Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
ТЕОРЕТИЧНІ І ПРАКТИЧНІ ОСНОВИ ОПТИМІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Лукашевич Віталій
Узунова Оксана
ДО ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ОРГАНІВ, ЩО ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ
Традиційно, одне з центральних місць в різноманітній та багатоплановій діяльності держави займає виконання завдань із захисту прав i свобод людини, охорони прав i законних інтересів державних та недержавних організацій, боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями [1]. До певної міри умовно цей різновид державної діяльності в юридичному вжитку отримав найменування «правоохоронна діяльність», а заклади, що її здійснюють, – правоохоронними органами. Але ці поняття перебувають ще в стадії становлення і навкруги них серед науковців точаться активні дискусії або припускаються певні спрощення на зразок «правоохоронні органи – це органи, які наділені державою компетенцією щодо охорони суспільних відносин, врегульованих правом» [2, 111-112]. Із цього визначення витікає, що начебто всю правозастосовну діяльність здійснюють правоохоронні органи.
Особливої актуальності ця проблема набуває за сучасних умов, коли шляхи забезпечення прав людини і громадянина пов’язуються передусім з успішним проведенням політичної, економічної та правової реформ, гарантуванням соціальної захищеності громадян, необхідністю застосовувати невідкладні заходи, спрямовані на зміцнення законності, правопорядку і подолання наслідків масових порушень прав людини, що мали місце у минулому. При першому наближенні правоохоронну діяльність з позиції сучасної теорії права припустимо розглядати як певній різновид правозастосовної діяльності. Остання є однією із специфічних форм реалізації права. Її відмінність від безпосередніх форм реалізації права – виконання, дотримання і використання, – полягає у тому, що це є одна із форм активної, організаційно-владної діяльності компетентних органів, які діють від імені держави за її уповноваженнями. Ця діяльність спрямована на вирішення юридичних справ шляхом видання індивідуальних правових приписів [3, 176-186; 4, 127-128; 5, 112; 6, 141-143].
Свого часу в юридичній літературі була висловлена слушна думка, що застосування права реалізується у двох формах: оперативно-виконавчої та правоохоронної діяльності [8, 267-268]. Оперативно-виконавча діяльність розглядається як позитивне організуюче регулювання з боку держави – застосування приписів правових норм шляхом видання індивідуальних правових актів, спрямованих на вирішення творчих задач із забезпечення розвитку суспільства та його головних сфер: економіки, політики, культури тощо. За допомогою її об’єднується та скеровується діяльність міністерств і відомств, підприємств й установ, добираються кадри, конкретизуються планові завдання, забезпечуються права особи і таке інше. Правоохоронна діяльність спрямована на захист встановлених у державі правових відносин шляхом застосування засобів державного примусу до правопорушників, забезпечення виконання призначених мір покарання (стягнення), а також уживання заходів попередження порушень в майбутньому. Така діяльність притаманна для так званих юрисдикційних органів (суд, прокуратура, інспекції тощо). Однак у реальному житті ці два види правозастосовної діяльності тісно переплітаються насамперед через те, що у багатьох випадках їх здійснює один і той же державний орган, наприклад, прокуратура, міністерство внутрішніх справ і деякі інші. Ця обставина, зокрема, ускладнює вирішення питання, який саме державний орган, чи може лише його певну частину (окремий підрозділ) можна віднести до правоохоронного органу.
Тому поняття правоохоронної діяльності потребує подальшого аналізу, але вже іншого зрізу цієї правової реалії. З діяльнісного боку, складовими правоохоронної діяльності, як різновиду правозастосовної діяльності, припустимо розглядати: професійну юридичну працю спеціально підготовлених і зорганізованих у відповідні державні установи – правоохоронні органи – людей; їх професійну юридичну поведінку на соціальному й індивідуальному рівнях; соціальні умови та внутрішню інфраструктуру професійної діяльності юриста у сфері правоохоронної діяльності; закономірності та методики (процедури) здійснення правоохоронної діяльності; особливості здійснення професійної правоохоронної діяльності в окремих соціальних сферах та в межах різних професій. Дослідження відмічених реалій дозволило сформулювати деякі попередні вихідні теоретико-правові ознаки цього поняття для подальшого аналізу правоохоронної діяльності. Так, із нормативного боку, правоохоронна діяльність репрезентується як: правова діяльність – певна сукупність врегульованих нормами права суспільних відносин у різних сферах політичного, економічного, громадського життя суспільства (держави та особи), особливістю яких є те, що вони (правовідносини) виникають поміж суб’єктами, де одна із сторін має спеціальні владні повноваження, і саме за її ініціативою виникають відповідні правовідносини, а її воля відіграє вирішальну роль у їхньому розвитку; різновид правового регулювання з боку компетентних державних органів і уповноважених державою інших суб’єктів суспільних відносин (у тому числі й позитивних), спрямованого на зміну, припинення або виникнення правовідносин і основою якого є різні форми юридичної заборони (дозвіл, заборона, зобов’язання, уповноваження, цілевизначення, закріплення принципів i таке інше), правоохоронна діяльність базується на застосуванні державного примусу в разі зловживання правом, невиконанні позитивних обов’язків, недодержанні заборони тощо [2, 110-111; 3, 145-146; 6, 141-143; 7, 130-133]. Тому сутність правоохоронної діяльності, у контексті вживання цього словосполучення в юридичній практиці сьогодення, полягає, в найбільшому узагальненні, у правозастосуванні з метою охорони відповідних правовідносин. Охороняються суспільні відносини, що урегульовані правом – саме вони і є об’єктом охорони. Ці відносини охороняються з використанням права, яке постає як засіб діяльності та як засіб упорядкування власне процесу здійснення охоронної діяльності. Отже, правоохоронна діяльність здійснюється у правовому полі, правовими засобами, а її об’єктами є врегульовані нормами права суспільні відносини. А найбільш поширеною (типовою) ситуацією є реалізація правових норм, яка полягає в практичному здійсненні відповідними компетентними державними органами чи службовими особами, а в певних випадках і окремими уповноваженими державою юридичними особами (громадськими організаціями) визначених законом правозначущих дій у двох типових випадках: коли у наявності є перепона до здійснення суб’єктивного права або невиконання юридичних зобов’язань; має місце правопорушення, яке вимагає покладення юридичної відповідальності. З цього випливає, що однією з важливих функцій галузевого законодавства (цивільного, адміністративного, кримінального тощо) є охорона. Так, з функціонально-цільового боку, правоохоронну діяльність припустимо розглядати як різновид правової виконавчо-розпорядчої діяльності відповідних органів державної виконавчої влади, які виконують передусім охоронну, виховну та певною мірою регулятивну функції. Реалізуючись у сфері взаємних правовідносин між громадянином i державою під час здійснення останньою через свої інститути виконавчої влади, правоохоронна діяльність виконує роль управлінських (правових) стандартів (регулятивна функція), приписуючи суспільно схвалювану модель діяльності (поведінки). Відповідні державні органи, серед яких чільне місце займають правоохоронні органи та інші повноважні суб’єкти, діючи в межах своєї компетенції, забезпечують захист суспільних відносин, що складаються у сфері державного управління, ведуть боротьбу з правопорушеннями та злочинами. Головним змістом їхньої діяльності є: розгляд справ стосовно адміністративних правопорушень; розслідування карних злочинів; прийняття по них відповідних правових рішень згідно з законодавчо закріпленими повноваженнями. Це визначає дві головні правові форми правоохоронної діяльності – кримінально-правова юрисдикція та адміністративно-правова юрисдикція.
Отже, правоохоронна діяльність – це різновид правозастосовної організаційно-правової державно-владної діяльності, що базується на примусі та здійснюється компетентними органами в спеціально встановлених формах. Її зміст полягає у реалізації юридичних норм шляхом видання (прийняття) індивідуально-конкретних правових велінь (державно-владних приписів) з метою: протидії виникненню та розвитку протиправних вчинків (провин i злочинів); нейтралізації та ліквідації шкідливого впливу (наслідків); правовій оцінці скоєного; забезпеченні відповідного соціального результату тощо.
Таким чином, з проведеного аналізу випливає орієнтовний перелік основних ознак, характерних для правоохоронної діяльності: державно-владна специфіка; підзаконність; правозастосовний характер рішень, що приймаються; застосування примусу. З усього зазначеного випливає, що правоохоронна діяльність як один із пріоритетних напрямів суспільно значущої діяльності держави, має стати об’єктом фундаментальних i прикладних наукових досліджень, а також стрижнем фахового юридичного навчання працівників правоохоронних органів.
Література:
1. Лившиц Р.З. Государство и право в современном обществе / Р.З. Лившиц // Теория права: новые идеи. – М., 1991. – Вып. 1. – С. 13.
2. Тихомиров О.Д. Теоретичні питання правоохоронної діяльності / О.Д. Тихомиров // Наукові розробки академії – вдосконаленню практичної діяльності та підготовки кадрів органів внутрішніх справ: Матеріали науково-практичної конференції, Київ, 1-2 лютого 1994 року. – К.: УАВС, 1994. – С. 109-113.
3. Алексеев С.С. Теория права / С.С. Алексеев. – М.: Изд-во БЕК, 1994. – 220 с.
4. Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права / Т.Г. Андрусяк. – Львів: Фонд «Право для України», 1997. – 197 с.
5. Жеругов Р.Т. Теория государства и права / Р.Т. Жеругов. – Москва-Нальчик: Изд-во «ЭЛЬФА», 1995. – 482 с.
6. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій / В.О. Котюк. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
7. Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л., Пастухов В.П., Сумін В.О., Тихомиров О.Д. Теорія держави і права / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков та ін. – К.: Юрінформ, 1995. – 189 с.
8. Общая теория права / Ю.А. Дмитриев, И.Ф. Кузьмин, В.В. Лазарев и др.: Под общ. ред. А.С. Пиголкина. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1996. – 384 с.
Гааг Ирина
ПРОБЛЕМЫ ЗАКОНОДАТЕЛЬНОЙ КОНСТРУКЦИИ СОСТАВА ПРИВЛЕЧЕНИЯ ЗАВЕДОМО НЕВИНОВНОГО К УГОЛОВНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ (ст. 299 УК РФ)
Не оспаривая необходимость выделения в системе преступлений против правосудия привлечения заведомо невиновного к уголовной ответственности, полагаем, что законодательная конструкция данной нормы в УК РФ (как, впрочем, и в УК Украины) далека от совершенства. Одним из основных проблемных моментов здесь является использование законодателем понятия «уголовная ответственность», которое до сих пор вызывает в науке немало споров.
Преобладающая в российской уголовно-правовой доктрине позиция о признании уголовной ответственностью результата отрицательной оценки со стороны государства совершённого общественно опасного деяния, обладающего признаками состава преступления, и лица, его совершившего, неприемлема для характеристики привлечения заведомо невиновного к уголовной ответственности. По смыслу ст. 299 УК РФ, субъектом данного преступления могут быть следователь, дознаватель, прокурор, т.е. лица, не наделённые УПК РФ полномочиями по вынесению обвинительного приговора (в котором указанная отрицательная оценка и содержится).
Позиция о процессуальном понимании уголовной ответственности, на наш взгляд, не выдерживает критики. Если в науке уголовного права, несмотря на наличие различных подходов, понятие уголовной ответственности разработано достаточно хорошо, то в уголовно-процессуальной науке оно вообще не подвергалось специальному исследованию, вследствие чего среди процессуалистов нет не только однозначного толкования содержания этого понятия, но даже критериев его определения. Использование при описании объективной стороны преступления понятия, содержание которого не определено вовсе, представляется недопустимым. Поэтому целесообразно было бы в диспозиции ст. 299 УК РФ использовать какое-либо иное понятие, нежели «уголовная ответственность». Заимствование в этих целях уголовно-процессуальной категории «уголовное преследование», думается, также не решит проблемы, так как в п. 53 ст. 5 УПК РФ оно определяется как процессуальная деятельность, осуществляемая стороной обвинения с целью изобличения подозреваемого или обвиняемого в совершении преступления. Данное понятие по своему содержанию не подходит для уяснения смысла ст. 299 УК РФ.
Не снимает вопросов использование законодателем конструкции «привлечение к уголовной ответственности». Некоторые авторы под привлечением к уголовной ответственности понимают деятельность, растянутую во времени, начинающуюся вынесением постановления о привлечении лица в качестве обвиняемого и завершающуюся вынесением приговора [1, 70]; другие отождествляют его с вынесением обвинительного приговора [2, 76]. Попытка определить данное понятие предпринята и судебной практикой. Так, в определении судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда РСФСР от 6 сентября 1972 г. сказано: «Под привлечением к уголовной ответственности... следует понимать процессуальный акт о привлечении лица, совершившего преступление, в качестве обвиняемого, а не момент вынесения обвинительного приговора» (см.: Бюллетень Верховного Суда РСФСР. 1973. № 11. С. 10). Учитывая всё сказанное, мы вынуждены констатировать отсутствие единого представления об объёме названного действия и особенностях его совершения. Использование же в уголовном законе термина, не имеющего однозначного толкования, является, как уже было сказано, неудачным.
Безусловно, существование ст. 299 УК РФ в нынешнем виде ставит перед научным сообществом вопрос о необходимости разработки дополнительных понятий, но это – дело будущего. В настоящее время более приемлемым решением представляется указание в ст. 299 УК РФ на совершение конкретных процессуальных действий (например, на вынесение постановления о привлечении лица в качестве обвиняемого). Для этого необходимо сначала с позиций уголовно-процессуального закона исследовать порядок и процессуальные документы о привлечении к уголовной ответственности.
В уголовном процессе привлечение к уголовной ответственности часто отождествляется с привлечением лица в качестве обвиняемого. Это верно только для тех случаев, когда лицо изначально приобрело статус обвиняемого, так как с этого момента для лица наступают неблагоприятные процессуальные последствия (например, избирается мера пресечения). В случае же приобретения лицом до предъявления обвинения статуса подозреваемого, неблагоприятные процессуальные последствия наступают либо с момента возбуждения в отношении него уголовного дела, либо с момента задержания, либо с момента применения меры пресечения (ст. 46 УПК РФ). Вместе с тем, возможные неблагоприятные последствия являются для подозреваемого настолько кратковременными, что не свидетельствуют о наличии угрозы интересам правосудия, т.е. объекту преступления, предусмотренного ст. 299 УК РФ. В таких случаях негативные изменения происходят с другими объектами уголовно-правовой охраны: личной свободой, честью, достоинством, репутацией и др. Поэтому уголовно наказуемое деяние, предусмотренное ст. 299 УК РФ, на наш взгляд, следует связывать с привлечением лица в качестве обвиняемого.
Процедура привлечения в качестве обвиняемого позволяет сделать вывод о том, что оно состоит из двух последовательно совершаемых действий:
- вынесения постановления о привлечении конкретного лица в качестве обвиняемого (или обвинительного акта органа дознания);
- предъявление обвинения.
Под вынесением постановления следует понимать составление текста постановления и его подписание следователем или дознавателем. Вынесенное таким образом постановление свидетельствует о первом этапе совершения преступления, с которым ряд учёных связывают момент окончания преступления, предусмотренного ст. 299 УК РФ [3, 19].
Предъявление обвинения – это объявление обвиняемому (и его защитнику) о том, что он обвиняется государством в совершении конкретного преступления, объявления ему текста постановления о привлечении данного лица в качестве обвиняемого, разъяснение обвиняемому его прав. Каким образом следователь должен объявить о привлечении в качестве обвиняемого, в УПК РФ не сказано. Но анализ уголовно-процессуальных норм позволяет выделить именно такую последовательность действий следователя. На практике объявление включает предложение следователя, адресованное лицу, в отношении которого вынесено постановление о привлечении в качестве обвиняемого, ознакомиться с текстом постановления и подписать его. Способ ознакомления может быть различным ввиду отсутствия его регулирования в уголовно-процессуальном законе. Постановление может быть оглашено следователем или защитником, а может быть прочитано лично лицом, которому предъявляется обвинение. Способ ознакомления определяет следователь с учётом мнения обвиняемого. С момента ознакомления с текстом постановления лицо становится обвиняемым, так как именно с этого момента (а не с момента составления и подписания текста постановления) для лица наступают или могут наступить неблагоприятные последствия. Поэтому момент окончания этого преступления связан именно с моментом окончания ознакомления обвиняемого с текстом постановления о привлечении лица в качестве обвиняемого. Разъяснение обвиняемому его прав является процессуальной гарантией реализации прав обвиняемого и не влияет на признание или непризнание лица обвиняемым. Следовательно, разъяснение обвиняемому его прав нецелесообразно включать в качестве обязательного признака в диспозицию ст. 299 УК РФ.
Детализация определённых нами двух деяний (вынесение постановления о привлечении лица в качестве обвиняемого и предъявление обвинения) представляется излишней и сделает диспозицию ст. 299 УК РФ неоправданно громоздкой. При этом добиться единообразного понимания названных действий можно путем уточнения их содержания в УПК РФ или (как временная мера) в постановлении Пленума Верховного Суда Российской Федерации.
Существующее уголовно-процессуальное описание обозначенных нами деяний позволяет сделать вывод, что они могут быть совершены исключительно действием.
В законодательной конструкции ст. 299 УК РФ отсутствует прямое указание на незаконность действий, но имеющаяся конструкция с использованием словосочетания «заведомо невиновного» свидетельствует не только о том, что действия должны быть незаконными с позиции уголовно-процессуального закона, но и уточняет, о каком варианте незаконности идет речь.
Только незаконное привлечение к уголовной ответственности является уголовно-наказуемым. Незаконность может и должна быть присуща всем действиям: и вынесению постановления о привлечении лица в качестве обвиняемого, и предъявлению обвинения. Тем не менее, первичным, определяющим незаконность предъявления обвинения, является незаконность вынесения постановления о привлечении в качестве обвиняемого, а точнее незаконность самого постановления.
Постановление о привлечении в качестве обвиняемого может быть незаконным по различным основаниям, но уголовно наказуемым только в случае, если вынесено в отношении заведомо невиновного.
Анализ действующего уголовно-процессуального законодательства Российской Федерации позволяет сделать вывод, что возможны следующие варианты привлечения заведомо невиновного к уголовной ответственности:
- при отсутствии события преступления;
- за преступление, которое лицо не совершало;
- за иное преступление, чем то, которое совершено лицом;
- за деяние, включённое в совокупность преступлений, которое лицо не совершало.
Привлечение к уголовной ответственности лица, не обладающего признаками субъекта преступления, или неправильная юридическая квалификация содеянного не образует этого преступления, так как в этом случае речь идёт о виновном лице.
Учитывая вышеизложенное, полагаем, что диспозиция ст. 299 УК РФ должна выглядеть так: «Вынесение в отношении заведомо невиновного постановления о привлечении в качестве обвиняемого и предъявление такого постановления лицу».
Литература:
1. Алексеев Н.С. Ленинские идеи в советском уголовном судопроизводстве / Н.С. Алексеев, В.З. Лукашевич. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1970. – 192 с.
2. Мотовиловкер Е.Я. Об институте «привлечение к уголовной ответственности» и содержании уголовно-процессуальной деятельности // Проблемы укрепления социалистической законности и правопорядка. – Куйбышев: КГУ, 1979. – С. 76.
3. Тепляшин П.В. Преступления против правосудия: учебное пособие. – Красноярск: Сибирский юридический институт МВД России, 2004. – 160 с.
Гуртовенко Олег
РЕАЛІЗАЦІЯ «БРИТВИ ОККАМА» У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
«Бритва (лезо, ніж) Оккама» (далі – «бритва Оккама») – це аналітичний засіб (принцип і метод), згідно з яким не варто множити сутності (кількість сутностей), тобто залучати нові сутності, без необхідності.
В юридичній літературі посилання на «бритву Оккама» зустрічається рідко. Якщо б юристи знали про «бритву Оккама», то деяких юридичних понять взагалі б не виникло або вони б виникли, але не закріпилися б. Наприклад, у Кримінальному кодексі (далі – КК України) неодноразово використовуються терміни «закон про кримінальну відповідальність», «Кримінальний кодекс України», «цей Кодекс» [1].
Ч.ч. 1,2,3 ст. 3 КК України передбачають, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить КК України, закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності КК України, включаються до нього після набрання ними чинності, злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.
Отже, кримінальний закон – це і є КК України від 05.04.2001 р. і додаток до КК України від 28.12.1960 р., який містить Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком [2].
Зрозуміло, що шляхом запровадження терміну «закон про кримінальну відповідальність» законодавець прагнув передбачити виключне положення законодавства, відповідно до якого положення кримінального законодавства повинні міститися тільки у КК України, тобто тільки в одному кодифікованому нормативно-правовому акті.
Але такою творчістю у сфері термінів із порушенням «бритви Оккама» законодавець досяг зворотного ефекту: у зв’язку із одночасним використанням в КК України термінів «закон про кримінальну відповідальність» і «цей Кодекс» серед юристів з’явився шкідливий мем-міф про нібито існування якогось окремого «кримінального закону» чи якихось окремих «кримінальних законів» як чогось окремого від поняття «КК України». Досягти зазначених цілей законодавець міг шляхом використання тільки операціоністського, утилітарного терміну «цей Кодекс».
Ще один приклад порушення в кримінальному праві «бритви Оккама» міститься в межах уявлень про змішану (подвійну) форму вини. Серед злочинів із змішаною формою вини прийнято виділяти злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним порушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов’язаних з діянням, робить все вчинене злочином. При цьому наводяться такі приклади зазначених злочинів: порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271 КК України), порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286 КК України) і т. ін. Як зазначається, у таких злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але становлення до наслідків виражається тільки з необережності. Тому, коли винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: щодо діяння – умисел, а щодо наслідків – необережність [3].
Викладена позиція є нелогічною (незаконною), що пояснюється таким. Під умисним порушенням правил у викладеній позиції розуміється бажання суб’єкта злочину порушити правила безпеки. Тобто мова йде про прямоумисне відношення суб’єкта злочину до свого діяння. Прямий умисел може мати місце у злочинах як з матеріальним, так і з формальним складом. Розглянемо обидва випадки.
Спочатку розглянемо випадок із матеріальним складом. Ч. 2 ст. 24 КК України передбачає формулу прямого умислу у злочинах із матеріальним складом: прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Тут йдеться про бажання як ставлення до наслідків, а не до діяння. Отже, ця модель не підходить для описання бажання суб’єкта злочину порушити правила безпеки.
Візьмемо, наприклад, такий злочин, як вбивство через необережність (ст. 119 КК України). Вчиняючи цей злочин, суб’єкт злочину може бажати порушити правила безпеки співіснування людей, але до настання смерті потерпілого він відноситься із необережністю. Але при цьому ніхто не говорить про змішану форму вини. Це і зрозуміло, оскільки зазначене бажання порушити правила безпеки співіснування людей не є видом вини (самостійним видом вини). Воно навіть не є характеристикою (однією із них) такого виду вини як прямий умисел (який у розглядуваному випадку відсутній через відсутність всіх його характеристик), оскільки при прямому умислі йдеться про бажання як ставлення до наслідків, а не до діяння. Це передбачено ч. 2 ст. 24 КК України, де зазначається таке: прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Так само зазначене бажання суб’єкта злочину порушити правила безпеки не є видом вини, а є характеристикою ставлення особи до свого діяння, яка не впливає (не повинна впливати) на визначення форми вини в розглядуваних випадках. В кримінальному праві відбувається підміна понять: під прямим умислом називається саме лише бажання суб’єкта злочину вчинити відповідне діяння, а не ситуація, коли суб’єкт злочину усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачав його суспільно небезпечні наслідки і бажав їх настання (бажання безпідставно прирівнюється до прямого умислу).
Розглянемо випадок із формальним складом. Доктринальна і судова формула прямого умислу у злочинах із формальним складом є такою: особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності) і бажала його вчинити. Бажання суб’єкта злочину порушити правила безпеки підпадає під цю формулу. Але якщо користуватися такою формулою, то виходить, що у суб’єкта злочину в аналізованих випадках може існувати й необережне ставлення до свого діяння, і таке ставлення треба розкрити. Спробуємо це зробити. Виходить ось що. У випадку самовпевненості суб’єкт злочину передбачає, що його діяння може бути таким, що порушує законодавство, але все ж розраховує на те, що воно законодавства не порушить (тобто не виключає незаконності свого діяння, але сподівається на везіння, а саме на те, що його діяння виявиться законним). У випадку недбалості суб’єкт злочину не передбачає того, що його діяння є незаконним, хоча повинен був і міг це передбачити (помилково вважає своє діяння законним).
Окрім відсутності юридичної краси у таких висновків, їх нісенітності та того, що важко собі уявити встановлення зазначених ставлень, слід зазначити, що необхідність встановлення таких ставлень суперечить положенням, передбаченим ч.ч. 2, 3 ст. 25 КК України, оскільки відповідно до зазначених положень такі ставлення до діяння у випадку необережності не мають юридичного значення (вони не передбачені у зазначених положеннях як характеристики (ознаки) самовпевненості і недбалості).
До того ж, якщо вважати, що у суб’єкта злочину в аналізованих випадках може існувати як умисне, так і необережне ставлення (як форма вини) до свого діяння, то виходить, що злочини, в яких суб’єкт злочину ставиться до наслідків із необережністю, поділяються на такі види: 1) злочини з подвійною виною, де суб’єкт злочину до першого наслідку ставиться з прямим або непрямим умислом, а до другого – з необережністю; 2) злочини з подвійною виною, де у випадку кожного конкретного злочину суб’єкт злочину до свого діяння ставиться з прямим або непрямим умислом, а до наслідків – з необережності або до свого діяння ставиться з необережності, і до наслідків також з необережності. За умов таких розмірковувань виходить, що КК України не передбачає жодного необережного злочину, в усіх випадках вчинення якого мала би місце не змішана форма вини, а звичайна (проста) необережність. Якщо таке справді мало б місце, то логічно передбачити, що законодавець відобразив би такий стан речей у формулах, передбачених в КК України щодо форм і видів вини. Але КК України такого не відображає. Це також є доказом, хоча і непрямим, того, що виділяти аналізований вид змішаної вини не треба. Підміна звичайної необережності одним із начебто існуючих видів змішаної вини (введення аналізованого здогадного виду змішаної вини) є порушенням «бритви Оккама».
Ось ще приклад. У КК України використовуються терміни «примус» і «примушування». В Особливій частині КК України набагато частіше зустрічається термін «примушування». Він міститься у положеннях, передбачених такими статтями, їх частинами: ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 143, назва і ч. 1 ст. 154, назва і текст ст. 174, ч. 2 ст. 180, назва і ч. 1 ст. 228, назва і ч. 1 ст. 280, частини 1,3 ст. 300, частини 1,3 ст. 301, назва і ч. 1 ст. 303, ч. 3 ст. 342, назва і текст ст. 355, назва і ч. 1 ст. 373, назва і текст ст. 386, назва і ч. 1 ст. 404, ч. 1 ст. 438. Термін «примус» вживається у таких статтях КК України: ч. 4 ст. 27, назва і текст ст. 40, ч. 1 ст. 50, п. 6 ч. 1 ст. 66, ч. 1 ст. 120, ч. 2 ст. 122, ч. 1 ст. 173. Це є порушенням «бритви Оккама». Видається, що у КК України термін «примушування» варто замінити на термін «примус».
Таким чином, «бритву Оккама» слід використовувати як засіб юридичної творчості і юридичного тлумачення.