Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
- Зміст, 431.42kb.
- В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості, 6109.64kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Теоретико-методологічні аспекти формування маркетингової товарної стратегії та її адаптації, 203.84kb.
- Розділ 1 Теоретико – методологічні аспекти формування логістичної інфраструктури авіатранспортних, 211.05kb.
- Реферат на тему: Теоретико-правові питання кваліфікації злочинів у сфері використання, 94.62kb.
- 3 розділ І теоретико-правові основи працевлаштування молоді, 2469.58kb.
1. Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними і державними цільовими фондами: Закон України від 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 10.– Ст. 44.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України Кодекс від 1 квітня 1961 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1961. – №2. – Ст.16 (із змінами і доповненнями).
3. Рішення Конституційного суду України від 24 березня 2005 року №2-рп/2005.
4. Порядок застосування податкової застави органами державної податкової служби, затв. Наказом ДПА України від 28 серпня 2001 року № 338.
5. Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 від 26.03.99 року (із змінами від 06.06.2003).
Кірін Роман
СИМБІОЗ ПРИВАТНОПРАВОВИХ ТА ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ЗАСАД В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ПРО НАДРА
Розгляд питання інтеграції чи/та диференціації публічно-правових і приватноправових засад законодавства безумовно має базуватися на наукових думках окремих дослідників та позиціях визнаних правничих шкіл. В той же час, новітня історія теоретичних пошуків та практика правозастосовного процесу констатують факти об’єктивної сформованості й реального існування диференційних, комплексних та інтеграційних (синтезованих) правовідносин, що містять норми як публічного, так і приватного права.
Причому, якщо теорія дуалізму права виокремлює норми тільки публічного або тільки приватного права, то серед сучасних норм слід виділити публічно-приватні та приватно-публічні норми, де, у першому випадку йдеться про публічні норми із вміщенням в них частини (меншої) відносин, що регулюється нормами приватного права, а у другому – про приватні норми, в яких присутня певна, не домінуюча частина відносин, врегульованих нормами публічного права. Таким чином, логічним є висновок про правомірність розгляду теорії кватролізму права.
Серед критеріїв диференціації «чистих» підсистем права – публічного й приватного права, виділимо такі головні, загальновизнані як:
1) предмет регулювання (публічні відносини – приватні відносини);
2) статус сторін (субординація – координація);
3) інтереси сторін (державні – приватні);
4) мета регулювання (суспільство – людина, громадянин – держава);
5) метод регулювання (імперативний – диспозитивний);
6) спосіб судового захисту (кримінальне, адміністративне судочинство – цивільне, конституційне судочинство);
7) власність на об’єкт правовідносин (державна, українського народу – приватна).
Цілком очевидно, що такі міжсистемні правові спільності як публічно-приватне так і приватно-публічне право, в цілому, неможливо диференціювати за згаданими критеріями, втім цілком обґрунтовано можна розмежувати їх складові угрупування, і, головне – визначити домінуючу основу. При цьому актуальним уявляється аналіз не тільки складних правових комплексів міжгалузевої архітектури (конфедеративних галузей), а й не менш складних багаторівневих правових об’єднань внутрігалузевої побудови (федеративних галузей).
Співвідношення норм приватного та публічного права у симбіозних (синтезованих) підсистемах в значній мірі залежить від впливу правовідносин, що регулюються, на публічні інтереси.
Цікаво простежити подібні дифузійні процеси норм приватного та публічного права на прикладі законодавства про надра (далі – ЗпН).
Давня історія останнього свідчить, що ця галузь регулювалась то переважно нормами публічного, то здебільше нормами приватного права. Сьогодні динаміка її розвитку відображає активне впровадження в публічно-правову матерію принципів приватного права, адже останнє є значно більш гнучким механізмом регулювання, ніж публічне право. Однак очевидним є й наявність норм права, які за будь-якій стан розвитку суспільства не можуть наповнюватися диспозитивними принципами, оскільки в основі своєї природи містять виключно імперативні принципи.
Сучасному ЗпН України, що знаходиться у фазі активного розвитку, притаманні такі тенденції:
1) прагнення до вирішення якомога більшого обсягу питань шляхом договірних відносин, на стабільних умовах, які забезпечуються диспозитивними методами регулювання, що природно підніме інвестиційну привабливість господарської діяльності у сфері надр;
2) сприйняття державою надзвичайної важливості галузі надрокористування, що ґрунтується на чільності її місця серед наповнювачів бюджету та забезпеченні стратегічних інтересів і національної безпеки держави.
Отже, питання співвідношення принципів імперативності та диспозитивності є важливим при формуванні гнучкої системи правового регулювання, врахуванні балансу інтересів держави та надрокористувачів.
Для розробки механізму досягнення зазначених цілей розглянемо окремі елементи системи правового регулювання відносин користування надрами в аспекті симбіозу – взаємовпливу, взаємопроникнення та взаємодоповнення норм приватного та публічного права.
Завдання чинного Кодексу України про надра зумовлює застосування до регулювання надроправових відносин переважно адміністративно-правового методу. Останній отримує реалізацію, перш за все, шляхом механізмів прийняття рішень уповноваженими органами державного регулювання та управління про надання надр у користування, спеціальних дозволів на користування надрами, надання гірничих відводів та земельних ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами (ст.ст. 16 – 18), припинення права користування надрами (ст. 26) тощо.
Перелічені повноваження не є елементами договірного механізму, а у повному обсязі базуються на принципах влади – підпорядкування, тобто регулювання надроправових відносин засноване на імперативних приписах держави, уповноважених органів влади, через які народ України здійснює своє право власності на надра (ст. 4). Владно-розпорядчий характер регулювання вказаних відносин є наслідком необхідності реалізації державою своїх публічних функцій та правомочностей розпорядника надр.
Чинне ЗпН в своїй основі побудоване на симбіозі конкурсної, тендерної та дозвільно-ліцензійної, аукціонної систем надрокористування, для яких характерними є переважно владно-розпорядчі відносини між державою та користувачем надр.
До числа основних імперативів зазначених систем слід віднести наступні положення:
1) регулювання та управління, через державні органи влади, функціями власника та розпорядника надр (ст.ст. 7 – 11);
2) вимоги до суб’єктного складу користувачів надр (ст. 13, 16);
3) відкритий перелік підстав для виникнення, зупинення, обмеження та припинення права користувачем надрами (ст.ст. 19 – 22, 26, 57);
4) обов’язковість державного обліку (реєстрації) спецдозволу та державного ліцензійного реєстру;
5) встановлення вимог по раціональному користуванню та охороні надр (ст.ст. 38, 50, 53, 56);
6) заборона дарувати, продавати або іншим чином відчужувати права, надані надрокористувачу дозволом, будь-якій іншій юридичній чи фізичній особі, передавати їх до статутних фондів суб’єктів господарювання, що утворюються за його участю, а також до складу майна з метою провадження спільної діяльності;
7) наявність широкого переліку вимог до користувача надр щодо державної експертизи, обліку, квот, особливостей проведення окремих видів, строковості та платності надрокористування (ст.ст. 15, 28, 42, 45);
8) державний контроль, моніторинг та нагляд за дотриманням умов спецдозволу та ліцензії на користування надрами (ст.ст. 60 – 63).
Перелічені імперативи свідчать про те, що відносини влади – підпорядкування – є засадними для побудови відносин між державою та інвестором з моменту формування об’єктного складу і до моменту ліквідації (консервації) підприємства.
В той же час, слід зазначити, що розвиток ЗпН свідчить про наповнення його окремих інститутів договірними елементами.
Останні, перш за все, спостерігаються у механізмі адміністрування діяльності з проведення конкурсів, аукціонів і тендерів на користування надрами, можливості внесення змін та доповнень до угоди про умови користування ділянкою надр та програми робіт, а також у праві надрокористувача, якому надано дозвіл на видобування корисних копалин, проводити дорозвідку (довивчення) родовища у межах наданої йому ділянки надр чи його консервацію та особливостях розпорядження видобутими корисними копалинами.
Особливе місце в системі ЗпН посів Закон України «Про угоди про розподіл продукції» (далі – УРП), який мав посилити надроправові відносини диспозитивними елементами.
Втім й досі залишається дискусійним питання щодо розмежування надроправових та цивільних відносин – правової природи договорів користування надрами, а саме:
1) визнання УРП цивільно-правовим договором;
2) визнання УРП спеціальним (публічно-правовим, адміністративним) договором.
На нашу думку, в даному випадку маємо справу з видом договору, якому притаманні міжгалузеві принципи побудови, а отже – особливий, синтезований режим, який потребує більш детального, окремого дослідження.
Таким чином, розглянуті елементи системи правового регулювання надроправових відносин, що, як уявляється, володіють найбільшим ступенем диспозитивності, підтверджують наступні висновки:
1. При побудові відносин між державою та надрокористувачем на дозвільно-ліцензійній основі рівність сторін відсутня, відносини базуються на принципах влади – підлеглості. При цьому основний обсяг надроправових відносин регулюється і має регулюватися нормами публічного права і лише при необхідності доповнюватися окремими диспозитивними позиціями, що можливе для підвищення інвестиційної привабливості діяльності з користування надрами, у тому числі, в формуванні відносин між державою та інвестором.
2. З розвитком ЗпН та правозастосовної практики надроправові відносини доповнюються принципами, яким притаманні ознаки диспозитивності, однак в силу своєї специфіки ці ознаки роблять її відмінною від цивільно-правової диспозитивності. Публічно-правова природа договорів стосовно предметів (об’єктів), обмежених у цивільному обороті, є сучасною формою побудови відносин між державою та інвестором. Даний тип відносин дозволяє:
а) забезпечити виконання державою своїх публічних функцій;
б) доповнити публічно-правову складову приватноправовими елементами для сприяння виконанню користувачами надр інвестиційних функцій;
в) вважати обґрунтованою доцільність прийняття спеціального закону «Про договірне надроправо» або відповідного розділу в кодексі.
Коваль Володимир
КОМПЛЕКСНІ ПОЛОЖЕННЯ В АКТАХ ЗАКОНОДАВСТВА ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ РЕГУЛЮВАННЯ МАЙНОВИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Майнові відносини у сфері господарювання прямо не визнаються в ст. 1 та 3 ГК предметом регулювання цього Кодексу. Але в абзаці другому ч. 1 ст. 175 ГК зазначається на те, що «майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом». У цьому законодавчому формулюванні термінологія використовується вкрай недбало (все-таки законодавством регулюються не зобов’язання, а відносини), але думка законодавця є зрозумілою: майнові відносини у сфері господарювання регулюються Цивільним кодексом в частині, в якій вони не врегульовані спеціальними нормами (особливостями), встановленими Господарським кодексом. Це ж підтверджується і ч. 2 ст. 4 ГК, згідно з якою цим Кодексом визначаються особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання. Наведені спеціальні правила підлягають переважному застосуванню перед положенням ч. 1 ст. 4 Господарського кодексу України, відповідно до якої майнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом, не є предметом регулювання Господарського кодексу. Отже, Господарський кодекс регулює майнові відносини у сфері господарювання, які є цивільними (приватними). Тому і майново-господарськими зобов’язаннями у ч. 1 ст. 175 ГК визнаються зобов’язання цивільно-правові. Зазначені цивільні відносини значною мірою регулюються положеннями законодавства, що є комплексними.
Видається неприйнятною думка про існування комплексних публічно-правових правовідносин. Правовідносини, як і правові норми, не можуть бути комплексними (публічно-приватними). Вони є або публічними, або приватними. Це, однак, не виключає існування комплексних нормативно-правових актів і комплексних нормативно-правових положень. Комплексні нормативно-правові акти, тобто такі, що встановлюють одночасно норми різних галузей права, – це правове явище, яке є добре відомим фахівцям. Комплексні нормативно-правові положення – це зовсім не досліджене правове явище. І воно не враховувалось раніше в теорії права і не враховується зараз. Уся теорія права зорієнтована на здійснення правового регулювання суспільних відносин нормами права чистої галузевої належності. Якщо ж проблема комплексних нормативно-правових положень і зачіпалась у науковій літературі, то в суто академічному аспекті, а не як практична проблема.
Якщо ж на цю проблему дивитись під кутом зору практики, то слід було б звернути увагу, зокрема на численні статті Кримінального кодексу, що встановлюють відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності, обігу наркотичних засобів, за злочини проти довкілля, проти безпеки виробництва, проти власності, за злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин тощо, та поставити питання про їх юридичне значення для відносин у сфері господарювання. Свого часу М.С. Строгович заперечував можливість випливання із статей Особливої частини Кримінального кодексу обов’язків громадян [1, 56-57]. Протилежної думки дотримувався С.Ф. Кечекьян [2, 62]. Але і він стверджував тільки те, що норми кримінального права встановлюють обов’язки громадян і посадових осіб. Оскільки ж учасниками господарських відносин є переважно юридичні особи (а не громадяни і посадові особи), то слід зробити висновок про те, що з позиції С.Ф. Кечекьяна норми кримінального права не мають господарсько-правового значення.
Але ж така думка суперечить сутності речей: цілком очевидно, що кримінально-правові норми мають істотне значення для господарських відносин. І це значення необхідно належне осмислити. У цьому зв’язку звертає на себе увагу спроба В.Г. Ротаня надати нового змісту категорії правового впливу. Традиційно розуміння цієї категорії полягає в тому, що воно пов’язується з функціонуванням права як ідеологічного і виховного чинника. В.Г. Ротань запропонував виокремити за допомогою поняття правового впливу соціальні наслідки, що настають після правового врегулювання суспільних відносин, коли права, передбачені законом, реалізовані, а обов’язки – виконані [3, 123].
Не заперечуючи конструктивності такого підходу, слід все-таки більше уваги приділити змісту нормативно-правових положень. Твердження про те, що в Кримінальному кодексі формулюються норми кримінального права, є звичним для фахівців у цій галузі юридичної науки, але ж не дає відповіді на запитання про те, чи вичерпується цим зміст положень Кримінального кодексу. Видається все-таки, що ні. В іншому випадку прийдеться, наприклад, стверджувати, що зобов’язання між юридичними особами – суб’єктами господарювання, спрямоване на передання майна, здобутого завідомо злочинним шляхом, не суперечить будь-якому закону, а тому не може бути визнане недійсним відповідно до ч.1 ст. 207 ГК. Кримінальна відповідальність за такі діяння встановлена (ст. 209 КК), але ж вона стосується громадян. У відповідних випадках таке зобов’язання при вузькому розумінні змісту ст. 209 КК не може бути визнане недійсним, а боржник може бути примушений до виконання зобов’язання передати майно за викладених умов.
Іншим буде висновок, якщо ст. 209 КК і інші положення цього Кодексу тлумачити так, що вони встановлюють норми не тільки кримінального і господарського права.
Для вирішення колізії, про яку йдеться, доцільно було б визнати, що статті Особливої частини Кримінального кодексу є комплексними законодавчими положеннями, в яких встановлені не тільки норми кримінального права, а й норми інших галузей права, зокрема господарського. Норми кримінального права в названих статтях встановлюються законодавцем з використанням засобів вишуканої словесності: не передбачається обов’язок особи, що здійснила відповідні дії чи припустилася бездіяльності, відбути певне покарання, бо це було б дещо грубим формулювання, а зазначається на те, що певний вид злочину карається шляхом застосування певної міри покарання. Тому уже виявлення кримінально-правової норми потребує граматичного перетворення тексту відповідної статті Кримінального кодексу. Для виявлення норм господарського права, які непрямо закріплюються в багатьох статтях Кримінального кодексу з цим текстом треба здійснити певну логічну операцію – зробити висновок від наступного правового явища (кримінального покарання за вчинення дій чи бездіяльності) до попереднього – обов’язку утримуватися від таких дій чи діяти у спосіб, що встановлений законодавством.
За такої інтерпретації положень Кримінального кодексу зникають будь-які проблеми, зокрема при застосуванні ч. 1 ст. 207 ГК: зобов’язаннями, що суперечать закону, будуть визнаватись такі із них, які суперечать правовим нормам, які непрямо випливають із статей Особливої частини Кримінального кодексу та виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.
Інша сфера, де особливо яскраво видно комплексний характер нормативних положень – це правове регулювання банківської діяльності. Господарська діяльність банків, що здійснюється з метою отримання прибутку, полягає в тому, що банки вступають у цивільні відносини з клієнтами, зокрема позичальниками. Ці відносини як предмет правового регулювання досліджені явно недостатньо, що обумовлює відсутність їх адекватного і детального врегулювання. Ця недостатність компенсується наявністю величезного масиву публічно-правових нормативних актів, вимог яких мають дотримуватись банки, зокрема при здійсненні кредитної діяльності.
С.В. Очкуренко дійшов висновку про те, що відповідними публічно-правовими нормами регулюються публічні відносини між Національним банком України та банками. Після врегулювання публічних відносин ці норми здійснюють вплив на приватні відносини з участю банків, які є суб’єктами господарювання. Цей вплив С.В. Очкуренко не відносить до категорії правового регулювання [4, 10]. Видається, що положення нормативно-правових актів публічного характеру, якими встановлюються вимоги до діяльності банків у відповідних випадках вміщують у собі не тільки публічно-правові норми, а й норми приватного права. При цьому норми приватного права із положень публічно-правових актів, про які йдеться, випливають непрямо і виявляються при тлумачення за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного.
Інша справа – це наслідки порушення банками та їх контрагентами у приватних правовідносинах зазначених обов’язків. Публічно-правові вимоги до діяльності банків встановлюються, зокрема Законом «Про банки і банківську діяльність». Але основна маса таких вимог встановлюється підзаконними актами, що затверджуються Правлінням Національного банку. Відповідно ж до ч. 1 ст. 207 ГК недійсним може бути визнано господарське зобов’язання, яке не відповідає вимогам закону, а не будь-якого акта законодавства. За таких умов виникає питання про можливість визнання недійсним господарського зобов’язання, що не відповідає вимогам підзаконних актів. Практика господарських судів опрацювала таку правову позицію, відповідно до якої в таких випадках підлягає застосуванню, зокрема ч. 1ст. 203 ЦК, яка не допускає, щоб зміст правочину суперечив актам цивільного законодавства (а не тільки законам).
Але така практика є неприйнятною, бо ґрунтується на такому тлумаченні ч. 1 ст. 207 ГК і ч. 1 ст. 203 ЦК, яке відірване від цих законодавчих положень. Видається, що раціональне їх тлумачення має бути наступним. Із ч. 1 ст. 207 ГК непрямо випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правовий припис, згідно з яким невідповідність зобов’язання вимогам підзаконних нормативно-правових актів не є підставою для визнання його недійсним судом. Цей правовий припис є встановленим (передбаченим, визначеним). А тому в силу ч. 2 ст. 4 ГК і ч. 2 ст. 9 ЦК він підлягає переважному застосуванню перед ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК, згідно з якими підставою недійсності правочину є його невідповідність не тільки закону, а й будь-якому іншому акту цивільного законодавства.
Викладене дає підстави для висновку про необхідність значного посилення уваги юридичної науки до проблеми комплексних нормативно-правових положень, які містять в собі норми і публічного і приватного права.
Література:
1. Строгович М.С. Вопросы теории правоотношения // Советское государство и право. – 1964. – № 6. – С. 55-64.
2. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М.: Госюриздат, 1958. – 196 с.
3. Ротань В.Г. Проблема системи права і творчий потенціал трудового права //Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия: Юридические науки. – 2005. – Т. 18 (57). – № 1. – С. 121-130.
4. Очкуренко С.В. Правове регулювання відносин, що виникають в процесі кредитної діяльності комерційних банків: автореф. дис. канд.... юрид. наук. – Одеса, 2001. – 21 с.
Козуб Ірина
СИМБІОЗ ПРИВАТНИХ І ПУБЛІЧНИХ НАЧАЛ ТРУДОВОГО ПРАВА
Впродовж багатьох десятиліть правова система України формувалась під впливом і в межах правової системи Радянського Союзу, однак з моменту проголошення незалежності та особливо прийняття Конституції, наша держава почала утверджуватись як самостійна, незалежна, правова держава. Тому трансформаційні процеси, що відбулись і відбуваються не лише в законодавстві, а й в національній системі права є неминучим явищем, зумовленим вимогами часу, необхідністю відповідності загальновизнаним світовим стандартам з урахуванням національних особливостей та потреб. І, як вірно зауважує Л.Луць, тепер, коли пріоритети визнаються за формуванням громадянського суспільства та правової держави, для системи права України важливо провести правильну, точну диференціацію норм щодо належності їх до публічного або приватного права, оскільки це дасть можливість визначити ті сфери суспільного життя, де втручання держави усувається чи обмежується, а також сформувати засоби, що запобігали б безмежній нормотворчості держави. Крім цього, методологічний поділ системи права на публічне та приватне право пов’язаний з інтеграційними процесами, зокрема – з приведенням законодавства України у відповідність з європейськими стандартами; він сприятиме більшій злагодженості та ефективності системи національного права [1].
Варто відзначити, що розподіл права на приватне та публічне відомий з давніх часів. Ще Арістотель розрізняв право, порушення якого шкодить всій громаді, і таке право, порушення якого заподіює шкоду окремим членам громади [2, 155]. Проте більш чітко в давні часи вдалось розмежувати право на приватне і публічне римським юристам. Зокрема, Ульпіан критерієм такого поділу, фактично, називав інтерес. Так, якщо право захищає інтереси усього суспільства, держави загалом – це право публічне, а якщо інтереси окремих індивідів (групи індивідів) – приватне. Однак, окрім Ульпіана, відомі й інші визначення публічного права, що існували в Давньому Римі. Так, Цицерон розглядав публічне право як право, встановлене законами, а Папіан наголошував, що публічне право не може бути змінено угодою приватних осіб [3, 44].
Звісно, досягнення римських юристів були використані в подальших дослідженнях щодо розмежування права на публічне і приватне. На сучасному ж етапі розвитку юриспруденції такими критеріями поділу різні групи вчених називають: інтерес; мету правового регулювання; зміст суспільних відносин, які регулюються правом; метод регулювання [4, 34], суб’єктний склад. В теорії права наголошується, що приватному праву притаманні норми, регулюючі майнові відносини з переважанням методу координації, а публічному – немайнові та відповідно з переважанням методу субординації. Якщо приватне право покликано регулювати приватні інтереси та відносини приватних осіб між собою, то публічне – суспільні, державні інтереси та відносини приватних осіб з державою або між державними органами [5, 200].
Слід відзначити, що в Україні поряд з поділом права на публічне і приватне, використовується також галузевий поділ юридичних норм. І таке явище є зрозумілим, адже саме такий поділ був притаманний радянській правовій теорії. До речі, галузевий поділ здійснюється на підставі предмета і метода правового регулювання. Як бачимо, в якості спільних критеріїв розмежування юридичних норм (як на право публічне, приватне, так і галузі права) здебільшого використовують предмет і метод правового регулювання. Тому, з’ясуємо: як за допомогою вказаних критеріїв можна визначити місце трудового права в системі права України?
Так, предметом трудового права України є суспільні трудові відносини, які виникають із застосування робітниками і службовцями здатності до праці в суспільному виробництві, відносини по працевлаштуванню, колективні правові відносини і відносини по матеріальному забезпеченню робітників та службовців в разі тимчасової або постійної втрати працездатності [6, 24]. Основу предмета трудового права становлять власне трудові відносини, що виникають між роботодавцем і працівником переважно на підставі трудового договору. В такому правовідношенні умовно виділяється організаційно-трудовий, майновий (відплатний) і особистісний елементи [7, 9]. Тут наголосимо, що власне трудові правовідносини є майновими (відплатними). І така ситуація зрозуміла. Адже за успішне виконання трудових обов’язків, працівник очікує те, заради чого він, фактично, вступає у трудові відносини: оплати його праці (заробітна плата, премія і т.д.). В таких правовідносинах, як би це не намагались заперечувати, сторони не є рівними. Роботодавець ніколи не буде стояти на одному щаблі із працівником. Хоча юридично вказані суб’єкти – рівні. Однак, не можемо не зауважити, що в комплексі суспільних відносин, що є предметом трудового права України, є правовідносини, які позбавлені майнового елементу. Це, зокрема, правовідносини по працевлаштуванню, колективні правові відносини.
Отже, трудове право врегульовує як майнові, так і немайнові правовідносини. На основі викладеного вище критерію розмежування права на приватне і публічне, яке існує в сучасній теорії права, можна констатувати, що трудове право належить як до приватного, так і публічного права. Тобто, сукупність тих відносин, що врегульовує трудове право, засвідчує симбіоз приватних і публічних начал трудового права.
Тепер з’ясуємо, в який спосіб врегульовуються відносини, що складають предмет трудового права. Нагадаємо, що приватному праву притаманний диспозитивний (договірний, координації) метод правового регулювання, а публічному – імперативний (централізований, субординації). На думку В.С. Нерсесянца, метод галузевого правового регулювання – це сукупність заходів, способів і форм вираження специфічних регулятивних властивостей і функцій, притаманних нормам даної галузі [8, 437]. Стосовно методу власне трудового права України, слід відзначити, що він є одним з найбільш дискусійних питань у сучасній науці трудового права. Більшість авторів підручників навмисне уникають визначення і характеристики методу, обмежуючись лише вказівкою на первинні способи впливу на поведінку людей та констатуванням того, що взагалі існують два загальновідомі методи правового регулювання. Однак, на наш погляд, метод трудового права – єдиний, однак він є комплексним. Комплексний характер методу правового регулювання трудових відносин полягає в поєднанні державного (централізованого, імперативного) і договірного (диспозитивного) способу врегулювання трудових відносин. Зрозуміло, що на сучасному етапі складно віднайти «чисті» галузі права, в яких панував би єдиний метод, однак в трудовому праві неможливо визначити всесильного панування якогось одного з них. І це зумовлено самим соціальним призначенням трудового права. Держава завжди буде встановлювати межі договірного регулювання трудових відносин. Так, яскравим прикладом визначення меж державного і договірного регулювання можна назвати Закон України «Про оплату праці» [9], в якому у Розділі ІІ визначається державне регулювання оплати праці, а в Розділі ІІІ – договірне. А ст. 8 Закону України «Про колективні договори і угоди» [10] чітко визначено зміст угоди, укладеної на державному рівні. При цьому, в ст. 9 КЗпП України встановлюється, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними. Тобто, наприклад, навіть за наявності згоди працівника працювати за зарплатню нижче від встановленого мінімального розміру заробітної плати, умова про менший розмір зарплатні буде недійсною. Таким чином держава намагається захистити економічно слабшого суб’єкта трудових відносин: працівника. Це означає, що сторони при укладенні трудового договору керуються не лише власним волевиявленням, а дотримуються й імперативних приписів.
Отже, дослідивши предмет і метод трудового права, можна констатувати, що трудове право України посідає особливе місце в національній системі права. В ньому яскраво й органічно поєднуються начала як приватного, так і публічного права.