Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Кони А.Ф. Избранные произведения. Статьи и заметки. Судебные речи. Воспоминания / Сост. А.Б. Амелин. Госюриздат, 1956./ А.Ф. Кони. – М.: Госуд. изд-во юрид. лит., 1956.
2. Коротких М.Г. Судебная реформа 1864 г. в России / М.Г. Коротких. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1994.
3. Учреждение судебных установлений (1864 г.) // режим доступу до електронного ресурсу: ry.ru/content/view/1105/87/
Джолос Сергій
ПРОБЛЕМА ЦІННОСТІ ДЕРЖАВИ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ НАУЦІ
Вельми актуальною нині є проблема цінності держави. Особливої гостроти вона набуває у перехідних суспільствах, де помітні державно-нігілістичні настрої, що, певною мірою, пов’язано з їх тоталітарним минулим. Разом із тим, посилення ролі держави і підвищення ефективності державного регулювання у всіх сферах життя стало головною тенденцією сучасності [1]. Тож дослідження цінності держави є важливою теоретичною і практичною проблемою.
Науці відомі різні підходи до розуміння цінності держави, які можуть бути зведені до трьох основних позицій: а) етатистської: держава як така являє собою визначне благо й є великою цінністю; б) антиетатистської: держава являє собою «зло», тому її цінність є сумнівною; в) соціально-аксіологічної: цінність держави розкривається через її соціальну значущість для суспільства, народу, людини.
Серед прихильників етатистського підходу слід назвати Платона, Аристотеля, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Г.В.Ф. Гегеля та ін.
Так, на думку Аристотеля, державність є надзвичайно корисним інститутом: вона природно виникає «заради досягнення благого життя». Аристотелю відомі факти «поганого застосування влади в державі», «неправильні» її форми. Однак навіть найгірша з них – тиранія – не позбавляє державу позитивного соціокультурного сенсу. Держава ніколи не є злом, антицінністю [2, 64].
В уяві деяких античних мислителів (Аристотель, Цицерон та ін.) держава – споконвіку благий стан; лише вона забезпечує членам політичного співтовариства можливість реалізувати і розвивати свою природу, без неї їм ні за яких умов не обійтися. У кожному з емпірично даних політичних співтовариств наявна ця благотворна сутність держави. Тому всі вони (навіть одіозні по формі, режиму та ін.) залишаються необхідними і позитивними факторами людського буття [1].
Оскільки держава виникає задля здолання додержавного хаосу «війни всіх проти всіх», забезпечення порядку, миру і добробуту, на думку Т. Гоббса, саме від неї залежать щастя, життя і добробут громадян [3, 163].
Г.В.Ф. Гегель вважав державу, взяту в принципі, суперцінністю. Для нього держава – це «хід Бога у світі» [4, 284], «земнобожаственна істота» [4, 310].
Натомість, антиетатистське, негативне сприйняття держави властиве низці політико-правових концепцій: анархістських, деяких ліберальних і соціалістичних (у т.ч. марксистсько-ленініській), де держава фігурує переважно не як політично-цілісна колективність, а як певний відчужений від цієї колективності апарат, комплекс органів публічної влади, що стоїть над нею. Такі два погляди на державу взаємозалежні [1]. Отже, антиетатистській традиції характерне негативне ставлення до держави насамперед через її ототожнення з владою.
Дійсно, певна влада може діяти на користь або на шкоду суспільству, але не слід забувати, що держава була утворена з метою вирішення суспільних проблем, забезпечення порядку і розвитку, а її складовими є народ, територія, влада [5, 36]. Тож етатистська парадигма є більш справедливою: якби державність дійсно була «злом», реалії буття вимусили б більшість суспільств її скасувати.
Уявлення деяких лібералів, анархістів, соціалістів стосовно цінності держави об’єднує її оцінка як фактору, що перешкоджає самоствердженню особистості, експлуатує людей, сковує їхню свободу. Згадані ідеології особливо підкреслюють те, що держава – чуже і вороже індивідам утворення – несумісна з їх правами і свободами, зі свободою суспільства в цілому. Ліберали, анархісти, соціалісти ніби випускають з поля зору, здавалося б, очевидну річ: права і свободи індивідів виникають, народжуються, так чи інакше здійснюються і гарантуються виключно всередині (і за допомогою) державно-організованого суспільства. Поза та окрім даного суспільства вони – пустий звук, їх просто нема [3, 158-180].
Держава, оскільки в ній внаслідок історичної необхідності інституціоналізується публічна влада, не може не займатися веденням справ, потрібних усьому суспільству. Альтернативи тут у неї нема [1]. Ще Ф. Енгельс вважав, що «в основі політичного панування скрізь лежало здійснення певної суспільної службової функції і що політичне панування виявлялося тривалим лише у тому разі, коли воно цю свою службову функцію виконувало» [6, 188].
Слід сказати, що нині актуалізується значення т.зв. соціально-аксіологічного підходу, згідно з яким держава є благом настільки, наскільки добре вона служить суспільству. Так, дослідник Ю.П. Лобода відзначає, що цінність держави розкривається через її соціальну сутність як специфічну властивість, що полягає у здатності держави забезпечувати у процесі свого функціонування і розвитку задоволення основних потреб усього суспільства й окремих його членів [7].
Тож першим критерієм цінності держави варто вважати її ефективність, насамперед у руслі патерналізму та реалізації ідеалів соціальної держави.
Визначити ступінь «соціальності» держави можна: по-перше, за рівнем життя населення; по-друге, за видатковою частиною бюджету, котра йде на соціальні цілі (охорона здоров’я, освіта, соціальне забезпечення і т.д.); по-третє, за рівнем реальної захищеності кожної людини правоохоронними силами держави [1].
Двома іншими критеріями цінності держави варто вважати її легітимність і стійкість [8, 63-64; 9]. Ю.М. Оборотов відзначає, що проблема стійкості держави тісно пов’язана зі спробами класифікувати держави залежно від їх ефективності на сильні, слабкі, ті, що розпадаються, і ті, що розпалися. При цьому, держави слабкі, ті, що розпадаються, і ті, що розпалися, якраз не мають необхідної стійкості [8, 68].
Отже, цінність держави виявляється насамперед у таких її властивостях як ефективність, стійкість та легітимність.
Ефективність держави певною мірою пов’язана з особливостями її втручання в буття суспільства. При цьому, виникає проблема щодо визначення меж і характеру такого втручання. Надмірне державне регулювання, там само як і його брак, неприйнятне. Тому сучасні концепції відносин суспільства та держави, з одного боку, відмітають анархічну, некеровану ринкову економіку й анархію, а, з іншого, – передбачають створення таких інститутів, які гарантують гармонійний природний розвиток, саморегулювання суспільства [1].
Професор Е.У. фон Вайцзеккер у доповіді Римського клубу 2005 р. «Limits to Privatization» викриває помилковість широко поширеного уявлення, що лібералізація і приватизація самі по собі є прогресом і несуть економічне зростання: дані заходи дають користь лише у сильній державі, яка спроможна забезпечити додержання правил усіма «гравцями». До того ж, у Західній Європі й Японії мали місце високі темпи зростання тоді, коли лібералізація і приватизація були ще майже невідомими, а сьогодні помітне потужне економічне зростання в Китаї та Індії, де практично все знаходиться в руках держави [10, 41-42].
Отже, варто сказати, що та чи інша держава є найбільш цінною у тому випадку, коли її діяльність є ефективною, а втручання у справи суспільства є помірним, як без крайнощів максималізму, так і без крайнощів мінімалізму.
Що стосується такої ціннісної характеристики держави як стійкість, то вона значною мірою пов’язана з суспільно-політичною стабільністю та здатністю державної влади її забезпечити. Слід наголосити, що найбільш високий рівень стабільності спостерігається в тих державах, де домінуюче становище займає виконавча влада – у теократичних і дуалістичних монархіях, а також у президентських республіках [5, 151-152].
Також, доречно звернути увагу на третю ціннісну характеристику держави – легітимність. Легітимність – це згода народу з владою, коли перший вважає останню правомірною і добровільно визнає за нею право приймати обов’язкові рішення [11]. Легітимність є свідченням ціннісного смислу держави для населення [12, 302]. Втрата легітимності є вельми показовим фактом, що означає антинародність влади, а, отже, у більшості випадків те, що керувати їй залишилося недовго. Політичний геній Н. Макіавеллі бачив це ще у далекому XVI ст.: «Серед того, чого повинен боятися державець, знаходяться ненависть і презирство (народу)» [13, 334].
Отже, підсумовуючи, слід сказати, що: по-перше, теоретично, держава, взята абстрактно, є великою цінністю, оскільки вона принципово призначена для служіння інтересам суспільства; по-друге, проблема цінності держави набуває більш практичного сенсу в контексті соціального значення тієї чи іншої держави для народу; по-третє, цінність держави проявляється, насамперед у таких її характеристиках, як ефективність, легітимність і стійкість, коли належно реалізується воля народу, його законні права, свободи та інтереси, коли має місце патерналізм і забезпечено втілення ідеалів соціальної держави, коли влада настільки успішно служить суспільним інтересам, що користується високим ступенем підтримки народу, коли у суспільстві панує достатній рівень стабільності і благоденства.
Література:
1. Бляхман Б.Я. О социальной ценности государства // Сибирский Юридический Вестник. – 2003. – № 4. [Электронный ресурс] / Режим доступа: du.ru/doc/document.asp?docID=1149486
2. Мамут Л.С. Метаморфозы восприятия государства // Проблемы ценностного подхода в праве. – М., 1996. – С. 56-67.
3. Мамут Л.С. Этатизм и анархизм как типы политического сознания (домарксистский период). – М.: Наука, 1989. – 256 с.
4. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М., 1990.
5. Чиркин В.Е. Государствоведение: Учебник. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Юристъ, 2000. – 384 с.
6. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. – Т. 20. – С. 188.
7. Лобода Ю.П. Цінність держави як ії соціальна сутність (теоретико-методологічні аспекти дослідження): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Ю.П. Лобода; Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2001. – 20 с.
8. Оборотов Ю.Н. Аксиосфера государства: устойчивость государства как ценность // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. – Т.6. – 2007. – С. 61-69.
9. Петров В.Н., Селиванов С.Г. Устойчивость государства. – М.: Экономика, 2005.
10. Вайцзеккер Э.У. Границы приватизации: только сильное государство может заботиться о качестве и справедливости // Internationale Politik. – 2005. – № 2. – С. 40-42.
11. Легитимность [Электронный ресурс] / Режим доступа: dia.org/wiki/Легитимность
12. Философия права / Под ред. О.Г. Данильяна. – М.: Эксмо, 2006.
13. Макиавелли Н. Государь / Пер. с итальянского. – М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2007. – 976 с.
Димитрова Марина
РЕФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КВАЛІФІКАЦІЙНО-ДИСЦИПЛІНАРНІ КОМІСІЇ АДВОКАТУРИ ТА ВИЩУ КВАЛІФІКАЦІЙНУ КОМІСІЮ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ
Серед усіх проблемних питань у діяльності української адвокатури, що потребують реформування, не останнє місце належить і проблемі реформування порядку створення та діяльності регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, а також Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України.
Діяльність кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури регулюється ст.13 Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року [1], а також Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури [2] та Положенням про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури, затвердженими Указом Президента України від 5 травня 1993 року № 155/93 [3].
І у законодавчому врегулюванні, і у практичній діяльності кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури на сьогоднішній день можна знайти забагато білих плям, неточностей та суперечностей. У той же час, більшість теоретиків адвокатури та практикуючих юристів наполягають на необхідності подальшого існування вищезазначених органів, проте – у реформованому вигляді. Так, згідно з положеннями Меморандуму про концептуальні положення щодо реформування законодавства про адвокатуру, погоджені Спілкою адвокатів України та Асоціацією правників України від 29 лютого 2008 року (далі – Меморандум), вважається доцільним зберегти в Законі кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури (КДКА) і Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури (ВККА), однак з внесенням суттєвих змін щодо їх особового складу та чіткого відмежування їх повноважень від виконавчих органів самоврядування [4].
Кваліфікаційно-дисциплінарні комісії створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Строк повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії становить три роки, починаючи з дня першого засідання комісії.
На кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури покладається виконання наступних задач:
а) допуску до адвокатської професії та зупинення або припинення адвокатської діяльності;
б) вирішення питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів.
Відповідно, кожна КДКА складається з двох палат – атестаційної і дисциплінарної.
Правовий статус кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури у законодавстві не отримав чіткого визначення, але, виходячи із повноважень КДКА та порядку їх формування (із певними застереженнями), можна дійти висновку, що кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури створюються як органи адвокатського самоврядування. Цієї ж точки зору дотримуються і автори Меморандуму, зазначаючи, що КДКА і ВККА є органами адвокатського самоврядування кваліфікаційно-дисциплінарного профілю, на відміну від виконавчих органів адвокатського самоврядування.
Разом з тим, на сьогоднішній день регіональні КДКА і ВККА, створені для формування складу адвокатури (надання статусу адвоката) і контролю за якістю надання правової допомоги, не є повною мірою органами адвокатського самоврядування через свій склад, порядок формування, звітність, організаційне забезпечення діяльності [5, 8].
Так, згідно з Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, формування кваліфікаційно-дисциплінарних комісій та організаційне забезпечення їх діяльності здійснюють відповідно Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна, Київська та Севастопольська міська рада.
Атестаційна палата кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури утворюється у складі 11 членів, до неї входять 4 адвокати, 4 судді та по одному представнику від Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів, управління юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міської державної адміністрації, відділення Спілки адвокатів України.
Дисциплінарна палата утворюється у складі 9 членів, до неї входять 5 адвокатів, 2 судді, по одному представнику від управління юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міської державної адміністрації, відділення Спілки адвокатів України (ст. 13 Закону «Про адвокатуру», п. 5 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури).
Таким чином, у кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури, які мають бути органами самоврядування адвокатури, самі адвокати становлять лише частину членів, а у атестаційних палатах кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокати навіть не мають більшості (з 11 членів палати лише 5 є адвокатами).
Крім того, у ст.14 Закону України «Про адвокатуру» прямо зазначено, що Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті Міністрів України. До її складу входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.
Відповідно, говорити про справжнє адвокатське самоврядування у наш час не є можливим, оскільки у формування складу та діяльність органів адвокатського самоврядування (КДКА і ВККА) втручаються представники органів державної влади та місцевого самоврядування.
Однак, втручання держави у діяльність органів адвокатського самоврядування в такому вигляді є неприпустимим, оскільки включення будь-яких державних елементів у структуру органів самоврядування суперечить самій ідеї самоврядування – вирішення певного кола питань всередині будь-якої спільноти, без втручання ззовні.
Ще одним проблемним моментом у діяльності КДКА і ВККА є питання організаційно-технічного та фінансового забезпечення діяльності цих органів. Щодо кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури у відповідному Положенні передбачається, що організаційне забезпечення їх діяльності здійснюють відповідно Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна, Київська та Севастопольська міська рада, а стосовно Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури у п.26 Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури зазначається наступне: організаційно-технічне забезпечення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури здійснюється Кабінетом Міністрів України.
Вважаємо, що в майбутньому було б доцільно визначити, що основним джерелом фінансування діяльності КДКА і ВККА мають бути кошти адвокатського співтовариства, які вносяться у вигляді фіксованих членських внесків, плати за складання кваліфікаційних іспитів тощо. Обов’язково повинен бути передбачений і порядок щорічного звітування органів самоврядування перед адвокатами стосовно розпорядження отриманими коштами.
У той же час, незалежність органів самоврядування від держави не виключає можливості співпраці, отримання певних пільг тощо, оскільки саме адвокатура виконує конституційну функцію надання правової допомоги, обов’язок гарантування якої покладений на державу.
Для забезпечення формування незалежних органів адвокатського самоврядування та ефективного здійснення покладених на них повноважень потрібно передбачити внесення наступних змін до законодавства про адвокатуру:
1) проведення виборів до КДКА та виборів представників регіонів у ВККА, а також вибори голови КДКА прямим таємним голосуванням на альтернативній основі на загальних зборах адвокатів області з повідомленням всіх адвокатів про проведення таких зборів;
2) можливість обрання до кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури та Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури виключно адвокатів;
3) неможливість обрання адвоката до складу одного й того самого органу адвокатського самоврядування більш ніж на два строки поспіль та неможливість обіймання виборних посад в декількох органах адвокатського самоврядування одночасно;
4) фінансування КДКА і ВККА за рахунок плати за складання кваліфікаційних іспитів, щорічних внесків адвокатів та інших незалежних від держави джерел.
Література:
1. Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №9. – Ст.62.
2. Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, затверджене Указом Президента України від 5 травня 1993 року № 155/93.
3. Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури, затверджене Указом Президента України від 5 травня 1993 року № 155/93.
4. Меморандум про концептуальні положення щодо реформування законодавства про адвокатуру, погоджені Спілкою адвокатів України та Асоціацією правників України від 29 лютого 2008 р. //Юридическая практика. – 2008 р. – №20 (13 травня).
5. Гончаренко С. Професійні права адвоката й адвокатське самоврядування // Адвокат. – 2007. – №10. – С.8-15.
Дрок Григорій
СУЧАСНИЙ СТАН СУДОУСТРОЮ І СТАТУСУ СУДДІВ В УКРАЇНІ
Судова влада у структурі державної влади України посідає особливе місце, зумовлене її соціальною роллю і специфічними функціями. Важливим завданням нинішнього стану державотворення в Україні є спрямувати конституційний процес та реформувати політичну і правову систему в таке русло, щоб забезпечити становлення національного суду як справді незалежної і самостійної галузі влади, що надійно стоятиме на захисті порушуваних прав громадян та юридичних осіб.
На необхідність комплексного реформування судової влади в Україні, зокрема, зверталася увага в працях відомих вітчизняних вчених-правознавців, таких, як В. Долежан, І. Коліушко, Р. Куйбіда, Н. Кузнєцова, В. Маляренко, В. Опришко, О. Пасенюк, О. Святоцький, В. Сіренко та ін.
«Можливості підвищення незалежності та ефективності судової влади, які дає чинна Конституція України, – підкреслив на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя член Венеціанської комісії від України С. Ківалов, – наполовину не були використані».
Реалізація європейських стандартів у реформі судової системи України, після прийняття Конституції 1996 року, відбувалася повільними темпами. Венеціанська комісія затвердила три висновки (у 2001, березні 2007 і березні 2010 року), а Україна ухвалила лише один закон (у лютому 2002 року), що реалізував проміжний варіант перебудови судової системи.
Тому на сучасному етапі державотворення в Україні нагальним стало питання проведення судової реформи.
Верховенство права та реальна рівність усіх перед законом, незалежно від статусу майнового стану, – це головний аргумент демократії та передумова демократичного порядку в країні, зазначалося в Посланні Президента України Віктора Януковича до Українського народу «Не люди для реформ, а реформи для людей». Для того, щоб забезпечити верховенство права і зупинити свавілля, Президент України В. Янукович ініціював проведення судової реформи. Її мета – забезпечення реальної незалежності судів, суддів і судових рішень, правової захищеності громадян, боротьби з корупцією у всіх сферах суспільного життя, на всіх щаблях влади, повернення довіри суспільства до судової та правоохоронної систем. Судова реформа ґрунтується на вітчизняному досвіді, висновках Венеціанської комісії, вимогах міжнародних організацій щодо правосуддя.
Основні напрями судової реформи Президент України В. Янукович визначає в такому: спрощення системи судоустрою; ліквідація військових судів; прозорі процедури призначення суддів на посаду вперше; деполітизація судів; підвищення відповідальності судів і водночас забезпечення їх незалежністю в процесі фінансування з Держбюджету, підвищення їхнього статусу.
7 липня 2010 р. Верховна Рада України прийняла закон України «Про судоустрій і статус суддів».
Цей закон, зазначається у вступній частині закону «Про судоустрій і статус суддів», визначає правові засади судоустрою і статус суддів в Україні – організацію здійснення правосуддя, систему судів загальної юрисдикції, статус судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також установлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів.
Структурно проект Закону «Про судоустрій і статус суддів» складається з 13 розділів.
Розділ І. Засади організації судової влади. Розділ ІІ. Суди загальної юрисдикції. Розділ ІІІ. Професійні судді, народні засідателі та присяжні. Розділ ІV. Порядок зайняття посади судді суду загальної юрисдикції. Розділ V. Забезпечення належного кваліфікаційного рівня судді. Розділ VІ. Дисциплінарна відповідальність судді. Розділ VІІ. Звільнення судді суду загальної юрисдикції з посади. Розділ VІІІ. Суддівське самоврядування. Розділ ІХ. Забезпечення судді. Розділ Х. Статус судді у відставці. Розділ ХІ. Організаційне забезпечення діяльності судів. Розділ ХІІ. Прикінцеві положення. Розділ ХІІІ. Перехідні положення.
Зупинимося докладно на деяких конструктивних положеннях закону «Про судоустрій і статус суддів».
Законопроект, як відзначив у доповіді-повідомленні на пленарному засіданні Венеціанської комісії (Європейська комісія «За демократію через право» Ради Європи) С. Ківалов 4 червня 2010 р., розроблений на підставі європейських стандартів і знаменує значну поступку повноважень Президентом України й Верховною Радою України з метою зміцнення незалежності судової влади.
Залишається в цілому звична для громадян система судів. Стаття 3 закону визначає, що систему судів України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
По 1-й інстанції зберігаються загальні місцеві суди, місцеві господарські та окружні адміністративні суди.
По 2-й інстанції (апеляції) зберігаються загальні апеляційні суди, апеляційні господарські та апеляційні адміністративні суди.
По 3-й інстанції (касації) зберігаються Виший господарський і Вищий адміністративний суди й утвориться новий, Виший спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ – єдиний новий суд, що створюється.
Важливі нововведення стосуються Верховного Суду України – найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції (ст. 38 закону).
Верховний Суд наділяється важливими повноваженнями вирівнювати практику судів касаційної інстанції, переглядаючи скарги на суперечливе застосування норм матеріального права касаційними судами різних спеціалізацій. Цьому повноваженню надається не винятковий, а ординарний (загальний) характер, що розширює повноваження Верховного Суду.
Основні повноваження Верховного Суду України:
1) переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права в подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом;
2) переглядає справи в разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом;
3) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;
4) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Змінюється штатна чисельність Верховного Суду України. За ст. 39 законопроекту, до складу Верховного Суду України входять двадцять суддів – по п’ять суддів від кожної спеціалізованої юрисдикції (цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної), з числа яких обираються Голова Верховного Суду України та його заступник.
Раніше штатна чисельність Верховного Суду була майже 100 осіб.
У даному законі вперше повністю реалізується рекомендація Венеціанської комісії щодо забезпечення більшості суддів у складі Вищої ради юстиції.
Для цього Президент, Верховна Рада України, а також з’їзд адвокатів, представників юридичних вузів поступилися свободою реалізації своїх квот. За Конституцією, Президент і Верховна Рада разом призначають шість членів ВРЮ, а за законопроектом – четверо з них призначаються обов’язково з числа суддів. За Конституцією, з’їзди адвокатів і представників юридичних вузів разом призначають шість членів ВРЮ, за законопроектом, двоє з них – обов’язково з числа суддів. За Конституцією, конференція працівників прокуратури призначає двох членів ВРЮ, за законопроектом, один із них – обов’язково суддя. Таким чином, Вища рада юстиції додатково одержує ще сім представників суддівського корпусу, на додачу до вже наявних трьох, що їх призначає з’їзд суддів і голови Верховного Суду за посадою. У результаті виходить 11 суддів, а на практиці – абсолютна більшість із 13-15 суддів у складі Вищої ради юстиції.
Іншому важливому органу судової влади – Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, де більшість становлять судді, передаються всі функції з підготовки обрання суддів безстроково та звільнення таких суддів за порушення присяги. Матеріали на обрання та звільнення таких суддів з комісії прямо потрапляють на затвердження парламенту, минаючи парламентський Комітет з питань правосуддя. Так реалізується ще одна ключова рекомендація Венеціанської комісії.
Вища кваліфікаційна комісія суддів також заміняє обласні комісії в рекомендації кандидатур до призначення суддями вперше; вона ж здійснює оприлюднення вакансії судді, проведення державного іспиту для кандидатів, відомість результатів іспитів у рейтинг і зарахування кандидатів у резерв. У свою чергу, Президент і парламент повністю втрачають повноваження призначати членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів.
Ряд важливих положень закону – Розділ ІХ. «Забезпечення судді» – спрямовані на подолання корупції в судах. Стартова заробітна плата судді нижчого рівня і класу підвищується в 5 разів – з 3 тис. до 14 тис. гривень на місяць, її розмір прив’язується до загальнодержавної мінімальної заробітної плати, яка, у свою чергу, змінюється виходячи з індексів інфляції та цін на споживчі товари. Ця сама стартова заробітна плата судді стане відправною величиною для нарахування зарплат суддів усіх вищестоящих судів, включаючи Верховний Суд, для кожного з яких законодавчо прописаний свій коефіцієнт. Таким чином, зростання заробітних плат українських суддів буде автоматичним – поза розсудом законодавчої або виконавчої влади. Важливе нововведення – законопроект зобов’язує суддів декларувати не тільки доходи (свої і родичів), а й видатки – у разі, якщо обсяг разової витрати перевищить розмір місячного заробітку.
Важливі нововведення в законі стосуються зміцнення гарантій судового захисту прав людини. З метою усунення затримок у судовому захисті, як орієнтир для процесуального законодавства, вдвічі скорочені терміни розгляду більшості справ. На розгляд адміністративних справ у суді першої інстанції надаватиметься 30 днів, на подачу скарги про апеляцію – 10 днів, на розгляд апеляції – 30 днів. На подачу та розгляд касації відповідно – 10 і 30 днів.
Ряд положень закону «Про судоустрій і статус суддів» викликали неоднозначні оцінки вчених, політиків, керівників судових органів.
У цілому слід зазначити, що прийняття закону «Про судоустрій і статус суддів» – одного з доленосних для країни документів – буде дійовим заходом із здійснення судової реформи в Україні, що наближає українські суди до цивілізованих європейських стандартів.