Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
ТРАДИЦІЇ ТА НОВАЦІЇ У РОЗВИТКУ СУВЕРЕНІТЕТУ ДЕРЖАВ-УЧАСНИЦЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Актуальність цієї теми обумовлюється зростанням внутрішніх та зовнішніх умов еволюції сучасних держав в процесі глобалізації. Об’єктивно вони ведуть до формування єдиної, всесвітньої, планетарної цивілізації, до якої долучаються існуючі сьогодні на Землі країни. Таку цілісну світову суспільну систему конституюють в першу чергу транснаціональні економічні та інформаційно-комунікаційні відносини, що інтенсивно розвиваються. Зазначена проблема знаходить своє відображення в працях Л. Мамута, В. Герхарда, Ю. Шишкова, М. Орзиха, А. Крусян, С. Єршова. Разом з тим, теорія та практика висувають на порядок денний нові задачі, котрі потребують теоретичного осмислення. На вирішення однієї з них і направлена дана праця.
Період прискорення глобалізації спричинив за собою суттєві зміни, що стосуються положення і ролі національної держави, яке було і продовжує залишатися головним у світовому політичному процесі. Крім того, цей період відзначений модою на інтерпретацію таких змін, як доведення того, що відбувається зараз «вмирання» держави взагалі. Сенс існування держави (raison d’etre) піддається сумніву, а в гіршому випадку під різними приводами – заперечення.
Процес, «відспівування» держави, як його називає Л. Мамут [1, 59] почався давно. Ще в 1963 році К.-Шмітт писав: «Епоха державності підходить до кінця. З цього приводу вже не треба більше витрачати слів. Держава як модель політичної єдності, як носій вражає з усіх монополій – монополії прийняття політичних рішень – цей блискучий зразок європейської форми і західної цивілізації, повалений з трону, позбавлений влади» [2, 10]. А в 1980 році Е. Тоффлер стверджував, що національні держави приречені піти у небуття, бо вони безпорадні встановити абсолютно нові політичні рамки, «які були б здатні забезпечити щось подібне світовому порядку» [3, 344].
Оцінка поглядів, згідно з якими сучасна національна держава закінчує своє існування, як вважає Л. Мамут, не можна вважати сигналом до відмови від визнання найсерйозніших змін, які, дійсно, відбулися в державі під впливом глобалізації. Навпаки, лише виразне (виключаючи негативні та позитивні переживання) бачення цих змін і прийняття їх у розрахунок відкриває можливість вироблення правильного розуміння метаморфоз, що відбуваються в наші дні з феноменом національної держави як таким. Далі він відзначає, що багато хто з тих, хто пише про державу, під нею мають на увазі аж ніяк не власне державу, тобто не публічно-владним чином організоване і кероване соціально стратифіковані суспільство. Вони видають за нього тільки фрагмент цілісної державності: її невід’ємну керуючу структуру – комплекс інститутів публічної влади, корпус зайнятих у них службовців, державний апарат [1, 70-74].
Серйозні зміни, що відбуваються зараз в державі, обумовлюються, на загальну думку, перш за все радикальною трансформацією світового економічного співтовариства. З конгломерату взаємопов’язаних економік різних країн і континентів воно перетворюється в єдиний, всесвітній, господарський організм, причому національні, господарські системи виявляються його складовими елементами. Ядро цього організму – транснаціональні корпорації, які багато ключових для всього господарського світового порядку рішень приймають самі.
Звичайно, для обсягу, змісту та форм реалізації суверенітету національної держави, втягнутого закономірностями суспільно-історичного розвитку в мережі інтеграційних і кооперативних зв’язків, продиктованих наднаціональними організаціями, це не проходить і не може пройти безслідно. У своїй діяльності національна держава змушена рухатися в політико-правовому напрямі й застосовувати методи і засоби, що диктуються зобов’язаннями, які вона взяла на себе перед наднаціональними організаційними об’єднаннями. Держава повинна більш скрупульозно (ніж це було раніше) враховувати інтереси інших країн, навіть якщо це не завжди збігається з деякими національними інтересами. Включеність в універсальні і регіональні міждержавні об’єднання (спілки) і одночасно повна незалежність від них, їх потреб, процедур, регламентів і т. д. – поняття несумісні.
Очевидно, що міждержавні об’єднання не можуть створюватися і нормально функціонувати без надання (поступки) їм національними державами якоїсь частки своїх нормотворчих, адміністративних і судових правочинів. Невірно, проте, робити висновок, що тим самим національні держави повністю розлучаються з належним їм суверенітетом і «вручають» його національним міждержавним об’єднанням.
При аналізі правової природи, форм, юридичного статусу, правосуб’єктності більшості названих вище організацій слід враховувати як цілі і завдання, так і правову основу об’єднання, а також особливості та існуючі зараз у світі тенденції інтеграційних процесів, які вельми складно піддаються вивченню і прогнозуванню. Якщо у попередні десятиліття помітно збільшувалася кількість міжурядових організацій, то зараз поряд з цим інтенсивно розвивається система міжнародних неурядових об’єднань.
Життя і практика вносять серйозні корективи в прогнози розвитку існуючих у світі об’єднань держав. Так, створення Європейського Союзу представлялося ряду дослідників як поетапний рух до федерації у вигляді Сполучених Штатів Європи, в процесі якого створення єдиного ринку, ліквідація контролю на кордонах, освіта наднаціональних владних органів, уніфікація права та інші перетворення, здавалося, повинні поступово привести до того, що держави-учасники союзу будуть все більш перетворюватися в символічні. Проте цього не сталося.
Відмінною особливістю сучасних світових інтеграційних процесів є своєрідне переломлення в них елементів конфедеративних і федеративних утворень. Навіть у досить монолітних, просунутих інтеграційних угрупованнях проглядаються різношвидкісний інтеграційні процеси. Простежуються і загальні закономірності, ознаки, риси існуючих і знову створюваних союзів держав.
В якості аргументації – об’єднавчий процес в Європі. Показово, що Договором про заснування ЄЕС (1957 р.) з правової точки зору властиві всі риси основного джерела міжнародного права-міжнародного договору. З точки зору змісту договір демонструє складний правовий механізм, за допомогою якого певна група держав передала частину своїх власних прав у компетенцію міжнародної організації, створила своєрідний механізм з вироблення норм, обов’язкових для застосування як усередині країни, так і для Співтовариства в цілому, причому інтереси Спільноти висуваються на перший план.
У результаті склалася право, що регулює різноманітні інтеграційні відносини всередині Співтовариства на величезному територіальному просторі країн-членів. Значною відмінністю установчих актів Співтовариства від традиційних міжнародних договорів є те, що дія положень договорів поширюється не лише на держави-члени, але й на їх громадян. Це говорить про особливу якість спільнот як інтеграційних об’єднань держав.
Укладаючи Маастрихтський договір, абсолютно різні країни і народи об’єдналися, утворюючи абсолютно новий економічний і політичний простір без кордонів і обмежень на пересування людей, товарів, капіталів. Вони йшли до цього об’єднання протягом трьох з половиною десятиліть цілком усвідомлено, погоджуючи позиції і чітко розуміючи, що для досягнення головної мети об’єднання – забезпечення більш високого рівня розвитку входять до нього за допомогою створення потужного економічної освіти доцільні і виправдані певні політичні перетворення у вигляді Європейського парламенту, Комісії ЄС та інших наднаціональних органів, створення яких вимагає готовності «поступитися частиною свого суверенітету». Але, незважаючи на цілий ряд конфедеративних елементів, проект створення єдиної Європи в кінцевому підсумку передбачав саме федеративність як головну ознаку обраної форми об’єднання.
У юридичній науці, як відомо, найважливішою характеристикою федералізму є субсидіарність. Цей принцип, який використовується у Маастрихтському договорі, був вперше закладений в X поправку американської Конституції і означав, що ті функції, які не можуть бути досить ефективно здійснені на лежачих рівнів, підпадають під юрисдикцію вищого рівня.
Відповідно до цього принципу можливі втрати політичного впливу на національному рівні повинні відшкодувати доступом до формування європейської політики. А це не що інше, як закріплення принципу «обмеженого суверенітету» по відношенню до держав-членів Європейського Союзу.
Якій би інтерпретації не підлягав принцип субсидіарності, він створює новий механізм інтеграційного розвитку Співтовариства. У преамбулі Договору йдеться про рішучість продовжувати будівництво «все більш тісних зв’язків між народами Європи, де рішення будуть прийматися наскільки можливо близько до громадян, відповідно до принципу субсидіарності».
Підводячи підсумок, відзначимо, що міжнародні відносини в останні десятиліття зазнають корінних змін, а в міжнародному праві позначилися нові підходи до питань міжнародної правосуд’єктності, що не може не позначатися на підходах до дослідження державного суверенітету. Особливий вплив на цю проблему надають зростання взаємозалежності в світі, процеси міжнародної інтеграції та глобалізації, нові виклики та загрози, з якими стикається людство [4, 82-84].
Література:
1. Мамут Л. Конституція Российской Федерации в конце XXI века // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 2003. – №4. – С.59.
2. Schmidt C. Der Begriff des Politischen. – 1996. – P.109.
3. Toffler A. The Third Wave. – N.Y., 1980. – P.344.
4. Пастухова Н.Б. Международная интеграция и государственный суверенитет // Государство и право. – 2006. – №10. – 115 с.
Селезень Георгій
ДЕЯКІ ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВТРУЧАННЯ У СТАТУТНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОФСПІЛОК ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ, МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ЇХНІХ ПОСАДОВИХ ОСІБ
Серед великого і різноманітного світу організацій, створених приватними особами для обстоювання власних інтересів і цінностей і які охоплюються традиційним визначенням «громадянське суспільство», значне місце посідають профспілкові організації. Як результат соціальної самоорганізації суспільства, профорганізації, як і інші автономні громади, проникають в сфери, що частково полишає держава.
Профспілки, через свою природу, виконують функцію провідника соціально-економічних вимог в політичну систему. У політичному житті суспільства профспілки виступають як потужна група інтересів і одна з груп тиску, яка впливає на владу. Втручаючись у сферу політики, профспілки стикаються з необхідністю визначити свої взаємини зі структурами державної влади, політичними партіями, іншими громадськими об’єднаннями та рухами. Від успішного їхнього налагодження залежить не тільки виконання функціональних обов’язків профспілок, а й повнокровність формування та існування громадянського суспільства в цілому.
У статті 3 Конвенції МОП № 87 про свободу асоціації та захист права на організацію (993_125), ратифікованою Україною, визначено, що державна влада утримується від будь-якого втручання, здатного обмежити це право або перешкодити його законному здійсненню.
Зазначені положення закріплені у статті 12 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (1045-14), зокрема професійні спілки та їх об’єднання незалежні у своїй діяльності від органів державної влади, місцевого самоврядування, роботодавців, громадських організацій та політичних партій. Це означає, що профспілки вільно і самостійно організовують свою діяльність, приймають статути і регламенти, формують програму дій, вільно обирають представників, створюють апарат, здійснюють управління майном.
При цьому слід зазначити, що втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування в статутну діяльність профспілок, їх організацій та об’єднань профспілок допускається лише у випадках, прямо передбачених законами України.
Так, згідно з Конституцією України (254к/96-ВР) прокуратура здійснює нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Відповідно до статті 20 Закону України «Про прокуратуру» (1789-12) при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів в цій частині прокурор має право мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну таємницю або конфіденційну інформацію, а також письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов’язаних з перевіркою.
Міліція згідно зі статтею 11 Закону України «Про міліцію» (565-12) для виконання покладених на неї обов’язків має право одержувати безперешкодно і безплатно від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об’єднань громадян на письмовий запит відомості (в тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні лише у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції. Органи міліції вправі за рішенням суду в присутності понятих та керівників підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, щодо яких проводиться перевірка, витребувати і вилучати оригінали документів, що свідчать про правопорушення, а до ухвалення такого рішення суду – в присутності понятих та керівників підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, щодо яких проводиться перевірка, вивчати документи, що свідчать про правопорушення, за рахунок відповідного органу міліції робити з них копії із залишенням особам, щодо яких проводиться перевірка, опису документів, з яких виготовлено копії, опечатувати каси, склади та архіви на термін не більше 24 годин з моменту такого опечатування, зазначеного в протоколі.
У статті 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» (2135-12) зазначено, що підставами для проведення оперативно-розшукової діяльності є наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, про злочини, що готуються або вчинені невстановленими особами.
Зазначені підстави можуть міститися в заявах, повідомленнях громадян, посадових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, у письмових дорученнях і постановах слідчого, вказівках прокурора, ухвалах суду в кримінальних справах, що знаходяться в його провадженні, матеріалах органів дізнання, інших правоохоронних органів, у запитах оперативних підрозділів міжнародних правоохоронних органів та організацій інших держав, а також запитах повноважних державних органів, установ та організацій, визначених Кабінетом Міністрів України, про перевірку осіб у зв’язку з їх допуском до державної таємниці і до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках.
Забороняється приймати рішення про проведення оперативно-розшукових заходів при відсутності підстав, передбачених у цій статті.
Відповідно до Положення про Державну службу по боротьбі з економічною злочинністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 510 (510-93-п) від 05.07.93, підрозділи Державної служби боротьби з економічною злочинністю користуються правами, передбаченими Законами України «Про міліцію» (565-12), «Про оперативно-розшукову діяльність» (2135-12), Кримінально-процесуальним кодексом (1003-05, 1002-05, 1001-05). Зокрема за наявності даних про порушення законодавства, що регулює фінансову, господарську та іншу підприємницьку діяльність, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність, працівники Державної служби боротьби з економічною злочинністю мають право вилучати необхідні матеріали про кредитні та фінансові операції, матеріальні цінності, кошти в установленому законодавством порядку; опечатувати каси, приміщення і місця зберігання документів, грошей і товарно-матеріальних цінностей; перевіряти у міністерствах, інших центральних і місцевих органах виконавчої влади, державних фондах, на підприємствах, в установах і організаціях грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси, інші документи, що підтверджують надходження та витрачання коштів і матеріальних цінностей.
Водночас слід зауважити, що гарантією невтручання держави в діяльність профспілок є норма Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15). Зокрема згідно з пунктом 4 частини другої статті 17 Кодексу компетенція адміністративних судів не поширюється на відносини, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.
Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об’єднань громадян не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 23.05.2001 № 1-17/2001).
Література:
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР),1996, № 30.
2. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36. – № 37.
3. Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 45.
4. Закон України «Про прокуратуру» // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53.
5. Закон України «Про міліцію» // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 4.
6. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 22.
7. Положення про Державну службу по боротьбі з економічною злочинністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 510 від 05.07.93 // a.gov.ua
8. Конвенції МОП № 87 про свободу асоціації та захист права на організацію // a.gov.ua
9. Рішення Конституційного Суду України від 23.05.2001 № 1-17/2001 // a.gov.ua
Тимошенко Владимир
ФОРМИРОВАНИЕ ПРАВОВЫХ СПОСОБОВ ПОЛИТИЧЕСКОЙ БОРЬБЫ НА ТЕРРИТОРИИ СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНЫ В XIII-XV ВЕКАХ
Ранние сведения о политическом устройстве Великого Княжества Литовского, хотя и носят фрагментарный характер, все же, дают возможность видеть относительно четкую картину событий политической жизни в интересующий нас период. И хотя, даже на сегодняшний день определение круга политических преступлений является дискуссионным, можно с уверенностью сказать, что верховная власть в княжестве достаточно рано осознавала необходимость обеспечения своего господства не только с помощью силы, но и с помощью правовых средств, которые в прочем, сама же и создавала.
Целью работы является изучение формирования правовых способов политической борьбы на территории современной Украины XIII-XV веках.
Теоретической основой изучения политических преступлений являются работы таких ученых как: Н.А. Зелинская, Р.А. Абасов, Т.И. Заславская, П.А. Кабанов и другие. Историко-правовым аспектам становления государственности Великого княжества Литовского уделяли свое внимание И.Н. Данилович, П.Ф. Дмитрачков, И.А. Юхо, В.О. Воронин и другие. Однако, многие аспекты развития политико-правовых институтов защищающих великокняжескую власть до выхода Статутов Великого Княжества Литовского должны быть уточнены.
Из всех возможных преступлений против власти монарха, на наш взгляд, измена является самой интересной и политически резонансной, мы и сделаем акцент именно на этом политико-криминальном явлении.
Что касается Великого княжества Литовского то, одно из первых преступлений которое с современной точки зрения можно назвать политическим, датируется 1263 годом. В результате заговора был убит великий князь Литовский Миндовг. Летописец называет это событие мятежом [1], но детальное изучение информации по этому событию позволяет выявить заинтересованность в смерти Миндовга со стороны соседних князей и помощь им в организации покушения княжеского воеводы.
Одним из важных моментов в формировании законодательства по политическим преступлениям, можно считать применение средневековым законодателем древнеримской формулы «lex maestatis» – оскорбление величия. Эту формулу из великих князей Литовских впервые озвучил Гедимин в послании гражданам Любека, Бремена, Магдебурга и Кельна в 1323 году [2]. Послание в большей степени затрагивает экономические вопросы, но мы знаем, что под «оскорбление величия», монарх мог подобрать любое действие, которое посчитает опасными для своего положения. А опасных положений для литовской великокняжеской власти к этому времени накопилось достаточно. В 1322 году Гедимин в письме Папе Иоанну XXII [3] достаточно четко и полно приводит факты, которые описывают агрессивные действия братьев Тевтонского ордена в отношении Литвы. Необходимость вооруженного противостояния братьям ордена в не малой мере содействовало укреплению великокняжеской власти. Более того, борьба с агрессивным противником который был чужд культурно, свело практически на нет возможность каких либо интриг ордена в верхних эшелонах власти литовского общества.
Тем не менее, отсутствие четкой дефиниции по политическим (государственным) преступлениям в рассматриваемый период, можно объяснить несколькими причинами: Первое, центральная власть еще не имела возможности полного контроля за действиями представителей высшего сословия. Так, к примеру, право свободного перехода на службу от одного князя к другому было неприкосновенно. Этот факт достаточно долгое время играл важную роль в противостоянии литовских и московских князей за право быть «собирателем земли русской». Право свободного перехода в полной мере использовалось удельными князьями в своих политических целях в тех случаях, когда они небыли довольны проводимыми политическими решениями великого князя. Этническое и культурное родство, позволяло без особых этических проблем переходить на службу к другому великому князю. Подобные действия, естественно, не могли не вызвать отрицательной реакции со стороны монарха, тем не менее, долгое время противопоставить этой традиции нечего не могли. Второе, шел отбор тех деяний, которые могли быть обозначены или истолкованы как политические (государственные) преступления. К примеру, князь Ягайло в письме магистру Тевтонского ордена Конраду Цольнеру по поводу возвращения князя Витовта в Литву (Ягайло и Витовт спорили за великокняжеский титул) прямо заявляет, что не может «пригреть змею на груди» [4]. Естественное, негативное, субъективное отношение великого князя к своему противнику необходимо было облечь в правовую дефиницию, которая, хотя бы на первый взгляд выглядела как объективная необходимость защиты не лично-властных интересов, а защиты государства, т.е. интересов общественных. На примере развития всего корпуса политических преступлений, мы можем наблюдать ненавязчивое но твердое стремление властных кругов преобразовать свое субъективное мнение в объективную правовую реальность. Третье, некоторые правовые формулы того времени применялись в отличном от современного понимания значении, к примеру, понятие «измена». В договоре о перемирии 1371 года между великим князем Ольгердом Гедиминовичем и Дмитрием Ивановичем прописан правовой механизм позволяющий отойти от условий договора в конкретной заранее определенной ситуации, и такое изменение поведения не будет считаться изменой [5].
Интересно отметить, что в великокняжеских грамотах с начала XV века в привилегиях дарованных знати, четко указывается на круг обязанностей которые те должны выполнить по отношению к великому князю. Так в тексте привилегий данных Витовтом и Ягелоном литовскому панству в 1413 году[6] в части обязанностей перечисляются условия службы, среди которых акцент делается на верности не только правящим монархам, но и их приемникам. Особенно интересен артикул девятый, где под силой клятвы верности и угрозы лишения своих имений установлен запрет на любое сотрудничество и помощь лицам, которые враждебны литовскому и польскому монархам.
Надо отметить своеобразную юридическую природу привилегий которые были дарованы литовским вельможам на протяжение всего XV века. И хотя, с формальной точки зрения привилегия – это дарение, каких либо материальных благ со стороны князя своему подданному, по сути, их можно рассматривать как договор между великим князем с одной стороны и определенной группой привилегированных лиц или персонально с отдельным человеком с другой. Предметом договора выступали материальные ценности, но в преамбуле такого документа в большинстве случаев упоминалось об обязанности верной, неизменной службы на стороне великого князя. Как пример такого договора может служить привилегия Владислава Ягайло 1430 года [7]. В ней он подтверждает данные ранее и вводит новые привилегии в обмен на обещание дворянства и духовенства, что те признают одного из его сыновей наследником Великого Княжества Литовского.
Борьба между литовской, русской и польской политическими группировками предоставляла большие возможности для определения круга поступков, которые в последствие приобретут название политических (государственных) преступлений. В то же время великие князья совершенствовали механизмы, в том числе и правовые в обеспечение и защиты своей власти. Именно обвинение в измене позволяло великому князю забрать в свою пользу все имущество изменника, что укрепляло не только его материальное положение, но и было сильным идеологическим инструментом. Именно на основании отъезда в Москву князя Владимира Ольгердовича Великий князь Литовский Казимир не отдал его наследникам во владение их вотчину Киев [8].
Борьба между литовской, польской и русской политическими группировками выявила большой круг преступлений, которые со временем будут названы политическими. Верховная власть Великого Княжества Литовского в ожесточенной борьбе с внешними и внутренними врагами сумела перевести свое субъективное отношение к событиям в объективную правовую действительность, что при применении силовых механизмов обеспечило ей уверенное властное положение.