Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Монтескье Ш. О духе законов / Ш. Монтескье. – М.: Мысль, 1999. – 672 с.
2. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. Трактаты. / Ж.-Ж. Руссо. – М.: Канон-Пресс-Ц. Кучково поле, 1998. – 416 с.
Крумаленко Михайло
ЕТНОРЕЛІГІЙНИЙ ФАКТОР ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ СУДОВИХ СВІДЧЕНЬ У ВЕЛИКОМУ КНЯЗІВСТВІ ЛИТОВСЬКОМУ
Артикул 5 розділу VIII Статуту Великого князівства Литовського 1529 року забороняє євреям і татарам бути свідками у земельних справах [1]. Якщо враховувати, що Статут був виключно світською пам’яткою права, виникає питання, на яких підставах цій частині населення було відмовлено у здійсненні права на свідчення в суді.
Розглянемо загальну тенденцію розвитку законодавства в цій сфері громадських стосунків. Відомо, що вже в першому привілеї великого князя Вітаутаса євреям (1388 р.) є декілька (1, 19, 30) артикулів, в яких узаконюється їхнє право виступати свідками в суді [2]. Правда, тут йдеться не про земельні спори. Артикул 5 Статуту 1529 року був би виправданим, якби євреї і татари не мали земельних володінь. Так, артикул 9 розділу VI забороняє бути прокуратором іноземцеві, який не має у Великому князівстві Литовському «осідлості». Пояснюється це тим, що прокуратори, а отже і свідки у разі програшу справи в суді із-за їх неправдивих свідчень несли сувору матеріальну відповідальність: були зобов’язані відшкодувати матеріальний збиток стороні, яка програла справу. Між тим, свідки, які не мали земельних володінь, не могли відшкодувати втрачену стороною землю своєю землею. За селян-свідків у таких випадках матеріальну відповідальність несли їх власники. Але татари не лише були власниками землі, але й виконували із земельних володінь військову повинність. Серед євреїв у кінці XV і особливо в XVI ст. також було немало землевласників, які у разі програшу справи із-за своїх неправдивих свідчень, могли нести відповідальність своєю земельною власністю. С.А. Бершадський, який опублікував численні акти Литовської Метрики XV-XVI ст.ст., важливого джерела з історії євреїв Великого князівства Литовського, у тому числі з історії єврейського землеволодіння, показав, що вже наприкінці XV ст. таке землеволодіння було значним: «При вигнанні євреїв з Литви виявилося, – пише С.А. Бершадський, узагальнивши дані численних актів про єврейське землеволодіння, – що вони там і сям володіли хуторами («палацами», «фільварками») і населеними землями» [3, 404]. Пізніше, з поверненням вигнанців до Великого князівства Литовського, вони не лише повернули свої землі, але й придбали різними шляхами нові. Звичайно, до моменту видання Статуту єврейське землеволодіння, як і відсоток єврейського населення, були порівняно незначними. Проте, на той час чимало євреїв було землевласниками і з точки зору свого майнового положення цілком могли бути свідками в судах «у земельних справах» [3, 406].
Ще більше землевласників (і навіть досить великих) було серед татар. За твердженням відомого дослідника історії татарського населення Великого князівства Литовського Станіслава Кричінського, протягом XV ст. правителі Великого князівства Литовського щедро роздавали татарам земельні володіння [4, р. 28]. А в 1561 р. у спеціальному привілеї татарам Сигізмунд Август по суті скасував артикул 5 розділу VIII, дозволивши їм бути свідками в судах з усіх питань нарівні з християнами [4, 31]. Зважаючи на вищевказане, мотиви неспроможності євреїв і татар, як таких, що не мали земельної власності, відпадають. Тобто, приходимо до висновку, що причина такої дискримінації у законодавстві чисто релігійна.
Як підкреслював С.А. Лазутка, «данина ортодоксальному християнству – середньовічна нетерпимість до іновірців» [5, 399]. Про це прямо йдеться в назві артикулу 5, в якому дискримінації піддаються взагалі усі іновірці: «Свідками можуть бути тільки християни римського і грецького віросповідання». Той факт, що тут йдеться про дотримання чисто християнської ортодоксальної правовірності, підтверджує другий абзац артикулу: «Проте і з цих християн у справі про землі і держання землі мають бути допущені як свідки тільки ті, які щорічно бували у своїх капеланів або попів на сповіді і приймали причастя і мають добру славу у своїй окрузі, не були замішані ані у крадіжках, ані у підробці чого-небудь» [1]. Як бачимо, недотримання регулярного церковного причастя в моральному плані прирівнюється до крадіжки і підробки документів. Іншого і не можна було чекати в епоху феодалізму від державної християнської церкви. Правда, в ті часи, коли свідчення свідків або сторін позивачів в суді під присягою, складеною в церкві, вирішували результат справи, вимога артикулу була певною мірою виправданою. Тільки глибоко віруюча людина могла вірити в те, що клятвопорушника обов`язково наздожене Божа кара. Між іншим, привілей 1388 р. Великого князя Вітаутаса євреям допускав до свідчень тільки такого єврея, «який би ревно дотримувався свого єврейського віросповідання» [2]. Як же було насправді, чи дотримувалися правових норм артикулу 5 розділу VIII в судовій практиці?
Відносно норми, що регламентує допуск до свідчень християн, які не дотримуються церковних обрядів, то в численних справах судової практики таких фактів виявити не вдалося. Їх, мабуть, і не було, бо навряд чи хто у той час зізнався б у недотриманні церковних обрядів. До татар цей дискримінаційний артикул на практиці також не застосовувався і залишався лише декларацією. Проте християнські традиції дискримінації іновірців були настільки сильними і живучими, що артикул з незначними різночитаннями цілком увійшов до Статуту Великого князівства Литовського 1566 року [6, арт. 3, розд. ІХ]. І тільки Статут 1588 року зрівняв татар-землевласників у свідченнях з іншими свідками задекларувавши, що «у такій справі їх, хоча б і татари, тільки б люди добрі, цнотливі і вірі гідні, свідками бути можуть» [7, арт. 14, розд. ІХ]. Стосовно ж євреїв заборонна суть закону була навіть дещо посилена, оскільки «свідками у справах земельних і щодо доведення держання землею, також і у кожній іншій справі не мають до свідчення бути допущені жиди» [7, арт. 14, розд. ІХ]. Але, знову ж таки, справи судової практики показують, що і євреї, які володіли землею, могли бути не лише свідками, але й мали змогу позиватися до християн.
Таким чином, напрошується висновок про те, що Статутам Великого князівства Литовського все ж таки вдалося зберегти статус світських пам’ятників права, а норми, що містять обмеження для іновірців бути свідками в судах по земельним спорам так і залишилися декларацією намірів.
Література:
1. Статут Великого князівства Литовського 1529 року. – Т.1 / Статути Великого князівства Литовського. – У 3-х т. // За ред. С.В.Ківалова, П.П. Музиченка, А.І. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2002.
2. Лазутка С., Гудавичюс Э. Привилегия евреям Витаутаса Великого 1388 года. – М.- Иерусалим, 1993.
3. Бершадский С.А. Литовские евреи. – СПб., 1883.
4. Kricinkis S. Lietuvos totorial. – Vilnius, 1993.
5. Лазутка С., Валиконите И., Гудавичюс Э. Первый Литовский Статут (1529 г.). – Вильнюс, 2004.
6. Статут Великого князівства Литовського 1566 року. – Т.2 / Статути Великого князівства Литовського. – У 3-х т. // За ред. С.В. Ківалова, П.П. Музиченка, А.І. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2003.
7. Статут Великого князівства Литовського 1588 року. – Т.3. – Кн. 2 / Статути Великого князівства Литовського. – У 3-х т. // За ред. С.В. Ківалова, П.П. Музиченка, А.І. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2004.
Лагутіна Ірина
ПРАВО ПРАЦІВНИКА НА ЗАХИСТ ТРУДОВОЇ ЧЕСТІ І ГІДНОСТІ
Забезпечення сприятливої психологічної обстановки на роботі – це напрямок правового регулювання праці, який у теперішній час тільки формується, і знаходить відображення у нормативно-правових актах, актах соціального діалогу та локальних нормативно-правових актах.
Кожному індивіду притаманні честь і гідність. Обов’язком кожного є повага честі, гідності та інші особисті немайнових прав.
Поняття «честь» визначається як суспільна оцінка особистості, міра її духовних, соціальних цінностей. Гідність є внутрішньою самооцінкою громадянина – його властивостей, здатностей, світогляду, суспільного значення [1].
Честь є таким же благом людини, як його життя, здоров’я і свобода. Людина, що дорожить своєю честю, порівнює її зі своїм добрим ім’ям і совістю.
Гідність є не лише самооцінкою, а й сукупністю об’єктивних якостей людини, які визначають її репутацію у суспільстві [2]. Гідність людини – це та цінність, якої вона набуває і яку зберігає в суспільстві. Серед складових такої цінності виокремлюють: особисту гідність (цінність конкретної особистості, сукупність притаманних їй суспільно важливих властивостей); колективну гідність (цінність людини як представника певної соціальної групи – сім’ї, колективу тощо, належність до якої наділяє її певною значимістю); професійну, трудову гідність (цінність, яка пов’язана з професією особистості та визначається основними видами її суспільної діяльності); громадянську гідність (цінність людини як представника народу, як громадянина певної держави); людську гідність (цінність людини як представника всього людства) [3].
Слід зазначити, що честь і гідність – поняття досить широкі за змістом і глибоко діалектичні за своєю природою. Вони можуть сприйматися у сферах моральної свідомості, етики і права.
Фундаментальне значення категорії «гідність людини», як основи всієї системи природних прав, закріплено в преамбулі Загальної декларації прав людини (1948 р.), а саме визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру.
Надалі важливі положення Декларації були розвинені в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (ст. 13) та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 17). Вони були розроблені в рамках ООН та прийняті в 1966 р. сесією Генеральної Асамблеї ООН. Ці акти отримали широке міжнародне визнання і авторитет.
Право на честь і гідність людини стало одним з невід’ємних конституційних прав, а його захист – одним з основоположних конституційних засад суспільства та держави.
Відповідно до Конституції України життя і здоров’я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3). Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними (п. 2, стаття 297 Цивільного кодексу України).
21 грудня 2006 року Україна ратифікувала Європейську соціальну хартію (переглянуту) [4]. Україна прийняла 74 пункти з 98 Хартії (переглянутої), серед яких і статтю 26, яка закріпляє право на гідне ставлення на роботі, зокрема, з метою забезпечення ефективного здійснення права всіх працівників на захист їхньої гідності на роботі Сторони зобов’язуються, консультуючись з організаціями роботодавців і працівників поглиблювати поінформованість, поширювати інформацію про систематичні непорядні або явно негативні та образливі дії щодо окремих працівників на робочому місці або у зв’язку з виконанням роботи, сприяти запобіганню таких дій і вживати всіх відповідних заходів для захисту працівників від такої поведінки.
В Голландії забезпечення сприятливого соціально-психологічного клімату на робочому місці дуже важливо для працівників. Атмосфера на роботі є одним з найбільш важливих мотивів при працевлаштуванні на роботу, разом з розміром заробітної плата і цікавою роботою.
У 2009 року, близько 19% всіх голландських працівників повідомили, що є жертвами залякування з боку третьої особи протягом 12-місячного періоду, в той час як залякування з боку колег або роботодавців складало 11%. Чверть голландських працівників повідомили про конфлікти з колегою протягом попередніх 12 місяців. Один з п’яти повідомили про конфлікт з керівником і одним з 10 повідомили конфлікту зі своїм роботодавцем.
В Австрії, що стосується психологічних факторів ризику, особливо примітно, що майже третина (30,4%) всіх австрійських працівників працюють в умовах браку часу. Завантаженість роботою, тобто вимоги по виконанню безпосереднього керівника чи роботодавця певного кола завдань у короткий проміжок часу, найбільш поширений психосоціальний фактор ризику на робочому місці. Значно менше працівників піддаються переслідуванням чи залякування (3,2%), насильство чи загроза насильства (1,2%) або інших психосоціальних небезпеки для здоров’я (4,2%) на робочому місці. Праця під тиском безпосереднього керівника чи роботодавця більш поширена серед високо кваліфікованих працівників: 38% випускників університетів доповіли про цей факт, у порівнянні з 21% працівників, які пройшли дев’ять років обов’язкової освіти.
Чинне національне законодавство не містить визначення понять гідності, честі, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об’єктів судового захисту (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду вiд 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи») [5].
В той же час Закон України «Про захист персональних даних» вiд 01.06.2010 № 2297-VI, що набирає чинності 01.01.2011 [6], який регулює відносини, пов’язані із захистом персональних даних під час їх обробки, передбачає, що суб’єкт персональних даних має право на захист своїх персональних даних від незаконної обробки та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв’язку з умисним приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи (п. 7 ч. 2 ст. 8). Суб’єкт персональних даних – це фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних (ст. 2).
Також, стаття 3 проекту Трудового кодексу України № 1108 від 04.12.2007 визначає основні засади правового регулювання трудових відносин, серед яких – забезпечення судового захисту трудових прав, честі та гідності учасників трудових відносин (п. 15).
Трудовим законодавством необхідно передбачити форми та способи захисту прав та законних інтересів працівників. У в деяких європейських державах, наприклад, у Швеції, Франції, Німеччині вже прийняті закони про моральне переслідування на робочому місці. Інші країни розробляють подібні закононопроекти. До способів захисту права працівника на честь і гідність слід віднести наступні: а) працівник наділяється правом призупинити роботу у випадку, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що робоча обстановка являє собою для нього неминучу і серйозну небезпеку, а години простою підлягають оплаті; б) працівник має право попередити, направити відповідну скаргу про моральне переслідування в представницькі органи на підприємстві; в) працівник може подати скаргу інспектору праці, який зобов’язаний вжити спроби щодо примирення сторін конфлікту; звернутися до суду; г) представники профспілкових організацій можуть звернутися до суду з позовом на захист працівників, які зазнали морального переслідування, за умови що на це є його письмова згода.
Література:
1. Малеина М. Н. Защита личных неимущественных прав советских граждан. – М., 1991. – С. 58.
2. Придворов Н. А. Достоинство личности и социалистическое право. – М., 1977. – С. 55.
3. Див.: Блюмкин В. А. Честь, достоинство, гордость. – М., 1963; Бару М. И. Охрана трудовой чести по советскому законодательству. – М., 1966; Малеин Н. С. Охрана прав личности советским законодательством / Отв. ред. А. И. Масляев. – М., 1985; Малеина М.Н. Защита личных неимущественных прав советских граждан. – М., 1991.
4. Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої): Закон України № 137-V від 21 грудня 2006 року// Офіційний вісник України вiд 18.10.2006 – № 40. – Стор. 36. – Стаття 2660.
5. Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи: Постанова Пленуму Верховного Суду вiд 27.02.2009 № 1// Вісник Верховного суду України 2009. – № 3. – Стор. 7.
6. Про захист персональних даних: Закон України вiд 01.06.2010 № 2297-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – 34. – Ст.481.
Латковська Тамара
МОДЕРНІЗУЮЧИЙ ХАРАКТЕР ФІНАНСОВОГО ПРАВА ЯК ГАЛУЗІ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА
Сьогодні, коли посилюється інтерес до публічного права, яке покликане забезпечити публічні інтереси в суспільстві, спостерігається не знижуючий інтерес до вивчення фінансового права як галузі публічного права, до галузі, яка є дуже важливою та активно розвиваючою та яка зайняла належне місце в системі юридичної освіти.
Традиційно вважається, що фінансове право належить до числа галузей публічного права, для якого характерні такі ознаки, як: орієнтація на задоволення публічних інтересів; одностороннє волевиявлення суб’єктів права; широка сфера розсуду; ієрархічні відносини суб’єктів та відповідна субординація правових актів та норм; переважання директивно-обов’язкових норм; нормативно-орієнтовний вплив; пряме застосування санкцій, пов’язаних з обмеженнями використання ресурсів.
Якщо звернутися до теорії держави та права, то можна побачити, що поділ системи права на галузі та інститути не є вираженням простого наміру вчених. Це є об’єктивна необхідність, відображаюча реально існуючий у суспільстві різновид соціальних відносин та опосередковуючих їх правових норм. Одним із найбільш визнаних у юриспруденції підходів до поділу права на складові частини є поділ на публічне та приватне право, яке було визнане ще у Древньому Римі. Саме інтерес виступає критерієм класифікації правових норм на норми публічного та приватного права. Норми, що обслуговують у першу чергу публічні інтереси – інтереси суспільства та держави, належать до галузі публічного права. Всі інші норми, що спрямовані на захист приватних інтересів громадян, утворюють галузі приватного права. Безспірно те, що відбувається посилення ролі публічного права в його новому вигляді в сучасних суспільних процесах, відроджується інтерес до публічного права, основним покликанням якого виступає забезпечення публічних інтересів в суспільстві. Кардинальні перетворення, що відбулися й продовжують відбуватися в останні десятиліття, особливо яскраво відобразилися на такій публічній галузі як фінансове право.
І це не дивно, адже фінансово-правові відносини є виключно важливими для життєдіяльності всієї держави. Правове регулювання фінансових відносин, що виникають між державою та включеними до її складу публічно-правовими утвореннями, між державою та фізичними чи юридичними особами, займає важливе місце в системі регулювання суспільних відносин. Саме тому коло питань, що включається до предмету фінансового права, постійно привертає увагу вчених-юристів.
Сьогодні проблеми сучасного фінансового права – це проблеми удосконалення української державності та прискорення економічного розвитку. Модернізуючий характер фінансового права створює потреби внесення принципових змін у систему фінансового права – її загальну та особливу частини. Дослідження важливих фінансово-правових механізмів суспільства дозволить створити передумови вдосконалення системи фінансового законодавства.
Система фінансового права, а в ній відображена об’єктивно існуюча фінансова система країни, заснована на логічному, послідовному поділі норм фінансового права та їх об’єднанні в однорідні правові інститути з урахуванням змісту та характеру регульованих ними відносин у сфері фінансової діяльності держави та місцевого самоврядування. Взаємозв’язок та взаємообумовленість правового регулювання державної та муніципальної фінансової діяльності як цілісного соціального явища відображає система фінансового права. Саме тому така система має об’єктивну основу: її побудова обумовлена не тільки структурою фінансового законодавства, але й потребами практики розвитку фінансової діяльності держави та місцевого самоврядування, яка істотно впливає на формування підгалузей та інститутів фінансового права, допомагає визначити їх роль в процесі мобілізації, розподілу та використання коштів фондів.
Єдність фінансової системи виражається у самій побудові системи фінансового права, де в Загальній частині закріплені, в основному, не правові норми, а основи понять фінансів; фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування; методи фінансової діяльності; поняття, види та особливості фінансово-правових відносин та фінансово-правових норм; зміст науки фінансового права.
Сьогодні Особлива частина фінансового права складається з таких фінансово-правових інститутів, як: бюджетне право, податкове право, державні та муніципальні позабюджетні цільові фонди, державні та муніципальні доходи, державні та муніципальні видатки, банківське (публічне) право, обов’язкове страхування, державний та муніципальний кредит, державний та муніципальний борг, грошова емісія та грошовий обіг, валютне регулювання та валютний контроль. Правовий матеріал Особливої частини має особливе значення і для держави, і для органів місцевого самоврядування, однак, він є об’ємним та складним. І, зрозуміло, що вивчити такий об’єм дуже складно за ту кількість годин, яка відведена для вивчення дисципліни фінансового права. Чи ефективним буде вивчення даної публічної галузі права, чи підготовленим буде наш юрист, який буде не здатним вирішувати нагальні проблеми чи конкретні практичні завдання, наприклад, у сфері податкового права? Адже, модернізуючий характер фінансового права як публічної галузі у сучасних умовах створює необхідні умови для збільшення фінансово-правових норм та розширення кола суспільних відносин, що підпадають під предмет фінансово-правового регулювання та сприяє формуванню нових фінансово-правових інститутів, або переростанню фінансово-правових інститутів із простих у складні.
Аналіз фінансового законодавства свідчить про те, що більшість традиційних фінансово-правових інститутів, що включаються в структуру фінансової системи України, зазнали значних змін та поповнилися абсолютно новим змістом. Це обумовлює необхідність глибокого пізнання фінансового права як галузі публічного права.