Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
ВИПЕРЕДЖАЛЬНЕ ВІДБИТТЯ ЯК ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ПІДҐРУНТЯ ВИБОРЧОЇ ІНЖЕНЕРІЇ
Складна соціальна природа конституційно-правових явищ, в дослідженні яких недопустимо обмежуватися лише спеціальними та приватно-юридичними методами пізнання, актуалізує питання вибору пізнавального арсеналу. Все помітніше відчувається проникнення у конституційно-правову науку філософського методологічного інструментарію, застосування якого сприяє глибшому з’ясуванню закономірностей функціонування та розвитку конституційно-правової дійсності, вдалому вирішенню завдань по підвищенню якості наукових досліджень.
Однією з філософських теорій, що грає важливу методологічну роль у конституційно-правовій науці та відтворює найтонший механізм людського мислення, є теорія випереджального відбиття. Завдяки існуванню діалектичного зв’язку між минулим, сьогоденням та майбутнім випереджальне відбиття представляє собою своєрідну екстраполяцію на майбутнє реальних можливостей та тенденцій. Тільки всебічно вивчаючи та враховуючи досвід минулого, можна своєчасно зрозуміти значення нових процесів, визначити перспективи розвитку.
У методологічному багажі вітчизняного конституційного права майже відсутня скільки-небудь докладна розробка цієї теорії, тим часом вона, допомагає розкрити природу конституційного права, яке суть не що інше, як відбиття та найчастіше випереджальне відбиття об’єктивної дійсності. Будучі продуктом вольової діяльності людей конституційно-правові норми відтворюють не тільки безпосередньо дану дійсність, але і намічають ідеальну модель реально можливих майбутніх суспільних відносин, які ще тільки зароджуються та остаточно не сформулювалися. Конституційне право має властивість викликати, сприяти зародженню тих відносин до яких законодавець свідомо прагне. Тільки випереджаючи суспільне буття, конституційне право може здійснювати активний зворотній вплив на соціальні процеси, бути засобом свідомого та планомірного регулювання.
Сплановане конституційно-правове регулювання політико-правових відносин, яке спрямоване на досягнення завданого політико-правового результату отримало у конституційно-правовій науці назву «конституційної інженерії» – діяльності по цілеспрямованому конструюванню елементів конституційно-правової системи та конституційно-правових моделей поведінки. Американський дослідник Джованні Сарторі виділяє «конституційну інженерію» в окремий науковий напрямок, який розглядає конституцію як структуру, що планується та створюється на основі стимулів. Наряду з «конституційною інженерією» останнім часом соціальними науками використовується термін «виборча (електоральна) інженерія», який не отримав однакового теоретичного визначеного та є предметом наукової дискусії. Виборча інженерія, у вузькому розумінні, визначається як видовий прояв конституційної інженерії, тобто як законодавче проектування правил поведінки суб’єктів та учасників виборчого процесу з метою досягнення завданого політико-правового результату. У такому розумінні виборча інженерія є актом свідомої, раціональної діяльності неминуче пов’язаної з визначенням цілі, заздалегідь передбачуваного результату діяльності на досягнення якого спрямована. Опираючись на вже наявні знання тих або інших сторін та зв’язків навколишньої дійсності, законодавець як би заглядає у майбутнє, ідеально передбачає свої практичні дії, створює прогнози, програми, проекти, плани майбутньої діяльності, що досягається за допомогою випереджального відбиття, яке дозволяє сконструювати не тільки образ певної поведінки у конкретній ситуації, але і бажаний результат, інакше кажучи, відкривається можливість передбачення результату правового регулювання майбутніх виборчих відносин. Говорячи словами академіка Анохіна, «випередження подій є насамперед активна підтримка поставленої мети до моменту її реалізації» [1, 4].
Виборча інженерія, яка ґрунтується на випереджальному відбитті не тільки відображає тенденції розвитку виборчих відносин під кутом зору потреб правового регулювання, а здатна інтенсивно перетворювати дійсність, направити розвиток відповідних суспільних відносин у заданому руслі. Випереджаючи оригінал, вона може сприяти здійсненню одних суспільних відносин, запобіганню або гальмуванню розвитку інших.
Але стати програмою перетворення виборчих відносин виборча інженерія може лише у тому випадку, якщо вона є відображенням реальних напрямків суспільного розвитку. Інакше говорячи, творче-перетворювальна роль виборчої інженерії вимірюється адекватністю відображення нею соціальної дійсності, закономірностей та тенденцій її розвитку.
Зміст виборчої інженерії, не визначається винятково природою виборчих відносин, у нього входять також суб’єктивні моменти, що виходять від правосвідомості законодавця. Визначальний вплив на випереджальну діяльність законодавця, визначаючи її межі та спрямованість, здійснює інтерес. Саме «привнесення» у регульовані суспільні відносини суб’єктивних моментів свідчить про творчий характер діяльності, щодо проектування нових правових норм. Відбиваючи необхідні властивості і зв’язки регульованих суспільних відносин, законодавець одночасно інтегрує в нього свої потреби, волю, творячи тим самим «другу природу».
Останнім часом мотивом виборчої інженерії все частіше стає політична доцільність, що нерідко приводить до навмисного, прямого перекручування в нормах права соціальної реальності. Під впливом провладних політичних сил, з їх оціночно-зацікавленим відношенням до практичних результатів, відбувається деформація цілей правового регулювання, особистісні інтереси політичних сил маскуються за допомогою правових форм. Виборча інженерія використовуються як інструмент маніпулятивного впливу на соціальну дійсність, як засіб несумлінної політичної конкуренції. Відсутність політико-правової культури, ігнорування правил законодавчої техніки приводять до різкого відокремлення й розриву зв’язків між об’єктивним і суб’єктивним, до недооцінки їх діалектичного переплетення та взаємних переходів.
Суб’єктивізм, що підміняє законодавче регулювання виборчих відносин, яке базується на глибокому пізнання соціальної дійсності та всебічному врахуванні суспільних інтересів, регулюванням, в основі якого лежить політична доцільність та особисті політичні інтереси, рівно як і відсутність стабільності виборчого законодавства, що знаходить прояв у змінах, які не викликані реальними соціальними перетвореннями або ж обумовлені недостатнім науковим обґрунтуванням прийнятих рішень, ведуть до неефективності виборчого законодавства, негативно позначаються на стані законності.
Випереджальне відображення у виборчій інженерії має прояв як здатність випереджати даний рівень суспільних відносин, проектувати не стільки модель поведінки, скільки бажаний результат. У той же час визнання прогностичних моментів не повинно, зрозуміло, вести до їх абсолютизації, оскільки випереджальна діяльність обмежена загальними гносеологічними законами (як і будь-яке пізнавальне відображення, прогноз не виходить за рамки отриманої із зовнішнього світу та опрацьованої інформації) і соціальним призначенням самого виборчого права [2, 153].
Література:
1. Анохин П.К. Избранные труды. Философские аспекты теории функциональной системы. – М., 1978.
2. Козюбра Н.И. Социалистическое право и общественное сознание. – К.: Наукова думка, 1979.
Вакарюк Людмила
ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ФІНАНСОВО-ПРАВОВИХ ІНСТИТУТІВ
Формування фінансово-правових інститутів обумовлюється цілою низкою об’єктивно-суб’єктивних чинників. Бурхливий розвиток публічних фінансових відносин вимагає реакції з боку держави, а саме, необхідності їх впорядкування. Єдиним шляхом для досягнення цього є надання економічним за змістом ланкам фінансової системи відповідної правової форми, якою виступають фінансово-правові інститути. Об’єктивна необхідність утворення фінансово-правових інститутів зумовлена потребою охопити регулюючим впливом ті сфери публічних фінансових відносин, які є чиннними на сьогоднішній день.
Вплив суб’єктивного фактора при створенні фінансово-правових інститутів, після виникнення, зміни, диференціації, зникнення окремих видів фінансових відносин проявляється в наступному: 1) осмисленні необхідності правового регулювання публічних фінансових відносин; 2) виборі методу правового регулювання фінансових відносин. Суб’єктивний фактор на цьому етапі проявляється найбільш чітко, і те, як будуть регулюватися фінансові відносини цілком залежить від законодавця. Суб’єктивний фактор проявляється і в тому, наскільки повно використовуються можливості юридичної техніки, наскільки чітко, юридично грамотно та доступно викладена сама фінансово-правова норма, в нормативно-правовому акті якої юридичної сили вона буде викладена і т.д.; 3) аналізі практики застосування фінансово-правових норм. Критерієм дієвості фінансово-правових норм виступає юридична практика. Розгляд результатів дії виданих фінансово-правових норм часто призводить до створення конкретизуючих або узагальнюючих, чи інших норм права [2, 30]. В дійсності постійно відбувається оформлення, розподіл, об’єднання, інакша зміна фінансово-правових інститутів, розростання їх в підгалузі фінансового права.
При розкритті сутності фінансово-правового інституту повинні бути відображені його загальні якості, відмежовані від специфічних особливостей інших видів правових інститутів. Якщо таке відмежування не проведене, то визначення загального поняття фінансово-правового інституту стає надто абстрактним чи в нього безпідставно будуть включені властивості, притаманні інститутам будь-якої іншої галузі (галузей) права. Вважаємо за необхідне приєднатися до думки С.С. Алексєєва, який зазначав, що правова природа – це юридична характеристика даного явища, яка виражає його специфіку, місце та функції серед інших правових явищ відповідно до його соціальної природи [1, 227]. При цьому сама соціальна природа фінансово-правових інститутів, їх об’єктивна зумовленість визначає в кінцевому рахунку зміст цих інститутів, їх специфіку, функціональне призначення та розвиток.
Необхідно відзначити і таку ознаку фінансово-правових інститутів, як своєрідність властивих інститутам юридичних конструкцій, під якими розуміють «моделі комплексів норм, що відповідають типу чи виду правовідносин, юридичних фактів і зв’язків між собою» [3, 31]. Із аналізу категорії «юридична конструкція» можна зробити висновок, що юридична конструкція фінансово-правового інституту – це закон зв’язку фінансово-правових норм, який виражає стійку композицію елементів, що відповідає різним видам фінансово-правових інститутів, тобто слугує ознакою, яка дозволяє відрізняти інститути фінансового права з точки зору їх внутрішньої форми (структури).
Юридична конструкція фінансово-правових інститутів характеризується наявністю таких загальних ознак: а) юридична єдність норм, що утворюють фінансово-правовий інститут; б) неоднорідність фінансово-правових норм, завдяки яким забезпечується повнота регулювання певної сукупності фінансових відносин; в) однопорядковість фінансово-правових норм, що дозволяє забезпечити різносторонній вплив на конкретний вид чи сторону фінансових відносин; г) нормативна відокремленість, тобто групування його норм в главах, розділах, частинах закону або іншого нормативного акту.
Говорячи про природу фінансово-правового інституту, необхідно пам’ятати, що не слід зводити сутність даного явища тільки до сукупності фінансово-правових норм. Функціональне призначення кожного фінансово-правового інституту проявляється лише при взаємодії всіх елементів системи права і потребує врахування таких соціальних аспектів як політична спрямованість, соціальна цінність, ідеологічний зміст, психологічний вплив, інформаційне навантаження та інші. Ці якості проявляються в змісті всіх фінансово-правових інститутів і відображаються в структурній специфіці кожного з них.
Юридичний аналіз фінансово-правових інститутів не можна вважати завершеним до тих пір, поки не будуть встановлені функції, які вони виконують у суспільному житті. В літературі відмічається, що відокремлення фінансово-правових інститутів так чи інакше пов’язано із своєрідністю виконуваних ними функцій. Функції фінансово-правових інститутів обумовлюються специфікою предмета та методу фінансово-правового регулювання і їх призначенням в системі фінансового права. На наш погляд, функції інститутів фінансового права можна поділити на основні та додаткові. Основна функція фінансово-правового інституту визначає його предмет, а додаткові функції – елементи складу і структуру предмету. Основна функція фінансово-правового інституту може конкретизуватися додатковими функціями. Додаткові функції фінансово-правових інститутів носять допоміжний характер. Специфіка ж полягає в їх особливій взаємодії, поєднанні.
Кожний фінансово-правовий інститут виконує певну основну функцію, яка конкретизується та доповнюється додатковими. Таким чином, функції фінансово-правових інститутів можна класифікувати на: а) установчу; б) регулятивну; в) охоронну; г) інформаційну.
Таким чином, визначення об’єктивно-суб’єктивної зумовленості, специфічних рис юридичної конструкції та функцій фінансово-правових інститутів сприяє з’ясуванню юридичної природи інститутів фінансового права, виділенню їх в окремий рід правових інститутів.
Література:
1. Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. – М.: Юрид. л-ра, 1989. – 286 с.
2. Лаптев В.В., Шахматов В.П. Цели правового регулирования и система права // Правоведение. – 1976. – № 4. – С.25-35.
3. Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юрид. л-ра, 1975. – 263 с.
Гараджаев Джейхун
РАЗВИТИЕ СОВРЕМЕННОГО КОНСТИТУЦИОНАЛИЗМА В АЗЕРБАЙДЖАНСКОЙ РЕСПУБЛИКЕ
На современном этапе развития государства и общества Основной Закон оказывает значительное влияние на все сферы общественной жизни и является важным правовым средством в установлении политической стабильности. Конституция обеспечивает регулирование политико-правовых отношений в обществе и служит формированию публичного правопорядка в стране.
В 1993 году после обеспечения правового порядка в Азербайджанской Республике и конституционного урегулирования политических отношений, конституционные положения стали позитивно влиять на всю правовую систему и практику реализации права, а идеология современного конституционализма адекватно стала восприниматься в социально-политической сфере.
Конечно же, достижение законности в конституционных отношениях был сложным политическим процессом. После развала союза и без того несущая формальный характер Конституция утеряла всякое идеологическое и правовое влияние на общественную жизнь. В Азербайджане последняя советская Конституция была принята в 1978 году и по существу отражала в себе положения Союзной Конституции 1977 года. После распада Союза Азербайджанская Республика восстановила свою независимость, а принятая 1991 году Декларации «О восстановлении государственной независимости Азербайджанской Республики» и Конституционного Акта о независимости стали началом формирования независимой правовой системы основанной на классических подходах идеи конституционализма. Однако действие старой советской Конституции, отсутствие правого режима, нестабильность конституционных положений, неадекватное восприятие ценностей конституционализма в начале 1990-х годов, создала напряженную общественно-политическую систему, разрушала ценности государственных институтов в демократическом государстве и поставила под риск социальное благополучие населения, безопасность граждан и стабильное свободное развитие институтов гражданского общества.
Процесс установления конституционной законности в национальной правовой системе берет начало с создания «общественного договора». Сторонники либеральной теории под понятием «общественный договор» подразумевают Основной Закон государства и общества. Конституция Азербайджана была принята на общенародном голосовании (референдуме) 12 ноября 1995 года. Таким образом, ценности конституционализма, основные его категории приобрели правовую оболочку. Этот промежуточный этап развития конституционализма в национальной системе наиболее значимый. На этом этапе резюмируются результаты долгого и последовательного политико-правового процесса по формированию демократического, правового государства. Формирования «общественного договора» между гражданским обществом институтами государственной власти создает правовые гарантии защите основных прав и свобод человека и гражданина.
Конституционализм как перманентно развивающаяся динамическая система наряду с приобретением правовой оболочки, значительно влияет на формирование правового сознания населения. Публичные институты власти становятся доступны гражданам, постепенно исчезает правовой нигилизм, а конституционные положения приобретают живую динамику. Такое взаимоотношение общества и государства делает реальным участие народа в управлении государством и актуализирует конституционные институты.
Причина этому первая волна конституционных реформ 2002 года. Отказ от пропорциональной избирательной системы в парламент, полный переход на мажоритарную систему (ст.83, Конституции) отразил современные тенденции развития политической системы в Азербайджанской Республике. При сложившейся политико-правовой модели политических отношений, пропорциональная система использовалась искусственного создаваемыми (практически дублировались цели и задачи) политическими партиями только лишь для приобретения хотя бы одного мандата в парламенте. При наличие постсоветского правового нигилизма, недостаточно высокой конституционно-правовой культуре населения представительные функции парламентария стирались, отсутствовала связь избирателя с депутатом. Мажоритарная система сохранила представительные отношения и на определенном этапе развития конституционно-правовых отношений обеспечивает динамику развития взаимоотношений публичной власти с институтами гражданского общества.
Важной тенденцией развития современного конституционализма является приоритетность индивида в государстве и обществе. Взаимоотношения между человеком и государством, в первую очередь, должны строиться на принципах обеспечения законных интересов, взаимной ответственности и уважении сторон. Основная нить конституционных реформ 2002 года основывалась практически на создании конституционных пределов допустимости ограничения прав и свобод человека и гражданина. Были введены положения обеспечивающие: неотъемлемость права на жизнь (ст.27), гарантии альтернативной военной службы (ст.76), допустимость ограничения прав человека только в период войны, военном и чрезвычайном положении (ст.71) и т.д. Конституционные положения, совершенствующие механизм определения пределов ограничения прав человека, основываются на международных стандартах прав человека и создают важный баланс прав и обязанностей каждого с государством и обществом. Одним из наиболее важных изменений в Конституции были связаны с обеспечением каждому права индивидуального обращения в Конституционный Суд с целью восстановления нарушенных конституционных прав и свобод. Это положение совершенствовала механизм государственной власти с позиции приоритетности интересов личности.
Второй, 2009 года мартовский конституционный референдум можно определить как активный этап социализации Основного Закона. Конституция Азербайджанской Республики определяет, что государство заботится о повышении благосостояния народа и каждого гражданина, его социальной защите и достойном уровне жизни (ст.16). Признание государства – социальным, значит признание ее социальной направленности. Оно выражается в служении государства интересам гражданского общества, в обеспечении государством социальных и экономических прав и свобод граждан, в создании гражданам достойных условий жизни. Эти гарантии являются важным условием формирования современного конституционализма в обществе и государстве. На мартовском референдуме 2009 года социальная функция государства закрепилась как одним из элементов и мотивации экономического развития страны. Конституционное положение, гарантирующее развитие экономики Азербайджанской Республики в социальной направленности в целом стала идеологической установкой для современного развития конституционализма в стране.
Таким образом, можно определить, что современное развитие конституционализма в Азербайджанской Республике имеют социогуманитарное содержание. Эта основная тенденция развития общества и государства основана на признании приоритета личности и важности самоограничения государственной власти.
Горяга Оксана
ЩОДО ПИТАННЯ ПРО СОЦІАЛЬНУ ДИФЕРЕНЦІАЦІЮ В ГЕТЬМАНЩИНІ
Соціальні процеси, що проходили на українських землях із початком Національно-визвольної війни, на перший погляд не сприяли реалізації таких устремлінь козацької старшини. В ході подій середини 40-х – початку 50-х років XVII ст., як справедливо зазначає більшість вітчизняних дослідників, соціальна структура українського суспільства зазнала істотних змін. Зникли або суттєво скоротилися колишні чисельні суспільні прошарки (магнати, шляхта, католицьке духовенство), натомість питома вага інших (козацтва) істотно зросла. Ліквідація великої феодальної земельної власності та розхитування чисельних станових перегородок в ході війни, призвела до формування у частини науковців думки про безстановий характер українського суспільства, якій міг бути протиставлений становому, феодальному суспільству, що тримався у сусідніх з Гетьманщиною державах. Зокрема, відомий дослідник української історії Д. Дорошенко писав з цього приводу: «На Лівобережній Україні дуже довго держався в народі погляд, ніби велика революція Хмельниччини скасувала всі суспільні перегороди й перетворила українське суспільство в якийсь соціальний моноліт. Багато десятків років після Б. Хмельницького старі люди згадували ще про те, ніби з його часів усі шляхетські привілеї і взагалі всілякі різниці між панами і простими людьми «шаблею козацькою були скасовані». Ця фраза попала на сторінки історичного документу й зробила великий вплив на українську історіографію, котра, починаючи з 60-х років ХІХ ст., довго трималася погляду про повну одноманітність соціального складу українського суспільства по революції Хмельницького» [1, 352].
Проте, насправді, дослідження проведені більшістю вітчизняних істориків-медієвістів засвідчують, що в українському суспільстві другої половини XVII ст. соціальна диференціація існувала. Як і в більшості тогочасних країн, українське суспільство було поділено на окремі стани, що посідали в суспільній ієрархії вище або нижче становище. Звісно, що у зв’язку з революційними подіями на українських землях в їх становищі сталися значні зміни. Зокрема, козацтво, до якого належала і козацька старшина, з соціального прошарку з нечітко визначеним юридичним статусом, яким воно було у Речі Посполитій, фактично перетворюється, згідно з угодами, підписаними між польським і московським урядом та українськими гетьманами в другій половині XVII ст., в привілейований стан українського суспільства і обіймає ту соціальну нішу, яку до цього займала шляхта.
Спочатку станові права та привілеї козацтва були визначені в Зборівському договорі від 8 серпня 1649 р. Створена в час військового протистояння форма угоди і, очевидно, віра козацької старшини в її непорушність, зумовили й формулювання тексту договору без деталізації його окремих положень: «При вшеляких давных вольностях его королевской милости Войско свое Запорожское заховує (против давных жалованных грамот свою жалованную грамоту тотчас выдает)» [2, 229].
Ті, хто знаходився на державній службі, не лише звільнялися від податків та феодальних повинностей, а й поширювали свою козацьку адміністрацію на досить значну територію України, на якій вони могли проживати незалежно від підпорядкування маєтностей (державних чи приватних). Відповідно козак підлягав юрисдикції виключно станового суду. Через козацькі уряди мало реалізовуватися право на землеволодіння, передусім рангове, а також спадкове. Втіленню в життя козацьких привілеїв повинна була сприяти заборона розташування в Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах коронного війська і надання урядів обивателям «веры православной», тобто українцям. Матеріальні статки козаків, окрім державної плати, мали ґрунтуватися на власному господарстві. Крім того, у договорі підкреслювалося, що селяни чи міщани, які проживали поза окресленими межами і хотіли стати козаками, одержували право «без гамовання панского выйти зо всею маетностью на Украину» для запису в реєстр [2, 230].
З тексту договору важко судити про закріплення в ньому політичних прав козацтва, зокрема, щодо обрання депутатів до вальних сеймів чи судових трибуналів Речі Посполитої. Однак, створення полково-сотенної системи управління відкривало перед козаками широкі можливості обирати й бути обраними на земські уряди і, відповідно, впливати на ситуацію в регіоні. Тим більше, що центром політичної діяльності козацтва фактично став Чигирин, який узаконювався як гетьманська резиденція «при булаве Войска Запорожского».
Розгортання Національно-визвольної війни суттєво вплинуло на реалізацію козацьких прав і привілеїв. В атмосфері соціальної напруги і ведення бойових дій проти коронного війська інакше й бути не могло. Після Переяславської ради 1654 р. змінилася і політична ситуація. Значну частину українських земель було включено до Московської держави. Настала реальна потреба поновити юридичні норми козацького статусу.
Конкретизація окремих аспектів станових вольностей знайшла відбиток у «Статтях Богдана Хмельницького», поданих козацькими послами до Москви царським воєводам як проект міждержавної угоди. Так, у першому пункті, зокрема, зазначалося: «как из веков бывало в Войске Запорожском, что своими правами суживалися и вольности свои имели в добрах и в судах, чтоб ни воевода, ни боярин, ни стольник в суды войсковые не вступались, но от старшин своих чтоб товарищество сужены были: где три человека Козаков, тогда два третяго должны судити» [3, 17]. Цілком очевидно, що, спираючись на попередній досвід, коли шляхтичі втручалися в козацькі справи, Військо Запорозьке прагнуло в майбутньому не допускати подібного з боку тепер уже московських урядовців. Не менш важливим було й положення сьомого артикулу: «Имений козацких, чтоб никто не отнимал; которые землю имеют, и все пожитки с тех земель, чтобы при тех имениях добровольно имели; вдов после Козаков осталных чтобы и дети такие же вольности имели, как предки и отцы их» [3, 18]. Тобто фактично, становий статус мав залишатися і за нащадками, якщо навіть козак і гинув під час проходження державної служби. Цим ще раз підкреслювалися майнові права козацтва.
Таким чином, головна «формула» існування козацтва у цей період – встановлення особливих станових прав за умови обов’язкової військової служби була зафіксована вже у першій російсько-українській угоді-конституції 1654 р. Надалі, Московськими статтями І. Брюховецького (1665) було також передбачено, що у випадку, коли козак дорослого віку не виконував служби, то разом із родиною він повинен був бути переведений до іншого стану – міщанського або селянського [4, 121]. Дружини козаків зберігали станові права навіть після смерті своїх чоловіків (до наступного заміжжя). Також станові права передавалися і дітям козаків, вірогідно до досягнення повноліття та вирішення питання про службу.
Економічна основа станових прав гарантувалася платнею за державну службу та господарюванням у власних спадкових чи рангових маєтностях. Так, угодою 1654 р. за козаками закріплювалися їх земельні володіння, а Глухівськими статтями 1669 р. встановлювалася спадковість козацького службового землеволодіння та перераховувалися види земельних ділянок.
Козакам, починаючи з 1659 р. дозволялося виробництво алкогольних напоїв та їх збут (гуртовий – вина, роздрібний – пива та меду). З 1665 р. від податків звільнявся козацький медовий промисел. З 1669 р. козакам було дозволено одружуватися з мішанками та купувати нерухомість. Угодою 1687 р. встановлювалося, що козаки, що проживають у духовних маєтностях, зберігають станові права тощо [5].
Також, угодою 1654 р. було підтверджено незалежність козацьких судів та діюче у них право, станові привілеї козацтва, якими вони були у Речі Посполитій. Серед козацьких привілеїв було (з 1659 р.) звільнення їх власності від постоїв та транспортного забезпечення (підводної повинності) російських посланців, гінців, військовослужбовців, а також від податків (з 1665 р.) [4, 86, 122].
Таким чином, козацтво не залишилося однорідним станом. Внаслідок його внутрішньої диференціації починається поступове виокремлення з його складу привілейованої групи – козацької старшини, яка не тільки зберігає за собою права, закріплені за усіма представниками Війська Запорізького, а й добивається закріплення нових прав, що раніше не поширювалися на вихідців з рядового козацтва.