Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Єрмоленко В.М. Правові основи майнових та земельних відносин. – К.: Магістр ХХ1ст, 2006. – С. 382.
2. Єрмоленко В.М. «Філософсько-економічна»концепція майнових відносин // Держава і право зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. Вип. 27. – К.: Ін- т держави і права НАН України,2005.- С.310 -311.
3. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003р. №435
4.Домашенко В.М., Рубаник В.Є. Власність і право власності. – Х.: Факт,2002. – С. 550.
5. Воробйов Є.М. Економічна теорія. – К.: Х., 2003.- С. 224-227.
6. Національний стандарт №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав»: Постанова Кабінету Міністрів від 10 вересня 2003 р.№ 440.
7. Методика оцінки майна: Постанова Кабінету Міністрів від 10 грудня 2003р.
8. Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. № 436.
Шем’яков Олександр
Батракова Яна
АДМІНІСТРАТИВНІ ДЕЛІКТИ У СФЕРІ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ
Відповідно до Конституції України та Декларації про державний суверенітет України єдиним носієм влади в Україні є народ. Слід додати, що реалізацію цього права покладено через інститут представництва, отже, процедура виборів представників від народу є єдиною підставою для формування органів публічної влади.
Соціальна значимість адміністративних деліктів у сфері виборчого права зумовлена можливістю реалізації інституту народовладдя у демократичному суспільстві.
Вибори як основний інструмент волевиявлення народу схильний до найбільшого політичного впливу. Основи виборчого права мають бути захищені стабільними нормами права. Однак, слід додати, що тільки дієва реалізація цих норм є запорукою їх успішного існування.
Початок 2010 року є визначним в аспекті історико-правового розвитку і становлення України як правової держави. Такий висновок можна зробити, виходячи з того, що Верховна Рада України та Конституційний Суд України прийняли низку законодавчих актів, які вплинуть на подальше державотворення, а саме: Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 р., Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10 липня 2010 р., Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 30 серпня 2010 р., та рішення Конституційного Суду у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 08 грудня 2004 року № 2222 – IV у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття від 30 вересня 2010 р.
Така доволі часта зміна законодавства очевидно є підставою виникнення конфліктних ситуацій та адміністративних деліктів на майбутніх виборах у жовтні 2010 року. У вищеназваних законодавчих актах визначено коло відносин, які характеризують права і законні інтереси громадян України під час виборів, та на які можуть бути направлені посягання. Порушення визначених прав і є адміністративними деліктами у сфері виборчих правовідносин. Перелік основних видів, відповідно визначено Главою 15-А КпАП, що забезпечує ефективність їх попередження та розкриття органами внутрішніх справ.
Представлена нами доповідь пропонує розглянути суть та структуру адміністративного делікту у сфері виборчого права. По-перше, застосовуючи аналогію закону, визначимо суб’єкти адміністративного делікту на підставі ст. 12 Закону України «Про вибори народних депутатів» від 25 березня 2004 року.
Отже, суб’єктами виборчого права є виборець; кандидат у депутати та партії(блок); виборчі комісії та їх члени, офіційні спостерігачі [1]. Відповідно до цього пропонуємо поділ адміністративних деліктів у сфері виборчого права на такі види за критерієм ролі суб’єкта у виборчому процесі на:
- електоратні;
- партеїтні;
- коміттерні;
- обсервентні (резидентні та нерезидентні) відповідно.
По-друге, за критерієм часу скоєння правопорушення:
- під час проведення передвиборчої компанії;
- в період закінчення встановленого строку виборчої компанії до дня голосування;
- протягом дня голосування;
- після дня голосування до офіційного оприлюднення результатів голосування.
Слід звернути увагу на об’єкт адміністративного делікту у сфері виборчого права як на відносини, що стали причиною виникнення такого порушення, а саме: право вибору, публічність і відкритість виборчого процесу, рівність суб’єктів перед законом, вільне волевиявлення, свободи передвиборчої агітації та багато іншого.
З приводу цього пропонуємо виділити основні порушення адміністративного права суб’єктами виборчого права. Такими є:
- порушення порядку ведення Державного реєстру виборців,
- порушення порядку ведення передвиборчої агітації,
- порушення порядку надання фінансової підтримки під час виборів,
- невиконання рішення виборчої комісії, порушення таємності голосування,
- порушення процедури підрахунку голосів та інше.
Виходячи з того, що у названих нормативно-правових актах визначено перелік не тільки адміністративних деліктів у сфері виборчого права, а також відповідальність за вчинення таких дій та заходи усунення їх наслідків – буде доцільним розглянути пов’язані з цим проблемні питання:
1) частиною 1 ст.17 Кодексу про адміністративне судочинство України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, пов’язані з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Стаття 1 Кодексу про адміністративне судочинство України визначає юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства [2].
Виходячи з положень цієї статті, адміністративними судами розглядаються адміністративні справи, а процедура судочинства щодо виборчих комісії та їх членів більш детально визначена ч. 3-4 ст. 172, та спірною ч.5 ст. 172, якою визначено, що рішення, дії чи бездіяльність визначеного суб’єкта оскаржуються до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням відповідної комісії. Відповідно ж до ч.1 ст. 24 нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, які за загальним правилом розглядають справи про адміністративні правопорушення [3]. Виходячи з визначеного, зміни, на які всі очікували в адміністративному судочинстві (чітке розмежування юрисдикції адміністративних та цивільних судів, особливо, щодо питань виборчого права) не відбулися;
2) дискусійним є питання про визначення документу, який би більш повно відповідав потребам адміністративного судочинства та був підставою для відкриття провадження в адміністративній справі адміністративним судом. На наш погляд, оскарження відповідно до абз.4 ст.3 Закону України «Про звернення громадян» від 02 жовтня 1996 року необхідно здійснювати за допомогою скарги як офіційного документа з вимогами поновлення прав і законних інтересів громадян, порушених саме діями суб’єктів владних повноважень [4]; підтвердженням нашої думки є визначена цивільним та кримінальним процесами форма оскарження, а саме – скарга (апеляційна та касаційна). Однак, при визначенні суб’єктів адміністративного делікту у сфері виборчого права, ми окреслили чітке коло таких і встановили, що ними є не тільки суб’єкти владних повноважень.
Пропонуємо, для чіткого визначення офіційного документа для відкриття провадження в адміністративній справі адміністративним судом замінити слово «оскаржити» в КАС на «пред’явити адміністративний позов», а словосполучення «позовна заява» на «адміністративний позов»;
3) у зв’язку з тим, що законодавці у п.5. ч.1 ст.3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначили адміністративний процес лише як правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства, вони заперечили існування провадження щодо розгляду звернень громадян, атестаційного провадження, реєстраційного провадження та провадження у справах про адміністративні правопорушення, тим самим підтримали застарілу судову концепцію адміністративного процесу. Найбільш аргументованою, на наш погляд, є управлінська концепція адміністративного процесу, яка визначає його як суб’єктів владних повноважень з приводу реалізації ними законодавчо встановленого порядку застосування кореспондуючих матеріальних норм права [5, 13]. Саме тому, треба замінити словосполучення визначене п.5. ч.1 ст.3 КАС «адміністративний процес» на «процес адміністративного судочинства», що більш повною мірою відповідатиме вимогам чинного процесуального законодавства.
Всі наведені нами аргументи та пропозиції при їх практичному застосуванні поліпшать не тільки організаційно-правові засади реалізації виборчого права та попередження адміністративних деліктів у цій сфері, а й адаптують потреби практики до теоретичних основ адміністративного судочинства та процесу.
Література:
1. Про вибори народних депутатів: Закону України від 25.03.2004р. № 1665-IV // Відомості Верховної Ради України – 2004 – № 27. – Ст. 366 – (Зі змін. та допов.).
2. Кодекс Адміністративного судочинства України: Закон України від 09.09.2010р. №2747-15 // Відомості Верховної Ради України – 2005. – №35 – Ст. 446 – (Зі змін. та допов.).
3. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010р. № 2453-VI // Офіційний вісник України – 2010. – № 55. – Ст. 1900.
4. Про звернення громадян: Закон України від 02.10.1996р. № 393/96-ВР // Відомості Верховної Ради України – 1996. – № 47. – Ст. 256 – (Зі змін. та допов.).
5. Кузьменко О.В., Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник / За ред. О.В. Кузьменко. – К.: Атіка, 2008. – 416 с.
6. Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів: Закон України від 10.07.2010р. № 2487-VI // Відомості Верховної Ради України – 2010. – № 35. – Ст. 49 – (Зі змін. та допов.).
Богінська Людмила
ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ІНСТРУМЕНТИ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
З часу проведення земельної реформи згідно із постановою Верховної Ради України «Про земельну реформу» (1990 р.) в Україні практично сформовано новий земельний лад. Зокрема, ліквідовано державну монополію на землю, здійснено перехід до різних форм власності на неї, запроваджено платне землекористування, закладено об’єктивні умови для ринкового обігу земельних ділянок.
Проте реформування земельних відносин до цього часу не дало позитивних виробничих результатів, не вирішило основного завдання забезпечення раціонального та еколого-безпечного використання земельних ресурсів, охорони їх від деградації, налагодження дійової системи державного управління земельними ресурсами та правове регулювання земельних відносин.
В умовах монополізму виробників засобів виробництва та ринку збуту, правової незахищеності, відсутності реальних основ для фінансової підтримки, підтримки різноманітних форм власності сільське господарство і АПК виявилися кинутими державою у ринкову стихію.
У процесі реформ не вдалося вирішити головного завдання – змінити відносини власності та земельні відносин. Земля (головний ресурс сільського господарства) не введена до економічного обороту. Її вартість має формальне значення і не входить до аграрного капіталу. До цього часу не створені умови для реалізації громадянами права власності на землю. Незважаючи на непослідовність економічних перетворень, у країні все ж вдалося створити законодавче поле, яке, в принципі, забезпечує процес зміни економічних укладів та становлення багатоукладної аграрної економіки. У Кодексі України про адміністративні правопорушення (Відомості Верховної Ради УРСР, 1984р.) стаття 53-4 передбачає накладення штрафів на громадян від 30 до 70 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
У кримінальному кодексі України (Відомості Верховної Ради України, 2001р., № 25-26) стаття 239-1 наголошує, що незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи для довкілля карається штрафом від 200 до 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або обмеженням волі до 5 років з конфіскацією знарядь та засобів заволодіння.
На сьогодні набуває усталеного характеру розпорошення земельних правових норм у різних законодавчих актах. Водночас залишаються законодавчо неврегульованими такі важливі для розвитку земельних відносин питання, як питання про державний земельний кадастр, ринок землі, земельний іпотечний банк тощо. Врегулювання цих питань щоразу відкладається на невизначений термін.
У результаті, земельне законодавство залишається неповним і суперечливим, а сам процес його формування, з одного боку, підтверджує відзначену вище відсутність стратегії розвитку земельних відносин, з іншого – свідчить про непослідовність державної земельної політики [1].
Разом з тим, Національна програма охорони земель, яка передбачає переорієнтацію землекористування майже всього земельного фонду України, включаючи скорочення орної землі, не дає конкретної відповіді щодо використання, розпорядження та контролю за землями сільськогосподарського призначення, які повинні бути об’єктом довгострокового екологічного захисту.
З урахуванням соціального фактору, функції економічної відповідальності щодо забезпечення якості (екологічності) агропромислової продукції, зменшення негативного впливу агротехнологій на здоров’я населення, повинні мати активний і одночасно оптимальний вплив на екологічно відповідальну господарську поведінку суб’єктів виробничих відносин в АПК, орієнтованих на більш повне урахування якісних параметрів відтворювальних процесів. Їхня дія має бути спрямована на забезпечення заходів по дотриманню всіма господарськими суб’єктами якісних параметрів агропромислової продукції, визначених системою договірних відносин, національною економічною сертифікацією продуктів харчування (яку, варто зауважити, ще необхідно створити).
Економіко-правова відповідальність за соціальні наслідки аграрного виробництва в цілому, адміністративні й економічні санкції за недотримання якості (екологічності) агропромислової продукції повинні виконувати стимулюючу функцію. В умовах соціальної, економічної та екологічної кризи, необхідності дотримання екобезпечності життєдіяльності населення з позиції якості продуктів харчування дана функція виконує особливі задачі і є головною. Оскільки в системі забезпечення якості важливою є профілактика порушень екологічності відтворювальних процесів в АПК, то стимулювання досягнення екологічної ефективності господарювання спонукає його суб’єктів до відповідної виробничої поведінки. Недопущення виробничих порушень у системі забезпечення якості (екологічності) продукції (що, насамперед, важливо для національних інтересів) через ринково орієнтований механізм економічної (матеріальної) зацікавленості у випуску якісної продукції (або підвищеної якості) виділяє стимулювання як головну функцію економічної відповідальності.
Застосування економічних санкцій може негативно впливати на кінцеві фінансово-економічні результати діяльності підприємств АПК у різних межах, але в той же час і стимулювати екологічність виробництва, виходячи з діючої погрози їх застосування.
Економічна відповідальність у вигляді застосування організаційно-економіко-правового механізму дотримання якості продукції може включати різні підсистеми (планування, організацію, стимулювання, фінансовий механізм), властиві господарському механізму в цілому. Ці підсистеми можуть мати самостійні структурно-функціональні призначення або бути складовою господарського механізму АПК, аграрного природокористування як підсистема забезпечення екологічної та загальної якості продукції.
У Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачалося, що в обов’язок забруднювачів довкілля входить відшкодування збитку потерпілим у повному обсязі і забезпечення їм відповідних прав. Однак земельне, водне, лісове й ін. юридичні норми сформувалися як окремі галузі права задовго до появи цього закону, і в них, як і в колгоспному (нині аграрному) праві, передбачений лише захист від зовнішнього впливу відповідних середовищ і галузей економіки, що ставить зазначені галузі у привілейоване становище. На жаль, такий погляд уже давно не підтверджується нашою і світовою практикою. Сільське господарство є джерелом пестицидів, нітратів у харчових продуктах і об’єктах навколишнього середовища [2]. Тому розрахунок втрат, оцінка шкоди та збитку не втрачають актуальності.
Закон України «Про охорону земель» (Відомості Верховної Ради, 2003, № 39, ст.349) визначає правові, економічні та соціальні основи охорони земель з метою забезпечення їх раціонального використання, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, інших корисних властивостей землі, збереження екологічних функцій ґрунтового покриву та охорони довкілля.
В умовах адміністративно-командної економіки доцільність грошової оцінки землі обґрунтовувалася введенням плати за основні фонди і необхідністю удосконалення методики визначення ефективності їх використання, створенням економічних перешкод безгосподарному використанню землі, удосконаленню госпрозрахункових відносин, для створення рівних можливостей одержання чистого прибутку господарствами, що знаходяться в різних природних умовах, для визначення розмірів компенсації збитків при відчуженні їх із сільського господарства, для оподаткування [3].
Кризові явища в агропромисловому комплексі привели до істотного зниження екологічної стійкості територій, посилення процесів деградації ґрунтового покриву. Для запобігання загрозливим наслідкам екологічного стану земельних ресурсів необхідно, наприклад, провести інвентаризацію земельних угідь, виявити ступінь деградації ґрунту, визначити шляхи поліпшення землекористування на основі застосування критеріїв та показників еколого-економічної ефективності.
Оптимізація фонду земельних ресурсів сільськогосподарських підприємств і системи землекористування передбачає визначення раціональної структури земельних ресурсів (за категоріями, призначенням, формами власності) з урахуванням соціальних та економічних потреб і перспектив розвитку, вимог продовольчої безпеки, інвестиційної привабливості, норм екологічної стійкості територій; проведення зонування території регіону, визначення науково обґрунтованих моделей користування сільськогосподарськими землями, забезпечення неухильного дотримання цих норм і стандартів.
Пріоритетними стратегічними напрямами та завданнями наступного етапу земельної реформи є впровадження засад стратегічного менеджменту в систему управління земельними відносинами, розвитком та охороною земельних ресурсів – пропонується створити Фонд державних земель – організацію, яка б відповідала за стан, структуру та використання земель державної власності; мала б стати одним з головних інструментів реалізації державної земельної політики, здійснюючи від імені держави операції з купівлі-продажу земельних ділянок, передачі їх в оренду тощо. Створення Фонду державних земель дасть змогу:
1. запровадити моніторинг стану та використання земель державної власності;
2. створити умови для формування масивів земель сільськогосподарського призначення за рахунок купівлі невеликих земельних ділянок, що дозволить збільшити їх привабливість і ринкову вартість;
3. раціонально розпоряджатися деградованими та малопродуктивними землями шляхом викупу їх у власників і, після покращення їх стану, продажу найбільш ефективному землекористувачу;
4. прискорити розвиток земельної іпотеки через викуп заставлених ділянок у разі їх примусової реалізації.
Література:
1. Хендриксен Э. С., Ван Бреда М. Ф. Теория бухгалтерского учета: Пер. с англ. /Под ред. проф. Я.В. Соколова – М.: Финансы и статистика, 2000 – 576 с.
2. Шпичак О. М. Ціноутворення та інфраструктура формування ринкових відносин в АПК // Економіка АПК. – 1999. – №1. – С. 44 – 47.
3. Агропромисловий комплекс України: стан, тенденції та перспективи розвитку. Інформаційно-аналітичний збірник (випуск №5) / За ред. П. Т. Саблука та ін. – К.: ІАН УААН, 2002. – 647 с.
Задоя Іванна
МОДЕЛІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ
Становлення України, як незалежної, демократичної, соціальної, правової держави зумовлює реформування української моделі державної служби. З метою виокремлення основних ознак та визначення положень, які необхідно змінити в українській моделі державної служби доцільно розглянути моделі, що існують у світі та навести їх наукову класифікацію.
Моделі систем державної служби класифікуються дослідниками за декількома важливими критеріями (організація державної служби, відкритість системи, регіональні особливості характеру відносин між службовцем і державою). В науковій літературі пропонується розрізняти три групи моделей державної служби: організаційні моделі; група моделей за рівнем відкритості; регіональні моделі державної служби.
Організаційні моделі державної служби, які характеризуються рівнем організаційної централізації системи управління державною службою та її кадрового забезпечення, в свою чергу, поділяються на централізовану та децентралізовану моделі.
Централізована модель державної служби є системою з жорсткою організаційною структурою управління державною службою, наявністю спеціально уповноваженого урядового органу з широкими повноваженнями (розробка єдиної системи та форм оплати праці для всіх державних органів, координація організації праці та кадрового забезпечення, аж до централізованого добору кандидатів та їх підготовки чи перепідготовки тощо).
Типовими прикладами централізованої моделі є системи державної служби Великої Британії, Франції.
Перевагами такої моделі є системність і послідовність в організації та розвитку державної служби у всіх органах влади. Її недоліками є неповороткість, консервативність, відірваність широких повноважень центрального органу в частині кадрового забезпечення від відповідальності за результати роботи державних службовців.
Децентралізована модель державної служби є системою з розосередженою організаційною структурою управління державною службою, обмеженістю повноважень (узагальнення та обмін інформацією) спеціально уповноваженого органу чи його відсутністю, делегуванням широких кадрових повноважень всім міністерствам, відомствам та іншим державним органам.
Типовим прикладом децентралізованої моделі є система державної служби США.
Перевагами такої моделі є гнучкість, динамічність, чіткий зв’язок між повноваженнями керівників державних органів у частині кадрового забезпечення та відповідальністю за результати роботи державних службовців, її недоліки – це відсутність системності та послідовності в організації та розвитку державної служби.
Значна кількість держав застосовує змішані моделі, для того щоб уникнути частини недоліків і поєднати переваги централізованої та децентралізованої моделей.
Моделі за рівнем відкритості державної служби поділяються за критерієм відкритості систем державної служби на кар’єрну (закриту) та посадову (відкриту) моделі.
Кар’єрна (закрита) модель державної служби є системою з високими вимогами до загальної освіти та універсальних здібностей претендентів на державну службу, соціально обмеженим доступом нових працівників, гарантованою зайнятістю, низькою мобільністю і високою захищеністю службовців. Для кар’єрної (закритої) моделі державної служби характерні:
- підготовка нових державних службовців у нечисленних елітних навчальних закладах, які надають широку загальну підготовку, що дає змогу працювати на різноманітних посадах протягом службової кар’єри [3; 302-303]. Наприклад, в Японії таким навчальним закладом є Токійський університет, випускники якого переважають на найвищих рівнях державної служби. А елітний ешелон державних службовців Франції отримує освіту в Національній школі Адміністрації, яка має найвищий статус серед вищих навчальних закладів країни. Державна служба Великої Британії у цілому не характеризується як закрита система, але серед представників вищих рівнів державних службовців переважають випускники Оксфордського та Кембріджського університетів [1;17];
- соціально обмежений доступ до державної служби нових працівників;
- прийняття на державну службу за конкурсом шляхом складання вступних іспитів;
- вузька спеціалізація й обмежені повноваження державних службовців;
- політична нейтральність та соціальна захищеність державної службовців. Так, наприклад, Федеральним законом про чиновників Німеччини, прийнятим у 1953 році, що діє й сьогодні в редакції 1985 року, передбачено, що чиновник служить не окремій партії, а всьому народу, відповідно передбачено вимоги про «деполітизацію» і «департизацію» управлінського апарату. В Іспанії, Фінляндії та ряді інших країн Європи принцип несумісності депутатського мандата й посад на державній службі стосується лише найвищих посад [1; 18];
- низька мобільність переміщень державних службовців;
- підвищення по службі, як результат досвіду та високої кваліфікації;
- гарантована (довічна) зайнятість державних службовців;
- суворий кодекс поведінки та моральних норм державних службовців.
Типовими прикладами кар’єрної (закритої) моделі є системи державної служби більшості західноєвропейських країн (Велика Британія, Іспанія, Франція, ФРН) та Японії.
Посадова (відкрита) модель державної служби є системою з високими вимогами до вузькофахових знань, потрібних на конкретній посаді, високою мобільністю службовців, їх широкими повноваженнями та відсутністю соціальних обмежень для потенційних службовців. Ця система характеризується відсутністю елітних спеціалізованих закладів із підготовки керівного персоналу державних службовців. Фахівці державного управління традиційно здобувають освіту переважно в університетах, школах та коледжах при цих університетах. Завдяки порівняно вільному вступові до університетів державна служба є більш мобільною та дає можливість зайняти будь-який рівень службової ієрархії відповідно до кваліфікації претендента. Звідси – менш виражений класовий та соціальний характер державної служби, притаманний закритим системам. Значно спрощеним є вступ на державну службу, де застосовується гнучка практика наймання на роботу. Тут практикуються специфічні іспити для конкретної посади, замість загальних конкурсних іспитів, притаманних закритим системам.
Типовими прикладами посадової (відкритої) моделі є системи державної служби США і Швеції.
Американське законодавство дозволяє державним службовцям брати участь у політичній діяльності, зокрема вони можуть належати до політичних партій і висловлювати свої політичні погляди. Але державний службовець не має права брати участь у політичній діяльності під час виконання службових обов’язків, у будь-якій державній установі. Хоча прийнятий у 1939 р. Конгресом закон Хетча (The Hatch Act), встановив окремі обмеження щодо політичної активності державних службовців, зокрема заборонив федеральним службовцям брати участь у політичному управлінні або у політичних кампаніях, закон 1993 року суттєво виправив положення акта Хетча, дозволивши державним службовцям брати активну участь у політичній діяльності. Особливою активністю в цій сфері відзначаються посадові особи адміністрації президента США.
У Сполучених Штатах також застосовується принцип несумісності депутатського мандата і державної служби [1;19].
Регіональні моделі державної служби поділяються за критерієм характеру відносин між державою-роботодавцем і державним службовцем на континентальну та англосаксонську.
Континентальна модель державної служби є системою з тривалим чи довічним наймом службовців, яка сформувалася в країнах Західної та Центральної Європи. Для континентальної моделі характерна система кар’єрної державної служби. Вона передбачає, що державні службовці вступають на держслужбу на весь період своєї професійної кар’єри, під час якої вони поступово просуваються по службі. Так, у Франції та Німеччині чиновники призначаються довічно, а із службовцями та працівниками укладається трудова угода, котра може бути розірвана [1; 20].
Англосаксонська модель державної служби є системою зі строковим контрактним наймом службовців, яка сформувалася в англосаксонських країнах (Велика Британія, Канада, США). Для англосаксонської моделі характерна державна служба за контрактом [3; 305]. Службовці за контрактом приймаються відповідно до освітнього рівня та професійних навичок на конкретні посади для виконання конкретних завдань. У них відсутні гарантії в проходженні кар’єри, притаманні континентальній моделі [1; 20]. Так, наприклад, у Великій Британії запроваджена контрактна форма найму на роботу працівників середньої ланки на певний термін, що передбачає досягнення визначених результатів очолюваних ними структур управління. Продовження контракту безпосередньо залежить від результативності їх діяльності. Такий підхід дає свої позитивні результати: підвищується ефективність та результативність праці, знижується вартість управлінських послуг, скорочується кількість службовців [2; 448].
У світовій практиці розвиток державного управління в цілому та розвиток систем державної служби зокрема веде до утворення систем, в яких поєднуються елементи двох моделей, які називають комбінованими моделями державної служби. Це повною мірою стосується і системи державної служби в Україні. В українському законодавстві про державну службу переважають елементи кар’єрної системи, проте існують також окремі складові, властиві посадовій державній службі. Наприклад, співіснують посади, які заміщуються на основі конкурсу, і посади за призначенням.