Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Голос України. – 1996. – 13 липня
2. Кримінальний Кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-III
3. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356 (станом на 15 грудня 2007 року)
4. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько та ін.). Вид. 3-тє переробл. та допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 352 с.
Терентьев Виктор
СПЕЦИАЛЬНЫЙ СУБЪЕКТ И ОБЪЕКТИВНЫЕ ПРИЗНАКИ СОСТАВА ПРЕСТУПЛЕНИЯ
В настоящее время общепризнанной является точка зрения о том, что объектом преступления выступают общественные отношения, находящиеся под уголовно-правовой охраной.
Каждое общественное отношение имеет структуру, в которую входят субъекты отношений, взаимные права и обязанности (содержание общественных отношений) и предмет, по поводу которого отношения существуют [2, 102-104; 3, 144-145].
Каждый из указанных элементов, взаимодействуя с признаками специального субъекта преступления, придает такому взаимодействию соответствующее содержание. По этому, для характеристики взаимосвязи специального субъекта преступления необходимо раскрыть содержание понятий объект преступления и объект уголовно-правовой охраны, который детерминирует особые признаки такого взаимодействия.
В уголовно-правовой литературе существуют различные мнения относительно понятий «объект преступления» и «объект уголовно-правовой охраны».
Ряд авторов считает, что эти понятия противоположны по своему характеру и содержанию. Так, Устименко В.В. отмечает, что объект уголовно-правовой охраны, т.е. системы общественных отношений, поставленная под охрану уголовного закона, не может быть элементом состава преступления, каковым является объект преступления, т.е. отношения, которым непосредственно причинён ущерб преступным деянием.
Если объектом уголовно-правовой охраны, отмечает автор, выступают общественные отношения, существующие до совершения преступления, то объект преступления появляется вместе с совершённым преступлением [4, 49].
На наш взгляд, такая точка зрения недостаточна аргументирована. Действительно, установление ограничений на совершение определённых действий в сферах государственной и общественной жизни посредствам угрозы привлечения лица к уголовной ответственности за совершение таких действий, устанавливает круг общественных отношений, которые находятся под уголовно-правовой охраной. Причинение вреда, какому либо отношению не предают ему качественно новых свойств, не изменяют структуры. Причиняемый вред является условием применения мер уголовно-правового воздействия, но никак основанием для появления новых общественных отношений, охраняемых понятием «объект преступления». В силу этого учёными обычно выделяется трёхступенчатая система объектов преступления: общий, родовой и непосредственный. Ряд учёных предлагают выделить видовой объект [5, 102; 6, 203-204].
Взаимодействие специального субъекта преступления с его объектом можно охарактеризовать следующим образом. Специальный субъект преступления, причиняя определённый вред охраняемым уголовным законом общественным отношениям, воздействует на отношения, нарушает их социально значимый характер и фактически выступает участником (принимает на себя свойства) нарушаемых общественных отношений. Специальный субъект преступления может разрушить общественные отношения тогда, когда он вместо выполнения социально полезных функций путём действия или бездействия причиняет вред, т.е. совершает преступления.
Негативному воздействию со стороны специального субъекта могут подвергаться все признаки объекта преступления и в зависимости от этого специальный субъект приобретает те признаки, которые выводят его в разряд специальных. Так, преступное воздействие на содержание общественных отношений позволяет выделить специальные субъекты:
1. Нарушающие отношения в сфере обороны страны (лица подлежащие призыву в Вооружённые Силы Украины, военнослужащие и военнообязанные находящиеся на сборах);
2. Причиняющие вред отношениям, связанным с безопасностью жизнедеятельности человека (работник железнодорожного, водного и воздушного транспорта; лицо, управляющее транспортными средствами; лицо ответственное за техническое состояние и эксплуатацию транспорта; капитан судна и др.);
3. Нарушающие права и обязанности, возникающие у лиц при осуществлении правосудия (работник органов дознания, следователь, прокурор, судья, свидетель, переводчик, эксперт, потерпевший; лицо, в отношении которого установлен административный надзор и др.).
Таким образом, причинение вреда в целом общественным отношениям, находящимся под уголовно-правовой охраной путём воздействия на права, свободы и обязанности участников общественных отношений, влечёт в некоторых случаях признание за лицом, совершившим преступление, наличие специальных признаков, характер которых и определяется содержанием нарушаемых общественных отношений.
Особые признаки специального субъекта возникают в результате воздействия на предмет объекта преступления. Так, субъектами преступления, предусмотренного ст.267 УК Украины являются лица, ответственные за соблюдение правил хранения, использования, учёта, перевозки взрывчатых веществ или радиоактивных материалов. Кроме того, специальные признаки субъекта преступления могут возникать и в результате особого положения субъекта общественных отношений. Так, субъектом преступления, предусмотренного ст.319 УК Украины является врач имеющий право выдавать рецепты на приобретение наркотических средств или психотропных веществ.
Можно проследить и обратное влияние субъекта преступления на установление непосредственного объекта преступления. Так, В.Я. Таций указывает, что произвольное расширение круга субъектов преступления неизбежно ведёт к расширению общественных отношений, охраняемых уголовным законом и в конечном счёте, к расширению граней действия самого уголовного закона [7, 24]. Так, Пленум Верховного Суда Украины, анализируя судебную практику по делам о превышении власти или служебных полномочий, отмечает, что уголовную ответственность по ст.166 УК Украины (ныне ст.365 УК Украины) несут только те лица, которых определяет ст.164 УК Украины (ныне примечание к ст.364 УК Украины п.1 и 2), и действия виновного лица были обусловлены его служебным положением и находились в связи со служебным положением в отношении потерпевшего. В случае отсутствия такой связи действия виновного подлежат квалификации по статьям Уголовного Кодека Украины, который предусматривает ответственность за преступления против личности, собственности, общественного порядка и т.д. [8]. Следовательно, посредством определения субъекта преступления, посягающего на общественные отношения, находящиеся под охраной уголовного закона, позволяет установить механизм причинения ущерба отношениям. То обстоятельство, что одной из сторон нарушаемого общественного отношения является специальный субъект, обуславливает, что ущерб этим отношениям может быть причинён «изнутри» – только самим участником данного общественного отношения [9, 158; 7, 51] путём исключения из охраняемого уголовным законом отношения общественно полезного, ценного.
Таким образом, при постановки под уголовно-правовую охрану объекта учитывается не только особенность общественных отношений, но и признаки определённого специального субъекта.
На формирование признаков специального субъекта преступления оказывает влияние и объективная сторона преступления, однако в науке данный вопрос является проблемным. На наш взгляд, необходимо более подробно сформулировать позицию о влиянии объективной стороны преступления на признаки специального субъекта. С правовой точки зрения, объективная сторона преступления – это внешняя сторона общественно опасного посягательства, акт внешнего выражения преступного поведения, протекающего в определённых условиях места, времени, обстановки [10, 6]. Иными словами, под объективной стороной в науке понимают совокупность установленных уголовным законом признаков преступления, характеризующих внешний процесс преступного посягательства. Внешнее выражение преступления имеет место только при наличии воли посягающего лица, т.е. объективная сторона связана с субъектом преступления. В то же время некоторые, зафиксированные в законе, признаки объективной стороны указывают на признаки специального субъекта и обуславливают его наличие. Так, ст.392 УК Украины предусматривает ответственность за действия, дезорганизующие работу исправительных учреждений. В указанной статье законодателем определены лица, которые могут быть специальными субъектами преступления, лица, отбывающие наказание в виде лишения свободы или ограничения свободы. Однако, законодателем включён ещё один признак, который вытекает из самого характера действий лиц, лишённых свободы или лиц ограниченных в свободе – это организация с указанной целью организованной группы или активное участие в такой группе.
В данном случае признаки специального субъекта устанавливаются посредствам признаков объективной стороны преступления, и выражаются в определённых видах действий, которые могут быть совершены только определённым лицом, а признаки активного участника определяются интенсивностью совершённых действий, образующих объективную сторону преступления.
Литература:
1. Перфильев М.Н. Общественные отношения: Методологические и социальные проблемы. – М., 1974. – 182 с.
2. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М., 1960. – 241с.
3. Устименко В.В. Специальный субъект преступления. – Х., 1989. – 104с.
4. Уголовное право Украины: Общая часть/ответств. редактор Кондратьев Я.Ю. – К.: Атика, 2002. – 448с.
5. Фролов Б.Д. Спорные вопросы учения об объектах преступления//Сб. учёных трудов Свердловского юридического института.- Свердловск, 1969.- с.203-204.
6. Таций В.Я. Объект и предмет преступления по советскому уголовному праву. – Х., 1982. – 184 с.
7. Пленум Верховного Суда Украины о судебной практике по делам о превышении власти или служебных полномочий от 27.12.1985г., с изменением и доп. от 04.07.1993г., 03.12.1997г.
8. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М., 1980. – 184с.
9. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления. – Ростов-на-Дону, 1977. – 162с.
Хохлова Ірина
Ковальова Марина
ОПТИМІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ (ВІДМИВАННЯ) ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ
Поступовий вихід економіки України з кризи та подальший розвиток фінансово-кредитної системи зумовлює необхідність вдосконалення законодавства у сфері легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом. У зв’язку з цим нещодавньою подією стало прийняття та набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 18.05.2010 року [1]. Безперечно, поштовхом до цих змін були не тільки економічні проблеми нашої держави, цими змінами законодавець намагається утвердити правові основи діяльності органів державної влади, максимально наблизити до міжнародного рівня діяльність правоохоронних органів та зробити більш прозорою фінансову та банківську діяльність.
Питання боротьби легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, раніше вже були предметом досліджень таких вчених як С.В. Діденко [2], О.Дудоров [3], О. Користін [4].
Проте деякі аспекти зазначеної теми досі залишаються малодослідженими. Це, зокрема, актуальні у наш час питання дієвості та доцільності внесених законодавцем останніх змін до законодавства щодо протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, та можливих позитивних або негативних наслідків впровадження зазначеного раніше нормативного акту у цій сфері.
Отже, прийняття цього закону одночасно стосується широкого кола суспільних відносин нашої держави. По-перше, це галузь фінансів та банківської діяльності; по-друге, це державна політика боротьби з організованою злочинністю і корупцією, а також законодавчого забезпечення діяльності правоохоронних органів; по-третє, це розвиток промислової політики та легальності підприємництва. Крім того, слід вказати не менш важливий напрям державної діяльності – це європейська інтеграція. Отже, для того, щоб зробити висновок стосовно позитивних змін у зазначених сферах, необхідно більш детально аналізувати нововведення, зроблені законодавцем.
Зазначимо, що законом «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» [1] приймається зовсім нова редакція закону з дещо зміненою назвою: «Про запобігання та протидію легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму»
Новий закон, на відміну від старого містить 8 розділів(з’являється ще один новий розділ), інші – мають наступні новації:
1) ст. 1 «Визначення термінів» містить значно розширений перелік термінів, що вживаються у законі (наприклад, розкриваються поняття «фінансування тероризму», «об’єкт фінансового моніторингу», «ризики», розширюється перелік видів фінансового моніторингу, а саме: державний, первинний, обов’язковий та внутрішній фінансові моніторинги).
2) У Розділі ІІ ст. 5 закону конкретизується коло суб’єктів фінансового моніторингу, розширюється перелік їх обов’язків та повноважень.
3) Істотні зміни відбулись у Розділі 6: «відповідальність за порушення вимог закону та відновлення прав і законних інтересів», а саме на відміну від попередньої редакції, де у ст. 17 було передбачено, що у разі невиконання суб’єктом первинного фінансового моніторингу вимог цього закону до нього може застосовуватись в порядку, встановленому законодавством, штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Нова ж редакція у ст. 23 Розділу 6 відокремлює кожну незаконну дію, за яку встановлюється індивідуальний розмір штрафу, а також значно збільшується розмір санкцій, наприклад: «…може бути накладено штраф: за порушення вимог щодо ідентифікації та вивчення фінансової діяльності осіб у випадках, передбачених законодавством, – у розмірі до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (для суб’єктів первинного фінансового моніторингу, які не є юридичними особами, – у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), також вперше окремо прописується повторне (тобто протягом року) порушення суб’єктами первинного фінансового моніторингу норм законодавства у цій сфері.
У новій редакції закону значна увага приділяється контролю та нагляду за виконанням нормативних актів у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, саме цьому питанню і присвячений новий Розділ 7.
Законом, який розглядається, внесені зміни до Кодексу про адміністративні правопорушення [5] (зокрема статті 166-9, де разом із конкретизацією та уточненням диспозиції значно збільшується розмір санкції), а також зміни до Кримінального кодексу України [6]. Окрім доповнення Кримінального кодексу України статтями стосовно фінансування тероризму (ст. 258-5 КК), оновлені статті стосовно легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, а саме:
1) у статті 209 Кримінального кодексу України:
пункт 1 примітки викладений в такій редакції: «1. Суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, відповідно до цієї статті є діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачено покарання у виді позбавлення волі (за винятком діянь, передбачених статтями 207, 212 і 212-1 Кримінального кодексу України), або діяння, вчинене за межами України, якщо воно визнається суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, за кримінальним законом держави, де воно було вчинене, і є злочином за Кримінальним кодексом України та внаслідок вчинення якого незаконно одержані доходи» [6]; тобто в новій примітці вперше згадуються протиправні діяння, вчинені за межами України, що свідчить про розвиток міжнародного співробітництва у цій сфері та поширення сфери діяльності правоохоронних органів.
Зважаючи на вищевикладене, можна дійти висновків: 1) нова редакція посилює контроль за діяльністю юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, як суб’єктів фінансового моніторингу, попереджуючи створення фіктивних підприємств – об’єктів, через які відбувається відмивання коштів; 2) збільшуючи розмір санкцій та розширюючи коло суб’єктів фінансового моніторингу, законодавець намагається попереджувати та своєчасно виявляти правопорушення у цій сфері; 3) остання редакція закону максимально наближена до міжнародних норм у цій галузі, що дозволяє Україні активно співпрацювати з міжнародними організаціями, що здійснюють протидію легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.
Нові положення Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмивання) доходів одержаних злочинним шляхом» від 18.05.2010 року при активному їх впровадженні у практику, мають принести позитивні результати, полегшити вихід з кризи економіки держави та сприяти входженню України до ЄС.
Література:
1. Про внесення змін до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмивання) доходів одержаних злочинним шляхом»: Закон України від 18.05.2010 року // Відомості Верховної Ради України від 23.07.2010. – 2010. – № 29. – Ст. 392.
2. Діденко С.В. Кримінально-правові ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом / С.В. Діденко // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2009. – № 1. – С. 32-39.
3. Дудоров О. Чи спливуть «брудні гроші» на поверхню. Легалізація злочинних прибутків: проблеми кримінально-правової протидії / О.Дудоров // Віче. – 1998. – № 1. – С. 72-75.
4. Користін О. Сутність легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом / О. Користін // Право України. – 2007. – №5. – С. 60-63.
5. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України від 18 грудня 1984 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1984. – № 51. – Ст. 1122. – (Зі змін. та допов.).
6. Кримінальний кодекс України Закон України від 29 червня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001 р. – № 25. – Ст. 131. – (Зі змін. та допов.).
Шапірко Петро
ПРАВООХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ВИД ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ
У сучасних умовах розвитку державної влади все більше уваги приділяється дослідженню діяльності органів і посадових осіб публічного спрямування, що обґрунтовується наступними аргументами. По-перше, криза публічного права, яка особливо яскраво позначилася на розвитку правових систем пострадянських країн і була детермінована необхідністю відновлення приватних засад регулювання суспільних відносин, в яких чітко проявляється зв’язок «влада і підкорення», добігла свого кінця. Вибір держав на користь розбудови механізму державної влади на засадах домінування ідей правової держави, тобто держави, функціонування якої підкоряється нормам права, але не будь-якого, а того, що виступає мірилом свободи кожної людини і соціальної держави, в якій права і свободи людини визнаються вищою соціальною цінністю, створив передумови для відновлення приватних засад правового регулювання з певним ігноруванням генезису публічного права, яке на думку фахівців за часи радянської влади досягло такого рівня розвитку, який не вимагає уваги з боку наукової спільноти. Криза пострадянського періоду розвитку публічного права вказала на відсутність можливості у всіх випадках необхідності регулювання суспільних відносин між юридично нерівноправними суб’єктами ефективно застосовувати приватні засади приведення суспільних відносин у відповідність до вимог правових встановлень. Фактично безмежна свобода, децентралізація, автономність волі і приватної ініціативи не змогли адекватно замінити в системі правового регулювання такі засади як централізація, необхідність, імперативність. По-друге, подолання кризи розвитку публічного права супроводжується переосмисленням ролі та значення публічної служби, яка починає все більше відповідати своїй назві і зводитися дійсно до служби, тобто певного виду діяльності повноважних органів і осіб з метою забезпечення реалізації прав і свобод людини, не залежно від того, в якій сфері – публічній чи приватній – виникають суспільні відносини, які не характеризуються ознаками рівноправності суб’єктів.
За вдалим визначенням академіка НАПрУ С.В. Ківалова публічна служба сьогодні не обмежується виключно змістом державної служби, а вимагає включення і служби в патронатних органах, органах місцевого самоврядування, які не в усіх випадках характеризуються ознаками реалізації державно-владних повноважень, тобто таких, що мають властивості виключно державної служби, а визначаються наявними владними повноваженнями не державного (зайняттям посад в громадських і корпоративних організаціях), або похідного від державної влади (зайняття посад в органах місцевого самоврядування) характеру.
Слід погодитися з тим, що публічна служба за своїм цільовим призначенням орієнтована на: здійснення діяльності на державних політичних посадах; професійну діяльність суддів; реалізацію наданих повноважень прокурорами; діяльність в процесі проходження військової, альтернативної (невійськової), дипломатичної та іншої державної служби в місцевих органах державної влади і органах місцевого самоврядування (п. 15 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України). Таким чином, публічна служба може бути визначена як органічне поєднання державної служби й інших видів служб, що проходять особи у зв’язку з зайняттям посад, які утворюють підстави здійснювати діяльність із застосуванням владних повноважень на професійній (платній) основі.
Доцільність застосування поняття «публічна служба», на відміну від вже сталих в правовій науці поглядів на таку службу виключно в контексті державно-владної діяльності, обґрунтовується відсутністю різких відмінностей між, наприклад, державною і муніципальною службою, зближення яких забезпечується виділенням коштів місцевими бюджетами на утримання державних службовців (такий характер відносин отримав поширення в умовах функціонування органів міліції) і делегування чітко визначених владних повноважень місцевими органами влади на користь місцевого самоврядування.
Спеціальним видом органів, які здійснюють публічну владу, слід визнати правоохоронні органи України, коло яких визначається функціональним призначенням таких носіїв публічної влади. Відносно змісту поняття «правоохоронна діяльність» слід підтримати позицію В.І.Осадчого, який під ним розуміє реалізацію представниками державних органів в ході виконання ними службових обов’язків хоча б однієї з наведених функцій: досудове розслідування в кримінальних справах чи адміністративне провадження; виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів; оперативно-розшукова, адміністративна, охоронна і профілактична функції міліції; припинення правопорушень при переміщенні людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів через державний і митний кордон; припинення правопорушень при незаконному використанні лісу, незаконному полюванні, незаконному зайнятті рибним, звіриним або іншим водним промислом; нагляду і контролю за виконанням законів. Однак зазначена дефініція правоохоронної діяльності вимагає уточнення шляхом визначення її природи, тобто її публічного характеру, який привносить у діяльність відповідних державних органів такі ознаки як: відсутність безпосереднього спрямування правоохоронної діяльності на виробництво матеріальних благ, а орієнтація цільового призначення такої діяльності – на створення умов для матеріального виробництва, яке виключає застосування протиправних проявів; можливість використання специфічного предмету – інформації, яка з одного боку виступає критерієм ефективності правоохоронної діяльності, а з іншого – використовується в якості засобу впливу на об’єкти управління або об’єкти надання управлінських послуг; здійснення діяльності на платній основі; соціально-корисний характер правоохоронної діяльності; здійснення особами, які займають певні посади в органах державної влади.
З урахуванням зазначеного доцільним представляється уточнення положень деяких нормативних актів, якими регламентується правовий стан правоохоронної діяльності, зокрема шляхом встановлення відповідальності за посягання на таку діяльність або суб’єктів публічної служби правоохоронного призначення, серед яких особливе місце займає кримінальний закон. Так, традиційним для кримінально-правової науки є погляд, відповідно до якого раніше зазначені види правоохоронної діяльності нормативно визначені в якості об’єктів кримінально-правової охорони і передбачені у розділі XV Особливої частини КК України, в якому об’єднані злочинні посягання на авторитет органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Більшість науковців звертають увагу на намагання законодавця визначити об’єкт злочинів даного виду через вказівку на не правове поняття, яким слід вважати авторитет органів і установ. Не ставлячи за мету ініціювати дискусію з цього питання, все ж необхідно зазначити, що авторитет органів державної влади та інших суб’єктів публічної влади є більш вдалою юридичною конструкцією, ніж державне управління, як це було встановлено кримінальним законом редакції 1960 року. Авторитет органів влади і об’єднань громадян може розглядатися як з позиції законної діяльності самих носіїв влади, осіб, на яких поширюється власна діяльність і предметів, які виступають, свого роду, артефактами управлінської діяльності. Вказані складові представляють собою систему взаємозалежних ознак, які в цілому і визначають зміст авторитету органів державної влади і громадських об’єднань. Тому представляється, що законодавець досить вдало вказав на основну ознаку діяльності носіїв владних повноважень, якою виступає саме авторитет вказаних суб’єктів. Однак, більш проблемним слід визнати намагання законодавця перерахувати всі органи і установи, авторитет яких забезпечується через кримінально-правову охорону. Враховуючи той факт, що поняття «публічна служба» повністю охоплює зміст діяльності всіх зазначених у розділі XV КК України в якості об’єктів злочинних посягань органів і установ, пропонуємо замінити просте перерахування зазначених органів поняттям «органи публічної служби», що повністю відповідає вкладеному змісту.
Слід звернути увагу і на той факт, що в деяких випадках законодавець відносить окремі види правоохоронної діяльності до інших видів публічної служби, що не може не сказатися негативно ані на оптимальності структури діючого закону про кримінальну відповідальність, ані на практиці його застосування, оскільки обидва зазначені фактори є взаємозалежними. Так, серед злочинів проти правосуддя, об’єднаних у Розділі XVIII Особливої частини КК України, містяться такі, що безпосередньо пов’язані з окремими видами правоохоронної діяльності. Наприклад, у статті 371 КК України передбачена відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід або арешт. Що стосується арешту, то його згадка у відповідній статті представляється помилкою, оскільки арешт (відповідно до ст. 51 КК України) відноситься до виду покарання, яке застосовується виключно на підставі вироку суду, а тому незаконне призначення арешту охоплюється ознаками злочину, передбаченого ст. 375 КК України «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови». Що стосується затримання, то відповідно до статей 106 і 115 КПК України, воно здійснюється органами дізнання або досудового слідства. Привід, як захід кримінально-процесуального примусу, здійснюється органами внутрішніх справ і Військовою службою правопорядку у Збройних Силах України – щодо службовців і працівників Збройних Сил України, які відносяться до органів дізнання відповідно до ст. 101 КПК України.
Слід зазначити, що вказані невідповідності можуть бути подолані у разі активного застосування поняття «публічна служба» як певного родового поняття, здатного об’єднати характеристики різних видів як державних, так і інших видів служб, в правову основу здійснення яких покладається застосування владних повноважень з метою забезпечення умов для безперешкодної реалізації всіма особами законних прав та інтересів.