Geum.ru

Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материалаДокументы

Содержание


Розвиток корпоративних товариств в срср та урср: історико-правовий огляд
Судовий захист – основна і найефективніша юридична гарантія виборчих прав громадян україни
Подобный материал:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   77
Література:

1. Полное собраніе законовъ Россійской имперіи. Собрание Первое съ 1649 по 1825г. – С.-Пб.: Печатано въ Типографіи 2 Отделенія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1830. – 1030 с.

2. Свод законов уголовных. Часть первая. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных. – С.-Пб.: Издание 1885 год.


Избасар Айбек

ПРАВОЗАКОННОСТЬ

В советский период юридическая наука рассматривала законность только с точки зрения абсолютного и беспрекословного требования соблюдения и исполнения закона всеми субъектами права, что диктовалось природой советского законодательства, а именно социалистического, направленного на построение его в Советском союзе, это была цель и направленность всей правовой системы, определявшая их общеобязательность в любом случае. Однако надо заметить, что данная общеобязательность, будучи юридически всеобщей, имела двоякий оттенок, так требование соблюдения законности распространявшееся на граждан и организации полностью, было ограничено относительно органов, осуществлявших правовое регулирование.

Сама концепция законности заключалась в том, что любой акт официального права, санкционированный государством, считался автоматически правовым, и следовательно подлежащим обязательному исполнению. С распадом Советского союза ситуация переменилась, господствующие сейчас концепции широко понимания права обязывают любой нормативно правовой быть как юридически безупречным, так и с содержательной стороны отвечающим требованиям демократизма гуманизма неукоснительного соблюдения и исполнения прав и свобод человека и гражданина и т.д. Например, Л.А.Морозова считает что «законы и другие акты могут быть неправовыми, в то время как они должны воплощать важнейшие человеческие ценности – идеи справедливости, свободы человека, равноправия людей. Следовательно, законность предполагает оценку содержания закона и других актов» [1, 348].

Одним из тезисов противников даннного воззрения является суждение, что деление законов на «правовые» и «неправовые» ведет к тому, что ослабляет мощь государства и его юридической системы на основании того, что у населения возникает нигилистическое отношение к праву, скептицизм к нему, отсутствие должного пиетета и неуважение, а в впоследствии и служителям органов правопорядка и к государству.

Однако данная точка зрения представляется неверной потому, что только при таком разграничении закона и права становится очевидным то, что регулятором общественных отношений должно являться и является в первую право, а не закон как официально принятый нормативно-правовой акт, а закон может стать таковым регулятором только в случае, если будет соответствовать праву и объективно его передавать. Не соответствующий праву закон не может регулятором общественных по определению, он станет источником произвола и несправедливости, более того такой закон будет противоречить самим функциям государства. Далее, также противники теории правового закона выдвигают тезис о том, что не существует в природе четких критериев для разграничения правового закона и неправового, ибо применяемые для этого понятия свободы равенства братства справедливости естественных и неотъмлемых прав и свобод человека носят философский и дискуссионный характер и могут трактоваться совершенно по разному сторонниками разных идеологий и взглядов. Однако, по нашему мнению, это надуманная причина, ибо в данном случае речь о равенстве в плане единой меры прав исвобод человека и гражданина, чтобы граждане независимо от социального положения, национальной расовой религиозной принадлежности имели одинаковые права свободы и обязанности. Это должно реально отображаться в принимаемых нормах права и быть критерием для того, чтобы закон или подзаконный акт мог быть принят или не принят. Далее, существенным признаком законности является в первую очередь верховенство не закона как такового а верховенство права, на деле это говорит о том что любой нормативно-правовой акт, не соответствующий Конституции, должен быть немедленно лишен своей законной регулятивной силы. Право прежде всего реализует свои функции в процессах соблюдения, использования и применения норм нормативно правовых актов в процессе жизнедеятельности общества, поэтому законность и право взаимозависимые взаимодетерменирующие вещи, т.е. законность имеет место быть только тогда, когда есть право. В юридической литературе либеральной направленности такое положение стало называться правозаконностью, что имеет место быть в обществах с давними гражданским и демократическими устоями, данная особенность, т.е. господство правозаконности отличает в лучшую стороны бытие правовых систем в демократических обществах над авторитарными и тоталитарными.

Теория правозаконности стала процветать в эпоху либерализма и явилась одним из венцов гуманистической мысли человечества, отстаивающей такие немеркнущие ценности, как свобода и неприкосновенность личности. Данному прогрессивному течению противостоит легизм, которые ставит между законом и правом знак тождества и видит в праве совокупность норм, которые реализуются исключительно посредством государственного насилия и принуждения. В этом то и состоит и отличие теории правозаконности от легизма, теория правозаконности тоже допускает государственное насилие, однако как вспомогательный инструмент, призванный защитить право от посягательств нарушителей, чтобы они понесли законное наказание, но ни в коей мере она не рассматривает государственное насилие как основной инструмент, обеспечивающий исполнение законов.

Хотелось бы сказать, что есть ученые, которые считают, что правозаконность и правовое государство есть не реальная прикладная идеология, а некий идеал, который должен служить эталоном при строительстве государственной и правовой систем. Надо сказать, что оставший от советского периода понятийный аппарат многих работников зафиксировал реалии того времени, в частности отождествление права и закона, поэтому, по нашему мнению, следует более энергично внедрять данный тип правопонимания. Естественно, в первую очередь надо начать с изменения отношения к понятию законности, нельзя продолжать считать ее имеющей место быть в случае простого исполнения законодательства, надо в первую очередь обращать внимание на содержание норм законодательства, насколько адекватно отражены в нем права свободы интересы человека и общества.

Литература:

1. Морозова Л.А. Теория государства и права. – М., 2002.


Колібабчук Наталія

РОЗВИТОК КОРПОРАТИВНИХ ТОВАРИСТВ В СРСР ТА УРСР: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ ОГЛЯД

Жовтневі події 1917 р. у Петрограді призвели до кардинальної зміни ставлення нової влади до діяльності будь-яких корпорацій в межах колишньої Російської імперії. 14 грудня 1917 р. ВЦВК подав на розгляд Вищої ради народного господарства (ВРНГ) проект Декрету, що передбачав націоналізацію всіх акціонерних товариств (далі – АТ) Росії [1]. Проект не було затверджено, але передбачені ним заходи реалізовувалися новою владою в інших нормативно-правових актах. Так, зокрема була проведена націоналізація АТ, але акції не були анульовані. Власникам акцій дозволялося розпоряджатися ними з дозволу місцевих Рад. Передача акцій, в тому числі у спадщину, реєструвалася в місцевих Радах. Розмір дивідендів по акціях обмежувався ставкою на вклади в Держтрудощадкасах в розмірі 4 %.

Однак у період НЕПу з метою відбудови зруйнованої громадянською війною економіки були відновлені ринкові елементи господарювання (в т. ч. і акціонерна форма підприємницької діяльності), що законодавче було закріплено в Декреті РНК від 4 квітня 1922 р. «Про заснування Головного комітету у справах концесій і акціонерних товариств» (передбачав порядок затвердження статутів акціонерних товариств за умови попереднього розгляду урядом або зазначеним комітетом), Постановою ВЦВК від 22 травня 1922 р. «Про основні приватні майнові паї», «Тимчасових правилах про порядок заснування і відкриття діяльності акціонерних товариств та про відповідальність їх засновників та членів правління», затверджених РПО 1 серпня 1922 р. (регулювали організацію та діяльність акціонерних товариств до введення в дію Цивільних кодексів союзних республік, у т. ч. УРСР, який було прийнято 1922 р. і мало чим відрізнявся від прийнятого того ж року Цивільного кодексу Російської Федерації, останній містив 45 статей (ст. 322-366), присвячених діяльності АТ).

Правове становище акціонерних товариств згідно із зазначеними нормативними актами відрізнялося такими характерними рисами: 1) мінімальна кількість засновників – 5 осіб; 2) мінімальний розмір статутного капіталу залежав від сфери діяльності товариства: для ломбардів та золотодобувних підприємств – 25 тис. крб., а для інших товариств – 100 тис. крб.; 3) визнання права власності товариства на майно, що вносилося як плата за акції, вироблену продукцію, отримані доходи та набуте на інших законних підставах майно; 4) мінімальна номінальна ціна акцій становила: для золотодобувних підприємств – 25 крб., для решти товариств – 100 крб.; 5) свобода відчуження акцій передбачалася для акцій на пред’явника, а щодо іменних акцій припускалася можливість обмеження їх відчуження з фіксацією відповідних положень у статуті товариства; 6) статут товариства затверджувався Урядом СРСР і реєструвався в Наркоматі внутрішньої торгівлі СРСР або УСРР; 7) передбачалася можливість вибору дво- або триланкової системи управління; 8) розподіл прибутку товариства між акціонерами відбувався зазвичай залежно від кількості акцій, що належали кожному акціонеру; 9) обов’язковість публікації балансів (річних, у деяких випадках – шестимісячних) акціонерних товариств в УСРР – у газеті «Вісті», в РРФСР – в «Економічному житті»; 10) жорсткий контроль за діяльністю цих товариств з боку держави, яка часто-густо брала в них участь.

Перше радянське АТ було створено 1 лютого 1922 р., а протягом року було утворено ще 20 АТ. За станом на 1925 р. вже діяло 161 АТ з капіталом 285315 тис. руб. [2, с. 27]. АТ активно розвивали торгівлю, сферу послуг. Акціонування також торкнулося банківської сфери – було утворено 5 великих акціонерних комерційних банків, що мали разом 95 філіалів по всьому СРСР.

17 серпня 1927 р. було затверджено «Положенням про акціонерні товариства», в якому визначалися основні напрямки діяльності АТ. Головним з них визнавалася господарська діяльність АТ не спрямована на збагачення акціонерів. Цим положенням практично знищувалася сама ідея АТ, як механізму збільшення капіталу шляхом вдалої господарської діяльності.

Згортання НЕПу призвело до звуження сфери функціонування акціонерних товариств. Більшість з них перетворюються на трести (форма державних господарських організацій, що виконували подвійні функції: управління підприємствами, що входили до їх складу, а також безпосереднє здійснення господарської діяльності за допомогою структурних підрозділів, що не мали статусу юридичної особи). Лише 2 АТ формально продовжили своє існування: утворений в 1924 р. Банк зовнішньої торгівлі СРСР (пізніше Зовнішекономбанк) та утворене в 1929 р. АТ «Інтурист». Вони обслуговували переважно зовнішньоекономічну діяльність держави, а їхнє правове становище регулювалося «Положенням про акціонерні товариства», затвердженим ЦВК і РНК СРСР 17 серпня 1927 р.

Зазначене Положення передбачало для таких товариств мінімальну кількість засновників (3 особи), можливість випуску лише іменних акцій; створення за участю держави та під її контролем.

Після Великої Вітчизняної війни акціонерні товариства за участю іноземного елементу діяли на підставі Потсдамської угоди.

Прийняте в 1965 р. «Положення про державне підприємство» скасувало Положення про акціонерні товариства 1927 р., хоча деякі з них і далі існували (Зовнішторгбанк, Інтурист та ін.).

Для 70-80-х рр. ХХ ст. характерним є занепад акціонерної справи в Радянському Союзі. Однак із започаткуванням економічної реформи в другій половині 80-х рр. ХХ ст. постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1988 р. [3] легалізується акція як вид цінного паперу. Але ці акції не пов’язуються взагалі з акціонерним товариством. Їх випуск дозволявся державним підприємствам та об’єднанням для розповсюдження серед своїх працівників з метою заохочення у більш ефективній праці (по акціях виплачувалися дивіденди як частина прибутку, що розподілялася між працівниками через володіння акціями). Фактично так звана «акція» не мала основних ознак класичної акції і не надавала (крім права на отримання дивідендів) відповідних прав: участі в акціонерному товаристві, в його управлінні, в розподілі майна товариства у разі його ліквідації тощо. Навіть право участі в розподілі прибутку державного підприємства залежало не стільки від майнової участі працівника в державному підприємстві, як від його трудової участі, яку визначала (відповідно – і розмір дивідендів) рада трудового колективу підприємства.

Відродження акціонерних товариств у більш-менш класичному їх варіанті починається лише на початку 90-х рр. ХХ ст. з прийняття 19 червня 1990 р. постанови Ради Міністрів СРСР № 590, яка затвердила «Положення про акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю», що визнавало акціонерні товариства власником майна; передбачало мінімальну кількість засновників – 2 особи; встановлювало мінімальний розмір статутного капіталу 500 тис. крб., обов’язковість резервного фонду у розмірі щонайменше 15% статутного і мінімальну номінальну вартість акцій – 100 крб.; для громадян передбачалися лише іменні акції, а для юридичних осіб – іменні та на пред’явника; закріплювалася триланкова система управління товариством.

З розпадом СРСР новоутворені незалежні країни прийняли спеціальні закони що визначили правове становище акціонерних товариств. Так, на території РФ нині діють: Закон від 26 грудня 1995 р. «Про акціонерні товариства» [4] і Закон від 19 липня 1998 р. «Про особливості правового становища акціонерних товариств працівників (народних підприємств)» [5]. В Бєларусі – Закон від 9 грудня 1992 р. «Про акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю» [6], в Казахстані – Закон від 10 липня 1998 р. «Про акціонерні товариства» [7], в Литві – Закон від 10 лютого 1998 р. «Про акціонерні товариства» [8].

Література:

1. Асосков В.В. Акционерные Общества в РФ. / В.В. Асосков. // Режим доступу до електронного ресурсу: t.ru/pages/lawyer/ao.php

2. Метелева Ю.А. Правовое положение акционера в акционерном обществе / Ю.А. Метелева. – М., 1999.

3. Собрание постановлений Правительства СССР. – 1988. – № 35.

4. Закон от 26 декабря 1995 г. «О акционерных обществах» // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1996. – № 1. – Ст. 1.

5. Закон от 19 июля 1998 г. «О особенностях правового положения акционерных обществ рабочих (народных предприятий)» // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1996. – № 30. – Ст. 3611.

6. Закон от 9 декабря 1992 г. «О акционерных обществах, обществах с ограниченной ответственностью и обществах с дополнительной ответственностью» // Ведомости Верховного Совета Республики Беларусь. – 1992. – № 35. – Ст. 552.

7. Закон от 10 июля 1998 г. «О акционерных обществах» // Режим доступу до електронного ресурсу: com/win/zakon/zak_AO01.shtml

8. Закон от 10 февраля 1998 г. «О акционерных обществах» // Ведомости Литовской Республики. – 1998. – № 14. – Ст. 187.


Крижановський Валентин

СУДОВИЙ ЗАХИСТ – ОСНОВНА І НАЙЕФЕКТИВНІША ЮРИДИЧНА ГАРАНТІЯ ВИБОРЧИХ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

Конституція України закріпила фундаментальну конституційну засаду, дія якої відповідно спрямовує всю сукупність громадсько-політичних відносин – «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3).

Право на судовий захист С.Д. Мігоряну визначає як «право кожного на справедливий, відкритий розгляд і вирішення упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону, конкретної судової справи правовими засобами, наданими суду для здійснення судочинства з метою захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави».

У разі порушення прав, свобод і законних інтересів кожна людина має право на захист з боку держави. З цією метою держава створила систему юридичних засобів: 1) судові; 2) парламентські; 3) адміністративні; 4) контрольно-наглядові; 5) адвокатські; 6) Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

Судовий захист, тобто право кожної людини на справедливий і відкритий розгляд її справи в суді, виступає основною юридичною гарантією прав і свобод людини.

Право на судовий захист не підлягає жодним обмеженням, бо джерелом необмеженого права на судовий захист виступає безпосередньо Конституція України, яка зазначає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, а конституційне право на судовий захист прав і свобод, зокрема, не може бути обмежене навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України). Всі інші нормативно-правові акти (як законодавчі, так і підзаконні) можуть лише визначити порядок реалізації цього права, а не відмінити його чи встановити такі процедури, які б ускладнили або ж зробили по суті неможливим його реалізацію зацікавленими особами.

Проблема судового захисту прав і свобод людини і громадянина є однією з найактуальніших у правовій науці й практиці.

У процесі розвитку конституціоналізму і подальшої демократизації держави важливе місце займає інститут безпосередньої участі народу в управлінні державою у формі виборів і референдуму.

В сучасних умовах державотворення актуальним є питання захисту виборчих прав громадян.

Недосконалість нашої виборчої системи, незадоволення результатами виборів викликає численні звернення громадян до судових інстанцій за захистом своїх порушених виборчих прав.

Право на судовий захист виборчих прав громадян базується, у першу чергу, на ст. 55 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року.

В останній час питання реалізації, а також форми, способи і засоби захисту виборчих прав громадян стали предметом дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних вчених.

Як зазначає російський дослідник М.С. Матейкович, універсальною формою захисту виборчих прав громадян є їх судовий захист – самодостатній юридичний механізм забезпечення реалізації виборчих прав громадян, який здійснюється компетентними органами судової влади за ініціативою уповноважених законом суб’єктів шляхом конституційного або особливою формою цивільного судочинства з метою запобігання порушенню виборчих прав, усунення перешкод до їх реалізації або поновлення порушеного права.

Специфіка судового захисту виборчих прав, на думку автора, полягає в такому:

- органи юстиції забезпечують реальну участь громадян в управлінні державними справами й у вирішенні питань місцевого значення;

- суди захищають демократичні принципи, на сонові яких громадяни реалізують свої виборчі права;

- органи судової влади перешкоджають поширенню протизаконних виборчих технологій;

- діяльність судової гілки влади сприяє прищепленню суб’єктами виборчого процесу поваги до захисту, «дисциплінує» кандидатів, примушує їх більш відповідально ставитися до прав виборців та інших претендентів на депутатські мандати та виборчі посади;

- судові органи наділені найдійовішими повноваженнями у сфері захисту виборчих прав громадян, поєднаними з безумовною обов’язковістю виконання судових рішень, що набрали чинності.

У процесі виборів останніх років багато скарг громадян надходить у судові органи з приводу списків виборців.

З метою сприяння реалізації виборчих прав громадянами й усунення порушень у списках виборців, ч. ч. 3 і 4 ст. 173 Кодексу адміністративного судочинства України передбачають, що позовна заява про уточнення списку виборців подається до адміністративного суду без сплати судового збору. Позовну заяву може бути подано не пізніш як за два дні до дня голосування. Суд вирішує адміністративні справи щодо уточнення списку виборців у дводенний строк після надходження позовної, але не пізніше ніж за два дні до голосування, а якщо позовна заява надійшла за два дні до дня голосування, – невідкладно.

Суд, установивши порушення законодавства про вибори чи референдум, визначає у рішенні спосіб захисту порушених прав та інтересів, а також порядок усунення всіх наслідків цих порушень відповідно до закону або приймає інше передбачене законом рішення. У разі виявлення порушень, що можуть бути підставою для притягнення до відповідальності не за правилами цього Кодексу, суд постановляє окрему ухвалу з повідомленням про наявність таких порушень і надсилає її до органів чи осіб, уповноважених вжити у зв’язку з цим заходів, встановлених законом (ч. 1 ст. 177 КАСУ).

Як слушно зазначає нинішній голова Вищої Ради юстиції України В. Колесніченко, недосконалість виборчого законодавства значною мірою спричиняє звернення суб’єктів виборчого процесу до суду з явно необґрунтованими скаргами (тепер – позовами) з приводу явно незначних порушень виборчого законодавства, які абсолютно не можуть порушити прав суб’єктів виборчого процесу і тим більше вплинути на наслідки голосування.

Згідно з положеннями Кодексу адміністративного судочинства України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року, на спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, поширюється компетенція адміністративних судів.

Точне і неухильне додержання адміністративними судами норм КАС України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, є неодмінною умовою забезпечення їх правильного, справедливого і широкого вирішення з метою захисту прав, свобод та інтересів виборців та інших суб’єктів виборчого процесу чи процесу референдуму.

Аналіз судової практики у справах щодо спорів, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, показує, що деякі суди допускають помилки в застосуванні положень КАС України (2747-15), який регулює ці питання, іноді за його нормами вирішують спори, що належить вирішувати за правилами цивільного судочинства, або спори, які перебувають за межами виборчого процесу, тощо.

З метою поліпшення розгляду справ цієї категорії та роз’яснення питань, що виникли під час розгляду цих справ у адміністративних судах, Пленум Вищого адміністративного суду України 2 квітня 2007 року видав постанову № 2 «Про практику застосування адміністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму».

Таким чином, вивчення матеріалів судової практики зі справ, що виникли під час останніх виборчих процесів в Україні, дозволяє дійти висновку про високу ефективність і результативність судового захисту виборчих прав громадян України.