Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
СодержаниеПолітика мультикультуралізму як механізм нейтралізації конфліктогенного потенціалу етнічності Легітимність права та її критерії |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Халатов С. А. Представительство в гражданском и арбитражном процессе. – М.: НОРМА, 2002.
2. Власов А. А. Адвокат как субъект доказывания в гражданском и арбитражном процессе. – М.: Юрлитинформ, 2000.
Вітман Костянтин
ПОЛІТИКА МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ ЯК МЕХАНІЗМ НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ КОНФЛІКТОГЕННОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЕТНІЧНОСТІ
Проблема пошуку нових механізмів які б забезпечували мирне співіснування різних етноспільнот в межах етнополітичних організмів, тобто держав в сьогоднішніх умовах є актуальнішою. Це стосується не лише одвічного конфлікту між титульною нацією та меншинами, що проживають у межах однієї країни. За багато років співіснування, вони призвичаюються один до одного, до усталеної етнічної стратифікації, до специфіки міжетнічних стосунків, які традиційно склалися у державі. Політична еліта, яка представляє інтереси титульної нації, досить охоче йде на задоволення культурних вимог меншин, намагаючись запобігти їх політизації.
До культурних прав людини, безвідносно до етнічної належності, зараховують право на освіту, в тому числі рідною мовною, право на участь у культурному житті, право на доступ до культурних цінностей та свободу творчості. Культурні права людини – це особливий комплекс прав і свобод, гарантованих Конституцією або спеціалізованими законами на рівні держави, які надають можливість для самореалізації людини в сфері культурного й наукового життя. У міжнародному праві з захисту прав людини культурні права вперше були зафіксовані ст. 27 «Загальної Декларації прав людини» ООН: Кожен має право вільно брати участь у культурному житті своєї спільноти, користуватися здобутками мистецтва та науковими досягненнями; Кожен має право на захист своїх моральних і матеріальних інтересів, які випливають із його авторства наукових, літературних чи мистецьких творів [1].
Обов’язкового характеру культурні права у міжнародному праві набувають значно пізніше, з прийняттям «Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права», який вступив в силу 1976 року. Відповідно до ст. 15 документа держави-учасниці пакту визнають право кожної особи на: а) участь у культурному житті; б) користування здобутками наукового прогресу і їхніми практичними застосуваннями; в) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що випливають з будь-яких наукових, літературних або мистецьких творів, автором яких є ця особа [2].
Захист культурних прав меншин ускладнюється їх меншинним становищем. Адже гарантована вищезгаданими міжнародними документами участь їх представників у культурному житті вимагає відтворення елементів етнокультурного середовища у країні проживання, що не завжди вітається. Найкраще культурні права індивідів як представників меншинної етноспільноти, у сучасному світі задовольняє інститут національно-культурної автономії, який передбачає забезпечення культурно-освітніх потреб меншини і діє на території всієї країни. Національно-культурна автономія визначається як форма національно-культурного самовизначення громадян, що ідентифікують себе з певною національною меншиною чи етнічною групою на основі їх добровільної самоорганізації задля самостійного вирішення питань збереження самобутності, мови, освіти, культури.
Реалізується вона у вигляді створення на підставі волевиявлення населення або з ініціативи окремих громадян, етнокультурних товариств або органів національно-культурної автономії, які опікуються всім спектром етнокультурних потреб та інтересів національних меншин та етнічних груп. В межах національно-культурної автономії індивіди, що належать до меншин отримують механізми та шляхи для самовираження етнокультурної самобутності. Головна мета формування екстериторіальної автономії – це дозвіл меншинам самостійно вирішувати питання власного етнокультурного розвитку і цим самим уникати його політизації. Там, де меншинам забороняють або заважають розвивати свою культуру, практикувати традиції, навчатися рідною мовою значно частіше виникають міжетнічні конфлікти та напруженість у стосунках між етноспільнотами.
З цієї проблемою у XX ст. внаслідок міграційних процесів зіткнулася абсолютна більшість розвинених держав: етнонаціональним політикам доводиться запобігати постійній загрозі виникнення міжетнічних конфліктів між представниками не лише різних етносів, а й цивілізацій. Щоденна потреба підтримувати нормальні конструктивні стосунки з представниками інших культур покликала до життя нову державну політику, яка базувалася на толерантності та визнанні цінності різноманіття поглядів, культур, етносів, мов [3]. Вона отримала назву багато культурності і стала підвалиною етнонаціональної політики багатьох країн. Багатокультурність або мультикультуралізм передбачає паралельне існування культур з метою їхнього взаємного проникнення, збагачення і розвитку. Політика багатокультурності сприяла вирішенню вищезазначених проблем, оскільки передбачала залучення в етнокультурне поле країни елементів культур іммігрантів із країн Третього світу. Мігрантські спільноти отримали право зберігати свою культуру та самобутність збагачуючи, урізноманітнюючи етнокультурне середовище титульної нації. Політика мультикультуралізму, з’явившись в 70-х роках XX ст., досить успішно себе зарекомендувала як механізм нейтралізації конфліктогенного фактору етнічності.
Однією з перших країн, які почали практикувати мультикультуралізм, стала Канада, проголосивши його офіційною державною політикою щодо меншинних етноспільнот. Канадійський мультикультуралізм передбачав розробку програм, спрямованих на підтримку етнокультурних асоціацій та допомогу меншинам в подоланні соціальних бар’єрів, які перешкоджають їх повноцінному членству в житті суспільства. В 1982 році мультикультуралізм став конституційною нормою після прийняття «Канадійської хартії прав та свобод» та спеціалізованих законів, які сприяли визнанню і взаємній повазі різноманітних культур, що існують в країні, а також їх висловленню та відкритій демонстрації в суспільстві [4]. Успішний досвід Канади запозичили чимало країн, зокрема Австралія, Швеція. Це дозволило побудувати їм багатокультурні суспільства, адже мультикультуралізм передбачає співіснування представників різноманітних культур, етногруп без нав’язування домінування однієї над іншою. Однак політика мультикультуралізму давала найкращі результати в мігрантських державах, зокрема Канаді, Австралії, які формувалися з прибулих представників інших націй.
Більша частина держав-нації Європи визнали політику мультикультуралізму хибною, оскільки вона ускладнює процес інтеграції всіх громадян навколо однієї етноспільноти, створює загрозу національній гармонії та єдності, унеможливлює політику асиміляції. Довгий час країни ЄС взагалі не переймалися проблемою мігрантських спільнот, вони були залишені напризволяще і облаштовувалися у країнах проживання як могли. Маргіналізація та ізоляція, нижчі стандарти життя в мігрантських кварталах призвели до соціального вибуху в окремих країнах, зокрема у Франції. Європейські країни відповіли посиленням радикальних настроїв, популярністю націоналістичних партій та виявами ксенофобії. Не зовсім вдалий досвід застосування мультикультуралізму не применшує його головної переваги – збереження етнокультурного різноманіття, яке дозволяє визнавати цінність та захищати права всіх без винятку меншин, незалежно від їх статусу та місця у соціальній ієрархії.
Політичні еліти усвідомлюють, що його потенціал ще не вичерпано. Тому останні десять років мультикультуралізм набув популярності на міжнародному рівні у вигляді популяризації культурного різноманіття. Усвідомлюючи цінність світу у його багатоманітності, ЮНЕСКО в 2001 році приймає Загальну декларацію про культурне різноманіття, що є першим міжнародним правовим інструментом, присвяченим цьому питанню. Декларація трактує культурне різноманіття як «загальне надбання людства», визначає його захист як етичну прерогативу. Англомовні джерела культурне різноманіття в межах окремо взятої держави продовжують називати багатокультурністю. Міжнародна організація декларує прагнення до створення міжнародного клімату, заснованого на рівності всіх культур, захисту культурної спадщини, повазі культурних прав і заохоченні міжкультурного діалогу.
В 2005 році ЮНЕСКО приймає Конвенцію про охорону й заохочення різноманіття форм культурного самовираження, що набуває чинності 18 березня 2007 р. Основною метою Конвенції є сприяння всім видам культурного самовираження, втілених в «культурній діяльності й культурних товарах і послугах», які і є способами передачі сучасної культури [5]. У зв’язку з актуалізацією необхідності утвердження культурного різноманіття Генеральна Асамблея ООН 20 грудня 2002 р. з метою інформування світової громадськості про цінність і важливість різноманіття культур і сприяння, за допомогою проведення різних заходів, усвідомленню його позитивної ролі приймає рішення про святкування 21 травня Всесвітнього дня культурного різноманіття в ім’я діалогу й розвитку. Утвердження культурного різноманіття у світі – перспективний спосіб зниження конфліктогенного потенціалу етнічного фактору.
Проблема захисту культурного різноманіття є актуальною і для України. На її території проживає понад 130 національних меншин, не рахуючи представників мігрантських спільнот. Кількість як перших, так і останніх постійно збільшується. Нещодавно Парламент України ратифікував Конвенцію про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження. Українські законодавці переконані, що ратифікація цього документу засвідчить незмінність позиції України щодо забезпечення прав і свобод людини, зокрема у сфері культури, оскільки в основу цього міжнародно-правового документа покладено положення про те, що культурне розмаїття є рушійною силою для повної реалізації прав людини та основних свобод, незалежно від етнічної належності та статусу, який має представник тієї чи іншої культури в країні. Відповідно до ст. 1 до цілей Конвенції належить, зокрема: охорона та заохочення розмаїття форм культурного самовираження; створення умов для розквіту й вільної взаємодії культур на взаємовигідній основі; заохочення діалогу між культурами для забезпечення ширших і збалансованіших культурних обмінів у всьому світі в інтересах взаємоповаги культур; заохочення міжкультурності для розвитку взаємодії між культурами в руслі пошуку взаєморозуміння між етноспільнотами; заохочення поваги до розмаїття форм культурного самовираження й підвищення усвідомлення цінності цього розмаїття на місцевому, національному та міжнародному рівнях; підтвердження важливості взаємозв’язку між культурою та розвитком для всіх країн, особливо тих, що розвиваються, і підтримка заходів, яких уживають на національному й міжнародному рівнях для забезпечення визнання справжньої цінності цього взаємозв’язку; підтвердження суверенних прав держав на підтримку, прийняття й здійснення політики та заходів, які вони вважають належними для охорони й заохочення розмаїття форм культурного самовираження на своїй території; зміцнення міжнародного співробітництва, зокрема для збільшення можливостей країн, що розвиваються, для охорони й заохочення розмаїття форм культурного самовираження [6].
Конвенція базується на принципі суверенітету, яким підтверджується суверенне право сторін розробляти і здійснювати власну культурну політику та вживати заходів для охорони й заохочення розмаїття форм культурного самовираження на своїй території на свій розсуд, що не повинно суперечити нормам документу. Важливим для етнонаціональної політики є також принцип рівної гідності й поваги до всіх культур, згідно з яким «охорона й поширення розмаїття форм культурного самовираження передбачають визнання рівної гідності й поваги до всіх культур, у тому числі культури осіб, які належать до меншин і корінних народів». Ратифікація Конвенції про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження відкриває нові можливості перед індивідами для задоволення власних культурних потреб незалежно від політико-правового статусу етноспільноти, до якої вони належать.
Враховуючи той факт, що процеси глобалізації, створюючи безпрецедентні умови для ширшої взаємодії культур та їх носіїв етносів, кидають виклик етнокультурному розмаїттю шляхом гомогенізації та поглинення відмінностей, що в свою чергу підштовхує етнічність до актуалізації, до захисту своєї культури різними методами, що породжує конфлікти, дискримінацію та ворожість між її носіями, світова спільнота шукає нові шляхи усунення цих протиріч. Серед них – захист культурного різноманіття як продовження політики мультикультуролізму на міжнародному рівні.
Література:
1. Загальна декларація прав людини / Верховна Рада України. – a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015&key=4/UMfPEGznhh4tL. ZiOpFDQXHI432s80msh8Ie6.
2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права / Верховна Рада України. – http:zakon.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_042
3. Лoгвінчук В. Розуміння толерантності в Україні // Держава і право. – Вип. 32. – С. 597.
4. Nicholson P. Toleretion as a Moral Ideal // Aspects of Toleretion / Ed. by J. Hordon and S. Mendus. – L., 1985. – P. 175/
5. Конвенція про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження / Верховна Рада України. – http:zakon.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=952_008.
6. З правами людини в Україні все ще погано – «Human Rights Watch» // Українська правда. – da.com.ua/problem/4b58lf77cccbe/
Дудченко Валентина
ЛЕГІТИМНІСТЬ ПРАВА ТА ЇЇ КРИТЕРІЇ
Ідея права в усі часи асоціювалася з ідеєю справедливості як вищою моральною цінністю у суспільстві. До реалізації цієї цінності й має прагнути право. Без справедливості воно є запереченням самого себе. Якщо суспільство впевнене, що існує вища система цінностей, воно буде оцінювати право під кутом зору цих цінностей і прагнути змінити його у тих випадках, коли воно їм не відповідає. Тож право у суспільстві не самодостатнє і не автономне.
Що таке справедливість? Класичне визначення цього поняття належить Аристотелю. Він виокремлював комутативну і дистрибутивну справедливість. Перша передбачає стосунки координації, друга – стосунки субординації. У першому випадку йдеться про суспільство економічне, в другому – політичне (державу). Символом комутативної справедливості є договір. Сутність договору вбачалася у свободній волі, добрій волі, обопільній волі [1, 87-102].
Виявлений давніми греками зв’язок ідеї справедливості, а, відтак, і права з принципом договору, обумовив подальший розвиток європейських вчень про право. Договірну теорію держави і права обстоювали Платон, римські юристи, Альтезій, Грацій, Гоббс, Спіноза, Пуфендорф, Лейбніц, Вольф, Локк, Фіхте, Шеллінг, Руссо, Кант та ін.
У позитивізмі, навпаки, справедливість розуміється у занадто вузькому смислі; вона ототожнюється з управлінською волею держави і, відповідно, вищим тлумачем справедливості є державний законодавець. Те, що приписує закон, те і справедливе. Єдиним критерієм справедливості є сам закон; яке б правило він не приписав, воно буде справедливим. Усі закони справедливі за визначенням [2, 388-405; 408-412; 493-499; 703-718].
Однак, як вирішити, чи справедливі самі чинні норми? Закони, які формально застосовуються згідно зі своєю буквою, можуть бути несправедливими з точки зору існуючої системи цінностей, яка служить для визначення реальної, а не формальної, справедливості юридичної норми. Несправедливий закон – цілком мислима категорія, коли його розуміти як чинний або дійсний з юридико-технічної точки зору, однак суперечливий визнаній у даному суспільстві шкалі цінностей.
Концепція формальної справедливості у позитивізмі не містить ніяких критеріїв оцінки того, чи є чинні норми дійсно справедливими. Оцінки не є завданням науки права. Для досягнення реальної справедливості необхідно доповнити формальні вимоги справедливості морально-етичними цінностями. Інакше, формальна справедливість в змозі стати несправедливою, коли вона лише іде услід жорсткій логіці своїх власних вимог, але не поєднує свої висновки з духом права справедливості у кожному конкретному випадку. Дух права має переважувати його букву.
Доповнення формальних вимог справедливості морально-етичними цінностями називається легітимацією. Теорією легітимації є правова етика, а, відтак, легітимація спирається на допозитивні і надпозитивні критерії. Легітимувати що-небудь – означає обґрунтувати і виправдати його. Теорія легітимації, таким чином, осмислює право не тільки з точки зору як воно є (легальне, позитивне право), але і яким йому належить бути (легітимне право). Неузгодженість того, що «є» (речі, як вони реально існують), і того, що «мусить бути» (речі, якими вони мають бути, якщо орієнтуватися на певні надпозитивні цінності), обумовлює проблему сущого і належного, права і факту.
Усі природно-правові вчення є легітимаційними, оскільки вони обґрунтовують допозитивну підставу позитивного права. Найбільш відомий сьогодні розробник легітимаційної теорії німецький юрист і філософ права О.Хеффе вважає: справедливість можна найкраще зрозуміти через її зв’язок з договором. Прояснення справедливості є найсерйознішим питанням теорії легітимації, бо сама держава і саме право мають ґрунтуватися на справедливості і знаходити в ній своє виправдання. Легітимною або правовою державою є не будь-яка держава, а лише держава справедлива. Оскільки договір є фундаментальним поняттям теорії легітимації або справедливості, то теорія договору займається дослідженням проблеми легітимності державно-правового устрою. Свобода як буттєва передумова невідчужуваних людських прав постає в договорі маючим правову силу зобов’язанням для держави. Тож суспільний договір є критичним принципом права і держави, бо він задає нормативно-оціночний масштаб для винесення суджень про правовий характер і про межі публічної влади. Цей договір встановлює джерело, обсяг і межі позитивного державно-правового устрою на рівні принципів. Він є адекватним засобом обґрунтування публічної влади і її обов’язку підкорення [3, 283-284].
Відомою легітимаційною теорією є політичний детермінізм М.Вебера. Німецький соціолог права опрацьовував теорію ідеальних типів права, а саме харизматичне, традиційне, формально-раціональне і ціннісно-раціональне.
Термін «харизматичний» визначається Вебером як заснований на благоговійному ставленні до святості, героїзму чи видатному характері якоїсь індивідуальної особистості і до нормативних взірців поведінки чи порядку, відкритим чи подарованим нею. Мислитель знайшов приклади харизматичного панування і права в античному римському суспільстві, буддійському і індуїстських суспільствах, католицької церкви, германському родовому і сільському суспільстві і в інших сферах.
Термін «традиційний» визначається як «зумовлене укоріненою звичаєвою практикою». У праві термін «традиційний» відповідає тому, що називається «звичаєво-правовим». За «традиційного типу панування» легітимність ґрунтується на «святості вікових норм і владних повноважень». Прикладами традиційного панування служать давній Китай, Єгипет, іслам.
В ідеальному типі права, що характеризується як «формальна раціональність», право є логічно зв’язаною системою абстрактних норм, на основі якої суттєві факти конкретної правової справи чи правові проблеми можуть бути кваліфіковані, а останні – вирішені. Цей тип права, за Вебером, служить потребам ринкової економіки і знаходить вирішення в багатьох рисах реально існуючих правових системах капіталістичних країн Заходу. Однак, на думку Вебера, праву Англії, провідній капіталістичній країні Європи в ХІХ столітті, не була властива формальна раціональність. Вона була прикладом частково «традиційного» типу права. Це право ґрунтується на вірі в святість духовних традицій, що була успадкована. Окрім того, правова система Англії є частково і «харизматичним» типом, бо визнавалися особливо видатні якості окремих особистостей, особливо суддів.
Окрім трьох ідеальних типів права – харизматичного, традиційного і формально-раціонального, Вебер постулював також і четвертий, ціннісно-раціональний. Формальна раціональність у праві означає формулювання і застосування абстрактних норм в процесі логічного узагальнення і тлумачення. Її серцевина полягає в концентрації і раціоналізації логічними засобами усіх юридично дійсних норм і формування з них внутрішньо узгодженого комплексу правових приписів. Навпаки, ціннісна раціональність висуває на перше місце не логічну узгодженість, а етичні міркування, корисність і політичні цілі. У цьому контексті очевидно, що Вебер пов’язував ціннісну раціональність з природним правом і правом справедливості. Останні віддзеркалюють розум і совість. Норми слід тлумачити у світлі їхніх цілей, тобто розуму і совісті.
Вебер відкинув те, що він називав «еволюційним догматизмом марксизму», особливо твердження Маркса, що усі суспільства проходять через послідовні стадії розвитку від «азіатського» чи рабовласницького способу виробництва до феодалізму, капіталізму і соціалізму. Він також відкинув марксистський історичний матеріалізм з його економічним детермінізмом. На думку Вебера, «точка зору історичного матеріалізму, що економіка є первісним ланцюгом в низці причин, повністю вичерпала себе як наукове положення» [4, 52]. «Економічні умови, як ми бачили, відігравали величезну роль в розвитку суспільства, але ніде вони не були вирішальними виключно і самі по собі … Для тих, хто мав інтереси на товарному ринку, раціоналізація і систематизація права в цілому і … можливість передбачити функціонування правових процесів, зокрема складали одне з найбільш важливих умов для існування … капіталістичного виробництва, яке не може діяти без правових гарантій» [4, 88].
Таким чином, за Вебером, харизма, традиція і раціональність були головним джерелом легітимації політичного панування. Відмінність між ідеальними типами права має за мету виокремити основні риси правових систем, як з точки зору історії, так і сьогодення. Однак, веберіанці залишають поза увагою ту обставину, що певна правова система в змозі частково підпадати під один і частково під інший ідеальний тип. Так, західна традиція права сама по собі є деяким поєднанням усіх чотирьох ідеальних типів. Таке поєднання логічного, традиційного, священного і ціннісного аспектів права було і залишається істотною умовою для ефективної інтеграції права в деяку органічну єдність.
З усього сказаного випливає, що сучасна теорія мусить подолати занадто спрощені концепції причинності у праві. Теорії має сприяти більш широке уявлення про право, ніж Маркса і Вебера. Право, вважали вони, є знаряддям панування, засобом реалізації волі законодавця. Але ця теорія права, звично ототожнювана з позитивістською школою юриспруденції, бачить лише один бік права. Право є також вираженням моральних принципів як вони розуміються людським інтелектом. Цей погляд на право, що асоціюється з природно-правовою теорією, також лише почасти вірний. Врешті-решт право є наслідком звичаю і історично укорінених цінностей і норм спільноти. Цей третій підхід, що асоціюється з історичною школою юриспруденції, може претендувати, подібно до кожної з двох інших шкіл, лише на третину істини. Поєднання усіх трьох підходів, напевно, дозволяє дати відповіді на поставлені Марксом і Вебером питання краще, ніж вони самі. Право частково є знаряддям політичного панування і ідеологічним відображенням інтересів пануючого класу. В усякій правовій системі можна знайти приклади для підтвердження цього. Право на Заході було також захистом від свавільної влади, і багато що в ньому, що бере початок в більш ранніх періодах історії, не обов’язково відображає інтереси панівного класу. Занадто спрощено також визначати сучасні західні правові системи як ідеологічне відображення ринкових відносин. Багато чого в сучасному праві взагалі не піддається характеристиці в соціально-економічних категоріях. Потрібна більш складна система класифікації і характеристики, яка буде спиратися не лише на типи економічного і політичного устрою, але також і на філософські, етичні, ціннісні, релігійні та інші критерії.
Тож право у суспільстві не самодостатнє і автономне. Воно не є абсолютно раціональною і точною наукою, яка в змозі вирішувати будь-яку проблему простим застосуванням логіки. Необхідно зважувати на роль оціночних рішень у змісті і розвитку права, а не лише на логіку і семантику. Вибір тієї чи іншої цінності є однією з найважливіших складових частин процесу прийняття рішень. Доповнення формальних вимог справедливості морально-етичними цінностями називається легітимацією.