Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Значення кодексу феодосія для розвитку візантійського права Проблеми реалізації конституційних прав на землю громадянами україни Природа влади: теоретичні аспекти

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Попсуєнко Людмила

ЗНАЧЕННЯ КОДЕКСУ ФЕОДОСІЯ ДЛЯ РОЗВИТКУ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПРАВА

Cтворений у першій половині V ст. за вказівкою імператора Феодосія ІІ, Кодекс Феодосія став першою відомою офіційною кодифікацією законів. В кодексі вперше була зроблена спроба систематизувати тільки діюче право і під цим кутом зору відібрати необхідні закони. Обов’язковий у Східно-Римській імперії кодекс при імператорові Валентиніані ІІІ набув поширення і на Заході, ставши там першим узагальнюючим джерелом римської правової традиції в умовах очевидної варваризації культури. Видання Кодексу Феодосія мало неабияке значення для подальшого розвитку візантійського права, яке тільки лише набирало обертів у новій державі.

Так, у Візантії в IV – VI ст.ст. спостерігається високий рівень розвитку правової думки, виникають самостійні юридичні школи (найбільш відомі – в Бейруті і Константинополі). Юристи цих шкіл поєднували викладацьку роботу з участю в імператорських кодифікаційних роботах, особливо прославились Домнин, Скіліацій, Кирилл, Патрикій.

Візантійські юристи були не просто лише провідниками античних правових і культурних традицій. Вони адаптували римське право, пристосовуючи його до нових потреб суспільства, вносячи при цьому зміни і вставки (інтерполяції) в класичні тексти римських юристів. Таким чином, готувалось підґрунтя для проведення великомасштабних кодифікаційних робіт. Не випадково саме у Візантії в середині VI ст. під керівництвом видатного юриста Трибоніана була здійснена всеосяжна систематизація римського права, яка подалі отримала назву звід законів Юстиніана. Ця кодифікація аж до XI ст. не тільки залишалась найважливішим джерелом діючого права у Візантії, але й була тим фундаментом, на якому остаточно сформувалася її правова система.

Це був наступний глобальний етап у розвитку римсько-візантійського права після кодифікації Феодосія.

У лютому 528 р. для цих цілей була заснована державна комісія з 10 адміністраторів і юристів – «людей науки, досвіду, невтомної і похвальної старанності до громадської справи». Офіційно очолив комісію правитель палацу Іоанн. Однак, як зазначалося, справжнім керівником робіт став юрист і колишній квестор, префект преторія Трибоніан, відомий як своїми юридичними знаннями, так і літературною діяльністю.

Виданою в цьому ж році конституцією Юстиніана було визначене завдання кодифікаційної комісії. Вона мала переглянути Кодекс Феодосія, виключивши з нього те, що застаріло, натомість, включивши імператорські конституції більш пізнього періоду, зокрема, конституції самого Юстиніана.

Кодифікаційна комісія, яку очолював Трибоніан, працювала швидко, закінчивши підготовку Кодексу вже на початку квітня 529 р., тобто витративши на підготовку, обробку і переробку матеріалу трохи більше року. Високі темпи роботи комісії можна пояснити тим, що кодифікація за своїм характером була вторинною, підсумковою. Тут не йшлося про створення якоїсь цілісної концепції нового законодавчого акту, про розробку нових норм, взаємопов’язаних та узгоджених між собою, а малася на увазі інша мета: обробити, удосконалити і узгодити норми, що вже існують, виявивши принагідно прогалини у правовому регулюванні, котрі мали бути оперативно ліквідовані конституціями самого Юстиніана І. Завдання, поставлене перед комісією полегшувалося й тим, що вона не мала необхідності відшукувати та збирати окремі конституції імператорів, видані у різний час. Від цього її увільняла наявність Кодексу Феодосія, котрий був основним, базовим вихідним матеріалом, а також можливість використання матеріалів двох неофіційних збірок імператорських конституцій – згадуваних вище кодексів Гермогеніана та Григорія.

В наступному, протягом 530 – 534 рр. кодифікаційною комісією були створені ще дві частини Зводу законів Юстиніана – Дигести та Інституції.

Таким чином, у завершеному вигляді Звід Юстиніана склали три різні за обсягом, за принципами складання та, частково, за характером розглянених в них питань частини: Інституції, Дигести і Кодекс.

Також, слід зазначити, важливою обставиною, що вплинула на досягнення Комісією поставленого завдання у стислі строки, на нашу думку, була вдала організація робіт Трибоніаном (створення трьох підкомісій з окремим завданням для кожної), а також можливість використання Комісією матеріалів, створених раніше. Адже кожен акт, створений у процесі систематизації, мав свій «прототип»: для Кодексу, як зазначалося вище, – це був Кодекс Феодосія та збірки Гермогеніана та Григорія; для Інституцій – Інституції Гая та інших авторів; для Дигест – можливо, праці Алфена Вара, Цельза – сина, Модестіна Геренія.

Інституції (Institutiones) представляли систематизований виклад загальних правових принципів, як вони розумілися в римській юридичній традиції, і основоположних інститутів головним чином приватного права. Формально вони повинні були служити офіційним керівництвом (institutio – навчаю) для першопочаткового вивчення права. Але в силу того значення, яке надав Юстиніан проведеній кодифікації, узагальнені догматичні визначення набрали чинності закону.

Основними джерелами при складанні Інституцій стали однойменний твір класичного юриста Гая, а також твори юристів Флорентина, Марсіана, Павла і Ульпіана. За традицією, укладачі розділили Інституції на 4 книги: 1) загальне вчення про право і про суб’єктів прав – осіб, 2) 3) спільні інститути речового та зобов’язального права, 4) вчення про позови та принципи судового правозастосування. З цього часу така схема систематизації права почала називатись інституційною.

Дигести, або Пандекти (Digesta, Pandectae), були найбільш об’ємною частиною Зводу. Вони представляли систематичну компіляцію цитат – у скороченні або навіть у викладі – з робіт класичних римських юристів. Всього в Дигестах налічується 9142 фрагмента з майже двох тисяч творів, що належали перу 39 римських правознавців I-V ст.ст. У більшості випадків укладачі привели певні вказівки на назви і навіть на розділи використаних праць. Це зробило Дигести своєрідною юридичної енциклопедією римської юриспруденції, особливо важливою тим, що про більшість юристів, їх праці та погляди відомо тільки за цими уривками. Компіляція ця відображала, тим не менш, пріоритети імператорської юстиції пізніших позовів: найбільшу кількість тексту довелося на витяги з творів Ульпіана (2462 уривка), Павла (2083), Папініана (595), Помпонія, Гая, Модестіна, Юліана (по кілька сотень). Дигести розділялися на 50 книг з різних юридичних тем, всередині книг – на титули і на фрагменти.

Третьою частиною Зводу був Кодекс (Соdех). Його основою став ранній Кодекс Феодосія і, так само як у попередника, тут систематизувалися тільки діючі імператорські конституції – всього більше 4 тисяч. Кодекс був поділений, як зазначалося, на 12 книг і 765 титулів, тексти конституцій наводилися, як правило, у своєму повному вигляді і з вказівками на час і імператора, коли були видані. На відміну від Дигест, присвячених в головному приватному праву, Кодекс систематизував норми публічного права і церковних справ. У 1-ій книзі були кодифіковані постанови, що стосувалися церковного католицького права, джерел права і державної служби; в книгах з 2-ої по 8-му – акти імператорів про цивільні права та судочинство; в 9-ій – з кримінального права; в 10-12-ій – з державного управління, фінансів і т.п.

Після офіційного оприлюднення Зводу в трьох частинах законодавство Юстиніана не зупинилося. При ньому було прийнято ще чимало актів, в яких закріплювалися істотні зміни у сфері церковних справ, спадкового права, сімейного права. Після смерті імператора його законодавча спадщина була також зібрана під загальною назвою Новел (Novellae). Це були вже не офіційні, а приватні зібрання – різні за складом. Найбільш авторитетні відносяться до 556 р. (воно включило 122 Юстиніанові новели-конституції) і до другої половини VI ст. (містять або 134, або 168 конституцій). Крім власне імператорських постанов, до Новел були віднесені едикти начальників провінцій. З часом Новели стали вважатися четвертою частиною Юстиніанового Зводу, хоча ніколи не мали такого офіційного значення.

Тексти Зводу Юстиніана поширювалися як по-латині, так і по-грецьки і довгі століття були основним джерелом для держав, що дотримувалися римської юридичної традиції. Пізніше значення їх впало, офіційні першотексти були втрачені. Заново «відкритий» Звід Юстиніана був вже в XII ст. в Італії, з початком загальноєвропейської рецепції римського права. Тоді всі чотири частини і отримали єдине найменування Зводу цивільних прав (Соrpus juris civilis). У XVI cт. у Франції були здійснені перші друковані видання Зводу, з цього часу в цілісному вигляді він увійшов в юридичну практику та юриспруденцію Нового часу. Звід Юстиніана став узагальненням не тільки більш ніж тисячолітньою римської юстиції та практики юриспруденції, але й синтезом всієї римської юридичної культури, включаючи важливі для становлення європейської правової культури загальні положення про право, закон і завдання юстиції.

В післяюстиніанівський період, на наступних етапах розвитку візантійського права, законодавство, що підтримувалося не тільки лише римською правовою традицією і звичаєвим правом, але й власним досвідом візантійських юристів, стає більш гнучким та життєздатним. Саме життєві потреби візантійського суспільства зробили необхідним нові роботи по систематизації законодавства і переробці кодифікації Юстиніана в короткій і зрозумілій формі. Серед них слід назвати Еклогу, Прохірон, Епанагогу, Базиліки та ін.

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, слід відзначити, що значення Кодексу Феодосія для подальшого розвитку візантійського права було надзвичайно великим, оскільки він насправді виступав фундаментальною базою та нормативним підґрунтям для вищевказаних збірок візантійського права протягом всієї його історії.


Сидор Вікторія

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ ГРОМАДЯНАМИ УКРАЇНИ

Конституційне положення ст. 13, яка визнає землі в межах території України об’єктом права власності Українського народу, не завжди втілюється в життя. Згідно ст. 125 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права. Офіційним документом, що посвідчує право власності є Державний акт про право власності на земельну ділянку, форма якого затверджується Постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 року № 449.

Дослідження проблем реалізації конституційних прав на землю і оформлення державних актів на право власності на земельні ділянки сьогодні не втрачає своєї актуальності. На практиці громадянам України не завжди вдається реалізувати своє конституційне право на землю. Складні процедури виготовлення та узгодження документації із землеустрою, необхідної для ухвалення рішень про передачу у власність земельних ділянок, затягування процесу видачі державних актів, дефіцит бланків, зловживання з боку посадових осіб – це неповний перелік перешкод, що трапляються на шляху до одержання державного акту.

Законом України «Про захист конституційних прав громадян на землю» від 20 січня 2005 року в ст. 1 закріплено, що вартість робіт із землеустрою щодо виготовлення документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки, при виділенні в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) не може перевищувати п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а вартість робіт із землеустрою щодо виготовлення документа, який посвідчує право власності на земельну ділянку, при передачі безоплатно земельних ділянок у власність громадянам України відповідно до ст. 121 Земельного кодексу України, не може перевищувати дев’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Проте 5 серпня 2009 року Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову № 844 «Деякі питання реалізації права власності на землю громадянами України у 2009 році», якою затвердив порядок безоплатних оформлень та видачі громадянам України в 2009 році Державних актів на право власності на земельні ділянки. Безумовним плюсом зазначеної постанови було встановлення безоплатної видачі громадянам державних актів на право власності на земельні ділянки. Так, згідно п. 2 постанови, заборонялося стягнення з громадян України плати за оформлення та видачу державних актів на право власності на земельні ділянки та надання додаткових та супутніх послуг з розроблення документації із землеустрою, а також будь-яких інших платежів, зокрема, внесків до благодійних та інших фондів. Проте негативним моментом стало продовження строку для оформлення та видачі державних актів на право власності на земельні ділянки. В п. 9 постанови було передбачено, що видача державного акту на право власності на земельну ділянку здійснюється представником районного (міського) підрозділу Центру державного земельного кадастру в термін, що не перевищує 30 робочих днів після надходження заяви про його видачу, за місцем розташування земельної ділянки. Звертатися із заявою про видачу треба до сільського, селищного, міського голови або уповноваженої ним особи, а останні в свою чергу вже передають ці заяви до територіальних органів Держкомзему. Про терміни такої передачі в постанові не йшлося, що створювало передумови для зловживання з боку посадових осіб щодо затягування процесу оформлення та видачі державних актів.

Аналіз даного нормативно-правового акту дозволяє виділити такі його недоліки: по-перше, не було визначено порядок відшкодування громадянам витрат, які уже оплатили вартість робіт за виготовлення технічної документації, але ще не отримали державний акт; по-друге, не було враховано інтереси селян, які отримали землю як пай у результаті ліквідації колгоспів; по-третє, не було врегульовано питання виготовлення для громадян України державних актів на земельні ділянки, які знаходяться за межами населених пунктів, з використанням їх для ведення особистого селянського господарства та дачного будівництва.


Словська Ірина

ПРИРОДА ВЛАДИ: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

Одним із першочергових завдань України після проголошення незалежності стало утвердження нового конституційного ладу. Активізація процесів формування громадянського суспільства і демократичної, правової, соціальної держави залежать від ефективного функціонування державної влади як соціального явища та конституційно-правового інституту. Проте, розв’язати проблеми державотворчого процесу і безпосередньо державної влади неможливо без з’ясування феномену влади.

Існує багато тлумачень влади, що пояснюється складністю та багатоплановістю самого поняття й неоднозначністю (суб’єктивністю) його розуміння. Згідно з «Етимологічним словником української мови» слово «влада» є запозиченням з чеської або польської мов, відоме з XVI-XVII століть [1, 409].

Наприкінці ХІХ ст. владу трактували як повноваження діяти власними силами або спрямовувати силу інших до певної мети. За змістом владу поділяли на Божу, людську, родинну і суспільну. Відомі науковці М. Коркунов та Л. Петражицький вважали, що влада – це психологічний вплив суб’єкта реалізації влади на іншу особу, яка виступає об’єктом владного впливу [2, 28]. У радянському правознавстві термін «влада» трактувався «як цілеспрямований вплив класу, груп або людей (носіїв влади) за допомогою певних засобів (знарядь влади) на підвладних (класи, групи, особу), внаслідок чого підвладна сторона змушена виконувати волю носія влади [3, 331]; вираз певної авторитарної волі, вираженої у формі імперативних вказівок, які містяться, як правило, у соціальних нормах [4, 13].

Нині поняття влади є предметом вивчення багатьох соціальних наук і, перш за все, політології та юриспруденції. Влада – це здатність і можливість впливати на поведінку людей за допомогою різних засобів – волі, авторитету, насильства тощо [5, 26]; соціальне явище, яке проявляється як іманентна, внутрішньо присутня властивість людського суспільства в цілому і конкретних регіональних та місцевих колективів людей, зокрема. Влада виникає й еволюціонує разом із суспільством. «Живучість влади» визначається її об’єктивною соціальною природою [6, 8]. Тобто, соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.

У найширшому значенні влада – завжди вольові відносини: індивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в суспільстві; між громадянином і державою, посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності – політичної, економічної, правової. Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби взаємодії суб’єкта і об’єкта). Тому, влада – завжди двостороння взаємодія суб’єкта і об’єкта. Вона означає відносини залежності між людьми: з одного боку, нав’язування сторонньої волі, з іншого – підкорення їй, тобто «це владовідносини». Для виникнення владних відносин необхідно, щоби суб’єкт володів такими якостями: 1) волею до влади – бажанням панувати і брати на себе пов’язану із цим відповідальність; 2) компетентністю – знанням сутності справи, стану і настрою підвладних, умінням використовувати ресурси, мати авторитет. Готовність до підкорення об’єкта владарювання залежить від його психологічного настрою, рис характеру, висунутих до об’єкта вимог; авторитету, ситуації та засобів впливу, якими наділений суб’єкт. На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об’єкт владарювання був безправним і зобов’язаним беззаперечно підкорятися суб’єкту владарювання, у сучасних демократичних державах якості об’єкта політичного владарювання визначаються, насамперед, його політичною і правовою культурою [7, 33-34]. Причина ж прояву залежності у суспільному житті завжди полягає у необхідності задоволення потреб людей (переважно матеріальних). Можливості задоволення цих потреб у різних соціальних груп та певних осіб є неоднаковими. Способи та засоби задоволення потреб (інтересів), що перебувають за межами можливості прямого споживання суб’єктом матеріальних і духовних потреб, формують постійний стан залежності одних учасників суспільних відносин від інших.

Потреби (інтерес) зумовлюють існування волі. Без волі інтерес не має засобів примусу, а без інтересу воля не має сили примусу, вона не здатна створити залежність між необхідністю і засобами задоволення потреб. Пануючий інтерес через вольове вираження здатний контролювати засоби задоволення потреб інших суб’єктів, він є стрижнем такого соціального стану як влада. Тобто влада – це поєднання інтересу і волі, в якому воля є засобом вираження інтересу. Слід погодитися із В. Сіренком, що основним засобом реалізації влади є примус, оскільки у будь-якому суспільстві влада зустрічає протидію, прагнення підвладних вийти з-під контролю. Ступінь примусу може різнитися: від прямого насильства до звичайної наявності засобів примусу чи потенційної загрози його застосування. Примус – органічний елемент влади. [8, 20-22].

Основою і джерелом владних відносин є відносини власності. Автор підтримує позицію Н. Нижник та В. Сіренка, що економічний розвиток суспільства визначає співвідношення сил у класовій, груповій, національній та інших видах соціальної боротьби. Саме матеріальні засоби дозволяють утримувати владу чи є стимулом для її завоювання суб’єктами, які позбавлені економічних благ [9, 11; 8, 23; 10, 49]. Не зважаючи на те, що нині в тлумаченнях терміну «влада» надають перевагу некласовому підходу, на наше глибоке переконання, саме економічний інтерес прямо чи опосередковано є рушійною силою у боротьбі за владу між певними прошарками суспільства або конкретними особами. «У розподілі суспільної власності закладено джерело класового панування…». Зі зміною суб’єктів влади може відбутися зміна форм власності та її перерозподіл [8, 23].

Проте, влада може бути й організуючою, творчою силою, яка проявляється в організації управління суспільними справами з метою запобігти свавіллю і безладу (змістовний аспект влади) [10, 53].

У політологічному аспекті влада розглядається як центральний, організаційний та регулятивно-контрольний початок; інституційна основа політики, одна з найважливіших та найбільш давніх проблем політичного знання, засіб здійснення політики; ідеальні, вольові або емоційні відносини [11, 40-41].

Більшість трактувань влади пов’язують її функціональне значення, у першу чергу, з необхідним порядком і злагодою між людьми, оптимальним управлінням соціумом і доцільним (ефективним) регулюванням суспільних відносин. Усе це свідчить про: 1) багаторівневість влади (передумова, процес, результат) та її здатність пронизувати усі сфери людської життєдіяльності, що ускладнює науково-теоретичне осмислення даного феномену; 2) соціально-економічно та культурно обумовлені розбіжності у її сприйнятті громадською думкою з позиції ретроспективи, поточної ситуації та подальших політичних перетворень; 3) подвійність влади, яка може мінімально втручатися у життєдіяльність суспільства чи перетворюватися на тоталітарний державний режим.

Класична теорія влади інтерпретує владу як свідому дію суб’єкта, мета якого – вплив на іншого (макрорівень); як систему визначених законом державних органів (мікрорівень); репресивність, тобто негативні санкції, спроможність карати, обмежувати і забороняти [12, 5-6].

Отже, сутнісне розуміння влади проявляється у тлумаченні даного терміну як вольового вираження інтересів особи чи колективу; залежність, що визначається необхідністю постійного задоволення індивідуальних чи колективних потреб. Змістовна основа влади – це соціально-корисна, творча сила, здатна впорядкувати життєдіяльність суспільства. Структурно влада містить такі найважливіші елементи: панівний інтерес, панівна воля у задоволенні особистих, колективних чи громадських потреб; засоби реалізації влади – примус, переконання, заохочення.

Література:

1. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. – К.: Наук. думка, 1982. – Т. 1: А – Г / Укл.: Р. В. Болдирєв та ін. – 1982. – 632 с.

2. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник / О. Ф. Фрицький. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с.

3. Українська Радянська енциклопедія: У 12 т. 2-е вид. – К.: Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1978. – Т. 2: Боронування-Гергелі. – 1978. – 542 с.

4. Барнашов А. М. Единство власти и его воплощение в государственном строительстве в СССР / Ред. И. И. Ким. – Томск.: Изд-во Томск. ун-та, 1979. – 142 с.

5. Загальна теорія держави і права: [Підруч.]. – / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с.

6. Степанов И. М. Советская государственная власть / отв. ред. В. Ф. Коток. – М.: Наука, 1970. – 148 с.

7. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Х.: Консум, 2001. – 656 с.

8. Інтерв’ю д.ю.н., проф., чл.-кор. НАН України, академ. НАПрН України В. Сіренка – гол. ред. журналу «Право України», д.ю.н., проф., академ. НАПрН України О. Святоцькому // Влада в Україні: шляхи до ефективності / ред. рада …: О. Д. Святоцький (голова) [та ін.]. – К.: Журн. «Право України»: Ін Юре, 2010. – С. 18-45.

9. Публічна влада та управління: принципи і механізми реалізації: Монографія / За заг. ред. Нижник Н. Р. – Чернівці: Технодрук, 2008. – 432 с.

10. Сіренко В. Деякі зауваження до запитання про природу влади / В. Сіренко // Влада в Україні: шляхи до ефективності / ред. рада …: О. Д. Святоцький (голова) [та ін.]. – К.: Журн. «Право України»: Ін Юре, 2010. – С. 46-53.

11. Политология: энцикл. словарь / Общ. ред. и сост. А. И. Аверьянов. – М.: Москов. коммерческий ун-т, 1993. – 431 с.

12. Довгий С. В. Особливості інституалізації політичної влади в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02. «Політичні інститути та процеси» / С. В. Довгий. – О., 2007. – 15 с.