Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Основні напрямки реформування кримінально-процесуального права Теорія кримінально-процесуальних функцій: деякі питання Развитие системы мер уголовно-процессуального обеспечения безопасности участников уголовного судопроизводства в российском закон

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА




Гловюк Ірина

ТЕОРІЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ФУНКЦІЙ: ДЕЯКІ ПИТАННЯ

Теорія кримінально-процесуальних функцій, хоч і є достатньо розробленою у кримінально-процесуальній доктрині, не є загальновизнаною. У юридичній літературі можна зустріти твердження, що теорія кримінально-процесуальних функцій є непридатною для реформування вітчизняного кримінального процесу. Вчені, які відстоюють цю позицію, аргументують це тим, що слід «шукати коріння цієї теорії у радянських монографіях другої половини ХХ сторіччя, але ніяк не у «світовій процесуальній спадщині» [1, 52; 2, 147]. Крім того, ця теорія не є загальновизнаною навіть на вітчизняному рівні, у зв’язку з чим не може вважатися універсальною науковою теорією [2, 147-148].

Складно погодитися із твердженням, що теорія кримінально-процесуальних функцій базується тільки на радянській кримінально-процесуальній доктрині, оскільки у працях дореволюційних процесуалістів (С.В. Познишев, В.М. Палаузов, Д.Г. Тальберг, О.Ф. Кістяківський, В.П. Даневський, С.І. Вікторський, І.Я. Фойницький) також містилися ідеї щодо кримінально-процесуальних функцій.

Так, наприклад, С.В. Познишев писав, що «Для того, чтобы суд мог произвести такое беспристрастное взвешивание и беспристрастно принять во внимание как доводы, говорящие за подсудимого, так и доводы, говорящие против него, необходимо отделить от суда функции защиты и обвинения, поставить суд нейтрально между обвинителем и защитником. Суд не должен быть захвачен борьбой сторон, только тогда он будет беспристрастным судом. С другой стороны, для того, чтобы обвинение и защита велись с достаточной энергией, необходимо предоставить эти функции отдельным и независимым друг от друга лицам. Борьба будет поддерживать и усиливать энергию сторон, заставлять их стараться исчерпать все доводы, которые могут быть ими приведены. Небольшая беда, если в этом состязании стороны, раздраженные борьбой, будут по временам впадать в преувеличения, односторонности и натяжки. Между ними стоит суд, который, не будучи захвачен борьбой и сопоставляя доводы одной стороны с доводами другой, сумеет рассмотреть все эти погрешности и не даст им оказать влияние на свой приговор» [3]. Д.Г. Тальберг стверджував, що «в уголовном суде следует различать троякого рода деятельность, а именно – функции обвинителя, который возбуждает уголовное преследование и обвиняет на суде, обвиняемого, который защищает свои интересы против обвинителя, и судьи, который является посредником между сторонами» [4, 258].

В.П. Даневський відмічав необхідність розмежування функцій у попередньому слідстві: «Не говоря уже о принципиальной погрешности и практической опасности смешения в одном лице обязанностей судьи и функций сторон, одно отожествление в следователе этих последних функций представляется крупной ошибкой, пагубно влияющей на строй предварительного следствия, на его результаты, а в конце концов, и на решение дела по существу. Едва ли мыслимо для одного лица быть в деле и обвинителем, и защитником. Эти функции принципиально противоположны и не согласуемы» [5, 29].

Ідеї щодо кримінально-процесуальних функцій містяться і у працях інших вчених. Не дивлячись на це, слід відмітити, що детальної розробки ця теорія у працях дореволюційних процесуалістів не отримала. Однак можна стверджувати, що саме у дослідженнях дореволюційних вчених-процесуалістів закладено основу теорії кримінально-процесуальних функцій.

Крім того, вітчизняна теорія кримінально-процесуальних функцій, на думку вчених, які заперечують її придатність для реформування вітчизняного кримінального процесу, суперечить французькій теорії процесуальних функцій, у межах якої ключовим принципом організації судочинства є відмежування одна від одної функцій органів кримінального переслідування (прокуратура), попереднього слідства (судово-слідчі юрисдикції) та судового розгляду (власне суд) [1, 53]. Тобто у межах цієї теорії заперечується наявність кримінально-процесуальної функції захисту. Це пояснюється тим, що, зокрема, у Франції участь захисника не розглядається через призму змагальності або розмежування процесуальних функцій. Вона є реалізацією іншого важливого, але самостійного принципу – забезпечення обвинуваченому права на захист. Функція захисту просто не вважається виключною прерогативою обвинуваченого або його захисника. Адже захист особи від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності є загальним завданням й усіх державних органів, які здійснюють провадження у справі [1, 53]. В.П. Півненко звертає увагу на те, що «немає ніяких підстав для того, щоб конституційне право обвинуваченого (підсудного) на захист, яке реалізується самим обвинуваченим (підсудним), його захисником або законним представником, перетворювалося на самостійну функцію захисту, бо діяльність жодного з цих учасників процесу не є публічною, в зв’язку з чим не може бути рівною з правосуддям та кримінальним переслідуванням» [2, 148-149]. Однак, як уявляється, у даному випадку ототожнюється поняття захисту у широкому та вузькому розумінні. У літературі звертається увага на неоднозначність терміну «захист» у кримінальному судочинстві. Так, З.В. Макарова вважає, що захист у кримінальному процесі єдиний, однак захист як кримінально-процесуальна функція – одна, і цю функцію здійснюють лише визначені учасники процесу – підозрюваний, обвинувачений, захисник. Захист у кримінальному процесі – це кримінально-процесуальна діяльність та правовідносини, у яких реалізуються та забезпечуються права, свободи та законні інтереси осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Право на захист у кримінальному судочинстві у широкому розумінні слід розуміти як надану законом можливість застосовувати (для державних органів) або вимагати застосування (для інших учасників кримінального процесу) заходів правоохоронного та примусового характеру для недопущення неправомірних дій стосовно учасників кримінального судочинства та поновлення їх порушених прав. Отже, у кримінальному процесі є загальне поняття захисту та поняття кримінально-процесуальної функції захисту, яка являє собою діяльність та правовідносини, спрямовані на оспорювання підозри, що виникла, або пред’явленого обвинувачення, встановлення обставин, що виправдовують та підозрюваного або пом’якшують їх відповідальність, а також надання підозрюваному та обвинуваченому необхідної правової допомоги з боку захисника. Загальне поняття захисту у кримінальному процесі включає в себе не тільки кримінально-процесуальну функцію захисту, а й елементи захисту у інших кримінально-процесуальних функціях [6].

Слід зазначити, що заперечення придатності теорії кримінально-процесуальних функцій для реформування вітчизняного кримінального процесу зазнало критики і у російській, і у українській юридичній доктрині (І.Л. Петрухін, Н.Г. Стойко, Г.Н. Корольов, В.О. Попелюшко).

Так, І.Л. Петрухін вказав на те, що у західних країнах, у тому числі й Франції, є обвинувач, захисник, суд, а отже є й функція обвинувачення, захисту та вирішення справи. Там вони не називаються функціями. Їх можна назвати «завданнями», «напрямками діяльності» – це не змінює суті справи [7, 31].

У проекті КПК №1233, як і у ст. 16¹ діючого КПК, указується на наявність функцій обвинувачення, захисту та вирішення справи. Так, відповідно до ст. 20 проекту, змагальність – самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту та особами, що беруть участь на боці кожної зі сторін, їхніх правових позицій, прав та законних інтересів засобами, передбаченими Кодексом. Розгляд усіх справ у судах відбувається на засадах змагальності сторін. При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи відокремлені одна від одної і не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну і ту ж особу. Це свідчить про використання теорії кримінально-процесуальних функції у законопроектних роботах.

Таким чином, теорія кримінально-процесуальних функцій є придатною для реформування вітчизняного кримінального процесу та розробки положень проекту нового КПК України. Заперечення цієї теорії, що базуються на пов’язуванні цієї теорії із радянською кримінально-процесуальною доктриною, спростовуються науковими працями дореволюційних дослідників, які вже містили ідеї щодо кримінально-процесуальних функцій. Що стосується французької теорії, у межах якої заперечується наявність самостійної кримінально-процесуальної функції захисту, то цей підхід пов’язаний із розширювальним тлумаченням захисту у кримінальному судочинстві, що пов’язується захистом особи від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності як загальним завданням усіх державних органів, які здійснюють провадження у справі. Крім того, і у французькому кримінальному судочинстві між прокуратурою, судом, слідчим суддею повноваження розмежовані, хоч вони і не мають назви «кримінально-процесуальна функція». Таким чином, не можна заперечувати необхідність та евристичні можливості теорії кримінально-процесуальних функцій.

Література:

1. Головко Л.В. Новый УПК Российской Федерации в контексте сравнительного уголовно-процессуального права // Государство и право. – 2002. – №5.

2. Півненко В.П. Теорія процесуальних функцій – непридатна основа для зміни парадигми кримінального судочинства України // Кримінальна юстиція України. Серія «Наукові праці». – Х.: СПД ФО Сілічева С.О., 2005.

3. ссылка скрытассылка скрыта // Режим доступа: ссылка скрыта

4. Тальберг Д.Г. Русское уголовное судопроизводство // Антологія української юридичної думки. В 10 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Том 7: Кримінальне право. Кримінальний процес. / Упорядники: О.М. Костенко, О.О. Кваша; відп. редактор О.М. Костенко. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2004.

5. Даневский В.П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа. – К.: Семенко Сергей, 2003.

6. Макарова З. В. Защита в российском уголовном процессе: понятие, виды, предмет и пределы / З. В. Макарова // Правоведение. – 2000. – № 3. // Режим доступа: ссылка скрыта

7. Петрухин И.Л. От инквизиции – к состязательности // Государство и право. – 2003. – №7.


Загурський Олександр

КПК УСРР 1922 р. – ПРАВОВА ОСНОВА РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УСРР

Свої особливості мала кримінально-процесуальна політика в період нової економічної політики (НЕП), оскільки, якісна зміна соціально-економічних умов вимагала зміни та підвищення ефективності регулювання правової системи. У 1922-1927 рр. в Україні була проведена кодифікація всіх галузей права, включаючи і кримінально-процесуальне.

Кодифікація здійснювалася шляхом рецепції законодавства РСФРР і тому законодавство УСРР у більшості випадків було точною копією законодавства РСФРР. Радянська історико-правова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів [1, 305-306].

Правовою основою реформи кримінально-процесуального законодавства стала постанова 3-ї сесії ВЦВК від 25 травня 1922 р «Про Кримінально-процесуальний кодекс РСФРР», а також декрет ВУЦВК від 8 липня 1922 р. «Про відстрочку до 1 серпня введення інституту прокуратури і Кримінально-процесуального кодексу» [2].

Перший Кримінально-процесуальний кодекс УСРР був затверджений постановою ВУЦВК від 13 вересня 1922 р. «Про введення в дію Кримінально-процесуального кодексу УСРР», був введений в дію 20 листопада 1922 р. і був точною копією відповідного кодексу РСФРР 1922 р., але з урахуванням особливостей судової практики та компетенції окремих ланок судових органів УСРР [3].

КПК 1922 р. складався з 6 Розділів, 32 глав і 481 статті. Розділ I містив основні положення кримінального судочинства, правила про підсудність, правила про склад суду, сторони, відвід, поняття доказів, правила про протоколи та судові витрати. У Розділі II розміщувалися кримінально-процесуальні норми, які регулювали порушення кримінальної справи, провадження попереднього слідства і відання до суду.

Розділ III регулював особливості судочинства в народному суді як суді першої інстанції, в народному суді з розглядом справ у касаційному порядку, в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами, а також йшлося про особливі провадження в народному суді.

Розділ IV встановлював правила провадження у справах у революційному трибуналі як суді першої інстанції, у Верховному трибуналі при розгляді кримінальних справ у касаційному порядку і в порядку судового нагляду. Розділ V стосувався провадження у справах у порядку вищого судового контролю НКЮ УСРР. Розділ VI передбачав правила виконання вироків [4].

І.С. Галаган та Д.С. Сусло зазначають про те, що «позитивним було те, що КПК УСРР не передбачав права Верховного трибуналу на збільшення міри покарання, чим посилювалися процесуальні гарантії громадян» [5, 20].

У зв’язку з цим, П.Т. Землянський вважає, що КПК УСРР мав певні недоліки. Він не передбачав участі захисника в попередньому слідстві. Дія норм КПК поширювалася не на всі види кримінально-процесуальних відносин. Наприклад, на створені в системі судових органів УСРР надзвичайні сесії губернських революційних трибуналів, котрі розглядали справи провадження, в яких велися органами ДПУ УСРР, не поширювалась дія ряду статей КПК – обвинувальний висновок не вручався, а лише оголошувався обвинуваченому під розписку за 24 год. до суду. Тільки прокурор мав право приймати рішення про припинення справи тощо [6, 108].

Тим не менше, в КПК закладався фундамент демократизації кримінального процесу: гласність судових засідань, усність судочинства; його безпосередність; змагальність процесу і провадження справ мовою більшості населення із забезпеченням для осіб, які не володіють цією мовою, права ознайомлення з матеріалами справи і всіма судово-слідчими діями через перекладача; рівноправність сторін; право обвинуваченого на захист [7, 258-259].

До того ж, на думку А.С. Чайковського КПК 1922 р. «регламентував порядок провадження слідства та його загальні умови: заведення кримінальної справи, дізнання, слідчі дії, пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого, заходи запобігання ухиленню від слідства і суду, допит свідків та експертів, обшуки і виїмки, огляд, визначення психічного стану обвинуваченого, закінчення попереднього слідства, оскарження дій слідчого, дії прокурора і суду щодо припинення справи, відання до суду» [8, 338].

П.П. Музиченко зазначає, що «кодекс також визначав роль і завдання прокуратури у здійсненні нагляду за законністю від затримання підозрюваного до винесення вироку. В справах, в яких брав участь прокурор, обов’язковою була участь захисника» [9, 314].

Аналогічно правовою основою судової реформи в УСРР стало прийняття ВЦВК 11 листопада 1922 р. «Положення про судоустрій РСФРР». В результаті рецепції законодавства РСФРР ВУЦВК 16 грудня 1922 р. прийняв «Положення про судоустрій УСРР» [10].

Відповідно до даного Положення в Україні створювалася єдина система судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний Суд УСРР. Передбачалася тимчасова діяльність спеціальних судів: військових трибуналів, військово-транспортних трибуналів, особливих трудових сесій народного суду, земельних комісій, арбітражних комісій.

І.Б. Усенко вважає, що «за Кримінально-процесуальним кодексом Державне політичне управління (ДПУ) було лише органом дізнання. Дізнання, що проводили органи ДПУ у справах про контрреволюційні злочини та військове шпигунство, як виняток з Кримінально-процесуального кодексу УСРР, офіційно прирівнювалася до попереднього слідства і мало чинитися за відповідними правилами» [11, 47].

Наприкінці 1922 р. кримінально-процесуальна політика УСРР формувалася під впливом конституційних процесів і політичних умов, які склалися в даний історичний період.

30 грудня 1922 р. в Москві відкрився I-й Всесоюзний з’їзд Рад, який в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки – Росія, Україна, Закавказька Федерація, Білорусія – утворили одну союзну державу [12, 280].

Література:

1. Музиченко П.П. Історія держави і права: Навчальний посібник / П.П. Музиченко. – К.: Знання, 2007. – 471 с.

2. СУ УСРР. – 1922. – № 41. – ст. – 598.

3. СУ УСРР. – 1922. – № 20-21. – ст. – 230.

4. Уголовно-процессуальный кодекс УСРР, утвержденный ВУЦИК 13 сентября 1922 г., Х., 1922. – 198 с.

5. Галаган І.С. Кримінальний процес Української РСР / І.С. Галаган, Д.С. Сусло. – Київ, 1970. – 238 с.

6. Землянский П.Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы советской власти (на материалах) / П.Т. Землянский. – Киев: Типография МВД УССР, 1972. – 380 с.

7. Рогожин А.Й. Історія держави і права України: Підручник (ч.2) / А.Й. Рогожин, В.Г. Гончаренко, О.Д. Святоцький. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 680 с.

8. Історія держави і права України: Підручник / А.С. Чайковський (кер. авт. кол.), В.І. Батрименко, Л.О. Зайцев, О.Л. Копиленко та ін..; За ред. А.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 512 с.

9. Музиченко П.П. Історія держави і права: Навчальний посібник / П.П. Музиченко. – К.: Знання, 2007. – 471 с.

10. СУ УСРР. – 1922. – № 44. – ст. – 539.

11. Усенко І.Б. Позасудова репресія: як це починалося / І.Б. Усенко // Комуніст України. – 1990. – № 2. – С. 43-53.

12. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – 6-те вид., перероб. і доп. / П.П. Захарченко. – К.: Знання, 2007. – 471 с.


Крапчатова Ирина

РАЗВИТИЕ СИСТЕМЫ МЕР УГОЛОВНО-ПРОЦЕССУАЛЬНОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ БЕЗОПАСНОСТИ УЧАСТНИКОВ УГОЛОВНОГО СУДОПРОИЗВОДСТВА В РОССИЙСКОМ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ

Достижение задач правосудия во многом зависит от законодательной регламентации обеспечения безопасных условий участия в уголовном процессе лиц, содействующих осуществлению правосудия 1, 3].

Практика борьбы с преступностью, особенно с ее организованными формами, немыслима без применения специальных мер по обеспечению безопасности участников уголовного процесса и защиты их от возможных преступных посягательств. Экспертами международного сообщества признано, что угрозы и насилие в отношении лиц, сотрудничающих с правоохранительными и судебными органами, стали «наиболее распространенным средством подрыва системы уголовного правосудия» 3, 4]; а обеспечение безопасности таких лиц отнесено к «глобальным» проблемам в сфере борьбы с преступностью 13, 187].

Как показывает статистика, в среднем в год в любом государстве независимо от его экономического развития и господствующей правовой системы до 22% населения становятся жертвами преступлений. Из них непосредственно в нашей стране, по данным ВНИИ МВД России 6, 9], до 60% граждан не обращаются в правоохранительные органы из-за страха перед преступником, причем прямого физического насилия опасаются от 150 до 300 тыс. человек. 9, 3].

Таким образом, нарушается и становится неэффективным процесс отправления правосудия, создаются большие трудности в оценке доказательств по уголовным делам. Дела утрачивают судебную перспективу, в связи с чем преступникам все чаще удается уходить от ответственности, а жертвы преступлений и их близкие теряют возможность возмещения причиненного им вреда. 10, 3].

Эти негативные тенденции требуют не только учета в деятельности правоохранительных органов, правозащитных организаций, но и глубоких научных исследований в рамках уголовно-процессуальной науки.

Создание помех работе правоохранительных органов и судебной системы в целом – это высший уровень противодействия деятельности по борьбе с преступностью. 2, 4]. Так, И.А. Бобраков, анализируя понятие и сущность воздействия преступников на свидетелей и потерпевших, отмечает, что сущность такого воздействия выражается в активных действиях субъекта по оказанию влияния на объект с целью его трансформации в нужном, выгодном для себя направлении 4, 79]. Подобное можно отнести и к другим участникам уголовного процесса. С. Казиахмедов заметил: «Ни в одной европейской стране нет тех препятствий в осуществлении уголовного судопроизводства, которые сплошь и рядом встречаются у нас» 7, 36].

Таким образом, можно отметить, что проблемы охраны участников уголовного судопроизводства приобретают в последнее время все большую актуальность.

Правовой базой защиты участников уголовного судопроизводства являются два основополагающих закона: «О государственной защите судей, должностных лиц правоохранительных и контролирующих органов» 15] и «О государственной защите потерпевших, свидетелей и иных участников уголовного судопроизводства» 14]. Кроме того, на федеральном уровне принята государственная программа «Обеспечение безопасности потерпевших, свидетелей и иных участников уголовного судопроизводства на 2009-2013 годы» 12].

В рамках государственной защиты участников уголовного судопроизводства необходимо выделять меры, предусмотренные уголовно-процессуальным правом 8, 11].

Новый Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации, вступивший в законную в силу с 1 июля 2002 года, впервые закрепил обязанность судебно-следственных органов принимать в пределах своей компетенции меры безопасности в отношении участников судопроизводства, которым угрожают убийством, применением насилия, уничтожением или повреждением имущества либо иными опасными противоправными деяниями (ч. 3 ст. 11 УПК РФ). Таким образом, в отечественной юридической науке были заложены основы для создания института государственной защиты участников уголовного судопроизводства.

Особенностью диспозиции ч. 3 ст. 11 УПК РФ является то, что она адресует правоприменителя к конкретным положениям, закрепленным в иных статьях УПК РФ 5, 24]. Среди них можно выделить следующие нормы: ч. 9 ст. 166, ч. 2 ст. 186, ч. 8 ст. 193, п. 4 ч. 2 ст. 241, ч. 5 ст. 278.

В ч. 9 ст. 166 УПК РФ содержится наиболее распространенная процедура обеспечения безопасности участников уголовного судопроизводства. При необходимости следователь вправе в протоколе следственного действия, в котором участвуют потерпевший, его представитель или свидетель, не приводить данные об их личности. Надо отметить, что в судебной практике данная мера получила достаточно широкое применение 11].

В ч. 2 ст. 186 УПК РФ указывается, что при наличии угрозы совершения насилия, вымогательства и других преступных действий в отношении потерпевшего, свидетеля или их близких родственников, родственников, близких лиц контроль и запись телефонных и иных переговоров допускаются по письменному заявлению указанных лиц, а при отсутствии такого заявления – на основании судебного решения.

Ч. 8 ст. 193 УПК РФ определяет, что в целях обеспечения безопасности опознающего предъявление лица для опознания по решению следователя может быть проведено в условиях, исключающих визуальное наблюдение опознающего опознаваемым.

Согласно п. 4 ч. 2 ст. 241 УПК РФ, если этого требуют интересы обеспечения безопасности участников судебного разбирательства, их близких родственников, родственников или близких лиц, на основании определения или постановления суда допускается закрытое судебное разбирательство.

В соответствии с ч. 5 ст. 278 УПК РФ при необходимости обеспечения безопасности свидетеля, его близких родственников, родственников и близких лиц суд без оглашения подлинных данных о личности свидетеля вправе провести его допрос в условиях, исключающих визуальное наблюдение свидетеля другими участниками судебного разбирательства.

Таким образом, указанные нормы представляют собой систему уголовно-процессуальных мер, направленных на обеспечение безопасности участников уголовного судопроизводства, которые в свою очередь являются составной частью мер правовой защиты, предусмотренных федеральными законами 1995 и 2004 гг.