Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Тенденції розвитку методології науки фінансового права Генезис публічно-правового регулювання емісії грошей Система церковних покарань в канонічному праві західної релігійної традиції

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Хохуляк В’ячеслав

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МЕТОДОЛОГІЇ НАУКИ ФІНАНСОВОГО ПРАВА

Стрімке реформування економічного і політичного ладу України, висока динаміка становлення нових форм суспільного життя вимагають належного юридичного забезпечення, яке би ґрунтувалось на сучасній науковій теорії та методології. У плані методології, наука фінансового права, як і правова наука в цілому, сьогодні переживає період переоцінки ролі моністичної марксистської філософсько-методологічної традиції, що пов’язано з формуванням нових соціальних ідеалів у суспільстві: розбудова правової держави, становлення ліберальної ринкової економіки, конституційне закріплення прав людини тощо. У юридичній науці, при обговоренні методологічної ситуації у сучасному правознавстві у більшості випадків доводиться необхідність переоцінки її методологічних постулатів та рух до методологічного плюралізму з метою найбільш адекватного та об’єктивного пізнання правових явищ і процесів [5, 36].

Аналіз наукової фінансово-правової літератури, дозволяє констатувати про наявність різних, нерідко протилежних підходів до інтерпретації і тлумачення як самого поняття і сутності методології, так і характеристик, ознак і тенденцій її розвитку в умовах розвитку науки фінансового права в цілому. У юридичній науковій літературі ведуться також дискусії з приводу визначення її функцій, структури, рівнів, а також можливостей модифікації і трансформації відповідно до змін існуючих суспільно-політичних умов [6, 36]. Зазначені моменти є причиною різноплановості методологічних досліджень: вони відмінні між собою як за теоретичним рівнем, ступенем диференціації власне методологічної проблематики від дослідження самого об’єкта, так і за авторським усвідомленням основних методологічних способів і прийомів дослідження фінансово-правової дійсності. Очевидно, саме цим пояснюється велика різноманітність наукових методів і підходів пізнання фінансово-правових явищ і процесів, які застосовуються сьогодні в даній галузі юриспруденції. З одного боку, така ситуація, на наш погляд, цілком природна. Суперечливі тенденції в правовому мисленні і парадокси, що нерідко містяться в них, боротьба протилежностей, є однією із закономірностей функціонування юридичної науки, джерелом її руху і розвитку. Однак очевидним є й інше: фінансово-правову науку формують систематизовані, цілісні знання, що містять взаємозалежні, взаємозумовлені поняття, які відображають як правові явища, так і системні зв’язки фінансово-правової дійсності [3, 18]. Тому тільки теоретично обґрунтована, «концептуально зріла» система методів наукового пізнання дозволяє говорити про розвинену науку, яка займає власне гідне місце в системі юридичних наук.

Досліджуючи проблему методології науки фінансового права, ми виходимо з усвідомлення того факту, що вона не є принципово відмінною і відособленою від методології юридичної науки в цілому. Як різновид останньої вона підкоряється загальним закономірностям розвитку наукового методологічного знання, цілком відповідає структурі і рівням методологічного правового аналізу. Разом з тим, це не позбавляє її властивих особливостей, зумовлених специфікою об’єкта, предмета, функцій фінансово-правового пізнання. Зокрема, сучасний стан та розвиток методології фінансово-правової науки зумовлений такими обставинами: 1) потребами і запитами соціальної практики; 2) модифікаціями об’єкта і предмета науки фінансового права – відповідно фінансово-правової дійсності і її специфічними закономірностями; 3) удосконаленням власного методологічного арсеналу.

Рух до методологічного плюралізму у сучасній науці фінансового права пов’язаний з наступними тенденціями.

1. Перехід від об’єктивізації тлумачення фінансово-правових відносин до концентрації основної уваги на суб’єкті даних відносин (його інтересів, реальної здатності реалізації цих інтересів). Дана тенденція, яка одержала в юридичній науці назву «антропологізація» полягає в тому, що саме людина визнається центральним об’єктом наукового дослідження, а її природні властивості, закономірності їх державно-юридичного забезпечення, є основною складовою предмету науки фінансового права [1, 6; 2, 23].

2. Дослідження фінансово-правових відносин в аспекті їх безпосереднього взаємозв’язку з фундаментальними, константними основами соціальних явищ. Такий підхід зумовлений потребами забезпечення підвищеної динамічності, рухливості державних і юридичних інститутів, їх здатності швидко реагувати на соціальні зміни, що відбуваються в суспільстві.

Методологічний плюралізм як чинник розвитку науки фінансового права характеризується такими позитивними аспектами: а) його керуючою ідеєю є ідея дослідження явищ і процесів як цілісної системи у власному взаємозв’язку і взаємозумовленості; б) в його рамках існує можливість використання різних методів для досягнення основної мети – оптимізації пізнавальної діяльності для найбільш адекватного пізнання предмету наукового дослідження.

Література:

1. Ковлер А.И. Антропология права: Учебник для вузов. – М., 2002.

2. Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса, 2001.

3. Озеров И.Х. О приемах изучения финансовой науки. – М.: Тип-я И.Н. Кушнерёва, 1903.

4. Тарасов Н.Н. Метод и методологический подход в правоведении (попытка проблемного анализа) // Правоведение. – 2001. – № 1. – С. 31-50.

5. Тедеев А.А., Парыгина В.А. Финансовое право: Учебник / А.А. Тедеев, В.А. Парыгина. – М.: Изд-во Эксмо, 2004.


Царьова Людмила

ГЕНЕЗИС ПУБЛІЧНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕМІСІЇ ГРОШЕЙ

Термін «емісія» походить від латинського emissio – випуск. У довідниковій літературі емісія зазвичай визначається як випуск у обіг грошових знаків, цінних паперів, боргових зобов’язань [1]. У науковій літературі поняттю «грошова емісія» більше уваги приділялось економістами, які переважно розглядають її як такий випуск у обіг грошей, що веде до збільшення грошової маси. Отже, якщо випуск грошових знаків не збільшує обсяг грошової маси в обігу, то це буде не емісія, а випуск. Але ж і емісія – це випуск.. Вважаємо, що у будь-якому разі це теж емісія, але постає питання, яка саме. Уявляється, що необхідно теоретично обґрунтувати чіткі критерії розмежування цих понять.

На нашу думку, такий підхід економістів не повністю відображає змісту грошової емісії, оскільки вона може здійснюватися і для заміни зношених та непридатних до обігу грошових знаків, тобто як замінна, технічна емісія.

У сучасний період з’явились декілька праць представників юридичної науки, у яких досліджується правова природа грошей як категорії публічного права та з’ясовується визначення грошової емісії. Втім, і серед них поки що нема єдності щодо змісту цього поняття, як і щодо поняття «гроші».

Поява у суспільстві грошей як посередника міни обумовлена розвитком товарного виробництва та потребою виробників обмінюватися результатами своєї праці. Вони є мірою вартості товару. Першими грошима були певні товари, які охоче приймалися учасниками торгівельного обороту в обмін на запропоновані продавцями товари. З часом вдосконалювались види грошей: на зміну ракушкам, хутру та зливкам прийшли монети.

Гроші спочатку виникли як економічна категорія, спочатку їх емісія здійснювалась приватними суб’єктами, вони мали обмежене коло обігу, але незабаром їх використання поширювалося у просторі, з’явилась потреба у їх правовому регулюванні. Держава відчула необхідність монополізації грошової емісії.

Випуск грошей у обіг у різні часи та у різних країнах здійснювався різними суб’єктами. Так, у Європі в період феодалізму право чеканки монет мав кожен суверенний феодал, що приносило йому не тільки дохід, але й певну владу. Тому у Римській імперії було встановлено прерогативу правителя на чеканку монет.

Паперові гроші з’явились спочатку в Китаї ще у епоху середньовіччя. У Європі першу емісію паперових грошей – банкнот було здійснено у Швеції Стокгольмським банком у 1661 році. Запровадження паперових грошей замість повноцінних монет із дорогоцінних металів не завжди сприймалося суспільством, населення з недовірою ставилось до паперових асигнацій, які виступали лише знаками вартості, не маючи власної цінності. Тому влада у деяких країнах приймала правові акти, у яких були передбачені найжорсткіші санкції за відмову приймати паперові банкноти, емітовані державою.

У Англії починаючи з 1787 року банкноти випускали комерційні банки. Згодом держава почала обмежувати їх емісійну діяльність. З 1833 року банкноти Банка Англії були оголошені законним платіжним засобом, проте деякий час продовжувалась емісійна діяльність і комерційних банків.

У 1844 році був прийнятий Банковий Акт (Bank Charter Akt), відомий у літературі як Акт Роберта Піля, згідно з яким з травня 1844 року виключним правом емісії банкнот був наділений Банк Англії, у якому був створений Емісійний Департамент. Зазначеним Актом встановлено право Банку Англії емітувати банкноти, не забезпечені золотими злитками або золотими монетами, що зберігались у його сейфі, на суму, що не перевищувала 14 мільйонів фунтів стерлінгів на рік або, у будь-якому випадку, двох третин запасів дорогоцінних металів. Таким чином вперше було законодавчо встановлено емісійне право як право виключно центрального банку на здійснення емісії грошових знаків без спеціального дозволу законодавчих органів та у певних межах без відповідного забезпечення. Згодом з’явились норми, що регулювали порядок здійснення емісії грошових знаків, їх захисту тощо, які у сукупності і створили інститут емісійного права.

У царській Росії, до складу якої входила і частина території сучасної України, першу емісію банкнот здійснено за часів правління Катерини II згідно з її маніфестом від 1768 року про випуск паперових грошових знаків – асигнацій (від лат. assignatio – призначення) у 1769 році.

Так гроші стають не лише економічною, але й публічно-правовою категорією. Підкреслюючи юридичну складову категорії «гроші», слід зазначити, що зміст поняття «гроші» розкривається з урахуванням різноманіття сучасних форм грошей, розвиток яких пов’язаний з комплексним характером законодавчого регулювання у цій сфері. Адже грошові відносини можуть виникати у різних сферах правого регулювання – фінансового, господарського, цивільного. Але при цьому слід враховувати, що перш, ніж гроші починають використовуватися у приватно-правових відносинах, вони мають бути врегулювані нормами публічного права, без чого використання їх як законного платіжного засобу неможливе.

В Україні ще до прийняття Акта проголошення незалежності України Верховною Радою УРСР 20 березня 1991 року був прийнятий Закон «Про банки і банківську діяльність», у статті 8 якого встановлювалось, що Національний банк України є її єдиним емісійним центром, йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням Верховної Ради України. Зазначеним Законом також було закріплено право Національного банку України на визначення виду грошових знаків, їх номіналу та особливих ознак і системи захисту.

Вперше в незалежній Україні впровадження власної грошової одиниці – українського карбованця було здійснено з 23 години 12 листопада 1992 року згідно з Указом Президента «Про реформу грошової системи України» від 7 листопада 1992 року. Для зняття соціальної напруженості, що виникла у зв’язку з невиплатою заробітної плати шахтарям та працівникам бюджетної сфери, були прийняті Постанови Верховної Ради України «Про надання дозволу Національному банку України на кредитну емісію» від 9.04.1992 р. №2259-XII, «Про первинну кредитну емісію Національного банку України на III та IV квартали 1994 року» від 23.09.1994 р. №182/94-ВР, «Про первинну кредитну емісію Національного банку України у лютому 1995 р.» від 8.02.1995 р. №42/95-ВР, на виконання яких Національним банком України були здійснені відповідні грошові емісії.

Конституція України від 28 червня 1996 р. у статті 99 встановила, що національною валютою в Україні є гривня. Згідно з Указом Президента України «Про грошову реформу в Україні» вiд 25.08.1996 року здійснена емісія гривні і з вересня 1996 року вона введена в обіг як єдиний законний платіжний засіб на території України.

Необхідність вдосконалення законодавства, що регулює банківську діяльність, спонукала законодавця до прийняття нових нормативних актів із урахуванням вимог часу щодо гармонізації національного законодавства із законодавством Євросоюзу та нормами міжнародного права, у тому числі і стосовно сфери емісійного права

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року у статті 7 встановив, що центральний банк нашої держави монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг. Ця норма знайшла своє відображення та розвиток в Указах Президента України «Про виключне право Банкнотно-монетного двору Національного банку України» та «Про виключне право Національного банку України» від 28.09.2004 року.

Згідно з чинним законодавством, у тому числі і новим Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 07 грудня 2000 р. №2121-ІІІ не передбачена можливість втручання будь-яких органів державної влади, включаючи і Верховну Раду України, у регулювання грошової емісії. Таким чином, Національному банку України належить монопольне право і на регулювання грошової емісії.

Слід враховувати, що гроші існують не лише у формі готівки, а й у безготівковій формі. Емісія безготівкових грошей здійснюється й комерційними банками при наданні кредиту клієнтам через механізм банківського мультиплікатора. Правовий вплив держави на таку емісію відбувається шляхом закріплених правовими нормами кредитних обмежень, що встановлюються Національним банком України, та полягають у визначені меж загального обсягу активів банку, які можуть бути використані як кредитні ресурси, встановленні межі кредитних ресурсів, які можуть бути надані одному позичальнику тощо.

У сучасний період розвитку електронних технологій з’явились і електронні гроші, право на емісію яких згідно з Положенням про електронні гроші, затвердженим Постановою Правління НБУ від 25.06.2008 року №178, надано лише банкам. Водночас існують і альтернативні державній платіжні системи поза межами банківської системи, зокрема, у системі Інтернет. Вони знаходяться поза межами правового впливу держави.

Висновки:

– гроші як публічний соціальний феномен з’явились з появою товарно-грошового обміну;

– первісна емісія грошей здійснювалась приватними суб’єктами, які самостійно встановлювали правила їх використання;

– з появою держав виникає потреба у державному регулюванні грошової емісії, з’являються перші емісійні норми, грошова емісія стає публічно-правовою категорією;

– грошовою емісією у вузькому значенні цього терміну є випуск у обіг грошових знаків, що веде до збільшення грошової маси. Але слід визначити її зміст і у широкому розумінні з урахуванням статусу емітента, мети грошової емісії, видів грошей, призначення емітованих грошових знаків та інших критеріїв, що потребує окремого дослідження.

Література:

1. Див., напр.: Завгородній А. Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник. – 4-е вид. – К.: Т-во «Знання», КОО: Л.: Вид-во Львів.банк. ін-ту НБУ, 2002. – С.145; Энциклопедический словарь. Томъ XL /Издатели: Ф.А.Брокгаузъ, И.А.Эфронъ – С-Петербург. Типография Акц. общ. Брокгаузъ-Эфронъ, 1904. – С.769.


Шевчук-Белая Яна

УЧАСТИЕ ГРЕЧЕСКИХ МЕНЬШИНСТВ В АРМИИ РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ В КОНЦЕ XVIII – НАЧАЛЕ XIX вв.

После военных действий и заключения Кючук-Кайнар-джийского мирного договора между Россией и Османской империей в 1774 году, выхода – греков с Архипелага, офицеры и солдаты, которые принимали участие в военных морских баталиях вместе с русским флотом эмигрировали в Россию. Большинство переселенцев составляли греческие офицеры и солдаты. После эмиграции они не имели никаких средств к существованию. Поэтому русское государство выделило деньги и другие пособия на первоначальное устройство, им разрешили поселиться в Одессе или на отведенных землях вдоль реки Барабоя [1].

Эти греческие поселенцы создали позже греческую колонию Александрову близ Одессы. Греческие эмигранты России освобождались от военной обязанности, однако могли по собственному желанию поступить в армию. Они добровольно создавали в России отдельные военные единицы, – такие как греческий Балаклавский батальон, одесский дивизион, батальон греческих легионеров им. Николай I. Многие служили и в русской армии вместе с русскими.

В Манифесте 1763 года указывалось, чтобы эмигрантов, среди них и греков, на военную службу не брать, если они не хотят, а желающих служить в русской армии принимать.

Генерал-губернатор Новороссийского края и главнокомандующий флотом П. А. Зубов предложил Екатерине II сформировать из эмигрантов – греков и албанцев, – служивших в войсках и на флоте России в Средиземном море, дивизион из трех рот в количестве 300 человек. Русское правительство согласилось с предложением Зубова и 19 апреля 1795 г. утвердило Положение о новом дивизионе. Так из греков и албанцев Одессы был создан трехротный греческий дивизион в Одессе в количестве 348 человек [2]. Состав дивизиона должен быть следующим: 300 человек рядовых, один майор, три капитана, по три прапорщика, подпоручика, поручика и других – всего 348 человек. Кроме того, по распоряжению русского правительства, для содержания его ежемесячно разрешалось расходовать сумму в размере 14 726 рублей.

Грекам и албанцам, служившим в войсках и на флоте России в Средиземном море, русское правительство передало в 1795 году при формировании этого дивизиона, для поселения их семейств, в постоянное пользование 15 тысяч десятин земли недалеко от Одессы, между Одессой и Овидиополем. Эта колония была известна как «военное греческое водворение».

28 апреля 1795 года правительственным указом «258 грекам было разрешено нести военную службу». Таким образом, возник Одесский греческий дивизион. Из жителей этого форштата был сформирован греческий дивизион, состоящий из трех рот в количестве 300 и существовал до мая 1797 года.

Состав дивизиона был разнообразен, хотя преимущественно состоял из греков и албанцев; часть его состояла из прибывших с Архипелага греческих эмигрантов, которые служили на Черноморском флоте, а другая часть – сухопутные войска, принимавшие участие в период всей военной кампании 1787-1791 гг. [3].

Все вопросы, связанные с Одесским греческим дивизионом, решала особая комиссия, созданная 13 ноября 1795 года по правительственному указу, состоявшая из греков. Для Одесского греческого дивизиона на казенный счет было построено 50 домов в самой Одессе для временного жительства. На его содержание ежегодно русское государство выделяло определенную сумму денег. Греков дивизиона освободили от всех податей и служб со времени их поселения на десять лет. В этом дивизионе в 1797 году находилось только 83 человека.

После расформирования в 1797 г. греческого дивизиона его солдаты и офицеры остались без средств к существованию. Некоторые из них вынуждены были уехать за границу, часть разъехалась по различным городам России. Из 481 человек греческого дивизиона в Одессе осталось 134 бывших «чина».

Александр I, Указом от 22 октября 1802 года, воссоздал Одесский греческий дивизион. 22 августа 1803 года это решение было претворено в жизнь, и он стал называться уже Одесский греческий батальон.

Причиной восстановления греческого батальона является резкое изменение международных отношений в конце XVIII – начале XIX вв.: изменилась обстановка и соотношение сил в восточной части Средиземноморья, резко обострились противоречия между Россией и Францией. Русская политика в греческом вопросе активизировалась с целью нейтрализовать французскую пропаганду, и влияние в Греции и завоевать симпатии греческого общества, и был восстановлен греческий Одесский батальон. Каждый военнослужащий батальона получил участок земли, при этом учитывались чин и количество членов семьи.

В 1804г. было решено принять в Одесский греческий батальон греков, которые служили в России в русской армии и получили такие же льготы.

В 1815 году, однако, оказалось, что Александровка почти не заселена, большая часть участков отдавалась в аренду, часть поселенцев предпочитала заниматься торговлей в Одессе, другие же разбрелись, так что в 1819 году в батальоне было всего 74 человека, поэтому в том же году по предложению А. Ланжерона батальон был упразднен, более способные рядовые и офицеры присоединились к Балаклавскому греческому пехотному батальону, а поселение Александровка было подчинено земской полиции. Таким образом, в 1820 году Одесский греческий батальон окончательно был упразднен, и греки перестали нести обязанности военной службы, однако они не были лишены прежних прав [4].

Литература:

1. Материалы для географи и статистики России. Херсонская губерния. – Ч.1. – Санкт-Петербург, 1863. – С. 541.

2. Полное собрание законов Российской империи. – Т. ХІLІІІ. – Ч. 1. – Санкт-Петербург, 1830. – С. 259.

3. А. Скальковский. Опит статистического описания Новороссийского края. – Ч. 1. – Одеса, 1850. – С. 281.

4. Добровольчі частини греків Росії проти Османської імперії до і після 1821р.: Монографія: Пер. На рос. Костас Авгітідіс. – Одеса: Астропринт, 2003. – С. 48-59.


Гулій Андрій

СИСТЕМА ЦЕРКОВНИХ ПОКАРАНЬ В КАНОНІЧНОМУ ПРАВІ ЗАХІДНОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ТРАДИЦІЇ

Розглядається питання розуміння поняття інституту покарання в канонічному праві Церкви західної традиції.

Необхідність наукового дослідження поняття церковного злочину, системи покарань та особливостей накладання канонічних санкцій за церковні правопорушення обумовлена потребою розуміння поняття «церковний делікт», його співвідношення з поняттями злочин та правопорушення взагалі.

Дослідженню проблеми визначення поняття церковного делікту, системи церковних деліктів, поняття церковно-правової кари та системи покарання в релігійно-правовій системі, а особливо правової конструкції у відносинах церкви та держави присвятили ряд публікацій такі вчені: Е.Аннерс, Н.Афанасьєв, С.Бублик, А.Дмитрієв, П. Ерде, А.Кураєв, О.Лотоцький, С.Мудрий, С.Місевич, П.Рабінович, В.Ципін, А.Шепель, М.Яворський та інші.

Церковні законодавства, як західне, так і східне, які увійшли у життя, після Другого Ватиканського Собору 1962 року, не дають формального визначення поняття церковного злочину, натомість наголошують на його формальному елементі [5, 23].

Делікт складається з двох істотних елементів: об’єктивних і суб’єктивних. Це фактично те, що ми розуміємо в світській юриспруденції як склад злочину.

У Кодексі Канонів Східних Церков 1990 року містяться 32 канони, в яких законодавець перераховує кари за окремі види порушень. Наука церковного права та більшість каноністів, зокрема Микола Яворський, групує більшість церковних деліктів в наступній послідовності: злочини проти віри і єдності Церкви; злочини проти церковної влади і свободи Церкви; злочини проти людського життя та свободи; злочини фальшу; злочини, пов’язані з присвоєнням (узурпацією) церковних звань, або зловживанням ними чи незаконним виконанням повноважень; злочини проти особливих обов’язків [7, 98].

Правова норма східного церковного права навчає, що кара накладається для того, щоб «гоїти рани, заподіяні правопорушенням, тобто, щоб правопорушників не кидати у прірву відчаю, а також не допускати до розбещеного життя і нехтування закону» [4, 211]. Отже, іншими словами можемо сказати, що мета церковного покарання полягає в уникненні можливості продовження згрішення і шкоди та у виправленні винуватця. Про це церковний законодавець дещо опосередковано говорить у іншій правовій нормі. Видається, що усі покарання, які вміщені у східному Кодексі, містять у собі виправний характер, основна мета якого полягає у покращенні поведінки порушника. Щоб визвати у нього покаяння та готовість направити згіршення і шкоду, заподіяних скоєним злочином, важливо у свідомості правопорушника підштовхнути певний психічно-моральний процес [3, 12].

Східний католицький кодекс 1990 року, дотримуючись західної церковної традиції, називає наступні види церковних покарань:

- покарання, яке зобов’язує виконати якусь важливу релігійну дію, як-от: проказувати визначені молитви, дотримуватися спеціального посту, відбути прощу, пройти духовні вправи, скласти милостиню на побожні цілі. Прикладом такого церковного покарання може бути те, що переважно кожний віруючий християнин після сповіді зобов’язаний проказувати декілька разів визначені священослужителем молитви;

- прилюдна догана, виголошена перед нотарем або при двох свідках або за допомогою листа. Шляхом цього акту піддається покаранню той, чия поведінка спричинює згрішення або поважне порушення порядку в середовищі вірних, наприклад, в парафії чи єпархії;

- нагляд, який можна встановити за правопорушником, особливо коли йдеться про рецидивіста (з латинської «recidivus» – повторення), а також, якщо того вимагають важкі наслідки вчинених дій;

- обмеження свободи перебування на певному місці, яке може вивлятися двояко, а саме: заборона богослужіння на певному місці чи території або наказ неухильного перебування на певному місці чи території. Покарання застосовується тільки стосовно священнослужителів та осіб посвяченого життя. Тут можна з впевненістю стверджувати, що це покарання є покутно-виправного характеру і застосовується лише до спеціальних суб’єктів злочину;

- мала екскомуніка (excommunicatio minor) позбавляє прийому Пресвятої Євхаристії, теж може виключати від участі у Божественній Літургії, а навіть може забороняти вступ до храму під час богослужіння. Обсяг цієї кари визначає вирок або декрет церковного суду, в якому може бути вказана тривалість дії відповідного обмеження;

- суспенза (suspensio) означає вимогу припинення службових дій. Застосовується виключно до спеціального cуб’єкта – священнослужителя. Суть цього покарання полягає у забороні виконувати акти священнодійства чи управління, або прав, пов’язаних з урядом, служінням. Обсяг кари може охоплювати усі або деякі акти, що у кожному окремому випадку визначається вироком чи декретом. Окрім того, суспенза може забороняти отримувати доходи, винагороди, платні, пов’язані з урядом. Однак, ця кара не впливає на правосильність актів, на право помешкання, яке винуватець посідає на підставі уряду, а також не забороняє приймати святі таїнства та не виключає винного з церковної спільноти. В друкованому засобі масової інформації «Газета по-українськи» №9 (768) за 23 січня 2009 року є стаття про духовне життя Патріарха Київського і всія Русі-України Філарета. Так, в інтерв’ю Патріарх зізнався, що після смерті матері, яка все своє життя ходила до церкви Московського патріархату в селі Благодатне на Донеччинні, захотів сам її відспівати за церковним обрядом, але місцевий священик, що зрозуміло, належав до Московської митрополії, категорично відмовив йому у цьому [1, 24]. Це, фактично, є приклад суспензи, оскільки представники Православної церкви Московського патріархату, взагалі, не визнають існування Православної церкви Київського патріархату і вважають її нелегітимною, а її пасторів такими, що не мають права уділяти ніяких таїнств;

- редукція (reductio) означає перенесення винного назад виключно до розряду пересічних слуг Божих, тобто пониження в сані чи церковному ступені. Священнослужителеві, перенесеному до нижчого ступеня, забороняється виконувати акти священнодійства чи управління, які не відповідають його новому ступеню. Кара накладається тільки на священнослужителів;

- позбавлення духовного стану (depositio). Це – найсуворіше покарання відносно до священнослужителів. При накладенні цієї кари духовна особа позбавляється усіх церковних урядів, служінь, завдань, делегованої влади та оплат. Також забороняється виконувати священнодійства чи піднятися до вищих санів. Стосовно канонічних наслідків, то колишній священнослужитель прирівнюється до звичайного мирянина. Якщо позбавляється духовного стану священнослужитель неодружений, то це не звільняє його від обов’язку целібату;

- велика екскомуніка (excommunicatio maior) означає відлучення від Церкви. Це найсуворіша церковна кара. Покарання забороняє приймати святі таїнства, здійснювати святі таїнства посвячення і благословення (сакраменталії), виконувати уряди, служіння або завдання, здійснювати акти управління, а якщо вони все ж таки здійснюються, то мають бути визначені недійсними на підставі самого права, та не визнаються в церковній спільноті. Покарана такою санкцією особа не допускається до участі у Божественній Літургії та інших відправах богопочитання. Крім того, забороняється користуватися усіма привілеями, які були надані винному раніше. Внаслідок покарання не можна правосильно одержувати сан, уряд, службу, завдання у Церкві або платню. Винні позбавляються активного і пасивного голосу [4, 234-235]. Так, вердиктом від 14 листопада 2007 року Колегіального Трибуналу Львівської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви священику Василю Ковпаку, якого звинувачено у вчиненні злочину схизми, та винесено кару великої екскомуніки [6]. Дане рішення підтвердив офіційний декрет Колегіального трибуналу Конгрегації доктрини Віри у карному процесі, до якого з апеляцією звернувся отець Василь Ковпак. Зокрема, досі за час виходу УГКЦ з підпілля велика екскомуніка була накладена лише в Івано-Франківській єпархії на священика Любомира Гаєвського, який також вчинив лефевристську схизму. За словами представників Львівської архиєпархії УГКЦ, у справі отця Василя Ковпака є також і позитивний момент, оскільки іншим священикам показано приклад, що може бути у разі вчинення схизми і порушення присяги, даної при священичій хіротонії [8].

У церковному кримінальному та кримінально-процесуальному праві східної кодифікації характерною рисою є те, що кара зобов’язує винуватця тільки після того, як була накладена вироком або декретом (ferendae sententiae), тобто рішення церковного суду (трибуналу) вступило в законну силу. Це досягається шляхом проведення відповідної судової чи адміністративної процедури. Покарання можуть бути накладені ієрархом або церковним суддею в усіх тих випадках, у яких церковний закон надає їм повноваження, користуючись наказовими чи факультативними повноваженнями [2, 123].

І на завершення, коли у Церкві стається будь-який делікт, то необхідно розуміти, що це відбувається не без гріхів людей, тому вірні мають обов’язок дотримуватися постанов і правил, виданих церковною владою, які зобов’язують до послуху, продиктованого любов’ю, таким чином виконуючи превентивну функцію права взагалі.