Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИННИМ ПРОЯВАМ: КРИМІНОЛОГІЧНИЙ І КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИЙ АСПЕКТ
Байлов Антон
ВЗАЄМОДІЯ РІЗНИХ СЛУЖБ СЛІДЧОГО ІЗОЛЯТОРА ЯК ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИННИМ ПРОЯВАМ ЩОДО ОСІБ, ЯКІ УТРИМУЮТЬСЯ ПІД ВАРТОЮ
Відповідно до Положення «Про слідчий ізолятор територіального органу управління Державного департаменту України з питань виконання покарань» слідчий ізолятор (далі – СІЗО) територіального органу управління Державного департаменту України з питань виконання покарань є установою для тримання обвинувачених, підсудних, підозрюваних у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у виді позбавлення волі, та засуджених, вироки щодо яких не набрали законної сили і щодо яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою.
Правову основу діяльності СІЗО складають Конституція України, Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Кримінально-виконавчий кодекси України, Закони України «Про попереднє ув’язнення», «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», інші закони України, акти Президента, Кабінету Міністрів України, Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, відомчі нормативно-правові акти, Положення «Про слідчий ізолятор територіального органу управління Державного департаментy України з питань виконаний покарань».
Згідно з Правилами тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань щодо осіб, які тримаються в місці попереднього ув’язнення, адміністрація слідчих ізоляторів повинна забезпечити: охорону і режим тримання взятих під варту осіб і виконання вироків, які набрали законної сили, ухвал та постанов суду; створення належних житлово-комунальних умов та матеріально-побутового забезпечення, медичного обслуговування і надання згідно з встановленими нормами харчування; виконання передбачених нормами Закону України «Про попереднє ув’язнення» і КПК України розпоряджень слідчих та судових органів; виконання щодо засуджених вимог КВК; можливість реалізації установлених Законом України «Про попереднє ув’язнення» та іншими нормативно-правовими актами прав осіб, взятих під варту. Отже, діяльність слідчого ізолятора організовується на основі роботи різних служб, яка направлена на планування, поєднання єдиноначальності у вирішенні питань службової діяльності і колегіальності при їх обговоренні, персональної відповідальності кожного працівника за стан справ на дорученій ділянці роботи та виконання окремих завдань. Такими завданнями є: (1) виконання Закону України «Про попереднє ув’язнення» з метою створення умов, що запобігають можливому ухиленню осіб, узятих під варту, від слідства і суду, перешкоджанню встановленню істини у кримінальних справах або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироків; (2) виконання кримінальних покарань у виді позбавлення волі на певний строк щодо засуджених, залишених у слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування; (3) профілактика злочинності, запобігання вчиненню нових злочинів як особами, які тримаються у слідчому ізоляторі, так і іншими громадянами; (4) забезпечення правопорядку і законності, дотримання вимог законодавства та нормативно-правових актів щодо охорони, режиму, умов тримання осіб, узятих під варту, і засуджених, а також безпеки їх, персоналу, посадових осіб та громадян, які перебувають на території СІЗО; (5) здійснення безперервного контролю за станом оперативної обстановки у слідчому ізоляторі, виявлення умов та причин, що сприяють її ускладненню, а також усунення наслідків надзвичайних подій; (6) проведення оперативно-розшукової діяльності відповідно до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та нормативно-правових актів Департаменту; (7) організація діяльності щодо розвитку та зміцнення матеріально-технічної бази та соціальної сфери слідчого ізолятора; (8) правовий і соціальний захист персоналу слідчого ізолятора та членів його сімей; (9) робота з кадрами, їх професійна підготовка; (10) здійснення взаємодії з правоохоронними органами та громадськими організаціями у питаннях боротьби зі злочинністю.
Таким чином, можна зробити висновок, що для ефективної реалізації вищезазначених основних завдань СІЗО особливу увагу необхідно приділяти чіткій та злагодженій взаємодії основних служб слідчого ізолятора.
Уявлення про відповідність функцій, що покладаються на СІЗО, можна отримати із загальної характеристики його основних відділів, а саме: 1. Відділ режиму та охорони. Утворено з метою організації та здійснення безперервного контролю за роботою підрозділів слідчого ізолятору щодо додержання законності під час забезпечення режиму відбуття покарання, охорони, ізоляції та нагляду за засудженими та ув’язненими, своєчасному попередженню та винищенню злочинності. Функціональні обов’язки особового складу відділу чітко розподілені між кожним співробітником. 2. Чергова частина. Є органом оперативного управління, що має забезпечити постійний контроль за станом оперативної обстановки в установі, своєчасне інформування керівництва установи для прийняття відповідних рішень у разі її ускладнення, управління силами та засобами, що знаходяться у її розпорядженні, введення ступенів готовності особового складу при надзвичайних подіях, проведення аналітичної та довідкової роботи. 3. Оперативна група. Здійснює проведення оперативно-розшукових заходів, взаємодію з правоохоронними органами та громадськими організаціями у питаннях боротьби зі злочинністю. 4. Відділ із соціально-виховної та психологічної роботи. Створює умови для виправлення і ресоціалізації засуджених та ув’язнених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Спрямовує роботу на формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів, стимулювання правослухняної поведінки. 5. Відділ з контролю за виконанням судових рішень. Здійснює контроль за виконанням судових рішень, проводить обліково-реєстраційну роботу з особовими справами засуджених та ув’язнених, підготовлює матеріали на помилування, переведення засуджених, а також звільнення засуджених. 6. Медична частина. Надає невідкладну медичну допомогу, проводить лікувально-профілактичну та санітарно-протиепідемічну роботу. 7. Відділ інтендантського та господарського забезпечення. Створює необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни, організовує харчування засуджених та ув’язнених, забезпечує їх речовим майном, постільною білизною та жорстким інвентарем, також організовує гігієнічні заходи для засуджених і ув’язнених та забезпечує роботу крамниці.
За такого розподілу функцій, вищезазначені завдання СІЗО забезпечуються відповідними структурними підрозділами цієї установи. Проте, слід зазначити, що в теперішній час діяльність СІЗО в України, за визначенням Департаменту, навряд чи можна вважати ефективним. При цьому основні проблеми пов’язуються з матеріально-технічним забезпеченням цих установ, залишаючи поза увагою такі основні напрямки, як забезпечення ізоляції і нагляду, процес соціально-виховної роботи. З нашої точки зору, однією із причин такого становища є недостатня взаємодія служб СІЗО.
Можна умовно визначити, що основними, узагальненими формами організації взаємодії служб СІЗО можуть бути організаційно-управлінські та організаційно-тактичні. Всі вони служать забезпеченню погодженої діяльності взаємодіючих суб’єктів. У більш розширеному вигляді їх можна описати, як-от: (1) аналіз оперативної обстановки в установі і спільне планування заходів, що вимагають погоджених дій служб для досягнення єдиної мети; (2) організація спільного проведення оперативно-розшукових та інших заходів щодо виявлення, попередження, запобігання та розкриття злочинів, щодо виявлення і усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів; (3) спільна підготовка нарад, навчань, занять, семінарів, інструктажів з питань удосконалення профілактики правопорушень, охорони, ізоляції та нагляду за особами, які тримаються в слідчому ізоляторі, додержання встановленого режиму утримання, а також питань створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених та ув’язнених.
У силу специфіки задач, які вирішуються кожною із служб СІЗО, особливостей застосування форм, методів і прийомів, на жаль, не простежується чітко вираженої взаємодії вищезазначених відділів. Проте, взаємодія між ними може бути безпосередньою і опосередкованою. Безпосередня взаємодія передбачає встановлення прямих контактів, зв’язків із взаємодіючими службами, а при опосередкованій взаємодії зв’язок встановлюється через окремі відділи, визначені особи. Взаємодія може здійснюватись як постійно, так і тимчасово, але визначається постійними і конкретними задачами і рамками.
Постійна взаємодія реалізується протягом всієї діяльності. Наприклад, повинен здійснюватись обмін оперативною інформацією не тільки між службами СІЗО, а й оперативними службами Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України в конкретних кримінальних справах, оперативних розробках, в сенсі зацікавленої інформації для інших служб. Також повинні проводитись постійні короткотермінові наради у напрямах і об’єктах обслуговування з обміну досвідом, визначення меж і необхідності обміном, допомогою оперативними силами спецтехнікою та іншим.
Тимчасова взаємодія направлена, як правило, на вирішення одноразових, невідкладних за об’ємом і часом конкретних завдань. До неї можна віднести питання про наявність інформації за об’єктом, який буде в зазначений час відпрацьовуватись, які саме сили інших служб можуть допомогти з отриманням додаткової інформації чи сприяти на конкретному етапі вирішити більш надійно поставлену задачу.
Необхідно відмітити, що успіх ефективної злагодженості та взаємодії різних служб СІЗО певною мірою залежить від самих працівників (виконавців та керівників відділів), яких повинні цікавити не тільки форми спільної діяльності, але й проблеми її організації, оскільки взаємодія є взагалі невід’ємною властивістю, атрибутом складних організованих, динамічних систем.
Підсумовуючи викладене, можна запропонувати декілька етапів щодо координації та взаємодії служб СІЗО: 1) необхідно розробити конкретні методичні рекомендації щодо роботи кожної служби, виходячи з їх завдань, методів тощо; 2) виявити доцільність, можливість та ефективність таких рекомендацій; 3) на підставі цих висновків (рекомендацій) закріпити у функціональних обов’язках кожного працівника служб СІЗО його обов’язки, які потребують певної взаємодії, тобто кожен працівник відділу повинен чітко уявляти в чому є його обов’язок щодо взаємодії та координації роботи певних служб.
Стеблинська Оксана
ДО ПИТАННЯ ЗАПОБІГАННЯ ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ В УКРАЇНИ
Дві світові війни та велика кількість збройних конфліктів в окремих країнах протягом останнього сторіччя примусили світове співтовариство замислитись над майбутнім людства. Особливої актуальності набуло питання дотримання прав та свобод людини. Тому невипадково ООН взяла на себе обов’язок здійснювати міжнародну співпрацю у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру в заохоченні й розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови та релігії. Цей обов’язок був закріплений у Статуті ООН.
На сьогоднішній день торгівля людьми вважається порушенням прав людини. Важливим етапом у ствердженні такої концепції стала всесвітня конференція з прав людини, що відбулася у Відні в 1993 році, коли вперше насильство над жінками визнали порушенням прав людини. Саме з позиції захисту прав людини в останні роки розроблялася низка міжнародних документів щодо боротьби з торгівлею людьми. Це, наприклад, Гаазька міністерська декларація (1997 р.), Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності та протоколи, що її доповнюють (2000 р.), Брюссельська декларація (2002 р.), Конвенція Ради Європи про заходи з протидії торгівлі людьми (2005 р.), в яких наголошується, що торгівля людьми – це порушення людських прав.
Діти мають ті ж права, що й повнолітні. Першим окремим документом, що закликав до охорони дітей та їхніх прав, була Женевська декларація прав дитини, прийнята 1924 року.
Іншим важливим міжнародним документом у цій галузі стала Конвенція про права дитини, прийнята і відкрита для підписання Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року. Конвенція ООН про права дитини проголошує необхідність правового та іншого захисту до і після народження дитини, важливість поваги культурних цінностей народу, до якого належить дитина, а також важливу роль міжнародного співробітництва у сфері захисту прав дітей. Статті Конвенції включають різні аспекти життя дитини: фізичний, особистісний, освітній та сімейний.
Останніми роками Україна намагається якомога активніше залучатися у процес міжнародного співробітництва у сфері боротьби з торгівлею людьми, а також до загальної боротьби з міжнародною організованою злочинністю. Слід відзначити, що Україна (як на міжнародному, так і на національному рівні) застосовує багатовекторний підхід до проблеми боротьби з торгівлею людьми. Як правило, це проявляється у поєднанні стратегій боротьби з торгівлею людьми як такою, боротьби з нелегальною міграцією та боротьби із міжнародною організованою злочинністю.
Початком нормативно-правового закріплення запобігання торгівлі людьми в Україні слід вважати 1998 р., коли чинний на той час Кримінальний кодекс України було доповнено статтею, яка передбачала покарання за торгівлю людьми (ст. 124-1 КК України). Також у 1999 р. було створено Координаційну раду по боротьбі з торгівлею людьми, жінками та дітьми при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини. Наступним, надзвичайно важливим кроком у врегулюванні протидії торгівлі людьми було створення у 2000 році в структурі Департаменту карного розшуку МВС України та в обласних управліннях внутрішніх справ спеціалізованих підрозділів по боротьбі із злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми. У червні 2002 року КМУ було затверджено «Комплексну програму протидії торгівлі людьми на 2002-2005 роки», а також створено міжвідомчу координаційну раду з питань протидії торгівлі людьми, яка сьогодні є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при, КМУ. З вересня 2001 р. набрав чинності новий Кримінальний кодекс України і стала діяти нова редакція статті, що передбачала відповідальність за торгівлю людьми – ст.149 («Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини»), кримінальна відповідальність передбачалася за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини, такі дії кваліфікувалися злочинними за наявності обов’язкового перетину державного кордону України. На сьогоднішній день діє змінена 12 січня 2006 р. редакція ст. 149 Кримінального кодексу України, нею передбачено кримінальну відповідальність за дії, що кваліфікуються як торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди щодо людини всередині держави, без обов’язковості перетину кордону.
«Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» з об’єктивної сторони може виражатись у наступних формах:
1) торгівля людьми;
2) здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина;
3) вербування;
4) переміщення;
5) переховування;
6) передача;
7) одержання людини.
Враховуючи той факт, що більшість з діянь, котрі відповідають міжнародному визначенню торгівлі людьми було закріплено в названих вище 4-7 формах об’єктивної сторони, перша форма є дещо ширшою та, відповідно, до міжнародно-правових норм, окрім іншого, передбачає відповідальність за купівлю-продаж людини з метою та без мети експлуатації. Таким чином, першою формою злочину, передбаченого ст. 149 КК України, охоплюються дії з купівлі-продажу людини, що полягають у безповоротній передачі (отриманні) людини за грошову винагороду.
Під здійсненням іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, слід розуміти як дії, спрямовані на вчинення інших, не пов’язаних з купівлею-продажем людини, а також таких, як передача людини в рахунок погашення боргу, в обмін на інші, крім грошей, цінності або на послуги матеріального характеру, дарування, передача в оренду тощо.
Важливо звернути увагу на те, що у чинному законодавстві не міститься визначення наступних термінів: вербування, переміщення, переховування, передача та одержання, що викликає певні труднощі при кваліфікації. Однак це природній процес, коли з’являються нововведення, вони спочатку дуже важко сприймаються і потребують пояснень, так як нова редакція статті була прийнята 12.01.2006 р.
Методичні рекомендації щодо розкриття та розслідування злочину, передбаченого ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини», були схвалені та підтримані Генеральною прокуратурою та Верховним судом, тому варто користуватися тими визначеннями, які подані там.
Під вербуванням слід розуміти досягнення з людиною добровільної (шляхом запрошування або умовляння особи, яка перебуває в уразливому стані) або вимушеної (шляхом шантажу, погрози застосування насильства) домовленості на її подальшу експлуатацію або на вчинення певних дій щодо неї, таких як переміщення, переховування, передача іншій особі. Вербування є закінченим з моменту досягнення домовленості з особою, яку вербують для експлуатації.
Під переміщенням людини слід розуміти дії, спрямовані на зміну місця її перебування. Зазвичай переміщення здійснює вербувальник, але це можуть робити й інші особи. Найчастіше воно пов’язане з перетином кордону, але може відбуватись і всередині країни. Позитивним нововведенням чинної редакції ст. 149 КК України є те, що переміщення однозначно є факультативною ознакою торгівлі людьми. Переміщення є закінченим злочином з моменту зміни місця перебування людини.
Під переховуванням людини слід розуміти обмеження фізичних контактів людини з іншими особами, особливо з представниками правоохоронних органів, що може проявлятись як у наданні приміщення для перебування, так і в примусовому позбавленні волі. Переховування є закінченим злочином з моменту заволодіння особою і фактичного початку обмеження її волі.
Під передачею або одержанням людини слід розуміти вчинення дій, пов’язаних з переходом контролю над людиною від однієї особи до іншої. Наприклад, вербувальник або перевізник передає людину особі, яка її експлуатуватиме. Злочин вважається закінченим з моменту передачі (одержання) людини Слід звернути увагу на те, що у випадках, коли дитина є потерпілою від злочину, кримінальне законодавство України використовує два терміни: неповнолітні та малолітні. Так, торгівля людьми буде кваліфікуватись як вчинена щодо неповнолітнього, коли потерпілою від цього злочину є дитина віком від 14 до 18 років, і щодо малолітнього – дитина віком до 14 років.
На сучасному етапі основним документом, який визначає систему протидії торгівлі людьми в державі залишається «Державна програма протидії торгівлі людьми на період до 2010 р.» прийнята в березні 2007 р. Слід зазначити, що це друга програма, яка була затверджена українським урядом, яка має більш ширший та комплексний характер та включає три основні компоненти:
1) Протидія;
2) Захист постраждалих осіб;
3) Кримінальне переслідування злочинців
Таким чином, незважаючи на здійснення певних заходів щодо по запобіганню торгівлі людьми все таки проблема залишається актуальною.
Це негативне явище може виявлятися у різних формах – від викрадення людей до їх продажу з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи. Жертви торгівлі людьми використовуються для примусової праці, у порнобізнесі, як донори для трансплантації тканин і органів тощо.
Отже, ситуація, що склалася, потребує консолідації зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також міжнародних і громадських організацій щодо подолання даного негативного явища.
Телійчук Віталій
ІНДИВІДУАЛЬНІ ПРОФІЛАКТИЧНІ ЗАХОДИ ЩОДО ПОПЕРЕДЖЕННЯ РОЗБІЙНИХ НАПАДІВ ЯК СКЛАДОВА ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ
Особливу небезпечність посягань на майно громадян становлять розбійні напади, тому що крім матеріальних збитків існує загроза здоров’ю, а іноді і життю потерпілих. Боротьба з розбійними нападами залишається у числі пріоритетних завдань діяльності оперативних підрозділів МВС України.
Стійка тенденція до зростання даного виду злочину в Україні відбувалась з 1997 по 2006 роки (у 1997 році зареєстровано – 4 873 розбійних нападів; у 1998 році – 4 897, у 2000 році – 5264, у 2001 році – 5 674, у 2003 році – 5703, у 2005 році – 6 708 таких злочинів) і лише з 2006 року спостерігається зниження кількості розбійних нападів. Так, у 2006 році вчинено 6 464 розбійних нападів, у 2007 році – 5 716, у 2008 – 4984, а у 2009 було зареєстровано 5103 таких злочинів. Подолання цього негативного явища ставить перед органами внутрішніх справ України складні нестандартні завдання, адже злочинні групи, які вчиняють розбійні напади, досить добре конспірують свою діяльність і нерідко впродовж тривалого часу їх злочинна діяльність залишається за полем зору органів внутрішніх справ.
Індивідуальна профілактика є важливою складовою частинною діяльності органів внутрішніх справ щодо попередження розбійних нападів. Її мета полягає в тому, щоб своєчасно виявляти осіб, від яких можливо очікувати вчинення розбійних нападів, і шляхом виховного впливу на них та прийняття інших заходів у напрямах переборення їх антигромадських поглядів та звичок, не допустити вчинення ними розбійних нападів. Тому від рівня організації індивідуальної профілактичної роботи в кожному органі внутрішніх справ, від ступеня активності і ефективності участі в цій роботі громадськості залежить успішність вирішення загальних завдань попередження злочинності.
Передумовами реалізації даної проблеми стали праці таких вчених як А.Ф. Возного, В.А. Лукашова, Е.О. Дідоренка, А.К. Андрієвського, Б.Г. Марохіна, В.Г. Самойлова, Г.К. Сінілова, Я.Ю. Кондратьєва, Д.Й. Никифорчука, І.П. Козаченка, С.С. Овчинського, В.С. Овчинського, Є.Д. Лук’янчикова та ін.
Індивідуальна профілактична робота цілком залежить від своєчасного і точного встановлення особи, від якої, судячи з її минулої антигромадської поведінки, можна очікувати вчинення розбійного нападу на квартиру.
Важливу роль у попередженні розбійних нападів відіграє виявлення й перевірка осіб з антигромадськими поглядами, способом життя та протиправною поведінкою. Зосередження таких осіб утворює криміногенне середовище, яке впливає на оперативну обстановку певної території обслуговування. Особливу увагу у процесі проведення оперативно-профілактичних заходів слід приділяти обставинам й особистості злочинця, застосовувати різні тактичні прийоми та оперативні комбінації.
Існують традиційні категорії осіб, які внаслідок об’єктивних і суб’єктивних обставин підлягають особливому контролю з боку оперативних підрозділів, а саме: особи, раніше засуджені за вчинення розбійних нападів; раніше засуджені за вчинення інших корисливо-насильницьких злочинів; особи, які не стали на шлях виправлення після відбування покарання; особи, які зловживають спиртними напоями; наркомани; особи, які не мають визначеного місця проживання і роду занять; неповнолітні та особи, які втягують підлітків у злочинну та іншу антигромадську діяльність; особи, які вчинили адміністративні правопорушення, й існує можливість вчинення ними у майбутньому кримінальних діянь.
Під час проведення індивідуально-профілактичної роботи коло питань, які слід обговорювати, повинно стосуватися того, де і коли переважно вчинюються корисливо-насильницькі злочини; причин та умов їх вчинення і конфліктності, яка сприяє цим злочинам; того, як не стати жертвою цих злочинів.
Важливе місце в комплексі заходів щодо попередження розбійних нападів займає боротьба з наркоманією, насильницькими злочинами, а також рецидивом, формуванням злочинних груп, з незаконним носінням та зберіганням зброї. Ця робота здійснюється в таких організаційних формах: запобігання їм, припинення злочинів, перешкоджання подальшій злочинній діяльності.
Заходи щодо запобігання злочинам спрямовані на недопущення подальшого розвитку злочинної діяльності осіб, які готуються до вчинення злочину. Приготування до злочину становить першу, початкову стадію умисної діяльності особи, яка намагається вчинити злочин.
Чинний Кримінальний кодекс України містить законодавче визначення приготування до злочину. Відповідно до ст. 14 ч. 1 КК готуванням до злочину визначається підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також умисне створення умов для вчинення злочину.
На практиці найбільш поширені форми приготування до вчинення розбійних нападів полягають у наступному: придбанні або виготовленні вогнепальної й холодної зброї, отрут або наркотичних речовин й інших предметів, що застосовуються злочинцями для впливу на осіб; підшуканні учасників розбійних нападів й організації злочинної групи, а також підбурюванні до вчинення зазначених злочинів; попередньої домовленості учасників злочинної групи про час, місце й способах вчинення розбійного нападу;підготовки конкретного плану вчинення розбійного нападу; завчасному усуненню перешкод вчиненню розбійного нападу (наприклад, приручення собаки, що стереже квартиру чи приватний будинок, порушення охоронної сигналізації); попередній підготовці транспорту для доставки злочинців до місця вчинення розбійного нападу і негайного від’їзду з місця після вчинення нападу, а також для вивезення награбованих речей і цінностей; підготовці укриття злочинців або слідів злочину; завчасному порушенні засобів зв’язку, щоб перешкодити передачі в органи міліції повідомлення про розбійний напад (обрив проводів телефонного зв’язку й т.і.); обліку сил міліції в місцях вчинення передбачуваних розбійних нападів, виборі найбільш безпечних шляхів відходу; використанні різного роду маскування, технічних засобів і т.і.
Всі ці дії спрямовані на створення умов для вчинення розбійного нападу, досягнення, в решті решт, злочинного результату.
Для здійснення планів злочинцям потрібен певний час. Це дає можливість виявляти ознаки готування до злочину й вживати заходів для запобігання переростання підготовчих дій у замах або закінчений злочин. Виявленню осіб, що задумують або готують розбійні напади, сприяє та обставина, що вони часто висловлюють злочинні наміри в присутності випадкових знайомих, підшукують собі співучасників із числа раніше засуджених і нестійких громадян, схиляють їх до вчинення розбійних нападів. Перелічені завдання можуть бути вирішені різними тактичними способами, інакше кажучи – визначеною сукупністю заходів і дій, проведених оперативним працівником.
Всі способи безпосереднього запобігання злочинам, в тому числі й розбійним нападам, можна розділити на дві основні групи.
До першої групи відносять такі тактичні способи, що дозволяють схилити встановлених осіб до відмови від злочинних намірів і не передбачають можливості притягнення їх до кримінальної відповідальності. Найбільш поширеними і ефективними слід вважати такі з них, як: безпосередній вплив оперативного працівника на особу, яка замислила або готується до вчинення розбійного нападу, шляхом проведення особистих бесід з метою відмови від злочинних намірів і дій; вплив на таких осіб з тією ж метою через оперативні можливості; вплив через рідних, друзів, колег по роботі, осіб, які мають на неї певний вплив, та інші оперативні можливості.
До другої групи належать способи, використання яких дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності осіб, які виношують намір і готуються до вчинення розбійного нападу, шляхом затримання і притягнення до кримінальної відповідальності за інші злочини.
Оскільки особливу небезпеку представляють організовані злочинні групи, головним завданням при одержанні інформації про злочинні наміри й дії є попередження створення таких груп або ж роз’єднання вже створених, які готуються вчинити розбійний напад.
Найбільш ефективним заходом попередження створення злочинної групи і, таким чином, запобігання розбійних нападів, що задумуються або готуються є притягнення до кримінальної відповідальності організаторів і підбурювачів.
Затримання є основним засобом припинення замаху на розбійний напад. На цій стадії значення мають усі фактори: своєчасність отримання первинної інформації та її повнота, активність виконавців, обдуманість запланованих заходів, готовність оперативного підрозділу вирішувати такі завдання, роль оперативного працівника у здійсненні такої роботи, їх ігнорування може призвести до невідворотних наслідків – смерті людини. Найважливішою умовою при затриманні злочинця є гарантування безпеки співробітникам правоохоронних органів та іншим особам, які можуть випадково знаходитися на місці проведення такої операції. Тому планування операції із захоплення злочинця необхідно ретельно готувати.
Отже, підводячи підсумок слід зазначити, що організація індивідуально-профілактичної роботи стосовно осіб з антигромадською поведінкою будується на основі показників діяльності органів внутрішніх справ щодо запобігання розбійним нападам, які аналізуються за такими основними критеріями: кількість осіб, взятих на облік і знятих з обліку у зв’язку з їх виправленням; кількість вчинених розбійних нападів, характеристика осіб, що їх вчинили, в тому числі й тих, які стояли на обліку; результати боротьби з пияцтвом, дрібним і побутовим хуліганством та іншими адміністративними правопорушеннями; результати боротьби з рецидивною злочинністю та ефективність використання заходів адміністративного нагляду; результати роботи в запобіганні розбійних нападів, що вчиняються неповнолітніми; ефективність використання в профілактичній роботі сил та засобів окремих служб органів внутрішніх справ. Все це дозволяє планово здійснювати індивідуально-профілактичну роботу, складати поточні плани роботи органів внутрішніх справ, з урахуванням спеціальних заходів активізації використання відповідних оперативно-розшукових та інших сил, засобів і методів. Втілення у практичну діяльність підрозділів карного розшуку та слідства зазначених заходів безперечно буде позитивно сприяти боротьбі з розбійними нападами та іншими тяжкими злочинами.