Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Суди для неповнолітніх в російській імперії: проблеми становлення та розвитку Проблемы уголовной ответственности за деяния в сфере биоэтики Некоторые аспекты уголовно-правовой охраны отношений в сфере осуществления правосудия Деякі аспекти оптимізації кримінально-правового регулювання в галузі охорони здоров’я та медичної діяльності Місце громадян у реалізації кримінально-правової політики україни

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Література:

1. Козаченко О.В. Культуро-антропологічний підхід до визначення кримінального права // Форум права. – 2010. – №3. – [Електронне видання]. – Режим доступу: gov.ua/e-journals/FP/2010_3/10kovvkp.pdf

2. Франко І.Я. Перехресні стежки // Франко І.Я. Украдене щастя / І.Я. Франко. – Харків: Фоліо, 2007. – С. 151-410.


Продіус Костянтин

СУДИ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

Однією з важливих видів судових установ, створених в останні роки існування Російської імперії, стали спеціальні суди для неповнолітніх. У своїх попередніх розвідках ми вже звертали увагу на характерні риси притаманні цим судам, однак не висвітлювали проблем з якими їм довелося зіткнутися у процесі свого становлення та розвитку. Завданням цієї статті якраз і стане аналіз чинників, що негативно вплинули на становлення ювенальної юстиції в Російській імперії та загальмували її розвиток в країні.

Щонайперше, слід звернути увагу на таку важливу проблему, як відсутність нормативно-правової бази необхідної для діяльності ювенальних судів. На початок ХХ ст. в країні не існувало жодного нормативно-правового акту загальнодержавного характеру, який би регулював діяльність ювенальних судів. Відповідно, піонерам ювенальної юстиції доводилося пристосовувати до своїх потреб вже існуюче законодавство, оскільки, як показувала практика, розраховувати на швидке прийняття закону про спеціальні суди для неповнолітніх не доводиться. Так, перші ювенальні суди з’явилися у Російській імперії у формі особливих мирових суддів і на них поширювало діюче законодавство російської держави про мирову юстицію – «Про заснування судових установ», «Статут про покарання, що накладалися мировими суддями» тощо. Зрозуміло, що подібне рішення лише частково вирішувало ті проблеми, що стояли перед прихильниками ювенальної юстиції, оскільки в існуючих нормативно-правових актах не була врахована специфіка діяльності дитячих судів, позаяк незважаючи на ряд спільних рис, внутрішня будова означеного суду, порядок розгляду справ у ньому, значно відрізнялися від звичайного мирового суду ювенального суд,

Спробою знайти вихід з подібної ситуації стало прийняття окремих нормативних документів, які б більш точно визначили правове становище ювенальних суддів. У більшості випадків, подібними документами ставали «Правила», що розроблялися ініціативною групою і затверджувалися Міністерством юстиції та з’їздом мирових суддів відповідного округу. Однак, подібний підхід унеможливлював створення єдиної, уніфікованої системи ювенальної юстиції. Натомість, як свідчить аналіз змісту «Правил», в країні виникав ряд автономних судових установ, з власною структурною організацією, юрисдикцією, правилами розгляду справи тощо.

Негативні наслідки справляло не лише відсутність єдиної бази нормативно-правових актів але і відсутність врахування при складанні локальних статутів реальних потреб ювенальних судів. Так, гостро. критики зазнало звуження юрисдикції ювенальних судів. Оцінюючи юрисдикцію ювенальних судів Російської імперії з точки зору відповідності поставлених перед ними завдань – захисту інтересів дитини, дослідники наголошують, що вона не охоплювала усі ті справи, які за логікою повинні б були увійти до сфери відання суду для неповнолітніх. Насамперед, мова йде про справи, що стосувались неналежного виконання батьками та дітьми своїх обов’язків один щодо одного, справи які виникали з відносин опікунства і т.п. Це відзначали і сучасники, про що, зокрема, свідчить проект закону представлений на І Всеросійському з’їзді діячів у справах суду для неповнолітніх (1913 р.). В ньому передбачалося запровадження санкцій щодо батьків, які неналежним чином ставилися до своїх дітей, а також передача цих справ на розгляд ювенальних.

На заваді функціонування ювенальних судів стояло і загальноімперське законодавство, оскільки чимало його норм йшли врозріз з інтересами піонерів ювенальної юстиції. Так, домінування заходів виправного характеру над репресивними заходами завжди вважалося характерною рисою ювенальної юстиції. Однак, законодавство Російської імперії не створювало умов для її втілення на практиці, оскільки на відміну від західноєвропейського законодавства, яке знало більше десятка різноманітних заходів виховного впливу (зокрема, в англійському законодавстві їх нараховувалося 13), російське кримінальне законодавство обмежувалося декількома: відповідальний нагляд з боку батьків, направлення до спеціальних колоній чи притулків тощо. Не дивно, що за таких умов суді справедливо скаржилися на обмежену кількість саме заходів виховного характеру, які за законом вони могли накласти на дитину, та неможливість в повній мірі скористатися наявними. Зокрема, хоча в якості альтернативи тюремному ув’язненню суддям настійно рекомендували відправляти неповнолітніх до колоній чи притулків, вони не мали реальної змоги виконати це побажання. Причиною цьому була гостра нехватка подібних виправно-виховних закладів на території Російської імперії – факт відзначений як сучасниками тих подій, так і сучасними науковцями.

Окремо слід наголосити на такому негативному факторові, як неможливість організації широкої мережі спеціальних судових установ для розгляду справ неповнолітніх. Російські теоретики ювенального руху виступали за створення в країні розгалуженої мережі спеціальних судових установ для розгляду справ неповнолітніх. Проте, обмеженість матеріальних та людських ресурсів, що проявилася вже в ході судової реформи 1864 року, не дозволяла реалізувати ці амбітні плани. Альтернативою ставала пропозиція запровадження ювенальних судів на базі вже існуючого інституту мирових суддів. Дійсно, з усіх існуючих в країні судових установ, саме мировий суд був найбільш оптимально пристосований до виконання функцій ювенального суду. Однак, після проведення реформи 1899 р. мережа мирових судів в країні значно скоротилася і вони, фактично, продовжували існувати тільки в ряді великих міст і окремих регіонах. Навіть відновлення мирової юстиції у 1912 р. на практиці не дало суттєвих результатів, оскільки, як показують сучасні дослідження, відповідний закон вступив в дію усього лише в межах десяти губерній.

Особливо негативне значення мала відсутність підтримки держави, що, в першу чергу, негативно позначилося як на матеріальному, так і на фінансовому становищі перших ювенальних судів. Кошти та матеріали, необхідні для функціонування цього виду судових установ, з державного бюджету не виділялися, а натомість, утримання ювенальних судів перекладалося на органи місцевого самоврядування або філантропічні організація. Недоліки подібної політики, її помилковість, виявилися дуже швидко. По-перше, виділення матеріальних ресурсів, а також визначення розміру фінансування, здійснювалося виключно за бажанням місцевої влади. Зрозуміло, що фінансові можливості у різних містах були різними, і це одразу проявлялося у матеріальному забезпеченні судів. По-друге, урядовці не врахували того факту, що місцеві бюджети у більшості випадків страждали від нестачі грошей, і тому, навіть при наявності подібного бажання, не могли направити на розвиток ювенальної юстиції значних коштів. Як наслідок, більшість ювенальних судів страждали від нестачі коштів необхідних для утримання апарату суду та забезпечення його матеріальних потреб.

Крім того, існувала і значна проблеми кадрового характеру – нестача необхідного числа працівників. Відсутність належного фінансування спричинила дефіцит професійних кадрів у ювенальних судах, що в свою чергу значно ускладнило їх роботу. Так, зважаючи на великі обсяги документообігу (за рік розглядалося в середньому близько 1000 – 2000 справ) суди потребували значну кількість добре підготовлених канцеляристів. Однак, хронічна нестача коштів змушувала їх або урізати оплату праці канцеляристів або скорочувати штати працівників.

Подібною була ситуація і з попечителями, які виконували основну роботу по нагляду за неповнолітніми правопорушниками. Штатний попечитель, який працював при суді, в середньому отримував від 900 до 1200 крб. на рік. Якщо в столиці на формування штату працівників виділяли 6 тис. крб. і можна було найняти 5 попечителів, то в регіонах оперували значно скромнішими сумами і кількість штатних попечителів коливалося від 1 до 3. Якщо зважити, що в середньому за рік суди направляли під нагляд попечителів близько 500 – 1000 осіб, то в середньому на одного працівника припадало від 100 до 300 осі, що повинні були перебувати під його наглядом. Статистичні данні підтверджують цей висновок. Зрозуміло, що за таких умов, нагляд попечителів за правопорушниками, що було одним з важливих чинників перевиховання правопорушника, перетворювався на звичайну формальність і не давав позитивних результатів.

Таким чином, все вищезазначене дає підстави говорити, що перші ювенальні суди в Російській імперії зіткнулися зі значними проблемами у сфері своєї організації та діяльності. В значній мірі, ці проблеми були зумовлені недостатньою підтримкою держави нового руху та браком досвіду роботи подібних судових органів.


Самоха И.В.

ПРОБЛЕМЫ УГОЛОВНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЗА ДЕЯНИЯ В СФЕРЕ БИОЭТИКИ

Актуальность данной темы обусловлена необходимостью усовершенствования уголовного законодательства в сфере биоэтических правонарушений. Биоэтика играет важную роль в формировании у общества уважения к правам человека. Ведущей оказывается проблема социальной защиты права человека не только на самоопределение, но и на жизнь. В современной медицине речь идет уже не только о помощи больному, но и о возможностях управления процессами патологии, зачатия и умирания с весьма проблематичными физическими и нравственными последствиями этого для человеческой популяции в целом.

Человеческая жизнь в современных философских дискурсах рассматривается как «биологический материал». Это проявляется в технологиях, обеспечивающих воспроизводство человеческой жизни. Так, заготовка «запасных» зигот и их последующее уничтожение – условие процедуры искусственного оплодотворения. Отрицательные результаты пренатальной диагностики (дородовая диагностика) – еще одно мощное основание «показаний» для искусственного прерывания жизни. Превращение человеческих зародышей в фармацевтическое «сырье» является условием фетальной терапии (терапия, использующая живые клетки эмбриона (или фрагменты фетальных тканей))[1]. Эти и другие примеры наглядно показывают актуальность проблемы.

Новый уровень технологических возможностей человека поставил проблемы, которые необходимо решать ежедневно на практике. Уголовное право не в состоянии осмыслить возникшие проблемы с нравственной точки зрения. Возникла потребность в криминализации новых деяний. Остро стоит вопрос об участии больного в принятии врачебного решения. Уголовно-правовая охрана личности должна обеспечивать основной моральный принцип биоэтики – принцип уважения прав и достоинства личности.

Ранее вопросами биоэтики занимались философы и представители биомедицинских наук – врачи различной специализации, генетики, судебные эксперты.

В последнее время заметен рост числа исследований вопросов правового регулирования отдельных биомедицинских технологий: трансплантации органов и тканей человека, искусственного оплодотворения и имплантации эмбриона человека, генетической (генной) инженерии и т.д. Однако, уголовно-правовых исследований в рассматриваемой сфере крайне мало. Различными аспектами исследований вопросов уголовно-правовой защиты прав человека от общественно опасных нарушений биоэтики занимались такие ученые, как Крылова Н.Е. (Уголовное право и биоэтика: уголовно-правовые проблемы применения современных биомедицинских технологий), Седова Н.Н. (Юридическая институционализация субъектов биоэтики в правовом поле современной России), Г. Терешкович (Історичні основи біоетики. Ефективність державного управління), В. Фиглевский, О. Петрик, І. Сенюта и другие специалисты. Во всем мире к настоящему времени издано большое количество работ по биоэтике.

Целью статьи является определение перспектив установления уголовной ответственности за преступления в сфере биоэтики.

Биоэтика – сфера междисциплинарных исследований, связанных с осмыслением, обсуждением и разрешением моральных проблем, порождаемых новейшими достижениями биомедицинской науки и практика здравоохранения. Ее возникновение связано, прежде всего, с внедрением новых биомедицинских технологий: развитием трансплантологии и генной инженерии, прогрессом в области медицинской диагностики и методах репродукции человека, массовым использованием в клинических исследованиях и научных экспериментах животных и людей и пр.

Уже сейчас говорят о генетически ориентированных вирусах, способных избирательно поражать представителей определенных рас или этнических групп. Ведутся опыты по внедрению генов животных, насекомых и даже растений. Из стволовой клетки, взятой с края роговицы, японские исследователи за четыре недели сумели вырастить целую роговицу диаметром 2 см. Это первый случай, когда удалось получить полноценную ткань человеческого организма из одной-единственной клетки. А британские ученые из стволовых клеток костного мозга вырастили ткани для замены поврежденных сердечных клапанов. Сейчас проходят клинические испытания этих тканей на животных. В скором времени, возможно, трансплантация искусственно выращенных клапанов станет реальностью Они считают, что эта цель вполне достижима в ближайшие 10 лет[2]. Стали решаемы проблемы с бесплодием (искусственное оплодотворение, экстракорпоральное оплодотворение – из женского организма извлекается яйцеклетка и оплодотворяется донорской спермой, после чего производится операция по подсадке этой яйцеклетки женщине), с продлением жизни (реанимация, трансплантация, геронтология), изменением качественных параметров (генная инженерия) и т.п.

Первое развернутое обсуждение проблем биоэтики состоялось в Нюрнберге в 1946 г. Это было связано с медицинскими исследованиями на людях, проводимыми немцами в годы Второй мировой войны. На Нюрнбергском процессе было предъявлено обвинение 23 немецким ученым-медикам. В их числе – личный врач Гитлера и глава Комиссариата здравоохранения и санитарии – К. Брандт, личный врач Гиммлера, президент немецкого Красного Креста К. Гебхард и др. Именно тогда стало известно, что нацистские врачи умертвили 70 000 человек: людей с физическими недостатками, людей, считавшихся «бесполезными» для общества, душевнобольных, цыган и маргиналов. Ими была разработана чрезвычайно эффективная программа эвтаназии. Согласно приговору Трибунала, семи немецким медикам был вынесен приговор о высшей мере наказания [3].

Сам термин «биоэтика» впервые ввел в употребление Ван Ренселлер Поттер в своей книге «Биоэтика: мост в будущее» [4]. Объектами преступных нарушений в этой сфере должны рассматриваться, помимо уже поставленных под охрану уголовного закона, такие блага и интересы, которые в настоящее время уголовным правом не охраняются, а именно: физическая целостность эмбриона человека, генетическая целостность человека, достоинство человека и т.д. Расширяется применение новых биомедицинских технологий, но говорить об его полноценном правовом регулировании еще рано. Это проявляется, в частности, и в отсутствии достаточного законодательного обеспечения гарантий и прав пациентов, и в отсутствии правового регулирования применения репродуктивных технологий, и в правовом беспределе практики фетальной терапии (лечении с помощью эмбриональных стволовых клеток и тканей, а также биологически активных веществ, выделяемых ими). Таким образом, возникает объективная необходимость дополнительной уголовно-правовой охраны прав человека на физическую безопасность.

Существует ряд факторов, которыми обусловлено появление или существование уголовно-правовой нормы. Так, например, Радутный А.Э. к этим факторам относит следующие: социально-экономические, нормативные, криминологические и социально-прогнозирующие [5, 14]. По мнению Беляева Н.А., основными критериями для решения вопроса об отнесении конкретного вида поведения человека к преступлениям являются: оценка поведения как общественно опасного; признание поведения неприемлемым для принципов морали и осуждаемым значительным большинством граждан; констатация того факта, что борьба с таким поведением возможна только путём применения уголовного наказания, а использование других мер принуждения и переубеждения не эффективно; а также, то, что наказание по своим объективным свойствам способно обеспечить достижение поставленной перед ним цели. [6, 80]

Уголовное законодательство направлено на обеспечение безопасности государства, общества, в частности, человека.

Таким образом, при установлении уголовной ответственности за биоэтические деликты необходимо учитывать следующее:

1) уголовное законодательство должно отражать защиту всего комплекса прав и интересов личности, а не только сферу безопасности человека. Под этим комплексом прав и интересов личности, подлежащих дополнительной защите, подразумевается право на уважительное отношение до рождения, в период жизни и после смерти. Необходимо урегулирование вопросов криминализации деяний в сфере фетальной терапии, поскольку в ней используются человеческие зародыши, также пренатальной диагности, последствия результатов которой приводят к искусственному прерыванию жизни;

2) на правоприменительном уровне необходимо помнить о приоритетном обеспечении и защите прав и интересов личности, не зависимо от того, преступник это или потерпевший, обеспечив формирование надлежащих механизмов компенсации и реабилитации.

3) поскольку гуманность к упомянутым лицам имеет свои пределы и реализуется с учетом общественной опасности преступления, совершенного виновным, значимости тех отношений, нарушением которых причиняется ущерб потерпевшему, основания и критерии таких пределов тоже должны быть обозначены в уголовно-правовой норме. В частности, не должны допускаться меры безопасности и защиты, причиняющие физические страдания или унижающие человеческое достоинство, посягающие на отношения охраны частной жизни.

Биоэтика предлагает ряд новых этических принципов и правил для регуляции деятельности ученого и клинициста-практика. Человек должен выступать целью, а не средством развития науки и общества.

Каждое государство, реализуя уголовно-правовую политику, должно исходить из уважения человека, признания и уважения значения его свободной воли, права и возможности играть определяющую роль при принятии решений, затрагивающих его телесное и (или) социальное благополучие. Без его осознанного и добровольного разрешения в принципе не должны проводиться никакие манипуляции; включая исследовательские, профилактические, диагностические и лечебные.

Литература:

1. Силуянова И. Этика врачевания. Современная медицина и Православие [Электронный ресурс] / (Православие и современность. Информационно-аналитический портал Саратовской епархии Русской Православной Церкви). Режим доступа к сайту: ia-saratov.ru/books /17s/siluanova/medicine/19.phpl

2. Бойко А. Торжество биологии. 4 сентября 2007/Рубрика: Журнальный клуб Интелрос «Русская жизнь»/ № 9 (31 августа 2007 года). Режим доступа к сайту: ros.ru/2007/09/04/andrejj_bojjko_ torzhestvo_biologii.phpl

3. Вековшинина С.В., Введение в биоэтику. Режим доступа к сайту: ci.univ.kiev.ua/biblio/bioetica/Vekov.php

4. Поттер Ван Ранслер. Биоэтика – мост в будущее./Под ред. С.В. Вековшининой, В.Л. Кулиниченко. Киев: 2002. – 216 с.

5. Кримінальна відповідальність за незаконне збирання, використання та розголошення відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю: [монографія]/ О.Е. Радутний.- Харків: [Ксілон], 2008. – 202 с.

6. Беляев Н. А. Уголовно-правовая политика и пути ее реализации. – Ленинград, 1986. – 176 с.


Козаченко Александр

Щербина Сергей

НЕКОТОРЫЕ АСПЕКТЫ УГОЛОВНО-ПРАВОВОЙ ОХРАНЫ ОТНОШЕНИЙ В СФЕРЕ ОСУЩЕСТВЛЕНИЯ ПРАВОСУДИЯ

В соответствии с Конституцией Украины государственная власть в Украине строится на принципах её разделения на законодательную, исполнительную и судебную. Следовательно, в демократическом государстве судебная власть рассматривается в качестве самостоятельной и равноправной с остальными ветвями власти, что даёт возможность обеспечивать и поддерживать режим законности и правопорядка в государстве, осуществлять охрану прав и свобод граждан во всех сферах жизни общества. Для обеспечения деятельности судебных органов в Конституции Украины закреплены важнейшие гарантии осуществления правосудия: независимость судей и их подчинение только закону; неприкосновенность судей; равноправие сторон; состязательность и диспозитивность судебного разбирательства; осуществление правосудия только судом и т.п. Действующее законодательство различной отраслевой принадлежности обеспечивает охрану и защиту основных принципов осуществления правосудия, но уголовно-правовые меры защиты правосудия представляют собой наиболее разработанную и апробированную систему.

При анализе данного института уголовного права очевидным становится тот факт, что деятельность непосредственно судов была бы не достаточно эффективна и не достигала поставленных перед ними целей, если бы этой деятельности не содействовали органы дознания, досудебного следствия, прокуратуры, а также органы, осуществляющие исполнение вступивших в законную силу приговоров суда, решений, постановлений и определений. Таким образом, преступления против правосудия направлены не только против законной деятельности судей, но и иных субъектов правоприменительной деятельности, играющих вспомогательную роль в процессе осуществления правосудия, в частности таких как защитник, представитель потерпевшего и т.п. Следовательно, деятельность указанных органов по осуществлению функций досудебного расследования и исполнения судебных решений также следует рассматривать в качестве самостоятельной формы осуществления правосудия.

Особое место среди преступлений против правосудия, юридические признаки которых закреплены в разделе XVIII Особенной части УК Украины, занимают общественно опасные деяния, которые направлены на причинение вреда лицам, принимающим участие в осуществлении правосудия в связи с выполнением ими определенных процессуальных функций.

Однако особенность объекта уголовно-правовой охраны от посягательств на правосудие определяется не только спецификой субъектов их совершающих, но и разносторонностью самой судебной деятельности. В процессе изучения приведенных в данном разделе Особенной части составов преступлений, складывается не совсем верное представление о том, что нормы охраняют интересы исключительно уголовного правосудия. Но более подробное исследование свидетельствует, что объектом охраны выступают не только правоотношения, возникающие в процессе возбуждения, расследования, рассмотрения и разрешения уголовных дел, а в равной степени осуществляется охрана и защита отношений, относящихся к сферам материального (уголовного, конституционного, гражданского) и процессуального (гражданский, административный процессы) права.

Специфика объекта уголовно-правовой охраны, значительное количество составов преступлений, направленных против осуществления правосудия (всего их около 30 только основных составов) стали предпосылками к сохранению в Особенной части уголовного законодательства самостоятельного института, включающего нормы, объединённые особенностями общего родового объекта – общественных отношений, возникающих в процессе осуществления правосудия. Сравнительный анализ уголовного законодательства 1960 и 2001 годов свидетельствуют о включении новых уголовно-правовых запретов, а, следовательно, возникает необходимость более подробного их анализа с позиции дальнейшего использования полученного материала в процессе квалификации. Причем основные новеллы в действующем уголовном законодательстве связаны с установлением уголовной ответственности за деяния против лиц, осуществляющих или содействующих осуществлению правосудия.

На основе анализа предложенных в уголовно-правовой доктрине классификаций преступлений против правосудия, автором сформулирована собственная систематизация указанных составов преступлений, в основу которой положен комплексный признак, отображающий признаки субъекта преступления, объекта уголовно-правовой охраны и особенностей совершаемых действий. Используя указанное основание, есть возможность выделить следующие виды и подвиды преступлений против правосудия: 1. Преступления, посягающие на установленный законом процессуальный порядок осуществления правосудия. В пределах данной группы преступлений выделяются те, которые: 1) совершаются государственными органами и должностными лицами, ведущими уголовный процесс и обязанными соблюдать процессуальный порядок в силу осуществляемых процессуальных функций; 2) совершаемые иными лицами, как являющимися субъектами процессуальной деятельности, так и не являющимися таковыми; 2. Деяния, посягающие на установленный порядок обращения к исполнению и исполнения судебных решений; 3. Деяния, посягающие на гарантированный государством порядок охраны безопасности лиц, принимающих участие в уголовном процессе, а равно их близких родственников; 4. Деяния, выражающиеся в воспрепятствовании раскрытия и пресечения преступной деятельности.

Предложенная классификация позволяет усовершенствовать процесс квалификации преступлений против правосудия. Кроме того, необходимо отметить, что преступления против лиц, которые принимают участие в осуществлении правосудия, относятся к видовому объекту, ориентированному на обеспечение безопасности лиц, участвующих в уголовном судопроизводстве.

Системный анализ преступлений против правосудия позволяет сделать вывод о том, что нельзя признать удачной попытку законодателя точно определить круг преступлений против правосудия. Так, имеет место неопределённость в отношении работников правоохранительных органов, чья деятельность лежит в сфере осуществления правосудия. Если деятельность защитника отнесена к функциям осуществления правосудия, то деятельность следователя, работника пенитенциарной системы с ещё большей очевидностью лежит в сфере правосудия, но она не отнесена к родовому объекту раздела XV, в котором объединены составы преступлений, посягающих на авторитет органов государственной власти, органов местного самоуправления и объединений граждан. Эту проблему можно было бы разрешить соответствующим дополнением к нормам раздела XVIII – преступления против правосудия, расширив круг потерпевших от данных преступлений. Например, ст. 377 УК Украины «Угроза или насилие в отношении судьи, народного заседателя или присяжного» можно было бы изложить в следующей редакции: «Угроза или насилие в отношении судьи, народного заседателя, присяжного, работника правоохранительного органа или пенитенциарной системы в связи с их деятельностью в сфере правосудия». Реализация данного предложения позволит облегчить процесс квалификации преступления, в частности, ту его часть, которая связана с выбором правовой нормы, подлежащей применению.

Сравнительный анализ частей 2 статей 377 и 398 УК Украины позволил выявить один существенный пробел, который должен быть восполнен. Побои, как квалифицирующий признак, законодатель указал только в отношении применения насилия к судье, народному или присяжному заседателю, но отказал в таком квалифицирующем признаке при совершении преступных действий в отношении защитника или представителя. Представляется, что ч. 2 ст. 398 УК Украины необходимо дополнить квалифицирующим признаком – нанесением побоев в силу ряда обстоятельств, которые указывают на фактический пробел уголовно-правового регулирования данного вопроса. Во-первых, в ч. 1 ст. 398 УК Украины законодатель в качестве конструктивного признака выделяет угрозу нанесения побоев, а в качестве квалифицирующего признака – само нанесение телесных повреждений. Следовательно, ответственность за угрозу нанесения побоев существует, а за причинение самих побоев, которым не присущи признаки телесных повреждений, ответственность не предусмотрена. Во-вторых, при конструировании аналогичной по содержанию статьи (377 УК Украины), в которой предусматривается ответственность за такие же действия в отношении судьи, законодатель побои, в качестве отягчающего признака, предусмотрел.

На основании изложенного предлагаем дополнить ч. 2 ст. 398 УК Украины признаком нанесения побоев потерпевшей стороне, что полностью соответствует принципам уголовного права и используемой законодателем юридической технике.

Сравнительный анализ признаков объективной стороны преступлений против лиц, принимающих участие в осуществлении правосудия, указывает на практически полное их совпадение, что позволяет сформулировать предложение об исключении из действующего уголовного закона статей 397, 398, 399, 400 УК Украины, а в субъектной стороне преступлений, предусмотренных статьями 376, 377, 378, 379, наравне с судьей, народным заседателем и присяжным предусмотреть защитника и представителя лица, участвующего в уголовном процессе. Реализация данного предложения, на наш взгляд, значительно облегчит квалификацию указанных видов преступлений и оптимизирует структуру уголовного закона.


Кочеров Михайло

ПРОТИДІЯ ЗАКОННІЙ ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ (ст. 206 КК УКРАЇНИ)

Протидію законній господарській діяльності (ст. 206 КК України) необхідно відмежовувати від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, відповідальність за яке передбачена ст. 355 КК 2001 р.

Відповідальність за вчинення протидії законній господарській діяльності передбачена в Кримінальному кодексі України не так давно. Даним складом злочину КК 1960 р. (ст.1558) був доповнений Законом України від 20 листопада 1996 року «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України «. Ст. 206 КК 2001 р. своєю редакцією не дублює ст.1558 КК 1960 р., а має певні новели, які свідчать про намагання законодавця ліквідувати недосконалість змісту ст. 1558 КК 1960 р. Причому законодавець по-іншому формулює і назву статті – «Протидія законній господарській діяльності». Назва ст. 1558 в КК 1960 р. була – «Протидія законній підприємницькій діяльності».

Під протидією законній господарській діяльності відповідно до ч.1 ст. 206 КК України розуміється протиправна вимога припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання чи невиконання якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, поєднана з погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їхнього майна за відсутності ознак вимагання.

Впадає в очі громіздкість і складність формулювання даної кримінально-правової норми. В цьому плані вона не відрізняється у кращий бік від ст. 155-8 («Протидія законній підприємницькій діяльності») КК 1960 р.

Цілком виправданою є, на нашу думку, заміна при формулюванні складу злочину протидії словосполучення «підприємницька діяльність» на «господарська діяльність», оскільки винний може здійснювати протидію не лише підприємницькій діяльності, а і будь-якій іншій діяльності, яка не підпадає під поняття самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, що здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку встановленому законодавством (див. ч. 1 ст. 1 Закону України «Про підприємництво» в редакції Закону від 22 лютого 2000 р.).

Згідно із абз. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. законною господарською діяльністю є будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

У ч. 2 ст. 3 Господарського кодексу України сформульовано поняття підприємництва. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва – підприємцями [2, 319].

Отже, в українському законодавстві господарська діяльність є більш широким поняттям ніж підприємницька, що дозволяє виправдано розширити сферу застосування даної статті.

Чинне законодавство України містить декілька визначень поняття «господарська діяльність». Зокрема, згідно з п. 1.32 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції Закону від 22 травня 1997 р. із змінами), господарською визнається будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі, коли безпосередня участь особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Ст. 1 Закону від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції» до суб’єктів господарювання, крім юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми та форми власності і фізичних осіб, котрі здійснюють господарську діяльність або контроль за іншими фізичними чи юридичними особами, відносить також органи державної влади і місцевого самоврядування та органи адміністративно-господарського управління в частині здійснення ними господарської діяльності.

У ст. 1 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» господарська діяльність – це будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

Отже, поняття «господарська діяльність» має розглядатися як більш широке, ніж поняття «підприємництво», оскільки охоплює діяльність юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми та форми власності (не обов’язково суб’єктів підприємництва). Мета отримання прибутку і систематичність при цьому не є обов’язковими.

Розглядаючи питання про співвідношення понять «підприємництво» та «господарська діяльність», не можна не звернути увагу на таку обставину. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону «Про підприємництво», створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності, а також володіння корпоративними правами, крім випадків, передбачених законодавством, підприємницькою діяльністю не визнавалось. З наведеної норми випливає, що у випадках, прямо передбачених законодавством, підприємницькою діяльністю, крім власне виробництва продукції, виконання робіт та наданню послуг, могло визнаватись також створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи та володіння корпоративними правами.

Протидія законній господарській діяльності знаходиться в чинному Кримінальному кодексі в розділі «Злочини у сфері господарської діяльності» і посягає на свободу господарської діяльності, тобто на право суб’єкта господарювання вільно обирати види діяльності, форми і способи її здійснення, контрагентів (партнерів) по такій діяльності.

Потерпілим від злочину, відповідальність за який передбачена ст. 206 КК 2001 р., є особа, яка на законних підставах займається господарською діяльністю і може самостійно приймати або суттєво впливати на хід прийняття рішення про її припинення чи обмеження або про укладення якої–небудь угоди.

Це може бути громадянин, зареєстрований як підприємець, фермер, власник приватного підприємства чи засновник (власник) господарського товариства (крім акціонерного), особа, яка є керівником колективного чи іншого підприємства або яка входить до складу правління, дирекції чи іншого виконавчого органу господарського товариства.

Вимога не виконувати укладену угоду означає викладену у рішучій (категоричній) формі пропозицію винного потерпілому негайно або у визначений строк не вчинювати ті дії, які випливають з даної угоди, що може заподіяти матеріальну шкоду або обмежити права чи законні інтереси того, хто займається господарською діяльністю. В цій частині аналізований злочин потрібно відмежовувати від протидія законній господарській діяльності (ст. 206 КК).


Кочерова Ніна

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВИМАГАННЯ (ст. 189 КК)

Відповідно до ч. 1 ст. 189 Кримінального кодексу України (далі – КК України) під вимаганням розуміють вимогу передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

До введення в дію КК України 2001 р. був чинним КК 1960 р., у якому відповідальність за вимагання було передбачена ст.ст. 86, 144. Метою прийняття нового КК безумовно було вдосконалення даної кримінально-правової норми. Однак ст. 144 КК 1960 р. містила у частині 2 важливу, на наш погляд, кваліфікуючу обставину – насильство, що не є небезпечним для життя і здоров’я.

У теперішній редакції такої статті (у КК 2001 р. це ст. 189) відсутня кваліфікуюча ознака вимагання – поєднання вимагання із насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я. І це є певним недоліком.

Не зрозумілим для нас є виключення із тексту статті, що передбачає відповідальність за вимагання такої кваліфікуючої ознаки. Що це: правова позиція законодавця чи технічна помилка?

Ми вважаємо, що це все ж таки технічна помилка, яка тепер унеможливила застосування правил кваліфікації при конкуренції частин та цілого (у нашому випадку цілим могла стати ч. 2 ст. 189) та зумовила кваліфікацію за сукупністю. Так, наприклад, якщо підчас вимагання потерпілому буде заподіяно легке тілесне ушкодження, яке не призвело до короткочасного розладу здоров’я або короткочасної втрати працездатності, то за наявності всіх інших обставин дії винного будуть кваліфікуватися за сукупністю статей – ч. 1 ст. 189 КК і ч. 1 ст. 125 КК.

Вимагання поєднане із насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я суди кваліфікують як грабіж. Так, дії С-ла і С-ва вироком місцевого Конотопського суду від 30 червня 2003 р. були кваліфіковані як грабіж, вчинений із проникненням у житло, за попередньою змовою групою осіб, поєднаний з насильством, що не є небезпечним для життя та здоров’я, за ч. 3 ст. 186 КК України.

Ми вважаємо, що при складанні нової постанови необхідно врахувати існування в КК 2001 р. нових складів злочинів у порівнянні із КК 1960 р. і у зв’язку із цим існування нового змісту поняття насильства, що не є небезпечним для життя і здоров’я.

Так, необхідно чітко записати, що якщо стаття має кваліфікуючу ознаку «вчинення злочину у поєднанні із насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я», то в такому разі кваліфікація відбувається лише за такою частиною статті з урахуванням правил кваліфікації при конкуренції частини і цілого (норми-частини і норми-цілого) без посилання на ту статтю, яка містить норму-частину.

Даний злочин виражається у вимозі передачі чужого майна або права на майно або вчинення яких-небудь дій майнового характеру під погрозою насильства над потерпілими або близькими йому особами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, знищення або пошкодження їх майна або майна, яке знаходиться у їх віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий або його близькі бажають зберегти в таємниці.

Предметом вимагання визнається: майно (гроші, автомобіль, одежа, продукти харчування, радіотехніка), вчинені на користь винного дії майнового характеру (побудувати будинок, ремонт квартири тощо).

Об’єктивна сторона вимагання виражається у протиправному примушуванні потерпілого до передачі певного виду майна, вчинення яких-небудь дій майнового характеру, а також передачі права на майно, або до відмови від майнових прав.

Погроза при вимаганні повинна бути реальною, а не уявною і направлена на недалеке майбутнє (вона може бути вчинена усно, письмово, через окремих осіб тощо).

Реальність погрози заключається в тому, що винна особа своїми діями (словами, жестами, демонстрацією зброї) бажає, щоб у потерпілого склалося враження, що якщо він не виконає вимогу про передачу майна, то така погроза буде реалізована негайно.

Вимагання має деякі зовнішні спільні риси з грабежем і розбоєм. При розмежуванні слід виходити із того, що при грабежі та розбої насильство або погроза його застосуванням направлені на заволодіння майном у момент їх застосування.

При цьому погроза являє собою таку дію, яка виражає намір застосування фізичного насильства негайно. Дії, які полягають у застосуванні насильства або погрозі його застосування у майбутньому, а також вимога передати майно, поєднана з погрозою застосувати насильство до потерпілого або до близьких йому осіб у майбутньому, кваліфікується як вимагання. Якщо насильство було застосовано з метою заволодіння майном потерпілого в момент нападу, але у зв’язку з відсутністю у нього майна вимогу про передачу його було перенесено на майбутнє, то дії винної особи кваліфікуються залежно від характеру погроз або насильства як розбій або як замах на грабіж і за відповідною частиною ст. 189 КК.

Суб’єкт злочину фізична осудна особа з 14 років.

Слід зазначити, що у ст. 189 КК суттєво звужено коло осіб, що визнаються потерпілими від розглядуваного злочину, згідно з якою до кола близьких до потерпілого осіб було віднесено не лише його близьких родичів. Очевидно, коло близьких осіб повинно визначатись самим потерпілим. Тому що, можливий і такий випадок, коли близький родич знаходиться з потерпілим у неприязних стосунках, і не є «близькою особою» у розумінні ст. 189 КК України.

Близькими потерпілому є будь-які особи, доля яких для потерпілого має істотне значення: найближчі родичі (батьки, діти, онуки, дід і баба, брати і сестри), чоловік (дружина), інші особи, наприклад, жінка, з якою потерпілий має намір укласти шлюб, знаходиться у фактичному шлюбі, чи підтримує інтимні стосунки тощо.

Отже, в чинному КК України законодавець обмежив коло осіб яких може стосуватись погроза – це близькі родичі потерпілого. На наш погляд така новела є невиправданою і буде суттєво впливати на судову практику.


Марєєв Василь

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ОПТИМІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ТА МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Встановлення стану кримінально-правової охорони прав пацієнта в Україні є неможливим без аналізу кримінально-правової політики в цій сфері, основними засобами якої є криміналізація та декриміналізація тих чи інших діянь.

Криміналізація становить собою процес виявлення суспільно небезпечних форм поведінки, визнання допустимості, можливості і доцільності кримінально-правової боротьби з ними та фіксації їх в законі як злочинних та кримінально караних [1].

Здійснюючи захист прав людини в галузі охорони здоров’я та медичної діяльності зокрема необхідно пам’ятати, що, як вірно відзначається, «кримінальний закон – не панацея від усіх хвороб соціального життя» і в деяких випадках цей радикальний метод лікування лише «заганяє хворобу всередину, вглиб, надає їй нових, небезпечніших форм» [2, 128]. Тому одним з принципів здійснення кримінально-правової політики повинна бути економія кримінальної репресії, а одним з інструментів її здійснення – декриміналізація окремих діянь.

Декриміналізація – це обґрунтоване виключення з кримінального закону тих діянь, які не становлять на даний час суспільної небезпечності. Вони можуть бути переведені в адміністративні проступки, цивільні делікти або взагалі не розглядаються як правопорушення [3, 103].

Причини декриміналізації можуть бути різними. Так, потреба в декриміналізації певних діянь виникає при серйозній зміні політичних та економічних відносин в країні або коли кримінальний закон починає розходитись з суспільною мораллю. Крім того, доцільно декриміналізувати діяння, боротьбу з якими можна вести більш м’якими засобами, ніж кримінальне покарання. Проте знову ж таки, причини декриміналізації слід відмежовувати від її підстави.

Видається, що такого розмежування не проводить А.М. Яковлєв, який відзначає, що в декриміналізації є дві підстави, що значно відрізняються одна від одної, – визнання законності того чи іншого виду поведінки, за яку раніше наставала кримінальна відповідальність, і можливість та доцільність реагування на такі акти не в формі кримінального покарання, а шляхом застосування альтернативних видів соціального (державного і суспільного реагування) [4, 183]. В даному випадку мова скоріше йде про причини декриміналізації, а її підставою слід визнати зниження чи втрату певним видом поведінки суспільної небезпечності, незалежно від того, буде визнаний надалі такий вид поведінки суспільно шкідливим, нейтральним чи навіть корисним та законним. Суспільно небезпечне діяння в будь-якому випадку декриміналізованим бути не може.

Виходячи зі сказаного не можна погодитись з Є.Г. Веселовим, який пропонує ширше поняття декриміналізації порівняно із загальноприйнятим. Він поширює поняття декриміналізації на всі випадки звільнення особи, яка вчинила формально злочинне діяння, від кримінальної відповідальності. Таке звільнення, за його словами, можливе двома шляхами – в результаті правовстановлюючої діяльності законодавця, який скасовує кримінальну відповідальність за діяння (публічна декриміналізація), або при діяльності правозастосовувача, який виконує вимоги закону про не притягнення такої особи до кримінальної відповідальності (приватна декриміналізація). Тому декриміналізацією Є.Г. Веселов вважає усунення злочинності конкретного діяння шляхом застосування управомочуючих (стимулюючих) норм кримінального закону або в результаті зміни норм Особливої частини КК, що встановлюють кримінальну відповідальність.

Така позиція видається невірною. Криміналізація чи декриміналізація певних діянь, як засоби кримінально-правової політики держави, можуть здійснюватись лише законодавцем. Декриміналізація, наприклад, означає зняття кримінально-правової охорони з того чи іншого соціального блага. В результаті цього, в декриміналізованому діянні особи відсутній склад злочину. Що ж стосується обставин, що виключають злочинність та протиправність діяння, то діяння, вчинене особою за таких обставин містить всі елементи складу злочину, проте в силу наявності цих обставин особа, яка вчинила таке діяння, звільняється від кримінальної відповідальності [5, 15].

Слід погодитись із А.В. Наумовим, який відзначаючи, що підставою декриміналізації виступає переоцінка ступеню суспільної небезпечності відповідних діянь, серед причин декриміналізації називає: 1) переконання в неефективності боротьби з тими чи іншими діяннями кримінально-правовими засобами; 2) принципова зміна характеру суспільних відносин, що раніше знаходились під охороною кримінального закону; 3) зміна уявлення про ступінь суспільної небезпечності діяння; 4) зміна загальноприйнятої моральної оцінки відповідного діяння; 5) виконання державою міжнародно-правових зобов’язань про охорону прав людини [6, 162-163].

Причиною декриміналізації слід назвати і розвиток науки та юридичної законотворчої техніки. Наприклад, КК УРСР містив ряд норм з адміністративною преюдицією (ст.ст. 153³, 155⁶, 155⁹, 161, 187⁴, 187⁸, ч. 3 ст. 192, ст.ст. 196¹, 199, 227², ч. 3 ст. 228¹, ст.ст. 229³, 229⁸, 229⁹). В чинному КК України такі норми відсутні, оскільки повторне правопорушення залишається тільки правопорушенням, і вони не можуть в сумі скласти один злочин [7, 90].

Говорячи про злочини у сфері медичної діяльності, звертаємо увагу на норму про кримінальну відповідальність за порушення встановленого порядку трансплантації органів та тканин людини. Мова йде про трансплантацію трупних органів та тканин. На сьогодні в України прийнята модель «прямої згоди» на таку трансплантацію, яка повинна бути висловлена донором за життя чи його родичами після смерті. На думку директора НДІ трансплантології та штучних органів Міністерства охорони здоров’я Росії В. Шумакова, «прийняття моделі «прямої згоди» в сучасних умовах може поставити під загрозу практику пересадки органів» [8]. Україна наводиться як яскравий цьому приклад, оскільки після закріплення в Законі «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» форми прямої згоди кількість трупних пересадок різко знизилась. ««Запитана пряма згода», прижиттєво оформлена у вигляді донорських карт, або згода родичів на вилучення призвели у цій країні (в Україні – прим. авт.) до п’ятикратного зменшення кількості донорських органів. До того ж це вимагало масштабних організаційних заходів щодо опитування, реєстрації, оформлення карт донора і, відповідно, значних економічних затрат» [9, 147]. Як правило, існуюча на сьогодні в українському законодавстві презумпція незгоди обґрунтовується в основному необхідністю захисту гідності особи, дотримання прав хворого – потенційного донора [10, 19].

Проте очевидною є різна значимість правових благ, що зачіпаються такого роду діяннями, – життя чи здоров’я хворої, проте живої людини, чи гідність мертвої. В даному випадку можливо вести мову про випадки крайньої необхідності, оскільки шкода, що заподіюється правоохоронюваному інтересу внаслідок проведення трансплантації трупних органів та тканин без дотримання принципу запитаної згоди, є меншою тієї, що відвертається. Тому доцільною є декриміналізація діянь, пов’язаних з порушенням встановленого порядку взяття трупних органів та тканин з метою їх подальшої трансплантації. Захист же честі та гідності померлого може бути успішно здійснений і з застосуванням цивільно-правових засобів.

Так само видається, що виключно цивільно-правовими засобами може захищатись гідність особи і в інших випадках. Саме цим, як видається, керувався законодавець, декриміналізовуючи наклеп та образу (ст.ст. 125 та 126 КК УРСР). На сьогодні КК України містить ст. 132, яка передбачає кримінальну відповідальність за розголошення відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби. Як вбачається з диспозиції вказаної норми, така відповідальність настає незалежно від форми вини суб’єкта та наслідків, спричинених розголошенням. Крім того, КК України в ст. 145 передбачає кримінальну відповідальність за умисне розголошення лікарської таємниці, що спричинило тяжкі наслідки. Як уявляється, захист честі та гідності ВІЛ-інфікованої особи у випадку необережного розголошення відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ (або іншої невиліковної інфекційної хвороби), а так само, якщо таке розголошення не спричинило суспільно небезпечних наслідків, може здійснюватись в межах цивільно-правових засобів відповідно до ст.ст. 301, 302 Цивільного кодексу України. Тому такі діяння повинні бути декриміналізовані, а відповідальність за умисне розголошення відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ або іншої невиліковної інфекційної хвороби слід включити до ст. 145 КК України, а ст. 132 КК України виключити.

Література:

1. Бошук В.А. Теоретические основы уголовно-правовой политики России в сфере государственной безопасности: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Краснодар, 2006. – 27 с.

2. Клейменов М.П. Прогнозирование и приоритеты уголовной политики // Проблемы уголовной политики: советский и зарубежный опыт: сборник научных статей / сост. А. В. Усс. – Красноярск: Изд-во Красноярского ун-та. – 1989. – С. 127-137.

3. Кудрявцев В.Н. Криминология и проблемы криминализации / В.Н. Кудрявцев, В.Е. Эминов // Журнал российского права. – 2004. – № 12. – С. 46-50.

4. Основания уголовно-правового запрета:Криминализация и декриминализация / В.Н. Кудрявцев, П.С. Дагель, Г.А. Злобин и др.; Под ред. В.Н. Кудрявцева, А.М. Яковлева. -М.: Наука,1982. – 304 с.

5. Веселов Е.Г. Физическое и психическое принуждение как обстоятельство, исключающее преступность деяния: Автореф. дисс… канд. юрид. наук. – Краснодар, 2002. – 24 с.

6. Наумов А. В. Российское уголовное право. Курс лекций. В двух томах. Т. 1. Общая часть. 3-е изд., перераб. и доп. – М., 2004. – 496 с.

7. Галиакбаров Р.Р. Уголовное право. Общая часть: Учебник. – Краснодар: Кубанский государственный аграрный университет. Юридический факультет, 2005. – 512 с.

8. Астахова А. Следуем без пересадки? // Итоги. – №21 / 415 (25.05.04). – Режим доступу до статті: .ru/archive/2004/21/72408.phpl

9. Горбунова Н.А. Юридические модели изъятия органов и тканей человека с целью трансплантации: характеристика, достоинства, недостатки // Право и политика. – 2006. – № 2. – С. 145-151.

10. Комашко М.Н. Проблема презумпции согласия на изъятие органов и (или) тканей для трансплантации // Медицинское право. – 2006. – № 3(15). – С. 16-22.


Тубелець Олеся

МІСЦЕ ГРОМАДЯН У РЕАЛІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

На сучасному етапі розвитку вчення про кримінально-правову політику ні учені, ні законодавець не дійшли спільної згоди щодо суб’єктного складу останньої.

Одне з найбільш вдалих визначень кримінально-правової політики вказує та те, що «вона формулює основні завдання, принципи, напрями і цілі кримінально-правової дії на злочинність, а також засоби їх досягнення, і виражається в нормах кримінального права, практиці їх застосування, актах тлумачення кримінально-правових норм та постановах Пленуму Верховного Суду України» [1, 13].

В Україні не існує єдиного державного органу, який би мав виключні повноваження у сфері формування та здійснення політики у сфері боротьби із злочинністю і, зокрема, кримінально-правової політики. Органи державної влади здійснюють завдання та цілі останньої в межах наданих їм повноважень.

Таким чином, цілком обґрунтованою видається позиція ряду учених, які відносять до суб’єктів кримінально-правової політики виключно органи державної влади.

Митрофанов А.А. наголошує, що «єдиним суб’єктом формування кримінально-правової політики, єдиним суб’єктом правотворчої кримінально-правової політики в Україні є Парламент – Верховна Рада України. Вона здійснює правотворчу кримінально-правову політику (інакше кажучи, формує кримінально-правову політику) шляхом прийняття кримінальних законів: Кримінального кодексу України та законів про внесення змін і доповнень до нього». Президент України, народні депутати України та Кабінет Міністрів України на думку науковця здійснюють опосередкований вплив на формування кримінально-правової політики. На рівні інтерпретаційної кримінально-правової політики суб’єктом є Конституційний Суд України, правозастосовча кримінально-правова політика здійснюється «виключно судами» [2, 33-39].

Лопашенко Н.А. на рівні правотворчості суб’єктом кримінальної політики визначає єдиний законодавчий орган – парламент, а на рівні правозастосування – правоохоронні та судові органи [3, 52].

Інша група науковців схиляється до того, що хоч громадяни і не приймають безпосередньої участі у формуванні засад державної кримінально-правової політики, повноцінна її реалізація без їх участі не можлива.

Так, зокрема, Фріс П.Л. до суб’єктів кримінально-правової політики відносить Верховну Раду України, Президента України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України. Суди загальної юрисдикції, правоохоронні органи, громадяни виступають як учасники кримінально-правової політики [1, 16].

Ткачов І.В. і Мараховський М.І. розділяють суб’єктів політики на тих, що «діють в рамках наданих їм повноважень (державні і судові органи), а також тих, що реалізують свої конституційні права і свободи в інтересах захисту від злочинних посягань (громадяни України та їх об’єднання)» [4, 38].

Дещо схожої думки притримується і законодавець. Так, 1 липня 2010 року було прийнято Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», статтею 12 якого передбачено, що повноваження щодо визначення та реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики здійснюють: Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування. У реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики беруть участь політичні партії, громадські організації у порядку, передбаченому законом.

Таким чином, законодавець розрізняє суб’єктів державної політики, які здійснюють повноваження щодо визначення та реалізації її засад, а також тих, які беруть участь виключно в її реалізації. І хоча серед останніх на громадян прямої вказівки немає, цілком можливо зробити висновок, що законом можуть бути передбачені окремі випадки і для них.

Для остаточного з’ясування цього питання необхідно визначити, в яких випадках громадяни можуть бути суб’єктами кримінально-правових відносин, і яким чином їх участь у цих відносинах впливає на реалізацію кримінально-правової політики України.

До громадян-учасників кримінально-правових відносин можна віднести: особу, винну у вчиненні злочину, потерпілого від злочину, особу, що здійснила право на заохочувальну кримінально значущу поведінку (необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність тощо).

На правозастосовному рівні кримінально-правова політика здійснюється шляхом пеналізації (частково, в аспекті караності конкретного винного), депеналізації (частково, в тому аспекті, що має відношення до звільнення від кримінальної відповідальності та покарання), індивідуалізації кримінальної відповідальності [3, 50-51].

Таким чином, характеристики громадян-учасників кримінально-правових відносин, що мають значення для реалізації кримінальної відповідальності та покарання, будуть носити політичний характер.

Для особи, винної у вчиненні злочину, у зв’язку із зазначеним, характерним є наступне:

1) суб’єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину як підстави кримінальної відповідальності;

2) сукупність загальних і спеціальних ознак суб’єкта злочину мають значення при здійсненні кваліфікації;

3) законодавець встановлює ряд позитивних посткримінальних дій винного щодо потерпілого, що мають кримінально-правове значення, тобто можуть бути враховані при диференціації покарання.

Місце потерпілого у реалізації кримінально-правових відносин з розвитком кримінального законодавства набуває все більшого значення, адже Кримінальний кодекс своїм основним завданням визначає захист саме його прав і свобод. Все більше науковців погоджуються з тим, що кримінальне законодавство в першу чергу повинно бути спрямоване на відновлення прав потерпілого, відшкодування завданої йому шкоди, і лише потім – на покарання злочинця [5; 6]. Так, потерпілий у кримінально-правових відносинах:

1) розглядається як один із ознак складу злочину, тобто є органічним елементом складу злочину;

2) окремі ознаки потерпілого мають значення при кваліфікації злочинів;

3) ряд характеристик потерпілого передбачено в якості обтяжуючих ознак;

4) позитивна поведінка потерпілого розглядається як кваліфікуюча ознака, або як конструктивна ознака спеціального складу, або як обставина, що обтяжує покарання;

5) негативна поведінка потерпілого впливає на ступінь кримінальної репресії, оскільки виступає як обставина, що пом’якшує покарання;

6) Кримінальним кодексом України передбачено ряд статей, кримінальна справа за якими порушується не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі право підтримувати обвинувачення. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним.

З метою створення умов для захисту суспільних інтересів та інтересів держави шляхом недопущення завдання їм реальної шкоди, або мінімізації такої, законодавцем закріплено ряд норм, які регламентують кримінально значущу позитивну поведінку. Реалізація такої поведінки громадянами уже означає досягнення одного із завдань Кримінального кодексу України – запобігання злочинам. Тож особа, яка знаходиться в стані необхідної оборони, затримання особи, що вчинила злочин, крайньої необхідності тощо безпосередньо реалізує засади кримінально-правової політики у сфері запобігання злочинам.

Разом з тим, не будь-яка участь громадян у кримінально-правових відносинах носитиме політичний характер. Реалізація засад, принципів та цілей кримінально-правової політики передбачає необхідність активної усвідомленої участі, розуміння правових наслідків тих чи інших своїх дій не тільки в даний момент часу, а також їх перспективи у майбутньому і для інших членів суспільства.

Таким чином, з наведеного можна зробити наступні висновки:

1) усіх суб’єктів кримінально-правової політики можна поділити на тих, що діють в рамках наданих їм повноважень (безпосередньо суб’єкти), а також тих, що реалізують її засади в рамках здійснення своїх конституційних прав і свобод в інтересах захисту від злочинних посягань (учасники);

2) суб’єктами формування і реалізації кримінально-правової політики України є державні органи;

3) громадяни можуть брати участь лише у реалізації кримінально-правової політики;

4) основною ознакою участі громадян в реалізації засад кримінально-правової політики є активне використання своїх прав та добросовісне виконання обов’язків, що впливає на прийняття рішень відповідними державними органами і в кінцевому результаті – безпосередньо на реалізацію самої кримінально-правової політики.

Література:

1. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. – К.: Атіка, 2005. – 332 с.;

2. Митрофанов А.А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація. – Одеса: Вид-во Одеського юрид. ін-ту НУВС, 2004. – 132 с.;

3. Лопашенко Н.А. Уголовная политика. – М.: Волтерс Клувер, 2009. – 608 с.;

4. Ткачов І.В., Мараховський М.І. Механізм формування і реалізації державної політики запобігання тероризму в Україні/Державна політика у сфері запобігання тероризму: міжнародний досвід і його актуальність для України: Збірник матеріалів науково-практичної конференції (м. Київ, 31 жовтня 2008 р.). – К.: Інтертехнологія, 2008.;

5. Анощенкова С.В. Уголовно-правовое учение о потерпевшем/ С.В. Анощенкова; отв. ред. Н.А. Лопашенко. – М.: Волтерс Клувер, 2006. – 248с.;

6. Потерпілий від злочину (міждисциплінарне правове дослідження)/ Колектив авторів. За заг. ред. Ю.В. Бауліна, В.І.Борисова. – Х.: Вид-во Кроссроуд, 2008. – 364 с.