Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
СПІВВІДНОШЕННЯ ОСНОВНИХ ГАЛУЗЕЙ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА: АДМІНІСТРАТИВНОГО, ФІНАНСОВОГО ТА КОНСТИТУЦІЙНОГО
Одним з основних завдань сучасної юридичної науки є вивчення фундаментальних зв’язків і закономірностей, що визначають внутрішню організацію права як єдиної системи. В силу цього дане питання передбачає виявлення тих принципів, у відповідності з якими здійснюється структурна побудова і функціонування цієї системи. Великого значення у зв’язку з цим набуває питання про фундаментальні зв’язки основних галузей публічного права – адміністративного, фінансового та конституційного.
Не випадково, що питання співвідношення зазначених вище галузей привертає пильну увагу багатьох дослідників. Зокрема, в процесі дослідження проблем теорії фінансового права, питання співвідношення останнього з суміжними галузями підіймалося такими видатними теоретиками права як М.М. Агарков, М.Д. Шаргородський, В.С. Тадевосян, Л.І. Спірідонов; вченими-фінансистами В.А. Лєбєдєвим, П.М. Годме. Але разом з тим приходиться констатувати, що всі кроки, що були зроблені в даному напрямку, до цих пір не привели до бажаних результатів. І хоча дискусії про співвідношення цих галузей права в останні роки втратили свою гостроту, значимість предмету настільки велика, що заставляє повертатися до нього знову і знову.
Власне суттєвою стороною права, а точніше його галузей, є саме понятійно-категорійний апарат, що дає нам точне уявлення, характеристику тієї чи іншої галузі знань. І відношення між правовими категоріями, що входять до категорійних апаратів галузей права, а тим більш суміжних, в результаті повинні складати теоретичну систему саме тому, що правова дійсність, що ними відображається, сама є системою взаємопов’язаних і таких, що закономірно розвиваються, правових явищ і процесів. Виразити систему внутрішніх зв’язків права, його природу можливо лише в системі правових знань. Тому категорії фінансового права і суміжних з ним адміністративного та конституційного права не можуть розглядатися без врахування їх взаємозв’язків. «Лише система категорій логічно конкретно виражає сутність права» [1, 24], – наголошує А.М. Васильєв.
Відповідно, спираючись на теорію та методологію права, на знання, що здобуті всіма іншими науками, на власний теоретичний досвід, теорія фінансового права може і повинна дати обґрунтування такої системи правових категорій, яка, відображаючи видиме і невидиме у правовій дійсності, дозволила б нам логічно правильно та історично вірно розкрити сутність фінансового права, уявити процес його виникнення й етапи розвитку, його сучасний стан та історичну долю, а також пояснити співвідношення останнього із суміжними галузями права.
Відомо, що не лише кожна галузь законодавства, але і кожна галузь права (в тому числі і фінансове право) має свій понятійний та термінологічний апарати, які визначають обличчя цієї галузі права, її самобутність та самостійність. Але це зовсім не дає нам підстав розглядати понятійні апарати досліджуваних галузей як самостійні утворення та протиставляти їх. Навпаки, ці термінологічні апарати потрібно аналізувати як взаємопов’язані і взаємодіючі складові усього правового термінологічного апарату. Доказом цього є твердження багатьох науковців про початкову природу зазначених галузей, а саме те, що і конституційне право, і адміністративне, і фінансове належали до «державного» права. «Вже пройшов той час, коли різні галузі державних наук вважались досить незалежними одна від одної, так, що кожна з них могла існувати сама по собі, не звертаючи уваги на інші. В даний час державні науки тісно пов’язані між собою; кожна із них слугує необхідним додатком іншій», – обгрунтовує В.А. Лєбєдєв [2, 42].
В першу чергу, на нашу думку, слід пояснити співвідношення цих галузей права на рівні предмета та метода правового регулювання, адже саме предмет та метод правового регулювання характеризує ту чи іншу галузь права з огляду на її функції і тенденції розвитку її норм.
Фінансове право належить до публічного права, тому йому властивий, як і іншим галузям публічного права, імперативний метод правового регулювання, якому притаманні такі ознаки:
1) формування та виконання владовідносин, коли правові норми приймаються та реалізуються за принципом «команда – виконання»;
2) сувора з’єднаність суб’єктів публічного права законами, причому їх діяльність окреслюється правовими рамками;
3) правовому регулюванню властиве позитивне зобов’язання.
Але разом з тим, вважаємо, що ці методи мають деяку свою самостійність, що по-особливому акцентують увагу на загальні гносеологічні питання і використовують специфічні засоби пізнання свого предмету. Так, наприклад, досліджуючи співвідношення норм фінансового права з нормами адміністративного, бачимо, що вони тісно взаємодіють, оскільки діяльність з формування, розподілу і використання фінансових ресурсів держави є за своїм характером управлінською. Норми адміністративного права визначають повноваження органів виконавчої влади на видання управлінських актів, у тому числі й органів спеціального управління фінансами держави, закріплюють структуру цих органів, організаційні форми їх діяльності, порядок призначення і збільшення посадових осіб. Спираючись на адміністративно-правові норми, норми фінансового права регулюють ті відносини, які безпосередньо пов’язані з виконанням цими органами функцій по збиранню, розподілу і використанню фінансових ресурсів держави, контролю за їх цільовим витрачанням.
Взаємодію між фінансово-правовими нормами і нормами адміністративного права можна спостерігати і при забезпеченні дотримання законності у сфері фінансової діяльності держави. Зокрема, на думку О.Д. Босого, в даному напрямку норми адміністративного права сприяють ефективній реалізації фінансово-правових норм [3, 76].
Стосовно питання про співвідношення адміністративного та фінансового права, слід підкреслити, що на останнє як відокремлену частину адміністративного права повністю поширюється його загальні начала.
Також не можна залишити поза увагою питання взаємодії адміністративного і фінансового права з конституційним, адже ця взаємодія є найважливішою. Регулюючи суспільні відносини, конституційно-правові норми покликані інтегрувати у фундаментальні інститути суспільства та держави. Окрім того, що конституційне законодавство в цілому (зокрема, норми, які закріплюють основи політичної та економічної системи, адміністративно-територіальний устрій, розмежування компетенції між державними органами) має основоположне значення для фінансово-правових та адміністративно-правових норм, визначає загальну перспективу та завдання фінансово-правового регулювання, в ньому міститься і велика кількість спеціальних положень з питань фінансів. Зокрема, ст. 58 Конституції України містить припис, який встановлює виняткові повноваження Верховної Ради України затверджувати Державний бюджет, вносити до нього зміни, контролювати його виконання, приймати рішення щодо звіту про його виконання. Ця норма конкретизується у нормах конституційного права, фінансово-правові норми містять деталізовані правила, що стосуються діяльності різних державних органів у галузі фінансів.
Отже, фінансове право входить до групи публічних галузей права і безпосередньо взаємодіє з конституційним та адміністративним правом. Зокрема, на думку Мірбаха, фінансове право включає в себе: « а) норми, що відносяться до конституційного права, і б) норми, що відносяться до адміністративного права... Переважно під фінансовим правом розуміються тільки ті норми, котрі належать до адміністративного права, тоді як ті, що відносяться до конституційного права, знаходять своє місце в державному праві» [4, 9].
Підсумовуючи, зазначимо, що фінансове, конституційне і адміністративне право та їх термінологічні апарати зазнають взаємного впливу та розвиваються взаємопов’язано, проте є відокремленими та самостійними галузями права, а їх співвідношення та взаємодія лише сприяє з’ясуванню юридичної природи норм публічних галузей права і виділенню їх в окремий вид правових норм.
Література:
1. Васильев А.М. Категории теории права. – М., 1976.
2. Лебедев В.А. Финансовое право. Учебник. – М.: «Статут» (в серии «Золотые страницы финансового права России»), 2000.
3. Босий О.Д. Юридична природа фінансово-правової норми // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 125. Правознавство. Збірник наукових праць. – Чернівці: ЧДУ. – 2001. – С. 73-77.
4. F.Mirbach, Grundriss des Finanzrecht, 1906.
Позняков Спартак
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ
Формування нової доктрини адміністративного права насамперед пов’язано із процесом трансформації й адаптації предмета, методу і системи правових засобів до сучасного розвитку суспільних відносин.
Суспільний економічний розвиток вимагає більш гнучкого та адаптивного розвитку не тільки законодавства, а й правової системи (засобів, методів, механізму правового регулювання). Тому лише при адекватному правовому реагуванні на зміни в суспільній економічній діяльності можна досягти цілей справедливості і добробуту. Їх досягнення у межах адміністративно-правових досліджень потребує вирішення проблеми адаптації і трансформації методу адміністративного права в економіці.
Актульність дослідження адаптації методу адміністративно-правового регулювання економічних відносин пов’язано, з одного боку, із методологічними та практичними проблемами відставання і невідповідності адміністративно-законодавчого, державно-юридичного регулювання в умовах наявних тенденцій сталого соціально-економічного розвитку і глобалізаційних змін. Про це свідчать дані щодо значної кількості нормативно-правових актів у сфері господарської діяльності та стану економіки країни. З іншого – із необхідністю у правовому забезпеченні: 1) двох провідних функцій дії адміністративного права: правореалізаційної (у т.ч. обов’язкореалізаційної) і правозахисної; 2) «взаємного права вимоги» у відносинах громадянина і держави, коли встановлюється рівне право сторін на взаємні вимоги одна до одної, а також найширші можливості юридичного захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян [1, 250–253].
Основним наслідком суперечностей в адміністративно-правовому регулюванні є не виконання правом своєї природної і прогностичної функції щодо забезпечення сталого суспільного розвитку і досягнення соціальних цілей. У зв’язку із цим не вирішеними залишаються методологічні проблеми адміністративної правотворчості, правозастосування та безсистемності адміністративно-правового регулювання у сфері економіки; засад якості (ефективності) законодавчих основ діяльності органів публічної адміністрації у сфері господарювання і зниження їх компетенційної можливості у забезпеченні реалізації принципу верховенства права в Україні.
Проаналізовані у дослідженнях підходи щодо проблем державного регулювання відносин у сфері економіки свідчать про переважання державно-управлінського підходу із пропозиціями щодо використання управлінських й економічних методів, функцій, механізмів для досягнення цілей функціонування господарського механізму як управлінської системи. Проте недостатньо висвітлено адміністративно-правовий підхід щодо формування й використання цілісної моделі форм, методів і засобів соціальної регуляції економічними процесами розвитку, ролі і місця правових засобів, норм адміністративного права в системі господарського механізму. Також на початковому етапі знаходяться дослідження проблем утвердження нового методу адміністративного права.
Так, сучасна функція норми адміністративного права як базового елементу механізму адміністративно-правового регулювання повинна виконувати роль нормативного забезпечення реалізації положень Конституції України щодо унормування, з одного боку, обмежень діяльності органів і посадових осіб публічної адміністрації, місцевого самоврядування, з іншого – дозволеної поведінки громадян у межах відносин «взаємного права вимоги» [1, 251]. Нормативно-правове забезпечення у межах «взаємного права вимоги» у сфері економічних відносин може здійснюватися внаслідок узгодження й збалансування, з одного боку, економічних потреб і інтересів, юридичних прав, обов’язків і відповідальності громадян, з іншого – суспільних економічних інтересів, компетенції і відповідальності органів публічної адміністрації.
Для забезпечення необхідної ефективності способу дії норм адміністративного права на суспільні економічні відносини найбільш важливо, на нашу думку, не лише зафіксувати правило поведінки у певній правовій нормі і формі, а якість власне процесу системного адаптивного унормування на основі і з урахуванням об’єктивних зв’язків і закономірностей соціально-економічного розвитку. Процес адміністративно-правового унормування і організації суспільних відносин насамперед пов’язаний із потребами регулятивного або охоронного впливу на систему досліджених пріоритетних груп економічних відносин, виходячи не лише із наявних проблем практики («латання у пожежному порядку прогалин законодавства»), але й із потреби у забезпеченні випереджаючої, прогностичної організації, упорядкування і розвитку суспільних економічних відносин, запобігання відхиленням від суспільно необхідної, нормативної моделі поведінки суб’єктів адміністративного права.
Отже, сутність нової якості методу адміністративного права у сфері економіки визначається його основною функцією – забезпечення адаптації дії норм та інших елементів механізму адміністративно-правового регулювання до об’єктивних умов і потреб соціально-економічного розвитку у межах прийнятої правової системи. Це може бути досягнуто внаслідок формування відповідних методологічних засад адаптації із:
1) застосуванням системного та інституційно-правового підходів;
2) урахуванням об’єктивного взаємозв’язку між сучасними інституційно-економічними закономірностями розвитку суспільних відносин, способами формування (системного унормування і закріплення), з одного боку, внутрішнього змісту адміністративно-правової норми, з іншого – інституційно-правової форми оптимізації регулюючого впливу.
Дослідження проблем адаптації здійснюється у різних аспектах наукового знання біології, медицини, психології, соціології, кібернетики, управління, економіки та інших наук. «Адаптація» є загальним науковим поняттям і його сучасна роль у пізнанні, як і інших загальнонаукових феноменів, полягає у тому, що воно переносить знання із однієї галузі науки в іншу, сприяючи тим самим їх взаємному збагаченню засобами пізнання і перетворення оточуючого світу.
Із урахуванням загальнонаукового поняття «адаптація» побудова теоретичної конструкції системоутворюючого поняття «адаптація методу адміністративно-правового регулювання» може здійснюватися в площині ідеальної (теоретичної) моделі нових принципів адміністративного права, адміністративно-правових засобів, форм і методів забезпечення реалізації прав людини і громадянина у сучасному економічному середовищі, впливу феномену права на соціальну дійсність, вирішення правових проблем задоволення потреб людського духу й практики економічної діяльності.
Основним завданням дослідження перспектив адміністративно-правового регулювання у сфері економіки є вироблення принципів, структури, функцій, способів і засобів механізму адаптації та трансформації методу адміністративного права в економіці. Наукове завдання повинно виконуватися із урахуванням соціальних і національних пріоритетів економічного розвитку, міжнародного досвіду адміністративно-правового регулювання економічних відносин публічно-сервісного типу.
Методичною основою дослідження перспектив адміністративно-правового регулювання у сфері економіки є системний і інституційний підходи із використанням історико-правових, філософсько-правових інших загальнонаукових і галузевих методів пізнання соціальних, економічних і правових явищ. При цьому адекватність і необхідність системного і інституційного підходів у дослідженні перспектив розвитку адміністративно-правового регулювання економічних відносин виявляється у тому, що норми, метод адміністративного права є одними із елементів більш загальної системи засобів, методів і механізмів правової, соціальної регуляції економічно-інституційної структури відносин.
У зв’язку з цим ефективна трансформація методу адміністративного права у сфері економіки можлива шляхом розробки поняття так званого адаптаційного інституційного механізму адміністративно-правового регулювання. Формування й моделювання елементів зазначеного механізму може здійснюватися не лише шляхом еклектичного об’єднання у систему юридичних норм, що регулюють певну видову групу однорідних суспільних відносин, але й у спосіб якісно-змістовного формування адаптаційної системи інших видів правових засобів. При цьому інститут права («інститут-особа», «інститут-механізм») виявляє себе одночасно як форма і метод такого об’єднання для досягнення необхідної ефективності адміністративно-правового регулювання.
Теоретичні та практичні результати дослідження перспектив адміністративно-правового регулювання у сфері економіки можуть бути отримані у площині методологічного забезпечення адаптації методу адміністративно-правового регулювання з метою:
– досягнення цілей права й соціально-економічного розвитку в умовах прийнятої правової системи;
– реалізації одного із фундаментальних напрямів у реформуванні адміністративного права і підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання економічних відносин у світлі реформи сучасної економічної і правової систем України.
Література:
1. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право / Авер’янов В. Б., Дерець В. А., Школик А. М. та ін. [за заг.ред. В. Б. Авер’янова]. – К.: Юстініан, 2007. – 288 с.
Терещенко Світлана
ВАРТІСТЬ ЯК СКЛАДОВА МАЙНОВИХ ВІДНОСИН: ПРАВОВІ АСПЕКТИ
Вартість, як економічна категорія є складовою майнових відносин, яка відображає їх економічну сутність, формує психологію поведінки суб’єктів господарювання в межах цих правових відносин. Вартість, крім економічного, відображає правовий аспект власності, який охоплює поняття цілісності власності, яка має корисні властивості, з урахуванням наявних обмежень чи обтяжень, відображений у відповідній правовій конструкції комплексу наявних прав власника, закріпленому у відповідному правовстановлюючому документі, висновках незалежного суб’єкта оціночної діяльності, рахунках на товар тощо, який в цьому розумінні є юридично значущим документом, що виражає та підтверджує вартісний показник майна як власності конкретного суб’єкта майнових відносин.
В юридичній літературі [1] майнові відносини визначаються як відносини, спрямовані на закріплення майна за їх учасниками, та відносини з відчуження майна.
Історично майнові відносини склалися з виникнення приватної власності, яка прийшла на зміну спільної власності в первіснообщинному суспільстві.
Наступним поштовхом розвитку майнових відносин став суспільний розподіл праці: спочатку між землеробством і тваринництвом, а пізніше ремісництвом. Все це зробило можливим і необхідним обмін результатами своєї діяльності, адже людина не може забезпечити свої потреби за рахунок продуктів власної праці. При цьому слід зазначити, що потреби людини залежать як від загального розвитку суспільних відносин, так і від ступеня її добробуту тобто майнового положення в суспільстві.
Отже, основним чинником будь-якої діяльності людей є особисті та суспільні потреби. Процес задоволення потреб змушує людей входити у майнові відносини з іншими людьми, які загалом утворюють суспільні відносини. Традиційно основою суспільних відносин є виробничі відносини, які охоплюють процеси як виробництва, так і розподілу, перерозподілу і споживання певних вироблених благ. Зовнішньою формою цих відносин є майнові відносини, що складаються з відносин власності та відносин обігу. У результаті таких відносин виникають інші власники, причому цей процес є безперервним аж до повного споживання цих благ.
Всякий продукт, призначений для відчуження, є товаром. Процес відчуження товарів відбиває динамічну сторону майнових відносин, здійснюється за допомогою відносин обігу або товарно-грошових відносин, в результаті відбувається обмін товарів на інший або гроші.
Будь-які відносини в суспільстві передбачають наявність двох або більше сторін, які виступають їх учасниками. Щодо майнових відносин, то згідно статті 2 ЦК їх суб’єктами або учасниками є фізичні і юридичні особи, а також держава, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Під об’єктом майнових відносин розуміють те, на що спрямовані дії суб’єктів цих відносин.
Товаровиробники діють у різних індивідуальних і природно кліматичних умовах. Згідно з цим у товарах втілюється різна індивідуальна вартість. Робочий час, витрачений на виробництво товару окремим виробником, називається індивідуальним робочим часом, а вартість, створена ним – індивідуальною вартістю.
Проте на ринку у процесі обміну враховується лише суспільна вартість. Величина її визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільно необхідним робочим часом, тобто тим робочим часом, який визначається наявними суспільно нормальними умовами виробництва при середньому в конкретному періоді і в даному суспільстві рівні уміння й інтенсивності праці товаровиробників.
Отже, величина вартості товару значною мірою визначається суспільно необхідними витратами і, як правило, збігається з індивідуальними витратами праці тих виробників, які доставляють на ринок переважну більшість товарів одного виду [3].
З другого боку, всякий процес праці – це процес затрат людської робочої сили. Ці затрати характеризують працю з її кількісного боку, не торкаючи її конкретної форми. Ця праця у фізіологічному розумінні отримала назву абстрактної праці і саме вона створює вартість товару.
Отже, вартість – це втілена в товарі абстрактна праця. Саме тому вартість – це не просто втілена в товарі праця, а в першу чергу відношення між людьми, приховане речовою оболонкою.
Вартість – це втілена й уречевлена в продукті суспільна праця; економічна категорія, яка виражає відносини між суб’єктами господарської діяльності, що пов’язані суспільним поділом праці і обміном товарами та послугами.
На думку М. Туган-Барановського, є різниця між категоріями цінності та вартості. Цінність він вважав суб’єктивною категорією. Величина цінності визначається граничною корисністю господарського блага, яка є первинною цінністю в системі ринкових відносин. Граничні корисності, на думку М. Туган-Барановського, пропорційні їх трудовим властивостям, тому що ігнорувати працю, витрачену на виробництво, означає заперечувати очевидне [2].
Аналіз основних принципів наведених теорій вартості свідчить, що вони активно використовуються при визначенні вартості різних категорій майна та майнових прав у межах потреб суспільства.
Основні критерії, за якими визнається вартість майна, у сучасному обіговому обороті України є принципи граничної корисності та продуктивності, які зумовлюють отримання вірогідності вартості з урахуванням найбільш ефективного його використання, економічної доцільності та юридичної правомірності. Зазначене свідчить, що вартість є одним з основних критеріїв майнових та суміжних з ними відносин, на тих підставах, що вартісні показники формують відповідні елементи ринку, а саме попит та пропозицію.
Ці економічні принципи відображені у статті 3 Національного стандарту НС№1 « Загальні засади оцінки майна і майнових прав» [7], відповідно до якої:
- вартість – еквівалент цінності об’єкта, відображений у ймовірній сумі грошей;
- ймовірна сума грошей – найбільша сума грошей, яку може отримати продавець та може погодитися сплатити покупець;
- поточна вартість – вартість, приведена у відповідність до цін на дату оцінки шляхом дисконтування або використання фактичних цін на дату оцінки;
- ціна – фактична сума грошей, сплачена за об’єкт оцінки або подібне майно;
- ринкова вартість – вартість, за яку можливе відчуження об’єкта оцінки на ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеною між покупцем та продавцем, після проведення відповідного маркетингу за умови, що кожна із сторін діяла зі знанням справи, розсудливо і без примусу.
У свою чергу ст.1 Методики оцінки майна [7] встановлює випадки у разі настання яких у межах майнових відносин обов’язково виконуються оціночні процедури з визнання вірогідної вартості майна шляхом виконання незалежної оцінки.
При реалізації суб’єктами господарювання майнових відносин від використання товарообмінних операцій вартість майна виступає вже як ціна, за яку при обміні переводиться рівноцінна річ чи сплачений її капітал у відповідний грошовий еквівалент. Саме тому ст. 189 ГК України визначає, що ціна є формою грошового визначення вартості виробленої продукції, робіт та послуг [8].
Отже, відносинам, що виникають між суб’єктами на підставах розподілу та перерозподілу майна та майнових прав, передують відносини зі встановлення їх вірогідної вартості, що розроблена комплексом юридичних прав та обов’язків на неї, тобто ступенем методично дозволених дій, які можна використовувати стосовно неї, яка і виражає відповідний рівень їх використання.