Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Вид материала

Документы

Содержание Публично-правовое регулирование картеля как формы монополистического объединения в европейском союзе и сша Контрольні функції головного управління державної служби україни Прокурорський нагляд та державний контроль за додержанням бюджетного законодавства: проблеми ефективності Особливості здійснення державного контролю у сфері обігу засобів захисту рослин Адміністративне судочинство в україні за радянських часів До проблеми удосконалення державного регулювання організації судово-експертної діяльності

Подобный материал:

• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• Зміст, 431.42kb.
• В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
• Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
• Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
• Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
• Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
• 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.

Вищезазначене число нормативно-правових актів є не остаточним і доповнюється в трансформації правовідносин в галузі надання освітніх послуг вищими навчальними закладами. Відзначу те, що вимоги до вищих навчальних закладів є однаковими і не диференціюються за формою власності – приватний чи державний.

Але відзначу те, що Україна дозволяє функціонування вищих навчальних закладів іноземних держав. В такому разі до вищеперерахованого числа нормативно-правових актів необхідно долучити також міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, які врегульовують правовідносини щодо функціонування освітніх закладів та визнання документів про освіту.

Так, наприклад 17 серпня 2010 року у Міністерстві освіти і науки відбулась зустріч Міністра освіти і науки України – Дмитра Табачника з Повноважним Послом Франції в Україні – Жаком Фором. Дмитро Табачник та пан Жак Фор обговорили можливості розширення співпраці відповідно до зазначених угод, а також окреслили перспективи підписання додаткових двосторонніх договорів про співпрацю та взаємне визнання дипломів про вищу освіту [5]. Тобто дана зустріч підкреслює актуальну проблему не тільки функціонування іноземних «вишів» на території України, але й не менш актуальну проблему визнання документів про вищу освіту іноземних вищих навчальних закладів.

Отож, перед Україною, як перед Учасницею міжнародних відносин, стоїть першочергове завдання – перегляд діючих міжнародних договорів про співпрацю в галузі вищої освіти та внесення змін для удосконалення процедури визнання дипломів, виданих іноземними вищими навчальними закладами, – нострифікації.

Література:

1. Конституція України від 24 червня 1996 року із змінами внесеними від 30 вересня 2010 року.// ссылка скрыта

2. Закон України «Про освіту» від 23 травня 1991 року// ссылка скрыта

3. Закон України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року// ссылка скрыта

4. Адміністративне право України: Підручник/ Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін..; За ред.. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 544с.

5. ссылка скрыта


Оводов Антон

ПУБЛИЧНО-ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ КАРТЕЛЯ КАК ФОРМЫ МОНОПОЛИСТИЧЕСКОГО ОБЪЕДИНЕНИЯ В ЕВРОПЕЙСКОМ СОЮЗЕ И США

Очевидно, что идеология экономического либерализма, «имеющего тенденцию противостоять стремлению правительства ограничить свободный рынок» [1], в его крайней форме стала основой для построения правовой системы Европейского Союза, что можно назвать «переворотом правосознания», который, произошел и в США – там государство играет все большую роль в экономической сфере.

Может быть поэтому правильное чутье позволило А. Толоконникову заявить, что «антимонопольное законодательство Европейского союза отличается известной «мягкостью» подходов» [2].

В Европейском Союзе и Соединенных штатах Америки отсутствует легальное определение картеля. Картель является доктринальным понятием. Картель можно определить как «простейшую форму ссылка скрыта объединения. В отличие от других, более устойчивых форм монополистических структур (ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта), каждое предприятие, вошедшее в картель, сохраняет финансовую и производственную самостоятельность» [3].

В ст. 85 Римского договора закреплены основы антимонопольного регулирования Европейского Союза.

Как отмечает А. Толоконников, «согласованные действия считаются правонарушением только тогда, когда они имели своим следствием не кратковременное, а долговременное повышение цен. Такое решение было вынесено, к примеру, по делу «Wood Pulp» (1985г.)» [4].

Европейской комиссией были приняты решения, в которых можно вычленить следующие косвенные признаки создания картеля:

1. Постоянные встречи представителей компаний (Решение по делу «СOBELPA» (1977г.)

2. Совпадение ставок и времени повышения цен, неформальные контакты между представителями компаний (для доказательства существования картеля могут быть использованы свидетельские показания) (По делу «Dyestuffs» (1969г.).

3. Отсутствие плана совместных действий не является оправдывающим фактором (дело «Suiker Unie v. Commission»).

На основе данного дела «Suiker Unie v. Commission» Т. Галахова выделила критерии согласованных действий: «1. Наличие сознательного согласия, при котором участники своим фактическим взаимодействием подменяют конкуренцию. 2. Такое согласие не обязательно должно быть выражено устно, оно может выражаться прямыми или косвенными контактами между участниками действий» [5].

А. Толоконников по делу «Suiker Unie v. Commission» пришел к другому выводу: «при рассмотрении указанного дела Европейский суд постановил, что в случае предоставления косвенных улик существования согласованных действий, они не могут быть приняты Европейским судом при условии опровержения их со стороны предполагаемого нарушителя» [6].

Поскольку в соответствии с решением Европейского суда решение по делу «Suiker Unie v. Commission» должно быть отменено, соответствующей истине представляется позиция, при которой на основе данного дела нельзя выделять косвенные признаки наличия соглашения, ограничивающего конкуренцию. Можно согласиться с А. Толоконниковым в том, что решение Европейского суда по делу «Suiker Unie v. Commission» свидетельствует о том, что бремя доказывания наличия согласованных действий несет Европейская комиссия.

В Соединенных Штатах Америки в соответствии с Законом Шермана от 1890 г. «каждый контракт, союз в форме треста или какой-либо иной форме или вступление в сговор, в целях ограничения торговли или коммерции между несколькими государствами или с иностранными государствами, объявляется незаконным» [7]. Термин «трест», употребленный в тексте закона, является анахронизмом, синонимом универсального монополистического объединения.

В соответствии с преставлениями американских судей [8], картельные соглашения квалифицируются американским законодательством как противозаконные сами по себе (per se). Они безоговорочно презюмируются как необоснованно ограничивающие торговлю. Тем самым доказательство факта противозаконного соглашения само по себе является доказательством правонарушения, без анализа фактического влияния на конкуренцию и оправданий. Все прочие типы соглашений ограничительного характера между участниками рынка подпадают под действие так называемого «правила обоснованности», которое требует доказательства факта соглашения и доказательства фактического влияния ограничительных мер на конкуренцию на соотвествующем рынке. Таким образом, для доказательства факта соглашения между двумя или несколькими независимыми лицами по законодательству США необходимо наличие согласованных действий.

Поскольку американское законодательство требует в делах о картелях доказательства факта соглашения, суды должны определить, какие действия квалифицируются как соглашение и как это можно доказать. Суды США установили несколько основных принципов в отношении доказательства факта соглашения по Закону Шермана. Во-первых, доказательство положительно выраженного соглашения не требуется (American Tobacco, 1946), (Interstate Circuit, 1939). Во-вторых, межкорпоративная координация, осуществляемая какими-либо средствами помимо прямого обмена обещаниями, может представлять собою соглашение. Достаточно показать, что скоординированные действия замышлялись и что компании соблюдали договоренность (Interstate Circuit). В-третьих, факт соглашения может подразумеваться из косвенных доказательств, если косвенные доказательства предполагают, что соответствующие действия, скорее всего, явились результатом согласованных действий. В-четвертых, суд не признает действия соглашением, если их доказывает только то, что компании признают свою взаимозависимость и повторяли шаги конкурентов в отношении цен или производства. Поэтому наличия доказательства осознанно параллельного делового поведения, и только его, недостаточно для доказательства наличия противозаконного соглашения (Theater Enterprises, 1954)» [8].

Современная формулировка критериев, используемых в США для установления факта соглашения, требует ответа на вопрос: имеется ли сознательное желание придерживаться общего плана действий, подтверждаемое доказательствами, которые исключают возможность самостоятельных действий (Monsanto, 1984). Искомые доказательства могут быть прямыми и косвенными (Monsanto, 1984). Однако косвенные доказательства поведения в рамках добросовестной конкуренции не подтверждают предположения о наличии противозаконного соглашения (Matsushita, 1986). Вывод о наличии сговора должен быть обоснован в свете конкурирующих предположений о самостоятельных действиях (Matsushita). Американские суды опасаются, что ошибочные выводы о наличии сговора могут повредить потребителям, если станут препятствовать поведению, которое может оказаться конкурентным или конкурентно нейтральным.

При отсутствии прямых доказательств факта соглашения его необходимо доказать с помощью косвенных улик. Косвенные улики представляют собой доказательство обстоятельств, на основе которых можно сделать вывод о наличии соглашения. Косвенные улики должны показать, что вывод о наличии сговора обоснован в сравнении с альтернативным предположением, что компании действовали независимо друг от друга. Косвенные доказательства факта соглашения считаются имеющими место, когда служащие искомых компаний делали заявления в том смысле, что необходимо, чтобы конкуренты были довольны, что между сторонами есть понимание целесообразности «нерациональных решений» и что в отрасли принято не сбивать цены друг другу (High Fructose Corn Syrp).

Зачастую при отсутствии прямых доказательств факта соглашения для того, чтобы сделать вывод о его наличии в судебной практике США полагаются на косвенные доказательства того, что стороны демонстрировали аналогичное деловое поведение на рынке. Доказательства аналогичного поведения на рынке оказывается недостаточным, чтобы доказать факт соглашения. Недостаточно просто доказать, что компании подняли цены в одинаковой степени и в одно и то же время. Этого недостаточно потому, что аналогичное поведение могло иметь место и без соглашения между компаниями, которые его продемонстрировали.

На рынках, отличающихся высокой концентрацией участников, признание факта взаимозависимости может привести к тому, что компании будут совершать аналогичные действия, просто наблюдая за действиями конкурентов и реагируя на них, не вступая при этом в соответствующее соглашение. Такого рода поведение, именуемое «сознательным параллелизмом» [9], может вызвать динамику цен, схожую по результатам с действиями ценового сговора.

Литература:

1. dia.org/wiki/Economic_libertarian

2. Толоконников А. Запрет на ограничение конкуренции в Евросоюзе // Обозреватель. – №12. – 2006. – С. 70.

3. mbureau.com/html/eadoaeu.phpl

4. Толоконников А. Запрет на ограничение конкуренции в Евросоюзе // Обозреватель. – №12. – 2006. – С. 74.

5. Материалы конференции «Актуальные вопросы антимонопольного законодательства России» // ссылка скрыта. – Москва 2009

6. Толоконников А. Запрет на ограничение конкуренции в Евросоюзе // Обозреватель. – №12. – 2006. – С. 75.

7. ornell.edu/uscode/html/uscode15/usc_sec_15_00000001----000-.phpl

8. Материалы Российско-Американском семинара по вопросу применения антимонопольного законодательства, Москва 8-9 июля 2010 г. Федеральная антимонопольная служба Российской Федерации.

9. Розанова Н.М. Политика поддержки конкуренции и промышленная политика в зарубежных странах // Экономический вестник Ростовского государственного университета. – №1. – 2006. – Том 4. – С. 35.


Стець Олег

КОНТРОЛЬНІ ФУНКЦІЇ ГОЛОВНОГО УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Здійснення контрольної функції є однією з головних функцій Головного управління державної служби України (далі – Головдержслужби). Вона реалізується, насамперед, шляхом проведення перевірок, відповідно до Положення про порядок проведення перевірок.

Проведення перевірки має за мету: а) установлення на об’єкті перевірки фактичного стану справ щодо дотримання єдиної державної політики у сфері державної служби, підвищення її ефективності, дотримання державними органами правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу; б) установлення на об’єкті перевірки фактичного стану справ щодо виконання законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань боротьби з корупцією та запобігання її проявам в органах державної влади; в) вироблення та надання об’єкту перевірки на підставі аналізу матеріалів перевірки практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності діяльності питань, що перевірялися, усунення виявлених недоліків та запобігання їм у майбутньому.

Основними завданнями при проведенні перевірок є: перевірка дотримання державними органами Конституції України, вимог актів законодавства з питань державної служби; перевірка виконання вимог антикорупційного законодавства України органами виконавчої влади; перевірка результативності та ефективності вжитих заходів щодо виконання вимог Законів України «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», інших нормативно-правових актів на виконання зазначених законів; перевірка стану впровадження та функціонування підсистеми обліку державних службовців 1-УП категорій «Картка» в органах, де працюють державні службовці.

Перевірка являє собою складне об’єктно-суб’єктне правовідношення, яке характеризується внутрішньою структурою. Об’єктами перевірок Головдерж-служби є органи державної влади. Предметом перевірок є: нормативно-правові, адміністративні, розпорядчі, інші документи (постанови, розпорядження, накази, положення, порядки, стандарти, інструкції, вказівки, інструктивні листи тощо), що охоплюють діяльність державних органів щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, а також з питань організації дотримання вимог Закону України «Про боротьбу з корупцією». Суб’єктами перевірок є: а) посадові особи Головдержслужби та територіальних органів; б) особи, залучені Головдержслужбою або територіальними органами до проведення перевірки як спеціалісти або експерти з інших установ та організацій, у тому числі контрольних, податкових, митних чи правоохоронних органів.

Права, обов’язки та відповідальність посадових осіб Головдержслужби та територіальних органів уповноважених проводити перевірку і злучених до перевірки вчених, спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, державних підприємств, установ та організацій, випливають з Конституції України, Законів «Про державну службу» і «Про боротьбу з корупцією», інших актів чинного законодавства України. Важливо зазначити, що чинне законодавство передбачає відмінності у статусі посадових осіб Головдержслужби і територіальних органів та осіб, залучених до перевірки.

Зокрема, посадові особи Головдержслужби і територіальних органів мають право: отримувати та ознайомлюватися в установленому порядку з інформацією та документацією щодо правових, організаційно-розпорядчих, фінансово-економічних підстав та обґрунтувань підготовки, розгляду, прийняття та видання нормативно-правових, адміністративних, розпорядчих, інших актів та документів (постанов, рішень, розпоряджень, наказів, положень, інструкцій, стандартів, порядків, вказівок, інструктивних листів тощо) щодо дотримання Законів України «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», інших актів законодавства з питань державної служби; отримувати від посадових осіб об’єкта, на якому проводиться перевірка, необхідні довідки, інформацію, статистичні дані, іншу інформацію; вимагати й отримувати від посадових осіб об’єкта перевірки усні та письмові пояснення з питань, що стосуються предмета перевірки;ставити перед керівником, іншими посадовими особами об’єкта перевірки вимоги щодо невідкладного усунення виявлених порушень, які потребують негайного реагування, окремо зазначити про це в акті перевірки; у разі потреби дослідити питання, які вимагають спеціальних знань, ставити перед керівництвом Головдержслужби, територіальних органів питання щодо залучення до перевірки на будь-якій стадії спеціалістів чи експертів.

Слід мати на увазі, що на відміну від повноважень посадових осіб Головдержслужби та територіальних органів, на посадових осіб, уповноважених проводити перевірки від імені Головдержслужби та територіальних органів, покладаються такі зобов’язання: суворо дотримуватися вимог Конституції України, Законів України «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», інших актів чинного законодавства; проводити перевірку відповідно до затвердженої програми та планів проведення названого заходу; суворо дотримуватися принципів законності, повноти, об’єктивності, достовірності та доказовості результатів перевірки; не втручатися в оперативну діяльність об’єкта перевірки, без потреби не оприлюднювати своїх висновків до завершення перевірки; виявлені під час перевірки факти порушень, обставини та причини їх скоєння відображати в довідці (акті) перевірки з наведенням відповідних документів, письмових та усних пояснень посадових осіб та інших обґрунтувань виявлених фактів; долучати документи, пояснення та інші обґрунтування до довідок (актів) перевірок; у всіх випадках виявлених підробок, зловживань та інших правопорушень отримувати від посадових осіб об’єкта перевірки детальні письмові пояснення щодо обставин, мотивів, причин та умов учинення порушень, долучати їх до матеріалів перевірки; на будь-якій стадії перевірки приймати від посадових осіб об’єкта перевірки подані за їх ініціативою усні та письмові заяви, зауваження, пояснення щодо предмета перевірки та при потребі проводити перевірку порушених у зазначених зверненнях питань; за результатами перевірки складати довідку (акт) перевірки, ознайомлювати керівництво об’єкта про встановлені факти порушення та доповідати керівництву Головдержслужби; у разі відмови від підписання керівником або іншою відповідальною особою довідки (акта) перевірки зробити у довідці (акті) перевірки спеціальний запис про це з обов’язковим зазначенням дати, часу, обставин звернення до керівника чи іншої посадової особи з пропозицією ознайомитися і підписати довідку (акт) перевірки, а також дати, часу і обставин отримання відмови чи періоду, протягом якого не отримано відповіді посадової особи; у разі незгоди керівника чи іншої посадової особи об’єкта перевірки з фактами, викладеними в довідці (акті) перевірки, запропонувати подати протягом трьох робочих днів письмові зауваження, які додати до довідки (акта) перевірки; у всіх випадках відмови посадових осіб об’єкта перевірки допустити осіб, які здійснюють перевірку, до проведення перевірки, надання їм необхідної інформації, документації чи можливості проведення перевірки складати акт про відмову виконувати вказані вимоги із зазначенням дати, часу, місця, даних посадової особи, яка допустила протиправні дії. Невідкладно доповісти про це керівництву Головдержслужби, вжити заходів щодо усунення перешкод для здійснення перевірки.

Одночасно, Положення про порядок проведення Головдержслужбою перевірок визначає правовий статус посадових осіб об’єкта перевірки через їх права і обов’язки, зокрема:

а) мають право: вимагати від посадових осіб, уповноважених проводити перевірку, пред’являти доручення на проведення перевірки; на будь-якій стадії перевірки подавати особам, які здійснюють перевірку, усні та письмові заяви, зауваження, пояснення з питань щодо предмета перевірки; відмовлятися від надання пояснень особі, яка проводить перевірку, якщо питання, на які пропонується відповісти, торкаються державної таємниці, розголошувати яку посадова особа об’єкта перевірки не уповноважена; вимагати від осіб, які здійснювали перевірку, після закінчення перевірки надати змогу ознайомитися з результатами перевірки; подавати письмові зауваження до результатів перевірки у разі незгоди з викладеними фактами та вимагати їх розгляду особами, які здійснювали перевірку, по суті з доданням їх у вигляді додатка як невід’ємної частини довідки; оскаржувати дії осіб, що здійснювали перевірку, безпосередньо у керівника робочої групи, відповідального за проведення перевірки, чи керівництва Головдержслужби і вимагати отримання від них офіційної письмової відповіді; мають інші права, передбачені Конституцією України та чинним законодавством України.

б) зобов’язані: допускати посадових осіб, уповноважених проводити перевірку, до перевірки за наявності відповідного доручення на її проведення; забезпечувати особам, які здійснюють перевірку, умови, потрібні для ефективного проведення перевірки; надавати з дотриманням вимог законодавства про державну таємницю на вимогу осіб, які здійснюють перевірку, всю без винятку інформацію, документи та матеріали, у тому числі архівні, щодо діяльності посадових осіб та колегіальних органів об’єкта перевірки про підготовку, розгляд, прийняття нормативно-правових документів, адміністративних, розпорядчих та інших актів (постанов, рішень, розпоряджень, наказів, положень, інструкцій, стандартів, порядків тощо) щодо дотримання Законів України «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», інших актів законодавства з питань державної служби; надавати інші інформаційні матеріали щодо предмета перевірки (довідки, інформаційні бюлетені, статистичні дані, декларації тощо); надавати копії та виписки з документів, завіряти своїм підписом їх достовірність; сприяти особам, які здійснюють перевірку, у проведенні ними у разі потреби обстежень та огляду документів, матеріалів, підписувати за результатами перевірки довідку (акт); давати усні та письмові пояснення з питань щодо предмета перевірки, підтверджувати довідку (акт) перевірки. У разі незгоди з викладеними у ньому фактами та доказами окремо про це зазначати; уживати невідкладних заходів щодо усунення виявлених у ході перевірки правопорушень, відшкодування завданої шкоди та притягнення до відповідальності осіб, винних у скоєнні правопорушень.


Стояновський Євген

ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ТА ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ БЮДЖЕТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА: ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ

Функціонування держави як специфічного соціального інституту неможливе без відповідного матеріального підґрунтя. Фінансові ресурси є не тільки основним інструментом розподілу благ серед громадян держави, а й слугують важливим засобом виконання поставлених перед нею завдань. Враховуючи обсяги коштів, що акумулюються у бюджетах всіх рівнів та організаційну складність системи їх накопичення і розподілу можна з впевненістю говорити про очевидну «привабливість» таких об’єктів для протиправних посягань. В зв’язку з цим досить важко заперечувати той факт, що питання додержання бюджетного законодавства – одна з найактуальніших проблем сьогодення, оскільки виконання доходної частини Державного бюджету України і законність використання бюджетних коштів є гарантією стабільності, економічного розвитку та виконання соціальних програм, направлених на захист прав і свобод громадян [1, 92]. Зрозуміло, що особливого значення дані питання набувають в умовах подолання нашою державою наслідків глобальної фінансової кризи. В свої роботі ми зупинимося на питаннях ефективності таких засобів забезпечення дотримання бюджетного законодавства як прокурорський нагляд та державний контроль.

Актуальність цієї проблематики полягає в тому, що «ефективність», з нашої точки зору, є найголовнішим фактором, який обумовлює саму доцільність існування відповідного правового засобу забезпечення дотримання бюджетного законодавства. Відмітимо, що з набуттям чинності рішенням Конституційного суду України № 20-рп/2010 від 30.09.2010, яким скасовано зміни до Конституції внесені Законом України № 2222-IV від 08.12.2004, зокрема і щодо наділення прокуратури новою функцією «нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами і службовими особами законів», дискусія щодо майбутнього «прокурорського нагляду» як засобу забезпечення законності вийшла на новий виток. Адже фактично з точки зору правових основ такої діяльності, в тому числі і в сфері дотримання бюджетного законодавства, практики продовжують звертатися до перехідних положень Конституції, зокрема їх п. 9, де вказано, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства – до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Таким чином гіпотетично можна було б стверджувати, що за умови сформування з часом відповідної системи контролюючих органів в бюджетній сфері дотримання законності в ній мало б у перспективі вийти з обсягу загального предмету прокурорського нагляду. Втім, на нашу думку, практика доводить, що такі зміни навряд чи будуть доцільними. Якщо говорити про органи державного контролю за дотриманням бюджетного законодавства, то їх система на сьогодні вже є досить усталеною. Для прикладу це підтверджується тим, що новий Бюджетний кодекс, який вступить в силу з 1.01.2011 року у Розділі 5 загалом не запровадив кардинальних змін в такій системі у порівнянні із чинним аналогом. Функція контролю продовжує визнаватися за такими органами як Верховна рада України, Рахункова палата, Міністерство фінансів, місцеві фінансові органи з контролю за дотриманням бюджетного законодавства, Державне казначейство, органи контрольно-ревізійної служби (далі – КРС), ВР АРК, місцеві ради, рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад. Відповідно як таких передумов для розширення системи органів державного контролю у сфері бюджету на сьогодні не має. Очевидно, що підвищення ефективності тут може мати місце тільки за рахунок оптимізації діяльності вже існуючих інституцій.

Одночасно проведені прокурорські перевірки засвідчують, що порушення у бюджетній системі продовжують носити поширений характер. І відсутність належного державного нагляду призводить до неконтрольованого виділення та розпорядження коштами бюджету [2, 3]. При цьому однією із найголовніших проблем відмічається рівень ефективності роботи контролюючих органів [3, 12].

Таким чином саме недостатня ефективність державного контролю в реальній практиці обумовлює доцільність прокурорського нагляду як додатковому засобу забезпечення додержання бюджетного законодавства. Переконливі докази цього представлені в конкретних результатах діяльності прокуратури. Для прикладу прокурорами відмічається неналежна робота підрозділів КРС, як головного органу, що контролює державні фінанси. В. Косюта наводить такі його результати роботи в Дніпропетровській області: у 2009 році завдяки діяльності контролерів-ревізорів в регіоні відшкодовано 33 млн. грн., а органами прокуратури – 93 млн. грн., у поточному році 7 млн. і 80 млн. грн. відповідно. Як не дивно така ефективність роботи спостерігається в умовах коли штат ревізорів становить 485 осіб, а прокурорських працівників, які займаються наглядовою діяльністю 96 осіб. У більшості актів перевірок КРС є лише видимість встановлення фінансових порушень у ході ревізії, які складаються з окремих, не пов’язаних між собою дріб’язкових порушень, що негайно усуваються в ході перевірки. Відповідно кількість порушених кримінальних справ з таких матеріалів залишається низькою. Критичні зауваження висловлено і щодо роботи органів Державного казначейства [4, 89]. За даними Генеральної прокуратури у 2009 році із матеріалів надісланих Головним контрольно-ревізійним управлінням, фактично знайшли своє підтвердження лише 20 % відображених збитків. Не краща ситуація і з іншими контролюючими органами [3, 11]. Ефективність прокурорського нагляду за додержанням бюджетного законодавства продовжує залишатися достатньо високою на загально державному рівні і в поточному році. Так, за підсумками роботи органів прокуратури в першому півріччі 2010 року на вимогу прокурорів до бюджету перераховано майже 800 млн. грн., притягнуто до відповідальності понад 12 тис. посадовців контролюючих органів [5, 13].

Наведені дані на нашу думку у повній мірі підтверджують те, що здійснення нагляду за додержанням законодавства в бюджетній сфері, виявлення порушень при використанні бюджетних коштів та інших фінансових надходжень державним установами, притягнення винних осіб до відповідальності та вжиття заходів щодо відшкодування заподіяних державі збитків зараз є одним із пріоритетних напрямків роботи органів прокуратури [6, 27]. Виходячи з реального співвідношення ефективності прокурорського нагляду та державного контролю в сфері бюджету органи прокуратури не повинні усуватися від справи забезпечення додержання бюджетного законодавства.

Література:

1. Присяжнюк В. Діяльність прокуратури Одеської області у сфері нагляду за додержанням бюджетного законодавства України / В. Присяжнюк // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2010. – №2. – С. 92-95.

2. Медведько О. Із виступу на колегії Генеральної прокуратури України з питань додержання бюджетного законодавства та прокурорського нагляду у цій сфері 28 травня 2010 року / О. Медведько // Вісник прокуратури. – 2010. – №6(108). – С. 3-7.

3. Медведько О. Із виступу на розширеному засіданні колегії Генеральної прокуратури за підсумками роботи у 2009 році / О. Медведько // Вісник прокуратури. – 2010. – №2(104). – С. 3-12.

3. Косюта М. Податок на додану вартість: джерело державного бюджету чи його проблема / М. Косюта // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2010. – №2. – С. 87-91.

4. Медведько О. Виступ на розширеному засіданні колегії Генеральної прокуратури України за підсумками роботи у І півріччі 2010 року / О. Медведько // Вісник прокуратури. – 2010. – №7(109). – С. 3-19.

5. Трубніков Є. Пріоритетний напрям прокурорського нагляду / Є. Трубніков // Вісник прокуратури. – 2010. – №7(109). – С. 27-30.


Тенкач Лідія

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ У СФЕРІ ОБІГУ ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ РОСЛИН

Для економіки нашої держави дуже важливим завданням є захист рослин сільськогосподарського та іншого призначення, лісових насаджень, дерев, чагарників, рослинності закритого ґрунту та продукції рослинного походження, оскільки від цього залежить їх родючість та продуктивність.

Виконання даного завдання неможливе без ефективної та дієвої системи контролю, адже контрольна діяльність забезпечує систематичну перевірку виконання законів. Основна функція контролю полягає в тому, що він є засобом отримання інформації, виявлення недоліків та їх причин, розробки стратегії їх усунення.

Згідно Закону України «Про захист рослин» державний контроль в сфері обігу засобів захисту рослин здійснюється: Кабінетом Міністрів України, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у сфері захисту рослин.

Кабінет Міністрів України здійснює державну політику, державний контроль, забезпечує розроблення та виконання загальнодержавних і міждержавних цільових програм із захисту рослин, запроваджує на території України особливий режим захисту рослин у разі масового розвитку і поширення особливо небезпечних шкідливих організмів, керує зовнішніми зв’язками України.

Місцеві органи виконавчої влади здійснюють контроль за проведенням підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами заходів щодо захисту рослин і сприяння державним інспекторам захисту рослин у виконанні ними службових обов’язків, створюють надзвичайні комісії із боротьби з особливо небезпечними шкідливими організмами у разі масового їх розмноження і поширення, запроваджують у межах компетенції особливий режим захисту рослин на період масового розвитку і поширення особливо небезпечних шкідливих організмів.

Спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у сфері захисту рослин є:

Головна державна інспекція захисту рослин, що діє у складі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань аграрної політики і підпорядковується йому; державні інспекції захисту рослин Автономної Республіки Крим, областей і районів. Головна державна інспекція захисту рослин розробляє асортимент та обсяг виробництва засобів захисту рослин вітчизняною промисловістю, координує закупівлі їх за імпортом, організовує та здійснює державний контроль за своєчасним проведенням підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами заходів щодо захисту рослин, додержанням регламентів застосування засобів захисту рослин, погоджує асортимент засобів захисту рослин, технічні умови їх виробництва і застосування, план державних випробувань і реєстрацію засобів захисту рослин, переліку пестицидів, дозволених до використання в Україні, асортименту пестицидів, що завозяться в Україну, організовує впровадження у практику захисту рослин досягнень науки, техніки та екологічно безпечних для людини і довкілля методів та заходів щодо захисту рослин, забезпечує аналітичні дослідження щодо відповідності вимогам сертифікатів якості засобів захисту рослин, у тому числі пестицидів, які завозяться в Україну, а також додержання регламентів їх застосування.

Здійснивши аналіз законодавства, що регулює обіг засобів захисту рослин, ми прийшли до висновку, що дане законодавство потребує певних вдосконалень. На нашу думку слід внести зміни до компетенції спеціально-уповноваженого органу виконавчої влади у сфері захисту рослин – Головної державної інспекції захисту рослин, оскільки чітке визначення компетенції контролюючого органу підвищить ефективність здійснення контролю. Згідно Закону України «Про захист рослин», до компетенції Головної державної інспекції захисту рослин належить зокрема організація та здійснення контролю за підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами заходів щодо захисту рослин, додержанням регламентів застосування засобів захисту рослин. Змістом цієї контролюючої діяльності є організація та проведення контрольних заходів, фіксація отриманих в ході перевірки даних та прийняття рішення стосовно профілактики виявлених недоліків та порушень. Оскільки функція контролю Головної державної інспекції захисту рослин зводиться лише до інспекційної діяльності, то не існує можливості здійснення профілактики порушень та недоліків, так як головне завдання Головної державної інспекції захисту рослин полягає у виявленні причин цих недоліків та розробці стратегії їх подальшого попередження, а не просто їх фіксація. Тому, на нашу думку, доцільно включити до повноважень Головної державної інспекції захисту рослин право припиняти та запобігати порушенням, самостійно приймати рішення стосовно методів їх припинення, притягати до адміністративної відповідальності, в межах встановлених законодавством України осіб, які вчинили порушення, припиняти роботи, що ведуться з порушенням встановлених норм. Головна державна інспекція захисту рослин здатна виконувати все вищезазначене, оскільки її працівниками є спеціально підготовлені фахівці які володіють методиками діагностики хвороб ти виявлення шкідників, однак слід приділяти увагу правові підготовці цих спеціалістів.

Література:

1. Про захист рослин: Закон України від 14.10.1998р., №180-XIV (зі змінами станом на 19.012006р.);

2. Про карантин рослин: Закон України від 19.01.2006 р., № 3369-IV;

3. Про насіння та садивний матеріал: Закон України від 26.12.2002 р., № 411-IV;

4. Про пестициди та агрохімікати: Закон України від 02.03.1995 № 86/95-ВР.


Завальнюк Ігор

АДМІНІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО В УКРАЇНІ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ

В умовах реформування адміністративного судочинства в Україні виникає необхідність вивчення історичних особливостей його формування.

Мета дослідження – з’ясувати особливості адміністративного судочинства в Україні у радянські часи. У зв’язку з цим вирішено такі завдання: 1) вивчено історію впровадження українського адміністративного судочинства у радянський період; 2) проаналізовано особливості реалізації адміністративного процесу в нашій державі за радянських часів.

Аналіз історичних особливостей реалізації адміністративного процесу показує, що у Радянській державі, до складу якої увійшла Україна, формування системи адміністративних судів та взагалі адміністративної юстиції значно сповільнилося у порівнянні з розвитком системи адміністративної юстиції за часів існування Російській імперії. Так, одним із перших декретів Радянської влади був Декрет від 22.11.1917 року № 1 про суд, згідно якого було зупинено діяльність адміністративних судів. Однак в цілому була наявна проблема контролю над діяльністю посадових осіб владних установ, внаслідок чого поступово було введено зазначений контроль шляхом судового розгляду певних категорій справ. Але судовому контролю підлягав лише незначний перелік справ.

На початку 20-х років 20 століття було прийнято декілька перших радянських кодексів, включаючи цивільний кодекс та цивільний процесуальний кодекс [1]. Поступовий розвиток правосуддя в цілому, який, насамперед, знайшов своє вираження через запровадження принципів відкритості та змагальності, слугував і певному розвитку адміністративного судочинства. Так, у 1927 році було прийнято Адміністративний Кодекс України, яким визначався порядок оскарження рішень та дій певних категорій посадових осіб та владних установ. Однак, до кінця 30-х років інтерес законодавця та державних діячів до проблем розвитку адміністративної юстиції, в силу характерного політичного режиму, був занадто низьким, у зв’язку із чим процес розвитку адміністративної юстиції майже припинився.

До середини 60-х років 20-го століття в СРСР правосуддя здійснювалося лише в порядку кримінального та цивільного судочинства. Так, 21.06.1961 року Президією Верховної Ради СРСР було ухвалено Указ «Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку», згідно якого було розширено коло прав громадян, яким дозволялося, у разі незгоди, оскаржити до суду рішення про накладення адміністративного стягнення. У подальшому, в діючий Цивільний процесуальний кодекс були додатково включені глави та статті, які передбачали розгляд в порядку цивільного судочинства справ, що виникають із адміністративно-правових відносин. Таким чином, формування наукових уявлень про сутність та значення адміністративної юстиції відбувалося виключно та базі існуючих процесів. В середині 60-х років з боку вчених-правників почав виникати інтерес до розвитку адміністративної юстиції, як окремого виду судочинства [2].

Найбільш стрімкого розвитку адміністративна юстиція набула після прийняття Закону СРСР «Про порядок оскарження в суді неправомірних дій посадовців, якими завдано шкоди громадянам» від 30.07.1987 року та Закону СРСР «Про порядок оскарження в суді неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що обмежують права громадян» від 02.11.1989 року. За допомогою зазначених законів значно збільшилися права громадян, що підлягали захисту судом у сфері адміністративно-правових відносин. Зокрема, громадянину забезпечувалося право оскаржити в суді будь-які дії органів державного управління та їх посадових осіб, крім дій, стосовно яких передбачено інший порядок оскарження. Але оскаржити зазначені дії можливо було лише після оскарження останніх до вищестоящого органу державного управління чи посадової особи. Також виключалася можливість оскарження громадянином нормативно-правових актів суб’єктів владних повноважень.

Нині повноцінне функціонування системи адміністративних судів, що розглядають, у тому числі, справи щодо неправомірних дій, рішень чи бездіяльності з боку органів державної влади, їх посадових чи службових осіб, нами бачиться можливим лише в умовах справжньої демократії. Наявність та реальна діяльність адміністративної юстиції є свого роду лакмусовим папірцем стану демократії та права в країні, дотримання з боку можновладців прав та свобод людини і громадянина.

Література:

1. Старилов Ю.Н. Административная юстиция. Теория, история, перспективы. – М.: Норма, 2001. – 304 с.

2. Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. – М.: Юрид. литература, 1964. – С. 47-69.


Репешко Павло

ДО ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ СУДОВО-ЕКСПЕРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Організації судово-експертної діяльності в органах державної виконавчої влади в Україні присвячена досить значна кількість наукових досліджень вітчизняних науковців, зокрема Л.М.Головченко, В.Г.Гончаренка, А.В.Іщенка, Н.І.Клименко, В.К.Лисиченка, М.В.Салтевського, М.Я.Сегая, Є.Б.Сімакової-Єфремян, С.І.Тихенка, М.Г.Щербаковського. Актуальності цього питання сприяють дії з реформування судочинства, зокрема прийняття нових Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України, обговорення у Верховній Раді України проектів Кримінально-процесуального кодексу України, а також розробок шляхів подальшого реформування правоохоронних органів та судоустрою і судочинства. Звичайно, судово-експертна діяльність не може залишатися у незайманому стані осторонь від реформ.

Важливими у вирішенні питань реформування судово-експертної діяльності, на переконання М.Я.Сегая, є проблеми оптимізації наукової організації та управління інфраструктурою судово-експертної діяльності, що забезпечують практичну реалізацію її правових і методологічних основ. До таких проблем, на його думку, варто віднести:

- оптимізацію організаційних форм керування державними судово-експертними установами й недержавними експертними структурами;

- уніфікацію науково-методичної й інформаційної бази судово-експертних установ, організацію й координування науково-дослідницької роботи у галузі судової експертизи;

- удосконалення методики та процедури атестації професійних судових експертів;

- організацію базового навчання фахівців у галузі судово-експертної діяльності гуманітарного й природно-технічного профілів;

- удосконалення методичної та профілактичної роботи судово-експертних установ, оптимізація використання слідчими та судами можливостей судових експертиз [1, 30].

Судово-експертна діяльність в Україні регулюється Законом України «Про судову експертизу», статтею 7 якого визначено, що судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, а також у випадках і на умовах, визначених цим Законом, судові експерти, які не є працівниками зазначених установ. До державних спеціалізованих установ належать: а) науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції; б) науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров’я; в) експертні служби Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Служби безпеки та Державної прикордонної служби. Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз. Для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також, інші фахівці з відповідних галузей знань [2].

Коментуючи зміст статті 7 цього Закону, М.Я.Сегай слушно зауважив, що цією статтею не лише закріплена вже існуюча державна форма судово-експертної діяльності, яка здійснюється судово-експертними установами, а й впорядковано також судово-експертну діяльність осіб, які не є працівниками державних судово-експертних установ, зазначивши, що така діяльність здійснюється у випадках і на умовах, визначених цим Законом. Можливість проведення судової експертизи такими особами передбачалась і до прийняття Закону за чинними на той час КПК України та ЦПК України. Але діяльність цих осіб не була поставлена в певні організаційні рамки, що обумовлювало виникнення ряду негативних наслідків, пов’язаних з відсутністю контролю за добором таких осіб та якістю їх роботи. Також наведена норма, за справедливою думкою М.Я.Сегая, містить вичерпний перелік суб’єктів здійснення судово-експертної діяльності з правом проведення судових експертиз у формі державних спеціалізованих експертних установ. Подальший поділ державних структур, що здійснюють судово-експертну діяльність з правом проведення судових експертиз, на експертні установи та експертні служби проведено у Законі за принципом їх належності до сфери управління «цивільних» (Міністерство юстиції України, Міністерство охорони здоров’я України) або «воєнізованих» (Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство оборони України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України) відомств. Такий поділ, на думку М.Я.Сегая, є виправданим з огляду на різницю у функціональній спрямованості «цивільних» судово-експертних установ і «воєнізованих» експертних служб, а також на особливості соціального та матеріального забезпечення їх штатних співробітників – цивільних чи військовослужбовців [3, 16-17].

За таких умов видається можливим виділити, як пропонує М.Я.Сегай, чотири структурних блоки, що становлять цілісну систему судово-експертної діяльності: а) діяльність держави по правовому забезпеченню судово-експертної діяльності на законодавчих і відомчому нормативно-правовому рівнях; б) діяльність державних органів виконавчої влади, що здійснюють функцію керування судово-експертною діяльністю; в) діяльність головних суб’єктів судово-експертної діяльності, що забезпечують організацію й проведення судових експертиз у державних судово-експертних установ; г) діяльність учасників судочинства, причетних до проведення судових експертиз. У зв’язку з цим судово-експертна діяльність може бути визначена як діяльність держави, юридичних і фізичних осіб із забезпечення правосуддя незалежною, об’єктивною та кваліфікованою експертизою, здійснюваної професійними (атестованими) судовими експертами [1, 28].

Аналізуючи процес виникнення та розвитку судової експертизи та організації судово-експертної діяльності, неможливо не погодитися із В.Л.Пілюшенком, І.В.Шкрабак та Е.І.Славенком, які повідомляють, що спочатку організація науки була майже повністю прив’язана до системи університетів та інших навчальних закладів і будувалася за галузевими принципами. У ХХ столітті широко розвиваються спеціалізовані дослідницькі організації та установи. Виражена тенденція до зниження питомої ефективності витрат на наукову діяльність, особливо у сфері фундаментальних наук, виявила необхідність створення нових форм організації науки. Отримала розвиток така форма організації науки, як наукові центри галузевого і комплексного характеру; виникли дослідницькі підрозділи, побудовані за проблемним принципом [4, 27]. Дійсно, протягом ХХ століття судова експертиза вийшла у організаційному плані за межі університетських кафедр і посіла чільне місце у спеціалізованих науково-дослідних судово-експертних установах. В.Л.Пілюшенко, І.В.Шкрабак та Е.І.Славенко дослідили розвиток науки, не вдаючись до її конкретизації. Але відповідність законів розвитку організаційних аспектів судової експертизи розвитку аналогічних спрямувань науки взагалі, свідчить про те, що судова експертиза дійсно є самостійною наукою, якій властиві усі закони розвитку, у тому числі і послідовність та строки удосконалення організаційних структур.

Слід зазначити, що питання підпорядкованості судово-експертних установ залишається предметом досить тривалої дискусії і результати цих обговорень знаходять відображення в нормативних актах, спрямованих на подальше провадження судово-правової реформи. Абзацом 8 пункту 2 Розділу IV Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Президентом України у 2006 році, визначено, що судові експертизи у кримінальних справах не повинні здійснювати експертні служби, які перебувають у структурі органів досудового слідства [5]. Питання визнаної необхідності реформування організації судово-експертної діяльності в Україні розглядаються у науковому середовищі все частіше. Держава та суспільство мають визнати, що забезпечення незалежності, об’єктивності та повноти судово-експертного дослідження можливе лише за умови виконання експертизи судовими експертами установи, яка не пов’язана організаційно з веденням оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства. Лише установа, на яку не покладені завдання охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю, здатна забезпечити незалежність та об’єктивність судової експертизи.

Виходячи з наведеного, організацію судово-експертної діяльності слід удосконалити шляхом позбавлення органів державної виконавчої влади, наділених правоохоронними функціями, зокрема Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Служби безпеки та Державної прикордонної служби відомчих експертних служб, наділених правом виконання судових експертиз. Єдиними міністерствами, у складі яких можуть перебувати судово-експертні установи, можна визначити Міністерство юстиції та Міністерство охорони здоров’я. Чинним законодавством України на ці два міністерства не покладено жодних із правоохоронних функцій. В них відсутні служби чи підрозділи, які б займалися оперативно-розшуковою, розвідувальною чи контррозвідувальною діяльністю, дізнанням та досудовим слідством, або забезпечували б охорону правопорядку. Не перебувають у їх складі й органи правосуддя. Отже для забезпечення незалежності, неупередженості та об’єктивності судово-експертної діяльності у складі цих міністерств мають бути створені дійсно належні умови.

Література:

1. Сегай М.Я. Судова експертологія: об’єкт, предмет, природа й система науки // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. Випуск 3. Збірник науково-практичних матеріалів (до 80-річчя заснування Харківського НДІ судових експертиз) / Ред. кол.: А.П.Заєць, М.Л.Цимбал, В.Ю.Шепітько та ін. – Х.: Право, 2003. – 592 с.

2. Закон України від 25 лютого 1994 року № 4038-XII «Про судову експертизу» // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 28. – Ст. 232.

3. Експертизи у судовій практиці / За заг. ред. В.Г.Гончаренка. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 388 с.

4. Пілюшенко В.Л., Шкрабак І.В., Славенко Е.І. Наукове дослідження: організація, методологія, інформаційне забезпечення: Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2004. – 344 с.

5. Указ Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006 «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» // Офіційний вісник України. 2006. – № 19. – Ст. 1376.