тенденції у світоглядній реальності нашого часу, але й вирішити низку актуальних для сучасної юриспруденції теоретичних і практичних завдань.

У наш час можна спостерігати потужну тенденцію до введення до царини методології юриспруденції ціннісного компоненту. Це обумовлено відходом від позитивістської парадигми у методології юриспруденції, виходом на нові грані розуміння правової реальності, що передбачає розкриття різноманітних аспектів тісного переплетення світу цінностей та світу права. На нашу думку, аксіологічний методологічний інструментарій цілком відповідає предмету дослідження правознавства, яке постійно змушено звертатись до ціннісної проблематики.

В сучасному філософсько-правовому дискурсі існує два основних значення поняття аксіологічної парадигми. По-перше, під аксіологічною парадигмою в методології юриспруденції розуміють найбільш загальну світоглядно-теоретичну модель, що в своїй основі має широкий спектр ціннісних підходів та визначається широким визнанням у сучасному правовому дискурсі. Саме аксіологічна парадигма обумовлює звернення до ціннісної проблематики у розкритті будь-яких явищ, що підлягають дослідженню. По-друге, аксіологічною парадигмою вважається певний тип праворозуміння, а саме – нормативно-ціннісний, що в наш час надає потужний імпульс в розкритті сутності права

Розглянемо інтерпретацію першого з наведених значень поняття аксіологічної парадигми. В сучасній методології юриспруденції плідно використовується широкий спектр ціннісних філософсько-методологічних підходів, що формують аксіологічну парадигму дослідження державно-правових явищ. Це стосується як філософсько-правових, загальнотеоретичних, порівняльно-правових досліджень, так галузевих юридичних наук. Водночас, слід відмітити й тенденцію в сучасному українському філософсько-правовому дискурсі до невизнання ціннісного підходу як самостійного компоненту сучасної методології юриспруденції, внесення його до складу антропологічних підходів і, відповідно – до антропологічної парадигми.

Друге значення поняття парадигми використовується для позначення певного типу праворозуміння, в межах якого право розуміється як нормативно-ціннісна система, що сформована на основі духовного досвіду суспільства та є відповідним до його соціокультурних особливостей. Аксіологічне право розуміння є одним з найбільш впливових у сучасній юриспруденції.

Парадигма по відношенню до підходу виступає як більш високий рівень методології, який обумовлює саму постановку проблеми, що досліджується. Підходи, у відповідності до парадигми, котра визначає постановку певної наукової проблеми, розкривають загальну спрямованість дослідження та інтерпретацію отриманих результатів. Парадигма безпосередньо впливає на відбір підходів, водночас, відбувається й зворотній зв’язок. Адже за допомогою підходів, що визначають стратегію дослідження та інтерпретацію отриманих результатів, може проходити становлення нової парадигми

У рамках аксіологічної парадигми в сучасних філософсько-правових дослідженнях все більшого запиту набуває ціннісний підхід. Це є природним, адже філософія права постійно змушена звертатись до ціннісної проблематики, що обумовлено тісним переплетенням світу права та світу цінностей.

Аналізуючи досвід розуміння аксіологічного підходу в методології юриспруденції, можна дійти висновку, що практично усім дослідникам властиве усвідомлення потреби визначення його духовного виміру, себто відходу від утилітарного розуміння цінностей, визначення їхнього духовного виміру. З цієї методологічної позиції необхідно визначити зміст права як соціокультурного феномену, що має як глибинний духовний зміст, так і позитивне втілення. В цьому контексті необхідно підкреслити можливість розкриття за допомогою аксіологічного підходу тих цінностей, що полягають в основі права (себто його духовний зміст), так і його здатності втілювати в життя певні цінності (забезпечуватись правом). Також на основі використання аксіологічного підходу є можливим визначити цінність методології права для суспільства та держави.

Погоджуючись в цілому з тезою про сконцентрованість аксіологічного підходу на цінностях, але ми заперечуємо, що вони багато в чому мають наднаціональний характер. Сутність цінностей, в залежності від певного виді аксіологічного підходу можуть визнаватись продуктом як національного, так і наднаціонального характеру. Також ми не погоджуємось, що аксіологічний підхід є складовою соціологічного напрямку в методології права, адже соціологічний напрямок, навпроти, формує один з різновидів аксіологічного підходу, а не навпаки.

Розкриття сутності права невіддільне від розуміння його ціннісного змісту. Осягнення ціннісного змісту права передбачає знаходження та застосування відповідного методологічного інструментарію. Аксіологічний підхід розкриває ціннісний зміст права, але його тільки в найбільш загальному значенні слід вважати єдиним напрямком дослідження. Аксіологічний підхід, на нашу думку, розділяється на широкий спектр різновидів, при цьому можуть бути виділені різноманітні критерії їхньої класифікації.

Наприклад, якщо в межах аксіологічного підходу в методології юриспруденції виділяти різновиди на основі концепції цінностей, що ґрунтуються на певних видах етики, то деонтологічний аксіологічний підхід передбачає тлумачення права як ціннісно-обґрунтованого (належного) явища, істинність якого визначається за допомогою стверджувальних речень. Когнітивістський аксіологічний підхід надасть можливість відповісти на питання про ціннісну аргументацію нормативних висловлювань. Формалістський аксіологічний підхід тлумачить право як морально та ціннісно обґрунтованого (на основі категоричного імперативу) феномену. Дискурсивний аксіологічний підхід розглядає право як результат вільного, неупередженого обговорення всіх учасників практичного дискурсу щодо норм та цінностей, котрі є основою права та закріплюються з його допомогою. Універсалістський аксіологічний підхід стверджує про можливість досягнення морального виправдання права на основі спільних для всього людства норм та цінностей.

Також відповідно до етапів розвитку парадигм філософії та представленості в сучасній методології юриспруденції можливе виокремлення класичного аксіологічного підходу, некласичного аксіологічного підходу та постнекласичного аксіологічного підходу.

Окрім того, в основі класифікації аксіологічних підходів у методології юриспруденції можна закласти класифікацію напрямків розвитку підходів до розгляду цінностей. Відповідно до неї аксіологічними підходами в методології юриспруденції є: по-перше, натуралістичний психологізм; по-друге, персоналістичний онтологізм; по-третє, аксіологічний трансценденталізм; по-четверте, культурно-історичний релятивізм; по-п’яте, соціологічна концепція та ін.

Підсумовуючи вищевикладене, можна дійти таких висновків. Аксіологія права є частиною філософсько-правового знання, що ставить перед собою найактуальніше завдання – дослідження переплетення та взаємодії правової та ціннісної реальності. Основними гранями цієї проблематики є: можливість визначення універсальних для всіх соціокультурних спільнот сучасного світу правових цінностей; визначення ціннісних властивостей права; роль цінностей у методології юриспруденції. Аксіологічний підхід у методології юриспруденції передбачає, що право розглядається в аспекті розуміння його ціннісного наповнення та здатності втілювати певні цінності в життя. Також слід зазначити, що аксіологічний підхід тільки в найбільш загальному вигляді представляє собою єдиний напрямок, від складається з кількох різновидів, що можуть бути систематизовані на основі певних критеріїв.


Бедрій Мар’ян

КОПНИЙ СУД І САМОСУД: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ПОРІВНЯННЯ

Правовий інститут копного суду пройшов складний шлях розвитку на українських землях. Починаючи з XVIII ст. окремі випадки копного судочинства органи державної влади Речі Посполитої та Гетьманщини визнавали неправомірними та називали їх «самосудами». Після входження українських земель у склад Австрійської та Російської імперій наприкінці XVIII ст. і впродовж усього ХІХ ст. суспільні явища, які раніше називались «копним судом» змінили назву на «самосуд». Ця зміна була далеко не тільки термінологічною, але й потягла за собою протилежне сприйняття копного суду. Якщо копний суд вважався позитивним і демократичним правовим інститутом, то самосуд визнавався небезпечним для суспільства явищем, учасники якого підлягали кримінальній відповідальності.

Тому порівняння копного суду і самосуду є важливим завданням, яке повинне бути вирішеним в історико-правовій науці. Не зважаючи на те, що для кожного становить очевидністю факт, що ці явища не є тотожними, проте жодний дослідник не вивчив тонку межу, яка розділяє їх.

У чому полягають спільні риси цих явищ? Усвідомити їх легко, якщо змоделювати в уяві площу під відкритим небом, заповнену гуртом людей, які беруть участь у певному судовому процесі. Побачивши таку картину, важко визначити, що це – копний суд або самосуд. Отже, ці явища об’єднують кілька ознак: участь значної кількості людей; непрофесійність суддів; засідання відбуваються під відкритим небом; судочинство здійснюється динамічно.

З’ясувавши спільні риси, основну увагу необхідно звернути на відмінності, оскільки вони допоможуть відрізнити правове явище (копний суд) від неправового (самосуд).

1. Найбільш суттєвою відмінністю між аналізованими явищами є відношення до них держави. Самосуд завжди визнавався державою злочином, а його учасники підлягали юридичній відповідальності. Щодо копного суду, то його взаємодія з державою не була однаковою в різні періоди історії держави і права. За загальним правилом, між копним судом і державою існував юридичний зв’язок: держава здійснювала нагляд через своїх чиновників (вижів, возних та ін.) за діяльністю копних судів; державні суди переглядали у другій інстанції рішення цих органів; нормативно-правові акти частково визначали правовий статус копних судів. У XIV-XV ст. копні суди діяли на українських землях з мовчазної згоди Польського королівства та Великого князівства Литовського. У XVI ст. правовий інститут копного суду був санкціонований у Статутах Великого князівства Литовського. У XVII ст. сфера діяльності, суспільний авторитет і поширеність копних судів на українських землях зменшувались, а у XVIII ст. їх почали визнавати нелегальними всупереч чинному на той час законодавству та правовим звичаям українського народу. Отже, правовий статус копного суду в різні епохи змінювався, а самосуд завжди визнавався злочином.

2. Учасники копних судів і самосудів мали різну мету. Копний суд мав на меті захист і відновлення прав особи, правопорядку та законності. Так, у 1589 р. на засіданні копного суду зазначалось: «… же в сусідстві того діля копи збирають, кому шкода стане, аби шкодника дійсть могли». На думку, польського вченого Ф. Гавронського саме з метою боротьби зі злочинністю утворились і діяли копні суди, судили згідно з українськими правовими звичаями, щоб усунути кривдників, які не поважали працю інших людей. Натомість метою самосуду була помста винному за вчинений злочин і покарання. Крім того, це покарання обов’язково було пов’язане із застосуванням фізичного насильства. Наприклад, смертна кара чи побиття. Якщо в копному судочинстві підсудний міг бути оправданим, то в самосудах можливість такого оправдання була майже виключеною, адже копний суд мав на меті пошук істини, а самосуд – кару.

3. Відрізнялись також причини виникнення копних судів і самосудів. Копний суд формувався за давнім українським правовим звичаєм, згідно якого жителі певної околиці організовували розслідування злочинів, вирішували судові справи та виконували свої рішення. Цей правовий звичай походив із додержавних часів, коли його реалізовували суди родових общин. В умовах давньоукраїнської державності його застосування здійснювали вервні суди Київської Русі та Галицько-Волинської держави. З XIV ст. ці функції виконував копний суд. Натомість самосуд формувався не на основі закону чи звичаю, а на емоціях потерпілого та інших осіб, які були викликані протиправними діями винного. Отже, самосуд був породжений непереборним бажанням помсти у той час як копний суд формувався на основі українського звичаєвого права.

4. Склад копних судів і самосудів відрізнявся структурою та принципами утворення. У самосуду, як правило, не було структури. Особи, які були його учасниками вважали себе водночас потерпілими, обвинувачами, суддями, катами та свідками. Натомість склад копного суду був структурованим. Рішення по справі приймала колегія копних суддів. Їх діяльність контролювали «люди сторонні», які представляли сусідні копні округи, а також державні службовці. Решту копного зібрання становила численна публіка, кожен з якої мав право надавати суду докази та висловлювати свої міркування по справі. Склад самосуду формувався хаотично, тобто з усіх бажаючих. А щодо копних суддів існував спеціальний порядок обрання, адже кожна громада, яка входила в копний округ, делегувала обраних місцевим населенням копних мужів, які повинні були постійно проживати в околиці, мати добру репутацію та бути обізнаними в українському звичаєвому праві.

5. Черговою відмінністю була територія, на якій діяли самосуди та копні суди. Останні функціонували на українських і білоруських землях у XIV-XVIII ст. Копні суди діяли також на етнічних литовських землях, де їх було сформовано на підставі Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. На відміну від копних судів самосуди не мають зв’язку з певним народом чи регіоном, а є притаманні світовому суспільству загалом. Мабуть, у кожній державі, яка коли-небудь існувала, траплялись випадки, коли певні особи самовільно брали на себе функції судді. Одним із найбільш відомих у світі самосудів був «Суд Лінча», який набув поширення у США в ХІХ ст. Таким чином, самосуд характерний усім народам, а копний суд – правовий інститут, який діяв виключно на українських, білоруських і литовських землях.

6. Компетенція копних судів і самосудів була різною. Копні суди вирішували широке коло кримінальних і цивільних справ. З-поміж кримінальних до компетенції копного суду належали справи про: розкрадання, вбивства, побої, підпал, святотацтво та ін. Також копні суди розглядали цивільні справи: земельні спори, справи про заподіяння майнової шкоди, сімейні справи тощо. Хоча провадження у цивільних і кримінальних справах мало свої особливості, однак у копному судочинстві не відбулось чіткого розмежування на кримінальний і цивільний процес. Компетенція самосудів була значно вужчою. Як правило, вони вирішували кримінальні справи про тяжкі злочини. Крім того, підвідомчість копних судів встановлювалсь нормами законодавства й українського звичаєвого права, а учасники самосуду на власний розсуд визначали, в якій справі їм потрібно здійснити судочинство.

7. Провадження в копних судах було належно організованим процесом, а самосудах – сумбурним і хаотичним. Стадії копного судочинства називались «копами». Залежно від справи, яку вирішував копний суд, їх кількість могла бути різною, проте загалом можна згрупувати та виділити три основні стадії копного судочинства: гаряча копа (розслідування злочинів), велика копа (судовий розгляд) і завита копа (виконання рішень). Кожна із названих стадій включала в себе певну систему процесуальних дій. У копному судочинстві також функціонувала узгоджена доказова система: речові докази, особисте зізнання підсудного, покази свідків, присяга сторін процесу та свідків, а також ордалії. Намість у самосудах не було чітких стадій процесу чи визначеної системи доказів. Самосудочинство здійснювалось швидко, хаотично, без узгодженого порядку. Особливості провадження у самосудах визначались бажаннями натовпу, який його здійснював. Отже, копне судочинство було врегульованим правом чітким процесом із стадіями, слідчими та процесуальними діями, іншими складовими елементами, а провадження в самосудах було стихійним процесом вираження сваволі його учасників.

Таким чином, копним судам і самосудам були властиві як спільні, так і відмінні ознаки. Наявність спільних рис була зумовлена тим, що ці обидва явища формувались природнім шляхом, а не за вказівкою держави. Виявлені відмінності дозволяють стверджувати про те, що копний суд був правовим інститутом, а не злочинним самосудом, тому досвід його функціонування на українських землях є позитивним і корисним.


Бондаренко Дмитро

ПОРЯДОК, УМОВИ ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ПРАВОВИЙ СТАТУС МИРОВОГО СУДДІ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

Організація мирових суддів передбачає порядок, умови призначення (обрання) на посаду, а також структуру розподілу судової влади та її взаємовідносини з іншими органами влади. Систему мирових судових установ під час проведення судової реформи 1864 р. складали мирові судді та повітові з’їзди мирових суддів.

Правовий статус мирових суддів визначався: 1) місцем в системі державних органів влади; 2) вимогами (цензами) до кандидатів на посаду мирового судді; 3) порядком заняття та зняття з посади мирового судді; 4) правами та обов’язками встановленими законодавством про судоустрій та судочинство; 5) гарантіями реалізації цих прав; 6) правилами етичної поведінки.

Порядок обрання та призначення мирових суддів на всій території Російської імперії визначався статтями 19 – 40 «Учреждения судебных установлений» (УСУ) [3]. Мирові судді обиралися представниками всіх станів та затверджувалися на посаді урядом. Процедура обрання мирових суддів знаходилася під постійним наглядом голови місцевої адміністрації – губернатора.

Відповідно до законодавства кандидати на посаду мирового судді повинні були відповідати таким цензам: 1) віковому (25 років та старше); 2) освітньо-посадовий (претендент повинен був мати середню або вищу освіту або прослужити в суді на інших посадах не менше 3 років); 3) майновий (володіння землею, або іншим майном вартістю не менше 15 тис. руб. в повіті; володіння нерухомим майном в місті з якого сплачувалися міські податки (в столицях не менше 6 тис. руб., в інших містах – не менше 3 тис. руб.); володіння землею, або іншим майном, що перебуває у власності самого претендента, його дружини, батьків у кількості вдвічі більшої ніж потрібна для обрання гласним в повітові земські зібрання [3].

Вимога до вікового цензу в 25 років пояснювалася законодавцем необхідністю наявності у кандидата на посаду мирового судді життєвого, правого досвіду, що могло суттєво впливати на якість прийнятих рішень.

Достатньо слабкі вимоги до освіти майбутнього судді – наявність середньої або вищої освіти пояснюються становими обмеженням можливості отримати спеціальну юридичну освіту підданими імперії. Так, в 1864 р. загальна кількість населення Російської імперії становила близько 85 млн. чол. Судова реформа 1864 р. вимагала обрання на посаду мирового судді, в межах імперії, близько 1320 суддів. Освітні заклади протягом 1840 – 1863 рр. підготували близько 3650 юристів. Розв’язати цей «кадровий дефіцит» можна було шляхом встановлення такого низького освітнього цензу, або шляхом збільшення кількості підготовлених фахівців вищими навчальними закладами. Втім, відсутність достатньої кількості юристів в правовій системі Російської імперії була системною та постійною проблемою.

Окрему позицію щодо освітнього цензу мирових суддів мала Державна рада: «Мировой судья должен пользоваться особым доверием местных жителей, а доверие это он может заслужить не столько юридическим образованием, сколько знанием народных понятий, нравов, обычаев» [1, с. 105 – 106].

Таким чином, можна сказати, що російський мировий суддя в ХІХ ст. був напівпрофесіоналом. Розвиток вищої юридичної освіти в другій половині ХІХ ст. призвів до «професіоналізації» суддівського корпусу, що частково зробило його менш доступним для широкого загалу. До ліквідації інституту мирових суддів вимоги до освітнього цензу залишилися незмінними.

Вимога, щодо земельного цензу в розмірі не менше 400 десятин, за задумом законодавця повинно було забезпечити достатній для нормального життя добробут для мирового судді, а з іншого боку стати запобіжним заходом у боротьбі з хабарництвом суддів.

Поруч із вимогами до обрання кандидатів на посаду мирового судді встановлювалися такі заборони: 1) знаходження під слідством або судом за злочини (правопорушення) покаранням за які було обмеження волі або більш суворе покарання; 2) наявність судимості; 3) позбавлення станових прав; 4) звільнення зі служби рішенням суду або за рішенням духовного відомства за порочні дії; 5) банкрути; 6) знаходження під опікою або піклуванням за розтрати; 6) священослужбовці.

Як справедливо зазначив А.Ф. Коні: «В деятельности судьи должны сливаться правовые и нравственные требования. Правила для внешних деяний в своем практическом осуществлении неминуемо отражают на себе и внутренний строй души того, кто их осуществляет, ибо в каждом судебном действии наряду с вопросом, что следует произвести, возникает не менее важный вопрос о том, как это произвести. Чтобы не быть простым орудием внешних правил, действующим с безучастной регулярностью часового механизма, судья должен вносить в творимое им дело свою душу и наряду с предписаниями положительного закона руководиться безусловными и вечными требованиями человеческого духа» [2, c. 34].

Вибори мирових суддів проводилися повітовим земським зібранням. В столицях та місті Одеса обов’язки зібрання покладалися на Міські Думи. На такому зібранні повинно було бути присутніми не менше 12 гласних. Якщо ця вимога не дотримувалася вибори проводилися губернськими земствами.

Список осіб, які мали право на обрання складався за три місяця до виборів, окремо по кожному мировому округу. До списку, який складав повітовий голова дворянства (як правило голова повітового земського зібрання), вносилися кандидати на посаду мирового судді відповідно до виборчих цензів. Прізвища кандидатів узгоджувалися з місцевими мировими суддями та міським головою в столицях та місті Одеса. Всі мирові судді, строк каденції яких ще не припинився, а також почесні мирові судді вносилися до списку автоматично. Складений список подавався губернатору, який вносив зауваження та пропозиції земському зібранню по кандидатам. За два місяці до виборів список кандидатів на посаду мирового судді друкувався в губернських відомостях.

Скарги та заяви на помилки, пропуски прізвищ, відмови від участі у виборах подавалися повітовому земському зібранню до початку виборів.

Процедура виборів починалася з розгляду скарг, заяв та зауважень губернатора, щодо кандидатів. Потім головуючий оголошував кількість обираємих суддів та називав прізвища кандидатів по мирових округах. При цьому кількість почесних мирових суддів не обмежувалася законом. Голосування було таємним, суддів обирали простою більшістю голосів.

Відповідно до ст. 27 УСУ земське зібрання мало право одноголосно обрати на посаду мирового судді особу, яка не відповідала цензам, обиралася вперше але користувалася громадською довірою, повагою, мала певний вплив на громаду [3].

Списки обраних мирових суддів подавалися на затвердження першого департаменту Сенату. Про осіб обраних всупереч зауваженням губернатора до списку додавалася спеціальна доповідь з аргументами про таке рішення. У випадку не обрання потрібної кількості мирових суддів повторні вибори не проводилися. Рішенням Сенату, за поданням міністра юстиції, вони призначалися з числа кандидатів, які відповідали виборчим цензам.

Коронна влада контролювала склад мирового суддівського корпусу. В жовтні 1879 р. тимчасово було введено вимогу про надання списку обраних мирових суддів не тільки до Сенату, а також місцевому губернатору. Останній отримував можливість не затверджувати на посаді вже обраних мирових суддів на власний розсуд. Такий контроль перетворив саму концепцію виборності мирового судді у формальну процедуру.

Обрані та затверджені на посаді мирові судді приносили присягу, після чого мали право виконувати свої обов’язки. Строк каденції мирового судді визначався трьома рокам. Кожному судді надався символи влади – золотий ланцюжок, знак мирового судді, які він зобов’язаний був одягати під час виконання своїх обов’язків та печатка.

Таким чином, судовою реформою 1864 р. створювався інститут виборного мирового судді під контролем державної адміністрації. Мировий суддя в Російській імперії другої половини ХІХ ст., з одного боку був відокремлений від загальної судової системи, а з іншого – підпорядкований вищому судовому органу імперії – Сенату. Автори судової реформи 1864 р. так і не зуміли сформулювати єдиний погляд на мирову юстицію.