Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Забезпечення принципу безперервності освіти у країнах нових членах європейського союзу Права людини крізь призму правової політики

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Мельниченко Наталія

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПУ БЕЗПЕРЕРВНОСТІ ОСВІТИ У КРАЇНАХ НОВИХ ЧЛЕНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Однією з актуальних проблем сучасного суспільства є функціональна неграмотність, тобто нездатність громадянина ефективно виконувати свої професійні та соціальні функції, незважаючи на отриману освіту. Як спосіб подолання соціальних та освітніх проблем в країнах створюється система освіти для дорослих (Adult education), а безперервна освіта є одним з головних принципів сучасної освітньої політики. Традиційна освіта, яка передбачала отримання загальних та професійних знань протягом певного періоду навчання, змінюється освітою, яка забезпечує отримання знань протягом усього соціально активного життя.

За останні десятиріччя концепція освіти впродовж життя отримала широке розповсюдження в різних країнах світу з різними політичними режимами та економічним розвитком. Особливий вплив, з погляду зарубіжних авторів, ця концепція отримала в країнах Скандинавії.

Ідея безперервної освіти всебічно розробляється країнами Європейського Союзу. У 2006 році Європейським Парламентом була прийнята програма навчання протягом життя (2007-2013). В 2000 році після Лісабонського саміту ЄС видається « Меморандум про безперервну освіту Європейського Союзу»

У загальному вигляді безперервну освіту можна визначити як процес зростання освітнього (загального й професійного) потенціалу особистості упродовж усього життя, організаційно забезпечений системою державних і суспільних інститутів і відповідний до потреб особистості та суспільства.

Серед країн нових членів Європейського Союзу є Румунія та Болгарія, які приєдналися до ЄС у 2008 році. Треба сказати, що за цей час урядами обох країн не були зроблені значні кроки до урегулювання безперервної освіти на державному рівні. Ні в Болгарії, ні в Румунії не прийняти Закони про освіту дорослих.

Рада міністрів Болгарії 30 жовтня 2008 року прийняла Національну стратегію навчання впродовж життя на період 2008-2013. (подібна стратегія в Румунії знаходиться на стадії розробки.) проаналізувавши цю стратегію, ми можемо сказати. Що це досить прогресивний нормативний акт, який відповідає тенденціям та політиці ЄС у сфері безперервного навчання.

По-перше, надано нове визначення навчання впродовж життя: «безперервне навчання являє собою процес простійного спеціального отримання знань та навичок. Припускаються можливості для навчання в будь-якому віці у різноманітному контексті – не тільки за рахунок традиційних форм в освітніх та навчальних закладах, але і на робочому місці, вдома чи у вільний час».

По-друге, Стратегія не ототожнює безперервне навчання тільки з освітою дорослих. безперервна освіта присутня на різних етапах розвитку: середня освіта, вища освіта та освіта дорослих.

На етапі середньої освіти освіта впродовж життя розглядається в контексті розвитку можливостей для неформального та інформального навчання в рамках обов’язкової шкільної освіти. Треба зауважити, що згідно статті 53 Конституції Болгарії шкільна освіта (формальна) до 16 річного віку обов’язкова.

Одним з основних направлень розвитку безперервного навчання є розвиток системи безперервної освіти у вищій освіті, а саме:

- підготовка особи до професійного та особистого розвитку, зайнятості в житті в якості активного громадянина суспільства заснованого на знаннях;

- розширення політики доступу до вищої освіти;

- зміцнення діалогу з представницькими організаціями роботодавців;

- розвиток та поліпшення дистанційного навчання з використанням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, забезпечення належних умов для освіти людей з особливими освітніми потребами або знедолених людей;

- створення механізмів для визнання результатів попереднього навчання (формальне, неформальне, професійного досвіду) для подальшої вищої освіти.

Що стосується освіти дорослих, то по-перше усе доросле населення від 16 років за стратегією було поділено на цільові групи: зайняті особи, безробітні, підлітки старше 16 років, люди похилого віку. Кожна з перелічених груп, як правило, зацікавлена в отриманні окремої форми безперервної освіти. Тому такий поділ доцільний. Наприклад, зайняті особи – представники цієї групи зацікавлені брати участь у неформальному та інформального навчання, а безробітні часто мають потребу у загальній та професійній освіті.

Таким чином. Ми бачимо, що введення в практичну діяльність безперервної освіти суттєво змінило теорію та практику університетської діяльності. Якщо раніше на практиці доступ до вищої освіти у більшості випадків був обмежений вступними іспитами. Відбір проходив і протягом навчання завдяки контрольним іспитам. Особа могла отримати вищу освіту тільки завдяки визначеним рівнем інтелектуальних можливостей, то сьогодні вища освіта становиться більш масової та перестає бути елітарною освітою. Вища освіта становиться «освітою для всіх» (education for all).


Минькович-Слободяник Олена

ПРАВА ЛЮДИНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ

Проголошення розвинутих демократичних держав правовими потребує внесення коректив до концепцій прав людини, і в цьому контексті важливу роль відіграє правова політика – як постійна, цілеспрямована і безперервна діяльність держави в даній царині. Згідно з загальною класифікацією всі права і свободи людини поділяються на соціально-економічні, політичні, особисті, громадянські та культурні, які знаходяться між собою в тісному взаємозв’язку. Сучасні науковці виділяють три покоління прав: перші – це політичні, особисті і громадянські права людини, які були проголошені буржуазними революціями і закріплені в американській, французькій та англійській Деклараціях; другі – соціально-економічні права, що виникли під впливом соціалістичних ідей (право на працю, відпочинок і т.д.) і третє покоління – колективні права (право на мир, безпеку і т.д.). Деякі науковці особисті невід’ємні права відносять до прав «вищого розряду» [2,38] і протиставляють їх соціально-економічним правам. В даному випадку не можна не погодитись з Н.І.Матузовим який говорить, про «невиправданість протиставлення одних прав іншим – всі вони для особи важливі і потрібні, кожна їх група по своєму виражає її інтереси» [4, 260]. Підтвердженням цієї тези є той факт, що без дотримання соціально-економічних прав не можна говорити і про дотримання прав «вищого розряду», інакше кажучи, про яке право на життя може йти мова, коли ліки мають занадто високу ціну для простого українця.

Для усвідомлення ролі правової політики в забезпеченні прав людини і громадянина, на нашу думку, доцільно розглянути, в першу чергу, соціально-економічні права громадян оскільки саме від них залежить забезпечення і виконання природних прав людини.

Одним з найважливіших принципів ліберальної концепції прав людини став принцип індивідуалізму, який пов’язувався зі свободою особистості в усіх сферах життя. А Токвіль під індивідуалізмом розумів наступне: «…Основними рисами індивідуалізму є повага до особистості як такої, т.т. визнання абсолютного пріоритету поглядів і вподобань кожної людини у власній сфері, наскільки б вузькою вона не була» [6, 373]. Але із плином часу і розвитком особистості як такої індивідуалізм почав перетворюватися на егоїзм, що на практиці повністю суперечило тому принципу який відстоювався ліберальною доктриною. В громадянському суспільстві індивідуальне і соціальне повинно гармонійно існувати, а не змагатися одне з одним. З одного боку обмежити індивідуалізм людини просто не можливо, також як і прагнути до суцільного колективізму, а з іншого – якщо ігнорувати весь час суспільний державний інтерес це призведе до розірвання суспільних зв’язків. «Вірний шлях полягає в тому, щоб однаково остерігатися як відособлення особистості і суспільства … так і зближення їх до нерозривної єдності» [1, 72]. Для нормального існування людини і держави треба встановити розумні межі індивідуалізму і колективізму, що й було зроблено Конституцією України де людина, її права і свободи були визнанні найвищою цінністю, а держава взяла на себе обов’язок їх забезпечення та захисту [3, ст.23, 24]. Але на практиці права і свободи людини сьогодні мало забезпечуються державою, тай момент захищеності їх з боку останньої викликає багато нарікань, тому однією з основних задач правової політики має стати реальне забезпечення прав людини, а також затвердження солідарності суспільства на основі погодження інтересів. Для виконання даного завдання треба встановити баланс свободи і рівності, як принципів на яких ґрунтуються права людини.

Свобода й рівність були основними гаслами під час буржуазних революцій, вони відстоюються усіма класичними ліберальними доктринами з прав людини, значаться в усіх юридичних актах з прав людини, їх особливості досліджувало безліч вчених (Ж.Ж. Руссо, А.Сміт, В.Гумбольдт і т.д.) але не дивлячись на це ми ввійшли в ХХІ сторіччя з тими ж негативними показниками з якими намагалися весь цей час боротися. Сьогодні відсторонена участь держави у впливі на економічні процеси, безмежна свобода породили таку фактичну нерівність в суспільстві, що вона повністю нівелювала формально-юридичну рівність. Парадоксально, але розвиток української демократії проходить під знаком повного відчуження особистості від держави, яке походить від усвідомлення різкої нерівності в суспільстві. Тут доречними є думки Т. Парсонса – «якщо в контексті свободи злом є незаконні обмеження, то в контексті рівності злом – незаконна дискримінація» [5, 110]. Виходячи з цього рівність і свобода, на нашу думку, повинні мати свої чіткі межі, які має окреслити правова політика.

В самому загальному вигляді межі рівності і свободи визначаються в Конституції України та публічних галузях права, хоча дотримуватись таких меж непросто. Правова політика, як особлива діяльність держави повинна виробити чіткі механізми контролю і обмежень рівності і свободи для нормального функціонування суспільства. В реальному житті такі механізми поки що відсутні, а розвиток ринкових відносин, лише ускладнює це й процес так як дуже часто вони виходять за межі правового поля породжуючи безпідставне збагачення однієї частини населення за рахунок крайньої бідності іншої.

Визнаючи високу цінність права, як регулятора суспільних відносин, не можна забувати й той факт, що вони розвиваються під впливом корпоративних норм, норм моралі і т.д. Тому правові засоби, які є основними інструментами правової політики, не можуть в повній міри вплинути на ці процеси, оскільки існують соціальні, економічні, психологічні фактори, що розширюють свободу одних за рахунок інших, а саме тих, хто займає нижчі сходинки в ієрархії суспільства. Насамперед це проявляється в дотриманні і реалізації соціально-економічних прав людини основою яких є «забезпечення гідного життя». В гонитві за забезпеченням гідного рівня життя «свобода» і «рівність» виходять за межі права, віддаючи своє місце свавіллю і привілеям. Тому правова свобода і формальна рівність, які повинні реалізовуватись в правопорядок, чітке дотримання прав і свобод людини не завжди можуть реалізувати свій потенціал. Отже в ситуації що склалася саме правова політика повинна чітко розставити всі крапки на «і». Правова політика, як науково обґрунтована політика, що діє у сфері права і за допомогою права може чітко окреслити в науковому полі наступні питання: чи бере держава на себе функцію захисника людини чи залишає її один на один з ринковою стихією; повинна держава і чи в змозі вона знайти необхідні важелі для «вирівнювання» соціальної нерівності і чи можливо взагалі в нашій державі створити суспільство яке б в умовах ринку існувало на принципах соціальної справедливості і моралі?

Враховуючи вище сказане основне завдання правової політики полягає в тому, щоб затвердити принцип соціалізації держави, визначити правові засоби, які забезпечать якщо не реальну свободу і рівність особистості, то хоча б гідне життя людини. Правова політика повинна стимулювати підвищення соціально-політичної активності особистості шляхом подальшого нормативного закріплення гарантій реалізації її прав, а також під впливом цих прав корегувати роботу і функціонування державних органів.

Література:

1. Дюги Л. Социальное право, индивидуальное право и преобразование государства./ [Дюги Л.] – М., – 1909. – С. 72.

2. Игнатенко Г.В. Конституция и права человека: международно-правовой аспект // Правовые проблемы евроазиатского сотрудничества: глобальные и региональные измерения. – Екатеринбург. – 1993. – С. 38-39.

3. Конституція України / [Електронний ресурс] – Режим доступу: www. Rada. gov.ua – ст.. 23, 24.

4. Матузов Н.И. Актуальные проблемы теории права. // [Н.И. Матузов] – Саратов: Изд-во Сарат. гос. академии права – 2003 – С.260

5. Парсонс Т. Система современных обществ/ [Т.Парсонс] – М., – 1993. – С. 110.

6. Токвиль А. Демократия в Америке./ [А. Токвиль] – М, – 1992. – С. 373.


Остапенко Тимур

ІНСТИТУТ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – 80-х рр. XVIII ст.

Аналізуючи інститут звільнення від покарання в кримінальному праві України-Гетьманщини у досліджуваний період, слід зазначити, що у другій половині XVII та у XVIII ст. за умов формування лише підвалин вітчизняної науки кримінального права різниця між інститутом звільнення від кримінальної відповідальності та інститутом звільнення від покарання ще достатньою мірою не усвідомлювалася. Але аналіз відповідних норм Статуту Великого князівства Литовського 1588 року та «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. дає підстави стверджувати, що вже у той період особа, яка скоїла злочин, могла бути звільнена від покарання [5, 135].

Однією з важливих умов звільнення від покарання в кримінальному праві України-Гетьманщини у досліджуваний період була давність звернення до суду. Вона визначалась нормами Статуту Великого князівства Литовського 1588 року у три роки. Так, згідно з 35 артикулем IV розділу та 52 артикулем XI розділу особа, що скоїла вбивство, вчинила бандитський напад, при якому сталось вбивство чи поранення, зґвалтувала жінку, вчинила розбій, підпал, грабіж, крадіжку та «інші злочини, за що призначається смертна кара», не буде покарана, якщо скривджений (його родичі) не звернулися до суду протягом трьох років [3, розд. IV, арт. 35; розд. ХІ, арт. 52]. Законодавцем визначені також умови, за яких перебіг строку давності не починається. Ними визнаються неповноліття, перебування за кордоном, виконання державної служби, морова хвороба [3, розд. IV, арт. 33, 35; розд. ХІ, арт. 45, 52]. В Статуті Великого князівства Литовського 1588 року була визначена і давність виконання вироку, яка встановлена законодавцем у десять років [3, розд. IV, арт. 91].

У «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., джерелом яких був Статут Великого князівства Литовського 1588 року, збереглись норми, в яких зазначалась давність звернення до суду [2, гл. ІХ, арт. 18]. Як і Статут, «Права, за якими судиться малоросійський народ» визначають строк давності звернення до суду у три роки. У «Правах, за якими судиться малоросійський народ» говориться і про давність виконання вироку: якщо особа, засуджена до смертної кари, втекла і протягом десяти років не вчинила іншого злочину, то має відбувати лише церковну покуту [2, гл. ХХ, арт. 51].

Давність звернення до суду та давність виконання вироку, на думку Є. Шаломєєва, слід віднести до умов, які повністю звільняють від покарання [5, c. 135]. Натомість Статутом 1588 року передбачались і умови заміни більш суворого покарання на менш суворе. Так, злочинець у деяких випадках міг викупити своє життя, сплативши відповідну суму скривдженому [3, розд. Х, арт. 15]. Як вважає Г. Демченко, потерпілий мав право на отримання суми, що відповідала головщині винного [1, c. 165]. В іншому артикулі Статут 1588 року передбачає, що у разі викупу злочинцем свого життя або якщо його викуплять знайомі чи друзі, він втрачає шляхетську честь [3, розд. ХІ, арт. 56]. Це також можна розглядати як своєрідне покарання злочинцеві, що є менш тяжким, ніж смертна кара.

«Права, за якими судиться малоросійський народ» також містять норми, якими передбачена заміна більш суворого покарання на менш суворе [2, гл. ХХ, арт. 58, п. 1]. Але, на відміну від Статуту 1588 року, «Права, за якими судиться малоросійський народ» передбачають заміну не лише смертної кари, але й тілесних покарань, зокрема калічницьких.

Однією з важливих умов пом’якшення покарання було помилування. Але воно значною мірою відрізнялось від поняття помилування у сучасному вітчизняному кримінальному праві. Як слушно вважає Г. Демченко, однією з суттєвих відмінностей є наявність розширеного кола суб’єктів права помилування та повноти влади при здійсненні ними помилування [1, 255]. Згідно з артикулами Статуту 1588 року, до них належали король, «вряд» та потерпілі. Своєрідність інституту помилування у той період полягала у тому, що король міг повністю скасувати або пом’якшити покарання при вчиненні винними злочинів проти держави, суду, військових злочинів та ін. – тих, що не посягати на права особи [3, розд. І, арт. 4; розд. IV, арт. 95]. Натомість, потерпілий мав право помилування при скоєнні злочинів, спрямованих проти особи або її майна [3, розд. ІХ, арт. 56, арт. 12; розд. ХIV, арт. 29].

При помилуванні скривдженим (його родичами) злочинця, як правило, між ними укладалась угода про примирення, на що вказують різні артикули Статуту 1588 року [3, розд. IV, арт. 25, арт. 54]. Як свідчать норми Статуту 1588 року, підставою для помилування і примирення є прохання винного особисто або через своїх друзів, знайомих чи родичів [3, розд. ХІ, арт. 12, арт. 56; розд. ХIV, арт. 29].

У «Правах, за якими судиться малоросійський народ» інститут помилування злочинця зазнав деякої трансформації. З одного боку, у повному обсязі збереглось помилування винного скривдженим або його родичами [2, гл. ХХ, арт. 58, п. 1; гл. ХХІІІ, арт. 12, п. 3], законодавчо було оформлено примирення між злочинцем і потерпілим («через двосторонню згоду, коли самі сторони, між собою поговоривши, добровільно на чому помиряться») [2, гл. VII, арт. 25]. З іншого боку, «Правами, за якими судиться малоросійський народ» передбачалося створення так званого «полюбовного суду», до якого входили обрані сторонами особи. Слід зазначити, що у нормах «Прав, за якими судиться малоросійський народ» було деталізовано процес примирення [5, 136].

Значні зміни сталися щодо помилування монархом. На відміну від Статуту 1588 року, яким встановлювались умови помилування монархом злочинця, «Права, за якими судиться малоросійський народ» декларують абсолютне право монарха на помилування: «Монарх має право судити будь-які персони і вирішувати будь-які справи... в його єдиній волі і владі є помилування злочинцям їх провин...» [2, гл. ІІІ, арт. 1, п. 2]. На погляд Є. Шаломєєва, зазначене можна пояснити тим, що на середину XVIII ст. у Російській імперії панувала абсолютистська форма монархічного правління, яка передбачала безумовне підкорення владі монарха. Поступовий наступ царського уряду на автономію Гетьманщини не міг не позначитись і на змінах у кримінальному праві, зокрема, на інституті звільнення від покарання. Однією з таких змін і було декларування абсолютного права помилування монархом осіб, що вчинили будь-який злочин [5, 136].

Судова практика середини XVII та XVIII ст. свідчить про реалізацію законодавчих норм, що регулювали помилування злочинця, і заміну більш суворого покарання менш суворим. Так, у 1693 р. Стародубський міський суд засвідчив факт примирення між вбивцею та родичами загиблого. Зокрема, у рішенні зазначалось, що вони «того смертного вбивцю Гришка за те смертне вбивство пробачили і замирились...» [4].

Література:

1. Демченко Г.В. Наказание по Литовському статуту в его трех редакциях. / Г.В. Демченко – К., 1894. – 621 с.

2. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. / Національна Академія наук України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. – К., 1997. – 547 с.

3. Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. – Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. – Кн. 1 / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2004. – 672 с.

4. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (ЦДІАК України). – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 51. – Арк. 14, 67, 68, 83 – 83 зв.

5. Шаломєєв Є. Формування інституту звільнення від покарання у кримінальному праві України другої половини XVII та XVIII ст. / Є. Шаломєєв // Право України. – 2002. – №11. – С. 135-138.


Панова-Стрюк Наталія

ІСТОРІОГРАФІЯ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ В ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

Вивчення освітніх процесів у Російській імперії ХІХ – початку ХХ ст. розпочали сучасники. Роботи вчених ХІХ ст., присвячені організації освіти в цілому, побіжно торкалися й проблеми організації юридичних факультетів, вивчення правознавства студентами. Це, зокрема, роботи Д.І. Каченовського [1], В.С. Іконнікова [2].

Окремі статті присвячені проблемам змісту юридичної освіти, організації навчального процесу, влаштуванню студентів після здобуття освіти, відповідності рівня підготовки юристів потребам різних сфер життя держави. Над цими питаннями працювали Г.Ф. Шершеневич, В.М. Гессен, О. Загоровський [3].

Аналіз розвитку юридичних факультетів Російської імперії містить робота М.П. Яснопольського, написана з використанням великої кількості фактичного матеріалу. Автор розглядає, зокрема, проблеми спеціалізації, складання навчальних планів юридичних факультетів, співвідношення в них правових, державознавчих та економічних дисциплін [4].

Наукова робота юридичних факультетів університетів, зокрема дослідженняь в галузі філософії права, висвітлено в роботі М.М. Коркунова [5].

Певну увагу дослідників привертало студентство університетів. Так, в роботі С.П. Мельгунова розглянуто наукова робота студентів, формування студентських об’єднань [6].

Зацікавленість громадськості належним влаштуванням юридичної освіти відображають праці П. Казанського «К вопросу о постановке преподавания на юридических факультетах» та «Вопрос о преподавании права в русской печати в 1901 г.». У роботах висвітлено важливі проблеми виховання юристів [7].

Звернення радянської історіографії до теми розвитку університетів України відбулося лише в 40-і рр. ХХ ст., коли почали з’являться узагальнюючі праці з історії університетів [8].

Впродовж 1950 – 1960-х рр. з’являлись окремі статті, присвячені витокам юридичної освіти в Російської імперії [9], у тому числі на українських землях [10].

Серед монографічних досліджень радянського часу варто відзначити роботи А.Ф. Шебанова «Юридичні вищі навчальні заклади» [11] та «Нариси з історії юридичних наукових закладів у СРСР» [12]. Роботи містять огляд як юриспруденції у вищій школі за часів Російської імперії, так і огляд становлення та розвитку юридичної освіти після встановлення радянської влади.

Окремі розвідки радянського періоду були присвячені аналізу правових концепцій Російської імперії [13], аналізу методології розвитку права [14].

Аналіз історичного розвитку університетів Російської імперії подано в роботах І.А. Ємельянової «Загальна історія права у російському дореволюційному правознавстві» [15] та «Історико-правова наука Росії ХІХ ст. Історія російського права. Методологічні та історіографічні нариси» [16]. Авторка досліджує розвиток історико-правових ідей та їх втілення в юридичну освіту впродовж ХІХ ст.

Правові засади функціонування освіти в Російській імперії, зокрема аналіз університетських статутів, а також аналіз соціального складу та життєдіяльності студентства стали предметом уваги Г.І. Щетиніної [17].

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. дослідження, присвячені розвитку правової освіти на території України, у тому числі зазначеного періоду, були розпочаті роботою, здійсненою колективом правознавців Інституту держави і права України ім. В.М. Корецького (Ю.С. Шемшученко, І.Б. Усенко, Б.М. Бабій та ін.) «Юридична наука і освіта на Україні» [18]. В книзі висвітлюються становлення та розвиток юридичних факультетів і наукових юридичних установ у Києві, Львові, Одесі, Харкові й Донецьку. Зокрема окремий розділ монографії присвячено історії юридичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова періоду від 1865 до 1991 р. Окремі аспекти даної проблеми, зокрема, питання юридичної освіти в університетах Російської імперії, згодом були конкретизовані в дисертаційних дослідженнях О.В. Єгорової [19] та О.Л. Войно-Данчишиної [20].

Таким чином, дослідження становлення й розвитку юридичної освіти кінця ХІХ – початку ХХ ст. проводилось науковцями – сучасниками в контексті, в основному, більш загальних проблем – історії становлення шкіл та напрямків в юридичній науці Російської імперії, розвитку університетської освіти, відповідності рівня підготовки юристів потребам різних сфер життя держави. Разом з тим, впродовж цього періоду накопичено певна кількість наукових розвідок, в яких розглянуті окремі аспекти функціонування юридичної освіти в Російській імперії: наукова робота юридичних факультетів університетів, зокрема досліджень в галузі філософії права, наукова робота студентів, формування студентських об’єднань тощо.