Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
ОРГАНИ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В РЕСПУБЛІКАНСЬКОМУ РИМІ
Найважливіші досягнення римського права складають частину античної культури. Римські юристи розробили чіткі і глибокі формулювання, які пережили століття; сприйнявши досягнення юридичної думки, систематизували і поглибили правові поняття своїх попередників, перетворили сукупність цих понять у широку систему, яка надала їй авторитет неперевершеного зразка [1]. Римське право відрізняється своєю внутрішньою завершеністю.
У римській державі все право ділилося на приватне і публічне. Сучасні романісти основну увагу приділяли вивченню римського приватного права, враховуючи, що воно може бути використане в нових життєвих умовах шляхом його рецепції. Публічне право, яке було розроблене римськими юристами, мало широкий арсенал різних правових засобів, які дозволяли рабовласницькому класу регулювати і направляти життєдіяльність Римської держави, забезпечуючи йому володарювання над рабами.
Воно закріплювало, узаконювало владу рабовласників над рабами і вільними бідняками, виправдовувало свавілля і диспозитизм імператорської влади.
У Римі не існувало відокремленої галузі державного права, але існувала сукупність норм, які визначали правовий статус посадових осіб і державних установ, права і обов’язки різних категорій жителів Римської держави, цих норм строго дотримувались і вони контролювались державою.
У республіканський період влада в Стародавньому Римі характеризується чіткістю розподілу повноважень. У цей період були достатньо розвинені повноваження посадових осіб щодо стримування безмежного застосування влади. Це здійснювалося, насамперед, шляхом колективного заміщення посад. Кожна магістратська посада в республіці заміщувалася не одним, а двома чи кількома посадовими особами в забезпечення колегіальності у відправленні цих владних повноважень за посадою. Посади заміщувалися на безоплатній основі і саме тому була можливість їх колективного заміщення без витрат із державної казни. Кожний з колег мав право своєрідного вето (заборони) на дії своїх колег за посадою [2].
У період республіки органи самоврядування в Стародавньому Римі були представлені державними інституціями: народні збори, сенат, магістратури [3].
Народні збори – коміції виконували законодавчу, управлінську, судову функції. Поділятися на види:
1. Куріатні коміції розглядали державні і політичні питання, питання сімейного і спадкового права. Після реформи Сервія Тулія вони втратили політичне значення, затверджували заповіти і акти усиновлення.
2. Центуріатні коміції – найважливіші з народних зборів, виникли в результаті реформ Сервія Тулія. Вони обирали посадових осіб: консулів, преторів, цензорів, приймали закони, розглядали скарги осіб, які були засуджені консулами до смертної кари. Їх рішення ратифікував сенат.
3. Трибутні коміції. Розрізняли загальнонародні збори тріби, в яких приймали участь патриції і плебеї, і збори плебеїв даної тріби. В першому випадку рішення зборів називалися популісцитами, а в другому – плебісцитами. Більше значення з погляду формування публічного правопорядку мав другий вид зборів, оскільки вони приймали рішення, що прирівнювалося до різновиду публічного закону – плебісцити [4].
Народні збори приймали постанови різного змісту. Вже в Законах ХІІ Таблиць була постанова про те, що кожне рішення народних зборів повинно мати силу закону. Пізніше Гай писав: «Закон – це те, що народ наказав або встановив» [5].
У Республіканському Римі провідна роль належала сенату, який складався з 300 найвідоміших патриціїв. Спочатку члени сенату призначалися консулами, а пізніше – цензорами з числа колишніх державних посадових осіб (консулів, преторів, цензорів). В області управління повноваження сената були надзвичайно широкі: сенат визначав головні засади зовнішньої політики, визначав основні напрямки діяльності магістратів, ратифікував рішення народних зборів, складав бюджет витрат і прибутків, управляв державним майном, розпоряджався завойованими землями, відав релігійними справами, міг оголошувати війну і заключати мир, приймав участь в управлінні збройними силами, фінансував армію під час війни, контролював хід воєнних дій та інше. Сенатори були наділені почесними правами – носили золотий перстень, червоні чоботи, тогу з широкою пурпурною каймою. Перед сенаторами розступався натовп.
Виборні посадові особи в Римі називалися магістратами. Посаду займали один рік. Магістратами називали різних посадових осіб: консулів, преторів, цензорів, едилів, які здійснювали командування військами, керували провінціями, здійснювали правосуддя. Ці посади були недоступні для бідних, так як були безоплатними. Обрання на посаду вважалося великою честю, якою її наділяв народ. До ординарних патриціанських магістратур належали вищі магістрати: консули (адміністративні і судові функції) і претори (здійснювали правосуддя); нижчі магістратури: цензори, культурні едили, квестори, колегії жреців, допоміжні колегії. До екстраординарних патриціанських магістратур входили: диктатор, начальник кінноти, консул – правитель міста. До плебейських магістратур входили: трибуни, плебейські едили.
Криза Римської республіки в І ст. до н. е. привела до порушення дій її інститутів. Зменшується роль народних зборів, а потім і сенату, обмежується значення інституту магістратури. Зникає колегіальність республіканського характеру цього інституту. Влада поступово зосереджується в руках командуючих арміями, що приводить через військову диктатуру до імперії.
Але не зважаючи на рабовласницький характер Республіканського Риму, – це було кроком вперед. Елементи демократизму містились в народних зборах, в виборності, колегіальності, відповідальності магістратів. Народні трибуни певною мірою контролювали діяльність посадових осіб.
Література:
1. Косарев А. И. Римское право. – М.: «Юридическая литература», 1986. – С. 4
2. Голосніченко Д. Формування та розподіл повноважень за римським правом // Юридична Україна. – № 4. – 2009. – С. 12
3. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 188
4. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Зазнач. праця. – С. 223
5. Скрипилев Є. А. Основи римського права. Конспект лекцій. – М., 2000. – С. 48
6. Скрипилев Є. А. Зазнач. праця. – С. 53
Заворотченко Тетяна
НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ АНАЛІЗ ВИБОРЧОГО ПРАВА У ФРАНЦІЇ
Важливе значення у дослідженні принципів народного суверенітету та представницького правління має питання про виборче право, про те, як конкретно формується орган, який представляє народ, тобто парламент, а також інші представницькі установи.
В цілому вибори відіграють велику роль в політичному житті Франції. За допомогою виборів в країнах заміщується більш ніж 536 тис. посад (основну частину складають члени муніципальних, генеральних та регіональних рад). Зазначена цифра мало чим відрізняється від відповідних американських показників, але ж Франція в декілька разів менше. Більше того, в силу збігу обставин щодо строків, вибори різних рівнів проводились настільки часто, що, наприклад, з 1973 по 1979 рр. вони проходили щорічно. В 1988 р. відбулись президентські, парламентські та кантональні вибори та референдум з питань про Нову Каледонію, тобто населення запрошувалось до виборчих дільниць сім разів протягом року.
Однак, важливі не кількісні, а якісні показники і загальний характер виборчого права Франції. Відповідно до статті 3 Конституції даної країни, воно є загальним та рівним при таємному голосуванні. В даному випадку явно переважають прямі вибори, посереднім голосуванням обирається лише сенат. Формально, таким чином, ситуація виглядає непогано. Фактично у Франції, так само як і в будь-якій країні світу, численність прихованих обмежень виборчих прав громадян, проявляються нерідко в «невеликих подробицях виборчого права».
У розділі про політичні права та демократичні інститути фіксувалось, за аналогією якобинської Декларації, що «суверенітет належить народу», а зовсім не нації (Ст. 62), що «закон є відображенням волі народу» (Ст. 65). Передбачалося також введення пропорційної виборчої системи. Детально регламентувались виборчі права громадян. В одній із статей спеціально зазначалось: «Поліція представляє собою публічну службу, яка створена з метою забезпечення гарантій свобод, охорони майна та безпеки громадян» (ст. 72 Конституції Франції 1972 р.)
Конституція Франції й до тепер зберігає чітке обмеження політичних прав військовослужбовців. Голосувати вони можуть, але брати участь у передвиборчих перегонах, відвідувати політичні збори їм не дозволяється. Це пов’язано з намаганням обмежити дану частину виборчого корпусу від впливу прогресивних лозунгів та ідей лівої опозиції з метою утримання у сфері політичного (в основному консервативного) впливу офіцерського складу. Щодо осіб, які підлягають призову на діючу військову службу, то вони не мають права висувати свою кандидатуру на виборні посади (в ході парламентських та місцевих виборів) до тих пір, поки не пройдуть цю службу. Фактично це є позбавленням пасивного виборчого права певної частини французької молоді, які з тих або інших причин (у зв’язку зі станом здоров’я, сімейними обставинами, навчанням та ін.) отримали відстрочку від призову в армію.
Принцип загальності виборчого права в значній мірі деформується законодавством Франції. Але, що найбільш важливо, кількісне обмеження контингенту виборців здійснюється таким чином, щоб обмежити перш за все ту його частину, яка потенційно готова підтримувати ліві опозиційні партії, створюючи додаткові переваги для партій Франції.
Така ж сама ситуація з принципом рівності виборчого права. Його грубим порушенням являється доволі розповсюджена у Франції практика «виборчої географії». Основна її ідея в тому, щоб при визначенні так би мовити «контурів» виборчих округів забезпечити передчасно підвищене ставлення одних груп населення на шкоду іншим та розсередити сили опозиції на декілька округів і, таким чином, створити штучне переваження для правлячої коаліції.
Закони Франції регламентують три групи питань: по-перше, вводяться обмеження на передвиборчі витрати під час президентських і парламентських виборів з метою скорочення надто високих темпів їх росту і якось «урівняти» шанси інших кандидатів; по-друге – регламентується порядок фінансування політичних партій, при цьому допускається як державне, так і приватне їх фінансування; і по-третє, встановлюються міри по контролю за доходами виборних осіб як засобів боротьби з політичною корупцією.
Згідно з новим законодавством Франції в процесі президентської виборчої кампанії кожен кандидат може витратити за шість місяців, передуючих першому туру голосування, до 120 мільйонів франків, а два кандидати, які отримали право брати участь у другому турі, – ще по 140 мільйонів франків. Отже, сумарний ліміт для двох основних претендентів складає по 260 мільйонів франків.
Державне фінансування учасників президентських виборів складає 6 мільйонів франків на кожного офіційного кандидата плюс додатково 30 мільйонів франків тим кандидатам, які в ході першого туру голосування отримують більш ніж 5 % голосів. У другому турі кожен з двох кандидатів, які залишились, мають право на отримання державної дотації в розмірі 35 мільйонів франків. Всі відомості про передвиборчі витрати публікуються в урядовому віснику. Кандидати, які перевищили фіксовані ліміти, втрачають право на державні дотації. В ході парламентських виборів межі витрат, що є допустимими, складають для кожного кандидата 500 тис. франків протягом трьох місяців до голосування.
Окрім державного, допускається ще й приватне фінансування політичних партій та окремих кандидатів. Приватна особа може внести в перевиборчий фонд кандидата до 50 тис., а приватна організація – до 20 тис. франків. Причому, розміри таких внесків в партійні каси не обмежуються. Приватні особи та організації, які здійснюють політичні пожертвування, отримують право на податкові знижки до 2 % від загального розміру податку.
Щодо державного фінансування політичних партій, то воно здійснюється в розмірах, які є пропорційними числу парламентських мандатів кожної партії (в обох палатах). Для отримання права на дотації партії зобов’язані надати відомості тільки про свої витрати. Розкривати весь бюджет, тобто і джерела доходів партії, не є обов’язковим.
Таким чином, виборче право Франції містить основні концепції капіталістичної держави та сприяє становленню політичних партій в даній країні, визначаючи їх риси та особливості.
Ільницький Олег
ПРАВОМІРНІСТЬ ЯК ОБОВ’ЯЗКОВА ОЗНАКА ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ
Із визначення держави, загальносоціальне призначення будь-якої діяльності, що здійснюється від її імені, є константою. Це знайшло своє відображення у конституційному принципі відповідальності держави перед людиною: права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність – проголошує ч. 2 ст. 3 Конституції України. Визначаючи державу як універсального владного суверена, приватні особи не лише наділяють його компетенцією, яка необхідна для реалізації завдань і функцій, для виконання яких вона утворюється, але й фінансовими ресурсами, що становлять матеріально-технічну базу діяльності та структуруються в рамках централізованих та децентралізованих фондів коштів. А дії щодо формування, розподілу та використання централізованих та децентралізованих публічних фондів коштів визначаються загальним поняттям фінансової діяльності держави.
Подані у більшості у літературі визначення явища фінансової діяльності держави акцентують увагу на його процедурно-діяльнісному аспекті, залишаючи поза нею ключові конститутивні ознаки, відносячи їх до питання визначення принципів фінансової діяльності.
Фінансова діяльність держави є видом публічно-адміністративної діяльності (однією з форм реалізації виконавчої влади) держави і базується на тих же принципах, які поділяються на загально-правові, галузеві, міжгалузеві принципи та принципи окремих правових інститутів цієї галузі права. До загально-правових принципів відносять, зокрема, принцип верховенства права (пріоритету прав та свобод людини), законності, рівності та недискримінації перед законом, інші закладені в Конституції України.
Оскільки дослідження вказаних принципів є складним теоретичним завданням, в межах цієї наукової розвідки хочу закцентувати на реалізації принципу законності у діяльності держави у сфері публічних фінансів.
У ході формування, розподілу та використання публічних фондів коштів можливі прояви як правомірної форми поведінки (дій чи бездіяльності) так і, де-факто, неправомірні діяння. Але яка ж тоді правова природа та значення неправомірних форм поведінки, що реалізується у рамках фінансової діяльності держави з огляду на дію принципу законності ?
Означення будь-якої діяльності, як діяльності держави, на підставі ч. 2 ст. 6 Конституції України вказує, що така здійснюється у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Таким чином слід припускати, що у ч. 2 ст. 6 Конституції сформульована своєрідна правова презумпція правомірності діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади. З першого погляду, вказана презумпція має спростовну природу, оскільки будь-які рішення, дії чи бездіяльність перелічених публічних суб’єктів можуть бути визнані неконституційними та незаконними (починаючи від рішень Конституційного Суду України, якими визнаються неконституційними закони Верховної Ради України, та, закінчуючи негативною оцінкою законності рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у процесі реалізації завдань адміністративної юстиції). Однак спростування вказаної презумпції, на мою думку, водночас з огляду на її статус конституційного принципу, має своїм наслідком втрату однієї з основних системних ознак діяльності від імені держави – правомірності. А звідси – втрату статусу діяльності від імені держави. З огляду на те, що по суті держава є правовою мегаконструкцією-фікцією форми соціальної організації, повністю переносити ознаки діяльності від її імені на неї ж саму є неправильним, оскільки ця діяльність здійснюється окремими одиницями – посадовими і службовими особами апарату держави.
Сама держава за власною природою соціального об’єднання є беззаперечним суспільним добром – універсальним регулятором групово- та індивідуально строкатого надколективу людей, метою діяльності якого є задоволення спільних потреб, що знаходять свій вияв у таких правових категоріях як публічний чи загальнодержавний інтерес. В межах шляху для досягнення цієї мети, державою створюються правила конструктивного співжиття, які ґрунтуються на загально- буттєвих принципах існування та скореговані відповідно до вироблених у часі ідей конкретних людських громад про добро, мораль, справедливість – правові норми. З огляду на те, що держава не володіє власною волею, вчиняти самостійно будь-які дії вона не може, а тим більше усвідомлювати їх відношення щодо межі правомірності. Натомість від її імені це роблять конкретні особи.
І у випадках, коли в їх діях, використовуючи делегований державою владний статус, відбувається ігнорування визначених онтологічних принципів існування держави та діяльності від її імені, ототожнювати цю діяльність із проявом державного впливу не можна, з огляду на вищевикладені призначення і природу держави.
Вказана концепція повністю сприйнята деліктним законодавством та «червоною ниткою» проходить через регулювання відносин з відшкодування шкоди завданої діями вчиненими від імені держави. Так, суб’єктами конкретних правопорушень та злочинів визнаються конкретні особи (в тому числі, посадові) і лише для зручності застосування, подекуди законодавством визначає можливість реалізації заходів стягнення через вплив на ті державні органи і установи, у яких порушник працює. Однак і у цьому випадку, через механізм регресних вимог, майнові втрати будуть компенсовані на користь таких органів чи установ за рахунок самого порушника. Наприклад, у разі виявлення порушень дисципліни у сфері бюджетного фінансування, заходи впливу за порушення бюджетного законодавства, передбачені ст. 117 БК України, будуть застосовані у відношенні до того учасника бюджетних відносин, у діяльності якого вони виявлені, для оперативності усунення шкідливих наслідків для всієї бюджетної системи, однак відповідальність за допущене порушення нестиме конкретна особа, вина якої у вчиненні порушення буде доведена.
Таким чином, правомірність необхідна конститутивна ознака будь-якої діяльності, що здійснюється від імені держави, в тому числі і фінансової. А втрата цієї ознаки дозволяє зробити висновок про те, що вчинене діяння є результатом застосування наданих державою повноважень конкретними особами всупереч меті та завданням, для досягнення та виконання яких вони делегувалися, а отже про зловживання чи перевищення владних повноважень. Це ж своїм наслідком має не лише втрату діяльністю статусу державної, але й особою, яка допускає таку діяльність, втрату статусу повноважного представника держави у цей момент.
Кормич Анатолій
СТАНОВЛЕННЯ ІДЕЙ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВОГО ПОРЯДКУ В ЕПОХУ ФРАНЦУЗЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА ТА ЇХ ВПЛИВ НА СУЧАСНІСТЬ
Норми публічного права, що визначають сьогодні розвиток суспільства і держави, пройшли складний і тривалий шлях становлення. Тому розуміння їх сучасного змісту та значення потребує детального аналізу різних етапів їх формування та утвердження.
Одним з таких важливих періодів генезису публічного права була епоха Просвітництва. Зокрема, державно-правові концепції французьких просвітителів Шарля Монтеск’є та Жан-Жака Руссо закладали підвалини сучасного розуміння публічно-правового порядку.
Знайомство з їх власними працями та трудами про них і їх науковий доробок дозволяє визначити основні засади правових концепцій цих провідних теоретиків, які вже у XVIII сторіччі сформулювали положення щодо змісту та форми ефективного публічно-правового порядку.
Так, видатний юрист Шарль Луї де Монтеск’є (1689-1755) у своїх роботах «Перські листи» (1721 р.), «Міркування про причини величі і падіння римлян» (1734 р.) і головній праці «Про дух законів» (1748 р.) сформулював принципово новий підхід до теорії держави і права. Головною ідеєю його правової концепції стала політична свобода, яка розглядалась як основна цінність, для забезпечення якої потрібні справедливі закони і відповідна організація державності. Це особливо чітко сформульовано в роботі «Про дух законів» [1].
Досліджуючи логіку історично мінливих позитивних законів та фактори та причини, що обумовили їх появу, він аналізував політично організоване суспільство як історичний процес.
Шарль Монтеск’є став одним з основоположників історико-порівняльного методу вивчення суспільства і держави та емпіричного правознавства, вважаючи досвід основним аргументом.
Закономірності громадського життя Монтеск’є розкриває через поняття загального духу нації, який, як і закони, що відповідають йому, формуються під впливом фізичних і моральних чинників. На початкових стадіях зародження державності та формування механізму її взаємин з суспільством провідну роль відіграють фізичні причини, пов’язані з кліматом, географією, чисельністю населення тощо. Тому, на думку Монтеск’є, благодатні умови не стимулюють людей до праці і це може робити лише держава через страх покарання, тобто через деспотичні форми правління. Суворі ж та обмежені умови існування заставляють людей бути самостійними та активними. А це породжує більш помірні форми правління і відповідно більшу підтримку суспільством держави.
Закони ж завжди пов’язані і обумовлені тими способами, якими люди добувають собі необхідне для життя і відповідають моделі взаємин держави з суспільством.
Такі висновки Монтеск’є по-різному були використані в державній політиці пізніше: як негативно так і позитивно. Так, можна сказати, що в ідеології расизму широко запроваджувались ідеї природної призначеності народів – до підкорення чи до панування (нижчих чи вищих). А це стало засадами тоталітаризму і війн, тобто призвело до трагічних наслідків.
Але в сучасних геополітичних теоріях географічний чинник, наприклад, дозволяє моделювати і прогнозувати пріоритети розвитку держав, що позитивно впливає на вибір стратегії та тактики внутрішньодержавних та міждержавних відносин.
З розвитком цивілізацій, за вченням Монтеск’є, все більше центром тяжіння ставали не фізичні, а моральні чинники. До них він відносив: принципи політичного ладу, вірування, звичаї та традиції, моральні переконання. Такі причини, на думку Монтеск’є, більше впливають на законодавство, на дух нації і розвиток держави.
Тобто, визнаючи роль складної взаємодії об’єктивних і суб’єктивних факторів у розвитку держави і суспільства, він, разом з тим, наголошував, що перетворення в більшості обґрунтовані саме суб’єктивною складовою впливів.
Як заявив сам Монтеск’є, його метою було показати тріумф моралі над кліматом.
Особливу роль при цьому він відводив саме принципам державного ладу. Раціональна організація суспільного життя була для нього правовою і політичною проблемою. Розумна організація держави і забезпечення режиму законності створювали умови для реалізації ідеалу свободи.
Крізь призму цього ідеалу він аналізував існуючі форми держави.
Республіка, в якій влада належить всьому народу (демократія), прагне до рівності. Республіка, де влада за меншістю (аристократія), прагне до помірності. Але розвиток обох різновидів республіки пов’язаний з принципом любові до батьківщини, що і забезпечує суспільний і державний прогрес.
Монархію він характеризує як одноосібне правління, яке спирається на закон і де діє принцип честі, носієм якого виступає еліта-дворянство. А деспотію Монтеск’є оцінює як одноосібне правління, засноване на беззаконні і свавіллі, де діє лише принцип страху. Таке правління несправедливе і потребує змін організації влади та устрою держави.
Але реально забезпечує свободу членам суспільства в республіці чи в монархії, обмежуючи одночасно прагнення останньої до абсолютизму, лише запровадження принципу поділу влади. Вбачаючи у зосередженні влади в одних руках чи органі або установі шлях до свавілля і зловживань, Монтеск’є вважав обов’язковим поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з чітким розмежуванням компетенції. В цьому він вбачав дієвий механізм стримувань і обмежень. Ця тріада (законодавець, виконавець, суддя) стала класичною формою конституціоналізму.
Свободу він пов’язував з конституційним закріпленням поділу влад, з незалежним судом, з гарантування законами.
Це вчення Монтеск’є набуло обґрунтування і практичного закріплення в конституційних актах Франції, Конституції США, Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Конституціях інших держав.
Ідеї вчення Монтеск’є, фактично як взірець класики конституціоналізму, притаманні всім без виключення конституціям сучасних держав, включаючи Україну.
Ще одним яскравим представником просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712-1778), який вважається засновником політичного радикалізму, орієнтованого на перебудову суспільного ладу в інтересах сільських мас та бідноти.
Він один з творців демократичної юриспруденції. В своїх працях, особливо в роботі «Про суспільний договір чи принципи політичного права» (1762р.) він аналізував проблеми форми держави, влади, законодавства [2].
Руссо дослідив перехід від природного стану до формування суспільних зв’язків, організованого суспільства і держави. Проаналізував виникнення нерівності, спочатку майнової, а потім політичної, та закріплення цього в законі найсильнішого.
Ідеалом Руссо є досягнення стану свободи. Для цього, на думку Руссо, слід відмовитись від індивідуальних прав (захисту свого майна і своєї особистості) на користь колективних громадянських прав і свобод.
Замість закону сильних приходить народний суверенітет на засадах суспільного договору, утворюючи асоціацію рівних і вільних – республіку. Тут гарантією свободи буде захист її законами, які приймає сам народ. Тобто, закони мають виражати загальну свободу, свободу всіх.
Адже участь громадян у законодавчій владі виключає прийняття рішень, що наносять збитки окремій особі. Народний суверенітет не обмежує владу природними правами. Її межами служить лише загальна угода громадян.
Народний суверенітет невідчужуваний і неподільний. Тобто, це не представницька форма правління, а здійснення законодавчих повноважень самим народом (на той час – це доросле чоловіче населення держави). А верховенство народу означає право зміняти умови первісного договору, бути непов’язаними попередніми законами.
Формою правління має бути республіка, форми організації уряду різні – монархія, аристократія, демократія.
Рівність політична має ґрунтуватись на зрівнянні майнового положення – власність має визначатись тільки можливостями індивідуальної праці.
Узурпації влади слід протиставити народні збори для вирішення питань про довіру уряду. Це буде зберігати суспільний договір.
Ідеї Руссо використовували як помірковані конституціоналісти, так і прихильники комуністичних ідей.
Ці ідеї значною мірою закладені і в концепціях правової держави та громадянського суспільства, які визначають стратегію сучасного суспільного розвитку. Вони запроваджені в практиці проведення референдумів тощо. Тобто ідеї просвітництва актуальні і сьогодні.