Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Перспективи розвитку адміністративного та адміністративно-процесуального права в сучасних умовах Публічність в адміністративному праві україни Публічне адміністрування як модель взаємодії влади та громадян Органы исполнительной власти субъектов российской федерации в механизме межрегионального государственного управления

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АДМІНІСТРАТИВНОГО ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА В СУЧАСНИХ УМОВАХ




Галунько Валентин

ПУБЛІЧНІСТЬ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Невід’ємною рисою складових предмета адміністративного права є його публічна спрямованість, адже адміністративне право врегульовує публічні правовідносини, змістом яких є завжди публічний інтерес [1, 42].

Проблемам публічного інтересу в адміністративному праві присвячували свої праці вчені-адміністративісти В.Б. Авер’янов, Ю.П. Битяк, А.С. Васильєв, В.М. Гаращук, С.Т. Гончарук, А.І. Єлістратов. Р.А. Калюжний, С.В. Ківалов, Л.В. Коваль, В.К. Колпаков, Т.О. Коломоєць, Є.О. Курінний, О. Maye, С.В. Пєтков, В.К. Шкарупа та ін. Поряд з цим у теорії адміністративного права залишаються не врегульованими та потребують подальшого дослідження деякі положення зазначеної проблематики.

Поділ права на публічне й приватне – давній, відомий юриспруденції принаймні дві тисячі років. Майже до кінця XIX століття у правовій думці домінували погляди, коли у публічному праві держава є метою, а людина відіграє другорядну роль, а в приватному праві окрема людина сама є метою і будь-які правовідносини є лише засобом для її існування або особливого становища. Завдяки вченням Р. Ієрінга у юриспруденції з’являється категорія інтересу і метою права виголошується захист інтересів, відмінність між правом приватним та публічним почали вбачати у відмінності інтересів, що їх захищає перше та друге. Публічне право захищає інтереси публічні, загальні, приватне право – особисті, приватні інтереси окремих осіб. До цього Р. Ієрінга додав також спосіб захисту інтересів. Захист приватних прав відбувається за ініціативи самого суб’єкта інтересу способом подання цивільного позову, тобто це, насамперед, самозахист; у публічному праві захист інтересів відбувається з ініціативи державних органів [2, 77].

Але якщо звернутись до першоджерел філософії права то побачимо, що саме в той період зародилось новітнє розуміння публічного інтересу. Так, Локк Джон вважав, що існує багато випадків, яких закон не може передбачити, і для їх врегулювання слід надати право розсуду тим, в чиїх руках знаходиться виконавча влада, для того щоб вони розпоряджався нею, як того вимагає суспільне благо [3, 92]. При цьому Локк Джон життя, свободу, здоров’я, відсутність тілесних покарань, право володіння грошима, землею та ін. вважав громадянськими інтересами та зазначав, що обов’язок громадянської влади забезпечити людям взагалі і кожному окремо справедливе володіння зазначеними речами шляхом неупередженого виконання справедливих законів (В.Г. – підкреслено нами) [3, 145-146]. Практично можна прийти до висновку, що під громадянською владою мислитель поперед всього мав на увазі виконавчу владу, а до публічного інтересу відносив як колективні, так і індивідуальні природні невід’ємні права людини. Таким чином, в ту епоху остаточно питання про критерії розмежування публічного та приватного права не було вирішене [2, 77].

На думку вітчизняних адміністративістів публічне право насамперед, пов’язане з реалізацією публічної влади, воно є її продовженням, з усіма позитивними і негативними потенціями. Публічне право – це сфера позитивного права, що ґрунтується на засадах централізації, коли права та обов’язки побудовані за принципом влади і підпорядкування. До визначальних рис публічного права відноситься публічна влада, що визначає характер, сутність публічно-правових відносин, які є суб’єктно-об’єктними відносинами, що забезпечують єдність владного суб’єкта та підпорядкованого об’єкта. Втіленням цих відносин виступає саме суб’єкт публічної адміністрації, який у своїх рішеннях окреслює як свої дії, так і поведінку об’єктів публічного управління, а також має матеріальні та духовні засоби, що гарантують здійснення запланованого процесу [2, 77-78].

Адміністративне право є однією з найрельєфніших галузей публічного права України. За допомогою засобів адміністративного права (норми, відносини, законодавство, компетенція суб’єктів, способи реалізації норм) здійснюється зовнішнє вираження і юридичне оформлення публічного інтересу в управлінні. Публічний інтерес – це інтерес соціальної спільності, що визнаний, задоволений державою. Визнання публічності інтересу здійснюється шляхом його правового (юридичного) забезпечення (фіксації в нормах і встановленні механізму реалізації) [4, 32-33].

На наш погляд, переломним для світової спільноти, у питанні що є публічним інтересом стало прийняття та виголошення 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН «Загальної декларації прав людини», яка встановлює низку невід’ємних природних прав людини. Як відносно самостійне доповнення до цієї системи необхідно відзначити, що 4 листопада 1953 р. був прийнятий спеціальний європейський міжнародно-правовий акт – «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод». В умовах сьогодення вищезазначені прогресивні європейські положення щодо розкриття змісту та сутності прав людини у теорії вітчизняної юриспруденції стали загальновизнаними. Вони базуються на західній концепції з прав людини, яка виходить з юридичної природи безумовних або невідчужуваних прав людини (vested rights) [5, 16-17].

На думку французьких вчених, провідний внесок у розвиток адміністративного права Європейського Союзу зробили німецькі адміністративісти [6], зокрема О. Майер та його учні. Концептуальною новелою зазначеного вченого стало введення в теорію адміністративного права поняття суб’єктивного публічного права, публічної власності, публічного підприємства [7, 103-122]. У подальшому Е. Форстхоф обґрунтував інститут позитивного адміністративного управління, сутність якого полягає в пріоритеті публічного забезпечення державою інтересів населення та суспільства [8, 27-28].

Таким чином, у найбільш загальному вигляді публічний інтерес означає інтерес сукупності, тобто населення, людей тощо [9], а також те, що саме державна влада визначає, як публічний інтерес залежить від рівня правової культури та правосвідомості суб’єктів правотворчості. І те, у чому влада бачить загальне благо, може насправді й розійтися з інтересами значної частини населення. Але у всякому разі вимоги, які пред’являються до об’єктів публічного управління, мають забезпечувати загальне благо народу України та не можуть виражати приватний інтерес суб’єктів публічної адміністрації.

Сучасне адміністративне право України покликане захищати права особи в публічних відносинах. На слушну думку Р.А. Калюжного та С.В. П’яткова, в основі суб’єктивних публічних прав нескладно побачити гарантії використання особою певної можливості здійснювати юридично значимі дії на власний розсуд у гарантованих відповідно минінормами сферах організації та реалізації суспільно важливих людських відносин. Від приватних суб’єктивні права публічного характеру відрізняє те, що у відносинах, в яких вони формуються і реалізуються, зобов’язальною стороною, крім самого носія цих прав, як правило, виступає носій публічного влади – суб’єкт владних повноважень [10, 4].

На наш погляд, саме в останній тезі і полягає сутнісна різниця між приватним і публічним інтересом. Публічний інтерес є не чим іншим, як тією чи іншою сукупністю приватних інтересів [11, 12]. Відповідно не має значення, інтерес скількох осіб на основі адміністративних норм забезпечує суб’єкт публічної адміністрації. Головне, щоб він діяв у суворій відповідності до принципу законності та не відстоював приватних особистих (третіх зв’язаних з ним осіб) та корпоративних інтересів.

Отже, публічний інтерес – це важливі для значної кількості фізичних та юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються публічною адміністрацією.

Література:

1. Єлістратов А. І. Адміністративне право: лекції / Аркадій Іванович Єлістратов // [ред. та упоряд. В. В. Галунько, С. В. Діденко]. – Херсон: ВАТ ХМД, 2007. – С. 42.

2. Виконавча влада і адміністративне право / В. Б. Авер’янов [та ін.]; ред. В. Б. Авер’янов; НАН України, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 668 с.

3. Локк Джон Избранные философские произведения: [у 2-х томах] / Джон Локк. – М.: Мысль, 1960.– Т. 2. – 532 с.

4. Гончарук, С.Т. Адміністративне право України. Загальна та Особлива частини: навч. посіб. (на допомогу слухачам, що здають держ. та поточні іспити з адм. права) / С. Т. Гончарук. – К.: НАВС України, 2000. – 240 с.

5. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції / Станіслав Шевчук. – Вид. 2-ге, випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – 848 с.

6. Melleray F. L’argument de droit comparé en droit administratif français: Extrait de l’ouvrage collectif L’argument de droit comparé en droit administratif français, Bruylant, 2007 / Fabrice Melleray.

7. Mayer О. Deutsches Verwaltungsrecht / Otto Mayer. Berlin: Duncker & Humblot., 1924.

8 Галлиган Д. Административное право: история развития и основные современные концепции / Галигган Д., Полянский В.В., Старилов Ю.Н.. – М.: Юристъ, 2002. – 410 с.

9. Спасибо-Фатєєва І. Бачення дій української влади крізь призму публічних і приватних інтересів / Інна Спасибо-Фатєєва // Юридична газета від 28 листопада 2005. – № 22 (58).

10. Адміністративне право України: законодавчі визначення: словник-довідник / укладачі Р.А. Калюжний, С.В. Пєтков. – Запоріжжя: КПУ, 2009. – 220 с.

11. Коломієць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: монографія / Тетяна Олександрівна Коломієць; за ред. В.К. Шкарупи. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 403 с.


Павлов Олександр

ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ ЯК МОДЕЛЬ ВЗАЄМОДІЇ ВЛАДИ ТА ГРОМАДЯН

Сучасне суспільство висуває високі вимоги правового, соціального та управлінського характеру до функціонування органів публічної влади. Це потребує не тільки оптимізації внутрішньої структури цих інститутів, а й формування нової моделі взаємодії влади та громадян. Така взаємодія має ґрунтуватися на зворотних об’єктно-суб’єктних зв’язках, здійсненні адміністративних функцій на засадах законності, гласності та прозорості.

Все це потребує удосконалення системи публічного адміністрування як складової адміністративної реформи в Україні, головним завданням якої є формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління, утворення сучасної системи місцевого самоврядування, запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг [1, 7].

Оскільки словосполучення «публічне адміністрування» не завжди вживається за своїм призначенням, вважаємо за доцільне навести його точне визначення.

Термін «адміністрування» утворено за допомогою префіксу «ad» – «до» та коріння «ministrare» – «служити», а слово «публічний» походить від латинського «publicus», що перекладається як «суспільний», «відкритий».

У енциклопедичному словнику з державного управління публічне адміністрування визначається як «теорія та практика державного управління, яка характеризується реалізацією адміністративних процедур шляхом публічної діяльності, застосування інструментів демократичного врядування, упорядкування суспільної діяльності та надання адміністративних послуг як засобу реалізації прав та свобод громадян» [2, 605]. У наведеному визначенні адміністрування пов’язується виключно з державним управлінням, разом з тим в ньому містяться положення про такі засоби впливу як адміністративні процедури та адміністративні послуги.

В адміністративному праві наголошується на тому, що зазначена галузь права регулює суспільні відносини у сфері управлінської діяльності органів, посадових осіб з виконання публічних функцій держави та муніципальних утворень. Такий підхід є більш аргументованим й виходить з визнання римської теорії походження сучасного права, його розмежування на публічне та приватне право. Саме тому до публічного адміністрування віднесена діяльність, яку здійснюють посадові особи державних органів та органів місцевого впровадження.

На таких позиціях перебувають більшість вітчизняних науковців. Проте це питання заслуговує на подальше вивчення, оскільки залишаються недостатньо висвітленими окремі його аспекти. По-перше, цією теорією не доведено, чим відрізняються між собою публічне адміністрування та державне управління, по-друге, потрібно з’ясувати, чи відноситься до публічного адміністрування діяльність посадових осіб політичних партій, громадських організацій та суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм.

На наше переконання, сутність державного управління полягає у забезпеченні через діяльність відповідних інститутів розвитку суспільства у напрямі досягнення законодавчо визнаних цілей з метою гармонізації суспільних відносин. В процесі управління слід виокремити стадії вироблення та реалізації політико-управлінських рішень. В цьому сенсі управління виступає, в першу чергу, як процес політичної діяльності, яку здійснюють на стадії вироблення та прийняття рішень державні діячі й політики, а на стадії їх реалізації – державні службовці. Державне управління має телеологічний (цілевизначення і цілепокладання) та адміністративний (цілездійснення) аспекти. Тобто публічному адмініструванню притаманне саме цілездійснення. Функції цілевизначення та цілепокладання, так само як і цілездійснення, виконують й органи місцевого самоврядування. Інша справа, що по відношенню до них використання термінів управління чи врядування не є коректним, оскільки ці органи за визначенням є самоврядними, тобто тут об’єкт політичного впливу виступає одночасно й суб’єктом. Що стосується громадських організацій, приватних та інших підприємств, то вони також виконують перелічені функції управлінського впливу, які носять публічний характер, але обмежені колом корпоративних інтересів. До того ж, їх діяльність регламентується законодавством України. Отже, адміністрування є складовою управлінської діяльності. Публічність цієї функції вказує на суспільний характер та просторові межі її дії. Суб’єктами адміністрування виступають, як було зазначено раніше, не тільки державні ограни та органи місцевого самоврядування.

Розширення об’єктно-суб’єктного поля публічного адміністрування у визначених межах дає можливість побудувати нову модель взаємодії владних інститутів та громадян.

Для цього передусім визначимо зміст функції адміністрування та її роль у суспільному діалозі влади, громадськості та бізнесу. У нормативно-правових актах та науковій літературі функція адміністрування, як правило, зводиться до надання послуг населенню. Однак відсутнє однозначне визначення поняття «адміністративні послуги». Як тотожні йому використовуються поняття «управлінські послуги», «соціальні послуги», «державні послуги» тощо. В цьому сенсі доречним є розмежування понять «державні послуги» та «адміністративні послуги» у постанові Кабінету Міністрів України від 17 липня 2009 р.: «послуги, що надаються органами виконавчої влади, державними підприємствами, установами та організаціями в порядку виконання ними делегованих державою згідно з нормативно-правовими актами повноважень, а також послуги, що надаються іншими підприємствами, установами та організаціями, яким делеговані закріплені згідно з нормативно-правовими актами за органами виконавчої влади повноваження щодо їх надання (далі – суб’єкти), належать до державних послуг»; «адміністративна послуга – це державна послуга, яка є результатом здійснення суб’єктом повноважень щодо прийняття згідно з нормативно-правовими актами на звернення фізичної або юридичної особи адміністративного акта, спрямованого на реалізацію та захист її прав і законних інтересів та/або на виконання особою визначених законом обов’язків (отримання дозволу (ліцензії), сертифіката, посвідчення та інших документів, реєстрація тощо)» [3].

На цій підставі можна визначити такі формальні ознаки адміністративних послуг: надаються за заявою особи; мають конкретного адресата; забезпечують реалізацію об’єктивних прав певної особи шляхом виконання владних повноважень. При цьому важливо послабити тиск бюрократично-управлінського персоналу на громадськість, наблизити адміністративну діяльність до людей, підвищити ефективність витрачання бюджетних коштів в процесі надання послуг.

Дещо інше тлумачення цієї функції дають західні дослідники, яке узагальнено можна охарактеризувати як процес реалізації державних програм і державної політики в різних сферах життєдіяльності суспільства, здійснюваний у чітко визначених законодавчих рамках.

Таке розуміння функції публічного адміністрування свідчить про доцільність її розмежування з політико-управлінською функцією, метою якої є вироблення політики та прийняття управлінських рішень. Таким чином, функцію публічного адміністрування належить виконувати посадовим особам публічної сфери, які мають перебувати поза політикою й керуватися виключно законами. Їх завдання полягає у виконанні рішень, які виробляються державними діячами та політиками. В доцільності цього переконує й багаторічний досвід державотворення в Україні, який засвідчив відсутність спадкоємності у вищих ешелонах влади та непрофесіоналізм посадових осіб публічної влади. Саме на це зорієнтований План модернізації державного управління, розроблений Головдержслужбою України, який складається з наступних напрямів:

– запровадження дієвих механізмів залучення громадян до вироблення, реалізації і контролю публічної політики;

– забезпечення прозорості і відкритості діяльності органів влади;

– тісну взаємодію органів публічної влади з бізнесом і громадським сектором на засадах партнерства;

– переорієнтацію на управління за цілями (за кінцевим результатом) і надання послуг, оцінювання діяльності за критеріями результативності і соціальної ефективності;

– впровадження інформаційних технологій і розбудову системи електронного урядування;

– раціоналізацію організаційно-функціональної структури органів влади, налагодження чіткої взаємодії по горизонталі і вертикалі в системі публічного адміністрування;

– утвердження наукових засад у практиці управлінської діяльності [4, 10].

Виконання накреслених планів потребує підвищення професійного рівня посадових осіб, як адміністраторів вузького профілю, так і дженералістів.

Розвиток системи публічного адміністрування у зазначеному напрямі сприятиме формуванню громадянського суспільства в Україні.

Література:

1. Концепція адміністративної реформи в Україні: Затверджено Указом Президента України від 22 липня 1998 р. – К., 1998. – 61 с.

2. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад.: Ю.П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін.; за ред. Ю.В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К.: НАДУ, 2010. – 820 с.

3. Про заходи щодо упорядкування державних, у тому числі адміністративних послуг: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 липня 2009 р. № 737 // [Електронне видання]. – Режим доступу: http: rada.gov.ua

4. План модернізації державного управління: пропозиції щодо приведення державного управління та державної служби України у відповідність із принципами і практиками демократичного урядування / [А. Вишневський, В. Афанасьєва, Р. Гекалюк та ін.: за заг. ред. Т. Мотренка]. – К.: Центр адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу, 2010. – 396 с.


Черкасов Константин

Ишеков Константин

Четвериков Егор

ОРГАНЫ ИСПОЛНИТЕЛЬНОЙ ВЛАСТИ СУБЪЕКТОВ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ В МЕХАНИЗМЕ МЕЖРЕГИОНАЛЬНОГО ГОСУДАРСТВЕННОГО УПРАВЛЕНИЯ¹

Десятилетний срок, прошедший с момента образования в России федеральных округов и внедрения связанных с ними элементов межрегионального государственного управления, позволяет подвести некоторые промежуточные итоги, обозначить ориентиры развития на ближайшую перспективу. На сегодняшний день можно с уверенностью констатировать то, что институт межрегионального государственного управления необходим, но он еще не сложился окончательно. Системное и структурное построение органов межрегионального государственного управления динамично. Некоторые из названных органов пока лишь формируются, а созданные действуют порой недостаточно эффективно. Велики пробелы в правовом регулировании взаимодействия федеральных органов межрегионального государственного управления и органов исполнительной власти субъектов Российской Федерации. Организация региональных органов исполнительной власти в разрезе межрегионального управления оказалась практически за гранью реализуемой в России административной реформы. Вне внимания реформаторов остается вопрос об определении места и роли региональных органов исполнительной власти субъектов в механизме межрегионального управления.

Следует отметить, что в данный момент органы исполнительной власти субъектов Российской Федерации заняты в механизме межрегионального управления лишь фрагментарно, далеко не в полном объеме. В положениях о межрегиональных органах исполнительной власти в федеральных округах и других нормативно-правовых документах отражается лишь общая направленность на их взаимодействие с органами исполнительной власти субъектов. Конкретный характер взаимных связей между указанными органами власти, порядок и направления их взаимодействия не разъясняются. Как представляется, основная причина этого кроется в отсутствии слаженной системы органов межрегионального управления на уровне федеральных округов.

Главная цель предлагаемой реформы территориального управления видится в функционировании территориальных органов федеральных органов исполнительной власти, образованных на уровне федерального округа, с одновременной ликвидацией (реорганизацией) территориальных органов федеральных органов исполнительной власти в субъектах Российской Федерации и делегированием их полномочий как окружным территориальным структурам федеральных органов исполнительной власти, так и органам исполнительной власти субъектов. Последние станут в этом случае органами «двойного подчинения» высшим исполнительным органам государственной власти субъекта Российской Федерации и соответствующему федеральному органу исполнительной власти [1, 213].

Предложенный вариант модернизации исполнительной власти актуализирует вопрос о допустимости подобных преобразований с позиций требований конституционной законности. Нельзя не отметить, что ряд базовых положений Конституции России (ст.ст. 10, 11, 72-73, 77) устанавливает своего рода барьер в распространении федерального воздействия на организацию региональной исполнительной власти. Вместе с тем уместно подчеркнуть, что системная организация исполнительной власти по вопросам ведения Российской Федерации и совместного ведения Федерации и субъектов, предусмотренная ч. 2 ст. 77 Конституции, допускает право федеральных органов исполнительной власти определять структуру тех органов исполнительной власти субъектов, которым по взаимному соглашению на основе федеральных нормативных правовых актов переданы полномочия Российской Федерации по указанным выше предметам ведения. В свою очередь, за субъектами Российской Федерации должно быть зарезервировано право согласования перечня полномочий федеральных органов исполнительной власти, планируемых к передаче органам исполнительной власти субъектов России.

Выглядит логичным закрепить перечень региональных органов исполнительной власти «двойного подчинения» в Федеральном законе «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации» [2]. Систему и структуру указанных органов целесообразно выстроить по аналогии с системой и структурой соответствующих федеральных органов исполнительной власти и законодательно регламентировать их создание в каждом субъекте Федерации в императивном порядке.

Предложенные преобразования детерминируют потребность разработки федеральными органами исполнительной власти примерной схемы построения как территориальных органов федеральных органов исполнительной власти на уровне федерального округа, так и органов исполнительной власти субъектов Российской Федерации. Назначение на должность руководителей таких региональных органов исполнительной власти должно осуществляться высшим должностным лицом субъекта Российской Федерации после предварительного согласования кандидатуры как с полномочным представителем Президента РФ в федеральном округе, так и с руководителем федерального органа исполнительной власти.

Подчеркнем, что перечень региональных органов исполнительной власти, предусмотренный в федеральном законодательстве, не может быть исчерпывающим, закрытым. Субъекты Российской Федерации вправе учреждать и иные органы исполнительной власти. Планируемая схема организации исполнительной власти в регионах позволит, во-первых, соблюсти положение ч. 1 ст. 77 Конституции России, согласно которой система органов государственной власти субъектов Российской Федерации устанавливается ими самостоятельно в соответствии с основами конституционного строя России и общими принципами организации представительных и исполнительных органов государственной власти; во-вторых, успешно решать региональные специфические задачи, особые функции, стоящие перед исполнительной властью тех или иных субъектов Российской Федерации; в-третьих, оперативно учесть появление новых направлений деятельности, которые ранее не были отражены в структуре органов исполнительной власти.

Взаимодействие региональных органов исполнительной власти с территориальными органами исполнительной власти на уровне федеральных округов будет осуществляться по следующим приоритетным направлениям. В связи с тем, что полномочия территориальных органов федеральных органов исполнительной власти на уровне федерального округа должны регулировать процессы, носящие межрегиональный, межсубъектный характер, к их компетенции должен быть отнесен контроль за реализацией исполнительными органами государственной власти субъектов переданных им федеральных полномочий, обеспечение их взаимодействия, координации, соблюдение общегосударственного интереса в субъектах России. В этих целях их следует наделить правом разработки форм отчетности и определения сроков ее представления, беспрепятственного доступа к информации, имеющейся в органе исполнительной власти субъекта Российской Федерации, информирования об их деятельности полномочных представителей Президента РФ в федеральных округах, оказания информационной и консультативно-методической помощи. Целесообразным видится разработка и утверждение регламента взаимодействия федеральных органов исполнительной власти и органов исполнительной власти субъектов России по вопросам осуществления полномочий Российской Федерации, переданных органам исполнительной власти субъектов России, а также принятие общего(-ей) регламента (схемы) взаимодействия территориальных органов федеральных органов исполнительной власти и органов исполнительной власти субъектов России.

Подводя итог, отметим, что дефицит организационных и функциональных связей между федеральными органами исполнительной власти федеральных округов и органами власти субъектов Федерации преодолим только в случае коренных преобразований системы исполнительной власти соответствующих уровней. Как представляется, в результате реформы органы исполнительной власти субъектов Российской Федерации должны стать не только органами территориального управления регионов, но и субъектами, способствующими реализации единых задач межрегионального управления в России. Важно подчеркнуть, что таковыми должны быть не все органы исполнительной власти субъектов, а только те из них, которые осуществляют переданные им полномочия федеральных органов исполнительной власти по предметам исключительного ведения Российской Федерации и предметам совместного ведения Федерации и субъектов. Границы организационных и структурных преобразований региональной исполнительной власти не должны выходить за рамки требований конституционного принципа разделения властей (ст. 10 Конституции РФ), затрагивать конституционно установленные пределы разграничения предметов ведения и полномочий (ст. 71-73 Конституции РФ), посягать на самостоятельность субъектов Российской Федерации в установлении системы региональных органов государственной власти (ст.ст. 11, 77 Конституции РФ).