Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Этика Аристотеля / Пер. с греч. 3.Радлова.СПб., 1908. – 305 С.
2. Антология мировой правовой мысли. В 5 т. Т.ІІІ.Европа.Америка: XVII-XX вв. – М.: 1999. – 829С.
3. Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основа. Основоположения критической философии права и государства. – М.: Гнозис,1994.– 320 С.
3. Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем. – М.: Прогресс,1990. – 808 С.
4. Берман Г.Дж. Западная традиция права. – М.: Мысль, 1991. – 568 С.
5. Деннис Ллойд. Идея права. Пер. с англ. – М., «ЮГОНА», 2002. – 416 С.
6. Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности. – М.: Междунар. отношения, 1996. – 400 С.
7. Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2-х тт. – Том І. Основы. – М.: Междунар.отношения, 2000. – 480 С.
Крижановський Анатолій
«ДЖЕРЕЛО ПРАВА» ТА «ФОРМА ПРАВА»: ЗАПРОШЕННЯ ДО ДИСКУСІЇ З ДАВНЬОЇ ПРОБЛЕМИ
Дискусія щодо природи, змісту та співвідношення категорій «джерела права» і «форми права» у вітчизняному правознавстві має чи не найбільшу (більш ніж столітню) серед подібних їй наукових проблем історію, яка, без сумніву, ще не завершена. Свого часу ця проблема вельми активно дискутувалася різними поколіннями теоретиків права, якими висловлено широкий спектр думок щодо бачення ними її різноманітних аспектів. Складність і незавершеність проблеми відзначав Л.Й.Петражицький, який констатував полісемантичність категорії «джерела права» – і як джерела права у технічному смислі, і як джерела пізнання права, і як історичних документів, у тому числі й творінь окремих авторів, з яких видобуваються дані відносно того чи іншого існуючого чи минувшого права. То ж не дивно, що чи не у кожного автора, який звертався до цієї проблеми на шпальтах наукової чи навчальної літератури, ця проблема набувала такого індивідуального бачення і специфіки інтерпретації, що мало просували до такого її вирішення, яке би задовольнило наукову спільноту і юридичну практику.
Підходи до цього питання і досьогодні залишаються настільки різноманітними, що студенту чи юристу-практику зовсім непросто розібратися у хитросплетіннях наукових конструкцій, а тим більше – екстраполювати їх на прикладну проблематику. Досить скромним тут виглядає і доробок теоретичної юриспруденції, бо хіба можна вважати її науковим досягненням щось на зразок консенсусу про те, що ці поняття треба вважати синонімічними.
Закладене таким чином змістовно-етимологічне протиріччя ключових категорій продукує внутрішню понятійно-категоріальну конфліктність теоретичної юриспруденції, яка поширюється на багато інших правових категорій, а також на прикладну ї і практичну юриспруденцію. Чого вартує, наприклад, розмаїття назв відповідної теми у підручниках теорії держави і права: «Джерела права» (Ж.-Л.Бержель, Н.Л.Гранат, В.В.Лазарев, С.В.Липень, В.Е. Краснянський, Р.А.Ромашов, М.М.Марченко Г.І Муромцев, В.С.Нерсесянц); «Джерела (форми права)» (Н.М.Пархоменко); «Форми вираження або джерела права» (А.В.Міцкевич); «Правотворчість. Джерела (форми права.»(О.Ф.Скакун); «Форма права»(А.БВенгеров); «Форми права» (С.О.Комаров, О.В.Малько, Н.М.Крестовська, М.Г.Матвєєва, А.Ф.Крижановський, Ю.М.Оборотов, В.Л.Кулапов); «Форми (джерела права)»(М.М.Марченко); «Правоутворення та форми (джерела) права»(А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков, В.П.Пастухов, О.Д.Тихомиров); «Юридична правотворчість. Зовнішні форми (джерела) об’єктивного юридичного права»(П.М.Рабінович).
О.В.Сурілов рубрикує у цій тематиці такі питання як «Поняття правової форми життя суспільстві і форми права», «Поняття внутрішньої форми права», «Зовнішня форма права», «Дискусія щодо внутрішньої форми чи системи права». С.С.Алєксєєв вибудовує такий смисловий ряд цих понять: «Джерела права. Нормативні акти. Закони».
Серед поширених у науковій і навчальній літературі доктринальних моделей співвідношення категорій «джерело права» і «форма права» домінують в основному позиції синонімізації цих понять. При цьому навіть автори, які декларують позицію щодо розмежування цих феноменів, у подальших міркуваннях фактично поєднують їх. Показовою є позиція Хропанюка В.М., який користується цими поняттями як тотожніми, називаючи їх то як «джерела (форми) права», то як «форми (джерела) права». Поняття джерела права він визначає як «…офіційні державні документи, у яких закріплюються правові норми. Наприклад, закон, указ призидента, постанова уряду, рішення місцевого органу самоврядування». У цьому ж руслі знаходяться і спроби «примирити» ці категорії поєднанням їх в одну конструкцію. М.М.Воплєнко, наприклад, розрізняє джерела права у матеріальному, ідеальному, пізнавальному та формальному сенсах, і саме останній різновид джерел права – це форма права (нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, правові прецеденти, релігійні норми, правові звичаї).
Для Р.А.Ромашова джерела права – це суспільні відносини, що вимагають регулятивно-охоронного впливу з боку держави, як ідеї, погляди, теорії, що впливають на правотворчу і правозастосовчу діяльність, а також як сформульовані і закріплені у офіційному порядку приписи владного характеру (форми права). Поняття джерела права тут зводиться до форми юридичного закріплення і зовнішнього вираження правового припису, що не охоплює всі названі автором різновидів джерел права, а відтак, джерело права інтерпретується як форма права.
Г.І.Муромцев, автор глави «Джерела права» у колективному підручнику, по суті, відмовляється від поняття «форма права», зазначаючи, що цей термін зазвичай використовують у дужках задля того, щоб підкреслити формально-юридичний смисл джерела права. Для того, щоб заповнити лакуну, яка виникає у теоретичній і практичній юриспруденції у зв’язку з такою новацією, Г.І.Муромцев пропонує нове поняття – «джерело норм права».
Вельми характерною є позиція представників західної теоретичної юриспруденції (яка більше тяжіє до філософії права, аніж є теорією права у нашому розумінні), що досить невимушено жонглюють поняттям «джерело права», розповсюджуючи його й на ті категорії, щодо яких у вітчизняній юриспруденції вживається термін форма права.
Наведені позиції аж ніяк не свідчать про наявність якогось доктринального консенсусу, скоріше – про різноголосся, яке дуже нагадує какафонію. У науці, як і у хоровому виконавстві, це контрпродуктивно, бо створює у даній проблематиці ситуацію категоріальної «різномовності», коли використовувані у науковому обігові, юридичній практичній діяльності і у викладанні правничих дисциплін поняття наділяються різними смислами, а відтак, сприймаються не як чіткі категоріальні одиниці науки і практики, а як метафори. Особливо шкідливим це є для студентів, бо метафоричність цих важливих понять важко поєднати з уявленнями про право як «математику свободи, формальної рівності і справедливості».
То ж запрошую всіх зацікавлених до дискусії, яка має просунути теоретичну юриспруденцію до вирішення цієї проблеми і вгамувати жагу юридичної практики і правничої педагогіки.
Полещук Наталья
Трофимович Тамара
НОВООБРАЗОВАНИЯ И ДРЕВНЕРУССКОЕ НАСЛЕДИЕ ВО ФРАЗЕОЛОГИИ СТАРОБЕЛОРУССКИХ, СТАРОРУССКИХ И СТАРОУКРАИНСКИХ ПАМЯТНИКОВ ПРАВА
В современной исторической славистике общепризнанным является факт существования древнерусского языка как источника самостоятельных восточнославянских языков. В связи с этим совершенно логичным оказывается признание того, что лексико-фразеологический состав русского, белорусского и украинского языков сложился из древнерусского наследия. Определение древнерусской основы и новообразований во фразеологических системах старобелорусского, старорусского и староукраинского языков возможно посредством их сравнительно-сопоставительного анализа, который будет проведен нами в данной работе (на материале распространенных в языке права устойчивых словесных комплексов с компонентами-соматизмами голова, горло).
1. В древнерусском языке отмечено довольно большое количество фразеологических единиц с компонентом глава / голова: възнести главоу ‘прославить’, главоу / головоу положити (съкладати, съложити) ‘отдать жизнь’, на свою главоу / головоу ‘во вред себе’, головою клепати ‘обвинять в убийстве’, головою повалити ‘погибнуть’, головою своею ‘рискуя жизнью’, сидети надъ головою ‘присутствовать при написании завещания’ [3, 321, 348]. Их них в старорусский период продолжают функционировать главу / голову положити (покладати, покласти, приложити, складывати, сложити), главу / голову поклонити (поклоняти, подклонити), своею главою / головою, голову положити (сложити, складывати), на свою голову, над головою сидети [4, 62-63].
Наблюдения показывают, что старорусский язык обогатился большим количеством фразеологических новообразований с компонентом голова. Именно в таком, характерном для восточнославянских языков виде (полногласная форма), названное слово приобретает много новых значений. Кроме известных древнерусскому языку ‘голова, часть тела’, ‘единица счета людей’, ‘убитый’, ‘первенствующий, главный’, развиваются значения ‘должностное лицо, начальник’, ‘вершина, верхняя часть чего-либо’, ‘лучшая часть чего-либо’ и др., всего 10 значений вместо 4 древнерусских [4, 62–64]. Появление в XVI в. у слова голова значения ‘должностное лицо, начальник’ сопровождается возникновением большого количества устойчивых словосочетаний, называющих должностных лиц в зависимости от того, какие обязанности и в какой сфере деятельности они выполняли: голова засечный, заставный, кабацкий, казачий, объезжий, осадный, письменный, пушкарский, сотенный, станичный, сторожевой и т.п. Так, например, сотенный голова ‘должностное лицо, возглавлявшее сотню как войсковую единицу’. Многие старорусские новообразования являются фразеологическими единицами с высокой степенью спаянности компонентов: головы доезжати ‘уничтожить, преследуя’, на голове имети ‘лично ручаться’, на чью голову дати / взяти ‘на кого лично дать / взять поручительство’, по головамъ ‘на каждого’, своими головами ‘сами, лично’, голыми головами (отпустити) ‘без всякого имущества’, сухою головою ‘без всякого имущества’ [4, 62–63].
В старобелорусском языке лексема голова (глава, глова, кглова) имела практически идентичное старорусскому языку семантическое наполнение. Она входила в состав фразеологизмов, древнерусских по происхождению, не мети где главу приклонити, на главу свою, голову сложити (положити) [1, 34], а также старобелорусских инноваций взложити (вложити) корону на голову ‘короновать’, кивати головою ‘делать знак’, головою муру не пробить ‘невозможно достичь чего-либо’, выпустити зъ головы ‘забыть’, белая голова ‘женщина’, взяти голову ‘покарать смертью’ [1, 34–36].
В староукраинском языке слова голова, имеющее значения ‘человек’, ‘убитый’, начало реки’, ‘разум, рассудок’, имело место в составе фразеологизмов-новообразований головою заплатити ‘быть наказанным’, головою нашею ‘лично’, похилити голову ‘подчиниться’, а также тех, которые являются древнерусскими по происхождению: своею головою ‘лично’ [5, 248–249].
2. Слово горло (гърло) в древнерусском языке зафиксировано со значением ‘горло, гортань’, ‘горло как место образования голоса; голос’ [3, 41]. В словаре И. Срезневского отмечено также значение ‘шея’ [2, 616]. В старорусском языке лексема горло (гърло, гръло) употреблялась для обозначения 1) горла, 2) меха с шеи, горла зверя, 3) места стока воды, устья; стока, узкой горловины у сосуда. Старобелорусской лексеме горло были свойственны значения 1) ‘передняя часть шеи, хрящевой канал, который является началом пищевода и дыхательных путей’, 2) ‘шея’, 3) ‘мех с шеи зверя’ [1, 79–82]. В семантической структуре слова горло в староукраинском языке, кроме 3 значений, совпадающих со значениями старобелорусского горло, отмечено 2 новых – ‘жизнь’, ‘смерть’ [6, 30–32].
В названных лексикографических справочниках фразеологизмы с лексемой горло представлены неодинаково. Так, в «Словаре древнерусского языка XI-XIV вв.», в словаре И. Срезневского устойчивые единицы не отмечены, в «Историческом словаре белорусского языка», в «Словаре украинского языка XVI – первой половины XVII в.», в «Словаре русского языка XI–XVII вв.» наоборот, их достаточное количество. Так, в старобелорусских памятниках представлено свыше 30 таких фразеологизмов. Среди них выделяются глагольные фразеологизмы: горло дати ‘отдать жизнь’, горла не литовати ‘не жалеть жизни’, горла тягнути ‘приводить к смертной казни’, горла упросити ‘вымолить жизнь’, горло класти ‘отдать жизнь’, горло тратити ‘лишаться жизни’, на горло всказати (сказати) ‘приговорить к смертной казни’, горломъ скарати ‘наказать смертью’, горломъ поплатити ‘поплатиться жизнью’, досведчить деспекту на кгардле ‘наказать оскорбителя смертью’, съ горлы своими поутекати ‘скрыться от наказания смертью’ и др.; адъективные: скараный на горле ‘которого наказали смертью’, сказаный на горло ‘осужденный смертью’, на горле четвертованый ‘наказанный четвертованием’ и др., отвербиальные: подъ горломъ ‘под страхом смерти’, до горла ‘до конца жизни’ и др.
Названные фразеологизмы в отношении древнерусского языка являются новообразованиями. Польскими заимствованиями следует считать единицы досветчить деспекту на кгардле, заплатити кгардлэмъ ‘быть наказанным смертью за что-л.’, о чем в первую очередь свидетельствует наличие в них полонизма кгардло (польск. gardło). Заметим и то, что ряд старобелорусских фразеологизмов имели параллели в старопольском языке: горла збавити – gardła (po)zbyć, запечатовати горломъ – gardłem zapieczętować и др. Относить ли их к единицам, получившим в старобелорусском языке полную фонетическую и морфологическую адаптацию? Думается, что нет, поскольку фразеологизмы типа досветчить деспекту на кгардле, заплатити кгардлэмъ позволяют предположить, что и другие подобные единицы, если бы они были заимствованы из старопольского языка, имели бы в своем составе компонент кгардло. Поэтому наличие во фразеологизмах компонентов горло – кгардло (ср. историю праславянского *gъrdlo восточно-, западно- и южнославянских языках) позволяет их считать единицами, образованными по одинаковым фразеосхемам из компонетов, близких по семантике.
В староукраинских памятниках зафиксировано около 40 фразеологизмов со словом горло. Совпадающими со старобелорусскими являются следующие: горла збавити (позбавити) ‘лишить жизни’, горломъ (на горле) карати, горломъ скарати ‘наказать смертью’, горло положыти, горло класт ‘отдать жизнь’, горло втратити (стратити) ‘отдать жизнь’, подъ горломъ, до горла, до горлъ и др. Только в староукраинском языке представлены фразеологизмы горла важити ‘рисковать жизнью’, горло наставовати ‘рисковать жизнью’, горло ставити ‘отдавать жизнь’, взяти горло ‘забрать жизнь’, по горло ‘очень много’, за горло имати (поймати) ‘насильно поймать’ [6, 30–32].
В «Словаре русского языка XI–XVII вв.» приведено 6 фразеологизмов со словом горло: возопити горломъ великимъ ‘закричать на все горло’, битися до горла ‘биться насмерть’, горло (горла) дати, горло тратити ‘отдавать жизнь’, карати горломъ ‘наказывать смертью’, отъ горла ‘от смерти, от наказания смертью’. В отношении последнего считаем заметить следующее: контекст (И рада говорила посломъ: …изменникъ то, которые городы сдают да отъезжаютъ, а Курбской от горла побежалъ, и та измена легка. Польск. Д III, 540, 1567) показывает возможность выделения фразеологизма не отъ горла, а отъ горла побежати (ср. стбел. съ горлы своими поутекати ‘скрыться от наказания смертью’). Таким образом, общими для старобелорусского и старорусского языков являются фразеологизмы горло дати, горло тратити, карати горломъ. Экземплификация показывает, что они употреблены в документах, которые иллюстрируют события, связанные с Великим Княжеством Литовским и Речью Посполитой. Этот факт дает основания говорить о них как о заимствованиях из старобелорусского языка. С другой стороны, фразеологизм битися до горла, представленный в тексте аналогичного содержания, но отсутствующий в старобелорусском языке, может считаться по происхождению старорусским, равно как и единицы возопити горломъ великимъ, отъ горла побежати.
Анализ фразеологизмов со словом горло позволяет говорить о них как о новообразованиях старобелорусского, старорусского и староукраинского языков в отношении древнерусского, прежде всего по причине их отсутствия в последнем.
Таким образом, материал исследования показывает, что во фразеологическом корпусе старобелорусского, старорусского и староукраинского языка выделяются единицы двух типов: 1) древнерусские по происхождению и 2) новообразования. Наличие фразеологизмов первого типа свидетельствует прежде всего о генетической общности восточнославянских языков с древнерусским. Появление собственно старобелорусских, староукраинских и старорусских фразеологизмов является показателем их дальнейшего самостоятельного развития. Структурно-семантическое совпадение некоторых единиц, можно думать, обусловлено наличием одинаковых или похожих схем образования фразеологизмов («глагол + существительное горло в предложном падеже + предлог», «глагол + существительное горло в винительном падеже + предлог»), а также распространением слов с идентичной семантикой в названых языках.
Литература:
1. Гістарычны слоўнік беларускай мовы / пад рэд. А.М. Булыкі. – Мінск: Навука і тэхніка. – Т. 7. – 1986.
2. Материалы для словаря древнерусского языка: в 3 т. / под ред. И.И. Срезневского. – М., 1958. – Т. 1. – 1958.
3. Словарь древнерусского языка. ХI-ХIV вв. / под ред. Р.И. Аванесова. – М., 1988. – Т. 2. – 1989.
4. Словарь русского языка XI-XVII вв. / под ред. С.Г. Бархударова. – М.: Наука, 1977. – Т. 4. –
5. Словник староукраїнської мови XIV–XV стст. / редкол.: Л.Л. Гумецька, Д.Г. Гринчишин, І.М. Керницький. – Київ: Наукова думка. – Т.1. – 1977.
6. Словник украïнськоï мови XVI – першоï половини XVII ст.; відп. ред. Д. Гринчишин. – Львів: НАН Украïни Iнститут украïнознавства iм. I. Крип’якевіча. – Т. 7. – 2000.
Артикуца Наталія
ФОРМУВАННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНОЇ ЛІНГВІСТИКИ
Протягом всієї попередньої історії розвитку шляхи юриспруденції та мовознавства перетинались там, де юристи (законодавці, судді, адвокати, нотаріуси та ін.) усвідомлювали необхідність ретельного й зваженого добору слів і побудови правових конструкцій у текстах, передбачали негативні наслідки нехтування мовною (вербальною) формою права, вимогами логічно-смислової та граматико-стилістичної довершеності правових норм. Досконалість або недосконалість мовного втілення правових приписів безпосередньо впливала на їхню ефективність, від формулювання юридичних документів залежала доля людей, а тому не лише представники правничих професій, але й суспільство в цілому виявляло надзвичайну увагу до «букви закону», прагнуло віднайти універсальні закони і правила створення досконалого юридичного тексту.
З розвитком мовознавства як самостійної наукової галузі та формуванням системи мовознавчих дисциплін юридична мова стає об’єктом спеціальних лінгвістичних досліджень, насамперед історичних, порівняльних, лексико-семантичних, лексикографічних, граматичних, стилістичних та фахово-прикладних.
Бурхливий розвиток права, перетворення його на розгалужену систему галузей і підгалузей, правових інститутів, що супроводжувалось зростанням обсягу юридичного словника, ускладненням змісту й структури наукового поняттєво-термінологічного апарату, також сприяло тому, що правознавці дедалі більше усвідомлювали необхідність спеціальних досліджень термінології і мови права з метою забезпечення упорядкування і систематизації словника, стандартизації термінів, ефективного використання мовних ресурсів права для задоволення різноманітних фахово-комунікативних потреб.
Формування юридичної лінгвістики як нового самостійного напряму міждисциплінарних досліджень розпочалося у другій половині ХХ століття, коли усвідомлення суспільством важливості вдосконалення мовного інструментарію для ефективного правового регулювання суспільних відносин створило сприятливі умови для системної та цілеспрямованої роботи у цьому напрямку.
Серед актуальних теоретичних і прикладних завдань сучасної юрислінгвістики: інвентаризація термінологічних одиниць у сфері права; їх систематизація, упорядкування та приведення у відповідність до національних та міжнародних термінологічних стандартів; створення багатомовних юридичних тезаурусів та перекладних словників; розроблення правил і нормативів щодо законодавчих текстів, міжнародно-правових документів, різних видів поточної юридичної документації; перекладу і редагування юридичних текстів; лінгвістичне експертування у юридичній діяльності (фоноскопічні, почеркознавчі, авторознавчі експертизи, лінгвістична експертиза законопроектів, експертиза конфліктних текстів у документаційних та інформаційних спорах).
Усі ці завдання неможливо виконувати без участі лінгвістів (фахівців із прикладної лінгвістики, лексичної семантики, термінології, стилістики, граматики, лексикографії, історії мови, герменевтики та ін.), а також професійних редакторів, перекладачів, програмістів тощо. Лише інтеграція зусиль фахівців суміжних сфер уможливить розв’язання цих нагальних проблем на рівні сучасних вимог.
З метою такої спільної діяльності створюються спеціальні робочі групи й комісії, як на національному, так і міжнародному рівнях (Робоча група Всесвітнього соціологічного конгресу в Упсалі «Мова у правозастосовчій діяльності» (1978); Комісія з питань зрозумілої мови (Plain Language Comission) (Великобританія, 1979); Перший конгрес Європейської асоціації сприяння законодавству (First Congress of the European Association of Legislation) (Бельгія, 1993); Група простої шведської (Plain Swedish Group – Klarspraksgruppen) (Швеція, 1993); Відділ лінгвістичної експертизи законопроектів (Росія, 1994) та ін.).
З метою обговорення і пошуку шляхів розв’язання численних мовно-термінологічних проблем у юридичній діяльності здійснюється низка тематичних заходів. Назвемо лише деякі з них, знаменні для становлення й визнання на міжнародному рівні юридичної лінгвістики як перспективної прикладної наукової галузі міждисциплінарного характеру: 12-ий Європейський симпозіум «Мова для професійних потреб» (Juristische Fachsprache. Kongressberichte des 12th European Symposium on Language for Special Purposes) (Бельгія, 1999); Конференція «Мова і право» («Sprache und Recht») (Німеччина, 2001); Проблеми мови права систематично висвітлюються у зарубіжних наукових виданнях: «International Journal for the semiotics of the law», «Forensic Linguistics», «Rechtslinguistik – Studien zu Text und Kommunikation», «Forum fur Fachsprachen-Forschung», «Recht und Ubersetzen», «Юрислингвистика» (вип. І-Х) та ін.
Теоретичну основу юридичної лінгвістики складають наукові, науково-методичні та лексикографічні розробки таких зарубіжних учених (лінгвістів і правників), як: А. Подлех (Adalbert Podlech), Дж. Холл (Jerome Hall), Г. Ландквіст (Hans Landqvist), Г. Торнтон (Garth Thornton), Р. Бержерон (Robert Bergeron), Ян Енгберг (Jan Engberg), П. Сандрини (Peter Sandrini), Ж.-Р. де Гроот (Gerard-Rene de Groot), В. Отто (Walter Otto), Л. Еріксен (Lars Eriksen), М. Кац (Martin Cutts), Ф. Мюллер (Friedrich Muller), О. Ушаков, О. Піголкін, В. Власенко, Н. Калініна, Д. Керимов, Н. Івакіна, О. Галяшина, Т. Губаєва, С. Хижняк, М. Голєв, О. Черданцев, О. Александров, К. Шугріна, Б. Шаріфуллін, Н. Хабібуліна та ін.
Доробок українських учених складається з праць М. Брицина, О. Сербенської, Д. Баранника, В. Калюжної, А. Марахової, Ю. Зайцева, І. Усенка, С. Головатого, Л. Симоненко, Н. Присяжнюк, О. Юрчук, Г. Онуфрієнко, Л. Чулінди, О. Даценко, З. Тростюк, Ю. Прадіда, А. Красницької, А. Токарської, О. Шаблій та ін.
При цьому на початковому етапі спостерігається варіативність назв як самої наукової галузі, так і її поняттєво-термінологічного апарату («право і мова / лінгвістика)», юридична (правова / правнича / правознавча / законодавча) лінгвістика, лінгвоюристика (мовні проблеми права), юрислінгвістика (правові проблеми використання мови) (М. Голєв), граматика права (О. Александров) та ін. Поняття «юридична лінгвістика» уперше ввів у науковий обіг німецький учений Адальберт Подлех у своїй праці «Rechtlinguistik» (Мюнхен, 1976).
Розвиткові юридичної лінгвістики у європейських країнах сприяють такі важливі чинники, як: євроінтеграція, розширення інформаційно-правового простору, необхідність створення єдиного й уніфікованого європейського законодавства засобами простої, ясної та зрозумілої мови; посилення в сучасних умовах уваги суспільства до проблем законотворення і правозастосування; потреба вдосконалення механізму й способів міжнародного правового регулювання шляхом пошуку ефективних інструментів мовної комунікації. В Україні розвиток юридичної лінгвістики стимулюється також пріоритетними завданнями кодифікації нового українського законодавства відповідно до європейських норм і стандартів, імплементації міжнародних правових норм у систему національного законодавства, забезпечення автентичного перекладу міжнародно-правових актів.
Об’єктом вивчення у юридико-лінгвістичних дослідженнях є мова, яка функціонує у сферах законодавства і правозастосування, судочинства і нотаріату, юридичної документації, правничої науки й освіти, правової інформації та правової публіцистики в усьому обсязі її властивостей і потенційних можливостей.
Юридична лінгвістика розглядає мову права як найважливіший засіб правової комунікації, правового пізнання і передачі правової інформації в суспільстві. Вона вивчає систему мовної репрезентації правових понять і категорій на рівні моделі (тезаурус) і функції (текст), правила укладання і структурування правових текстів, що надзвичайно важливо для вирішення прикладних проблем правотворчості, для удосконалення техніки юридичного мовлення.
Увага тих, хто нині працює на теренах юридичної лінгвістики, сьогодні зосереджена на таких важливих напрямах теоретичних і прикладних досліджень, як:
розроблення теоретичних і методологічних засад юрислінгвістики;
визначення репертуару засобів мовного вираження правових явищ, понять і категорій на різних рівнях та його лексикографічний опис;
спостереження над функціонуванням мовних одиниць у юридичному мовленні з метою вивчення специфіки юридичних текстів різних стилів і жанрів;
розроблення методики лінгвістичного моделювання правових норм (з урахуванням їх типу і структури) та лінгвістичного тлумачення;
вироблення вимог і рекомендацій щодо нормативно-правових документів;
укладання спеціальних посібників для нормопроектувальників і юристів;
упорядкування термінологічної бази сучасного законодавства, стандартизація та уніфікація термінологічних одиниць на основі європейських вимог;
підготовка необхідної науково-теоретичної ти науково-методичної бази для запровадження процедури лінгвістичної експертизи законопроектів як важливої складової законотворчого процесу в Україні;
запровадження різних видів лінгвістичних експертиз у юридичній діяльності (лінгвістичної експертизи законопроектів, лінгвістичної експертизи у документаційних та інформаційних спорах та ін.)
підготовка фахівців для виконання юридично-лінгвістичної роботи (законо- і нормопроектувальників, юрислінгвістів-експертів, укладачів юридичних словників різних типів, перекладачів і редакторів юридичної літератури).
Нині розвиток юридичної лінгвістики відбувається в напрямах, які в перспективі можна розглядати як її основні структурні підрозділи: юридичне термінознавство (наука про юридичні терміни та термінологічну систему права); історичне юридичне термінознавство (вивчає генезис та історію розвитку юридичної термінології); історія юридичної мови (має на меті реконструкцію лексичного складу та граматико-стилістичної системи юридичного мовлення у різних хронологічних зрізах, починаючи з найдавніших писемних пам’яток права); юридична лексикографія (наука про теорію і практику укладання юридичних словників різних типів); юридична стилістика (фукціонально-стильова диференціація та стилістичні ресурси юридичного мовлення); порівняльна юрислінгвістика (зіставне дослідження національних терміносистем і мов права); юридичне перекладознавство (пошук мовних еквівалентів, методологія і техніка юридичного перекладу); юридична текстологія та герменевтика (досліджує семантику юридичного тексту, що бере початок у класичній юридичній герменевтиці, розробляє питання розуміння і тлумачення правових норм); законодавча лінгвістика (у межах якої можна виділити законодавчу стилістику, синтаксис законодавчого тексту, лінгвістичну експертизу законопроектів); судова лінгвістика (засоби писемної та усної комунікації у судовій сфері), у складі якої диференціюються: судова риторика, судово-процесуальна лінгвістика, лінгвокримінологія (мовні експертизи у криміналістиці).
Отже, в умовах активізації інтеграційних світових процесів, динамічного розвитку суспільних наук, зростання вимог щодо якості законодавства юридична лінгвістика як новий самостійний напрям прикладних міждисциплінарних досліджень виявляє нові соціально значущі напрями і перспективи свого подальшого розвитку як на міжнародному, так і на національному рівнях.