Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Особливості реалізації заборони повороту до гіршого на стадії апеляційного провадження Генезис уголовно-процессуальных прав женщин в россии в соответствии с судными грамотами новгорода и пскова

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Литература:

1. Авдеев М.А. Теоретические и правовые основы обеспечения личной и имущественной безопасности участников уголовного судопроизводства: автореферат дис. …канд. юрид. наук. – М., 2009. -28 с.

2. Бобраков И.А. Воздействие преступников на свидетелей и потерпевших и криминалистические методы его преодоления: автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1997. – 22 с.

3. Брусницын Л.В. Теоретико-правовые основы и мировой опыт обеспечения безопасности лиц, содействующих уголовному правосудию: дис.... д-ра юрид. наук. – Москва, 2002. – 520 c.

4. Головин А.Ю., Рожков В.Д., Тишутина Н.В., Эрекаев А.Я. Расследование вооруженных разбоев и бандитизма. – М.: Юрлитинформ, 2004. – 288 c.

5. Гребенщикова Л. Уголовно-процессуальные меры обеспечения безопасности участников уголовного судопроизводства // Адвокат. – М.: Законодательство и экономика, 2005, № 12. – С. 23-25.

6. Зайцев О.А. Государственная защита участников уголовного процесса. – М.: «Экзамен», 2002. – 512 с.

7. Казиахмедов С. УПК РФ: успех или проблемы? // Законность. – М., 2007, № 2. – С. 35-40.

8. Калиновский К.Б. Меры по защите участников уголовного процесса как общее условие предварительного расследования в российском уголовном процессе // Проблемы государственной защиты участников уголовного судопроизводства. Материалы межвузовской конференции, Санкт-Петербург, Северо-Западный филиал РПА МЮ РФ, 6 марта 2007 г. – СПб., 2007. – С. 11-15.

9. Крайнов В. И. Особенности государственной защиты потерпевшего и свидетеля в уголовном судопроизводстве: автореферат дис. …канд. юрид. наук. – М., 2009. – 32 с.

10. Москаленко А. В. Особенности государственной защиты участников уголовного процесса в ходе судебного разбирательства: автореферат дис. …канд. юрид. наук. – М., 2006. – 27 с.

11. Определение Верховного Суда РФ от 14.06.2006 № 43-о06-9 // СПС КонсультантПлюс.

12. Постановление Правительства РФ от 02.10.2009 № 792 «Об утверждении Государственной программы «Обеспечение безопасности потерпевших, свидетелей и иных участников уголовного судопроизводства на 2009-2013 годы» // Собрание законодательства Российской Федерации. 2009. № 41. Ст. 4778.

13. Уголовная юстиция: проблемы международного сотрудничества. Международный научно-исследовательский проект / Бассиони Ш., Бериа ди Аржентине А., Дельмас-Марти М., Мак-Клеллан Д., и др.; Отв. сост.: Савицкий В.М. – М.: БЕК, 1995. – 296 c.

14. Федеральный закон от 20 августа 2004 г. № 119-ФЗ «О государственной защите потерпевших, свидетелей и иных участников уголовного судопроизводства» // Собрание законодательства Российской Федерации. 2004. № 34. Ст. 3534.

15. Федеральный закон от 20 апреля 1995 г. № 45-ФЗ «О государственной защите судей, должностных лиц правоохранительных органов и контролирующих органов» // Собрание законодательства Российской Федерации. 1995. № 17. Ст. 1455.


Луцик Василь

ҐЕНЕЗА ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПОВЕРНЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ПРОКУРОРУ НА ЗЕМЛЯХ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В ХІХ – ПОЧ. ХХ ст.

У 1873 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс Австро-Угорщини, який діяв на території Західної України, з моменту його прийняття та аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс встановив усність та гласність процесу, допустив участь громадськості (мається на увазі суд присяжних) у розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. У кримінальному процесі усунено засади інквізиційності, зокрема, положення, коли суддя виступав ще й як обвинувач. Функції обвинувачення згідно з законом 1850р. передано новоствореному органові – державній прокуратурі (Staatsanwaltschaft).

«До повноважень прокурора в суді першої інстанції належала обов’язкова участь у суді першої інстанції при розгляді усіх кримінальних справ, а також участь при розгляді справ судом присяжних» [1, 78].

Даний кримінально-процесуальний кодекс чітко регулював процедуру складання обвинувального висновку, та направлення справи прокурором до суду. Відповідно до 207 КПК Австро-Угорської імперії, підсумковий документ досудового слідства називався – «обвинувальний акт» (Akt oskarzenia), та складався з основної і факультативної частин.

В основній частині зазначались наступні обставини: дані про особу обвинуваченого; обставини вчинення злочину (час, місце, спосіб, знаряддя вчинення злочину) [2, 82]; юридична кваліфікація злочину відповідно до статей кримінального закону.

У факультативній частині зазначалось: список свідків та експертів; короткий, але вичерпний опис доказів вини обвинуваченого.

Після складання обвинувального акту прокурор вносив його слідчому – судді, якщо такий брав участь у досудовому слідстві, або голові суду першої інстанції. Прокурор повинен був виготовити таку кількість обвинувальних висновків, щоб вручити кожному з обвинувачених. Такий порядок покладав на прокурора обов’язок з вручення копії обвинувального висновку обвинуваченому (обвинуваченим). На прохання захисника йому також вручалась копія обвинувального акту.

Обвинувачений або його захисник мали право внести, протягом 24 годин свої заперечення (sprzeziwe) на обвинувальний акт. Якщо заперечення не вносились у встановлений строк, обвинувальний акт набував юридичної сили, і кримінальна справа направлялась до суду першої інстанції.

У випадку внесення обвинуваченим або його захисником заперечень на обвинувальний акт кримінальна справа направлялась до суду другої інстанції. До повноважень суду другої інстанції належала перевірка обвинувального акту з формальних і фактичних підстав. Зокрема суд перевіряв: чи нема порушень кримінально-процесуального закону при складанні обвинувального висновку; чи достатньо підстав для розгляду справи судом першої інстанції; чи не порушено прокурором правила підсудності.

Як зазначав автор коментаря до КПК Австро-Угорської імперії, П. Стебельський, «недотриманням формальних вимог вважалось:

- невручення обвинуваченому копії обвинувального акту;

- неправильне зазначення прізвища, ім’я, по-батькові обвинуваченого;

- не зазначення в обвинувальному акті слідчого, який проводив досудове розслідування, або захисника обвинуваченого»[3, 310].

У разі виявлення судом другої інстанції формальних порушень кримінально-процесуального закону допущених прокурором при складанні обвинувального акту, суд повертав справу прокурору через суд першої інстанції для усунення виявлених порушень.

Прокурор зобов’язаний був протягом трьох днів з моменту отримання кримінальної справи усунути виявлені порушення, скласти новий обвинувальний акт та повторно направити його до суду. У разі порушення встановленого строку прокурор притягався до дисциплінарної відповідальності.

Відтак, з наведеного вище, можна зробити висновок, що австрійському кримінально-процесуальному законодавству, був притаманний інститут повернення кримінальної справи прокурору, хоча з певними особливостями, оскільки справа поверталась прокурору судом другої інстанції, і лише з підстав порушення формальних вимог закону при складанні обвинувального акту. До позитивних моментів можна віднести встановлення чіткого строку, протягом якого прокурор зобов’язаний був повернути справу до суду першої інстанції, а також покладення контрольних повноважень на суд другої інстанції, що сприяло неупередженості та незалежності суду першої інстанції.

Як зазначає Б.Тищик, «21 листопада 1918 року УН Рада прийняла закон «Про тимчасову організацію судів і власти суддейської». У параграфі першому цього Закону зазначалось: «Закони і розпорядки, на підставі котрих в бувшій австрійській державі виконувалось судівництво, оскільки вони не противляться державності Західно-Української Народної Республики, остають аж до їх зміни, зглядно знесення в правній силі і на їх підставі маєся дальше вести судочинство» [4;191]. Таким чином, інститут повернення кримінальної справи прокурору діяв на території Галичини і в період існування ЗУНР.

Кримінально-процесуальний кодекс 1873 року діяв на території Галичини і після розпаду Австро-Угорської імперії до 1 липня 1929 р., коли вступив у силу Кримінально-процесуальний кодекс Польщі, прийнятий 19 березня 1928 р.

Переймаючи при написанні нового кодексу досвід австрійського Кримінально-процесуального кодексу, польський законодавець зберіг в кодексі 1928 року інститут повернення кримінальної справи прокурору, дещо його видозмінивши.

Зокрема, відповідно до ст. 280 КПК Польщі прокурор зобов’язаний був протягом двох тижнів, а у випадку, коли обвинувачений перебуває під вартою, протягом 7 днів скласти акт обвинувачення та внести його на розгляд слідчому – судді.

Законодавець встановлював чіткі вимоги щодо форми та змісту акту обвинувачення. Відповідно до ст.ст. 281-283 КПК Польщі акт обвинувачення повинен був містити:

- ім’я, прізвище обвинуваченого та інші дані, які характеризують особу обвинуваченого;

- чіткий опис вчиненого злочину із зазначенням часу, місця, способу та інших обставин його вчинення;

- посилання на норму кримінального закону, яка передбачає даний злочин;

- найменування суду, який повинен розглянути дану справу;

- обґрунтування обвинувачення.

До акту обвинувачення долучався список осіб, виклику яких вимагає обвинувач. До даного списку прокурор міг додати клопотання про можливість розгляду справи без виклику деяких свідків, якщо вони проживають за кордоном, або стосовно їх показань не заперечує обвинувачений.

Як зазначав С.Гик, «якщо обвинувальний акт не відповідав формальним вимогам передбаченим ст.ст. 281-283 КПК Польщі, то слідчий – суддя в порядку ст. 285 КПК Польщі повертав справу обвинувачу для усунення недоліків, допущених при складанні обвинувального акту. Прокурор зобов’язаний був протягом 7 днів усунути виявлені порушення» [5, 82].

Таким чином, на підставі проведеного дослідження можна прийти до висновку, що законодавче регулювання інституту повернення кримінальної справи прокурору на західноукраїнських землях було значно досконалішим, ніж на сучасному етапі розвитку кримінально-процесуального законодавства.

Література:

1. Стебельський П. Австрийский процес карний /П. Стебельський. – Львів: накл. Наукового товариства ім. Шевченка. – 1901. – 345 с.

2. Makarewicz J. Zarys postepowania karnego austriackiego / J. Makarewicz. – Krakow: «Leon Frommer», 1909. – 164 c.

3. Stebelskii P. Komentarz do austryackiego postepowania karnego /P. Stebelskii. – Lwow: «Gubrinowich I Schmidt», 1901. – 754 c.

4. Тищик Б. Й. Західно – Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права / Б. Й. Тищик. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

5. Гик С. Кодекс кримінального поступування / С. Гик. – Перемишль, 1941. – 354 с.


Фідря Юлія

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАБОРОНИ ПОВОРОТУ ДО ГІРШОГО НА СТАДІЇ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Інститут заборони повороту до гіршого (reformatio in pejus) є багатоаспектним. Його можна розглядати і як процесуальну гарантію реалізації права особи на захист, і як гарантію справедливого судочинства, і як процесуальну гарантію реалізації свободи оскарження судових рішень.

Проблеми реалізації заборони повороту до гіршого у кримінальному судочинстві були предметом наукового інтересу вітчизняних та зарубіжних процесуалістів, однак специфіка дії цього інституту на стадії апеляційного провадження досліджувалася лише в контексті характеристики стадій перегляду судових рішень в кримінальних справах, хоча потребує спеціального аналізу із урахуванням завдань та особливостей апеляційного провадження як контрольної стадії кримінального процесу.

Апеляційне провадження можна визначити як контрольну стадію кримінального процесу, в якій суд апеляційної інстанції за апеляціями учасників процесу переглядає рішення суду першої інстанції, які не набрали законної сили, як з фактичної, так і з юридичної (правової) сторони.

Заборона повороту до гіршого на стадії апеляційного провадження зводиться до заборони погіршувати становище засудженого (виправданого) за відсутності апеляції окремих представників сторони обвинувачення, а саме прокурора, потерпілого чи його представника, в якій ставилося питання про скасування вироку з підстав, передбачених ч. 1 ст. 378 КПК України (ч. 2 ст. 378 КПК України). Аналогічне правило щодо постанов про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру закріплене у ч. 5 ст. 378 КПК України. З огляду на це, засуджений (виправданий), а також законний представник та захисник неповнолітнього або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, та сам неповнолітній, щодо якого застосовано примусовий захід виховного характеру, вправі безперешкодно оскаржувати судове рішення, не боячись того, що подання або неподання ними апеляції призведе до негативних правових наслідків.

Аналіз ч. 2 та ч. 5 ст. 378 КПК України дає підстави стверджувати, що заборона повороту до гіршого на стадії апеляційного провадження носить обмежений характер, який виявляється у тому, що вказана заборона не діє у випадку наявності двох умов одночасно: апеляції, поданої чітко визначеними кримінально-процесуальним законом суб’єктами (прокурором, потерпілим чи його представником), та лише тоді, коли в цій апеляції порушено питання про скасування вироку (постанови) саме із перелічених у ч. 1 (ч. 4) ст. 378 КПК України підстав, які пов’язані з погіршенням у той чи інший спосіб становища засудженого (виправданого), а також осіб, до яких можуть застосовуватись примусові заходи виховного чи медичного характеру.

Таким чином, обмеження дії інституту заборони повороту до гіршого пов’язана із можливістю суду апеляційної інстанції постановити свій вирок, який може бути лише обвинувальним, та постанову, яка погіршує становище осіб, щодо яких вона постановлена. Надання такого повноваження суду апеляційної інстанції обумовлюється можливістю проведення судового слідства цим судом, а отже, можливістю розширити доказову базу, яку буде покладено в основу нового вироку (постанови). Дійсно, жоден із наступних етапів перевірки судових рішень не є настільки повним, ефективним, як апеляція, оскільки суд вищої інстанції вправі перевірити не тільки правовий, але й фактичний бік справи, реально дослідити всі докази у справі, в тому числі й додатково представлені, дати їм свою оцінку і прийняти будь-яке рішення, навіть у бік погіршення становища засудженого (виправданого).

Щодо суб’єктів ініціювання обмеження заборони повороту до гіршого, то окремо слід виділити прокурора, який в силу свого особливого процесуального статусу представника державного обвинувачення зобов’язаний реагувати на кожне неправосудне судове рішення. Щодо потерпілого, то розібратися у юридичних тонкощах і виконати вимоги закону про обов’язкову вказівку на підставу для скасування вироку (постанови) суду першої інстанції, особливо пересічному громадянинові, яким у більшості випадків і є потерпілий, досить важко. У цьому випадку важливість прокурорського реагування набуває особливого значення, оскільки за відсутності апеляції прокурора чи неправильної вказівки на підстави для скасування вироку суду першої інстанції суд апеляційної інстанції не вправі виправити навіть очевидну помилку.

За даними судової статистики у 2009 році апеляційні суди постановили свої вироки, скасувавши вирок місцевого суду, стосовно 791 особи, що на 7,2 % більше, але їх питома вага від кількості осіб, щодо яких вироки скасовано, дещо зменшилась і становила 12,6 % [13 % – у 2008 році]. У тому числі через необхідність застосування більш суворого покарання апеляційні інстанції постановили нові вироки стосовно 569 осіб, або 71,9 % [76,2 %– у 2008 році]; у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин чи збільшення обсягу обвинувачення – стосовно 77 осіб, або 9,7 % [10,6 %– у 2008 році] [1]. У I півріччі 2010 року апеляційні суди, скасувавши вироки місцевих судів, постановили свої вироки стосовно 447 осіб, що на 16,7 % більше; їх частка серед осіб, щодо яких вироки скасовано, становила 13,3 % [12,2 %] [2].

Реалізація винятків з інституту заборони повороту до гіршого підкріплюється рядом процесуальних гарантій прав засудженого (виправданого). Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 358 КПК України засуджений чи виправданий, їх законні представники підлягають обов’язковому виклику в апеляційний суд, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення їх становища або суд визнає за необхідне провести судове слідство. Порушення цього правила є безумовною підставою для скасування вироку апеляційного суду.

Крім того, згідно ч. 2 ст. 355 КПК України внесення до апеляції змін, які тягнуть за собою погіршення становища засудженого або виправданого, за межами строків на апеляційне оскарження не допускається. Однак вказані вимоги закону не завжди виконуються. Так, вироком Нововолинського міського суду Волинської області від 16 жовтня 2007 року В. була засуджена за ч. 2 ст. 309 та ч. 1 ст. 311 КК України із застосуванням статей 70, 72 КК України до 2 років 2 місяців позбавлення волі та на підставі п.п. «б», «в» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 19 квітня 2007 року звільнена від призначеного покарання. За ч. 2 ст. 307 КК України В. було виправдано. Цим же вироком було засуджено і З. за ч. 1 ст. 317 КК України до 3 років позбавлення волі. У поданій апеляції помічник прокурора міста Нововолинська просив вирок щодо В. скасувати і направити справу на новий судовий розгляд у зв’язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи, а також у зв’язку з незаконністю виправдання В. за ч. 2 ст. 307 КК України та звільнення її від призначеного покарання на підстав акту про амністію. У доповненні до апеляції помічник прокурора, окрім конкретизації викладених в апеляції доводів, просив скасувати вирок і щодо засудженого З., у зв’язку із незаконністю виключення з обвинувачення одного епізоду щодо нього. Прокурор-учасник апеляційного розгляду апеляцію з доповненнями підтримав, за винятком доводів щодо засудженого З. Під час розгляду справи в апеляційному порядку судом було виявлено порушення кримінально-процесуального закону прокурором-апелянтом при подачі ним доповнення до апеляції: оскільки у доповненні йшла мова про погіршення становища засудженого З., подання його за межами строку на апеляційне оскарження є порушенням вимог ч. 2 ст. 355 КПК, а тому воно визнано таким, що не підлягає розгляду. Апеляцію прокурора суд апеляційної інстанції залишив без задоволення і, зважаючи на викладені вище обставини, відповідно до ст. ст. 23-2, 380 КПК виніс окрему ухвалу, якою звернув увагу прокурора Волинської області на неприпустимість внесення прокурорами, які беруть участь у розгляді справи, до апеляцій доповнень, які тягнуть за собою погіршення становища засудженого або виправданого, за межами строків на апеляційне оскарження [3].

Однією з важливих гарантій забезпечення права на захист засудженого (виправданого) на стадії апеляційного провадження є участь захисника. Відповідно до ч. 2 ст. 45 КПК України у суді апеляційної інстанції участь захисника у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, є обов’язковою, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого. У контексті цього слід підтримати думку І. Мірошникова про необхідність визнання участі захисника в апеляційній інстанції обов’язковою в усіх випадках, коли йдеться про погіршення становища засудженого (виправданого) і внести відповідні зміни до ч. 2 ст. 45 КПК з метою найбільш повної реалізації права на захист [4, 96].

Заборона повороту до гіршого на стадії апеляційного провадження діє і тоді, коли суд апеляційної інстанції приймає рішення щодо тих осіб, які не подавали апеляції. У цьому випадку така заборона носить абсолютний характер, що підтверджується безпосередньо у кримінально-процесуальному законі. Відповідно до ч. 2 ст. 365 КПК якщо розгляд апеляції дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли, апеляційний суд зобов’язаний прийняти таке рішення.

Таким чином, інститут заборони повороту до гіршого як прояв гуманізму кримінального судочинства діє на стадії апеляційного провадження, але в обмеженому вигляді. Однак реалізація цих обмежень (винятків) повинна відбуватися із дотриманням усіх передбачених кримінально-процесуальним законом України вимог з метою забезпечення та охорони прав та законних інтересів учасників процесу.

Література:

1. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта vs.nsf/0/09F805995C5F5CA6C2257752002A196D?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=09F805995C5F5CA6C2257752002A196D&Count=500&

2. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у I півріччі 2010 р. (за даними судової статистики) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: t.gov.ua/clients/vs.nsf/0/DB726E471C0C7D96C22577CB0043223F?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=DB726E471C0C7D96C22577CB0043223F&Count=500&

3. Архів Апеляційного суду Волинської області. Справа № 11-620/07.

4. Мірошников І. Ю. Судове слідство в апеляційній інстанції: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Мірошников Іван Юрійович. – Х., 2006. – 204 с.


Ярмонова Елена

ГЕНЕЗИС УГОЛОВНО-ПРОЦЕССУАЛЬНЫХ ПРАВ ЖЕНЩИН В РОССИИ В СООТВЕТСТВИИ С СУДНЫМИ ГРАМОТАМИ НОВГОРОДА И ПСКОВА

Важное значение имеет вопрос о правах женщин в судебном процессе. Процессуальные права женщин стали регулироваться Уставом князя Владимира, и Судными Грамотами Новгорода и Пскова. В соответствии с этими нормативными актами женщинам предоставлялись широкие полномочия в сфере уголовного процесса. Женщине не только разрешалось участвовать в судебном процессе, но и предоставлялся ряд привилегий. Женщинам в соответствии с Псковской Сумской Грамотой предоставлялась возможность судебного представительства, наряду с малолетними, монахами, стариками и глухими (увечными). В Новгородской республике женщина присягала перед тяжущейся стороной не в суде, а у себя дома. С.М. Шпилевский указывает на наличие и других преимуществ при осуществлении процессуальной правоспособности женщины по Новгородской судной грамоте, приводя примеры целования креста мужем за жену и сыном за мать, он рассматривает эти факты как привилегию старейшим из вдов, подобно праву господ присылать слуг вместо себя.[12, 75] Это свидетельствует не только о процессуальной правоспособности женщин, но и о преимуществах, которые в ряде случаев им предоставлялись в этой сфере.

Псковская судная грамота предусмотрела случай о тяжбе между двумя женщинами: «А жонки с жонкою присужать поле, а наймиту от жонки не быть ни с одну сторону»[6, 342], т. е. если речь шла о судебном споре, обеими сторонами которого выступали женщины, наймиты, в отличие от случаев предусмотренных ст. 21 и ст. 36 Псковской судной грамоты не допускались.

Процессуальная дееспособность была прерогативой не только женщин, относящихся к привилегированному сословию, но и женщина из числа зависимого населения. То есть мы можем говорить о полноте процессуальных прав женщин в рамках каждого сословия. Свидетельства об этом можно увидеть в одной из грамот великого князя Василия Дмитриевича, в которой говорится: «...а кто, холоп или роба, имеется тягати с осподарем и поимется на правду, а не будет на них поруки...»[7, 150].

Женщины были активными участницами судебного процесса не только когда речь идет о защите их собственных прав, но и когда они выполняли иные процессуальные функции. Если провести исследование вопроса о «послушистве», те есть возможности женщин выступать в качестве свидетеля, то мы не найдем ни одного законодательного акта, который запрещал бы это. Эти процессуальные положения отличаются от европейского законодательства которое не допускает участие женщины в судебном процессе ни в качестве свидетеля, ни в качестве присяжного. Во Франции женщины допускались к свдетельству в суде при наличии других свидетелей. Так как французский юрист Бомануар (XIII в.) настаивал на том, что показания женщины неприемлемы, если они не будут подкреплены другими свидетельствами.[8, 46] Женщины могли выступать свидетелями в Англии в тех случаях когда потерпевшими были их близкие родственники. На практике западноевропейские женщины выступали и присяжными, если подсудимыми тоже были женщины. Учитывая законодательные ограничения для женщин в этом вопросе, четко регламентированные в законодательстве других стран, можно утверждать, что на территории Руси таких законов не было. Тем более что процессуальные ограничения для других категорий лиц, существовавшие на Руси, были определены в законодательстве. Основным доказательством в этом случае могут служить исторические свидетельства о составлении документов при участии женщин свидетелей. В. И Сергеевич приводит в своей работе пример, что в 1488 г. была составления дарственной на землю и список свидетелей где указывается: «а при том была дочка моя княгиня Марья Семеновна Ровенская…» [10, 185]

Имеются сведения о том что женщины могли выступать свидетелями при заключении гражданско-правовых сделок. Для Новгорода и Пскова это, видимо, было распространенным явлением, так как мы можем ознакомиться с купчими, где «у печати стояла Лукерья», а также где свидетелем выступала Матрена[3, 275].

Судебное представительство, по мнению, Никольского Н.В., лежало на целом семействе, по его указанию, не только муж за жену должен был или мог отвечать перед судом, как об этом прямо сказано в судной новгородской грамоте 1471 года, без сомнения, на основании существовавшего уже обычая, но даже всякий домочадец мог быть взят к суду для ответа, вместо отца семейства, что видно даже из узаконений Уложения о судебном представительстве и вызове к суду[4, 281].

В более поздний период мы видим возможность для женщин выступать свидетеля при составлении завещаний. Однако были установлены и определенные ограничения для женщин быть свидетелями. Женщины не могли выступать в качестве свидетелей при завещании в Черниговской и Полтавской губерниях[2, 96]. В соответствии с Уставом Гражданского Судопроизводства (т. XVI, ч. 1-я, изд. 1892 года) не допускаются к свидетельству супруги тяжущихся.

Женщины могли быть и обладательницами собственных печатей, что еще раз подтверждает их участие в экономических правоотношениях и наличие широкой процессуальной дееспособности. В качестве примера можно указать что черница Варвара пользовалась «Марьиною печатью свекровьиною»[3, 49].

Представительницы привилегированного сословия княгини и крупные землевладелиц могли не только участвовать в судебном процессе и выступать в качестве свидетелей, но и самостоятельно осуществлять судебные полномочия. Можно найти целый ряд примеров, говорящих о том, что женщины или назначали судей или сами рассматривали те или иные группы дел. Дмитрий Донской дает распоряжение, запрещающее сыновьям вмешиваться в дела, которые подпадают под юрисдикцию их матери: «Если в тех волостях, слободах и селах, которые я взял из уделов сыновей моих и дал княгине моей, кому-нибудь из сирот (крестьян) случиться пожаловаться на волостелей, то дело разберет княгиня моя (учинит расправу), а дети мои в то не вступаются.» Владимир Андреевич распорядился так: «На мытников и таможников Городецких дети мои приставов своих не дают и не судят их: судит их своих мытников и таможников, княгиня моя.»[11, 353] Трудно в данных примерах определить, были ли княгини непосредственными участницами судебного разбирательства или только принимали жалобы на проведение судебных процессов, но в любом случае участие женщин в качестве суда высшей инстанции или суда по отношению к определенным категориям должностных лиц не вызывает сомнения.

При сравнении процессуального положения женщины Древней Руси и женщин у древних германцев следует указать на более широкие процессуальные возможности древнерусских женщин. Саксонское зерцало (первая половина XIII в.) в статье 46 закрепляет: «Девушки и женщины должны иметь опекуна при всяком иске.»[9, 127] Нельзя не согласиться с мнением С.М. Шпилевского, что «Лишение германской женщины процессуальной правоспособности повело ее к вечной половой опеке. У славян женщина пользовалась большей правоспособностью, над ней не тяготела половая опека, она в замужестве пользовалась большими сравнительно с германцами процессуальными правами»[12, 74]. В Англии без разрешения мужа жена не могла обратиться с иском в суд и возбудить уголовный процесс (за исключением тех случаев, когда женщины занимались торговлей или ремеслом самостоятельно и дело касалось их делового занятия.[8, 40] Когда речь идет о дееспособности итальянской женщины X-XIII вв. то мы сталкиваемся с расширением объема ее дееспособности в рассматриваемый период и только в этот момент наряду с совершением разнообразных сделок с имуществом, возможностью брать в аренду землю, управлять частновладельческими церквами, выдавать замуж дочерей женщины получают возможность обращаться в суд с целью защиты своих интересов.[1, 52]

Практически мы видим, что те расширения дееспособности, к которым только стремится европейская женщина эпохи средневековья уже доступны русским женщинам в домонгольский период. Возможно именно влияние извне в виде постоянной угрозы жизни, здоровья и чести женщины ведет к невозможности расширения ее дееспособности и даже к сужению ряда правомочий, которыми обладали женщины. Так как в рассматриваемый мной период женщины обладая имущественными правами, имели и широкие процессуальные права и не уступали в этом мужчинам. Новгородское и Псковское законодательство предоставляло женщинам даже некоторые привилегии в этой сфере.