Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
КОНФІСКАЦІЯ ЯК ВИД МАЙНОВИХ ПОКАРАНЬ У ПРАВАХ, ЗА ЯКИМИ СУДИТЬСЯ МАЛОРОСІЙСЬКИЙ НАРОД 1743 р.
Основною законодавчою розробкою часів Гетьманщини прийнято вважати Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р., значна частина яких присвячувалась питанням кримінального права загалом, і питанням покарань зокрема.
Доволі розвинутою була передбачена у Правах і система майнових покарань, які, за словами Д. Любченка, у судовій практиці того часу залишались одними з провідних видів покарань [2, 17].
За словами А. Яковліва, їх умовно можна структурувати наступним чином:
1) плата на користь потерпілого або його спадкоємців, що складається з: а) плати за голову, чи «головщини»; б) плати за каліцтво, рани або за «обиду»; в) плати за безчестя; г) покриття заподіяної протиправним учинком шкоди;
2) конфіскація, або повне відібрання майна на користь монарха, держави, спадкоємців убитого або «без означення» (наприклад, «честі і маєтку позбавити»);
3) грошова покута, або штраф, як самостійна кара, розмір якої встановлювався у точних числах [5, 153].
Одним з видів покарань, передбачених у Правах, за якими судиться малоросійський народ, була конфіскація майна.
Варто зазначити, що правова регламентація зазначеного виду покарання була значно детальнішою та скрупульознішою, ніж у інших нормативно-правовий актах цієї епохи, не кажучи вже про більш ранні правові джерела.
Причин для цього доволі багато, але найбільш значимою, на нашу думку, можна вважати наступну.
Глави XX – XXIV Прав, які врегульовували основні питання у кримінально-правовій сфері, як джерельну базу використали приписи Литовських статутів, в першу чергу – Литовського статуту 1588 р., і лише у ролі допоміжного – джерела німецького права, такі як Саксонське Зерцало. В той же час, глава III, яка розкриває суть конфіскації майна («О вісочайшей чести и власти монаршеской»), будучи не традиційною для вітчизняної правової системи, вимушена була користатись іноземними традиціями, такими як статутне право, яке використовувалось з багатьма паралельними посиланнями на Саксонське Зерцало та «Porządek sądow y spraw miejskich» Б. Гроїцького [1, XIV – XVI].
Суть конфіскації майна розкривається у артикулах 3 та 7 зазначеної вище глави Прав, які передбачали відповідальність за державну зраду («Измъна отческая») та за відхід на ворожу землю («Уходъ изъ государства в непріятелскую землю»).
П. 3 арт. 3 зазначав, що як неповнолітні, так і повнолітні діти зрадника, за такий злочин свого батька, всіх маєтків батьківських, отриманим ним самим за вислугу або ж іншим чином набутих, позбавлялися довічно, всі інші власні маєтки цього зрадника, не зважаючи на його дітей та родичів, мали бути передані государеві, крім маєтків їх матерів, які про цю зраду не знали… [3, 46]
Дружини таких зрадників, які не знали про зраду, і щодо цього змогли довести свою невинність належними доказами чи присягою, не позбавлялись батьківських та материнських маєтків, а також посагу, переданого і записаного до вчинення злочину (п. 4 арт. 3) [3, 46].
Дочки зрадника, навіть ті, що не знали про зраду батька, хоч і частки своєї не позбавлялись, однак маєтків батька не могли успадковувати (п. 5 арт. 3) [3, 46].
Встановлювали Права й надзвичайно прогресивне для свого часу положення, згідно якого, якщо будь-яка особа, несправедливо обмовлена в зраді, покінчила життя самогубством «для болъзни, печали, или отъ лишенія ума, или маленхоліи», а після чого з’ясувалось, що ця особа не була винною, майно такої особи не підлягало конфіскації (п. 7 арт. 3) [3, 47].
Передбачалась і конфіскація майна злочинця, який уже помер. Цікаво, що це покарання мало місце не залежно від того, чи знав спадкоємець про вчинення спадкодавцем зради, чи ні. Так, п. 8 арт. 3 передбачав, що якщо б було донесено на померлого після його смерті, що покійний вчинив злочин проти государевого управління чи держави, хоч за життя і не було про це повідомлено, його спадкоємець мав відповідати за цей злочин, і, якщо доказами буде встановлено вину покійного, і що спадкоємець знав про цей злочин або сам йому сприяв, такий спадкоємець мав бути позбавлений честі, майна і життя. Якщо ж зазначений вище спадкоємець належними доказами доводив, що про цей злочин не знав, то від смертної кари звільнявся, однак батьківських маєтків все одно позбувався (п. 7 арт. 3) [3, 47].
Вторить зазначеним вище положенням і артикул 7. П. 1 зазначеного артикулу передбачав, що будь-хто з государевих підданих, хто пішов з держави у ворожу землю зі злим умислом, щоб вчинити зраду і шкоду государю і державі, той честь втрачав, тобто проголошувався зрадником, або ж зображення його мало бути вивішене на шибениці; його ж діти, які про цей злий умисел не знали, хоч свої честі і не втрачали, однак маєтків батька позбавлялися, і останні мали бути відписані на государя (п. 1 арт. 7) [3, 49].
Передбачав арт. 7 і питання, пов’язані з конфіскацією майна родичів та близьких перебіжчика. Назагал це було зроблено за зразком арт. 3, який було досліджено вище, однак значно детальніше, з врахуванням значної кількості нюансів. Розглянемо основні з них.
Так, не позбавлялись власного або відділеного до вчинення батьком злочину майна діти (як сини, так і дочки), якщо вони до втечі батька цими батьківським частинами володіли і жили окремо від батька не в одному місці і не в одному будинку, або хоч і в одному будинку, але мали свої окремі частики, і в дійсності ними володіли й розпоряджалися, а не їх батько. Варто відзначити, що це правило не носило абсолютного характеру, а встановлювало умову, за якої могло бути застосоване лише у випадках, якщо діти не знали про злочин батька і були звільнені від підозри або слідством, або присягою (п. 2 арт. 7) [3, 50].
Якщо ж один із дітей, за життя батьків не відділених, вчиняв злочин, пов’язаний зі зрадою чи інший злочин проти государя, і батько та інші родичі про це не знали, і якщо цей винний доводив, що він у дійсності не мав відділеного від батьків, а також сестер і братів, у такому випадку ці загальні і нерозділені маєтки батьки та інші невинні родичі не втрачали (п. 5 арт. 7) [3, 50].
Згадувався у літературы (наприклад, у М. Слабченка [4, 206 – 207]) і ще один випадок конфіскації майна, згаданий у пп. 1 – 2 арт. 26 глави Х, згідно якого половину майна втрачали особи, що уклали шлюб, не зважаючи на те, чи знали вони, чи ні, що перебувають у близьких родинних стосунках між собою і які перешкоджають укладенню останнього. Проте, на нашу думку, у цьому випадку не можна вести мову про кримінальне покарання, а виключно про цивільно-правові наслідки, що витікають з умов сімейного права. На це ж наголошував і А. Яковлів, зазначаючи, що конфіскація майна «встановлювалась … лише поруч з найтяжчими карами за політичні злочини» [5, 153].
Література:
1. Вислобоков К. Визначна пам’ятка українського права: джерела, зміст, система та соціально-політичні передумови створення / Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. / К. Вислобоков. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1997. – 549 с.
2. Любченко Д.І. Розвиток кримінального права Гетьманщини у другій половині XVII – XVIII ст. / Автореферат на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук за спец. 12.00.01. / Д. І. Любченко. – К.: Київський національний університет внутрішніх справ, 2006. – 25 с.
3. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. – К.: Інститут держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України, 1997. – 549 с.
4. Слабченко М.Е. Опыты по исторіи права Малороссіи XVII и XVIII в.в. / М. Е. Слабченко. – Одесса: Тип. Акціонернаго Южно-Русскаго Общества Печатнаго Дъла, 1911. – 293 с.
5. Яковлів А. Український кодекс 1743 року «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ». Його історія, джерела та систематичний виклад змісту / А. Яковлів. – Мюнхен: Кооперативне видавництво «Заграва», 1949. – 211 с.
Мацкевич Роман
ВПЛИВ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ НА ФОРМУВАННЯ ЛЕГІТИМНОСТІ ВЛАДИ
Дієздатність та авторитет влади багато в чому залежать від її соціального визнання та обґрунтування. Таке визнання, по суті, є основним, стратегічним ресурсом будь-якого типу соціальної влади, що й розкриває її суть та призначення. У свою чергу соціальне визнання влади містить у собі два основних компоненти, що становлять його основу: по-перше, усвідомлення пануючим суб’єктом свого права на владу, наявність реальної можливості та здатності здійснювати цю владу; по-друге, сприйняття цієї влади, думка про владу, відношення до неї підвладного суб’єкта, який визнає владу (наприклад, народу або, принаймні, більшої його частини).
Слід зазначити, що позначена формальна сторона соціального визнання влади залишається незмінною на всіх етапах розвитку суспільства. Але зміст інституту соціального визнання влади перетерплює істотні зміни в ході історичного розвитку.
Ретроспективний аналіз дає можливість виділити три основних еволюційних рівні, які проходить у своєму розвитку інститут соціального визнання влади:
1) протосоціальний, який характеризується прикордонним, перехідним станом людини від стадної організації до соціальної. Цьому історичному етапу (рівню) відповідає інстинктивно-біологічне визнання влади;
2) соціально-архаїчний рівень характеризується додержавними формами організації соціуму. Тут визнання соціальної влади здійснюється на підставі традиції, міфів, харизми й т.д.;
3) політичний рівень, який характеризується державною організацією суспільства. Тільки цьому рівню притаманний інститут легітимації, який розуміється у сучасному термінологічному значенні.
Легітимність державної влади – це соціальне визнання її права на керівну роль у суспільстві. Влада надзвичайно необхідна для досягнення державних цілей, тому що державне функціонування навряд чи буде ефективним, якщо не дотримуються відповідні правила. Саме тому, що легітимність відіграє важливу роль, уряд прагне обґрунтувати свою владу, опираючись на певні принципи. По суті, суб’єкт, що претендує на владу, намагається створити ситуацію, в якій рішення визнавалися або дотримувалися б добровільно, на основі моральних засад рішень та законів. Державна влада не може розраховувати на тривале існування та ефективну діяльність, спираючись при цьому лише на насильство. Необхідна добровільна згода, скріплена повагою законності.
Жодний уряд не може повністю покладатися на фізичну силу як на гарант згоди з їхньою владою. Шляхом погроз та репресій можна змусити скоритися лише невелику частину громадян, але, зростаючи, опір владі приводить до масової громадської непокори. Першою передумовою добровільної згоди є тверда впевненість народу в тому, що представники влади мають право займати свої пости, що рішення, які вони розробляють та запроваджують у життя шляхом реалізації законних державних інтересів, не зазіхають на те, що справедливо вважається приватним та особистим. Там, де легітимність влади не є безперечною, панує беззаконня та небезпека революційних потрясінь. Тобто, ті, хто володіє владою, повинні опиратися не тільки на санкціонований законом фізичний примус, але й повинні переконати підданих (народ) у власній необхідності, виправдати свої позиції й дії. Як визначав М. Вебер, легітимність є не тільки законністю даної влади з формально-юридичної точки зору, а це явище соціальне, що проявляється в пасивній покорі суспільства політичній владі. Так, режими, які виникають в результаті революцій, військових переворотів і т.п. можуть стати легітимними, якщо забезпечать собі підтримку значної частини суспільства. У зв’язку з цим, сама природа легітимності, її джерела та способи забезпечення можуть бути досить різними, залежно від культурного рівня, традицій, психології населення.
Так як легітимність є дуже складним політичним феноменом, вона й по-різному себе проявляє. Це проявляється в рівні авторитету, визнання, відданості цій владі, здатності та бажання підвладних суб’єктів йти за нею та виконувати її вимоги. Ці фактори, безумовно, можуть виступати як окремі критерії, але щоб краще розібратися із самим поняттям легітимності, необхідно розглянути його значення комплексно, стосовно до різних епох і культур. Слід зазначити, що різні критерії легітимності державної влади можна спостерігати й на різних етапах політичного розвитку суспільства. Вихідним етапом цього розвитку стала поява перших державних утворень. Виникнення нової управлінської функції, її інституціоналізація супроводжується зміною територіальної організації суспільства. Найбільш важливим моментом у цьому зв’язку варто визнати появу перших міст (урбаністичної цивілізації). Місто – це, насамперед, територіальний простір, на якому вирішуються спільні справи, тобто територіальна форма управління. Відбувається поступовий поділ влади, зміна політико-правового статусу окремих частин території, в результаті чітко виділяється центр та периферія. Все це свідчить про переростання простору в ранню державу. На цьому етапі проявляється соціальна диференціація суспільства, що, умовно, розмежовує еліту (керівників, жерців) і підданих (вільних селян-общинників, ремісників і т.п.). Між ними встановлюється система взаємного обміну послугами. Перші виконують управлінські функції, вважаються відповідальними за охорону та добробут підданих, а інші зобов’язуються справно платити податки та виконувати обов’язки. В перших державних утвореннях органи керування стають спеціалізованим бюрократичним апаратом, заснованим на позакланових зв’язках і складаються з багаточисленних професійних чиновників, що характеризуються більш дробовою функціональною спеціалізацією. Таким чином, зміни, які спостерігаються у владних відносинах, досить істотні та ведуть до надзвичайного посилення влади правителя. Його положення стає спадкоємним та сакральним (практично всюди), тобто обґрунтованим посиланнями на божественне походження. Легітимним є правитель, який одержав владу, насамперед, як спадкоємець.
Зазначені процеси у сфері владних відносин супроводжуються зміною нормативної системи суспільства Загальна тенденція пов’язана з диференціацією норм: поступово відокремлюються релігія, моральні норми та законодавство. Слід зазначити, що ці нормативні системи в значній мірі обумовили характер соціального визнання державної влади. Вона повинна бути визнана й з погляду релігії, й з погляду моралі, й, звичайно ж, з погляду закону. Таким чином, виникає принцип легальності (законності) державної влади.
Виникнення принципу легальності, насамперед, обумовлено формуванням законодавства, що, в свою чергу, пов’язане з активною нормотворчою діяльністю держави. Формування законодавства на цьому історичному етапі є, в першу чергу, санкціонуванням звичаїв. Інший шлях – це розвиток прецендентного права. Третій – оформлення владних настанов правителя. Поява законодавства як нової, більш сформованої форми права надає йому й нових характерні риси: формальну визначеність, об’єктивність (нормативний акт відноситься до невизначеного адресата), забезпеченість державним примусом. Все це й визначає специфіку механізму легітимації на даному історичному етапі.
Слід зазначити, що легітимації державної влади властиві критерії, які виходять ще з архаїчного суспільства. У цьому зв’язку, не втрачають своєї актуальності (особливо на ранніх етапах політичного суспільства), наприклад, критерії традиції або харизми.
Одним із стародавніх критеріїв легітимності державної влади, які дійшли з архаїчності, є критерії добра та зла, тобто по суті, етичний критерій. Відповідно до нього легітимна влада – це така влада, яка створює добро. І навпаки, влада, що несе зло, є нелегітимною.
Різні джерела свідчать про те, що стародавні народи жили з вірою в добро та справедливість, в їх силу, з переконанням про неминучість кари за зло та несправедливість. Вже тоді вони відзначали (передбачали) тенденцію руху суспільного прогресу від добра до зла, від правди до неправди.
К.Завершинський здійснив фундаментальне дослідження проблеми легітимації державної влади в античну епоху і вказав, що розходження у визначенні домінантних факторів появи «грецького генія» (природно-географічних, соціально-економічних, військово-політичних, релігійних і т.п.), більшість дослідників пов’язують особливості легітимації влади в древній Греції з її полісним устроєм. Відзначається, зокрема, що, хоча поліс зберігає риси традиційного суспільства, значимість приватної власності, атмосфера змагальності, прагнення до самоствердження приводять до встановлення специфічних когнітивних та нормативних установок, які принципово змінюють характер політичної легітимації. Процедури «справедливої» пропорційної рівності одержали інституціональне закріплення, та виправдуються в поняттях «ізогамії» (права на висловлення), «ізотомії» (рівності в занятті посад), «ізономії» (рівності перед законом). Тим самим визначальною у відносинах влади та підвладних стає процедура взаємопідтримки та взаємовиправдання, що не дозволяє владі або політичним акторам претендувати на безумовний пріоритет.
Довіра до влади ґрунтується на її здатності забезпечити такого роду паритет доброчесного існування, коли досягається найліпше існування як для кожного окремо, так і взагалі для держави.
Подібна нормативна установка відкривала можливість для ускладнення політичної практики та мислення, для соціального конструювання інститутів публічної згоди. Теоретизування із приводу символічного універсуму влади переводить теологічний дискурс у площину витонченої філософської та наукової концептуалізації. Виникають нові рівні легітимації влади – легітимація у квадраті (Бергер, Лукман). Щодо цього Платона та Аристотеля можна назвати першими «теоретиками легітимності» влади, які передбачили веберовську методологію конструювання типів панування та легітимності. Все це приводить до висновків про те, що полісна свідомість стародавніх греків є прототипом демократичних структур та легітимаційних практик Нового часу. При цьому нерідко полісну епоху стародавньої Греції протиставляють еллінізму та історичному простору, розглядаючи їх як змушену відмову від практик демократичної легітимації.
Загальні ознаки, які були присутніми у грецькому полісі як культовому та адміністративному центрі сільських громад, можна виявити й в інших регіонах світу. Нестабільність політичного життя в полісі, ірраціональність прийнятих його членами в ряді випадків політичних рішень, чітко виражена присутність магічних практик у легітимації публічної влади роблять обґрунтованими припущення про переважно теологічний характер легітимації цього життя, її тісної злитості з релігійними практиками. Аристотель, зокрема, обґрунтовує громадську довірчість, але не ототожнює її з практикою полісної демократії.
У цьому аспекті виправданою є гіпотеза про пріоритетність релігійних джерел специфіки організації владних відносин у грецьких полісах, що обумовлено конкуренцією різнонаправлених релігій. В основі існування полісної громади є страх перед божествами землі та підземного світу, що вимагали ритуальної чистоти міста, збереження якого повинне було бути загальною справою й одночасно – кожного зі членів громади. Участь у політичному житті для переважної більшості громадян мало характер релігійного ритуалу, який був настільки ж обов’язковим, як участь в різноманітних церемоніях. Тому така участь не може розглядатися як розвинена практика соціально-політичної переговірної взаємодії. Це дозволяє пояснити парадокси полісної «демократії». Процедурні способи вирішення соціальних конфліктів використовуються в грецькому полісі для реалізації думки більшості, яка дуже була ірраціональною в своїй основі, і фактично не враховувалася думка меншостей та окремих громадян.
К.Завершинський акцентує увагу на такій особливості, як прорив, здійснений інтелектуальною елітою грецьких полісів, де на основі соціальних практик в імперських структурах Рима та в імперіях-республіках феодальної Європи відбувається часткова емансипація політичної особистості в рамках міських, корпоративних, територіальних структур самоврядування, об’єднаних формалізованим правовим режимом. При цьому загальний правовий простір включає приватні правові ареали та стимулює розвиток інститутів договору та арбітражу. Римський сенат та імператор, щоб знайти правлячий авторитет, змушені виступати свого роду інституціональною рамкою народної згоди, виявляючи зачатки розходження та єдності державності та громадського суспільства. Забезпечення самовираження основних спільностей та організація зв’язку між ними входять в обов’язок політичних еліт імперії та «фахівців» з конструювання універсального символічного порядку. І хоча Римська імперія не сформувала стійкої універсальної ідеї, але саме там зароджується християнська цивілізація з якісно новими практиками легітимації.
Музиченко Петро
ЦІНОВА ПОЛІТИКА ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ЩОДО СВІЙСЬКИХ ТА ДИКИХ ТВАРИН І ПТАХІВ
Величезне значення для характеристики феодального господарства Великого князівства Литовського має цінова політика держави того часу. Порівняльний аналіз артикулів Статутів Великого князівства Литовського 1529, 1566 і 1588 років, що встановлюють ціни на деякі види сільськогосподарської продукції та на диких і домашніх тварин допомагає визначити тенденції в розвитку економіки в досліджуваний період і представляє значний інтерес для історії феодального господарства Великого князівства Литовського.
Ціни на сільськогосподарську продукцію в Статуті 1529 року (розд. ХІІ) і в Статуті 1588 року (розд. Х) значно відрізняються. Так, копиця (60 снопів) необмолоченої пшениці в Статуті 1529 року оцінена 12 грошами (арт. 10), а у відповідному артикулі Статуту 1588 року – 20 грошами; копиця жита відповідно – 10 і 24 грошами; копиця ячменю – 6 і 10 грошами і т. д. [1; 3].
Значно зросли і ціни на домашніх тварин: в Статуті 1529 року бик оцінений 50 грошами (арт. 8), а у відповідному артикулі Статуту 1588 року – двома копами (120 грошів); корова відповідно – 30 і 100 грошами; свиня – 15 і 20 грошами; ягня – 3 і 6 грошами і т. д. [1; 3].
З приведених порівняльних даних видно, що ціни на зернові і на домашніх тварин за 60 років зросли досить суттєво, на деякі – навіть удвічі, а вартість корови виросла більш ніж у три рази. Це свідчить про порівняно динамічний розвиток сільського господарства у Великому князівстві Литовському в другій половині XVI ст. Безумовно, прискорюючу роль зіграла тут волочна реформа 1557 р. Можна сказати, що до кінця XVI ст. Велике князівство Литовське активно включилося (особливо зерновими культурами) в ринок Східної і Західної Європи, де ціни на зернові на той час значно зросли.
Важливе місце у ціновій політиці держави належало диким звірам. Відношення законодавця до формування цін на них не було однаковим. Так, полювання на бобрів здавна вважалося привілеєю глави держави і магнатів. Згідно з Руською Правдою (Поширена редакція, ст. 69 і 70), порушення князівської і боярської монополії на полювання на бобрів каралося вищою сумою продажі. Статути 1529 і 1566 років підтвердили недоторканість бобрових загат, ця ж норма увійшла і до Статуту 1588 року.
Артикулом забороняється ловити бобрів у чужих володіннях, тривожити їх у місцях поселення, виконувати поблизу бобрових гонів сільськогосподарські роботи, рубати ліс. Артикул визначав територію навколо бобрових гонів, де заборонялося косити траву, рубати кущі, орати землю «на таку відстань, на яку може від гніздівля бобрів кия докинути» (арт. 9, розд. Х). Якщо бобри покидали місце свого поселення з причини недозволених цим артикулом діянь, винні у таких діяннях каралися штрафом. Матеріальні санкції передбачалися і за незаконне полювання на бобрів. У випадку, коли бобри селилися на землях інших власників, ті становилися власниками нових бобрових гонів.
У порівнянні зі Статутом 1566 року (арт. 9, розд. Х) цим артикулом збільшені також штрафні санкції за знищення бобрів: «за чорного бобра – дві копи грошей, за карого – копу грошей».
А от ціни на диких звірів протягом періоду, що досліджується, майже не змінилися. У порівнянні з арт. 2 розд. Х Статуту 1566 року відповідний артикул Статуту 1588 року хіба що тільки розширив перелік диких звірів: «Уставуємо ціну звірям диким, які ким-небудь були б убиті у чужій пущі: за зубра – дванадцять рублів грошей, за лося – шість рублів грошей, за оленя або за лань – шість рублів грошей, за ведмедя – три рублі грошей, за коня або за кобилу дику – три рублі грошей; за вепра або за свиню – рубль грошей, за сарну – копу грошей, за рись – три рублі грошей; за соболя – два рублі грошей; за куницю – півкопи грошей» [2; 3].
Між тим, ціни на мисливських собак і ловецьких птахів, особливо на дорогих, за ці 60 років зменшилися в два рази, а на деяких і більше. Наприклад, червоний кречет в Статуті 1529 року оцінений 12 рублями (арт. 10), а в арт. 8 Статуту 1588 року – 6 рублями; відповідно сокіл – 12 і 3 рублями; міланський пес – 12 рублями (арт. 12) і тільки 3 рублями в нормах Статуту 1588 року; розшуковий пес – 12 копами (7 руб. 20 грошів) і 3 рублями. Це свідчить про те, що і в мисливському господарстві Великого князівства Литовського за цей час сталися величезні зміни. Його роль у загальній економіці феодального господарства, на відміну від кінця XV ст. (не кажучи вже про попередні віки) коли мисливство відігравало важливу роль, до кінця XVI ст. суттєво зменшилася.
У нормах Статутів Великого князівства Литовського можна побачити і зачатки природоохоронного права. Так, законодавець встановлює досить великі штрафи за вбивство дикого звіра у чужому лісі, наприклад, за зубра дванадцять рублів грошей, за лося, оленя, косулю – шість, за ведмедя, дикого коня – три. Зрозуміло, що цими штрафами захищалась перш за все приватна власність, але дещо від цього перепадало і природі, цінова політика держави оберігала її ресурси від надмірної експлуатації і винищення.
Таким чином, цінова політика держави щодо сільськогосподарської продукції, диких та свійських тварин цілком залежала від потреб економічного розвитку Великого князівства Литовського.