Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Порівняльний аналіз конституцій розвинутих демократичних держав та конституції україни крізь призму публічного права Інтеграція україни до єс без формального членства: актуальні питання

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Література:

1. Каченовский Д. О современном состоянии политических наук на Западе Европы и в России / Д. Каченовский. – Харьков, 1862.

2. Иконников В.С. Русские университеты в связи с ходом общественного образования / В.С. Иконников // Вестник Европы. – 1876. – № 9 – 11. – С. 161 –206; 492 – 550; 73 – 132.

3. Шершеневич Г.Ф. О желательной постановке высшего юридического образования / Г.Ф. Шершеневич // Право – 1900. – № 4. – Стб. 205 – 217; Гессен В.М. О постановке преподавания на юридических факультетах / В.М. Гессен // Право. – 1901. – № 18. – Стб. 913 – 925; Загоровский А. О преподавании и изучении гражданского права в связи с некоторыми другими вопросами / А. Загоровский // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб. – 1900. – Ч. 330. – Стб. 1 – 22.

4. Яснопольский Н.П. Специализация учебных планов преподавания и занятий науками юридическими, государственными и экономическими в университетах России. Опыт исторического исследования / Н.П. Яснопольский. – Киев: Тип-я ун-та Св. Владимира, 1907.

5. Коркунов Н.М. История философии права / Н.М. Коркунов – 3-е изд. – Спб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1903.

6. Мельгунов С. Из истории студенческих обществ в русских университетах / С. Мельгунов. – М. – 1904.

7. Казанский П.Е. Вопрос о преподавании права в русской печати в 1901 г. / П.Е. Казанский. – О., 1903. – 300 с.; Казанский П.Е. К вопросу о постановке преподавания на юридических факультетах / П.Е. Казанский. – О.: Экономическая тип-я, 1901.

8. Одесский госуниверситет за 75 лет. – Одесса: Маяк, 1940.

9. Солодкин И.И. Роль Сперанского в развитии юридического образования в России / Солодкин И.И. // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1962. – № 3. – С. 147-152.

10. Рогожин А.И. К 150-летнему юбилею высшего юридического образования в Харькове / А.И. Рогожин // Советское государство и право. – 1955. – № 3. – С. 125-126.

11. Шебанов А.Ф. Юридические высшие учебные заведения / А.Ф. Шебанов / Под ред. А.И. Горшенёва. – М.: Высшая Школа, 1963.

12. Очерки по истории юридических научных учреждений в СССР / Отв. ред. В.М. Курицын, А.Ф. Шебанов. – М.: Наука, 1976.

13. Туманов В.А. Буржуазная правовая идеология. К критике учений о праве / В.А. Туманов. – М.: Наука, 1971.

14. Тилле А.А., Швеков Г.В. Сравнительный метод в юридических дисциплинах / А.А. Тилле, Г.В. Шведов. – М.: Высшая школа, 1973.

15. Емельянова И.А. Всеобщая история права в русском дореволюционном правоведении (ХІХ в.) / И.А. Емельянова. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1981. – Ч. 1.

16. Емельянова И.А. Историко-правовая наука России ХІХ в. История русского права. Методологические и историографические очерки / И.А. Емельянова. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1988. – Ч. 2.

17. Щетинина Г.И. Университеты России и устав 1884 года / Г.И. Щетинина. – М.: Наука, 1976. – 231 с.; Щетинина Г.И. Студенчество и революционное движение в России последней четверти ХІХ в. / Г.И. Щетинина. – М.: Наука, 1987.

18. Юридична наука і освіта на Україні / Ю.С. Шемшученко, І.Б. Усенко, Б.М. Бабій та ін.; Відп. Ред. Ю.С. Шемшученко; АН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К.: Наук. думка, 1992.

19. Єгорова О.В. Юридична освіта в університетах України ХІХ – на початку ХХ ст. (етапи та особливості розвитку): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / О.В. Єгорова. – Дніпропетровськ. – 2004.

20. Войно-Данчишина О.Л. Правове регулювання вищої юридичної освіти і науки в Росії в ХІХ ст. (на матеріалах українських губерній): дис. … кандидата юр. наук: 12.00.01 / О.Л. Войно-Данчишина. – Х., 2006.


Годованік Євгеній

Савка Олександр

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ КОНСТИТУЦІЙ РОЗВИНУТИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ ДЕРЖАВ ТА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

Публічне право має свої витоки у глибокому минулому. Так, ще римський юрист Ульпіан згадував у своїх працях публічне право, характеризуючи його як право, що стосується положення римської держави. Критерієм розрізнення приватного та публічного права служить інтерес – для публічного права головними інтересами є державні інтереси, правове положення держави, її органів та посадових осіб, регулювання відносин, що носять яскраво виражений суспільний інтерес. Корені публічного права криються в суспільних відносинах, що розвиваються. Саме у сферах життя суспільства, держави та громадянина зароджуються процеси і явища, що потребують публічно-правового регулювання. Публічне право охоплює такі сфери суспільного життя, як устрій держави і влади, сфери управління та організації самоуправління та ін.

Сказане дозволяє охарактеризувати публічне право як специфічне розуміння природи права у сфері влади і соціально-політичних інститутів та визнання їх ролі у забезпеченні суспільних інтересів. Слід відмітити безперечне посилення ролі публічного права в його новому вигляді у сучасних суспільних процесах. Публічне право, за Ю.А. Тихомировим, має своїм девізом забезпечення гармонії та злагоди в суспільстві, балансу інтересів особистості, колективів, спільностей і суспільства в цілому, стабільність держави та її інститутів, стійкість основ економічного та соціального розвитку.

Якщо розглядати структуру публічного права, то побачимо, що галузі останнього визначені в конституціях. Смислом конституційного регулювання є не тільки «конституційне визнання» значення галузей публічного права, але і в створенні основ для їх динамічного розвитку в рамках всієї правової системи. Отже, як бачимо, конституція постає гарантом стабільного існування публічно-правового регулювання у суспільних відносинах. Коли розглядаємо джерела публічного права, то бачимо, що в їхній ролі найчастіше виступають перш за все загальнонормативні акти – конституції, укази, закони, постанови. В них від імені суб’єктів, наділених владними повноваженнями, містяться найстабільніші та найвагоміші по суті правила поведінки.

Конституція України є надзвичайно важливим політико-правовим документом, адже вона зафіксувала відповідний стан розвитку нашої держави і суспільства, їх правової системи. В ній містяться норми не лише юридичного, а й політичного характеру, які взаємообумовлені, взаємопов’язані і в своїй системі створюють єдину основу, необхідну для регулювання найважливіших суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, подальшого розвитку нашої держави. І саме в цьому полягає соціальна цінність нової Конституції, що надає можливість розглядати її значення і роль як у політичному, так і в юридичному аспектах.

Становлення законодавства у будь-якій державі незалежно від її соціально-економічної орієнтації, розмірів території, чисельності населення, економічного і соціального рівнів розвитку тощо відбувається з урахуванням відповідних закономірностей. Однією з таких є те, що Конституція у будь-якій державі є основою розвитку та вдосконалення уже чинного законодавства, своєрідним фундаментом побудови правової системи, здійснення державно-правової реформи.

Якщо вести мову більш предметно про те, що Конституція України є основою розвитку законодавства нашої держави, то можна назвати три напрями такого розвитку. Перший – це прийняття абсолютно нових законів, які випливають з Конституції. Другий зводиться до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним Законом. Якщо вести мову про третій напрям, то він полягає у вдосконаленні окремих норм самої Конституції. Розглядаючи перші два напрями, слід насамперед зазначити, що Конституція України є особливим і єдиним законом, з якого бере витоки вся правова система держави. У зв’язку з цим вона має найвищу юридичну силу і найширшу юридичну дію. Практично немає жодної держави, яка б не враховувала цього в процесі своєї законотворчої діяльності, формування своєї правової системи.

Не є винятком у цьому плані й Україна. У ст. 8 її Конституції міститься одне з важливих положень, зміст якого зводиться до наступного: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Це важливе не лише як суто юридичне, а й як методологічне вихідне положення, яке слід враховувати у законотворчому процесі. Крім того, слід зазначити, що Конституція містить також норми, які передбачають необхідність прийняття конкретних законів. І сьогодні, реалізуючи відповідні норми нашої Конституції, вже прийнято ряд нових законів, які прямо випливають із Конституції України.

Як вважає В. Шаповал, одним з найголовніших результатів прийняття Основного Закону незалежної України було конституювання механізму здійснення державної (публічної) влади, насамперед, на рівні його вищих щаблів, яким підведено певний підсумок теоретичним дискусіям і практичним державотворчим пошукам обрання форми державного правління, визначення статусу вищих органів держави, в першу чергу парламенту, глави держави та уряду, співвідношення державної влади і місцевого самоврядування тощо.

Прийняття Конституції України визнано головною подією 1996 року в ділянці європейського конституційного права.

Тепер Конституція України має пройти перевірку практикою. Але важка економічна ситуація в Україні може дещо відкласти повне впровадження нових принципів і поставити під загрозу реалізацію позитивних набутків у тексті документа. Особливу увагу слід приділити прийняттю законодавства, яке гарантувало б, що Перехідні положення Конституції не призведуть до збереження елементів старої системи впродовж тривалого періоду.

Конституція встановлює міцну виконавчу владу, керовану сильним Президентом, все-таки передбачаючи наявність системи стримувань і противаг, що унеможливлює повернення до авторитаризму. Принцип верховенства права дуже добре втілено в тексті Конституції. Запровадження демократичного місцевого самоврядування, а також важлива роль, відведена Конституційному Судові, сприятимуть утвердженню демократичної культури в Україні. Усі ці питання закріплює в собі та регулює конституція як Основний закон будь-якої держави.

Устрій держави визначає конституція, так само як і основні засади діяльності владних органів. Конституція чітко регулює усі правові питання, пов’язані з відносинами громадян з державою, такі як питання застосування примусу, органів влади, владних повноважень та ін. Так, стаття 106 Конституції України чітко визначає повноваження Президента України, розділ 5 Конституції Федеративної Республіки Югославії визначає повноваження Федеральної Асамблеї, Президента та Уряду, стаття 1 Конституції Швейцарської конфедерації говорить: «Об’єднані цим союзом народи Двадцяти трьох кантонів Швейцарії, а саме Цюриха, Берна, Люцерна, – в сукупності утворюють Швейцарську конфедерацію», чітко визначаючи тим самим державний устрій Швейцарії; стаття 1 Конституції США проголошує, що «уся законодавча влада належить Конгресові Сполучених Штатів Америки, який складається з Сенату і Палати представників», стаття 2 – «Виконавча влада належить Президентові», стаття 3 – «Судова влада належить одному Верховному Суду і таким нижчестоящим судам, які Конгресом час від часу затверджуються», закріплюючи принцип розподілу влад.

Дуже важливим для публічних правовідносин стало правове закріплення у Конституції України прав та свобод людини і громадянина. Адже ще Римське право передбачало, наприклад, обмеження обвинувального виступу до 6 годин, тоді як підсудному та його адвокатам дозволялося виступати 9 годин. Взагалі країни, що увібрали античні чи деякі релігійні традиції, мають тисячолітні основи для захисту прав людини. Як відмічав ще у 1869 р. В. Соловйов, «християнство за багато століть до прийняття у Франції «Декларації прав і свобод громадянина» давало людям більшість відомих и найбільш важливих прав і свобод». У всіх сучасних країнах конституції гарантують права та свободи громадянина. Конституція США 1787 року з невеликим числом поправок зуміла за два століття забезпечити подолання усякого роду криз через те, що вона була заснована на загальнолюдських правових цінностях, в тому числі на ідеї свободи особистості. У Конституції Японії 1947 р. сказано: «Усі люди повинні поважатися як особистості. Їхнє право на життя, свободу і прагнення до щастя повинно бути вищим предметом піклування в області законодавства та інших державних справ». У Конституції України правам та свободам громадянина присвячений ІІ розділ, у якому детально перераховані основні права та свободи громадян: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (Ст.21); «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (Ст. 24). За статтею 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону; стаття 43 стверджує: «Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно зі ст. 55 Конституції права й свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, службових чи посадових осіб. Кожен громадянин може вирішити спір не тільки з будь-якою юридичною чи фізичною особою, а й з державою. Це надзвичайно важлива конституційна норма, яка надійно захищатиме законні права, свободи та інтереси громадян.

Конституція також закріплює основи правової системи та основні принципи здійснення міжнародних відносин. Стаття 24 Конституції Федеративної Республіки Німеччини зазначає, що «для врегулювання міждержавних спорів Федерація приєднується до договорів про загальний, всеохоплюючий, обов’язковий міжнародний арбітраж. Загальні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу над законами і безпосередньо породжують права та обов’язки для жителів федеральної території». Конституція України у статті 9 визначає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».

Отже, проаналізувавши вищенаведені факти і витяги з конституцій різних держав, можемо з певністю ствердити, що в більшості країн світу джерелом публічного права постає Конституція як Основний Закон, що регулює публічно-правові відносини. Конституція України – значний крок уперед для здійснення публічного права у нашій молодій державі, її прийняття якої, безперечно, забезпечило міцну та стабільну правову базу, і можна стверджувати, що від 26 червня 1996 року Україна стала на демократичний шлях розвитку правової держави.

Література:

1. Бойко В. Нова Конституція і судова влада / В. Бойко. // Право України. – 1997. – № 1. – С. 16-20.

2. Погорілко В. Конституція і державне будівництво / В.Погорілко. // Право України. – 1997. – №. 2. – С. 5-12.

3. Головатий С. Конституція України в системі європейського конституціоналізму / С. Головатий // Право України. – 1997. – №6. – С.3-8.

4. Опришко В. Конституція – фундаментальна основа подальшого розвитку законодавства і правової системи / В. Опришко // Право України. – 1996. – №9. –С.45-48.

5. Тихонов Є., Юзьков Л. Конституція юридична і фактична / Є.Тихонов, Л.Юзьков // Право України. – 1992. – №1. – С.9-10.

6. Бєлкін Д. Конституція України – закон прямої дії / Д.Бєлкін // Право України. – 1997. – №1.

7. Шаповал В. Основний закон держави / В.Шаповал // Віче. – 1996. – №3.–С.27-35.


Селезньов Віталій

ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ДО ЄС БЕЗ ФОРМАЛЬНОГО ЧЛЕНСТВА: АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ

Набуття незалежності Україною та визнання її суверенною державою зі сторони європейських держав, надало зовнішній політиці безпрецедентної можливості самостійно обирати напрями подальшого розвитку та умови співробітництва.

Становлення незалежної України співпало з історичним затвердженням нової форми європейської інтеграції – Європейського Союзу, що утворився у 1992 р. на базі трьох Співтовариств шляхом підписання Договору про Європейський Союз.

Так, вже у грудні 1991 р. Міністр закордонних справ Нідерландів, держави, яка на той час була головуючою в ЄС, у своєму листі від імені ЄС офіційно визнав незалежність України.

Актуальність проблематики підкреслюється тим, що на теперішній час інтеграція до Європейського Союзу є незмінним та головним зовнішньополітичним пріоритетом України, що закріплюється на:

- вищому законодавчому рівні Законами України «Про основи національної безпеки», «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики»,

- підзаконними актами: Програмою інтеграції України до Європейського Союзу, Указом Президента України «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу», Постановами Верховної Ради України «Про рекомендації парламентських слухань про взаємовідносини та співробітництво України з Європейським Союзом» та «Про Заяву Верховної Ради України «Про започаткування переговорів між Україною та ЄС щодо укладення нового базового договору»,

- окрім цього діє низка угод між Україною та Європейським Союзом, зокрема «Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами», План дій «Україна – Європейський Союз» Європейська політика сусідства.

На теперішній час варто розуміти, що Україна не відповідає низці критеріїв, щодо повноправного членства в Європейському Союзі. Україна має пройти шлях реформування, який пройшли її сусіди (Польща, Угорщина, Болгарія).

Але спочатку треба дізнатися, чи бажають громадяни України інтеграції в ЄС? Як, свідчать опитування проведені компанією GfK Ukraine Більше половини населення України у віці старше 16 років підтримує можливий вступ країни до Європейського Союзу (53%)[1].

Таким чином постає питання пошуку можливих шляхів інтеграції України до ЄС. Одним з таких шляхів є інтеграція України без формального членства за прикладом Норвегії чи Швейцарії.

На нашу думку, першим кроком до інтеграції в Європейський Союз стало приєднання України до Ради Європи, що дозволило запозичувати досвід інших європейських держав в реформуванні різноманітних сфер життя, а також надало поштовх до приведення національного законодавства у відповідність з європейськими стандартами завдяки виконанню зобов’язань взятих при вступі в Раду Європи, рішень Європейського суду з прав людини, підписанню багатосторонніх угод, участі у часткових та розширених угодах Ради Європи. Важливим кроком до наближення стане Головування України в Раді Європи у травні 2011 р.

Наступним кроком було запровадження Європейської політики сусідства (ЄПС), яку було розроблено в 2004 році, щоб запобігти появі нових меж між розширеним ЄС та країнами, що є його сусідами. Крім того, метою ЄПС є зміцнення добробуту, стабільності й безпеки усіх зацікавлених сторін. Ця політика також виражає стратегічні задачі, які було визначено в грудні 2003 року в рамках European Security Strategy (Європейської стратегії безпеки). Однак, враховуючи відсутність в ЄПС перспектив набуття членства в ЄС, Україна на політичному рівні заявила про неприйнятність та невідповідність цієї політики своїм євроінтеграційним прагненням.

Під тиском України та інших країн-східних сусідів ЄС, а також у відповідь на започаткування «Союзу для Середземномор’я», у 2008 році Європейський Союз висунув ініціативу поглибити відносини зі своїми східними сусідами на основі нових принципів, взявши як приклад формат відносин з Україною – принципи політичної асоціації та економічної інтеграції. Ініціатива отримала назву Східного Партнерства і була започаткована у травні 2009 року Східне Партнерство – це новий багатосторонній форум для діалогу ЄС зі своїми сусідами у вигляді регулярних самітів та зустрічей міністрів закордонних справ, роботи тематичних платформ на рівні експертів, а також платформа для підтримки спільних проектів між ЄС, його державами-членами та країнами-партнерами у сфері інфраструктури, обміну досвідом та економічної інтеграції.

Важливим етапом, стало досягли політичної домовленості 9 вересня 2008 року на Паризькому Саміті Україна та ЄС про укладення майбутньої угоди в форматі Угоди про асоціацію, яка будуватиметься на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції, а в положення якого мають увійти норми регулюючи Зону вільної торгівлі та безвізовий режим.

З цього моменту починаються складнощі зі становищем національного законодавства, яке є заплутаним та не в повній мірі відповідає європейським стандартам (відсутність біометричної інформації на паспортах, неконкурентна якість українських товарів, низький рівень життя громадян та ін.).

Так відповідно до ст. 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» Україна є європейська позаблокова держава, яка здійснює відкриту зовнішню політику уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур[2]. При цьому існую безліч документів, що визначають пріорітет «інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір»[3].

На наш погляд, участь України в ЄС без формального членства в середньостроковій перспективі є більш прагматичним, оскільки дозволить за наявності політичної волі провести необхідні реформи в економіці, адміністративній сфері та в сфері боротьби з корупцією, надасть термін для переорієнтування економіки на великий ринок збуту в ЄС. Окрім цього Україна отримає можливість користуватися всіма свободами європейського економічного простору, при цьому не віддаючи частину національного суверенітету.