Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Содержание

Особливості законних інтересів громадян у сфері власності
Актуальні проблеми систематизації законодавства в соціально-культурній (духовній) сфері

Подобный материал:

1 ... 43 44 45 46 47 48 49 50 ... 77

Література:

1. Бандман М. К. Государственная региональная экономическая политика / М. К. Бандман // Регионология. – 1996. – № 2. – C. 14-18.

2. Журавлева Н. А. Очерки государственного регионального программирования экономики в развитых капиталистических странах / Н. А. Журавлева. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1988. – С. 65.

3. Иванов Н. И. Целевые Комплексные программы развития производства / Н. И. Иванов, А. В. Бреславцев, В. И. Хижняк. – К.: Знання, 1986. – С. 3.

4. Поспелов Г. С. Программно-целевое планирование и управление / Г. С. Поспелов, В. А. Ириков. – М.: Наука, 1976. – С. 80.

Личенко Ірина

ОСОБЛИВОСТІ ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯН У СФЕРІ ВЛАСНОСТІ

Не дивлячись на всю актуальність, питання, які стосуються змісту законних інтересів громадян України у сфері власності, поки що належать до малодосліджених сфер вітчизняної юридичної науки. Успішне вирішення практичних проблем, пов’язаних з адміністративно-правовим захистом законних інтересів громадян України у сфері власності, неможливе без ґрунтовного дослідження сутності законних інтересів громадян у сфері власності.

Важливий вклад у дослідження філософсько-правової природи законного інтересу внесли: С. С. Алєксеєв, В. В. Безугла, Н. В. Воротіна, Я. В. Греца, Т. А. Латковська, Т. М Підлубна, В. І. Полюхович, О. М. Федорчук, В. К. Шкарупа, Л. І. Чепис, Т. Р. Браніцька та інші. Однак комплексного, системного наукового дослідження поняття законних інтересів громадян України у сфері власності не здійснено.

Науковий пошук оптимальних способів та засобів адміністративно-правового захисту законних інтересів громадян у сфері власності ґрунтується на базових категоріях, які здатні в повній мірі відобразити основні напрямки бажаного та можливого правозахисного впливу з боку держави. Однією з таких базових категорій є «законний інтерес».

Проблема інтересу протягом століть розглядалася як одна з найважливіших для визначення пріоритетів суспільно-історичного розвитку та знаходила своє вирішення через дослідження різних її площин.

Слід визнати той факт, що інтерес завжди знаходить свій прояв у відносинах, інтелектуально-вольовій практичній діяльності соціального суб’єкта, відбиває сформовану у свідомості, притаманну менталітету цілу систему цінностей.

Специфічним є прояв інтересів соціального суб’єкта з приводу матеріальних благ. З однієї сторони, виникають інтереси, які формуються в силу необхідності задоволення споживчих, життєвих потреб особи, а з іншої, – складний феномен інтересів суспільства, громади чи особи у сфері власності.

Вірним є твердження А.Н. Гончарової, що споживче відношення до речі як відношення залежності від речі в силу унікальної можливості людини до мислення і усвідомлення своїх інтересів створює ґрунт для розвитку нових, властивих лише для людського суспільства, відносин власності [1, 10]. Ці відносини виникають між власником та особою, що не має власності на річ, складаються щодо можливості володіння, користування та розпорядження річчю, передбачають не лише механічне задоволення біологічних потреб, але і емоціональне задоволення в силу самого факту володіння річчю.

Інтереси у сфері власності залежать від соціального суб’єкта (суспільства, соціальної групи, особи) та об’єктивно обумовлені специфікою свого носія.

Особистий інтерес у сфері власності завжди тісно пов’язаний із суспільним. Такий зв’язок проявляється через специфіку суспільного укладу, традиції, правила життя спільноти.

Деякими вченими законні інтереси визначалася як «правові можливості, які існують поряд з суб’єктивними правами, але на відміну від них не мають чіткого виразу в законі» [2, 112] Іншими науковцями ця категорія розглядалася як «відображений в об’єктивному праві чи похідний від загального його змісту і певною мірою гарантований державою простий юридичний дозвіл, що виражається у прагненнях суб’єкта користуватися конкретним соціальним благом, а також в окремих випадках звертатися за захистом до компетентних органів – з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним» [3, 61-62.].

У юридичній літературі «законний інтерес», як правило, визначають як юридично значимий інтерес, заснований на законі, що випливає з нього, схвалений і охоронюваний ним, хоча і не закріплений у конкретних правових нормах, як різновид дозволів, що закріплені в об’єктивному праві або випливають з його змісту [4, 532].

На наш погляд, законний інтерес у сфері власності являє собою мотиваційний стан особи, що спонукає її до набуття та реалізації потреб, які пов’язані з об’єктом права власності, реалізується завдяки гарантованості можливості володіння, користування та розпорядження майновими благами в державі та існуванню системи органів, уповноважених забезпечувати захист потреб у сфері власності, які не суперечать загальнодержавним.

Зважаючи на це визначення, можна виділити наступні ознаки законних інтересів у сфері власності:

1. Законний інтерес у сфері власності завжди має певну спонукальну причину, систему детермінуючих факторів, тобто мотив. За спонукальною спрямованістю мотиви загалом можуть проявлятися свідомо (переконання, прагнення) так і не свідомо (потяги). Мотиваційний стан особи у сфері власності завжди свідомий. Він обумовлений потребами – об’єктивно властивими для особи прагненнями умов для життя та задоволення життєвих потреб за рахунок майнових благ, прагненнями звертатися до органів державної влади з метою захисту своїх майнових прав та переконаннями в доцільності та необхідності заволодіння, збереження матеріальних благ та їх примноження.

2. Законні інтереси у сфері власності тісно пов’язані з суб’єктивним правом щодо володіння, користування та розпорядження майном, існують як його продовження, розширюють коло можливої поведінки особи з приводу матеріальних благ. Суб’єктивне право та юридичний обов’язок виступають специфічними формами реалізації інтересів особи у сфері власності. Не позбавлена логіки у зв’язку з цим пропозиція розглядати «законні інтереси» у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні «законний інтерес» – це інтерес, закріплений в суб’єктивних правах і обов’язках, а в вузькому – інтереси, які знаходяться у сфері правового регулювання, але не забезпечені суб’єктивними правами [3, 62-63].

3. Об’єктивне право завжди служить джерелом виникнення законних інтересів громадян у сфері власності. Законні інтереси можуть бути відображені в об’єктивному праві або випливати з його загального змісту. Тобто основною ознакою законного інтересу є його непротиправність. У зв’язку з цим слушною є думка: «Для того, щоб інтерес особистості був визнаний законним, він повинен бути не протиправним» [5, 51].

Захоплюючи частину законних інтересів, які відповідають принципам і духу права, законодавець цим самим бере їх під свій захист, поряд з законними інтересами, вираженими в суб’єктивних правах. Правові норми не здатні заздалегідь передбачити всі життєві ситуації й відповідно не можуть і не повинні детально регламентувати соціальні блага, які безупинно виникають і розвиваються і на які претендує суб’єкт. [6] На практиці захист таких законних інтересів громадян у сфері власності здійснюється завдяки застосуванню аналогії права чи аналогії закону.

У процесі наукової розробки можливих способів та засобів захисту законних інтересів громадян у сфері власності необхідно врахувати складність цього правового феномену та різноманіття проявів у суспільному житті, використати результати багатовікового філософського осмислення змісту цієї категорії.

Література:

1. Гончарова А. Н. Проблема согласования общественных и личных интересов в процессе построения гражданского общества: [монография] / Гончарова А. Н. – Красноярск, Краснояр. гос. ун-т., 2001. – 160 с.

2. Патюлин В. А. Государство и личность в СССР / Патюлин В. А. – М.: Наука, 1974. – 246 с.

3. Малько А. В. Субъективное право и законный интерес / А. В. Малько // Правоведение. – 1998. – № 4. – С. 62-71.

4. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): підруч. / Скакун О. Ф. – Х.: Еспада, 2006. – 776 с.

5. Муромцев С. А. Определение и основное разделение права / Муромцев С. А. – Москва: Типография А. И. Мамонтова, 1879. – 240 с.

6. Чепис О. І. Законний інтерес як категорія цивільного права [Електронний ресурс] / О. І. Чепис // Форум права. – 2009. – № 1. – С. 551–559.

Мельник Роман

ДО ПИТАННЯ ПРО СПІВВІДНОШЕННЯ СИСТЕМИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА, СИСТЕМИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ЗАКОНОДАВСТВА, СИСТЕМИ НАУКИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА ТА СИСТЕМИ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ «АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО»

Питання, винесене у назву даної роботи з одного боку здається простим, а відповідь на нього зрозумілою, проте з іншого, – на сторінках наукової та навчальної літератури продовжують зустрічатися положення, які свідчать про необхідність його додаткового розгляду. У даному випадку мова йде про те, що окремі автори, фактично, об’єднують у межах системи адміністративного права елементи, які відносяться до близьких, проте далеко нетотожних систем. Так, наприклад, є думка, що загальна частина адміністративного права поєднує нормативний матеріал і теоретичні положення (особливості адміністративно-правових відносин, структура державного управління тощо) [1, 38; 2]. У зв’язку з цим виникає питання. Якщо мова йде про систему адміністративного права, тобто цілісну сукупність його норм, то, що тоді розуміється під «теоретичними положеннями»? Чи не про ті положення йде мова, які є елементами системи науки адміністративного права або навчальної дисципліни?

У першу чергу зосередимо свою увагу на з’ясуванні співвідношення перших двох термінів – системи адміністративного права та системи адміністративного законодавства. Вихідним пунктом тут буде наше ставлення до сутності терміну «право». Так як у вітчизняній юридичній науці протягом багатьох років панувало нігілістичне ставлення до права, зведення його до системи норм, встановлених та (або) санкціонованих державою, то це призводило до того, що закон або законодавство називалися зовнішньою формою виразу змісту права. Перехід на вищий рівень тлумачення права, який викликав суттєві зміни у сучасному праворозумінні, не дає нам більше можливості залишатися на старих позиціях щодо співвідношення названих термінів. Ми особисто стоїмо на позиції віднесення до права як писаних (закріплених у нормативних актах), так і неписаних норм. Виходячи з цього, на наш погляд, система адміністративного права поглинає собою систему адміністративного законодавства, де під останньою необхідно розуміти диференційовану сукупність законодавчих актів, тобто актів, прийнятих за встановленою процедурою Верховною Радою України, публічно-правового змісту, спрямовану на регулювання суспільних відносин, які виникають у сфері діяльності публічної адміністрації. Система адміністративного законодавства поряд із системою підзаконних адміністративно-правових актів є складовими елементами системи більш високого рівня, якою необхідно визнати систему адміністративно-правових актів [3].

Говорячи про поглинання системи адміністративного законодавства системою адміністративного права, треба пам’ятати, що таке поглинання може бути «технічним» та «якісним». Під «технічним» поглинання ми розуміємо ситуації видання законодавцем законних, тобто з дотриманням законотворчої процедури, нормативних актів, проте неправових за своїм змістом. У даному випадку поглинання системою права системи законодавства буде лише «технічним», з огляду на більш широкий зміст терміна «право». Подібні види поглинання права законодавством властиві для країн з недемократичними формами державного правління. Що ж до країн розвинутої демократії, то прийняті законодавчим органом нормативні акти апріорі є правовими, а значить поглинання системою права системи законодавства є «якісним», тобто позбавленим внутрішніх суперечок між правом та неправом.

Тепер, що стосується співвідношення системи адміністративного права із системою науки та навчальної дисципліни. Тут ми виходимо з того, що це принципово різні системи. Право – це регулятор взаємовідносин у суспільстві. Наука – це сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення та теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність, у нашому випадку про право, а навчання – це діяльність, спрямована на отримання відповідних знань. Тому зв’язок між цими системами вельми опосередкований, обумовлений лише тим, що наука та дисципліна вивчають (аналізують) право. Проте на відміну від системи права, яка «розкладає» право на складові елементи, система науки та дисципліни «розкладає» на складові елементи знання (теорію) про право, що робить їх, у свою чергу, певним чином пов’язаними.

У цьому плані ми можемо погодитися з висловленою думкою, що система діючого адміністративного права визначає у головних рисах систему науки [4]. Це означає, що основні розділи науки адміністративного права (її інститути) відповідають інститутам адміністративного права. Однак, мова може йти лише про те, що система адміністративного права зумовлює собою систему науки, саме в основному, але не цілком та повністю. У систему науки входить ще чимала кількість розділів, які не мають своїх «двійників» у системі діючого адміністративного права. Це, наприклад, такі розділи як історія адміністративного права, зарубіжне адміністративне право, методологія науки, наукова термінологія, галузева бібліографія тощо. Таким чином, система науки адміністративного права не копіює систему адміністративного права, а пояснює її, застосовуючи відповідний понятійний апарат. Вона не є чимось застиглим і раз та назавжди встановленим, натомість, як слушно каже К.С. Бельський, розвивається у ході поступового руху суспільних відносин, що регулюються нормами адміністративного права. З цього боку система науки у порівнянні із системою права є більш динамічною: швидше сприймає зміни життя, реагує на нові соціальні потреби, оперативніше вносить корективи у зміст своїх частин [5].

Що ж стосується системи навчальної дисципліни, то її зв’язок із системою адміністративного права, а також системою науки адміністративного права є найменш передбачуваним та найменш стійким, оскільки вона багато у чому формується залежно від спрямованості навчання, навчального часу, відведеного на вивчення дисципліни адміністративне право, а також ряду інших суб’єктивних та об’єктивних факторів. Разом з цим, це не означає та і не дає права підходити до формування системи навчальної дисципліни поверхово, тобто без проведення глибокого аналізу адміністративно-правової термінології, діючих норм адміністративного права та порядку їх застосування, а також виникаючих у даній сфері проблем. У протилежному випадку це може призвести до наповнення спочатку системи навчальної дисципліни, а потім і відповідних підручників (навчальних посібників) зайвою, не пов’язаною із «реальним правовим життя» інформацією, в результаті чого структура знань, викладена у них, втратить зв’язок із структурою об’єкту вивчення, тобто адміністративним правом.

Література:

1. Колпаков В.К. Адміністративне право України / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.

2. Старилов Ю.Н. Административное право: сущность, реформа и система / Ю.Н. Старилов // Известие вузов. Правоведение. – 2000. – № 5. – С. 3–24.

3. Мельник Р.С. Щодо розуміння змісту категорії «система адміністративного законодавства» / Р.С. Мельник // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2008. – № 42. – С. 179–187.

4. Чхиквадзе В.М. О системе советского права / В.М. Чхиквадзе, Ц.А. Ямпольская // Советское государство и право. – 1967. – № 9. – С. 32–40.

5. Бельский К.С. О предмете и системе науки административного права / К.С. Бельский // Государство и право. – 1998. – № 10. – С. 18–26.

Пережняк Борис

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА В СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІЙ (ДУХОВНІЙ) СФЕРІ

Законодавство є важливим засобом проведення державної політики в соціально-культурній (духовній) сфері. За предметом і спрямованістю правового регулювання законодавство в цій сфері підрозділяється на окремі підгалузі: законодавство про освіту, про науку, про культуру. Розвитку та вдосконаленню законодавства, що регулює багатогранні суспільні відносини в цій сфері, у сучасних умовах приділяється значна увага.

Правове регулювання в соціально-культурній сфері спрямоване на закріплення основних засад, принципів організації та діяльності органів держави (Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів); удосконалення системи органів управління (центральних і місцевих); оптимальний розподіл компетенції між суб’єктами (органами загальної та галузевої компетенції, між їхніми різними ланками, органами місцевого самоврядування); поліпшення процедурної роботи апарату управління, порядку здійснення покладених на нього завдань і функцій.

У Концепції розвитку законодавства України, розробленій Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, передбачено, зокрема, що розвиток законодавства має здійснюватися стосовно: а) традиційних галузей та інститутів права; б) сфер суспільної діяльності, що охоплюються комплексними галузями законодавства; в) основних напрямів діяльності (функцій) держави. Виходячи з цього, має вдосконалюватися та розвиватися законодавство, зокрема з окремих галузей духовного життя суспільства – освіти, науки, культури, мови, релігій, видавничої, бібліотечної, музейної, архівної справи, охорони пам’яток історії і культури.

Незважаючи на соціально-правову значимість, проблема вдосконалення нормативно-правової бази розбудови в соціально-культурній (духовній) сфері не одержала ще достатньої уваги в правових дослідженнях. Аналіз розвитку законодавства в цій сфері міститься окремими статтями, главами монографічних праць і підручників. За останній час появилися дисертаційні дослідження законодавчого забезпечення окремих галузей соціально-культурного будівництва.

Проте мало комплексних досліджень законодавчого забезпечення, розбудови як у цілому в соціально-культурній (духовній) сфері, так і в окремих її галузях. З вітчизняних праць у цьому напрямі слід відзначити монографію А. О. Селіванова «Наука і закон. Перший досвід системного аналізу законодавства у сфері науки і науково-технічної діяльності», а із зарубіжних – колективну монографію В. І. Шкатулли, О. Н. Смоліна, С. М. Широбокова та В. М. Утенкова «Проблемы функционирования и развития законодательства об образовании» і колективну монографію за редакцією В. В. Лапаєвої «Законодательство о науке. Современное состояние и перспективы развития».

Сучасна стратегія розвитку соціально-культурної (духовної) сфери в Україні та її перспективи визначені державою в кількох концепціях та програмах:

- Загальнодержавна програма розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки (затверджена Законом України від 25 грудня 2002 р.);

- Концепція державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки (затверджена Законом України від 3 березня 2005 р.);

- Національна доктрина розвитку освіти (затверджена Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347/2002);

- Про першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства (Указ Президента України від 24 листопада 2005 р. № 1647/2005);

- Концепція державної програми розвитку освіти на 2006-2010 роки (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 р.);

- Концепція державної програми розвитку архівної справи на 2006-2010 роки (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2005 р.);

- Державна програма розвитку культури на період до 2007 року (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. № 1235).

Досягнення визначених у державних концепціях цілей і завдань державної політики в певних галузях соціально-культурного будівництва має забезпечувати посилення законотворчості в цій сфері.

Слід погодитися з думкою О. С. Лисенкової, що структурно-функціональна будова сучасної системи законодавства України вимагає перегляду теоретичних уявлень про форми систематизації законодавства України (кодифікацію, консолідацію, інкорпорацію)

Повною мірою ці вимоги можна віднести й до аналізу систематизації національного законодавства в соціально-культурній (духовній) сфері.

Систематизація законодавчих актів у соціально-культурній (духовній) сфері базується на загальнотеоретичних дослідженнях. Ю. М. Оборотов, визначаючи систематизацію законодавства як діяльність, спрямовану на впорядкування нормативно-правових актів, приведення їх до певної узгодженої системи, виділяє такі види: 1) облік нормативно-правових актів; 2) інкорпорацію; 3) консолідацію; 4) кодифікацію

Як зазначається в правовій літературі, інкорпорація ґрунтується на зовнішній систематизації законодавства – його об’єднанні без змін нормативного змісту в збірники за певною ознакою Ю. М. Оборотов дає цікаву класифікацію різновидів інкорпорацій: за суб’єктами – офіційна і неофіційна; за критерієм відбору нормативно-правового матеріалу – хронологічна, предметна; за обсягом нормативно-правового матеріалу – генеральна і часткова.

Прикладами інкорпорації законодавчих актів у соціально-культурній (духовній) сфері можуть служити такі збірники: «Законодавство України про освіту і науку», «Законодавство України про культуру», «Збірник основних нормативних актів про вищу освіту, наукову діяльність, підготовку та атестацію наукових кадрів», «Нормативно-правові документи з питань вищої освіти», «Правове регулювання туристичної діяльності в Україні»

Кодифікація, на думку Ю. М. Оборотова, – створення нового логічно цілісного нормативно-правового акта (кодексу, основ) на основі старих актів, з частковою або повною зміною їхнього змісту, усуненням прогалин і суперечностей.

Прикладом кодифікації в соціально-культурній (духовній) сфері може служити проект Кодексу законів України про культуру, який вніс у 2003 році народний депутат України М. М. Поплавський.

Для проекту Кодексу законів України про культуру, який вніс М. М. Поплавський, характерним є ті самі недоліки, про які вже зазначалося в правовій літературі, зокрема недоліки юридико-технічного характеру, серед яких – відсутність чітко прописаних правових механізмів реалізації їхніх норм, що ускладнює застосування цих норм на практиці.

Виходячи з традиційних основних галузей соціально-культурної (духовної) сфери, можна систематизувати: законодавство у сфері освіти, законодавство у сфері науки і науково-технічної діяльності, законодавство у сфері культури.

Так, до системи законодавства, що регулює відносини у сфері освіти, входять: Закон Україні «Про освіту» (1991 р.), Закон Україні «Про професійно-технічну освіту» (1998 р.), Закон Україні «Про середню загальну освіту» (1999 р.), Закон Україні «Про позашкільну освіту» (2000 р.), Закон Україні «Про дошкільну освіту» (2001 р.), Закон Україні «Про вищу освіту» (2001 р.),

З прийняттям ІЗ грудня 1991 р. Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» в Україні розпочався процес створення правових засад в науковій сфері. (Зараз цей Закон діє в редакції від І грудня 1998 р. під назвою: Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність»). Крім вже зазначеного, відносини в науковій сфері регулюють також: Закон Україні «Про науково-технічну інформацію» (1993 р.), Закон Україні «Про наукову і науково-технічну експертизу» (1995 р.),

До 1992 року законодавство України з питань культури не мало єдиного базового системоутворюючого акта. Воно складалося із сукупності досить розрізнених за конкретним змістом в основному галузевих нормативних актів, що регламентували діяльність суб’єктів та об’єктів управління у сфері мистецтва, культурно-просвітницької роботи, кінематографії, телебачення і радіомовлення, видавничої справи тощо.

14 лютого 1992 року Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про культуру, які визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації і культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Основи законодавства України про культуру структурно складаються із 7 розділів, у яких, зокрема, розкриваються: права й обов’язки громадян у сфері культури; діяльність у сфері культури; фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури; соціальні гарантії та захист прав працівників; міжнародні культурні зв’язки; відповідальність за порушення законодавства про культуру.

Суттєвим кроком розвитку законодавства про культуру стало прийняття Законів України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992), «Про телебачення і радіомовлення» (1993, нова редакція 2006 р.), «Про національний архівний фонд і архівні установи» (1993), «Про музеї та музейну справу» (1995), «Про інформаційні агентства» (1995), «Про бібліотеки та бібліотечну справу» (1995), «Про видавничу справу» (1997), «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (1997), «Про кінематографію» (1998), «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» (1999), «Про охорону культурної спадщини» (2000), «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» (2003), «Про театри і театральну справу» (2005), «Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки» (2005), «Про внесення змін до статті 255 Кодексу України про адміністративні порушення щодо порядку та умов демонстрування і розповсюдження фільмів в Україні» (2006) тощо.

Проект Закону України «Про культуру» було надруковано за підписом Голови Верховної Ради України О. О. Мороза в друкованому органі Міністерства культури і туризму України – газеті «Культура і життя» 30 серпня 2006 року Його мета – визначення правових засад діяльності у сфері культури, врегулювання суспільних відносин, пов’язаних із створенням, розповсюдженням, збереженням і використанням культурних цінностей.

Структурно цей законопроект складається з десяти розділів:

Розділ І. Загальні положення. Розділ II. Права і обов’язки громадян у сфері культури. Розділ III. Діяльність у сфері культури. Розділ IV. Базова мережа закладів культури. Розділ V. Фінансування і забезпечення господарської діяльності закладів культури. Розділ VI. Соціальні гарантії у сфері культури. Розділ VII. Участь громадськості у розвитку сфери культури. Розділ VIII. Міжнародні культурні зв’язки. Розділ IX. Відповідальність за порушення законодавства про культуру. Розділ X. Прикінцеві положення.

Слід, погодитися з думкою С. В. Бобровник, що систематизація є передумовою ефективності чинного законодавства, усунення суперечностей, прогалин і застарілих норм у праві; вона робить законодавство більш зручним і доступним для користування, сприяє зміцненню законності в регулюванні суспільних відносин.

Прийняття і впровадження нового Закону України «Про культуру» дасть змогу ефективніше формулювати й реалізувати державну політику у сфері культури. Подальший розвиток та поновлення має одержати також законодавство щодо гастрольної діяльності, бібліотечної та музейної справи, кінематографії, охорони пам’яток тощо.

Досить проблемними залишаться питання про Кодекс законів про культуру, Кодекс законів про освіту тощо. Існує необхідність в систематизації законодавчого масиву в соціально-культурній (духовній) сфері, але, на наш погляд, в найближчий перспективі сумнівно прийняття зведеного акта, який замінив би діючі акти у сфері освіти і культури (а їх, відповідно, 5 і 12). Дослідження законодавчої бази соціально-культурного (духовного) будівництва, практики застосування законодавства зарубіжного досвіту ще не досягли того рівня узагальнення, який міг би бути достатнім для підготовки кодифікованого акта.

Українське законодавство в соціально-культурній (духовній) сфері увібрало в себе практично весь позитивний досвід, накопичений демократичними інститутами в регулюванні і реалізації принципу доступності освітянських послуг, свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, охорони культурної спадщини, збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність.

Значний масив національного законодавства в соціально-культурній (духовній) сфері робить актуальним питання про рівень системної організації цього масиву. При цьому не виключається можливість переходу цього утворення при необхідному кількісному накопиченні правових норм на новий якісний рівень в структурі права (враховуючи комплексну природу такого правового утворення).

Розвиток сучасного національного законодавства в соціально-культурній (духовній) сфері не може не співвідноситися з тенденціями міжнародного і зарубіжного, насамперед європейського, процесів правового регулювання у цій сфері. Враховуючи певну транстериторіальність соціально-культурних порогів (Болонський процес тощо), особливого значення набуває гармонізація національних, регіональних і глобальних їх регуляторів. Національне законодавство в соціально-культурній (духовній) сфері не може існувати поза загальносвітового, європейського процесу вирішення соціально-культурних проблем. Цікавою і корисною для України може бути практика міжнародного регулювання соціально-культурної (духовної) сфери в рамках Співдружності Незалежних Держав і Європейського Союзу.

Blog

Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Содержание